Рефлексії на виставу «146 зірок, видимих неозброєним оком» у театрі ім. Лесі Українки. Режисер — Дмитро Захоженко, драматургиня — Оксана Данчук, сценограф — Мачєй Боґдановіч.
Коли ми дивимося на зоряне небо, то бачимо далеке минуле. Приміром відстань до найближчої зірки від Землі (крім тієї, що нас гріє весною та влітку) 4,36 світлових років, і якби Альфа Центавра згасла, ми змогли б це спостерігати неозброєним оком приблизно через чотири з половиною земних обертів навколо Сонця по тому. Альфа Єдинорога розташована від нас на віддалі 144 світлових роки, а деякі інші зірки з цього сузір’я взагалі — ген за декілька десятків тисяч світлових років. Довго нам доведеться вдивлятися у зоряне небо, щоб зрозуміти, що там відбулося. Але навіть, якби, чисто гіпотетично, ми могли це побачити, то чи зрозуміли б всю суть того, що відбулося?
Небесний атлас 1822 року англійського астронома Александра Джеймісона.
Зірки — то тема астрономії. Залишмо її ненадовго для астрономів, астронавтів та астрологів. Самі ж повернімся на Землю, у наш маленький затишний Львів, до театру ім. Лесі Українки. Не буду розповідати, про що крайня прем’єра з об'єктивної, «знавчої» точки зору, адже ви й без мене скажете, що єдиноріг (чи то просто кінь) у фольклорі є фалічним символом, тому «очевидно», що «146 зірок, видимих неозброєним оком» — вистава про ЛГБТ спільноту. Можливо хтось скаже: «Вистава про страхи» — і теж матиме слушність. Для мене ж вистава про можливість бачити людину, на якій би віддалі вона від мене не перебувала і на скільки іншою вона б від мене не була. (N.B. Є певна складність коли доводиться говорити про ЛГБТ спільноту, адже не належачи до неї, я відразу використовую займенник «вони», що створює протиставлення, чого хотілося б уникати).
Ніхто не може заборонити тобі любити
У виставі присутні монологи реальних людей, які пройшли через різний досвід: неприйняття батьками, знущання друзів, страх за дитину. Фокус був якраз на їхній приналежності до нетрадиційної орієнтації, яка й стала причиною морального та фізичного насилля, що ґрунтувалося на апеляції до традиції, яка (принаймні в Україні) побудована на основі християнської етики. У цьому контексті команда зробила дуже правильний, на мою думку, хід, ввівши монолог священика, який з поміж усього іншого, сказав таку фразу: «Ніхто не може заборонити тобі любити». Тим самим він підважує наріжний камінь, на якому будувалася міфологія християнського середньовічного вчення про природу людини.
Драматургиня Оксана Данчук та режисер Дмитро Захоженко.
Часто саме християнська традиція цензурує і продукує агресію до ЛГБТ спільноти, адже гомосексуальні стосунки — це содомія та гріх, за який Господь ніби то (ймовірно, але не факт) спалив цілих два міста. Ця історія є хрестоматійною, тому людям не доводиться шукати інших пояснень речам, що лежить поза їхнім горизонтом розумового та чуттєвого досвідів. Озброївшись своєю істиною, вони пишуть (цитую тексти):
«…хворі залежні люди, які потребують звільнення»;
«…ви, тупі ліваки, не розумієте одного: нам, нормальним людям, не потрібно нав’язувати ВАШІ ідеї. Якщо вам хочеться займатися чимось огидним — займайтесь, хочете вступити в секту — вступайте, стати веганом — вперед. Можете ще поцілувати черевик дебілам з BLM, але нам не треба нічого доказувати і нав’язувати».
Неозброєним оком бачимо, як ця територія перетворюється на полігон страху, яскравою документацією якого стала сцена, де ми чуємо уривок з книжки французького письменника, священнослужителя та відкритого гея П’єра Зееля. У книжці «Я, депортований гомосексуал, П’єр Зеель» автор описує, як на його очах його партнеру працівники гестапо на голову вдягнули цинкове відро, та спустили на нього голодних псів. Від подій у нацистській Німеччині та сьогоденням лежать томи писаної літератури в спробі переосмислити помилки нашої цивілізації, тисячі мітингів, революцій та жертв, але й надалі бачимо, як правозахисники моральних цінностей (віряни, патріоти, люблячі сім’янини) продовжують порушувати як заповіді Ісуса, так і конвенцію ООН про права людини.
Актор Ростислав Колачник.
Що таке норма і хто має право її встановлювати?
