Франків пріоритет: друзі чи істина?

 

Серед розмаїтої Франкової поезії є знаменита «Притча про приязнь», уперше явлена читачам у збірці «Мій Ізмарагд» (1898). Ось текст цієї поетичної перлини повністю:

 

Вмираючи, покликав батько сина,

Що був його єдиная дитина,

 

І мовив, звівши голову стару:

«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.

 

Дав бог мені прожити много літ.

Добра надбати і пізнати світ.

 

Добро тобі лишаю. Не марнуй

Його, та й понад міру не цінуй.

 

Не думай в нім мету життя знайти, –

Се сходи лиш до вищої мети.

 

Та, крім добра, ти маєш, синку, те,

Що найважніше – серце золоте,

 

Досить науки і здоровий ум,

І вже пройшов ти молодості шум.

 

Одного лиш бажаю ще тобі:

Щоб мав ти друга щирого собі».

 

Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!

Та в мене друзів щирих много єсть».

 

«О синку, много при їді й вині,

Та в горю помогти – напевно, ні!

 

Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів

Знайти одного лиш – та й то напів».

 

«Ні, татку, – мовив син, – з моїх друзяк

Піде за мене кождий хоч на гак!»

 

Всміхнувсь отець. «Щасливий, синку, ти,

Та я би радив пробу навести.

 

Заріж теля і запакуй у міх,

А ніччю йди з тим до друзяк своїх.

 

Скажи: «Біда! Я чоловіка вбив!»

Проси, щоб захистив тебе і скрив.

 

Своїх так перепробуй, а потім

Застукай і в мойого друга дім».

 

Послухав син. Як смерклося цілком

Пішов, важким нав’ючений мішком.

 

До друга найлюбішого воріт

Застукав: «Живо, живо отворіть!»

 

Явився друг. «Се що тебе жене?» –

«Я чоловіка вбив! Сховай мене!»

 

Та сей, не відчиняючи воріт,

Сказав: «Тікай! Чи ще мене й мій рід

 

Ти хочеш у тяжку біду вплескать?

Адже ж коли почнуть тебе шукать,

 

То де ж підуть насамперед? Сюди!

Бо знають, що я друг твій! Геть іди!»

 

Пішов по інших своїх другах син, –

Не скрив його, не втішив ні один.

 

А дехто мовив: «Забирайся ти!

Я зараз мушу властям донести.

 

Адже ж всі знають, як дружили ми, –

Ще скажуть, що до спілки вбили ми».

 

Отак всю ніч продвигавши свій міх,

До батькового друга він прибіг.

 

«Рятуйте, дядьку! Я людину вбив

Та вже й у місті шуму наробив!

 

Ось труп! Там десь погоня вже жене!

Ой пробі, скрийте трупа і мене!»

 

Старий живенько замки відкрутив

І з міхом парубка в свій двір пустив.

 

«Ну, ну, ходи, небоже, скрийся тут!

А трупа десь я впру в безпечний кут».

 

Замкнув ворота, взяв на плечі міх –

Та парубок упав йому до ніг.

 

«Спасибі, дядьку! Не турбуйтесь, ні!

Ніяке зло не сталося мені».

 

І він сказав йому батьківську річ

І все, що діялося з ним сю ніч,

 

І як подвійно тут він скористав:

Фальшивих другів збувсь, а вірного пізнав. [т. 2, с. 213–215]

 

Ця притча – це апотеоз вірній дружбі та щирим, надійним друзям. Дружба й інтереси друга, його безпека й саме життя – понад власні інтереси! Ба, й понад суспільний закон, мораль людського співжиття, християнську заповідь «не вбий». Вірний друг порятує в будь-якій біді, навіть у скоєнні тяжкого злочину – вбивства, притому й не питавши, за що й чому друг (чи, як у завіршованому випадку, син друга) когось убив. У цій притчі узи дружби вивищено над інтересами та мораллю загалу, тобто решти громади, фактично, над її незрівнянно більшою частиною, яку становлять такі самі люди, та все ж не так близькі, як друг.

 

Ілюзорний «друг найлюбіший» виявився, за притчею, насправді боягузливо-обережним і ненадійним (цей вислів асоціюється нині, через понад сто років після появи «Притчі про приязнь», із пресловутими «любими друзями»). Він та інші «фальшиві други», такі собі «друзяки», яких «много при їді й вині / Та в горю помогти – напевно, ні!», протиставлені у Франковому творі «другові щирому», здатному пожертвувати заради друга власною безпекою, благополуччям і суспільним становищем. Чому цього свого єдиного «вірного» друга батько у поясненні синові застережливо характеризує як такого, що хоч і є другом, «та й то напів», із завіршованої притчі незрозуміло. На основі її тексту можна снувати різні здогади щодо того, якими альтруїстичними якостями характеру й саможертовними вчинками має відрізнятися цілковитий друг од «напівдруга».

 

Розгадку того, чому в «Притчі про приязнь» фігурує напівдруг і в чому його відмінність од «повного», чи то пак справжнього, друга, знаходимо в західноєвропейських середньовічних джерелах, де опрацьовано цей східний (арабський) сюжет і звідки, правдоподібно, його запозичив Франко. Там «напівдруг», гадаючи, що в мішку заховано вбиту людину, закопує в яму насправді заколоте теля (оповідка «Про напівдружбу» в латиномовній збірці новел, притч і максим іспанського письменника, вихрещеного єврея Петруса Альфонсі «Disciplina clericalis» – «Повчання клірику», 1106) або свиню (оповідка «Про те, що сталося з чоловіком, який випробовував своїх друзів» в іспаномовній збірці іспанського письменника Хуана Мануеля «Книга прикладів графа Луканора і Патроніо», відомій зазвичай під скороченою назвою «Граф Луканор», 1335). А «справжній друг», за однією версією (оповідка «Про справжню дружбу» в збірці Петруса Альфонсі), віддає другові для його порятунку від смертельних любовних мук свою вихованку (разом із приданим), у яку той закохався, хоча з нею збирався одружитися сам, а той, при нагоді, віддячує йому, звинуваченому у вбивстві, якого він не скоїв, тим, що бере на себе його начебто вину і йде замість нього на страту. За іншою версією (згадана оповідка Хуана Мануеля), «напівдруг» не видав другового сина й тоді, коли той у навмисне спровокованій, для перевірки дружби, сварці дав йому ляпаса; а «справжній друг», аби врятувати другового сина, змусив власного сина зізнатися у вбивстві, якого той не скоїв, і прийняти смертну кару¹.

 

Франко, по-перше, спростив світський сюжет і зміст західноєвропейських обробок арабської притчі, у яких на повчальних прикладах пояснено, кого можна вважати справжнім другом, а кого – напівдругом («Притча про приязнь» обмежена ілюстрацією того, хто такий напівдруг); а по-друге, позбавив свою віршовану обробку повчального християнсько-алегоричного сенсу, доданого до одного з джерел – параболічної оповідки Хуана Мануеля «Про те, що сталося з чоловіком, який випробовував своїх друзів». За алегоричним тлумаченням васала Патроніо своєму сюзеренові графові Луканору, яке є своєрідною християнізацією арабського сюжету, гадані / удавані друзі – це мирські люди, священники і монахи, близькі родичі (дружина й діти), які не врятують тих, кому загрожує смерть («Підуть вони до мирських людей, а ті скажуть, що в них і власних справ удосталь. Підуть вони до священників і монахів, і ті скажуть, що будуть молитися за них Богу. Підуть до дружини і дітей, і ті скажуть, що проведуть їх до самої могили і поховають»); напівдрузі людини – це Приснодіва Марія і святі, котрі перетерпіли страждання, муки, бідність і печаль в ім’я Бога й котрі невпинно молять Його за грішників, хоча й зазнають од них чимало образ; а справжній друг – це Бог-Отець, який

 

«повів себе, як належиться другу: Він послав на смерть сина свого Ісуса, хоч не було за ним ні вини, ні гріха, – послав для того, щоб спокутати людські провини й прогріхи. Ісус, як добрий син, підкорився батькові і, будучи справжнім Богом і справжнім чоловіком, захотів прийняти і прийняв смерть, кров’ю своєю спокутував гріхи людські»².

 

Узагалі-то без цієї християнської перспективи світське пояснення у східній притчі, хто такий «справжній друг», утрачає смисл і може викликати хіба що подив, бо висловлені в ній вимоги до цілковитого друга в реальному житті нездійсненні й мають сенс лише в релігійно-алегоричному тлумаченні. Тому-то, мабуть, Франко й обмежився у притчі напівдругом, бо такий справді може трапитися в житті. Назагал, як бачимо, зміст першоджерел «Притчі про приязнь» багатший, складніший і цікавіший од неї.

 

Проблема, порушена в «Притчі про приязнь», належить, сказати б, до експериментально-парадоксальних, досить часто модельованих у світовій літературі. У таких творах персонаж ставиться в експериментальні обставини, мовби заганяється у своєрідний психологічний тупик, з якого немає простого виходу. Особистість постає перед вкрай скомплікованим моральним вибором, на роздоріжжі між проблематичними вчинками, які не надаються до однозначних читацьких оцінок – радше до протилежних. Тож і дослідницьке та читацьке осмислення «Притчі про приязнь» не зводиться до прийняття прикінцевої сентенції «Фальшивих другів збувсь, а вірного пізнав». Насправді в житті все набагато складніше, до того ж людська поведінка у конкретній межовій ситуації залежить од багатьох чинників, передусім психологічних (сформованого характеру, перехідних емоційних станів, глибинних позасвідомих нуртів), а також від обставин. Щодо Франкової притчі, то однозначних відповідей на порушені складні морально-психологічні та суспільні питання годі сподіватись, але бодай обговорити їх варто:

 

чи моральним, та й навіть чи не злочинним є приховування кримінальних переступів, чи допустимо, керуючись почуттям дружби, потурати їм?

 

чи скоєний злочин, що вважається таким за законом, відповідає духові дружби, дружнім очікуванням, а чи, навпаки, є вражаючою несподіванкою, негідним учинком, який дискредитує дружбу?

 

чи взагалі треба безоглядно захищати друга до кінця за будь-яких обставин, а чи до певної межі (яка, втім, у кожного може бути своя, відповідно до моральних та ідеологічних переконань)?

 

та й чи етичним, якщо взагалі не безвідповідальним, є прийти до друга зі своєю кримінальною проблемою і поставити його у скрутне становище через свій злочин?

 

У «Притчі про приязнь» не розкрито, з яких мотивів скоєно вбивство: чи була це справедлива помста, чи корисливий або необачний учинок. Та це й не має значення в обраному ракурсі параболічности: хоч би з яких мотивів скоїв убивство друг, вірний друг мав би його порятувати. Франкова притча ставить максималістську вимогу до дружби й друга. Проте в творі не сказано, чи батько й син брали й на себе такі зобов’язання перед друзями, які вони ставили до них.

 

Опрацьований притчевий сюжет виявляє давню історичну суперечність між особою і суспільством, суть якої в тому, що особисті (приватні) інтереси протистоять суспільним. Індивід за підтримки близької особи (чи близьких осіб) захищається або ж навіть рятується од загроз несприятливого суспільства. Парадокс у тому, що своєю егоїстичною поведінкою такі «друзі», задовольняючи власні інтереси, роблять суспільство ще несприятливішим для інших.

