Нещодавно Марк Цукерберґ оголосив про перейменування компанії Facebook на Мeta, заінтригувавши споживачів меташоломом, завдяки якому кожен зможе потрапити до метареальності і навіть метавсесвіту: вау! Інформаційні агенції одразу почали шукати коріння цієї ідеї, згадавши і Олдоса Гакслі, і Ніла Стивенсона, і Віктора Пелевіна...
Оскільки грецький префікс «мета» багатозначний, Марк Цукерберґ пов’язав його із прямуванням на всі боки задля більших досягнень. Диво-шолом удосконалить комунікацію з іншими людьми, наприклад, з колегами по роботі. Нині ми комунікуємо у пласкій реальності. Із шоломом відчуємо присутність інших фізично. Отже, в умовах вимушеної ізоляції технології полегшать не тільки обмін інформацією, забезпечуючи швидкий візуальний зв’язок, а й створюватимуть почуття, імітуватимуть їх і як наслідок ‒ контролюватимуть емоційну сферу. Одразу здійнялася хвиля сумніву: чи готова до такого повороту церква? Чомусь ніхто не захвилювався, чи готова до такого повороту людина? Понад те: а чи можливий інший варіант? Для деяких професій в умовах covid-карантину можливий саме віддалений варіант праці. Оскільки він виявився ефективним, то чому б його не використовувати й надалі? Тож у найближчому майбутньому людство поділиться на дві категорії: тих, хто перебуватиме у цифровій метареальності, і тих, хто цифрову метареальність обслуговуватиме ‒ хліб доведеться вирощувати без меташолома і каналізацію лагодитимуть теж без нього. Головне: ніхто насправді не знає, яка реальність краща для виживання, а не для комфорту homo sapiens, бо все наше нинішнє існування ‒ суцільний експеримент.
Написавши це, я зовсім не протестую проти метареальності, що була в релігіях і в мистецтві завжди, можливо, в поезії ‒ у найконцентрованішому вигляді. Спершу метареальність, що ґрунтується на слові і на письмі, стала жертвою графоманів і фальшивих проповідників, згодом новітні технології з акцентом на візуальності витиснули її на маргінес остаточно. Тепер ми рідко задумуємося, а невдовзі, можливо, й узагалі забудемо, який це дар і яка це праця ‒ уміння писати. Небагатьох спокушає нині кайф від слова. Саме кайф від слова, а не від ідей, повноти інформації чи глибини передбачень відчуваєш, читаючи олдскульного Томаса Вулфа. Його дебютний роман «Подивися на дім свій, ангеле» і останній, виданий вже посмертно під назвою «Додому нема вороття», я вкотре перечитувала на тлі чергового карантину і повідомлень про Мeta. Саме метареальність Томаса Вулфа слугувала і слугує для мене ідеальним місцем сховку від пекельної дійсності, а від недавнього часу і від цифрової, що дедалі більше політизується, комерціалізується, тупішає. Цифрова метареальність втрачає новизну і стихійність. Їй, як і всьому, до чого причетна людина, загрожує рутина, демагогія і токсичність.
На жаль, я вкотре перечитувала Томаса Вулфа не українською. Хоча нині американську літературу видає і «Вавилонська бібліотека», і «Видавництво Жупанського», а Ернеста Гемінґвея у нас перекладено кілька разів ‒ існує український радянський варіант і просто український, Томас Вулф українського прочитання так і не дочекався. Як на мене, це свідчить не тільки про складність його творчості, відповідно й перекладу, а й про те, що в українців постать прозаїка не асоціюється із успіхом. Хоча Томас Вулф стоїть поряд із Вільямом Фолкнером і Ернестом Гемінґвеєм, цей мистець не отримав не те що Нобелівської нагороди, він не отримав жодної премії взагалі, не був іконою стилю та й помер у 38 років від пневмонії. З огляду на це в українському сприйнятті, що керується рейтингами, дипломами і статуетками, Томас Вулф таки невдаха. Питання про успіх можна сформулювати й інакше: кого породив Томас Вулф? І таке формулювання небезпідставне. Бо мистець приклав цю мірку до уявного викладача філософії в університеті Північної Кароліни, що відомий у його дебютному романі як Верджил Велдон: Платон породив Плотина, Плотин ‒ Блаженного Августина, Кант ‒ Гегеля, Гегель ‒ Верджила Велдона. І на цьому кінець, бо тридцять уроків з філософії для всіх, в яких містяться відповіді на всі питання, ‒ це все, що породив Верджил.
