Як долати історію

"Путін написав поганеньку статтю з поганеньким аргументами. Біда, якщо ми будемо відповідати на цю статтю тими самими аргументами. Якщо ми йдемо тим дискурсом і кажемо, що Київська Русь була українською державою – на противагу тому, що Путін каже, ніби вона була російською державою, – ми застрягаємо в історії. Ці традиції, ця спадщина, цей «русскій мір» існують – але вони означають зовсім інші речі, ніж ті, про які говорить Путін. Символ відсталості, невдачі, failure. Що робить Путін? Він просто намагається їх нормалізувати – ніби це просто окрема цивілізація. Ми кажемо: ні, це не є цивілізація – це глобальні тенденції. Просто Росія – невдаха".

 

Чому українцям треба позбутися поколіннєвої родової травми – насильства? Для чого Росія нормалізує історичні збочення? Як піснею розтлумачити живучість української ідентичності?

Цитати з презентації книги Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» на львівському BookForum. Нагадаємо, фрагменти книжки вже почав друкувати Zbruc.

 

Глобальна історія – загальний тренд у сучасній історичній науці. Тренд досить новий, хоча має своїх попередників в XIX столітті. Ідея в тому, щоб побудувати будь-яку подію, навіть найменшу, в глобальному контексті – щоб показати  зв'язки між цими подіями, місцевими і глобальними, щоб краще зрозуміти і локальну історію, і світову історію.

 

Я є істориком модерної України. Вважаю, що Україна – це дуже модерний продукт. А глобалізація сильно пов’язана з модернізацією. Глобалізації би не було, якби не було появи цього модерного світу. Модерний світ не є глобальний. Якщо би уявити собі всю історію земної кулі у формі годинника з 24 годинами, то глобальним наш світ став буквально в останні секунди.

 

Початок глобалізації поклало відкриття Америки, яке зв’язало різні континенти в одну систему. До цього континенти розходилися, були ізольовані. А з того часу вони сходяться. Моя теза, що Україна як спільнота появляється у зв’язку з глобалізацією. І, зокрема, якби не було відкриття Америки, то тяжко собі уявити сучасну Україну. Тому я вважаю, що Колумб заслуговує звання бути одним зі героїв української історії.

 

Якщо говорити від самих початків, то, в принципі, історія Геродота є глобальна. Тільки в тому розумінні, як греки знали цей світ. Геродот подорожує Єгиптом, Скіфією, цей весь світ він описує.

 

Коли це змінюється? XIX століття, коли з’являється академічна історія. Не історія любителів, мандрівників чи людей, які люблять минуле, а історія як дисципліна. Це пов’язане з Леопольдом фон Ранке – кафедри, семінари і так далі. Власне з Ранке пов’язана поява нової наукової парадигми – парадигми національної історії. Що єдиним об’єктом історії є нація чи національна держава. З того часу національна парадигма є ключовою для будь-якого історика.

 

Хоча ми говоримо про обмеження національної парадигми, але все одно ми її притримуємося. Але вона не конче відповідає нам на ті питання, які нас мучать. Зокрема, таке: чому Україна пробуксовує у своїх реформах? Чому Україна, маючи величезні природні, людські ресурси, є бідною країною? Зрозуміло, національна парадигма тут не може дати відповіді, бо вона надто вузька.

 

Глобальна історія не просто дивиться, як Геродот, на весь світ. А пробує виявити ті ключові зв’язки, які дозволяють зрозуміти питання, що постало перед нами. У моєму випадку це є питання: чому Україна не може вирости, а далі залишається у своїх хворобах молодої держави, як-от корупція, нестабільність, хиткість демократичних інституцій, спокуса тоталітаризму і таке інше. Я вважаю, що ми не можемо зрозуміти більшості речей української історії – скажімо, Голодомору, одної і другої світових воєн, чи появи Шевченка – якщо ми не сприймаємо глобального контексту.

 

Сучасна людина, модерна людина не може жити без Міфу. Мимо того, що, як ми вважаємо, людина є раціональною істотою – вона освічена і все таке інше – є дослідники, які кажуть: цілком навпаки. Міфічність нашого мислення – така сама природня, як інстинкт розмноження чи інстинкт їди. Є прекрасна книжка Лешека Колаковського про міф як підставу існування сучасної людини.

 

Цінності завжди мусять мати трансцендентальний вимір, трансцендентальний вибір. Не те, що пов’язане з щоденним нашими подіями, але щось, що якось пов’язане з небом, з великими речами – більшими за нас.

 

Я хочу показати, чому такою важлива є пісня. Пісня – це елемент так званої традиційної культури, не писемної культури. Україна – як, зрештою, і більшість суспільств – була традиційним, не писемним суспільством, а усної культури.

 

Я спираюся на дослідження Юрія Луцького, який проаналізував понад 1200 пісень, у яких зустрічається слово «Україна». Це цікавий вимір. Це не вимір сучасної людини, а, скажімо, вимір, селян у XIX столітті. Але воно хапає, майже як релігія.