 

Порушена у Франковій притчі проблема потребує осмислення з погляду сучасної моралі, рівня етичного і правового розвитку суспільства, суперечності між дружніми узами і суспільно корисними чи шкідливими вчинками. Що є більш моральним: приховувати, з почуття дружби, суспільні злочини, якщо їх вчинили «любі друзі», чи викривати їх? Ці проблеми вже давно стали предметом суспільних дискусій у нашій країні, й це лише підкреслює злободенність «Притчі про приязнь». Зображена в ній подія і повчальний висновок з неї заслуговують не лише на літературознавче, а й на громадське обговорення; параболічний зміст твору здатен викликати суперечки і, певно, отримати неоднозначні трактування, залежно від того, чому віддавати пріоритет – приватному чи суспільному. Ословлена в «Притчі про приязнь» сув’язь морально-психологічних і суспільних проблем становитиме, мабуть, вічну актуальність для людства, і це буде запорукою непроминального звернення читачів і дослідників до Франкового твору.

 

 

***

 

А тепер поставмо питання інакше: а як сам Франко чинив у житті в ситуаціях вибору між другом та істиною? Що було в нього самого у пріоритеті: друзі чи істина? Чи дотримувався Франко сам тих вимог до вірного друга, що їх опоетизував у «Притчі про приязнь»?

 

Зауважте: як проблемну я ставлю дилему друг чи істина, а не дилему друг чи закон, конкретно порушену в творі. Із законом як суспільною (правовою або церковною) умовністю, а надто ж умовністю тогочасного суспільства, яке Франко вважав несправедливим, він часто не ладив. У творах зазвичай стояв на боці персонажів, яким симпатизував, співпереживав, а не на боці закону.

 

Інша річ – істина. Як мислитель Франко був одержимий науковою істиною, пошуком правди у пізнанні природи, суспільства, людини. Тож радше чинив за крилатим латинським висловом, звичайно приписуваним Аристотелю, «Amicus Plato, sed magis amica veritas» («Платон мені друг, але істина дорожча»).

 

Так Франко поводився з товаришами, яких мав замолоду і в зрілому віці, – з Павликом, Белеєм, Коцовським, Драгомановим, Щуратом, Каспровичем, Вороним, Грушевським… Звісно, взаємини з кожним із них складалися у Франка по-різному – залежно від їхнього суспільного статусу, поглядів і переконань, досвіду й таланту, часу, обставин і характеру співпраці, приватних (побутових) стосунків, різниці у віці. Взаємини ці, з різною мірою довірливости, переважно були не так дружніми, як товариськими. Попервах найближчими Франкові стали практично його ровесники Михайло Павлик (*1853–†1915), Іван Белей (*1856–†1921), Володимир Коцовський (*1860–†1921) і Йосиф (Йосип, Осип) Олеськів (*1860–†1903). Товариські, притому майже цілковито епістолярні, стосунки зі старшим і досвідченішим Михайлом Драгомановим (*1841–†1895) розвивалися за моделлю учень – наставник. Під час роботи в газеті «Kurjer Lwowski» (1887–1897) Франко заприятелював з її співробітником, своїм майже однолітком Яном Каспровичем (*1860–†1926), а готуючи докторат у Відні (від жовтня 1892 р. до 1 липня 1893 р.), зблизився зі студентом тамтешнього університету Василем Щуратом (*1871–†1948). Близьким товаришем – маємо підстави сказати, навіть другом – став йому в 1895–1903 рр. Микола Вороний (*1871–†1942). Із Михайлом Грушевським (*1866–†1934) Франко потоваришував завдяки тому, що той як голова Наукового товариства імени Шевченка залучив його до активної співпраці з цією академічною установою і «Літературно-Науковим Вістником», та й навіть люб’язно запропонував звести будинок поряд зі своїм.

 

А проте майже з кожним із них Франко публічно полемізував, ба декого не раз гостро критикував, траплялося, що й викривав, висміював… До розбіжностей в ідеологічних, політичних та історичних поглядах з Павликом, у трактуванні історичних подій з Грушевським додавалися прикрі особисті непорозуміння; на критику його з боку Павлика і Щурата амбітний Франко реагував ображено й у полемічних випадах проти них некоректно переходив на особистості. А все-таки в розходженнях із товаришами визначальним був його настирливий пошук істини, інакше бачення певних проблем (ідеологічних, соціальних, національних, політичних, літературних, естетичних, наукових, видавничих, організаційних тощо). Од самого початку своєї суспільної діяльности допитливий Франко був налаштований не так на дружбу, як на пізнання та осмислення світу і перетворення суспільства, а це закладало поведінкову парадигму «Платон мені друг, але істина дорожча». Як і кожен мислитель, він обстоював істину у власному розумінні її, а тому не завжди слушно. Втім, він і сам усвідомлював суб’єктивність своїх пошуків істини, як свідчить його виправдувальне зізнання в листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової, вдови його колишнього наставника, щодо своєї ревізії його писань:

 

«Можуть мої толкування і поправки бути хибні, в такім разі невелика річ поправити їх, і я зовсім не буду ані сердитися, ані соромитися своєї помилки. Від таких помилок ніхто на світі не забезпечений <…>» [т. 50, с. 312].

 

Звичайно, комунікабельний, із чутливою душею, до того ж сирота без належної родинної підтримки і впливових зв’язків, Франко прагнув чоловічої дружби. У збірці «Із днів журби», виданій 1900 року, через два роки після збірки «Мій Ізмарагд», міститься напрочуд відвертий сповідальний вірш «По коверці пурпуровім…», написаний, очевидно, після розчарувань у друзях молодости. Вразливий поет зізнається про свою «невідступну, невмолиму» нічну «журу», зокрема, стосовно того, як йому здається, наче «кождий друг – то хижий звір» [т. 3, с. 37]. Ця автобіографічна сентенція, з якої видно, що поет шкодує, що в нього не виявилося надійних щирих друзів, дисонує з імперсональним повчальним змістом «Притчі про приязнь».

 

Однак варто визнати: Франко надто інтенсивно жив своїм духовим світом (літературним, науковим і громадсько-політичним), щоб самому дбайливо плекати огниво дружніх взаємин. Його могутня творча уява і крилаті розмисли розбудовували потужний самодостатній світ, який домінував над особистими стосунками. При цьому Франко мислив насамперед не приватними, а суспільними категоріями та поняттями: добро людства, інтереси та права нації, пізнання природи й суспільства (хоча його особисті почуття образи та жадоба помсти також давалися взнаки). Ба більше, як письменник, публіцист і науковець він величезною мірою занурювався у публічний світ – товариським взаєминам, навіть своєму приватному життю, інтимним, еротичним переживанням він надавав статусу публічности, висловлюючись не лише в листах, а й в опублікованих творах та публіцистичних і наукових працях не раз аж надто відверто і критично. Та й назагал товариські стосунки Франка з іншими суспільними діячами переходили значною мірою із приватної площини в громадську, переставали бути приватними, а це не сприяло їх тривкості. З цього погляду показовим є пояснення Володимира Антоновича в листі до Федора Вовка від 7/19 лютого 1891 р. стосовно того, чому він під час тодішнього закордонного відрядження відмовився од зустрічі з Драгомановим: «паче всего потому, что М[ихаил]. П[петрович]. привык всякое письмо и сказанное слово вносить в протокол и потом им пользоваться в печати»³.

 

Однак Драгоманов свято беріг своє затишне родинне вогнище й не виставляв напоказ подружнього життя. А Франко не плекав приватности навіть любовної та подружньої. Водночас у нього, як і в Драгоманова, замість інтимної дружби формувалися переважно публічні товариські стосунки, в яких більшу роль відігравали не душевні почуття, а суспільні погляди, переконання, мета і співпраця. Що таке «спільна праця» [т. 48, с. 395] в його розумінні, Франко пояснював Уляні Кравченко в листі від 25 грудня 1883 р.:

 

«Я понимаю спільну роботу там, де двоє або більше людей, постійно, з собою стикаючись, обмінюючись думками і враженнями, мають перед собою одну ціль і стараються взаїмно допомагати собі до достиження тої цілі. <…> спільну працю <…> я розумію <…> так, що спільник мій буде де в чім користати від мене, а я буду де в чім користати від нього, щоб ціль наша була тим ліпше достижена» [т. 48, с. 396].

 

Зразок такої спільної праці Франко ілюстрував своїм тодішнім приятелюванням передусім із Павликом і Белеєм, ба навіть колишнім «любовним стосунком» з Ольгою Рошкевич, з якою обговорював літературні питання і яку залучив до збирання народних весільних пісень та перекладання художніх творів:

 

«Що я такої спільної праці бажаю і що для такого спільника, котрий би своєю натурою і своїм розумом корегував хиби моєї натури і мого розуму, готов би понести великі жертви, – на се доказом історія цілого мого життя, мій приятельський стосунок з Павликом, Белеєм і деякими другими людьми, в кінці мій любовний стосунок з панною Ольгою Рошкевич <…>» [т. 48, с. 396].

 

Кільканадцятирічний життєвий досвід, однак, призвів Франка до розчарувань у дружньому зближенні і жертовній приятельській співпраці. Показовим є його зізнання в листі до Бориса Грінченка від 20 листопада 1901 р.:

 

«<…> я відчужився від усякого товариського життя, нікуди не заходжу, ні у кого не буваю, крім дому Грушевських, хоча сюди найчастіше ведуть мене справи Товариства [НТШ. – Є. Н.] або наукової роботи» [т. 50, с. 178].

 

Врешті у жертву ідейним поглядам і переконанням, власному баченню суспільних проблем, а то й неприборканим обрáзам і мстивості (як у стосунках із Павликом, Щуратом, Драгомановим і Грушевським) Франко приносив своїх товаришів. Деякі з них (Павлик, Щурат, Вороний) відповідали публічною полемікою, притому публікації Павлика і Щурата були досить гострими, але все ж не такими різкими й дошкульними, як його.

 

У пропонованій розвідці мені не йдеться про те, щоб висвітлити весь надзвичайно розмаїтий спектр товариських стосунків Франка, а про те, щоб кинути на них жмут світла крізь призму «Притчі про приязнь».

 

Вступивши восени 1875 року до Львівського університету, Франко в «Академическому кружку» «заприязнився» з Михайлом Павликом, як згадував в автобіографічному листі до Драгоманова від 25 квітня 1890 р. З перебігом років у цьому листі стисло схарактеризував їхні взаємини так:

 

«Хоч оба ми були хлопські сини, але наше виховання, розвій і склад думок були дуже неоднакові, не говорячи вже про велику різницю темпераментів і привичок. То й не диво, що приязнь наша була властиво зразу вічною суперечкою» [т. 49, с. 244].

 

Попри те на урочистому відзначенні 25-річного ювілею літературної діяльности Франка, що відбулося 30 жовтня 1898 р., Павлик виголосив хвалебну промову, за його словами, зверненими до Франка, «яко найближчий Твій товариш», «товариш Твоєї долі від самого початку» і від імени Русько-української радикальної партії. Самокритично наголосив, що «для повних відродин Руси-України» Франко «вже зробив богато, більше, ніж усі ми накупу». Щоправда, тричі тенденційно й утрирувано взалежнив Франкову діяльність од Драгоманова («Ти пішов за нашим великим, незабутнім учителем Михайлом Драгомановим <…>», який «натхнув» «вселюдськими ідеями», «підняв і піддержав Твій писательський талант»; «Твоя писательська праця в напрямку ідей Д–ва») і до того ж педалював на конечності Франкової самопосвяти для РУРП⁴, од якої насправді той уже віддалявся. Певно, така тенденційність не могла подобатися Франкові.

