Історія Європи (ІХ)

Артуро Перес-Реверте

Приблизно за сімсот років до народження Христа – сторіччя туди-сюди – Греція усе ще не була, по суті, ні країною, ні державою. Було декілька автономних міст, які звалися poleis, кожне зі своїм укладом, що були незалежні одне від одного й іноді влаштовували між собою розборки. Економіка кожного розвивалася відносно добре, хлопці мандрували і вели торгівлю морем і суходолом, заробляли бабки, відкривали для себе нові ноу-хау. Саме тоді споконвіку панівні аристократичні класи почали давати слабину, і на зміну місцевим монархіям приходили інші, адекватніші для тих часів і ситуацій, форми правління. Крім того, громадяни брали активну участь у захисті свого міста, несучи службу у війську, що давало їм низку привілеїв. Таким чином потроху впроваджувалися більш-менш народні форми правління: наприклад, постаті законодавця і тирана (останнє слово тепер має лиху славу, але тоді тиранами були як кіношні лиходії, так і дуже порядні люди). Зрештою, різне бувало. Та найважливішим, найвирішальнішим є те, що в цих містах-державах, і зокрема в тому, що звалось Афіни, врешті-решт встановилась нова в історії людства політична система: демократія, чи народовладдя. Якщо дуже спростити, то фокус полягав у тому, що всі громадяни були зобов’язані в разі війни служити в так званих фалангах гоплітів – то були солдати, споряджені зброєю й щитом (гоплоном, від якого й пішла їхня назва). Ця елітна піхота не мала привілеїв, у ній служили як пересічні громадяни, так і вершки суспільства, які могли оплатити собі обладунок. («О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою, не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть», – писав у VII ст. до н.е. поет Тіртей). І основне: щоб бути громадянином, як веліли боги, не досить було мати грошенята і маєтки. Ти міг бути крутим перцем з купою бабла, але не мати права голосу та їсти облизня. Військовий обов’язок, готовність служити в разі війни (філософ Сократ як афінський гопліт бився у трьох січах) – ось що давало громадянину авторитет і особливий статус, перетворюючи його на частину політичної сили з його правом голосу в міській асамблеї. Хто служив гоплітом у разі заворухи і мав сільський маєток, уже був крутеликом: він отримував максимум прав і свобод, а втрата громадянства (це називалося атімія) вважалася ганьбою (атімія й безчестя були синонімами). Ясна річ, якщо дивитись із ХХІ ст., та демократія, обмежена кількома фацетами, що мали права, тоді як інші, не такі пронози, були їх позбавлені, здається недовершеною. Казати про народовладдя не зовсім правильно: цим правом користувалася лише частина громадян; на решту, включно з рабами, воно не поширювалося. Лише в часи радикальної афінської демократії (усе це прийде з часом) дали громадянське помилування тим, хто не мав і гроша за душею. Утім, важливо те – бо не варто судити минуле за критеріями сьогодення, – що ніколи до того в античному світі люди не могли управляти власною долею. Тобто – ніколи в житті. Лише уявіть собі: коли в VI ст. до н.е. в Афінах чи Фівах уже велися дебати в громадських асамблеях, у темній західній і північній Європі утверджувалися примітивні аристократичні системи, засновані на багатстві й брутальній силі, якими керували справжні неписьменні бидляки (а деякі досі такими залишаються). То були місця, майбутні європейські країни і держави, більшість з яких не знатиме демократії ще дві тисячі шістсот років по тому. Річ у тім, що оті скромні грецькі міста потихеньку-помаленьку, майже не прагнучи цього, почали будувати світ, який ми нині називаємо класичним і який створив політику, філософію, науку, літературу і мистецтво, які врешті-решт визначатимуть Європу в подальші сторіччя. Її душу. Наше культурне багатство і наш політичний розум. Звісно, це було нелегко. Розплатою за це стали численні потрясіння, міжусобиці і купа пролитої крові. Демократія не все залагоджувала. Ті грецькі міста створювали союзи чи воювали одне з одним, і в цьому змаганні сил, з якого Афіни врешті вийдуть моральним переможцем, заклавши основи ідеології того, що ми нині називаємо класичною Грецією, інше місто, що звалося Спарта, зіграло вирішальну роль. Про нього і його громадян (найміцніших горішків класичної античності, яким Клінт Іствуд і Чак Норріс в підметки не годяться) ми поговоримо в наступному розділі.

(Продовження)