П’єр Зеель написав книжку якраз у відповідь на заяву архієпископа Страсбурга у 1981 році, в якій йшлося, що гомосексуальність — це хвороба. Долучу до цього іменника інший — збочення, та в контексті цього пропоную звернутися до епізоду «Казка», в якій на сцену запрошується сміливця/вицю (далі використовую тільки чоловічий рід, адже коли я дивився, то був саме сміливець, а також — для простоти викладу), якому пропонують пройти ряд випробувань. Спочатку героя залякує батько, щоб той працював по господарству як слід. Потім його священик вчить страху божому. Добровольця навіть намагається налякати Червона Шапочка («косплей» під режисерку Розу Саркісян) і, врешті решт, безстрашному герою потрібно перебути ніч в «замку» і не злякатися. Замок — це крісло по середині сцени, до якого прив’язують сміливця, та, знімаючи заміри пульсу, починають в нього запитувати дуже приватні речі, які розкривають його, якщо не гомосексуальні вподобання, то гетеросексуальні «збочені» фантазії.
Автор текстів пісень Володимир Бєглов.
Тому постає питання: «Що взагалі можна вважати нормою?» Коли окрема група сама себе привілеює позначками «здоровий», «нормальний», «істинний», то це призводить до екстремізації цієї групи: «МИ не хочемо, щоб ЦЕ існувало в нашому просторі». Але чи погоджуєтеся ви бути частиною суспільства, яке продукує страх і практикує геноцидом? Однією з конотацій гомофобії є саме страх. Джерелом страху є банальне невігластво (хоча не знаю, чи можна його в цьому випадку називати банальним). Адже гомосексуальність зустрічається в природі на всіх рівнях: від мушки дрозофіла до вищих приматів. Нобелівський лауреат, етолог Конрад Лоренц описував гомосексуальність в сірих гусей. При цьому він зазначав, що гомосексуальні пари були набагато міцнішими ніж гетеросексуальні.
Праві радикальні настрої спираються на так звані сімейні цінності, де в родині мають бути тато, мама та дитина (чи декілька), наводячи в приклад аргумент, що «є дві статі і безліч психічно хворих». Але при цьому статистика показує, що гетеросексуальна родина — не панацея. Адже родини руйнуються або існують з постійною присутністю домашнього насилля, що в тому й іншому варіанті лишає глибоку травму для людської сутності. І однією з найяскравіших ознак психічного розладу в професійних колах вважається наявність поведінки, яка заважає жити або самому суб’єкту, або його ближнім.
Неозброєним оком найліпше видно зірку Михайла Понзеля.
Чисто гіпотетично, якби зірки раптом згасли і небо стало чорним...
Ви знали, що сузір’я Єдинорога постійно віддаляється від нас? Так само, як і всі космічні об’єкти. Це відбувається все швидше і швидше, і коли найближча зірка Альфа Центавра опиниться від нас на відстані, яка буде більшою за радіус сфери Габбла, то наше небо стане геть чорним, без жодної зірки на ньому. Але науковці передбачають, що той час настане не швидше, ніж згасне наше Сонце. І це добре, інакше було б дещо моторошно. Принаймні мені було б.
У дитинстві, коли мене з друзями-однолітками старші хлопці не пускали до свого товариства, ми малі і замріяні сиділи на найближчій від дорослої «тусовки» лавці й лічили зірки. Часом хтось вдивлявся у небо і називав якесь сузір’я, інші ж не могли його побачити, бо не мали необхідної вправності розпізнавати те чи інше сузір’я. Ми виросли, вивчилися, здобули серйозні дорослі професії та роз’їхалися на дуже далекі дистанції, які вимірюються не лише в кілометрах. Але уміння бачити видимі (приховані, замасковані) речі тепер потребує вправності навіть більше ніж у дитинстві.
Актори (зліва направо): Оксана Цимбаліст, Ростислав Колачник, Роман Кривдик, Зоряна Дибовська, Назар Бонящук.
Можна слухати і не почути, можна дивитися і не побачити. Так у сцені «віддзеркалення» актори, розбившись на одностатеві пари, в одній спідній білизні повторювали рухи один одного, як у дзеркальному зображенні. Спостерігаючи цю сцену, мимоволі пригадується робота дзеркальних нейронів. Вони спрацьовують, коли ми бачимо, як хтось їсть лимон і самі при цьому кривимося. Вони спрацьовують, коли ми бачимо, як когось б’ють, не задумуючись, поспішаємо на допомогу, що й відбулося на початку подій на Майдані 2013 року, адже біль ми відчуваємо подібним способом. Ми однаково відчуваємо дотик сонячних променів. І однаково потребуємо присутності інших людей, які б нас чули, бачили та приймали.
Автори вистави кажуть, що у сузір’ї Єдинорога є 146 зірок, які можна побачити неозброєним оком. А чи можемо ми неозброєним оком побачити людину такою, як вона є, доки вона не віддалилася від нас за межі сфери Габбла, або доки вона ще не згасла?
Фото: Тетяна Джафарова
12.10.2021