 

До ювілею Павлик також уклав бібліографічний покажчик «Спис творів Івана Франка за перше 25-літє єго літературної діяльности. 1874–1898» (Львів, 1898), проте згодом у «Передмові» до збірки «В наймах у сусідів» (Львів, 1914) Франко не втримався од нарікання на «брак орієнтаційної передмови» та «нумерації описаних у нім творів та публікацій», а головне – на неповноту, даремну реєстрацію позицій, у яких він був лише редактором, і приписування йому чужих «писань» [т. 39, с. 259–262].

 

Свої загострені політичні суперечки з Павликом Франко дотепно віддзеркалив у полемічній алегорії «Хома з серцем і Хома без серця» (ЛНВ. 1904. Т. 27. Кн. 8), створеній у формі «діалогічного оповідання». За спогадом-свідченням Михайла Мочульського, в цьому творі «Франко змалював своє відношення до Павлика у формі легко сатиричній <…>»⁵.

 

То ж не дивно, що з нагоди 30-річної діяльности Павлика, яку громадськість відзначала 20 листопада того-таки року, Франко привітав приятеля з літ молодости скупим офіційним адресом від імени Філологічної секції НТШ, головою якої був. У привітанні, схваленому на засіданні секції 18 листопада 1904 р. [т. 50, с. 557], колеги здоровили Павлика як «свойого товариша на полі наукової роботи в Науковім товаристві імени Шевченка». У виданні «Ювилей 30-літної діяльности Михайла Павлика (1874–1904). З портретами Ювилята й єго Рідні» (Львів, 1905) привітання підписане: «За філологічну секцію Наук[ового] тов[арист]ва ім. Шевченка Іван Франко, директор» [т. 50, с. 254].

 

А тимчасом уміщені в цій ювілейній книжці «звиш 170 адресів, листів, привітів, одержаних ювілятом» [т. 54, с. 522] прикро вразили Франка тим, що в цих «принагідних ґратуляціях» «ідейний бік» Павликової праці знайшов «так мало дійсного зрозуміння і відповідної оцінки» [т. 54, с. 524], а натомість нібито «напущено немало легенд» [т. 54, с. 525]. Тому Франко вважав за свій «обов’язок» як «одного з сучасників і близьких свідків Павликової діяльности» висловити «декілька уваг» для «прояснення правди» [т. 54, с. 525]. Так з’явилася його найскандальніша з огляду на зведення особистих порахунків полемічна стаття «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки» (ЛНВ. 1905. Т. 29. Кн. 3), нещадна щодо характеристики недавнього ювіляра як особистости, неуспішного суспільно-політичного діяча, одного з провідників радикальної партії, невмілого видавця, непродуктивного дійсного члена, несумлінного бібліотекара й руйнівного «реформатора» НТШ, науковця-«компілятора звісток без відповідної школи і без виробленої критичної методи», публіциста з «перевагою чисто полемічного, негативного елементу над позитивними даними і незвичайним замилуванням автора до конструйовання своїх висновків у будущім часі» [т. 54, с. 552].

 

Хоча Франко й визнавав, що в прожитих із Павликом роках «світлих хвиль» «було більше, ніж прикрих» [т. 54, с. 538], і запевняв, що його «пером не руководила ані особиста злість, ані партійна пристрасть, а тільки бажання правди» і що він не зводить «з д. Павликом ніяких приватних рахунків», а «лиш усталення фактичної правди видалося» йому «доконче потрібним із огляду на ті численні легенди, які наросли вже протягом 30 літ довкола особи д. Павлика» [т. 54, с. 552], усе-таки після такого упередженого тотального викриття колишнього побратима й непересічного українського діяча – по суті, безжалісного публічного нищення його репутації, неможливо повірити, що Франко керувався «лиш усталенням фактичної правди», а не також ураженим самолюбством і жадобою відплати.

 

Згодом Франко визнав особисті приключки до нетактовної полеміки з Павликом, коли виправдовувався за свій памфлет проти нього в листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової, яка стала на захист Павлика:

 

«Він перший протягом цілого року нападав на мене зовсім не за Драгоманова, лаяв мене і по газетах, і усно за моє становище в Наук[овому] тов[аристві] ім. Шевченка і за мою роботу редакційну роботу в “Літер[атурно]-наук[овому] віснику”, лаяв голослівно, без ніяких доказів і аргументів, поки я не стратив терпцю і не відповів йому по-свойому. І тут, здається мені, я не зробив йому кривди» [т. 50, с. 317], –

 

Додане застережливе припущення показує, що Франко гадав, наче не повівся несправедливо з Павликом (саме в значенні «несправедливо поводитися з ким-небудь», очевидно, вжито тут фразеологізм робити кривду⁶). Насправді своєю відсіччю, у якій слушну й неслушну критику висловлено озлобленим тоном, Франко неабияк скривдив Павлика. Зрештою, на те, щоб нанести йому якомога дошкульніший (хоч на думку Франка, справедливий) удар, і був розрахований його намір відповісти «по-свойому». В результаті Франко вчинив Павликові таку моральну кривду, якої ніхто й ніколи не завдавав йому ні раніше, ні пізніше.

 

Показово, що Юліян Бачинський сприйняв цю антиювілейну «сильветку» як «таку з’їдливу і несправедливу» стосовно Павлика, що «ніяк не міг зрозуміти, як се могло статися, <…> що якраз Франко, найближчий його приятель і довголітній товариш долі і недолі, її написав <…>»⁷.

 

Олександер Барвінський звернув увагу на симптоматичну суперечність у поведінці Франка, який

 

«на ювілею п. Михайла Павлика звеличав свого друга, колишнього і головного помічника в радикальних змаганях горячою промовою, жертвував навіть на єго фонд 100 К[рон], а небавом опісля того знищив єго в “Л. Н. Вістнику”»⁸.

 

Ця заувага наштовхує на здогад, що Франко на ювілейних заходах 20 листопада 1904 р. (урочистому зібранні або комерсі) виступив з імпровізованою промовою, однак до друку її не подав, раз такого тексту не вміщено в ювілейній збірці.

 

Павлик відповів колишньому приятелеві полемічною статтею «Пан І. Франко супроти мого 30-літного ювилея» (Дїло. 1905. Ч. 55. 10/13.ІІІ; Ч. 56. 11/24.ІІІ; також відбитка), у якій з гіркотою констатував, що «наше спільне п. Франко своєю статею дійсно вбив, а, властиво, добив <…>» (Ч. 56). На це затятий Франко, який зазвичай не залишав без відповіді критичних стріл у його бік, зреагував реплікою під редакційною назвою «[В справі характеристики д[обродія] Павлика в “Л[ітературно]-н[ауковому] Вістнику”]» (Дїло. 1905. Ч. 60. 15/28.ІІІ) [передрук: т. 54, с. 553–554]. «Приятельський стосунок», що на нього замолоду Франко покладав надію як на взірець злагодженої та плідної «спільної праці», зазнав краху.

 

У спогадах «Микола Васильєвич Ковалевський (Кілька споминів і листів на пам’ять десятиліття його смерти)» (ЛНВ. 1908. Т. 41. Кн. 1) Франко знову, як і в полемічній сильветці, звинуватив Павлика в тому, що він надуживав добротою і самопосвятою цього громадсько-політичного діяча з Наддніпрянщини й через «недбалу адміністрацію» розтратив його кошти, пожертвувані на видавання двотижневика «Народ».

 

Зате в невеличкому примирливому некрологу на смерть Павлика, «горожанина й письменника, товариша й співробітника на ниві публічного життя» (датовано 27 січня 1915 р.), Франко слушно зазначив:

 

«Він належав до тих, <…> котрі <…> не щадять ні противників, ні приятелів там, де можуть, як їм здається, послужити загальному добру» [т. 39, с. 614].

 

Таким був і сам Франко.

 

Цю думку він завіршував і в поетичному некрологу «На смерть М. Павлика», датованому «28 і 30 січня 1915 р.» [т. 3, с. 388]: «Належав він <…> / До тих, що не щадять противників, / Ані приятелів, де можуть на свій погляд / Добру загальному зробить прислугу». Далі влучно схарактеризував Павлика прикметним афоризмом про те, що людина може говорити щиро, як їй здається, правду, але при цьому помилятися: «Був щиромовний він, та щиромовність / Не все те саме, що правдомовність» [т. 3, с. 387]. Так само й у Франка суб’єктивна щиромовність не завжди означала об’єктивну правдомовність.

 

Дружня співпраця Франка з Іваном Белеєм тривала від 1876 року до 1884-го (у студентському «Академическому Кружку», його друкованому органі – журналі «Друг», у видавничому проєкті «Дрібна Бібліотека», спільному видаванні журналу «Сьвіт»). За сприяння Белея Франка прийняли до редакційного комітету народовської газети «Діло». В листах Франко по-дружньому звертався до Белея найчастіше означенням «Коханий!» [т. 48, с. 287, 301, 308, 309, 318, 452 та ін.] (калька зі звичного польського звертання до друга «kochany», що означає «любий»), деколи – «Дорогий Іва!» [т. 48, с. 449]. Так само «Дорогий Іва!» звернувся до Франка Белей, запрошуючи його знову до редакції «Діла» листом від 23 жовтня 1884 р., який завершив словами «Цілюю Тебе сердечно. Твій Ів. Белей»⁹.

 

Однак через незгоди з народовцями (зокрема внаслідок підбурювання Драгомановим, у тому числі й проти Белея) Франко невдовзі вийшов з редакції «Діла», про що 15 січня 1885 р. опублікував пояснення польською мовою «Ukrainofilstwo galicyjskie (Odpowiedź na “Uwagi Rusina”)» [«Галицьке українофільство (Відповідь на “Уваги русина”)»] у газеті «Kurjer Lwowski» (№ 15). У ньому залічив себе й Белея (без погодження з ним) до «купки червоних радикалів», яка співпрацювала з народовцями над видаванням часопису «Правда» й тепер «майже сама веде» «Діло» [т. 46, кн. 1, с. 444]. Дорожачи видавничою співпрацею з народовцями, Белей публічно відмежувався од «купки червоних радикалів» у непідписаному «Перегляді часописей» (нотатка «Марко товчеться по “Kurjer’i Lwowski-м” в газеті “Діло”»), де вимагав не приєднувати «до своїх “купок” таких людей, котрі з пересвідчення, що сповняють свій народний обов’язок, працюють совісно для загального добра Руси, кладучи добро загальне на усі “купки”» (Дѣло. 1885. Ч. 2. 5/17.І). У листі до Олександра Кониського від 27 січня 1885 р. Белей пояснював:

 

«У нас діються сумні речі. Ф[ранк]о сими днями зробив непростиму дурницю. Виступивши з редакції “Діла”, “в добрій злагоді” напечатавши на другий день в “Kurjer-і Lwowsk-iм” таку статтю против народовців, що вона обурила цілу народну партію против него. Франко втягнув в тую статтю непотрібно без моєї відомости і мандату мою особу яко редактора “Діла” – я мусив йому в “Ділі” відповісти, застерігаючись проти того, щоб він в польських газетах промовляв в моїм імені. До того я був змушений: треба було рішатись: або настерегтись або уступати з редакторства»¹⁰.

 

Зі свого боку Франко 12 лютого 1885 р. листовно повідомляв Кониського, що «відносини» з Белеєм «не полагодились» і він навіть не знає, «чи коли-небудь полагодяться». До колишнього друга мав особисті претензії, не міг простити йому нанесеної душевної урази:

 

«Чоловік, котрий холоднокровно міг написати на мене в “Ділі” такі брехні, як він написав, піддаючись агітації низьких інтриганів, котрий міг обкинути мене публічно болотом, знаючи добре, що робить се не за мою провину, але “для предупрежденія клевет “Слова” і “Пролому” і для вигородження своєї власної особи від компрометуючого б то спільництва зі мною, – той чоловік стратив моє поважання і мою прихильність, і розріз, ним самим зроблений, ніколи вповні не загоїться» [т. 48, с. 525].

