Опубліковані нещодавно фотокопії свідоцтв про хрещення Франкових синів Андрія і Петра, а також виявлені інші дотичні свідчення та матеріали потребують адекватного відчитання, коментування і розгадки досить стислих і подекуди не зовсім точних відомостей. Це дасть змогу кинути жмут світла на дійових осіб цих священнодійств.
Завдяки свідоцтвам вдається з’ясувати особу священника, який хрестив усіх чотирьох Франкових дітей.
(клікнути для збільшення)
Свідоцтво про хрещення Андрія Франка, що відбулося 15/27 жовтня 1889 р., власноруч засвідчив 25 жовтня / 9 листопада 1896 р. «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь»¹.
(клікнути для збільшення)
У свідоцтві про хрещення Петра Франка записано, що воно відбулося 3/15 листопада («Nоября») 1896 р. Свідоцтво того-таки дня власноруч засвідчив той самий священник православної Свято-Троїцької церкви у Львові Емануїл-Євгеній Воробкевич:
«Львовъ дня 3/15 Nоября 1896 г. Отъ гр[еческо] прав[ославного] душпастырства въ Львовѣ душпастыръ іеромонахъ – Эмануилъ-Евг. Воробкевичъ»².
Про те, що о. Воробкевич хрестив Франкових дітей, згадала Валерія Коцовська, молодша сестра письменниці Уляни Кравченко (дівоче прізвище обох – Шнайдер) і дружина Володимира Коцовського (шлюб узяли 26 січня 1889 р.). Вона, за спогадами Анни Франко, була її хресною³. У листі до Петра Франка від 13 квітня 1940 р. Валерія Коцовська розповідала про його «Батька»:
«В школі від діток зажадали метрики, якої ще не мали. “От і маю новий клопіт, – сказав Б[атько], – шукай і проси дяка і попа”. Але піднявся і сего і перепровадив все “благополучно”. <…> Точно прийшов о. Воробкевич, парох з православної церкви, з пань крім мене була іно Н. Кобринська. Церемонія розпочалася, священник виголосив: “Во імя Отця” і т. д., розумієся, що присутні всі зачали хреститися, я подивила на Б[атька], він також склав пальці і легко, мовби відганяв муху, приклав їх до чола, але, коли на собі почув мій погляд, почервонів і вийшов з покою. З чужих мужчин, а тоді уже товаришів по праці, були директор “Kurjera” Henryk Rewakowycz, Jan Kasprowycz, Stanisław Przybyszewski – мешкав в тім самім домі і не раз заходив до на Б[атька] на спокійну і дружну розмову, яку ще в тім часі з “ними” вести можна було. При оживленій розмові мило переминуло пару годин, пили много вина за здоров’я “нових католиків”, і все пішло по традиції»⁴.
Щоправда, Коцовська не вказала точно, коли відбулися ці хрещення – 1889 року чи 1896-го. Також незрозуміло, чому на хрестинах пили за здоров’я «нових католиків», якщо діти були охрещені у православній вірі.
Описуючи хрещення своє і Петра, що відбулося в один і той самий день на винаймуваному помешканні Франків, Анна візуально описала священника, проте не подала ні його імені, ані прізвища, яких уже, певно, не пам’ятала:
«Приїхав священник у ризах і з бородою. Зауваживши, що ми вже великі, тільки покропив нас свяченою водою і обрізав по жмутку волосся»⁵.
На якому з помешкань, що їх винаймали у Львові Франки, відбулося хрещення Петра й Гандзі 3/15 листопада 1896 р. – на Кастелівці, 11 чи на Крижовій, 12? Анна не вказала точної адреси, але запевнювала, що «докладно» пам’ятає, як батьки з дітьми «перенеслися до нового мешкання при вул. Крижовій, потім Потоцького, ч. 12»⁶; відтак описувала своє і братів «щасливе дитинство» «в мешканні при вул. Крижовій (потім названій – Потоцького)»⁷. Микола Вороний згадував про друге хрещення Франкових дітей у «помешканні на Крижовій вулиці»⁸. А тимчасом, за дослідженням Романа Горака, від пізньої осени (десь від кінця листопада) 1895 р. до грудня 1897 р. родина Франків винаймала помешкання у будинку в дільниці Кастелівці, за № 11 (тепер вул. Генерала Чупринки, 11), звідки напередодні нового 1898 року переселилася в наріжну кам’яницю на вул. Крижовій, 12 (тепер вул. Генерала Чупринки, 14)⁹. Певно, ці дати окреслено за Франковими листами, де зазначено, зокрема, такі адреси його львівських помешкань: «ул. Глибока, 7» (до М. Драгоманова від 25 січня 1895 р. [т. 50, с. 18]), «Кастелівка, ч. 11» (до А. Кримського від 17 листопада 1895 р. [т. 50, с. 60]), «ul. Kastelówka, N 11» (до Я. Бодуена де Куртене від 5 вересня 1896 р. [т. 50, с. 80]), «Кржижова вул., 12» (до К. Білиловського від 28 грудня 1897 р. [т. 50, с. 97]). Звідси виходить, що друге хрещення відбулося ще в помешканні на Кастелівці, 11.
А проте поштові картки до Франка із зазначенням на них адреси дають змогу уточнити дату переселення його родини з Кастелівки, 11 на Крижову, 12. На кореспонденційній карті Василя Лукича (Володимира Левицького) від 30 жовтня 1896 р. зі Станіславова, на якій є поштові штемпелі: станіславівський «30/10 96» і львівський «31/10 96», – написано адресу: «Кастелівка, ул. Крижова 12»¹⁰. Така сама адреса («Кастелівка, вул. Крижова ч. 12») – і на кореспонденційній карті Миколи Гладуна, вчителя зі села Юсептич (тепер Йосиповичі Стрийського району), на якій пошта в сусідньому селі Комарові поставила штемпель з датою «5/11 96», а пошта у Львові – з датою «6/11 96» (сам лист датовано «5/Х. 1896»)¹¹.
Ці поштові картки засвідчують, що вже в жовтні 1896 р. родина Франків мешкала в будинку на вул. Крижовій, 12. Там, на новому помешканні, й відбулося хрещення Петра й Анни 3/15 листопада 1896 р.
Будинок за адресою Кастелівка, 11 був розміщений, фактично, на тій самій вул. Крижовій, тільки на її іншому, непарному боці (на карті Львова 1909 року це одна й та сама вул. Крижова¹²). Власне, ця вулиця становила північно-західну межу житлової дільниці Кастелівки. 1910 року частину вул. Крижової, прилеглої до вул. Леона Сапєги (теперішньої вул. Степана Бандери), перейменовано на вул. Анджея Потоцького. Тепер це вул. Генерала Чупринки.
Душпастирем православної парафії у Львові на той час був ієромонах Емануїл-Євгеній Воробкевич (*1863–†1908), церковний діяч, педагог, історик православної церкви на Буковині, в Угорській Русі та в Галичині, зокрема у Львові, статистик, дослідник церковної музики та літератури, син відомого буковинського письменника й композитора, православного священника Сидора (Ізидора, Ісидора) Воробкевича. Парохом православної церкви у Львові Євгенія Воробкевича призначили 1889 року, а 1896 року він був висвячений на ієромонаха. Тоді й прийняв чернече ім’я Емануїл¹³. Раніше при хрещенні йому дали одне ім’я (Євгеній), як це й прийнято в православній церкві.