Можливо, із Томасом Вулфом, автором чотирьох романів і сорока оповідань, сталося щось подібне? Ні, не сталося. По-перше, його романи ‒ не для всіх, бо прочитати 600‒800 сторінок може далеко не кожний, особливо нині. По-друге, у його творах багато питань і жодної відповіді, бо відповідь, можливо, знають мертві ‒ живі її шукають. По-третє, Томас Вулф справив вплив на Джека Керуака, Рея Бредбері і Філіпа Рота, в Україні ‒ на Юрія Андруховича. Хоча критики порівнювали прозаїка і з Гуллівером, і з Гаргантюа через багатослів’я, статуру й коробки, в які письменник складав власні рукописи, працюючи по 15 годин на добу, в його образі проглядає не поважний класик, а щира дитина, котра приміряла грецькі міфи, грецьких богів і героїв до власного життя, дитина, для якої Шекспір був не формальним зразком, а духом. Саме тому Вулф-підліток й заклинав великого поета: «О, великий Шекспіре, явися!» І це так розвеселило родичів, що кожний з них звертався до Томаса не інакше як: «О, великий Шекспіре!». Ніхто із рідних, окрім брата Бена, у Томасів талант не вірив. Лише реальний і романний Бенджамін покладав на нього великі сподівання, просив вивчитися і довести, що чогось таки вартує. Найменша дитина Вулфів мала місію ‒ урятувати від забуття свою родину, котра пройшла всі стадії патріархального розпаду.
Томас Вулф був дивовижею на американському книжковому ринку. Хоча він написав мільйони слів, йому було складно вибрати серед них найкращі, найвідповідніші. У цій справі йому допомагали редактори. Такий спосіб письма викликав шквал критики, породжуючи припущення про співавторство і про брак в письменника критичного підходу до власної творчості. Однак редактори так і залишилися редакторами, а не співавторами прозаїка, що свідчить про їхнє розуміння творчого процесу і генія. Натомість романи Томаса Вулфа стали в історії літератури прикладом некомерційного, позаполітичного, понадрасового, міжгендерного, трансконтинентального і позачасового мистецтва.
Він мав настільки розвинену уяву, що міг побачити втрачені на Землі міста і місця: і семибрамні Фіви, і храми Давліди і Фокіди, всю Енотрію аж до Тирренського моря. У його пам’яті спливали мертві культури: велич інків і сліди історії на кносських черепках, гробниці мемфіських царів і єгипетські ушебті. Для Томаса Вулфа тема втрати була головною. Недаремно авторська назва першого його роману «Втрачений». Це Максвелл Перкінс, літературний батько прозаїка і його перший редактор, дав творові ту назву, яку ми знаємо ‒ «Подивися на дім свій, ангеле». На очах Томаса Вулфа розпадалися імперії, гинули цивілізації, але ритми Землі залишалися незмінними. Пори року чергувалися, як у калейдоскопі, вкотре приходила весна ‒ нові врожаї, нові люди і нові боги, але він не міг знайти серед цієї множинності себе, поширюючи власний досвід на всіх американців. У метареальності Томаса Вулфа усі його співвітчизники: мертві, живі і ненароджені залишалися вічними блукальцями. Він читав знаки: камінь, листок, двері, але двері лишалися закритими. Його мучила спрага і голод, він не знав, куди іти і чи варто іти взагалі. Не було у прозаїка не тільки меташолома. Не було у нього й нашого оптимізму, бо будь-яка втрата ‒ це завжди порожнеча. Томас Вулф заповнював порожнечу словами і працею, самовдосконалювався у творчості.
