Я давно не заходив у Стренд. Здається, найгірші пандемійні часи для цієї книжкової крамниці минули – бо знову рипають сходи й покупці по усіх закапелках роздивляються книжкові полиці. Завжди сходжу вдолину. Цього разу мені не було потреби тинятися вздовж стелажів, але чогось я нипав, то одне видання переглядав, то інше. Гуділо охолодження. На візках працівники позалишали сотні нових книг, платівок. Не все встигли розкласти. Не скажу, що у мене особлива пристрасть до японської літератури, але колись починав від Нацуме Сосекі, потім Ясунарі Кавабата. До Юкіо Місіми якось руки не доходили. Але тепер, надибавши його біографію, просто погортав і вирішив покласти назад. Але посередині видання, де було поміщено кілька чорно-білих фотографій – від дитячих до останніх, коли Місіма, стоїть, промовляючи, на брамі війської бази в Ічіґая – промигнув знайомий нью-йоркський пейзаж з написом Юкіо Мішіма і Йоко на поромі Статен Айленд, 1960 рік. Я знову потягся за Мішімою. Він виростав хворобливим хлопчиком, якого від батьків забрала бабуся і виховувала згідно з японським етикетом. Можливо, що дух самурайства почерпнуто з тих дитячих літ. З усієї мені відомої японської літератури новітнього періоду, японські письменники перебували, у той чи інший спосіб, під впливом західної культури, особливо після реформації Мейджі. Не виняток й Місіма. І хоча він виростав в часи найвищих імперських зазіхань, коли війна та завойовничі походи ставали щоденною нормою, його творчість спочатку торкалася інших тем, радше показом внутрішнього роздвоєння, незрозумілого відчуття сексуальної інакшості, що особливо показово в «Сповіді маски». Як правило, ми живемо у полоні стереотипів, які виникають у нашій свідомості внаслідок певних уявлень, побудованих на тотожних неточностях або зміщених координатах. Комусь ближче японське Середньовіччя з самураївськими традиціями, хтось розгадує кількість складів поетичного розміру танку, що коливаються в непарних числах від 5 до 7, хтось пізнає особливості театру Кабукі або ж акварельних малюнків традиційного живопису, життя ґейш тощо, – все-одно збагнути національний характер японця непросто. Життя Юкіо Місіми мені нагадує землетруси, що часто стрясають японськими островами й заставляють мешканців жити в напрузі та раз по раз втрачати і відбудовувати. Зовсім невипадково тілесну любов Місіма сприйматиме як насилля і смерть. Усі його герої народжують кволими і немічними, майже не придатними до життя і переходять у своєму розвиткові різноманітні фази дозрівання і пізнання досвіду. Культ сили і фізичної досконалості переслідуватиме письменника протягом усього життя, що цілком вмотивовано приведе його до шанування самурайських традицій та фізичних вправ. У своєму домі він влаштовуватиме показові сеанси демонстрації атлетичних форм власного тіла з самурайським мечем. Для цього спеціально запрошуватиме фотографа, щоби це зафіксувати. У двадцятому столітті батьківщина Кімітаке Гіраока, таке справжнє ім’я та прізвище письменника, розпочала свій непростий рух поміж традицією і новітнім індустріальним часом, розпочатими реформами Мейджі. Зміни в патріахальному житті цієї країни наступали, але в свідомості японця жили давні епохи та історії про самураїв. Література, здається, балансувала поміж традицією та бажанням засвоїти нерідну японцям, але привабливу світову естетику. Як на мене, певним протистоянням у цей час можна уважати письмо Кавабати і письмо Місіми. Обидва – належали до різних поколінь, власне Місіма приїздив до Кавабати й показував свої рукописи, шукав підтримки. Та все ж медитативна, по-японськи заглиблена у внутрішній світ проза Кавабати була противагою сміливим, інколи епатажним Місімівським темам. Кавабата залишиться для Місіми сенсеєм, тобто вчителем. Їхні дружні стосунки, листування стануть приводом навіть участі Кавабати у шлюбних перемовинах родини Місіми з родиною нареченої Йоко Суґіями, а також старший колеґа буде розпорядником на похороні Юкіо Місіми й виступить з прощальним словом. На початку 1960-х американський видавець Альфред Кнопф почав видавати японські п’єси театру Но. Місіму запросили до Америки. Взагалі письменник доволі часто подорожував по