Тогочасна православна парафія у Львові підпорядковувалася Буковинській православній митрополії (фактично автокефальній), і парафіяльного священника призначала православна консисторія у Чернівцях. За її призначенням буковинець Євгеній Воробкевич і потрапив до Львова, зокрема, певно, тому, що закінчив Львівський університет¹⁴. До того ж священикувати у львівській православній парафії стало для Воробкевичів родинною традицією: від червня 1868 р. до лютого 1870-го парохом тутешньої православної церкви служив Григорій Воробкевич (*1838–†1884), рідний брат Сидора Воробкевича (отже, стрий Євгенія). Григорій Воробкевич, як і старший брат Сидір, також був українським поетом (відомий під псевдонімом Наум Шрам)¹⁵.
Саме 1896 року Євгеній Воробкевич написав два неформальні листи до Франка, і то українською мовою. Обидва листи дуже приязні, про що свідчать їхній тон і звертання до адресата, притому перший лист розкуто-товариський, підписаний лише світським ім’ям адресанта. Цей лист зберігся без дати:
«Любий пане Др!
Мій тато писали мені і просять, щоб я відобрав від Вас єго манускріпт і післав такій єму в Чернівці. Прошу, отже, дуже – передайте дякови той манускріпт или напишіт по обіцяньці Вашій скілька слів до мого тата.
Дай Боже здоровя.
Євг. Воробкевич»¹⁶.
Що цей лист написаний 1896 року, свідчить другий лист, датований 14/26 грудня 1896 р. Позаяк «Любий пан Др» прохання не виконав, Євгеній Воробкевич звернувся до нього вдруге, додавши трохи офіціозу у звертанні («і високоповажаний») і зазначивши свою посаду та прибране чернече ім’я:
«Львів дня 14/26 дек[абря]. 1896.
Любий і високоповажаний пане Др!
Дуже Вас прошу в імени мого тата:
а) или напишіт єму лист в знаній справі,
б) или перешліт мені єго манускрипт, котрий знаходеся в Вас вже майже 2 роки.
Прошу о відповідь.
С поважанєм
Емануїл-Євгеній Воробкевич,
гр[еко]. прав[ославний]. душпастирь у Львові
улиця Франциськань[с]ка ч. 3»¹⁷.
У фонді Сидора Воробкевича в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України збереглася його пізніша рукописна збірка творів 1863–1900 рр. «Вінец із поезій Данила Млаки (Сідора Воробкевича 18 февр[аля]. 1900)» з редакторськими виправленнями Франка¹⁸. Із цієї збірки, надісланої для Українсько-руської Видавничої Спілки, Франко, за його поясненням у «Передмові», вибрав «те, що <…> може найкраще схарактеризувати Данила Млаку – літератора і буковинця» [т. 33, с. 114], і впорядкував книжку, яка й вийшла заходами згаданої Спілки: Данило Млака (Ізидор Воробкевич). Над Прутом (Збірник поезій). Львів, 1901. 125 с.
Крім того в примітці до Гнатюкового некрологу Сидора Воробкевича, підписаній криптонімом Ів. Фр., Франко стисло зазначив, що в нього «в руках була рукописна збірка Воробкевичевих композицій на яких 40–50 поезій Шевченка, в друку було б того на здоровий том»¹⁹. Мабуть, про повернення С. Воробкевичеві котроїсь із цих його рукописних збірок – чи то віршотворів, надісланих десь на початку 1895 року («манускрипт <…> знаходеся в Вас вже майже 2 роки», – дорікнув Франкові син буковинського автора в листі від 14/26 грудня 1896 р.), чи пісень на Шевченкові поезії – і йдеться у листах Євгенія Воробкевича до Франка. Згодом, 1906 року, вийшла друком за редакцією Дениса Січинського збірка С. Воробкевича «12 пісень на хори мужеські a cappella до слів Тараса Шевченка», яка містила 12 чоловічих хорів: 1. «Заросли шляхи тернами»; 2. «Минають дні»; 3. «Треті півні»; 4. «Три шляхи»; 5. «Ой чого ти почорніло»; 6. «Та не дай, Господи, нікому», «Огні горять»; 7. «І широкую долину»; 8. «Тече вода з-під явора»; 9. «Титарівна-Немирівна»; 10. «Утоптала стежечку»; 11. «Вип’єш перву»; 12. «Думи мої».
До речі, зберігся також офіційний лист від 8 травня н. ст. 1896 р., в якому «душпастырь іеромонахъ Эмануилъ-Евгеній Воробкевичъ» від імени «гр[еческо]. прав[ославного]. прихода въ Львовѣ» прохав професора Львівського університету Михайла Грушевського, охрещеного, як відомо, у православній вірі, «преняти именованіе Ваше церковнимъ совѣтникомъ нашой гр. прав. св. Троицкой церкви въ Львовѣ»²⁰.
У Франковій бібліотеці, що зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, є книжки Євгенія Воробкевича (подаю за роками видання):
за № 6000/5: Краткій историческо-статистическій поглядъ на гр.-правосл. Архіепархію Буковинско-Дальматинскую : Памятная книга по случаю 20-лѣтняго существованія этой Архіепархіи, посвящается 50-лѣтней годовщинѣ священничества Его Эминенціи Высокопреосвященнѣйшаго Архіепископа и Митрополита Буковины и Дальмаціи Г. Г. Киръ Сильвестра / Написалъ Евгеній Воробкевичъ, гр. прав. душп. во Львовѣ. Львовъ : Типографія Ставропигійского Института, 1893. 94 с.;
за № 5951/19: Worobkiewicz Eugen. Die geographisch-statistischen Verhältnisse der Bukowina nebst einigen vergleichenden statistischen Tabellen. Lemberg : Druck von Carl Budweiser, 1893. 114, ² S. [Географічно-статистичне становище Буковини, з деякими порівняльними статистичними таблицями];
два примірники – за № 2558/a і № 6000/4: Ein historisches Gedenkbüchlein anlässlich der nahebevorstehenden Grundsteinlegung unter die neuzuerbauende orthodox-orientalische Kirche in Lemberg / verfasst vom Hieromonachen Emanuel-Eugen Worobkiewicz, orth. or. Seelsorger in Lemberg ; Die orthodox-orientalische Kirche in Lemberg und ihre Gemeinde in Lemberg und ganz Galizien . Lemberg : Im Verlag der stauropigianischen Buchhandlung in Lemberg, 1896. 67, ¹ S.²¹ [Історичний пам’ятний буклет з нагоди майбутньої закладки першого каменю нового православно-східного храму у Львові / Православно-східна церква у Львові та її паства у Львові й усій Галичині].
На примірнику № 6000/4 – дарчий напис (без зазначення кому): «На памятку від автора». На титульному аркуші – печатка «Біблїотека наукового товариства имени Шевченка», яку перекреслено фіолетовим чорнилом.
На книжку «Ein historisches Gedenkbüchlein anlässlich der nahebevorstehenden Grundsteinlegung unter die neuzuerbauende orthodox-orientalische Kirche in Lemberg» схвальною рецензією відгукнувся Михайло Грушевський у «Записках НТШ» (1897. Т. 16. Кн. 2. C. 13–14), де стисло виклав зміст цього нарису, зазначивши його назву за найменуванням церковної інституції, під яким видано книжку: «Die orthodox-orientalische Kirche in Lemberg und ihre Gemeinde in Lemberg und ganz Galizien».
