З фрески Джотто

У Падуї, в капелі Скровеньї, з 14 століття існує фреска Джотто «Поцілунок Юди». Розміщена вона на правій стіні нижнього ряду малюнків, що розповідають про події Страсного тижня. Усі фрески виконано згідно з євангельськими канонами. Ісуса під час арешту в Гетсиманському саді, так само, як на інших фресках, зображено у профіль. Таке композиційне розташування дозволяє протиставити дві центральні фігури, Ісуса та Юди Іскаріота, які дивляться один одному ув вічі. Юда, нижчий зростом, наче зазирає й намагається витримати спокійний та всезнаючий погляд свого візаві. У Падуї я не був й не бачив на власні очі тої відомої фрески, але ходив стежками Гетсиманського саду поміж оливкових дерев. Деякі з них такі старі, з покрученим, як вензі, гіллям, що – подумалося мені – їх вік сягає двох тисяч років. Насправді вони – нащадки тих, в тіні яких відпочивав Спаситель та його учні. Ніхто б так не роздумував про цей куций шматок землі, засаджений оливковими деревами біля Оливкової гори, якби не той один епізод, описаний усіма євангелістами. Матвій, Лука та Марк згадали про поцілунок, але тільки в Івана про той поцілунок ні слова. Звісно, що не один Джотто змалював момент арешту, але сама подія та її наслідки, в якій беруть участь чимало персонажів, заслуговує на детальніше роздумування. Смолоскипи, палиці, римські вояки та дві центральні фігури – Христа та Юди. Як свідчать джерела, поцілунок, обійми поміж чоловіками – характерна форма привітання у народів Сходу. Тобто Юда цілком міг обійняти Ісуса й поцілувати, скажімо, повернувшись з нічного Єрусалиму. Однак була Таємна вечеря, або ж в юдейській традиції седер, на якій присутнє ламання хліба і пиття вина. Власне тоді, окрім інших символічних слів, Ісус промовить – про зраду й зрадника. Юдин поцілунок і відречення Петра Симона, що, по суті, також зрада, стануть ключовим свідченням недосконалості учнів, ширше – людства. Отже, зрада – зовсім не дрібний епізод, коли два учні, Юда Іскаріот та Петро Симон, вчиняють таке дійство. Поцілунок першого – допровадить до арешту, смерті та вознесінння, а відречення другого – покаже, як легко людина збивається на манівці та яка їй потрібна сила духа й віра. Джотто вирішує важливу кольористичну деталь, вбираючи Юду в яскраво-жовтий плащ, що найперше кидається у вічі, навіть не червоні хітони римлян чи декого з прибулих з ними юдеїв. Якщо йти за євангельським текстом, то Юда, син Симонів з Іскаріоту, покрив себе пекучою плямою зрадництва. У ранніх богословських ученнях, які пов’язані із гностицизмом чи єресями, від початків були контроверсійні погляди на роль Юди та його зради. Тому подальші наукові трактати чи художні твори, в яких ставилося під сумнів канонічний опис, зрозуміло що викликали в офіційних церковних колах несприйняття. Уся середньовічна культура Європи побудована на християнських канонах, Європа – це наслідок християнської цивілізаційної моделі з усіма здобутками та втратами. Фрески Джотто – тільки одна ланка цього поступу та осмислення. Людська природа після відомого гріхопадіння, описаного в Книзі Буття, не надто змінилася. В історичному та цивілізаційному циклах завдяки релігії, філософії та культурі виробилися цінності поведінки в суспільстві. Поняття зради, очевидно, варіювалося – тобто обставини відступництва від чогось чи когось, звісно, мусіли б порівнюватися в історичному контексті. Але тільки в християнських євангелічних текстах воно оформилося такою значущою для усього людства проєкцією – Спаситель і зрадник. Я не певен, що знайдеться хто-небудь, хто б з цілковитою упевненістю зміг сказати, в першу чергу самому собі, що ніколи його сумління не підточувала спокуса зради чи відступництва. Тож не відшукаємо когось такого, та й не шукатимемо. Однак в історії нового часу, принаймні двох тисяч років, про що свідчать нам тексти, одна зрада становить головний вузол світоглядних та філософських дискусій: перше – про Ісуса Христа, а друге – про Юду Іскаріотського. У канонічних Євангеліях про це написано однозначно і прочитується з отими точними полюсами людської психіки та поведінки. Інша справа – неканонічні тексти, хоча б, для прикладу, «Євангеліє від Юди», написане коптською мовою і знайдене у 1978 році. Основна проблема, якщо проминути особливості головної доктрини Юдиної зради, полягає у тому, щоби з’ясувати – чи справді вона трапилася заради втілення старозавітніх пророцтв? Чи могло її не бути? У Луїса Хосе Борхеса існує невеликий текст «Три версії зради Юди», в якому письменник, розплутуючи клубок логічних і вмотивованих подій, одночасно заплутує їх, творячи метатекст, придумуючи неіснуючих дослідників та приписуючи їм певні висновки. Що цікавить Борхеса? Усе те, що цікавить багатьох людей, які прочитали опис подій у Гетсиманському саді. Борхес каже, що Юді Іскаріоту зраджувати Вчителя не було сенсу, бо Його знали в єрусалимських синагогах та вулицях, де Він проповідував, – то могли упізнати