 

З другого боку, мені цікаво, як цей трансцендентальний вимір продовжує діяти на сучасних людей. Людей, які зовсім не знають української культури або з нею ще знайомляться.

 

Я приводжу два приклади. Приклад Леоніда Кисельова, знаного київського поета, який помер дуже молодим, геніального російськомовного єврея, який був закоханий в українську пісню. Вже вкінці, помираючи в своїй палаті від раку, він написав:

 

Я постою у края бездны

И вдруг пойму сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке.

 

Це таке переродження – російськомовний київський єврей, який починає уявляти себе українцем. Чому? Значною мірою тому, що його захоплює цей трансцендентальний вимір української пісні.

 

Другий приклад – це Леонід Плющ. Математик, російськомовний, який не відчуває жодних зав’язків із Україною, слухаючи українську пісню десь на селі, раптом відчуває щось. Відчуває, що він є українцем.

 

Такий самий феномен опису Костомарова про себе. Щось це є.

 

Мені важливо показати, як цей міф, з одного боку, живучий. А з іншого боку – як він трансформується, входячи у сучасні умови. Бо інакше без цієї ланки я не можу пояснити, чому ця українська ідентичність є такою живучою.

 

Культура має майже завше політичний вимір. Як не старається багато митців робити культуру незалежною, «мистецтво заради мистецтво» – воно все одно дуже часто набуває політичного виміру. Майже неминуче. На добре чи на зле, не беруся казати. Просто кажу це як факт.

 

Коли говорю про Шевченка і Франка, то цитую таку розлогу цитату їхнього ворога. Він був просто розпачливим, тому що українська ідентичність перемагає. Це галицький русофіл – [Пилип] Свистун. Він пише, що українство – це, по суті, хвороба, зараза, це є пандемія, яка шириться з Заходу. Він пов’язує це з французькою революцією, і пише, що в політиці це дало демократію, у філософії це дало раціоналізм, а на полі науки і політики це дало національну ідентичність. І, зокрема, українську ідентичність. Тобто він не трактує українську ідентичність як самостійний феномен, а як, умовно кажучи, поширення шкідливих [віянь]. Так само би сказав і Путін, якби його спитали.

 

У нас часто таке міркування: Шевченко – геніальна дитина, яка народилася в селі. Справи набагато складніші. Шевченко входив у певне високоінтелектуальне середовище. Яке певні ці речі, про які ми говоримо, вписало [в нього], вони заразили його цими речами.

 

Я показую: як сталося, що три провідні діячі, з якими пов’язують початки українського руху, – Кирило-Мефодіївське товариство – Шевченко, Костомаров, Куліш – опинилися в одному й тому ж місці в один і той самий час. Я показую це як велику боротьбу між консерватизмом і модерністю. По один бік –  Російська імперія, яка пробує відповісти на виклики французької революції і, зокрема, польських повстань. Ця відповідь – це формула Уварова: «самодержавие, православие, народность». Я показую, як ці спроби Уварова відповісти на виклик Заходу – такі цілком зрозумілі сучасному Путіну – призводять до того, що виникає український рух.

 

Тобто тут глобальний контекст неминучий. Ми дивимося, знаєте, на зв’язки Шевченка з російськими діячами, польськими діячами. Це добре, але цього замало. Маємо розуміти з ширшого контексту, звідки береться така категорія, як національний поет – як Шевченко, Пушкін, Петефі.

 

Це важливо показати, бо це легітимізує українську історію. Показує частини ширшого процесу. Без вписування у цей глобальний контекст ми насправді втрачаємо розуміння, що сталося з Україною, і за багатьма деревами не бачимо лісу.

 

Росія не хоче долати історію. Назва моєї книжки – «подолати історію», змінити траєкторію розвитку. Тому що ця траєкторія не найкраща і не найщасливіша.

 

Насильство є одним із ключових елементів історії. Воно є елементом, самі розумієте, який не сприяє, а перешкоджає. Моя теза, що Україна як нація, як спільнота постала у вогні революції і війни, у вогні насильства – і тому має родові травми цього насильства. Спосіб України – це подолати насильство, прожити ці травми.

 

Натомість Росія подає ці травми як щось нормальне, вона перетворює ці травми на щось нормальне, навіть на перемоги.

 

Я недавно спілкувався з одним російським ліберальним істориком, який уже виїхав із Росії. І він порівнював сучасну Росію з образом позашляховика, який мчить по болоті, і в нього все переднє скло вкрите цим багном, видимості нема жодної. Єдине, по чому вони орієнтуються, – це заднє дзеркало.

 

Росія дивиться назад. Путін нормалізує насильство. «Сталін – це було добре, тому що він підняв Росію з колін». «Малюта Скуратов нікого не вбивав». Оце інша стратегія.