Саме самовдосконалення й відкрило перед ним раніше замкнені двері. Самовдосконалення, а не слава, не любов і не гроші стали його способом життя, заради нього мистець жертвував усім ‒ коханням, дружбою, родинними зв’язками.
Романи Томаса Вулфа побили всі рекорди щодо обсягу. Вони стали б рекордсменами, якби існували прилади, котрі вимірюють енергетичний заряд тексту. Джерелом цієї незгасної енергії є не тільки життєлюбство автора, а й жанр «суб’єктивної епопеї», що охоплює найрізноманітніші прояви життєвого досвіду, жанр, який прозаїк відстоював упродовж усього свого творчого життя. Томас Вулф вважав, що Америка ‒ це не політична система, не війна за незалежність і не доктрина Монро. Америка, з його точки зору, ‒ це мільйони моментів людського життя, все те, що американці бачать, чують, їдять, це запахи і звуки землі, на якій вони живуть. Українські літературознавці, звичайно, можуть назвати Вулфа загумінковим народником і невиправним романтиком, але прозаїк не уявляв себе ані в ролі перлини у мушлі, ані у вежі зі слонової кістки. Він вірив в американський народ, сам цим народом був, культивуючи в собі розуміння іншого, терпимість до іншого і безкінечне горіння.
Американський письменник Томас Вулф.
Саме завдяки редакторам, передусім Максвеллові Перкінсу читачі змогли подужати епопею Томаса Вулфа, позначену шекспірівським драматизмом, епічністю віттменівського масштабу, ліричністю Еврипіда, складністю Джойса й наскрізним автобіографізмом. Прозаїк писав у першу чергу про себе, а вже в другу ‒ про Америку, власну родину і рідне містечко Ешвілл (Північна Кароліна), назване у дебютному романі Атламонт, про Європу, зокрема Німеччину, котру любив майже як Америку, відчуваючи із німцями спорідненість не тільки через те, що його предки по батьківській лінії були німцями. Томаса Вулфа, як і Миколу Хвильового поривала метафізика фаустівського духу. Остання обставина все ж не завадила романістові прозірливо діагностувати німецьку хворобу, коли сила обертається розпадом. Після публікації у 1937 р. оповідання «Я хочу тобі сказати» твори американського самородка були в Німеччині заборонені, а сам письменник, що користувався у німців популярністю, визнаний особою нонґрата. Отже, об’єктом епічного таланту Томаса Вулфа є сам Вулф. У читаних мною романах автобіографічний Юджин Гант: дитя, підліток і юнак згодом перетворюється на такого ж автобіографічного, але вже зрілого Джорджа Веббера. Обоє вони ‒ сини Америки. Літературознавці називають такий різновид письма автобіографічною художньою літературою. У випадку Томаса Вулфа вартує наголосити на другому означенні: він ‒ художник високого лету, творець поетичного і ліричного образу земного життя.
Секрет його художності крився у його сміливій і ніжній душі, як сказали б люди релігійні, або у сповненій життєлюбства особистості, за визначенням агностиків. Атеїсти, звичайно, зведуть художність до освіченості і меткого розуму американського провінційного хлопця, котрий знав греку і латину, німецьку й французьку мови, розбирався у живописі, цікавився філософією, згодом й економікою.