Наріжний камінь майбутнього храму було закладено 1 листопада 1897 р. До утвореного цього-таки року комітету будівництва увійшли, зосібна, парох Е.-Є. Воробкевич і М. Грушевський як церковний радник. Освячення нового православного храму у Львові – на честь святого Георгія – відбулося 27 жовтня 1901 р., коли ієромонах Воробкевич уже працював катехитом народних шкіл та учительської семінарії у Чернівцях²².
Отже, душпастир львівської православної парафії о. Євгеній, згодом – ієромонах Емануїл-Євгеній, що походив зі священницького роду Воробкевичів, у якому два брати – його батько і стрий – були українськими письменниками, та й сам він став літератором і дослідником, зав’язав у Львові певні взаємини з місцевою українською інтелігенцією – принаймні з Франком і Грушевським.
***
Повернімось до свідоцтва про хрещення Андрія. Записані в ньому у графі «Кумы и званіе и акушерка» хресні: «Наталія Кобриньская зъ Болехова и Сергей Деґенъ <…>» – особи відомі: письменниця і громадська діячка, активістка жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська²³ і російський та український літератор Сергій Деґен (*1862–†?), на час хрещення Андрія – кандидат слов’янської філології, учитель французької мови в Київській духовній семінарї²⁴.
Водночас зі спогадів польського письменника Яна Каспровича, написаних 19 квітня 1926 р., знаємо, що й він був хресним Андрія: «З Іваном Франком був я у приятельських відносинах, ми товаришували в редакції “Kurjera Lwowskiego”; я тримав до хреста його сина Андрія <…>»²⁵. Виходить, що в Андрія було два хресних, а таке допускається православним обрядом: хресних батьків може бути і дві, і навіть декілька пар. Другою хресною мамою Андрія стала старша сестри Ольги Франко з Хоружинських – Марія Хоружинська з Харкова, яка, однак, на самий обряд хрещення не змогла приїхати²⁶.
Разом з Андрієм 15/27 жовтня 1889 р. охрестили й молодшого сина Тараса. За спогадами Антоніни Трегубової з Хоружинських, сестри Ольги Франко, «Богдан Олександрович Кістяківський хрестив Тараса <…>»²⁷. Студент історично-філологічного факультету Університету св. Володимира в Києві Богдан Кістяківський (*1868–†1920), згодом відомий правознавець, філософ і соціолог, улітку 1889 року приїхав до Львова і подорожував Галичиною разом з іншими киянами – Сергієм Деґеном, його сестрами Наталею і Марією (вони були православними дворянами з русифікованого німецького роду, дітьми російського генерал-майора Віктора Деґена), а також із випускником Київського університету Аполлінарієм Маршинським. Починаючи від 15 серпня їх, а також Франка (16 серпня) заарештували за підозрою участи в нелегальних революційних організаціях, діяльности супроти держави та суспільного ладу і після більш ніж двомісячного ув’язнення випустили: Франка й Марію Деґен – 20 жовтня, Сергія і Наталію Деґенів – 21-го, а Кістяківського і Маршинського – 26 жовтня²⁸.
З листа Наталії Деґен до Франка від 4 січня 1890 р., написаного після її повернення до Києва, видно, що й вона брала активну участь у хрещенні в родині Франків, що відбулося 15/27 жовтня 1889 р. Наталія прохала Франка: «Чи не забули Ви про Вашу фотографію? Як буде можно, то пришліт до нас». А далі запитувала про своїх галицьких кумів:
«А чи пам’ятають теж об тим [про обіцянку надіслати свої фотографії. – Є. Н.] мій кум та кума? Уклоняйтеся до них від мене і від всіх наших, та і маленьких діточок поцілуйте!»²⁹
Звідси напрошується припущення, що Наталія Деґен також була хресною в родині Франків. Могла заступати хресну Андрія Марію Хоружинську, відсутню на обряді хрещення (у кожному разі, її мусила заступати якась дівчина чи жінка), і/або бути хресною Тараса. За канонами православної церкви брат і сестра можуть бути хресними однієї і тієї ж дитини, а також одна й та сама особа може бути хресною (чи хресним) обох братів, сестер або брата й сестри.
Тож, нагадуючи за посередництва Франка про обіцяні фотографії своїм кумові та кумі, Наталія Деґен мала на увазі галицьких хресних або Андрія (Каспровича та Кобринську), або Тараса (лише не Богдана Кістяківського, бо звертатися через Франка до нього за світлиною не було потреби, адже він мешкав у Києві).
Варто зазначити, що Наталія Деґен (*1868 –† початок ХХ ст.) – постать непересічна. У 1880-х – на початку 1890-х років дівчина жила в Києві, не пізніше 1889 року закінчила дівочу гімназію, протягом другої половини 1880-х – на початку 1890-х брала участь в українському студентському громадсько-політичному русі (була близька до нелегального радикально-демократичного «гуртка драгоманівців», що його «найчастіше <...> називали Арабажинським або Дегенським»³⁰). Наприкінці 1889-го – в 1890 році листувалася з Франком. Вийшла заміж за Костянтина (Костя) Арабажина, українського та російського письменника, літературознавця, літературного критика, перекладача, публіциста, історика, журналіста. Сама стала російською та українською культурною діячкою, журналісткою і перекладачкою. Переклала російською мовою й опублікувала в «Северном Вестнике» Франкові оповідання «Как Грыць учился грамоте. Рассказ из галицкой жизни» (1894. № 2) і «Маленький Мирон. Из галицкой жизни» (1895. № 1)³¹.
Дозволю собі повторити свої інтерпретаційні міркування зі статті про Наталію Арабажин:
Вибір хресних 1889 року вельми знаковий для ідеолога Франка – він таким чином позиціонував себе як український соборник та інтернаціоналіст (у несфальшованому більшовицькою пропагандою сенсі цього слова), а також надконфесійний вірянин: хресні з Наддніпрянської України та Галичини символізували соборність України, поляк Каспрович, співробітник, як і Франко, газети «Kurjer Lwowski», учасник соціалістичного руху (як і Деґени та Кістяківський), – інтернаціоналізм, єднання українських і польських соціалістів, а представники різних християнських конфесій – православної (хресні-кияни), греко-католицької (Кобринська) та римо-католицької (Каспрович) – конфесійну толерантність і міжконфесійну християнську єдність (Каспрович був досить вільнодумний у релігійних питаннях і неупереджено ставився до інших конфесій). Як і Франкове одруження (див. його лист до Агатангела Кримського від 25 серпня 1898 р. [т. 50, с. 114]), перші хрестини його дітей були продиктовані міркуваннями «з доктрини».
***
А тепер повернімось до свідоцтва про хрещення Петра. У графі «Кумы и званіе и акушерка» зазначено: «Микола Вороный академикъ въ Львовѣ яко заступникъ господина Nевастюка и госпожа Іосифа Олескôвъ».
За спогадами Франкової доньки Анни, її «хресними батьками були – п-і Валерія Коцовська, дружина гімн[азійного] учителя, п. Кульчицький і відсутній Микола Вороний, Петра – п. Олеськів і одна пані, прізвище якої призабулося»³². На невідому особу Кульчицького кидає світло спогад Антоніни Трегубової: «Новицький Ізмаїл Орестович хрестив у сестри навіть двох дітей»³³. Гадаю, Анна не зовсім точно згадала прізвище свого хресного і під Кульчицьким мала на увазі насправді Ізмаїла Орестовича Новицького (*1854–†1918) – українського громадського і культурно-освітнього діяча в Києві, члена «Старої Громади»³⁴. Якщо Ізмаїл Новицький, як твердила Трегубова, був хресним навіть двох дітей у Франків, то в такому разі ще одним його похресником побіч Анни міг бути Тарас або Петро.
