«Люблю його безмежно. To the moon and back! просто не можу з ним розлучитися ні на мить! А сьогоднішня подія...ну невже ми не можемо потрапити туди разом? Мусимо!»... Чи такі думки були в господині той-тер’єра на концерті 12 листопада у Львівській філармонії невідомо, та здивовані глядачі отримали багато підстав для роздумів, і спричинила їх, на жаль, не музика.
Того дня несподіванок було багато: першою неприємністю були мігруючі залом глядачі/слухачі, котрі з невідомих (часто неістотних) причин мали відвагу посеред твору вставати, виходити і заходити до залу.
Зазвичай така поведінка означає маніфестований протест і незгоду слухати певний твір або інтерпретацію виконавця/ів. Такі традиції передбачають обізнаність із творами і такі патерни поведінки вже практично втрачені, тому саме це – не той випадок.
Ці глядачі радше просто несвідомі правил поведінки в закладі культури. Якщо це читає хтось, хто так згрішив, то майте на совісті, що такими діями ви ображаєте виконавців – вони думають, що їхня гра аж настільки нестерпна, що сприкрений слухач мусить встати і вийти. Чинити так не треба!
Одна пані особливо привернула увагу. На початку концерту вона сиділа із чоловіком та маленьким сином – трохи слухали, трохи вовтузились – нічого особливого, та на другій частині вже залишилась сама і посеред твору стала виходити. Здавалося б, чергова нетерплячка, але щось змусило задивитись: у її руках був… собака! Маленький ручний пес в філармонії. На концерті. Слухав Мендельсона і Паганіні. Певно Римський-Корсаков не зайшов, бо недосидів. Як він там опинився? Чому власниця взяла його з собою? Може він музичний гурман, а може пані рідко виходить і не подумала про недоречність, може не мала з ким лишити, а може, може, може… Вникати в причини немає змісту, а задуматися є над чим.
Для розв’язання проблеми із нечемними відвідувачами театри публікують на своїх сайтах і навіть на звороті квитків правила поведінки глядача, а в європейських філармоніях тепер повсюдно передбачено хостес, які як цербери стоять на дверях і стежать за порядком в залі: не дозволяють ходити, фільмувати, заважати в будь-який спосіб і музикантам, й іншим глядачам, – у громадському просторі всі повинні дотримуватись оголошених правил. У нових будівлях філармоній зали проектують із так званою заглушкою на мережу, – поки ви перебуваєте в середині залізобетонної конструкції вам ніхто не додзвониться. Ще б придумали щось таке для панюсь з цукерками в шурхотливих обгортках. Але досі мені ніде не зустрічались тварини. У жодній філармонії. В жодному театрі.
Здавалося б, обурення моє слушне, загалом підтримане і не потребує глибшого аналізу та розкриття проблеми. Але виявилось, не все так однозначно! Опісля озвучення даної ситуації в соц.мережах дехто взявся виправдовувати появу звіра на балконі, наприклад, єдністю родини і неможливістю сепарації з одним з її членів навіть на час концерту. Дехто, порівнюючи невимкнені телефони і тихого песика, надав перевагу останньому. Не хочеться бути занудною і згадувати про «храм муз», але є стільки об’єктивних причин НЕ брати туди собаку, кота чи щура, що, здається, перелічуючи їх ми починаємо доводити здоровість глузду, а це поганий дзвіночок.
Озвучувались думки, що відсутність наліпки про заборону перебування тварин в закладі автоматично це дозволяє, та невже ми дійшли до рівня, коли на будь яку вільність потрібна окрема наліпка, і чи мають невдовзі з’явитися на дверях умовної філармонії наліпки на кшталт «не можна ставити ноги на крісла» або «не дозволяється їсти з судочків»...
Не можу втямити, коли саме ми втратили відчуття етики і несумісності певної поведінки в спеціальних місцях? Голосно говорити в бібліотеці , пити гарячі напої під час екскурсії музеєм, їсти в глядацькій залі театру, курити на автобусних зупинках – можливо, це також маркери кризи в суспільстві? Та найдивнішим був аргумент, що треба радіти, що пані обрала прийти на концерт, нехай навіть із собакою, а не сидіти вдома. Ого! Власне ця сентенція була вражаючою і дуже болючою. Для мене, як музиканта, зокрема.
Навіщо ми ходимо на концерти? Я колись про це запитала себе і знайшла відповідь саме на концерті – щоб бути там фізично. Щоб відчувати вібрації звуків, гармоній, інструментів, щоб відчувати і переймати енергетику виконавців, щоб дивитися на експресію рухів диригента і на сповнені пристрастю обличчя артистів. Для емпатії. Для вивільнення прихованих емоцій. Ще для того, щоб побути з собою, своїми думками, щоб наповнитися тою лавиною невербалізованих відчуттів і врешті вийти трохи іншою людиною.