Думаю, Томас Вулф перш за все є богом опису. Його опис такий насичений, що словесна картинка не може не візуалізуватися. Їжу і побут прозаїк подавав у раблезіанській манері, глухий Поросячий кут і Негритянський квартал з його колоритними мешканцями ‒ без жодних евфемізмів, не оминаючи расової, національної і соціальної нетерпимості. Гостро гіперболізовано у романі і матір Юджина Елізу. Вона, як і реальна матір прозаїка, стихійна феміністка і вправний ділок, скуповує і перепродує нерухомість, утримує пансіон «Диксиленд», в якому знаходить притулок різнокаліберна публіка. Еліза постійно мне губи, коли змушує своїх малолітніх дітей заробляти, говорить з ними про гроші або нагадує про ощадливість. І ці пожмакані губи западають у пам’ять так само глибоко, як і манера батька родини Гантів Олівера слинити великий палець, коли його слова, наче випущена з лука стріла, влучають прямісінько в ціль. Олівер замучив дружину і дітей буйними пиятиками і непоступливістю. Можливо, він страждав, бо був талановитим різьбярем, але в житті йому довелося вирізати винятково могильні фігури, зокрема, одного ангела з каррарського мармуру, що прикрашав вхід до його контори. Зрештою майстер, позбавлений практичної жилки, продав найкращий свій витвір разом зі зворушливою епітафією на могилу молоденької дівчини, вихованки місцевої «королеви» Елізабет. Старий Гант любив декламувати Шекспіра, тому його мова і лайка шекспірівські. Олівер уявляв себе королем Ліром, хоча насправді він опустив у могилу або пустив у широкий світ шістьох своїх нещасливих дітей, продовжуючи жити під опікою однієї з доньок, що так і не стала ані співачкою, ані матір’ю.
Усі описи Томаса Вулфа містять безліч деталей, завдяки яким нинішній читач може уявити тогочасне грубе, примітивне, але спонтанне й творче життя провінційного американського містечка. Письменник описав каталог місцевої бібліотеки, в якій читав усі книжки підряд. Згодом його пристрасть до читання впорядкувала дружина директора приватної школи, в якій навчався і Томас Вулф, і його персонаж Юджин. Власник приватної школи, котрого у романі звуть Леонардом, навчав учнів греки і латини, паралельно доглядаючи і доячи корову. Навчання Леонарда нагадувало сірий похід пустелею латинської прози. Учитель не надто заглиблювався у поезію, спиняючись переважно на граматиці, бо твердо знав: завдяки мертвим мовам його підопічні стануть кращими людьми. І мав рацію. Томас Вулф ‒ тому доказ. Однак Томасові хотілося, щоб учитель читав на уроці вірші Катулла про любов до дами, котру звали Лесбією, програма ж ані Лесбії, ані амурних віршів не передбачала.
Прозаїк натуралістично описав смерть своїх братів-близнюків. Особливо важкою виявилася для нього втрата Бена, котрий не зміг розкрити своїх талантів, бо в родині, що накопичувала капітал, освіту вдалося здобути лише наймолодшому з синів. Обоє батьків вкладали гроші у майбутнього правника, політика, але замріяний хлопчик хотів стати письменником. Такий план не збігався ані з американською мрією, ані з американським успіхом. Томас Вулф вважав, що сама ідея успіху ‒ класна, але американці її спростили, звівши до грошей і впливовості. Американська мрія була для нього не матеріалістичним культом, а міфологічною силою оновлення американців. Аналогічно й ідеал чистоти письменника не мав нічого спільного із гігієною, сантехнікою і душовими кабінками із кафелю. Сатиричні моменти у романі в першу чергу пов’язані з разючою відмінністю між видимим і дійсним у житті добропорядних американських громадян. Жодні заклики полюбити одне одного не могли перешкодити мордобою, який у родині Гантів вчиняв найстарший і найневдаліший із синів Стив. Небажання Бена бачити рідну матір в годину своєї смерті усій рідні довелося прийняти як даність. Шанс навчатися у Гарварді Юджин здобув лише після письмової відмови від спадку. А лайка батька, адресована родичам його дружини Пентлендам, завжди закінчувалася вигуком: Оліверові, різьбяру і людині, довелося жити поряд з гірськими свинями! Як бачимо, наші Кайдаші не такі вже й самотні у світовій літературі.