Про свою причетність до хрещення Франкових дітей Микола Вороний згадував дещо інакше, ніж Анна: «троє з них мої хрещеники», «<…> хрестили ми їх, всіх разом поставивши в куток <…>»³⁵. Насправді старші сини Андрій і Тарас були охрещені ще 15/27 жовтня 1889 р., а Гандзю хрестили 3/15 листопада 1896 р. разом із братом Петром.
На відміну від мемуарних згадок, у свідоцтві документально стверджено, що Вороний брав участь у хрещенні Петра, але при цьому був не повноправним хресним, а заступав відсутнього хресного. Та при цьому міг бути водночас хресним Анни.
До речі, заступництво хресних практикувалося й у тодішній православній церкві в Наддніпрянській Україні. Марія Максимович, дружина відомого науковця Михайла Максимовича (подружжя жило на хуторі Михайловій Горі, біля с. Прохорівки, тепер Черкаського району), напередодні пологів листовно прохала Олександру Куліш (дружину Пантелеймона Куліша, відому під літературним псевдонімом Ганна Барвінок) бути хресною матір’ю очікуваної дитини, й Олександра Михайлівна у відпису з Петербурга від 15 лютого ст. ст. 1860 р. погодилася, з умовою, щоб на обряді хрещення її хтось замінив, бо сама не зможе приїхати³⁶. Первісток у Марії Василівни, Олексій, народився 22 лютого ст. ст. 1860 р.
За моїм здогадом, цим відсутнім хресним, якого у свідоцтві про хрещення Петра записано неточно Невастюком, був Яків Невестюк, із яким Франко тоді товаришував.
Галичанин Яків Невестюк (*1868–†1934) увійшов в історію як український драматург, лікар, громадський діяч радикального спрямування, автор статей на медичну, політичну і культурно-освітню тематику. Навчався у початковій школі в Городенці (1874–1879), у Коломийській гімназії (1879–1887), на медичному факультеті Краківського університету (1887–1894), де здобув ступінь доктора медицини (1894). У Коломийській гімназії та Краківському університеті приятелював з Василем Стефаником. У Кракові став одним з організаторів і головою українського студентського товариства «Академічна Громада» (1888–1895), що охоплювало переважно студентів медичного факультету³⁷.
1892 року під час його нелегального перевезення в Російську імперію заборонених там українських видань царські жандарми затримали Невестюка на кордоні у Волочиську. Після шестимісячного перебування під слідством у Києві ще півроку відсидів він в одиночному ув’язненні в Петербурзі, про що згодом розповів у надзвичайно цікавому, дотепно написаному «Спомині з моєї пригоди в Росії», опублікованому в галицькому радикальному двотижневику «Народ» (17 число за 1 вересня 1893 р.).
За спомином Невестюка, він уперше побував у Наддніпрянській Україні 1891 року і, переконавшись, «яка велика громада людей на всім просторі російскої України» ставиться до українських книжок, «як до яких святощів», вирішив прихопити з собою українські видання. Раз переїхав «без перешкоди». А другого разу його було затримано на «кордоні “темного царства”» 3 червня 1892 р.³⁸ за те, що віз видання Драгоманова (певно, збірник «Громада»), книжки Сергія Подолинського, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика (Женева, 1880), «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева : Українська печатня, 1890) та ін. Мабуть, серед них були й книжки Франка та Павлика (може, й часописи «Житє і Слово» та «Народ»), а також видання «Просвіти» за редакцією Юліяна Романчука та впорядковані ним шкільні підручники, бо на цих галицьких літераторів накинувся генерал Василій Дементійович Новицький (*1837–†1907), начальник Київського губернського жандармського управління, під час допиту Невестюка³⁹.
Між високопоставленими жандармами й заарештованим галицьким студентом відбулася політична полеміка – як зазначив не без задоволення Невестюк, він «заставив <…> казьонного патріота, жандармского генерала, до інтересних політичних енунціацій»⁴⁰ (офіційних висловлювань). Спершу генерал Новицький дорікнув Невестюкові впливом на нього київського історика, університетського професора Володимира Антоновича: «Вы – человек молодой, Вас свели с пути такие окаянные личности, как проф. Антонович»⁴¹. Далі, ткнувшись поглядом на видання Драгоманова, визнав: «это человек с характером» – і перейшов на особу арештанта:
«– Вы, молодой человек, тоже характерный; я знаю, что Вы не скажете, кто Вас прислал и кому Вы книги везли. Да-с! и Вы будете сидеть в тюрьме, потеряете здоровье, а после скажете, что в этом выноваты [так у друці. – Є. Н.] мы! Нет, молодой человек. В этом виноваты такие ваши личности, как Франко, Павлик и этот Романчук… Вы, конечно, с ними знакомы?
– Розумієся, – відповів я.
– Да-с! знакомый, конечно, знакомый! Это хорошие знакомые – такие скверные лица, как этот Франко, этот Ваш хороший Романчук – польский лакей [Ю. Романчук, один із провідників народовців, на той час був прихильником політики “нової ери” – угоди з польською шляхтою та правлячою верхівкою у Галичині. – Є. Н.], эта мерзость, это гадостное лицо – этот Михаил Павлик. <…> Скажите, пожалуйста, когда будете на свободе, вашему Франку, что пусть он мне не показывается в Россию, а то я его сейчас посажу в тюрьму».
Цю погрозу Невестюк, звиклий до хай і не досконалих, але все-таки правових порядків конституційної Австро-Угорщини, прокоментував так:
«генерал жандармерії в Росії має право замкнути чоловіка на шість місяців в “одиночку” без ніякої підстави, “по собственному усмотрению”, і перед ніким за се не відповідає»⁴².
У «розмову» втрутився «якийсь кудлатий полковник жандармский» і запитав Невестюка:
«– Какой чин у вас имеет Франко?
Тон питаючого і комічна фігура мого інтерлокутора [співрозмовника. – Є. Н.], на котрого плечах блищали нові золоті полковницкі еполети – предмет очевидної гордости єго властителя, – розсмішили і подразнили мене, і я з сарказмом і уданою гречностію відповів, що Франко – наш найбільший поет, а поетів, звісно, по чинам, ордерам чи еполетам не сортують, як звичайних пересічників.
– Это известно! – сказав, не обурюючись, полковник. – Но это мало – быть поэтом.
– Вповні достаточно! – відповів я. – Но, але Франко є надто повістеписателем і публіцістом, і то руским [мається на увазі: українським. – Є. Н.] і польским, а врешті членом дійсним і почетним ріжних товариств.
– Это всё ещё мало! С чего ж он живёт? – спитав нарешті полковник.
– З своїм письм, – відповів я.
– Конечно, с письм! – перервав генерал. – Конечно, может жить, ибо вы читаете такие полонизмы, как сочинения этого Франки, а наших читать не хотите. Читали ли Вы нашего Гоголя или Достоевского?
– Читав, а впрочім, Гоголь – наш!
– Какими судьбами?!
– Він же українець. Врешті, ми читаємо все, що у вашій літературі є гідного, а ваш уряд усю нашу літературу проскрібує, тож треба єї тайком перевозити.