й так. Вчинок Юди, з точки зору усіх канонічних християнських текстів, однозначно ниций. Будучи одним із дванадцяти апостолів, він єдиний походив з Юдеї, інші одинадцять – з Галілеї. Припускають, що наче він був доволі заможним, що, можливо, його спеціально вислано первосвященниками чи навіть римською адміністрацією, щоби увійти в коло Ісусових прибічників. Звісно, що інформація з перших уст набагато цінніша, аніж здогади, чутки та перекази. У багатьох інтерпретаціях події тієї ночі й зрадливого поцілунку часто повторюється думка, що без цієї зради неможлива була б жертва Спасителя. Тобто драматургія подій та початок сходження на Голготу сконструйована кимось так, що місце зрадника у цій дванадцятці було неминуче приготовлено. Але чому саме Юду вибрано для цього? Зрештою, відрікся ж Петро тричі після арешту Учителя, гріючись при вогнищі вночі, коли відбувався перший суд, в якому синедріонові свідчили лжесвідки і Каяфа розірвав на собі одежі, повважавши богохульством деякі переказані вислови про зруйнування Храму і називання Себе сином Божим. Прийняти вчинок Юди як самопожертву для сповнення цілого Божого промислу – в свідомості християнина це означає зруйнувати не просто світоглядні канони, їх непорушність, але й ганебність самого вчинку повважати за особливу місію. Без камінця під іменем Юди мозаїка не складатиметься. Не дивно, що розтлумачення чи навіть виправдання Юдиного вчинку на основі неканонічних текстів розпочалося саме у часи раннього християнства. Вони продовжуються й до сьогодні. Особливо в художніх текстах, в яких можна змоделювати будь-які історії. Після Борхеса найбільш помітними були романи Нікоса Казандзакіса «Остання спокуса Христа», Жозе Сарамаґо «Євангеліє від Ісуса» та Амоза Оза «Юда», в оригіналі на івриті «Євангеліє від Юди». Насправді історія галілейських рибалок на чолі з Учителем, їхні дивовижні історії, сумніви та відступництва, служіння і самопожертви завжди становитимуть бажання письменників описати ті часи і ті події, поділившись з читачами своїм баченням. Як на мене, в таких спробах завжди присутній елемент ілюстративності – тобто кожен твір будується на текстах євангелій, канонічних чи ні, але базово: час, учасники, місце, діалоги, розвиток подій – усе становить нерозривний вузол історії, що відбулася. І ще одне: віра – це те, що приймається без заперечень, бо тоді яка це віра із запереченнями чи сумнівами? Богословські коментарі й тлумачення в жоден спосіб нічого не змінюють в канонічних євангелічних текстах, у таких доповненнях відбувається спроба засобами зіставлень та логічних висновків встановити вірне розуміння Євангельських подій, збагнути космос слів. Мова євангелістів залишає нас в певній розгубленості: як сприймати сказане та описане. Про що вони свідчать і що означають? Якби усе було так однозначно, то чому протягом двох тисяч років ведуться полеміки та коментується кожен стих? Роман Амоза Оза – останній у творчому доробку ізраїльського письменника. Не знаю, які мотиви спонукали його до написання саме цього тексту, присвяченого, по суті, діалогу юдаїзму із християнством, але варто знати, що дядько Оза, чиє справжнє прізвище Клаузнер, був відомим істориком, мовознавцем, релігієзнавцем та автором праці «Jesus of Nazareth: His Life, Times & Teaching». У біографії самого Оза було чимало різних світоглядних та політичних переконань, які не зовсім відповідали запитам певної частини ізраїльського суспільства. До прикладу, трактування Озом арабсько-ізраїльського протистояння, надіслання ув’язненому палестинському терористу-смертнику одного зі своїх романів тощо. В «Юді» Оз описує кінець 1950-х років, Шмуель Аш навчається в університеті й пише працю «Ісус очима євреїв». Він залишає навчання і наукову кар’єру й влаштовується доглядати немічного Гершома Валда. В тому домі також мешкає жінка на ім’я Аталія Абрабанель. В одному зі своїх інтерв’ю Оз сказав, що не знає якої-небудь школи в Ізраїлі чи світі, в якій би вивчався Новий Заповіт, але він, живучи у кібуці, у чотирнадцятирічному віці прочитав усі чотири канонічні Євангелія, щоби, як висловився, зрозуміти європейський світогляд, мистецтво й культуру. В романі Амоз Оз, торкаючись євангельських історій, осмислює події в Гетсиманському саді, поцілунок Юди та все, що потім трапилося. Про це роздумує молодий юдаїст Аш, про це він розмірковує в дискусіях з Валдом. Біблійна алегорія переплітається тогочасними політичними чи культурними ізраїльськими подіями. Бо як же інакше може відбуватися що-небудь ув Єрусалимі? Письменник Оз, услід за Борхесом, Казандзакісом та Сарамаґо, також переглядає з позицій юдаїзму та спираючись на відомі гностичні теорії, вчинок Юди Іскаріота. Богословський та світоглядний діалог юдаїзму та християнства продовжується. Сприяє цьому література чи ні – питання, гадаю, відкрите. На фресці Джотто обидві центральні фігури прикипіли поглядом одне до одного... перед поцілунком.

 

 

 

30.10.2021