 

Унаслідок ідеологічних розходжень і взаємних моральних кривд припинилися не лише дружні стосунки Франка й Белея, а й їхня співпраця¹¹. Белей, котрий доти, як і Франко, також співпрацював з обома групами, в січні 1885 року остаточно відмежувався од радикалів і перейшов до народовців.

 

Оскільки відомо, після того фатального епізоду Франко й Белей більше публічно не обговорювали взаємних стосунків. Згодом Олександер Барвінський у листі від 14 листопада 1895 р. до українського адвоката Теофіля Окуневського покликався на неприхильну приватну розповідь Белея про Франка, але не конкретизував її: «<…> що мені свого часу розказував з пожиття з ним Белей і инші єго приятелі, впевнило мене, що у него viel Talеnt, aber wenig Сharacter [великий талант, однак мало характеру (нім.). – Є. Н.] <…>»¹².

 

Що Белей дозволив собі розповідати про свого колишнього близького друга, залишається невідомим, та й, певно, таким і залишиться.

 

Специфічних приятельських стосунків Франка з Володимиром Коцовським не торкатимусь – вони докладно висвітлюються у розвідці Романа Горака «Цілком забутий Володимир Коцовський» (Українське літературознавство. 2008. Вип. 70, з першопублікацією 26 листів Коцовського до Франка), у статті Романа і Якима Гораків «Коцовський Володимир Миколайович», поданій до «Франківської енциклопедії», а також принагідно в монографії Марії Лапій про взаємини Франка й Уляни Кравченко, що також готується до друку в Інституті Івана Франка НАН України.

 

Показовою є зміна Франкового ставлення до Михайла Драгоманова, стосунки з яким у нього склалися як співробітницькі й товариські, але в довірливу дружбу не переросли. «Я ніколи не важився входити в особисте життя Драгоманова і осуджувати [тут: оцінювати, давати осуд – оцінку. – Є. Н.] його характер <...>», – на такій персональній дистанційованості наголосив Франко в листі від 12 лютого 1907 р. до вдови Людмили Драгоманової [т. 50, с. 315]. Впадає в око, що в тому ж листі Франко назвав Драгоманова «вчителем» своїм і Павликовим, але щодо останнього додав, що Драгоманов був також «його особистим приятелем і добродієм» [т. 50, с. 317].

 

Дев’ятнадцятирічні взаємини Франка й Драгоманова складалися непросто, хоча на крутих поворотах обидва ставилися терпимо один до одного. У тому самому листі Франко зізнався:

 

«Я <…> вірив у його великий розум, його прихильність і бажав іти за його вказівками: я волів терпіти незаслужені закиди та докори, бо в тих темних часах не бачив нікого іншого, хто б міг бути мені провідником для вироблення мойого світогляду» [т. 50, с. 313].

 

Проте за життя Драгоманова Франко з ним публічно не полемізував, а пробував чинити опір авторитарному учительству хіба що в листах (від 10 травня 1884 р., 10 і 22 лютого, 3 березня, 21 квітня, 29 квітня, 7 червня 1886 р., 11 березня 1894 р., 13 березня 1895 р.) або в творах і працях, але без називання прізвища; «<…> пригадую, що інколи натякав йому на се» (в листах), тобто на «моє особисте почуття жалю за поводження <…> зо мною», – скаржився згодом Франко Людмилі Драгомановій [т. 50, с. 313], хоча в перелічених листах перечив старшому товаришеві насправді не натяками, а досить-таки прямо.

 

А тимчасом по смерті свого довголітнього ідеологічного наставника (†2 липня 1895 р.) Франко заповзявся публічно ревізувати його громадівський соціалізм, анархізм і федералізм: «<…> я пробував приложити <…> критику на погляди Драгоманова на федералізм і соціалізм <…>», – визнавав він у тому-таки листі [т. 50, с. 312]. А заодно публічно нарікав на авторитарний підхід Драгоманова, силкуючись подолати психологічну залежність од нього.

 

Уже через три роки після ушестя Драгоманова Франко в листі до Агатангела Кримського (від 26 серпня 1898 р.) вдався до неочікуваних випадів проти свого колишнього «поводиря», оцінивши безсумнівний «великий вплив» його на себе критично: «більш негативний, як позитивний». Слушно зауваживши, що Драгоманов «не любив думок інших, крім своїх власних», Франко не таїв образ:

 

«<…> він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене» [т. 50, с. 115].

 

Намагаючись звільнитися од гнітливої «батьківської» опіки самовладного вчителя, Франко виступив з публічною критикою Драгоманова у статтях «Поза межами можливого» (ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10), «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. Ч. 2–26), «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (ЛНВ. 1906. Т. 35. Кн. 8), у «Передмові» до свого видання «M. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886» (Львів, 1906). Стосунки «авторитарний учитель – неприборканий учень», що за життя вчителя були товариськими, набрали по його смерті публічної нетовариської форми «авторитарний учитель – єретичний учень».

 

Ревізіоністську статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» Франко завершив прикметними міркуваннями з акцентом на критичному підході:

 

«Нам, безпосереднім потомкам і спадкоємцям його духового надбання, не менше важно бачити хиби і прогалини в його ідеалах, як і їх позитивні та тривкі підвалини. Ті “драгоманівці”, що з його імені та його творів роблять якогось фетиша, якого при всякій нагоді вільно тільки хвалити, а ніяк не вільно критикувати, роблять тим дуже лиху прислугу не лише нашому національному розвоєві, але також репутації “драгоманівської школи”» [т. 45, с. 438].

 

Людмилі Драгомановій у цитованому листі Франко пояснював свою ревізію драгоманівських поглядів суспільною доцільністю, наче зовсім відмовляючись од будь-яких товариських зобов’язань. Виправдовуючись, чому «тепер, 10 літ по <…> смерті» її чоловіка, дозволяє «собі деякі його писання оцінювати не так, як оцінював їх перше», зазначив:

 

«Часи зміняються, і з ними зміняються люди, їх потреби і змагання. Думка, зовсім вірна перед 10 літами, тепер може не зовсім відповідати зміненим обставинам <…>» [т. 50, с. 312].

 

Мало того, на Франкове переконання, аналітичне обговорення драгоманівської спадщини актуалізує її, робить живим чинником суспільного поступу:

 

«<…> пам’ять про пок. Драгоманова і розвій голошених ним ідей вимагає якнайживішої прилюдної дискусії, якнайрізніших толкувань, бо тоді ті ідеї зацікавлять найширші круги людей, стануться дійсною силою, а мовчанкою ані голослівними похвалами їм ні до чого не поможеться» [т. 50, с. 312].

 

При цьому Франко запевняв удову, що «в усьому тому», що він «писав про пок[ійного] Драгоманова, не було ані  з е р н а  з л о ї  в о л і»  [т. 50, с. 311] і що «ніякої злоби проти пок. Драгоманова» він не почував і не почуває [т. 50, с. 312]. Підіймаючись над партійними та приватними інтересами, Франко мав за орієнтир пошук істини:

 

«<…> коли я позволив собі висловляти в своїх писаннях деякі уваги про пок. Драгоманова, то се не було ніколи ані в інтересі якоїсь партії, ані з приватної злості, але завсігди відповідало моментальному мойому розумінню фактів і бажанню говорити по правді те, що знаю і почуваю» [т. 50, с. 312].

 

У цьому запевненні – громадське кредо Франка, парадигма його поведінки як мислителя: висловлювати своє теперішнє розуміння фактів (історичних постатей, подій, явищ тощо) і говорити по правді те, що знає і почуває. Водночас як чутливій і вразливій особистості, йому не чужа була й така «людська річ – нехай і так, що людська слабість», як погодився він у тому-таки листі до Людмили Драгоманової [т. 50, с. 313], як «особисте почуття жалю» [т. 50, с. 313], душевного болю [т. 50, с. 314] від прикрощів у взаєминах з Драгомановим, та й, певна річ, також з іншими товаришами, що призводило до загостреного емоційного реагування у творах і працях, де він не раз давав волю неконструктивним почуттям.

 

Франкова «Передмова» до його видання листів Драгоманова 1881–1886 рр. і стаття «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» боляче вразили вдову Людмилу Драгоманову, й вона звернулася до нього з розлогим обурливим, але з гідністю написаним листом, у якому намагалася спростувати закиди її чоловікові¹³. На цього листа Франко й надіслав виправдувальний відпис від 12 лютого 1907 р. Проте навіть після цього він у рецензії (ЛНВ. 1907. Т. 38. Кн. 5/6) на Павликову книжку «Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України» (Львів, 1907) дорікнув авторові, «засліпленому своєю вірою в непохитну догматичність загальників Драгоманова», за некритичне визнання його «писань» «за святість, якої не вільно критикувати, за панацею на всі наші хиби і за ключ до всеї нашої будущини» [т. 37, с. 249], розкритикував «механічне, безкритичне прикладання» «його ідей» «до нових подій» і заявив, що не бачить «ніякої потреби» в тому, щоб «оживити його культ» [т. 37, с. 251].

 

Певна річ, у цьому Франко теоретично й методологічно мав рацію.

 

Франкова ревізія свого ставлення до колишнього наставника в «Передмові» до видання листів Драгоманова до нього та інших 1881–1886 рр. [див. її передрук: т. 37, с. 186–192] боляче діткнула Дмитра Дорошенка, й він у рецензії (Україна. 1907. Т. 2. № 5) обурено зауважив, що «земляки» (тобто співвітчизники, українці) Драгоманова,

 

«занедбавши всяку історичну перспективу, вменшують його значіння і легковажно кидають на його пам’ять темне світло — спонукані до того чисто особистими рахунками. І це останнє робить <…> д. Ів. Франко, найближчий ученик і приятель Драгоманова, його колишній гарячий прихильник».

 

«Така різка переміна поглядів д. Франка на Драгоманова»¹⁴ дуже не сподобалася Дорошенкові, який тоді був завзятим драгоманівцем і залишався шанувальником свого кумира до кінця життя. Дорошенко сподівався «од д. Франка яко кореспондента Драгоманова і наочного свідка всіх подій, обговорюваних в переписці, що він у своїй передмові подасть коротенький нарис тих часів <…>, щоб читачеві було зрозуміле все, про що йде мова <...>». Проте вийшло інакше:

 

«Д-ій Франко зрозумів і саму мету видання листів, і свою ролю яко редактора їх трохи інакше: на його думку, листи Др[агомано]ва мають інтерес виключно біографічний щодо самого Драгоманова і його відношення до д. Франка <…>. Д-ій Франко поставив себе самого в фокусі того інтересу, який, на його думку, мають листи Драгоманова, і через такий егоцентричний погляд говорить у своїй передмові переважно за свою власну особу, кидаючи на пам’ять Драгоманова докори, яких не можна жадним чином пробачити йому не тільки як людині, що своїм розвитком найбільше завдячує Драгоманову, але й як історикові літератури, котрий мусить ставити історичну об’єктивність на першому плані. Яку вагу мають, окрім хіба запізненого зведення рахунків з померлою людиною або якогось хоробливого вибрику, такі слова з передмови: “Драгоманов на підставі особистих вражінь не міг об’єктивно дивитися на галичан, в тім числі й на мене; в його листах тої об’єктивности ще менше, ніж у його друкованих працях. Та зате цікаві ті листи для характеристики самого Драгоманова, його гострого, логічного розуму, що йшов рука в руку з безоглядним егоїзмом у поводженні з людьми, з браком вирозумілости і невпинною фантазією, яка йому самому, на вид так холодному та поміркованому, раз по разу мішала всі рахунки” (ст. 8–9). Або, наприклад, до чого було потрібно д. Франкові наводити оповідання про побут Драгоманова на лекції проф. Огоновського? (ст. 5–6)¹⁵. Всі ці випади роблять дуже прикре вражіння. Ми не будемо вишукувати причини їх і не допускаємо разом з д. Павликом <…>, ніби саме опублікування листів було викликане почуттям помсти з боку д. Франка д. Павликові – в формі опубліковання листа Драгоманова од 23/ХІ 1883 року, де той некорисно відзивається про д. Павлика, але ніяким способом не можемо виправдати легковажного відношення д. Франка до пам’яті його великого учителя й друга. Паралель цій сумній історії можна бачити хіба в відомих нападках Куліша на Шевченка далеко пізніще по смерті останнього»¹⁶.