– Да-с! читаете! – бормотів генерал. – Я могу Вам показать письмо редактора “Страхопуда” [москвофільський двотижневик “Страхопуд” видавався у Львові з перервами, у 1886–1893 рр. – як «сатирично-політична газета», редактором-видавцем був Осип Мончаловський⁴³. – Є. Н.] – он мне пишет, сколько-то денег нужно на издание Гоголя в Лемберге, а вы, руссины (вимовляючи слово руссіни, сичів д[обродій]. генерал так, якби воно писалось через яких шість с), там этого читать не хотите. Вы знакомы с этим?.. ну, как его фамилия?!.. забыл <…> ну с этим… Он состоит редактором “Страхопуда”…
– Мончаловский, може? – підповів я.
– Нет!
– То, може, Площанский? Але єго вже у нас нема…»⁴⁴
Публіцист, громадський діяч та історик Венедикт Площанський (*1834–†1902) був останнім видавцем і відповідальним редактором іншого львівського москвофільського часопису – газети «Слово», яка припинила існування ще в серпні 1887 року⁴⁵. Того ж року Площанський емігрував до Російської імперії, прийняв російське підданство; працював у Віленській археографічній комісії з розбору давніх актів.
А проте його особа вкарбувалася в пам’ять генерала Новицького:
«– Да! Да!.. знакомы с ним?
– Ні, – сказав я.
– Вот почему Вы знакомы с таким Павликом, с таким Романчуком, а не знакомы с таким человеком!
– Причина проста, пане генерал, а іменно та сама, із-за котрої Ви добре тямите прізвища Франка, Романчука та Павлика, а не памятаєте чоловіка, з котрим кореспондуєте. То люде славні, а сей… не варт, щоб шукати єго знакомства, а случайно не довелося пізнати єго особисто.
– Недостойный! Недостойный! Вот! Площанский недостойный?! Это очень талантливый человек!
– Таланту я єму не відмовляю, скоро він навіть Вас надуває і бере гроші на невидане видавництво, но се талант свого рода…
– Уж это вышло!
– Нехай буде і так, але я Вам не раджу давати єму гроші…»⁴⁶.
Згодом у спогадах, написаних на 65-му році життя (тобто 1902 року), Новицький, однак, дав негативну характеристику Площанському:
«Журнал “Слово” вполне антипольский, издавался сначала под редакциею известного Дедицкого, искреннего друга России и русских, а потом издавался во Львове под редакциею некоего Площанского, человека совершенно неизвестного в учёных сферах, непопулярного и в литературном мире. В августе 1874 г. он приезжал в Киев по случаю бывшего здесь археологического съезда и в беседах своих с киевскими учёными далеко не оправдал того понятия, какое господствует в России о редакторах заграничных периодических изданий, так что даже возникло подозрение, не есть ли Площанский подставной редактор “Слова”, за которым скрывается другая личность, не желающая держать явно знамя партии враждебной галицийским полякам. Задача “Слова”, или его политическая программа – есть союз, соглашение и даже слияние с русскими всероссийской империи, хотя последняя идея, выказываемая этим журналом, не вполне была определительна и ясна, т. е. в такой форме, какой необходимо придерживаться при политическом положении русин в Габсбургской империи»⁴⁷.
Мабуть, Новицький змінив свій погляд на Площанського не без впливу Невестюка, який схарактеризував того як маловідомого й не вартого уваги та знайомства.
У спогадах Новицького етнонім «русины» надруковано з одним с, але невідомо, чи він сам так писав, чи, ймовірніше, так зредагував упорядник і публікатор його спогадів Павєл Щоголєв.
Далі генерал пробував переконати Невестюка:
«– Почему вам, руссинам, отделяться от нас? У нас 100 миллионов, что вы нам сделаете? <…> К чему годится ваш сепаратизм? Вот вас сбили с пути такие Франки. Вам бы идти за примером таких Площанских»⁴⁸.
Ці висловлювання жандармського генерала про Франка досить характеристичні – вони показують, що царська влада сприймала знаменитого галицького літератора як речника українського «сепаратизму», ідеолога, діяльність якого була спрямована на відрив України від загарбницької Російської імперії. Певна річ, у майбутній повній «Франківській енциклопедії» має бути й окрема стаття про В. Д. Новицького, адже великодержавні енунціації цього жандармського начальника про Франка своїм російсько-шовіністичним негативізмом додають позитивних рис до образу письменника як такого, що в очах царських сатрапів мав реноме борця за самостійність України.
За словами Невестюка, йому довелося «довго ждати на засуд», притому заочний, бо, на пропозицію «міністра справедливости», вирок мав дати сам цар; урешті Олександр ІІІ призначив йому «кару – пів року тюрми». Відбував Невестюк її в петербурзькій тюрмі для політичних в’язнів, відомій під назвою «Выборгский Крест» (офіційна назва: Санкт-Петербургское одиночное заключение)⁴⁹.
Через десятки років Василь Стефаник у спогаді про краківську «Академічну Громаду» згадував про товариський характер Якова Невестюка та його досвід царського політичного в’язня:
«В нашій “Академічній громаді” ми сходилися щовечера, читали часописі, слухали відчитів. Члени Товариства майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. <…> Найвеселійший і найздібнійший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли, і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Як вернув, то реферував про свій побут довго, а ми ще довше запивали громадою його щасливий поворот, він сам любив випити»⁵⁰.
Певно, товариський драгомановець, радикал Яків Невестюк припав до душі Франкові, який у товаристві не минав чарки («Я з п’ющими за пліт не виливаю» – вірш «Декадент»), хоча й не зловживав цим. Збереглося кілька Невестюкових листів до Франка. Один із них – від 27 березня 1895 р. – починається звертанням «Дорогій Друже!». Невестюк прохав опублікувати в газеті «Kurjer Lwowski» якусь його «допись», бо йому «на тім залежит», і надсилати йому Франків журнал «Житє і Слово», за який обіцяв вислати «на днях гроші». Укотре запрошував у гості:
«Може би-сьте раз вже до мене на рибу приїхали, бо тепер в малих річках є риба, що підійшла з весною, так що ловленє є дуже легкє».
Про близькість і щирість його товариських стосунків із Франком свідчить також закінчення листа: «Цілую Вас сердечно. Ваш Невестюк». Що Невестюк був добре знайомий з Франковою родиною, видно з вітання дружині Ользі: «Пані Вашій поклін сердечний»⁵¹.
У Франковому листі до Михайла Павлика від 29 березня 1895 р. є згадка про «Невестюка (Мости Вел.)» [т. 50, с. 37]. Отже, Яків Невестюк тоді жив у Великих Мостах (тепер місто Червоноградського району Львівської обл.).
Лист Невестюка до Франка від 11 січня 1896 р. починається звертанням «Дорогий Товаришу!». Невестюк повідомляв, що завершив «на днях штуку в 3 актах п[ід]. з[аголовком]. “Супруги”» і хотів би її надрукувати в «Житі і Слові», для чого «післав би» перший акт, бо не має часу «вигладити і переписати» другий і третій, а тому прохав відписати «карткою сей час», чи прийняв би Франко «наразі сам І акт, не знаючи ІІго і ІІІго». Запитував, чи Франко знає щось «про долю» його «конкурсового “Кандидата”». Насамкінець слав Франку віншування «веселого і щасливого ¹⁸96 р[оку]:
Жичу Вам, щоб мене більш яко літерата, ніж яко доктора інтерпелювали, та щоб Вам взагалі у хату доктора не потрібно, а література щоб несла колько золота, що тепер ніклів [ніклі – дрібні гроші (від нікелевих монет), те саме, що мідяки. – Є. Н.] на обєм, те на вагу!».