Томас Вулф показав досить таки тоненький культурний шар провінційного американського Півдня із його дешевою міфологією і такою ж дешевою вірою в долар і кожний цент. Багатьом ця віра і міфологія замінили освіту, культуру, родину і Бога. Земляки прозаїка розцінили такий образ Нешвілла як карикатуру, дехто погрожував письменнику фізичною розправою, до рідного дому він зміг повернутися лише через сім років після виходу дебютної книжки. Хоча читачі із Нешвілла й не розуміли, що літературна метареальність відрізняється від реального життя, вони відчули: Томас Вулф діагностував їхню обмеженість, сліпоту, духовну черствість і скнарість. Водночас прозаїк сподівався, що так буде не завжди. Одначе через пів століття не так ідеали демократії, не так освіта і культура, як споживання поділило світ на «золотий мільярд» і решту, що прагнуть «золотим мільярдом» стати. У світі споживання, де поетична метареальність вважається неконкурентноздатною за визначенням, письменник вже й не намагається бути художником. Чергова наша втрата.
Рей Бредбері подібну втрату передбачав. Про це свідчить фантастичне оповідання «Про блукання вічні й про Землю», одним з персонажів якого є Томас Вулф. У 2257 році, коли люди мандрують на далекі планети й до подвійних сонць, міжзоряний олігарх, філантроп і меценат на прізвище Філд терпить поразку як письменник ‒ не може описати всесвіт. Він розуміє, що з усіх мистців, котрі будь-коли писали англійською, лише Томас Вулф з його талантом і стилем може адекватно описати подорож на Марс і найточніше передати емоції мандрівника. Завдяки елементові часу й каналові зв’язку із минулим сер Філд із професором Боултоном оживляють Томаса Вулфа й відсилають його у міжпланетну подорож, в часі якої через апарат, що нагадує допотопний факс, автор передає меценатові текст роману «Про блукання вічні й про Землю». Цей текст надходить навіть тоді, коли закривається канал зв’язку із минулим, бо жодні генератори не можуть дорівнятися генієві Вулфа, силі його особистості, котра змінює час і простір.
Томас Вулф на автотрасі перед гірської вершиною.
У мене виникають збіжні асоціації, але з істотною різницею. Мені подобається, як Томас Вулф описує земні речі. Якщо самоізоляція і цифрова метареальність колись людей таки дістануть, кожен, хто не втратить навичок читання, зможе разом із письменником повернутися у забуте минуле, бодай у літній день 1916 року, коли 16-річний Юджин і 21-річна Лора, прихопивши коробку з бутербродами, яйцями і помадкою, ідуть на прогулянку в Аппалачі. Вони бачать дикі гори, до половини розчищені під поля і пасовиська, а над ними ‒ хвилі лісу. Кольори ‒ золото і сапфір. Візуальний ефект ‒ блиск. Звуки ‒ стогони вітру, але не зимові. Ці звуки нагадують стогони сильної жінки, архетипної Деметри. Відчуття ‒ хтось осліп від любові. Звичайно, ці двоє опинилися у райському саду, хай замаскованому під величезний зелений храм. Не забарився й змій. Трав’яний вуж, зеленіший вологого моху, налякав Лору. Юджин намірився розчавити крихітне створіння, але йому стало соромно: спокусник цей зовсім не шкідливий. Вкотре повторилася біблійна історія про Адама і Єву, можливо, роль яблука у ній відіграло яйце з коробки. І розгорталася вона на килимі із кульбабок, під карибським небом з вітрильниками із хмар. Але далі історія про Адама і Єву пішла не за біблійним сюжетом. Єва покинула Адама через різницю у віці. Юджин залишився самотнім назавжди. Проте ані ця втрата, ані відсутність взаєморозуміння в родині, ані чужість у рідному місті не зламали його, навпаки, загартували, відкрили перед ним нові можливості, з-поміж яких він обрав самовдосконалення.
Метареальність Томаса Вулфа наштовхує на думку, що людина є джерелом і власних перемог, і власних невдач. Поразок і втрат не уникнути, повернутися до минулого, змінити його неможливо, але ангели є серед нас. Вони дають надію.
18.11.2021