 

Прихильність до Драгоманова та його поглядів перешкодила Дорошенкові збагнути еволюцію мислячого Франка, який, духово розвиваючись і позбуваючись гнітливої залежности від авторитарного наставника, утверджувався на самостійному шляху мислительного і творчого зростання. Як і у випадку пізнього Куліша з Шевченком, змінилися часи (тоді – епоха романтизму на епоху позитивізму, тепер – доба позитивізму на добу модернізму), і нові історичні реалії, вдумливе переосмислення власного життєвого досвіду, своєї громадсько-політичної діяльности закономірно привели Франка до критичної переоцінки нав’язливого впливу Драгоманова, яка справді назріла й була конче потрібною для дальшого соціогуманітарного розвитку самого Франка та поступу українського визвольного руху. На жаль, у цій переоцінці не обійшлося без прикрих особистих випадів учня проти вчителя.

 

Щоправда, діткнений звинуваченнями в новому листі Людмили Драгоманової (від 20 липня 1907 р.)¹⁷, а також у критичному відгуку Дмитра Дорошенка, Франко в «Передмові» до публікації дальшого листування, яке підготував до друку на початку січня 1908 р. висловив «свій щирий жаль щодо деяких уступів» своєї «передмови до першого тому» і з позиції покірного учня вибачливо заявив, що «тепер, обіймаючи всю <…> цілість» адресованих йому листів Драгоманова, розуміє

 

«ясно, як мало ми, його ученики, розуміли його за його житя, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знаня і поглядів, на якій він стояв <…>»¹⁸.

 

Тож з пієтету до Драгоманова Франко наголосив:

 

«Се була виємкова натура, вдвоє дивна серед української нації, такої богатої натурами пассівними, вузкими і тупими».

 

І хоч доля, за Франковими словами, не судила Драгоманову бути «духовим провідником великої нації», на що він «був немов сотворений»,

 

«то все-таки він зробився і буде довго ще сумлінєм нашої нації <…>, правдивим компасом для грядущих поколінь, як їм жити і як працювати»¹⁹.

 

Такі повороти від нетактовної критики до шанобливих висловлювань робив, між іншим, у ставленні до Шевченка пізній Куліш.

 

У спогадах, написаних 19 квітня 1926 р., польський письменник Ян Каспрович засвідчив: «З Іваном Франком був я у приятельських відносинах, ми товаришували в редакції “Kurjera Lwowskiego”; я тримав до хреста його сина Андрія <…>»²⁰ (Андрія Франка охрещено 15/27 жовтня 1889 р.). Свідок їхнього товаришування Василь Щурат писав у спогадах про їхні взаємини, надрукованих 1927 року в газеті «Діло» (Ч. 172. 6.VIII):

 

«Взагалі ж Франко в перших роках дружби з Каспровичем дуже високо цінив його поетичний талант, бажав йому якнайкращого розвитку й тому з невдоволенням зустрічав те, що йому видавалося промахом. Каспрович розумів приятельську критику й не гнівався за неї. Любив Франка й обов’язок дружби пошанував навіть тоді, коли інші топтали його»²¹.

 

А проте, незважаючи на кумівство, Франко майже через десять років після тих хрестин у статті «Сучасні польські поети» (ЛНВ. 1899. Т. 5. Кн. 3) розвінчував неприйнятну для нього тодішнього метаморфозу Каспровича, який на початку 1880-х років поставав «радикалом-реформатором», жваво цікавився «соціальними питаннями» [т. 31, с. 398], був прибічником «ідей <…> польської  р а д и к а л ь н о ї  б у р ж у а з і ї» [т. 31, с. 399], ще 1885 року належав до «молодих польських радикалів» [т. 31, с. 400], але, переїхавши з Вроцлава до Львова у січні 1889 року, перестав бути «революціонером і політиком»,

 

«якийсь час дивував спокійних буржуа хлопським костюмом, реалізмом і вільнодумством, але звільна викидав за борт і ті реквізити, поки в останніх своїх творах не дійшов щасливо до погорди для “tłumów” [юрби. – Є. Н.], до неоромантичної “голої душі” і до католицької правовірності» [т. 31, с. 402].

 

Ймовірно, під «радикалом», який зрікся своїх поглядів, Франко у вірші «Всякий легенди співа: атеїсти про муки месії…», написаному 1901-го або 1902 року, мав на увазі саме Каспровича й цим натяком дорікав йому за таке зречення, зокрема за відхід од раціоналістичного вільнодумства²².

 

За різними спогадами Василя Щурата, в 1892–1893 рр. він разом із Франком мешкав у Відні²³ в «спільній тісній кімнатці з одним спільним столиком до праці»²⁴: Франко тоді закінчував славістичні студії, готуючись до ригорози (іспитів для здобуття докторського ступеня), а Щурат їх розпочинав. Вони «разом бували на університетських лекціях, разом ходили обідати у ресторани, також за звичкою кожного дня разом відвідували кав’ярню <…>», де «при чорній каві» перечитували свіжі часописи²⁵. У спогаді, надрукованому вже в радянській газеті, акцентовано не лише на співжитті у згоді («Ми жили обидва дружно»), а й на віденській дружбі:

 

«<…> ми вчилися спільно за одним столом. Ліжка наші стояли поряд. Разом ми ходили і снідати та обідати, разом відвідували лекції. Так ми прожили в тісній дружбі увесь рік»²⁶.

 

Твердження про «тісну дружбу», мабуть, є перебільшенням. Радше між ними тоді зав’язалися злагоджені товариські стосунки. Хоча листи до Щурата від 26 жовтня, з початку листопада, від 11 листопада і 29 грудня 1893 р., від 9 січня, 10 квітня, 4 серпня і 13 вересня 1894 р. [т. 49, с. 428, 430, 433, 443, 446, 490, 508, 513], а також від 13 лютого 1896 р. [т. 50, с. 72] Франко незмінно починав звертанням «Дорогий друже!». Щурат, певно, не наважувався називати своїм другом відомого письменника, до того ж старшого на п’ятнадцять років, тому в листах 1893–1895 рр. звертався до нього «Високоповажаний Добродію» або «Шановний Добродію». Таким звертанням («Шановний Добродію») почав і останній перед розривом лист від 8 лютого 1896 р. Лише єдиний збережений лист Щурата до Франка – від 29 травня 1895 р. – починається звертанням «Дорогий Друже!»²⁷.

 

Невдовзі потому Щурат, блискучий знавець європейської поезії та вишуканий естет, опублікував шанобливу сильветку «Літературні портрети. Д-р Іван Франко» (Зоря. 1896. Ч. 1, 2), у якій про цикл любовних поезій «Зів’яле листя» (пізніший «Перший жмуток»), оприлюднений 1891 року в «Зорі» (Ч. 17–19) та 1893 року в другому виданні збірки «З вершин і низин», цілком прихильно зазначив, що його

 

«можна вважати об’явом декадентизму в українсько-руській літературі, розуміється тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти <…> розумне і з артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм»²⁸.

 

Однак навіть таке доброзичливе й застережливе формулювання не пом’якшило у Франкових очах ідентифікації його інтимної поезії з декадансом, із чим він засадничо не міг погодитися, тож він обурливо відповів недавньому приятелеві громадянським маніфестом «Декадент» (Зоря. 1896. Ч. 17), у якому декларував власне антидекадентство й «народництво» («Я син народа», «мужик, пролог, не епілог»).

 

Щурат відповів поетичною реплікою «Се не декадент!» (Зоря. 1897. Ч. 5) і статтею «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки (прочитавши ліричну драму І. Франка “Зів’яле листя”)» (Зоря. 1897. Ч. 5–7). У полемічному вірші емоційно протиставляв Франка-декадента (автора циклу «Зів’яле листя») Франкові – «не декаденту» (авторові поезії «Декадент»):

 

Хто лиш голосить: «Я народу син!

Мужицький в мене є темпераме́нт!

Я є пролог – не епілог!» – се клин

У пень лиш вбитий, – се не декадент!

<...>

Бо декадент-поет – не фарисей,

Його пісні – душі його фермент!

Він епілог пролога! Він, ідей

Збагнувши світ, нових жде – декадент!²⁹

 

У статті, що була відгуком уже на вихід збірки «Зів’яле листя» (1896), Щурат обґрунтовував правомірність уживання поняття «декадентизм» щодо цієї «ліричної драми», яку назвав «взірцем декадентської поезії в кращім значінні слова»³⁰, та водночас звертав увагу на те, що патетика збірки не узгоджується «з суспільними задачами штуки» («підносити, скріпляти і ублагороднювати чоловіка»):

 

«<...> чи сповнить ту демократичну задачу поезія песимізму, поезія зів’ялого листя? Може, але хіба лиш тоді, коли вщіплюванням песимізму вдасться уздоровити хоч одного песиміста <...>. Та чи вдасться?..»³¹

 

Після цих полемічних випадів один проти одного товариські стосунки між Франком і Щуратом зійшли нанівець.

 

На початку наступного року Щурат у газеті «Руслан» уже відгукнувся прискіпливою рецензією з переважно «критичними увагами» на першу й другу книжки новозаснованого журналу «Літературно-Науковий Вістник», що його почав видавати редакційний комітет у складі Олександра Борковського, Грушевського, Осипа Маковея і Франка³². Зокрема, піддав критиці Франкові публікації. Про поезії диптиха «До Бразилії» («І. Лист до Стефанії», «ІІ. До Бразилії!», кн. 1) зауважив, що вони

 

«при всій бездоганности форми своїм змістом сухі і не викликують поетичного вражіня. Найпоетичніша з них друга <…> якраз, може, тому, що в ній меньше спеціяльностий еміґрантского житя, а більше полету фантазиї»³³.

 

Першій статті «З чужих літератур» (кн. 1)³⁴ закинув «фальшиві дрібниці, що зраджають поверховність знаня тої передовсім літератури, про котру автор береся говорити». За слушним зауваженням Щурата, який обстоював модерністську естетику й поетику, про «бездарність, удраповану [прикрашену; від слова драпувати – прикрашати що-небудь призбираною в складки тканиною, занавісками і т. ін. – Є. Н.] в фільозофію всіх пессімістів та “надчоловіків”, у тумановаті фрази та звуки всіх симболістів, сатаністів та декадентів» [цитата з Франкової статті, див. т. 31, с. 35], Франко

 

«говорить так згірдно, як коли б зовсім не вмів відрізнити бездарних писателів, котрих може найти чимало і в рядах реалістів [у друці помилково: псалістів. – Є. Н.] чи натуралістів, від тих ідеальних змагань людского духа, що від одної крайности материялізму і натуралізму пхнули такого Ніче [Ніцше. – Є. Н.] до фільозофії “надчоловіка”, такого Верлєна до поезиї симболізму. Ідея не відповідає за своїх бездарних заступників <…>»³⁵.

