Вояж впливових гостей на 1025-у річницю Хрещення Русі до Києва, супроводжуваний неминучим політичним підтекстом, подарував приємність одному з діячів українського політикуму — Віктору Медведчуку. Президент Російської Федерації Володимир Путін зробив честь власною присутністю «круглому столу» з приуроченою якраз до дати назвою «Православно-слов’янські цінності — основа цивілізаційного вибору України», що його організував рух «Український вибір» під орудою Віктора Медведчука.
Поява Путіна на тому диспуті була радше несподіванкою. Експерти, охочі до спілкування про православні цінності, відразу зіпнулися навстоячки в аплодисментах, вітаючи кремлівського гостя. На «круглому столі» для ВВП навіть не знайшлося іменної таблички — начебто Путіна справді не чекали. Хоча хто повірить, що то був просто експромт? Принаймні ВВМ під час промови президента сидів з кам'яним обличчям, не випускаючи на волю й натяку на подив. Про нього тепер кажуть: Москва остаточно ставить на Віктора Медведчука.
Байкерська саґа
Суботній вчинок Володимира Путіна вельми скидався на той вибрик, який він зробив рік тому в Криму, запізнившись до Віктора Януковича на три з лишком години. Тоді, в липні 2012-го, президент «братньої країни», незважаючи на запізнення до Лівадійського палацу, дорогою заскочив ще й до російських байкерів. Президента України, отже, було злегковажено, натомість окремої шани сподобився Віктор Медведчук: розважальна програма Путіна мала продовження на дачі екс-лідера СДПУ(о).
Щось подібне було й цього разу. В перший день візиту протокол відвів для спілкування президентів лише 15 хвилин (щоправда, вони мали нагоду обмінятися думками наступного дня у Севастополі), зате знайшлося вдосталь резервів для відвідин конференції «Православно-слов'янські цінності — основа цивілізаційного вибору України».
Промовиста фраза, яка викриває ставлення до Януковича, пролунала на зустрічі Путіна з членами синоду УПЦ (МП) (до речі, спілкування з духовенством тривало набагато довше), коли Володимир Путін дав до зрозуміння, що його принадив у Київ далеко не Янукович. «Мушу відразу застерегти, що у нас із керівництвом України дуже добрі, тісні, ділові взаємини. Та сьогоднішній візит пов'язаний насамперед з нашим спільним святом — 1025-річчям Хрещення Русі. Власне кажучи, це основна мета нашого перебування в Україні, в Києві», — наголосив Путін.
Одна віра — один народ
Православний підтекст у взаєминах на пострадянському просторі — це, здається, щось нове. Донедавна апологети східноєвропейських союзів оперували іншими категоріями — «братності», торговельних вигод, спільної історії тощо. Зрештою, й Віктор Медведчук не висувався на православні, перепрошую, «тусовки». Хоча певний «бекґраунд» таки є. Зокрема, в рубриках «досьє» Віктор Володимирович фіґурує як діяч, який ще на початку 2000-х наголосив, що єдиною законною Церквою в Україні є УПЦ (МП). Відомо, що Медведчук з Оксаною Марченко вінчалися у Фороській церкві в Криму (правив сам Патріарх Володимир). Ну і, звісно: Путін хрестив доньку подружжя Медведчуків.
Тепер активісти декларують нову площину міждержавних взаємин — «православно-слов'янські цінності». Наскільки вони можуть бути об'єднавчими? Скажімо, Олександр Лукашенко — президент, з дозволу сказати, Білої Русі — взагалі не приїхав на київські урочистості. Білорусь є православною країною, вбачається неодмінним учасником кремлівських інтеґраційних прожектів, бере участь у Митному союзі. Та Лукашенко зважив, що в Києві обійдуться без нього. Чи можуть «православно-слов'янські цінності» бути знаковими також для іншого учасника цього утворення, Казахстану? Християнів там — лише кожен четвертий…
Однак у випадку з Україною пошук спільного історично-релігійного коріння — це спосіб прив'язки Києва до Москви. Ані Путін, ані Медведчук не скидаються на діячів, для яких релігія має духовну цінність. Радше — політичну.
Зокрема, на Медведчуковій конференції Володимир Путін заявив про те, що росіяни та українці є «єдиним народом». «На тому місці, де ми перебуваємо, — заявив президент, — на дніпровській купелі, на київській купелі, було зроблено вибір для всієї Святої Русі. Тут було зроблено вибір для усіх нас. Наші з вами предки, які жили на цих територіях, зробили цей вибір для всього нашого народу. "Для всього нашого народу" — кажу так, маючи на увазі, що, безумовно, ми усвідомлюємо сьогоднішні реалії, є й український народ, і білоруський, є інші народи, і ми з повагою до всієї цієї спадщини (в ориґіналі – "наслєдію". — "Z") ставимося, але в основі лежать, безумовно, наші загальні духовні цінності, які роблять нас єдиним народом».