світу. Починаючи із 1950-х років, Юкіо Місіма вчащає до токійського гей-бару Brunswick, в якому зупинялися прибулі іноземці та місцеві. Біографи свідчать, що перед одруженням із Йоко Сугіяма Юкіо зізнався майбутній дружині про свої сексуальні уподобання. Він навіть напише есей з промовистою назвою «Письменник і шлюб». На вимогу своєї родини нарешті визначитися з одруженням письменник, що перебував тоді у зеніті популярності, висунув кілька вимог щодо майбутньої супутниці. Оскільки в японській традиції пошук нареченої – це домовляння двох родин, то серед Місіминих претенденток була навіть та, котру згодом пошлюбить наслідний принц імператорського трону Японії. Зрештою, перебуваючи в Нью-Йорку чи в Парижі, про що є численні свідчення, Юкіо Місіма неоднораз відвідував ґей-бари, або навіть запрошував сімнадцятилітніх хлопчиків до своєї готельної кімнати. Одного разу він поїхав до Бразилії на карнавал, про цю бразильську пригоду написав згодом кореспондент газети Асахі якийсь Моґі. Очевидно, що життєствердний карнавал приваблював саме торжеством тілесності. Теза, що шлях самурая – це смерть, у Місіми набуває своєрідного значення, пов’язаного з розумінням національного характеру та політичного устрою Японії у повоєнний період. Насправді письменник усе більше схиляється до думки про усвідомлення історичної поразки японців у Другій світовій війні як стану, який свідчить про знищення національної ідеї та характеру. Його вправи з самурайським мечем перед фотографом наповнюються символікою войовничості та смерті. А в есеях, в яких він висловлювався про сучасні йому політичні події, усе частіше звучатиме невдовлення сучасними станом речей та державним устроєм. Він особливо переживає знецінення – за новою Конституцією – символу імператора й перетворення його у звичайну політичну фігуру з обмеженими правами. У другій половині 1960-х письменник часто бере участь у публічних дискусіях в університетських авдиторіях. На тих зібраннях обговорюється увесь спектр політичного життя; обговорюється комунізм, фашизм, національна ідея тощо. Авторитет письменника Місіми, особливо після роману «Дім Кйоко», дещо похитнувся – критика, в переважній більшості, визнала роман невдалим. У 1967 році разом з кількома однодумцями Місіма засновує «Товариство щита», скликає прес-конференцію, а опісля, в таборах біля підніжжя гори Фудзіями, проводить мілітаризовані тренування. Ув улюблених японських театрах Кабукі та Но, для яких писав Юкіо Місіма, схоже, з того часу починається розігрування фінальних сцен його життєвої драми. Юкіо знімає маску письменника і одягає шолом самурая, беручи до рук меч. А як відомо, що шлях самурая – смерть, то в останньому акті Місіминої життєвої п’єси відбувається подія, яку із заціпенінням споглядала Японія. Учасники Товариства готуються до фінальної акції. Вони фотографуються у військовій уніформі: Місіма сидить у кріслі, за його спиною Моріта, «Фуру-Коґа», Огава і «Чібі-Коґа». Згодом розписують гієрогліфами для білих пов’язок слоґаном «Все для Батьківщини». Разом із чотирма членами «Товариства щита» Місіма захоплює начальника військової бази Самооборони, виходить на балкон і звертається до восьмиста вояків. Місіма виголошує свою промову, яку ті вислуховують байдуже. Його заклики нікого не запалюють, а з військової маси чутно насмішливі, а то й роздратовані викрики. Він підкликав до себе Моріту, й вони три рази прокричали «Хай живе Його Імператорська Величність!». Кажуть, що після тридцятихвилинної промови Місіма сказав своїй четвірці: «Я не певен, що вони мене чули». Йшлося про військових. Коли малим мечем Місіма відбув чин харакірі, то від болю він упав ниць. Моріта спробував обезглавити Місіму, але з першого разу це не вдалося. Він спробував ще раз, і тільки коли Фуру-Коґа узяв меч до рук – голова покотилася. Тоді Мортіта малим мечем перерізав собі живіт, і той же Фуру-Коґа з першого разу відсік йому голову. Інколи собі думаю: а в чому полягала вища мета Місіми? Продовжити традицію самурая чи камікадзе? Струсонути суспільством чи в такий спосіб ще раз привернути увагу до себе? Чи все-таки прожити і померти для Батьківщини? І що це означає – все для Батьківщини?
09.10.2021