 

Зробив закиди Щурат і щодо другої статті «З чужих літератур» (кн. 2)³⁶, не погодившись залічити драму «Одинокі люди» до найкращих творів Ґергарта Гауптмана:

 

«Замість великої “ідеї еманципациї людської думки і людського чутя з пут застарілої традициї” [цитата з Франкової статті, див. т. 31, с. 146. – Є. Н.] бачимо в драмі лиш еманципацию двох порожних осіб з пут етики і приличности»³⁷.

 

Коли в чернівецькій газеті «Буковина» за 20 березня 1898 р. з’явилася доволі різка рецензія на перший том (книжки за січень – березень) «Літературно-Наукового Вістника», підписана псевдонімом Лівобічний (автором був Микола Міхновський³⁸), то Щурат у відгуку на неї³⁹ відразу солідаризувався з висловленими в ній закидами й навіть навів її повністю⁴⁰ для підтвердження того, що його (Щуратова) «оцінка була і об’єктивна, і обережна»⁴¹.

 

Хоча обидві Щуратові рецензії були оприлюднені під криптонімом Л–ь–т, його авторство стало відомо редакторам «Літературно-Наукового Вістника» (криптонім, створений з останніх букв його імени та прізвища, легко прочитувався: [Васи]Ль [Щура]т). Невдовзі Маковей, відповідаючи на критику «Літературно-Наукового Вістника», в другому поданні своєї статті, уміщеної в червневій книжці цього журналу за 1898 р., публічно розкрив Щуратове авторство, щоправда, висловившись про критика прихильно: «З позитивних порад письменникам сказав др. Василь Щурат одну (в “Руслані” ч. 25), щоби покинути вже манєру давних українських писателів <…>», яка полягала «в посуваню гумористичного народного діяльоґу до карикатурного», насиченні «історичної повісти з козацьких часів» «козацько-етноґрафічним крамом» і в «односторонному реалізмі»⁴².

 

На відміну від Маковея, Франко почувся діткнутим Щуратовою критикою і спрямував проти колишнього приятеля саркастичне вістря у сатиричному нарисі-портреті «Доктор Бессервіссер» (ЛНВ. 1898. Т. 1. Кн. 3; під рубрикою: Портрети без рамок; підпис: Не-Теофраст)⁴³. У ньому дошкульно й образливо, проте несправедливо, висміяв Щурата як «дипломованого чоловіка» зі «знанням компаративним», якого знає «зблизька», – ба, як «щирого друзяку», за прикладеним до його образу іронічним характеристичним епітетом [т. 20, с. 57–61]. Замість того, щоб по суті спростовувати Щуратові закиди, Франко взяв його на глум, оприлюднив чутки й плітки про нього, зневажливо схарактеризував його як особистість (щоправда, в óбразі під вигаданим глузливим прізвищем «доктора Бессервіссера», що німецькою мовою означає Всезнайко).

 

Згодом Франко і Щурат полемізували між собою щодо правомірности уподібнення Шевченка як поета до старозавітного пророка Єремії. На Щуратову спробу такого зіставлення у промові, виголошеній на Шевченківському вечорі 12 (25) травня 1904 р. у Відні й надрукованій того-таки року в редакційному звіті про вечір (Тарасові вечерниці у Відни // Руслан. 1904. Ч. 106. 13.26.V), Франко відгукнувся реплікою «Шевченко і Єремія» (ЛНВ. 1904. Т. 26. Кн. 6 [т. 35, с. 185–188]), на що Щурат відповів полемічним віршем «Мому критикові» (Руслан. 1904. Ч. 151. 8/21.VII)⁴⁴.

 

Микола Вороний у 1895–1897 рр. навчався у Львівському університеті й співпрацював із Франком. За свідченням Вороного, йому пощастило тоді з Франком «зблизитися інтимно як друг і співробітник у щоденній праці»⁴⁵, й відтоді його «з Франком зв’язала глибока, сердечна приязнь вже навіки»⁴⁶. За зізнанням Вороного в автобіографічному листі до Олександра Білецького від 9 квітня 1928 р., вони дотримувалися ліворадикальних, хоча й досить відмінних, переконань, але, «незважаючи на різницю політичних поглядів» (він –  «н і б и  марксист», а Франко – «аграрний соціаліст, радикал»), їх «об’єднала любов до укр[аїнського] поневоленого народу і спільність етичних та естетичних поглядів». Вороний з приємністю згадував:

 

«Я надзвичайно близько зійшовся з ним, ставши його молодшим другом, кумом і повірником»; Франко «звірився мені як другові і посвятив у таємницю свого кохання (у творах його це кохання відбилося в “Перехр[есних] стежках”, “Зів’ялому листі” і, зокрема, в “Лісовій ідилії”, що він присвятив мені)»⁴⁷.

 

Дружнє зближення сприяло тому, що Франко й Вороний стали кумами. За спогадами Франкової доньки Анни, Микола Вороний був її хресним батьком, хоча й «відсутній» на обряді хрещення, що відбувався в них на помешканні⁴⁸. Щоправда, Вороний згадував дещо інакше про Франкових дітей: «троє з них мої хрещеники», «<…> хрестили ми їх, всіх разом поставивши в куток <…>»⁴⁹. Насправді старші сини Андрій і Тарас були охрещені ще 15/27 жовтня 1889 р.⁵⁰, а Гандзю, якій виповнився четвертий рік, хрестили разом із братом Петром. У свідоцтві про хрещення Петра Франка записано, що хрещення відбулося 3/15 листопада 1896 р. У графі «Кумы и званіе и акушерка» зазначено: «Микола Вороный академикъ въ Львовѣ яко заступникъ господина Nевастюка и госпожа Іосифа Олескôвъ»⁵¹.

 

Однак кумівство не завадило Франкові полемізувати з Вороним. Щоправда, судячи з того, як плутано Анна й Вороний згадували про хресних, а також із браку спогадів про своїх хресних інших Франкових дітей, їх відкладені хрещення, здійснені, коли їм виповнилося понад два роки (Андрій), сім місяців (Тарас), навіть шість років (Петро) і чотири роки (Анна), були для Франка формальними, вчиненими з огляду на обов’язкові умовності тогочасного суспільства. Це підтверджується спогадом Валерії Коцовської, сестри письменниці Уляни Кравченко (дівоче прізвище обох – Шнайдер) і дружини Володимира Коцовського, яка, за спогадами Анни Франко, була її хресною⁵². У листі до Петра Франка від 13 квітня 1940 р. Валерія Коцовська згадувала про його «Батька»:

 

«В школі від діток зажадали метрики, якої ще не мали. “От і маю новий клопіт, – сказав Б[атько], – шукай і проси дяка і попа”. Але піднявся і сего і перепровадив все “благополучно”»⁵³.

 

Анна Франко, яка завдяки українській школі та християнському вихованню в ній була від дитинства щиро віруючою і такою залишалася усе життя, зберігши особливий пієтет до митрополита Андрея Шептицького, у спогадах, написаних 1935 року й доповнених 1956-го, так пояснювала мотиви довгого нехрещення свого і братів, а згодом усе-таки їх охрещення:

 

«У тому часі було прийнятим, а може і обов’язуючим, що члени соціялістичної партії стали жити з жінками без шлюбу (посол Вітик⁵⁴), виховувати дітей нехрищеними. Оце й нас – мене й Петра не хрищено до 4-го року. Що нас рішився тато охристити, це, можливо, була реакція на соціялізм, але, певно, вплинули й наполягання мами, що була глибоко релігійною і нехрищення дітей переносила боляче»⁵⁵.

 

Микола Вороний пояснював прагматичними причинами, чому Франкових дітей «вихрестили на православних: “щоб уніатські попи їх не чіпали”, – мовляв Франко»⁵⁶. В силу своїх тодішніх переконань письменник хотів відгородити дітей од релігійного та церковного впливу греко-католицьких священників. Та й більшість хресних Франкових дітей були досить вільнодумними. У листі Йосифи Олеськової, майбутньої хресної Петра, дарма, що приймачки й вихованки греко-католицького священника Йосифа Варапучинського, до Ольги Франко від 1 грудня 1891 р. в обговоренні матеріалів і проблематики задуманого жіночого часопису впадають в око роздуми про те, коли можна буде в «питані релігійному» «підпустити духа вольного»:

 

«У нас є ще зовсім не на часі чіпати питаня релігійного. Та цур єму, най воно собі плісніє. Нас, жінок, воно не має нічого обходити, наколи так безпосередньо не перешкоджає нам в нашім умисловім розвою. А наколи б навіть і стало спиняти троха, я єго рухати не буду, бо, числячись хотя й би лише з матеріальними обставинами, неможливо було б. Згодом-перегодом, коли вироблю собі renomę, як то кажуть, коли зачнуть вірити в слова нашої газеткі, тогди можна іноді і підпустити духа вольного»⁵⁷.

 

Мало того, з чотирьох дітей Йосифа та Йосифи Олеськових двоє наймолодших – Марія (*1889) і Володимир (*1890), за відомостями Романа Горака, «росли нехрещеними»; їх охрестили у Львові щойно в липні 1901 р., коли вже матері не було в живих⁵⁸ (померла 1899 року)⁵⁹. Міністр освіти і віросповідань Австрійської імперії призначив Йосифа Олеськова від вересня 1901 р. директором учительської семінарії в Сокалі⁶⁰, тож, імовірно, саме для цього призначення й відбулося запізніле хрещення наймолодших дітей.

 

Через Франкові переконання (до психічного захворювання наприкінці березня 1908 року), а також, певно, більшости хресних, церковно-обрядові, та й назагал християнські стосунки з ними в родині Франків зазвичай не заохочувалися. До того ж для близького спілкування з хресними не було можливостей, адже більшість із них жили поза Львовом (Наталія Кобринська, Яків Невестюк), а то й навіть за кордоном, у Російській імперії (Сергій Деґен, Наталія Арабажин з Деґенів, Марія Хоружинська⁶¹, Вороний, Ізмаїл Новицький, Богдан Кістяківський). Та й Каспрович у спогадах зауважив: «В час Франкової хвороби я втратив зв’язок з ним [І. Франком. – Є. Н.], оскільки виїхав на кілька років зі Львова». Тому Каспрович навіть не знав причини й обставин смерти Андрія, гадаючи: «А мій похресник загинув, очевидно, під час Першої світової війни»⁶².

 

Суто кумівських взаємин із кумами Франко не підтримував і як громадський діяч на кумівство не зважав.

 

Коли Вороний у листі до Франка від 26 вересня ст. ст. 1901 р. звернувся «з уклінним проханєм» дати до його літературного «українського альманаху» «хоч дрібочку» «справжньої чистої поезиї», якої «так багато» в «Зів’ялому листі»⁶³, а невдовзі надіслав до «Літературно-Наукового Вістника» модерністську «Відозву» із запрошенням до участи в альманасі, у якій закликав усувати «набік ріжні заспівані тенденциї та вимушені моралі», уникати «творів  г р у б о-натуралістичних» і натомість подавати «твори, де б було хоч трошки фільософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю»⁶⁴, то Франко у відповідь завіршував дружнє послання «Миколо, мій друзяко давній...» з поміткою «Посвята Миколі Вороному». Десь наприкінці 1901 – на початку 1902 р. надіслав його Вороному, і той у відписі 31 січня / 12 лютого 1902 р. висловив йому «особливу дяку» за «енерґічне, сильне і чесне» «посланиє»:

 

«Для мене воно миле й дороге тим, що виявляє Вашу щиру прихильність до мене, Вашого справді давнього друзяки, гарячого приклонника і вірного ученика»⁶⁵.