 

Біда буде, якщо ми будемо цю стратегію переконувати, перебирати. Путін написав поганеньку статтю з поганеньким аргументами. Біда, якщо ми будемо відповідати на цю статтю тими самими аргументами. Тому що так ми понижуємо тон дискусії, ми виходимо з тих тем і питань, які насправді важливі для України. І які неважливі для Росії. Що неможливе для Росії? Для Росії неможливе існування опозиції. В Росії неможливі вибори. А якщо ми йдемо тим іншим дискурсом і кажемо, що Київська Русь була українською державою – на противагу тому, що Путін каже, ніби вона була російською державою, – ми застрягаємо в історії.

 

Ці традиції, ця спадщина, цей «русскій мір» існують – але вони означають зовсім інші речі, ніж ті, про які говорить Путін. Символ відсталості, невдачі, failure. Що робить Путін? Він просто намагається їх нормалізувати – ніби це просто окрема цивілізація. Ми кажемо: ні, це не є цивілізація – це глобальні тенденції. Просто Росія – невдаха.

 

Якщо Україна хоче бути невдахою, то вона також має занурюватися в історію. Якщо вона не хоче бути невдахою, то вона має з історією працювати.

 

Працювати з історією – це не тільки перейменовувати вулиці і зносити пам’ятники. Очевидно, що це важливо. Важливо для держави, яка виходить із комунізму, яка в стані війни. Але подолати історію – означає провести певні структурні реформи, глибші реформи. Зокрема, [викоренити] елементи насильства, які є неприродними для держави і для суспільства.

 

Наприклад, однією з ознак насильства є рейдерські атаки. Більше значення, ніж перейменування вулиць, має створення незалежних судів.

 

Це завдання дуже важливе. Росія навіть близько не може цього питання ставити! Україна це питання може ставити. Але для того, щоб його розв’язати, треба інакше говорити про історію. Врешті, те, що ми робимо, ким ми є, залежить від того, що ми про себе розповідаємо, як ми про себе думаємо, які наративи про себе говоримо.

 

Україна є в стані стагнації. Цей стан є досить комфортним: можна жити, і досить добре жити. Багато з нас живе і на це не скаржиться. Скаржимося тільки тому, що маємо якісь інші завищені очікування. Ця стагнація навіть передбачає, що ми Росії можемо часом чинити опір, можемо не давати їй реалізувати свої плани. Але цей стан не дозволяє робити прориви. Цей стан не дозволяє мати фахову професійну армію, не дозволяє мати нормальні суди.

 

Найцікавіше про глобальну історію зараз пишуть не історики, а економісти і політологи.

 

Одна з найцікавіших праць сучасної історії – це праця Дугласа Норта, лавреата Нобелівської премії, яка називається «Насильство та суспільні порядки».

 

Або праця, яка мені дуже подобається, – Ернандо де Сото, який пробує пояснити, чому капіталізм перемагає в одних країнах, а не перемагає в інших («Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає на Заході і ніде більше», – Z).

 

По суті, це глобальна історія. Вони виводять нас поза межі звичних питань, якими займаються історики, – як-от, ідентичності, держави, війни. І пропонують ставити цілком інші питання – питання, які належать значною мірою до ділянки політології, але відповісти на них може економіка (якщо вона, знову ж, не забуватиме про ширші запитання, в тому числі філософії).

 

На жаль, можу сказати, що в істориків не дуже добре з писанням глобальної історії.

 

Є класична праця Роберта Патмана про Італію. Він пропонував пояснити різницю між півднем і північчю Італії – чому такі різні? Він робить дуже складні підрахунки, а вкінці приходить до дуже несподіваного висновку: history matters.

 

Це історія відповідає за ці різниці. Треба аналізувати, що допомагає, а що заважає. Моя книжка – це спроба дати відповідь на це питання. Про що ця книжка? Ця книжка про цінності. Ми живемо відповідно до того, якими є цінності певного суспільства. Ці цінності формуються історично, через певну історичну спадщину.

 

Я не є сформований на українській традиції історіописання. На щастя. Я багато їздив у молодості, і стараюся читати багато книжок. Історія має бути повчаюча. Вона має давати певні орієнтири, бути компасом. Вона має бути написана добре. Колись Клайв Стейплз Льюїс казав: як писати книжки для дітей? – так само, як для дорослих, тільки набагато краще.

 

Моя книга не переобтяжена датами і прізвищами. Зате вона має багато прикладів – статистики, цитат, карт, щоб переконати, бути переконливішою. Це не є історія для шкіл – зовсім. Я не знаю, чи цим скористаються вчителі. Це історія, щоб почати думати про своє минуле інакше. Не тому що ми цього хочемо, а тому що ми як Україна маємо лише такий вихід. Зокрема перед лицем російської агресії.

 

 

Публікацію підготував Володимир СЕМКІВ

Знимки Оксани Тисовської

 

06.10.2021