На полі крові

   Ремарка. З інформаційних повідомлень: У Херсонській області проходить примусова паспортизація; На території тимчасово окупованих Донецької і Луганської областей працівників бюджетних установ і студентів вишів примушують здавати кров для поранених рашистських мобілізованих; У тимчасово окупованому Сімферополі «Центр крові» закликає місцеве населення здавати кров для поранених російських загарбників.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

літературознавиця, літературна критикиня, прозаїк, поетеса, журналістка. Доктор філологічних наук, професор, провідна наукова співробітниця Відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Ці інформаційні приводи наштовхують на певні асоціації й розмисли «на полі крові». Найперше в цьому контексті згадується драма Лесі Українки «На полі крові», яка має цікаву історію осмислення й переосмислення авторкою християнської теми Юди. Досить непростий твір, із авторським баченням проблеми зради та її можливих наслідків – теми, яка супроводжує українську історію впродовж століть. Звісно, класична тема зради – окрема тема вибору людини, яка потребує ґрунтовного дослідження, зокрема на історичних, літературних джерелах і засадах психології. Тож сьогодні мова не про зрадників / колаборантів / перекинчиків – мої рефлексії апелюють до самої назви (звісно, із її підтекстами) драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові». Відомо, що в творі йдеться, окрім самого підґрунтя й мотивів зради, також про символічний клапоть землі, куплений на Юдині срібняки, який стає місцем поховання чужинців – і цим проблему зради (її ціни в матеріальному еквіваленті) перетворено на універсальну філософську проблему: тут покликаюся до діалогу Блаженнішого Святослава Шевчука з Оксаною Забужко на сторінках книжки «Апокриф: Чотири розмови про Лесю Українку». (Принагідно можу зазначити, що це найцікавіше й найглибше філософсько-християнське тлумачення твору, яке розкривається перед читачем поступово у формі каскадних провокативних запитань і відвертих, часом несподіваних відповідей).

Нині ж, у новітній історії України, «трагедія крові» розгортається не тільки на полі бою, чітко розділеного маркером свої / чужі, де з одного боку гинуть за рідну землю, свободу, незалежність, зрештою, за свої родини, а з іншого – за ефемерні жадібні геополітичні забаганки новітнього російського фюрера. Тут усе зрозуміло: по один бік добро / справедливість, по інший – зло імперського масштабу, заґрунтоване на розгнузданих людських інстинктах і ницих злочинах. Але як сприйняти розумом і серцем – попри всі прищеплені нам десятиліттями гуманітарні інтенції милосердя – таку антропологічно-сюрреалістичну ситуацію, коли на тимчасово окупованих територіях цивільні (зокрема бюджетники й студенти вишів) змушені здавати кров для «двохсотих» рашистів? «Братню» кров чи «ворожу» кров? «Братам» / сусідам чи звироднілим ворогам? І чим такий примусовий обмін кров’ю може обернутися з антропологічної, гуманістичної, екзистенційної точки зору? Як тим примусово залученим «кровонадавачам» (якщо вони залишаються свідомими українцями) жити з думкою, що в жилах їхніх ворогів і ворогів їхніх дітей, ґвалтівників і убивць, на чиїх руках кров не тільки наших захисників, а й безневинно загиблих цивільних і немовлят, тече їхня кров? Як може проявлятися «комплекс провини» перед загиблими українськими воїнами й цивільними – і чи проявлятиметься взагалі (хоча, звісно, з гуманітарної точки зору, поранених треба рятувати – але ж не в такий цинічний і маніпулятивний спосіб)? Бо в цьому контексті виникає наступне запитання: які підстави даватиме все це імперії зла для інформаційних маніпуляцій про «братський народ», тепер уже «зріднений», хоч і примусово, донорською кров’ю? І на скільки десятиліть може виявитися латентною проблема, яка може вибухнути в майбутньому з несподіваною силою?

Отже, питання хай і примусової «самопожертви» на «полі крові» не таке вже й просте, як може видаватися на перший погляд, бо розгортає цілий комплекс проблем: ворога / зрадника / жертви / донора / маніпулятора. Адже йдеться не тільки про факт рятування «мобільного ресурсу» загарбницької росії, а й демонстративну спробу зробити нас «кровними братами» по факту (а отже, й лояльними – теж по факту). Рятує від цієї думки хіба те, що все-таки це не тотальні випадки – і має місце факт примусу. Але й мимовільних рефлексій також…

І насамкінець – зовсім глобальне запитання: коли вже нарешті Україна і її талановиті й працьовиті громадяни перестануть бути донорами сусідньої імперії зла, донорами природних і людських ресурсів, ідей, умів, а тепер ще й перелитої примусово крові? Чи з перемогою на полі бою російсько-української війни здобудемося перемоги на полі багатовічного донорства на користь російської імперії? Але тут уже маємо апелювати до драми Лесі Українки «Бояриня»…