 

Зі свого боку Вороний створив полемічну поезію «Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє)» («Ні, мій учителю і друже...»), яку надіслав Франкові з листом від 28 вересня (без уточнення стилю) 1902 р., де зазначив: «Тон відповіди, звичайно, не “щуратівський”, на таке я не здатний»⁶⁶.

 

Франко оприлюднив своє послання як присвяту поеми «Лісова ідилія» в січневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» за 1903 рік (Т. 21. Кн. 1)⁶⁷, а в березневій книжці умістив поетичну відповідь Вороного (Кн. 3). Того-таки року Вороний опублікував обидва послання у своєму альманасі «З-над хмар і з долин».

 

Отож у цьому випадку полеміка – і з боку Франка, і з боку Вороного – виявилася дружньою⁶⁸.

 

У тривалих взаєминах Франка й Михайла Грушевського «були періоди щирої приязні, згідної співпраці, спільних успіхів у поступі української справи – і розхолодження, знеохочення, різною мірою взаємних докорів»⁶⁹. Якщо наприкінці 1890-х – на початку 1900-х років Франко належав до найближчих співробітників Грушевського в НТШ та «Літературно-Науковому Вістнику» – так званої «фамілії Грушевського», тобто групи людей, згуртованих довкола нього (лист до Б. Грінченка від 20 листопада 1901 р. [т. 50, с. 178]), то в 1905–1909 рр. між ними виникли непорозуміння, взаємна настороженість і незгоди, а в наступних роках «ставлення Франка до Грушевського набуло, здається, незворотного негативного розвитку»⁷⁰. Почуття кривди й суперництва стають мотиваційним чинником критичних публічних і приватних висловлювань Франка про Грушевського. Франкове роздратування на Грушевського вихлюпувалося у розмовах і листах, як ось до Федора Вовка від 16–17 грудня 1907 р. [т. 50, с. 341–343], Надії Костянтинівни Кибальчич від 9 березня 1908 р. [т. 50, с. 370–371], Володимира Дорошенка від 4 листопада 1915 р. [т. 50, с. 432]. У Франковій замітці про свою збірку «Давнє й нове» (Неділя. 1911. № 9) [т. 38, с. 488–490], передмові до розвідки «Молитва за ворогів», датованій 1912 р. [т. 39, с. 161–162], трапляються «деякі надумані, дрібні причіпки й докори на адресу Грушевського, переважно з приводу некоректного, на думку Франка, редагування його текстів»⁷¹. Мав Франко й видавничі претензії до Грушевського, нарікав у розмовах з колегами, що той не друкує його праць. За словами Ігоря Гирича, «образа на М. Грушевського за критичну оцінку» «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.» на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» «вилилася в бажання І. Франка відплатити професорові тою ж монетою, подавши критичні зауваги» до його «Історії України-Руси»⁷². Так з’явилася Франкова рецензія-студія «Причинки до історії України-Руси. Часть перша» (Львів, 1912) [передрук: т. 47, с. 417–548] переважно з «критичними увагами» на працю Грушевського, але витримана в коректних рамцях наукової полеміки. Урешті переростання товариської співпраці у взаємні претензії та суперництво призвело до того, що, за висновком Любомира Винара, «значна частина історичних праць Франка була своєрідною антитезою й науковою критикою історичних синтетичних студій проф. М. Грушевського»⁷³. Натомість Грушевський, розуміючи першорядне значення і роль Франка в українській літературі, гуманітарних науках і визвольному русі, не дозволяв собі публічних випадів проти нього, не відповідав на полеміку, очевидно, не бажаючи ввійти в історію як опонент Франка⁷⁴.

 

Чи не єдиним другом із часів юности, з яким Франко не полемізував і не зіпсував стосунків, був хіба що Йосиф Олеськів (*1860–†1903), але той мало публікувався (переважно на еміграційну тематику, де був із Франком однодумцем), та й рано помер. На його смерть Франко відгукнувся «Некрольоґом» у «Літературно-Науковому Вістнику» (1903. Т. 24. Кн. 11) як про «гідного памяти – д-ра  О с и п а  О л е с ь к о в а»⁷⁵. Однак присвяту оповідання «Місія», що супроводила його першодрук у літературно-науковому збірникові «Ватра» (Стрий, 1887): «Посвящаю щирим другам моїм Йосипу й Йосипі Олеськовим» [т. 16, с. 492] – Франко в передруку твору в збірці «Місія. Чума. Казки і сатири» (Львів, 1906), яка вийшла вже після смерті подружжя Олеськових, чомусь зняв.

 

 

 

***

 

Франкове ставлення до товаришів, у якому пріоритетом була істина, а не дружба, корелювало з його почуттям літературного та громадського суперництва щодо попередників і сучасників – Міцкевича, Шевченка, Куліша, Наумовича, Володимира й Олександра Барвінських, Стефаника та ін. Гіпертрофоване почуття суперництва він виявляв і до близьких товаришів – Павлика, Драгоманова та Грушевського.

 

Звичайно, в окремих випадках Франка провокували до недружніх публічних випадів самі ж його товариші, як ось Павлик і Щурат, але в обраному ракурсі нам важливо осмислити Франкове ставлення до них у порівнянні з морально-дидактичним сенсом його ж «Притчі про приязнь», а також із повчальним змістом опрацьованих у ній першоджерел.

 

Франко створив «Притчу про приязнь» не як повчальне керівництво до дії, а радше як пропозицію до роздумів. Сам він чинив не за мораллю цієї притчі, а згідно зі своїм психотипом письменника, мислителя і суспільного діяча, зорієнтованого не так на дружбу, як на пошук істини. До цього пошуку, щоправда, не раз примішувалися прикрі особисті непорозуміння та конфлікти і, внаслідок цього, некомфортні почуття, які надавали пошукові гіркого присмаку або взагалі ставали поштовхом до знервованого викриття товариша.

 

Чи був у цьому Франко як особистість, письменник і мислитель унікальним явищем? З огляду на надзвичайно високу міру виявів його пошуків істини, в жертву яким приносилися товариські взаємини, – так. Але прецедент уже був: меншою мірою подібні ознаки характерні для його попередника – Пантелеймона Куліша.

 

 

 

¹ Див. докладний огляд джерел у підсумковій розвідці: Пилипчук Святослав. «Власні узори» на «чужій основі»: ще раз про джерела Франкової «Притчі про приязнь» // «Поезії дивнії чари» : Франкознавчі та інші студії / відп. ред. А. Швець ; наук. ред.: К. Дронь, І. Котик, М. Лапій ; передм. А. Швець. Львів, 2020. С. 17–28.

² Цит. за розвідкою, у якій уперше звернено увагу на це ймовірне джерело Франкового твору: Корнійчук Валерій. До джерел «Притчі про приязнь» Івана Франка // Українське літературознавство. 2014. Вип. 78. С. 56–57.

³ Недруковані листи В. Б. Антоновича до Ф. К. Вовка (З архіву УВАН) // Український історик. 1988. № 1–4. С. 98.

⁴ [Маковей О.] Ювилей 25-лїтньої лїтературної дїяльности Івана Франка / О. М. // ЛНВ. 1898. Т. 4. Кн. 2. С. 126–128.

⁵ Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) // Мочульський М. Іван Франко : Студії та спогади / післямова : Наталя Ощипок. Львів : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2005. С. 68.

⁶ Див.: Словник української мови : в 11 т. Київ : Наукова думка, 1973. Т. 4. С. 338.

⁷ Бачинський Юліян. Як я видавав «Українську еміграцію» : Зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го віку. Львів, 1930. С. 15.

⁸ Барвіньский Олександер. З остатнїх десятилїть ХІХ віку. Львів, 1906. С. 25.

⁹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 318.

¹⁰ Возняк М. Ів. Белей і Ол. Кониський : До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80‑х рр. ХІХ в. Львів, 1928. С. 27.

¹¹ Докладніше див.: Кухар Валентина. Белей Іван Михайлович // Франківська енциклопедія : у 7 т. Львів : Світ, 2016. Т. 1 : А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники. С. 132–136. Про інші, зокрема спорадичні пізніші, перетини шляхів Франка й Белея, див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019 (за «Покажчиком осіб і творів без авторства»).

¹² З переписки між д-ром Теофилем Окуневским а послом Олександром Барвіньским : Лист Олександра Барвіньского до д-ра Теофиля Окуневского в Городенцї // Руслан. 1906. Ч. 32. 10/23.ІІ. С. 1.

 

¹³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1637. С. 197–217 (без дати).

¹⁴ Дорошенко Д. М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886. Видав Іван Франко. Львів 1906. Ст. 260 // Україна. 1907. Т. 2. № 5. С. 229.

¹⁵ Франко переповів слова, які начебто сказав Драгоманов до гурту студентів, що обступив його після лекції Омеляна Огоновського у Львівському університеті 1876 року (самого Франка серед них не було, хоча лекцію він слухав): «скільки бував по Росії і Європі, а таких глупих викладів, як у Львові, не чував ніде» [т. 37, с. 188].

¹⁶ Дорошенко Д. М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших... С. 230–231.

¹⁷ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1681. С. 1–10.

¹⁸ [Франко І.] Передмова // Драгоманов M. Листи до Ів. Франка і инших. 1887–1895 / видав І. Франко. Львів : Накл. УРВС, 1908. С. ІІІ–IV.

¹⁹ Там само. С. V.

²⁰ Каспрович Я. Спогади про Франка // Спогади про Івана Франка / упоряд. Михайло Гнатюк; вступ. стаття і прим. М. Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів : Каменяр, 2011. С. 344.

²¹ Щурат В. Як Каспрович. Взаємини Франка з Каспровичем (Згадка) // Франкіяна Василя Щурата : листи, статті, спогади упорядкув., передм., комент. та покажчики Лариси Козак. Львів, 2013. С. 108.

²² Докладніше див.: Нахлік Є. Франкова поезія «Всякий легенди співа…» : Апологія модерністського пізнання «голої душі» чи пародія на нього? // ZBRUČ. URL:. Розміщено: 14.03.2018; Нахлік Є. Віражі Франкового духу. С. 488–490.

²³ Щурат В. Франків спосіб творення // Франкіяна Василя Щурата. С. 77. Першодрук: Українська Рада. 1925. № 19. 21.VI.

²⁴ Щурат В. Німецький п’яниця в українському одязі // Там само. С. 131. Першодрук: Літературно-науковий додаток «Нового Часу». 1939. № 21. 22.V.

²⁵ Щурат В. Тоді це було лише мрією… // Там само. С. 123. Першодрук польською мовою під назвою «Wówczas było to jeszcze mrzonką...»: Chwila. 1937. 5.VIII.

²⁶ Щурат В. В дні юнацтва (до 25-річчя смерти Ів. Франка) // Там само. С. 134. Першодрук: Вільна Україна. 1941. № 115. 18.V.

²⁷ Там само. С. 25–37.

²⁸ Щурат В. Літературні портрети. Д-р Іван Франко // Там само. С. 48.

²⁹ Там само. С. 51–52.

³⁰ Там само. С. 53.

³¹ Там само. С. 68–69.

³² [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». (Книжка I і II) / Л–ь–т // Руслан. 1898. Ч. 24. 30.I/11.II. С. 3; Ч. 25. 1/13.II. С. 3; Ч. 26. 4/16.II. С. 3–4. Рубрика: З лїтературних новин.

³³ Там само. Ч. 24. 4/16.II. С. 3.