Знову переказував «Пані поклін!»⁵².
У «Житі і Слові» Невестюкових творів не друковано, а комедію в 3 актах «Кандидат» видала у Львові Українсько-руська Видавнича Спілка 1911 року з передмовою Володимира Гнатюка.
На урочистий вечір, присвячений 30-річчю літературно-наукової та громадської діяльности Драгоманова, що відбувся 16 грудня 1894 р. у великій залі львівської міської Ратуші й на якому Франко виступив з доповіддю про науковий доробок ювіляра, Невестюк надіслав вітальну телеграму: «Пю на многая літа і здоровля нашого майстра і керманича. Я духом з Вами. Др Яків Невестюк»⁵³.
Як повідомлялося у допису «Народне віче в Мостах Великих» (Громадський Голос. 1895. № 10/11. 15.ХІІ), на вічі у Мостах Великих, скликаному радикалами 3 грудня 1895 р., в справі еміграції говорили Франко (у виступі, що тривав понад дві години, він переконував, що вигідніше, з огляду на тамтешні порядки, емігрувати до Канади, ніж до Бразилії, але з весни, «бо в Канаді нема в зимі жодного зарібку») і Невестюк. Крім того Франко промовляв у справі земельного кадастру, хоча «не мож було сказати всього того, що радикали о тих справах думають, бо правительственний комісар <…> пильнував свободи слова». «Д-р Невестюк говорив о потребі заснування хлопської бібліотеки для повіту»⁵⁴.
Згодом, працюючи в Жаб’ї (тепер селище Верховина), Невестюк надавав медичну допомогу Іванові Франкові та Михайлові Коцюбинському під час їх літування на Гуцульщині.
У листі з Жаб’я від 30 липня 1910 р. Ольга Франко писала до сина Андрія:
«Ми остановились у Др. Невестюка, тут, мабуть, і будемо. Тараска ні у Жаб’ї, ні у Ворохті нема. <...> Петро пішов пішки із Ворохти на Чорну гору <...>»⁵⁵.
Отже, Ольга відпочивала в Невестюка разом із сином Петром, а може, й із донькою Анною. Андрій залишився з батьком у Львові.
Згодом Петро Франко згадував про хворобу рук у батька:
«Параліч лівої руки уступив значно, й батько писав лівою рукою. <…> Д-р Невестюк із Жаб’я говорив, що це був не поступовий, а відступовий параліч»⁵⁶.
Як видно зі свідоцтва про хрещення Петра та спогадів Анни Франко, його хресною була Йосифа Олеськів. За спогадами письменниці та громадської діячки Марії Струтинської, 1 червня 1940 р. дружина Івана Франка Ольга «подала, які особи були кумами їх дітей: Ізидор Воробкевич, Деген, Н. Кобринська, Олеськова, Коцовська»⁵⁷. Насправді, як знаємо, священник Емануїл-Євгеній Воробкевич хрестив їхніх дітей, а про участь Сидора Воробкевича у їх хрещенні не відомо; Деген – це, звичайно, Сергій Деґен.
А Йосифа Олеськів, чи Олеськова, – це дружина Франкового товариша ще з юности Йосифа (Йосипа, Осипа) Олеськова (*1860–†1903), який навчався в одному класі Академічної гімназії у Львові з Ярославом Рошкевичем, приятелював з ним, а познайомившись через нього з Іваном Франком, став його повіреним у сердечних взаєминах з Ольгою Рошкевич і перевозив їй од нього листи й літературу, переказував звістки⁵⁸. Закінчив філософський факультет (за природничими спеціальностями) Львівського університету (1879–1882; зимового семестру 1878/79 навчального року слухав лекції на правничому факультеті); 1884 року здобув у цьому університеті ступінь доктора філософії⁵⁹.
У неділю 6/18 січня 1885 р. на самий Йордан (у ХІХ столітті до старого стилю для переведення на новий додавали 12 днів) у селі Прошовій (тепер Прошова́ належить до Тернопільського району Тернопільської обл.) відбувся шлюб Йосифа Олеськова з Йосифою Варапучинською, «адаптованою» донькою (приймачкою) тамтешнього пароха Йосифа Варапучинського (*1817–†1894) та його дружини Марії Білинської (своїх дітей у них не було). На весілля Йосиф Олеськів у грудні 1884 р. листовно запросив Франка за дружбу, і, судячи з другого листа Олеськова (з кінця грудня 1884 р. або початку 1885 р.), Франко в незабарному відписі дав згоду, хоча й мав «обаву», чи «зуміє дружбовати»⁶⁰. Гості мали виїхати з «двірця» на Підзамчі у Львові в суботу 17 січня в полудень і прибути до Прошови того-таки дня на «плотскія увеселенія в навечеріє Святого Богоявленія, яко то: борщ з вушками, риба, вина etcetc.», як повідомляв Олеськів Франкові у другому з передвесільних листів. Після недільного шлюбу й весілля уже в понеділок рано 19 січня молоді й гості мали вибратися до Львова⁶¹. Підтверджень про участь Франка в цьому шлюбі й весіллі не виявлено, хоча, ймовірно, він таки був дружбою в Олеськових. Через два роки в «літературному збірнику» Василя Лукича (Володимира Левицького) «Ватра» (Стрий, 1887) було надруковано Франкове оповідання «Місія» з присвятою: «Посвящаю щирим другам моїм Йосипу й Йосипі Олеськовим» [т. 16, с. 492].
За спогадами Кирила Студинського, шлях третьої мандрівки галицької молоді разом із гістьми з Києва улітку 1885 року «йшов на Прошову», і 3 серпня «в гостинному домі о. Йосифа Варапучинського, пароха Прошови», «засіло нас <…> при столах у двох кімнатах 80 осіб. Симпатичному господареві помагали в прийманні гостей д-р Олеськів і його дружина. Серед виставного обіду вітав приявних сердечною промовою о. Варапучинський <…>». У відповідь виступив з палкою промовою київський студент Кость Арабажин, висловивши віру в те, що «ми діб’ємося волі, ми розломимо кайдани» і «встане Україна – одна, велика і неподільна!». Він завершив промову окликом «Ще не вмерла!» – і «гімн український підхоплено з такою силою, що задрожали вікна у мешканні о. Варапучинського». Відтак промовляли й інші промовці – Олександер Барвінський, Франко, а Корнило Устиянович декламував вірш свого батька Николая⁶².
Від 1887 року Йосиф Олеськів працював асистентом рільництва та ботаніки у рільничій школі в Дублянах, а від вересня 1891-го – учителем натуральної історії та господарки учительської чоловічої гімназії у Львові. 1893 року Олеськови з дітьми переїхали з Дублян до Львова й оселилися неподалік од Цитаделі, завдяки чому дружили з Франками, які мешкали недалечко на вул. Крижовій⁶³. У середині 1890-х років Олеськів агітував за переселення з Галичини і Буковини до Канади; від 25 липня до половини жовтня 1895 р. здійснив подорож до Канади і США у справах еміграції⁶⁴. З еміграційних проблем опублікував у Львові 1895 року книжечки «Про вільні землі» (видання «Просвіти»), «О еміграції» (видання Общества ім. М. Качковского), 1896 року – кілька статей у газеті «Діло». Коштом і заходом «Просвіти» вийшла також його книжечка «О садівництві, огородництві і молочарстві» (Львів, 1897) (публікації підписано: Іосиф Олеськôв). У вересні 1901 р. був призначений директором учительської семінарії в Сокалі⁶⁵. На його смерть (18 жовтня 1903 р.) Франко відгукнувся «Некрольоґом» у «Літературно-Науковому Вістнику» (1903. Т. 24. Кн. 11) як про «гідного памяти – д-ра О с и п а О л е с ь к о в а»⁶⁶.