А ще й для того, щоб побути в дещо іншому середовищі, серед «культурних» людей. Нам потрібні місця, котрі нас трішки піднімають над буденністю, котрі дають нам відчуття причетності до мистецтва, котрі спонукають нас гарно вдягнутися і дають розуміння, що ти не в наступний із черги кабак прийшов, а до ф і л а р м о н і ї. І ми приходимо туди саме за певною атмосферою. І без сумніву ця інституція повинна реагувати на дух часу і зміни в суспільстві, та все ж має зберігати реноме, естетику і представляти певний культурний рівень, а не бігти поперед всіх тенденцій. А властиво які тепер тенденції?
Років 20 тому ми жартували, що світ скоро настільки удосконалиться, що для оплати рахунків не треба буде виходити з дому, харчі можна буде купити з доставкою, а для слухання музики не потрібно йти на концерт чи мати магнітофон. І от, вуаля, ми з вами 2021 року живемо в цьому привіртуаленому світі. І то ще, вважайте, пересічно в Україні він не такий оцифрований і ґаджетизований як, наприклад, у Японії. Здавалося б, все робиться для зручності споживача, проте, незважаючи на всі блага прогресу, внаслідку ми отримуємо знову від’ємний результат у вигляді деградації і звичайних людських лінощів. Особливо яскраво це відчувається у кризовий карантинний час.
Під час першого локдауну в бажанні бути ближчими до реципієнта музиканти кинулися догоджати публіці онлайн концертами, думаючи, що заохочуємо і робимо промоцію мистецтву. Та, виявилося, що таким засиллям контенту самі й убивали в людині потребу «вихідної» глибокої культури? Глядач, привалений безліччю інформації та перенасичений доступним і легким контентом з цілого світу все менш і менш охоче відкриває двері і «виходить в люди», а коли й виходить, то потреби і очікування дещо змінилися. Подекуди люди почали забувати, що на концерт можна п і т и, і якщо вже йти, то може, пасувало би, трохи краще одягнутися. І не брати з собою їжу. І пса, певно, теж.
Але якщо є запит, то можливо варто розглянути дозвіл на інші правила поведінки? Як би виглядав концерт, коли б почати слідувати специфічним потребам глядачів і старатися вгодити кожному? Люди могли б приходити в халатах з кавою туҐоу; хай беруть з собою улюбленого собаку – і не важливо, чи це тихий той-тер‘єр чи активний ротвейлер – коханий є коханий ,; а по залу будуть розставлені миски з водою і лоточки з піском; нехай під час виступу обмінюються між собою думками і по телефону вирішують важливі справи; нехай ходять туди-сюди – потреби є потреби, терпіти не можна!; а ще нехай підходять до музикантів роздивляються і торкаються інструментів (та що вже розмінюватися – і самих артистів нехай торкають!). Чиї особисті кордони тоді будуть враховуватися? І яке ж смислове й емоційне навантаження тоді нестиме цей острівець впорядкованих вібрацій?
Карантинно-піжамний синдром розслабив частину глядачів, котрі озброївшись аргументами «тіштеся, що взагалі прийшли» або «варто бути толерантними до кожного» не розуміють, що такою поведінкою ображають тих, хто сидить на сцені, хто для вас в цю мить працює не рабом, а творцем, хто довго відшліфовував майстерність, хто запалює іскру натхнення саме в вас, бо собака все ж не відчуває натхнення! Музиканти – нарід скромний і переважно вдячний найменшим знакам уваги, але радіти, що ви взагалі прийшли можна хіба з крайнього розпачу-відчаю. Є людська гідність і шана до творчої особистості, котра не вимірюється в матеріальних цінностях проданих білетів чи відміток інституції в сторісах. І якщо ми говоримо про толерантність, то в цьому випадку вона виявляється також і у взаємному пошануванні очікувань і бажань самих глядачів, для котрих ви на дві години стаєте найближчими сусідами. Нехай хтось скаже, що такий підхід ретроградний, та повагу до оточення та етикет поки що ніхто не скасовував. Між тим видається, що сучасний рівень культури таки потребує пояснень і тлумачень, здавалось би, очевидних речей.
Я проводжала «даму з собачкою» поглядом і подумки дякувала Богу, що вона не вила на соло скрипаля і не гавкала на кульмінації. Але може фізіологічно все ж не витримала захоплення від концерту, бо пані дуже квапилась на вихід...
18.11.2021