Вищир, який відбирає шанси
Частина експертів сприйняла реверанс Путіна на адресу Медведчука як вказівку перстом на того діяча, якому на найближчих президентських виборах випаде честь бути «ставленцем Кремля». Бо дедалі очевидніше, що Москва ставиться до Януковича навіть не стримано, а зневажливо.
Справді, від минулого року можна говорити про те, що Віктор Медведчук повернувся в політику. Втім наразі він ще не намагався відновитися у владі. Пропустив парламентські вибори-2012, узявшись натомість за розкручування руху «Український вибір» та промоцію гасла «Країною керуєш ти». Поки що він також не виявляє інтересу до вільних мажоритарних округів (хоч виглядав би вельми органічно, взявши участь у виборах в Севастополі, де переміг нещодавно Вадим Новинський). Тож про участь Медведчука у виборах-2015 говорити зарано.
Ба більше, автор цих рядків наважиться висловити прогноз, що Медведчук на президентські вибори й не піде.
Здається, це було ще перед перегонами 2004 року — тоді один з політтехнологів висловив упевненість, що Медведчукові, попри всі потуги та вливання коштів, не судилося стати президентом України. Знаєте, яким було пояснення? Бо коли Віктор Володимирович хоче усміхнутися — завжди виходить вищир. Кандидат — пропащий, кажуть політтехнологи. Хоча річ, звісно, не тільки в міміці чи фізіології.
А що «ставленець Кремля» — то проти цього й не заперечиш. Віктор Медведчук став камертоном для кожного, хто претендує називатися «проросійським політиком». Це натяк Москви на те, як би мав поводитися Віктор Янукович та інші владці, якби вони прагнули до дружби з Росією. Це орієнтир для тих, хто захоче провадити політику, орієнтовану на Росію, в Україні. Наразі монополія на «проросійськість» належить Партії реґіонів, частково — Компартії. Що більше «реґіонали» не влаштовуватимуть Кремль, то вільнішим ставатиме поле для нових пошукачів. Тим більше, що Москва сама вказує, до кого треба ходити з чолобитною.
Чи можливий реванш?
Як виглядатиме «камбек» (у цьому розумінні англійське «come back» — «повернення», «відігравання», «реванш») Медведчука? Можливо, це буде політична партія. Можливо, група відданих соратників у вигляді фракції у Верховній Раді. Поки що «Український вибір» — це група без знаних політиків, переважно експертів (зокрема, екс-нардеп Володимир Воюш, міцні аналітики Михайло Погребинський і Володимир Грановський). Тобто за інституалізацію свого руху Медведчук ще не брався.
Можливо, це буде спроба впливу в дусі «сірого кардинала» — улюбленого амплуа Віктора Медведчука. У 2002 році тодішній лідер СДПУ(о) вийшов на найвищий щабель у цій справі, ставши головою Адміністрації президента Леоніда Кучми. Чи міг би Медведчук повторити такий злет і в структурі Януковича? Авжеж, сьогодні це виглядає неймовірним. Але й на зламі «мілленіуму» здавалося, що група олігархів в особах Суркісів-Медведчука остаточно вилетіла з фавору Леоніда Кучми, поступившись Ігорю Бакаю та Віктору Пінчуку; на плівках Мельниченка навіть зафіксовано епізод, коли Леонід Данилович критикує «динамівців», не добираючи слів щодо Суркіса. Однак на хвилі «касетного скандалу» (а дехто підозрює, що завдяки цьому скандалові) Медведчук отримав високе призначення.
Можна дати собі раду й без посади. Для ролі «сірого кардинала» та успішного виконання завдань не конче потрібен формальний статус. Поточні пріоритети Медведчука — зближення України з Митним союзом та іншим євразійськими утвореннями, недопущення укладення угоди про асоціацію з Євросоюзом; ватажок «Українського вибору» також виступив за деталізацію законодавства у сфері референдумів та зміни до Конституції. В той чи інший спосіб він провадив ці проекти і в адміністрації Кучми: згадаймо про ЄЕП, про проект політреформи, про ревізію Військової доктрини з вилученням наміру вступати до НАТО. До втілення більшості тих ідей так і не дійшло, а тому робота для «кардинала» залишається.
До чого тут «православні цінності»? «Цінності», зокрема, дозволяють Володимиру Володимировичу та Віктору Володимировичу називати одне одного «кумами»…
30.07.2013