Йосифа Олеськова листувалася з Ольгою Франко. Збереглися три листи Йосифи за листопад – грудень 1891 року з міста Городка на Львівщині, в яких вона звертається до Ольги «Дорога Пані!», «Ласкава Пані!» й обговорює головно громадські питання: рубрики й матеріали задуманого жіночого часопису, майбутнє «віче львівянок», у якому «мають брати <…> участь жінки всякої нації» (лист від 25 грудня 1891 р.)⁶⁷. У листі від 1 грудня [1891 р.] Йосифа критично оцінила статті буковинки Евгенії Ярошинської:
«Дістала-м від П[авлика] роботу Ярош[инської] – знов “кілька слів о жінках і до жінок”. Те поверховне малпованє Оржешкової [польської письменниці Елізи Ожешко. – Є. Н.] і дитинно-педагогічний тон такий мені несмачний, що я не знаю просто, що робити з такими статями. Того ані поправити, ані переробити»⁶⁸.
Такий гіркий досвід не одному редакторові знайомий… Повідомляючи про отримані листи від Олени Пчілки та Лесі Українки, які обіцяли взяти участь у її виданні, Йосифа в листі від 25 грудня 1891 р. з радістю зазначила про цих письменниць:
«Обі щиро займились ділом і приобіцяли брати живий уділ в видавництві. Обі годяться за журналом і уважають періодичне видавництво [так тоді в Галичині називали видання. – Є. Н.] за ліпше та кориснійше, ніж альманах. Леся обіцялась бути дописователькою з Укр[аїни] і реферовати тамошні журнали. Пчілка обіцяла давати праці белетристичні і публіцистичні. Се мене незмірно тішить. Ті дві сили будуть варта тілько, що половина наших плаксивих галичанок»⁶⁹.
І далі вимоглива Йосифа геть розкритикувала твори, одержані від Олени Грицай⁷⁰ і Ярошинської, зате похвалила поезії Пчілки й Лесі:
«Дістали вірші від Олени Грицай – просить, щоб помістити їх в першім нумері! А вони слова доброго не варті! <…> Ярошинска засипає мене своїми вічними “кількома словами”. Та скучні ж вони! до загину! Пчілка і Леся прислали лиш короткі, але добрі вірші»⁷¹.
Через брак коштів Йосифі Олеськовій не вдалося започаткувати задуманий часопис, для якого вона вже підбирала автуру й твори.
Пізніше в листі зі Львова від 13 липня 1898 р. до Франка в Довгополі на Буковині (тепер село Вижницького району Чернівецької обл.), де письменник відпочивав із дружиною та дітьми⁷², Йосиф Олеськів зіронізував щодо того, як кума Ольга заадресувала листа до куми Йосифи:
«Жінка отримала лист, адресований до Многоуважаємой Куми від твоєй пані; дійшов, хоть не було подано в адресі місцевости, лише “Личакôвска ул. ч. 32” [за цією адресою Олеськови тоді мешкали у Львові. – Є. Н.]. Але, видко, Личаковска ул. така славна, що єї в цілій Галичині знают»⁷³.
На превеликий жаль, 1899 року Йосифа Олеськів померла⁷⁴.
На початку радянської окупації Західної України працівники новоствореного музею Івана Франка у Львові записали спогади доньки Олеськових Софії Федорчак (*1886–†1843)⁷⁵, яка розповіла про взаємини батьків та свої власні з Франками⁷⁶.
Через брак документів, вірогідних спогадів і родинних переказів, а за радянських часів – через цензуру, дослідження дійових осіб хрещення Франкових дітей почалося фактично лише в минуле десятиріччя і потребує дальших пошуків джерел та їх осмислення.
_______________________________
¹ Див. «Свѣдѣтельство о крещеніи. Отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви»: Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок / передмова, упорядкування і коментарі Наталі Тихолоз. Львів, 2017. Перелік ілюстрацій, с. 4.
² Див. «Свѣдѣтельство о крещеніи. Отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви»: Тихолоз Наталя. Петро Франко: Формула долі. (Життєпис на тлі доби). Львів, 2021. С. 21.
³ Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина : Спомини. Торонто, 1956. С. 18.
⁴ Спогади про Івана Франка / упоряд. Михайло Гнатюк; вступ. стаття і прим. М. Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів : Каменяр, 2011. С. 628.
⁵ Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина. С. 18.
⁶ Там само. С. 10.
⁷ Там само. С. 12.
⁸ Вороний Микола. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 378.
⁹ Див. розділ «Кастелівка, 11»: Горак Роман. Львів – місто Івана Франка. Львів : Центр Європи, 2010. С. 208–223; також с. 206–207.
¹⁰ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 29–30.
¹¹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1629. С. 91–92.
¹² Plan Lwowa z infornacyjnym przewodnikiem po mieście. Lwów : Nakładem księgarni polskiej Bernarda Połonieckiego, 1909. URL. Дата звернення: 11.09.2021.
¹³ Яцишин В. Воробкевич Євген (Еммануїл) // Українська журналістика в іменах : Матеріали до енциклопедичного словника. Львів, 2001. Вип. 8. С. 33–35; Яцишин В. В. Воробкевич Євген Сидорович (Еммануїл) // Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2006. Т. 5 : Вод–Гн. URL. Дата звернення: 11.09.2021.
¹⁴ Там само.
¹⁵ Горак Яким, Нахлік Євген. Воробкевич Григорій Іванович // Франківська енциклопедія : у 7 т. Львів : Світ, 2016. Т. 1 : А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники. С. 302–303.
¹⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1613. С. 575.
¹⁷ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1621. С. 193.
¹⁸ ІЛ. Ф. 123. Од. зб. 4. 155 арк.
¹⁹ Гнатюк В. Ізидор Воробкевич : (Некрольоґ) // ЛНВ. 1903. Т. 24. Кн. 10. С. 45. Також див.: Горак Яким. Воробкевич Сидір Іванович // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 306–307.
²⁰ Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Фонд 1235 : Грушевські – історики та філологи. Опис 1. Справа 23 : Свідоцтво про народження [М. С. Грушевського], закордонний паспорт, посвідчення на право створення видавничих агентств «Дніпросоюзу» в Європі та інші особисті документи. Арк. 48 : Лист Емануїла-Євгенія Воробкевича до Михайла Сергійовича Грушевського. Також: URL. Дата звернення: 11.09.2021.
²¹ Див. докладний опис Франкового примірника книжки: Бібліотека Івана Франка : Науковий опис: у 4 т. / науковий керівник проекту Галина Бурлака. Київ, 2010. Т. 2. С. 573–574, № 2558/а.
²² Яцишин В. Воробкевич Євген (Еммануїл) // Українська журналістика в іменах. С. 34.
²³ Див. про неї ґрунтовну монографію: Швець Алла. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 750 с.
²⁴ Нахлік Євген. Де́ґе́н Сергій Вікторович // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 532–538.
²⁵ Каспрович Я. Спогади про Франка // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 344.