³⁴ Власне, це рубрика. Стаття має довгу назву з кількох пунктів: Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасніх літературах. Літературні моди. Корифеї, формули і школи. Чергованє натуралізму, симболізму і декадентизму в Франциї. Патольоґія і деґенерация. Посмертні вірші Верлєна і памятник Ґю де Мопассана. Ювілей Детлєфа фон Лілієнкрона. Доля Арно Голца Декадентізм у поляків. Чеська «модерна» і Я. С. Махар (ЛНВ. 1898. Т. 1. Кн. 1. С. 60). У «Зібранні творів» статтю неправомірно подано під назвою за першим пунктом (реченням), а інші винесено в підзаголовок [т. 31, с. 33].

³⁵ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». (Книжка I і II) / Л–ь–т // Руслан. 1898. Ч. 25. 1/13.II. С. 3.

³⁶ Точна повна назва: Ґергарт Гауптман, єго житє і твори. Смерть Альфонса Доде. Перші розділи «Парижа» Е. Золя. Голос Золя в справі Дрейфуса. Судерманів «Йоганнес» (ЛНВ. 1898. Т. 1. Кн. 2. С. 60). У «Зібранні творів» – така сама комплексна назва, за вийнятком останнього пункту «Судерманів “Йоганнес”» [т. 31, с. 135]. Відповідно й не подано прикінцевого тексту, що стосується драми (трагедії) німецького письменника Германа Зудермана (Sudermann, *1857–†1928) «Йоганнес» (про Йоана Хрестителя). Купюру не позначено [т. 31, с. 154]. Відновлено у виданні: Покажчик купюр : (до Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах). Київ : Наукова думка, 2009. С. 20–21.

³⁷ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». (Книжка I і II) / Л–ь–т // Руслан. 1898. Ч. 26. 4/16.II. С. 4.

³⁸ Нахлік Євген, Салій Олександра. Лівобічний – однаковий оказіональний псевдонім Миколи Міхновського і Кирила Студинського // Салій О. Р. Учень, опонент і колега: взаємини Кирила Студинського та Івана Франка. Львів, 2020. С. 198–212.

³⁹ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». Кн. I–III / Л–ь–т // Руслан. 1898. Ч. 56. 11/23.III. С. 1–2; Ч. 57. 12/24.III. С. 1–2. Рубрика: Лїтературні новини.

⁴⁰ Там само. Ч. 56. 11/23.III. С. 1–2; Ч. 57. 12/24.III. С. 1.

⁴¹ Там само. Ч. 56. 11/23.III. С. 1.

⁴² Маковей Осип. З житя і письменства. (Наріканя і поради критиків Літ.-Наукового Вістника. – Гадки давнїйших критиків в справі положеня нашої лїтератури. – Деякі висновки) // ЛНВ. 1898. Т. 2. Кн. 6. С. 182.

⁴³ Те, що «Доктор Бессервіссер» є реакцією на Щуратову рецензію на перші дві книжки «Літературно-Наукового Вістника», вже зазначив раніше Юрій Кобилецький: Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. Київ : Держвидав художньої літератури, 1956. С. 81–82.

⁴⁴ Докладніше див.: Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі… : Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Львів, 2014. С. 130–133.

⁴⁵ Вороний М. Перша зустріч з Іваном Франком // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика / упорядкув. і прим. Т. І. Гундорової. Київ : Наукова думка, 1996. С. 582.

⁴⁶ Там само. С. 586.

⁴⁷ Вороний М. До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене // Там само. С. 594.

⁴⁸ Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина. Спомини. Торонто, 1956. С. 18.

⁴⁹ Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 378.

⁵⁰ Див.: фотокопію рукописного документа «Свѣдѣтельство о крещеніи. Отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви»: Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок / передмова, упорядкування і коментарі Наталі Тихолоз. Львів, 2017. Перелік ілюстрацій, с. 4.

⁵¹ Див. фотокопію рукописного документа «Свѣдѣтельство о крещеніи. Отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкои церкви»: Тихолоз Наталя. Петро Франко: Формула долі. (Життєпис на тлі доби). Львів, 2021. С. 21. Невастюк – здогадно, д-р медицини Яків Невестюк (про нього та інших хресних див.: Нахлік Євген. Хрещення Франкових дітей: дійові особи // ZBRUČ. URL. Розміщено: 23.09.2021).

⁵² Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина. Спомини. С. 18.

⁵³ Спогади про Івана Франка. 2011. С. 628.

⁵⁴ Вітик, Семен Гнатович (*1876–†1937) – громадсько-політичний і профспілковий діяч на Дрогобиччині. Франків однопартієць (секретар) у РУРП, засновник УСДП (1899), посол до Австрійського парламенту (1907–1911). 1925 року переїхав у Радянську Україну, став членом КП(б)У. 1933 року ув'язнений у «справі УВО». Страчений у м. Верхньоуральську (тепер Сєвєроуральськ Свердловської обл., РФ).

⁵⁵ Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина. Спомини. С. 18.

⁵⁶ Вороний Микола. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 378.

⁵⁷ Олеськів Йосифа. Листи до Ольги Франко / упорядкував Роман Горак // Йосип Олеськів : Життя і діяльність / упоряд. Зіновій Яворівський. Львів : Проман, 2014. С. 394.

⁵⁸ Горак Роман. Йосип Олеськів із Скваряви Нової // Там само. С. 49–50. Через описки чи одруки й недбалу коректуру роки народження дітей (Марії – 1899, Володимира – 1900), а також рік їх хрещення (1900) вказано помилково (Там само. С. 49). Виправляю за контекстом.

⁵⁹ Там само. С. 64–65; Олеськів-Федорчак Софія. Із спогадів // Там само. С. 77.

⁶⁰ Горак Роман. Йосип Олеськів із Скваряви Нової. С. 65.

⁶¹ Про Марію Хоружинську, хресну Андрія, див.: Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок. С. 16–18.

⁶² Каспрович Я. Спогади про Франка. С. 345.

⁶³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 307.

⁶⁴ Український Альманах // ЛНВ. 1901. Т. 16. Кн. 11. С. 14.

⁶⁵ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 119, 120.

⁶⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 408.

⁶⁷ Під текстом присвяти зазначено дату її створення: «Падолист, 1900 р.» [т. 3, с. 109], хоча, за слушним здогадом Ярослави Мельник, послання складено радше на рік пізніше – у листопаді 1901 р. (Мельник Ярослава. Листи Миколи Вороного до Івана Франка // Українське літературознавство. 1993. Вип. 58 : І. Франко : статті та матеріали. С. 13).

⁶⁸ Див.: Каневська Л. Вороний Микола Кіндратович // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 309–314; Нахлік Є. Віражі Франкового духу. С. 484–488.

⁶⁹ Бурлака Галина, Гирич Ігор. Грушевський Михайло Сергійович // Там само. С. 493.

⁷⁰ Там само. С. 489–491.

⁷¹ Там само. С. 493.

⁷² Гирич І. М. Грушевський та І. Франко: громадське і приватне // Ігор Гирич (Київ) : Персональний сайт історика України. URL. https://www.i-hyrych.name/Hrushevsky/AndFranko/3Period.html. Дата звернення: 26.08. 2021.

⁷³ Винар Л. Історичні праці Івана Франка // Збірник «Української літературної газети». 1956. Мюнхен, 1957. С. 48–49.

⁷⁴ Докладно див. ґрунтовні дослідження Ігоря Гирича, прикметні вдумливим і глибоким осмисленням взаємин Грушевського і Франка, їх правдивим висвітленням і виваженим, тактовним аналітичним підходом: Гирич І. М. Грушевський і І. Франко: до історії взаємин // Український історичний журнал. 2006. № 5. С. 35–67; Гирич І. М. Грушевський та І. Франко: єдність протилежностей // Грушевський М. С. – державотворець, громадський діяч, вчений, публіцист : матеріали ІІ Регіональної наук.-практ. конф. (Вінниця, 28 вересня 2006 р.). Вінниця : Книга-Вега, 2006. С. 19–59; Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне // Франкознавчі студії. Дрогобич, 2007. Вип. 4. С. 590–643; Гирич І., Тодійчук О. Іван Франко на сторінках щоденника Михайла Грушевського 1904–1910 рр. // Неопалима купина. 2007. Ч. 1/2. С. 124–144; Гирич І. М. Грушевський та І. Франко: громадське і приватне // Ігор Гирич (Київ) : Персональний сайт історика України. URL..

На жаль, без поклику на джерело подано інформацію про те, буцім «у конфлікті в середовищі НТШ 1913 р. щодо відставки Грушевського Франко був на стороні фрондуючої сторони» (Там само.). Щодо цього варто звернути увагу на факт, який свідчить принаймні про тодішнє неоднозначне ставлення Франка до Грушевського. Напередодні загальних зборів НТШ, що відбулися 29 червня 1913 р., з’явилася «на правах рукопису» анонімна брошура «Перед Загальними Зборами Наукового Товариства ім. Шевченка» (Львів, червень 1913), датована 25 червня 1913 р. й підписана «Комітетом громадського добра», – прицільний памфлет проти Грушевського [Винар Л. Михайло Грушевський і Загальні Збори НТШ у 1913 році (З архівних матеріялів) // Український історик. 1984. Ч. 1–4. С. 66–68, 73–74]. Повідомляючи про ці збори Володимира Гнатюка, який на них не був, бо, як зазвичай улітку, відпочивав і лікувався на Гуцульщині, Михайло Лозинський у листі від 29 липня 1913 р. зазначив стосовно памфлету: «Проти брошури виступав найенергійніше Джиджора. Говорив проти неї Франко, Копач. В обороні брошури найдалі загнався Труш. Я думаю, цю брошуру писав мій “приятель” д-р С[тепан] Т[омашівський]. На мою думку, писана вона незручно. Річеві закиди прибільшено і приперчено, а, крім того, втягнено в дискусію політичне становище Грушевського. Такі річі треба писати без найменшої тіні “irae et studii” [sine ira et studio – без гніву і пристрасти (чи упередження), латин. – Є. Н.], а тут сього не було» [Володимир Гнатюк : Документи і матеріали (1871–1989) / упоряд. Я. Дашкевич, О. Купчинський, М. Кравець, Д. Пельц, А. Сисецький. Львів, 1998. С. 248; щоправда, в ранішій публікації цього листа з того самого архівного джерела ініціали «приятеля» Лозинського відчитано як І. Г. й розшифровано як Іван Горбачевський на тій підставі, що його «опозиція мала намір висунути на нового голову Товариства» (Грицак Ярослав. Конфлікт 1913 року в НТШ: причини і причинки // Український історик. 1991–1992. Ч. 3–4. С. 329); однак професор (а не лише «д-р») Карлового університету в Празі, його колишній ректор і декан медичного факультету, радник цісарського двору, дійсний член НТШ від 1899 р. І. Горбачевський не міг бути таким собі «приятелем» (у лапках) молодшого на 26 років Лозинського й опуститися до написання памфлету проти Грушевського, з яким через свою зайнятість і віддаленість тісно не співпрацював]. Гнатюк тоді перебував в опозиції до Грушевського, з яким мав організаційний і видавничий конфлікт (див. лист Гнатюка до Ф. Вовка від 9 серпня 1913 р.: Володимир Гнатюк : Документи і матеріали. С. 249–250). З контексту повідомлення Лозинського випливає, що Франко виступив проти змісту невдалої брошури, вважаючи, певно, неетичним і недоцільним оприлюднювати пасквільні напади на Грушевського. Проте цей виступ Франка не означає, що він був узагалі проти зміщення Грушевського з посади голови НТШ.

⁷⁵ Передрук: Йосип Олеськів : Життя і діяльність. С. 397–399.

12.10.2021