²⁶ Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок / передмова, упорядкування і коментарі Наталі Тихолоз. С. 16–18.
²⁷ Трегубова Антоніна. Дещо з життя Ольги Франкової // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 225.
²⁸ Нахлік Євген. Арабажин Наталія Вікторівна // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 53–57; Нахлік Євген. Де́ґе́н Сергій Вікторович. С. 533–537.
²⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1605. С. 393.
³⁰ Беренштам-Кістяковська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-их років // За сто літ : Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. Київ, 1927. Книга третя; 1929. С. 222.
³¹ Нахлік Євген. Франкова кореспондентка і перекладачка Наталія Арабажин з роду Деґенів // «Йшла не тільки з духом часу, але й перед ним» : Наталія Кобринська та літературний процес кінця ХІХ‒ХХ ст. : зб-к наук. праць : До 160-річчя від дня народження Наталії Кобринської ; До 90-річчя від часу заснування Союзу Українок Америки. Львів, 2015. С. 187–202; Нахлік Євген. Арабажин Наталія Вікторівна. С. 53–61.
³² Франко-Ключко Анна. Іван Франко і його родина. С. 18.
³³ Трегубова Антоніна. Дещо з життя Ольги Франкової // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 225.
³⁴ Про нього див.: Усенко І. Б. Новицький Ізмаїл Орестович // Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. Т. 23. URL. Дата звернення: 26.08.2021.
³⁵ Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 378.
³⁶ Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ф. Х. Од. зб. 14714. Арк. 57 (копія).
³⁷ Арсенич П. І. Невестюк Яків Іванович // Українська Літературна Енциклопедія. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. Т. 3. С. 473; Невестюк Яків // Арсенич Петро. Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки й культури. Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2000. С. 106–107; Баран Євген. Краківський контекст Василя Стефаника (на матеріялі листів Василя Стефаника до Левка Бачинського) // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Івано-Франківськ, 2012. Вип. 34/35. С. 43–44; Морозюк Володимир. Яків Невестюк із Жабйого // Краєзнавець Прикарпаття. 2013. № 22. С. 35–37; Невестюк Яків Іванович // Коли кривавивсь і хитався світ : Українські літератори на сторінках одеської преси періоду національно-визвольних змагань 1917–1919 років : біобібліогр. довід. / упоряд. Л. М. Бур’ян. Одеса, 2019. С. 162–163.
³⁸ Невестюк Яків. Спомин з моєі пригоди в Росіі // Народ. 1893. 17 нр. 1 л[атинського] сентембра. С. 173.
³⁹ Там само. С. 175, 177.
⁴⁰ Там само. С. 173.
⁴¹ Там само. С. 174.
⁴² Там само. С. 175.
⁴³ Сніцарчук Л. Страхопудъ // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів : Оріяна-Нова, 2007. Т. 1 : 1812–1890 рр. С. 186.
⁴⁴ Невестюк Яків. Спомин з моєі пригоди в Росіі. С. 175–176.
⁴⁵ Галушко М. Слово // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. Т. 1. С. 161, 168.
⁴⁶ Невестюк Яків. Спомин з моєі пригоди в Росіі. С. 176.
⁴⁷ Новицкий В. Д. Из воспоминаний жандарма / редакция П. Е. Щёголева ; предисловие А. В. Владимирова ; примечания Л. М. Добровольского. Ленинград : Прибой, 1929. XII, 288 с. Перевидання: Новицкий В. Д. Из воспоминаний жандарма. Москва : МГУ, 1991. 354 с. Також див.: URL; URL. С. 34. Дата звернення: 11.09.2021.
⁴⁸ Невестюк Яків. Спомин з моєі пригоди в Росіі. С. 176.
⁴⁹ Там само. С. 177–178.
⁵⁰ Стефаник Василь. Про ясне минуле // Альманах вкраїнського студентського життя в Кракові. Краків, 1931. С. 9–11. Також: URL. Дата звернення: 11.09.2021.
⁵¹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1633. С. 11, 13.
⁵² ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1610. С. 173–175.
⁵³ Адреси і телеграми із Буковини і Галичини // Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1891 : Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / зладив і видав М. Павлик. Львів, 1896. С. 95.
⁵⁴ Іван Франко : Документи і матеріали. 1856–1965 / упоряд. І. Л. Бутич, Я. Р. Дашкевич, О. А. Купчинський, А. Г. Сісецький. Київ : Наукова думка, 1966. С. 196.
⁵⁵ Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок. С. 185.
⁵⁶ Франко Петро. Спогади про батька // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 657.
⁵⁷ Струтинська М. Фрагменти із щоденника праці в Літературно-мистецькому музеї Івана Франка у Львові (21 квітня до 27 липня 1940) // Там само. С. 795.
⁵⁸ Горак Роман. Йосип Олеськів із Скваряви Нової // Йосип Олеськів : Життя і діяльність / упоряд. Зіновій Яворівський. Львів : Проман, 2014. С. 23, 30, 33–38.
⁵⁹ Там само. С. 31, 44.
⁶⁰ Там само. С. 44–45, 52. Також див. два листи Йосифа Олеськова до Франка з грудня 1884 р. – початку січня 1885-го: Олеськів Йосип. Листи до Івана Франка / упорядкував Роман Горак // Там само. С. 286–289.
⁶¹ Там само. С. 289. Звірено й дещо виправлено за автографом: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 460.
⁶² Студинський Кирило. Третя мандрівка в р. 1885 і моя перша зустріч з київською молоддю // Єдлінська Уляна. Кирило Студинський. 1868–1941 : Життєписно-бібліографічний нарис. Львів, 2006. С. 229, 231, 232.
⁶³ Олеськів-Федорчак Софія. Із спогадів // Йосип Олеськів : Життя і діяльність. С. 69–74; Горак Роман. Йосип Олеськів із Скваряви Нової. С. 49–52.
⁶⁴ Там само. С. 56, 59.
⁶⁵ Там само. С. 65–67.
⁶⁶ Передрук: Йосип Олеськів : Життя і діяльність. С. 397–399.
⁶⁷ Олеськів Йосифа. Листи до Ольги Франко / упорядкував Роман Горак // Там само. С. 393.
⁶⁸ Там само. С. 394.
⁶⁹ Там само. С. 392–393.
⁷⁰ Про українську поетесу й громадську діячку Олену Грицай з Погорецьких (*1856–†1914), матір відомого українського літературознавця, критика, письменника й педагога Остапа Грицая, котра в 1880–1890-х роках друкувалася в журналах «Зоря», «Дзвінок», газеті «Буковина», альманасі «Перший вінок», див.: Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Грицай Елена (Олена) Йосифівна // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 439–440.
⁷¹ Олеськів Йосифа. Листи до Ольги Франко. С. 393.
⁷² Див. Франкові листи з Буковинського Довгополя від 11 липня до 29 серпня 1898 р. [т. 50, с. 106–117].
⁷³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1626. С. 383, 384. Пор. з першодруком: Олеськів Йосифа. Листи до Ольги Франко. С. 319.
⁷⁴ Олеськів-Федорчак Софія. Із спогадів. С. 77; Горак Роман. Йосип Олеськів із Скваряви Нової. С. 64–65.
⁷⁵ Там само. С. 46, 68.
⁷⁶ Зберігся машинопис, який опубліковано: Олеськів-Федорчак Софія. Із спогадів // Йосип Олеськів : Життя і діяльність. С. 69–77; Олеськів-Федорчак Софія. Із спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 622–626.
23.09.2021