У 1940 році у Львові трапилися дві цікаві події, про які досить мало відомо.
Але ще перед тим 26–28 жовтня 1939 р. відбулися Народні Збори Західної України, які не задемонстрували єдності в бажанні приєднати Західну Україну до СССР. Зокрема письменниця Галіна Ґурска утрималася й не голосувала. А Степан Тудор, поет і філософ, виступив в обороні поляків, яких стали масово вивозити на Сибір, а колишніх чиновників, поміщиків, поліцейських і прокурорів просто мордувати. Цей його виступ усіх ошелешив, а особливо Хрущова, який з місця перебив його і цілком доброю українською мовою, пінячись, став кричати, що Тудор не розуміє законів діалектики, що маси не можуть помилятися, що вони діють цілком справедливо.
Після тих зборів руки у совєтів були розв’язані, і вони почали пильно приглядатися до польських буржуазних письменників, серед яких було чимало модерністів.
22 січня 1940 р. відбулася чекістська провокація, яка відіграла для багатьох відомих письменників трагічну ролю, а незабаром обросла чутками і легендами. Все почалося з того, що Владислав Дашевський, театральний сценограф, запросив до ресторації, котра була водночас і клубом інтелігенції, Владислава Бронєвського, Тадеуша Пейпера, Алєксандра Вата, Анатоля Стерна, Ельжбету Шемплінську, Лєона Пастернака, Войцеха Скузу і кількох акторів.
Цей клуб було створено з приходом совєтів, і розмістився він на Ягайлонській, 7 (нині вул. Гнатюка).
За свідченням сучасників, які не були очевидцями, події розгорталися так. Десь добре по півночі Владислав Бронєвський почав читати свого славного вірша про шпига, і тут його спробував арештував совєтський офіцер. Зчинилася веремія, котра переросла в бійку. З'явилася міліція і НКВД-исти. Більшість чоловіків арештовано. Виглядало це все на зрежисовану провокацію. Тієї ж ночі були арештовані літератори, яких у клубі й не було.
За версією професора Гуґо Штейнгауза, який теж свідком не був, усе виглядало інакше: «Коли вони сиділи за столиками і мали вже випитих кілька горілок, прийшла акторка Орановська з совєтським офіцером і сіла навпроти Бронєвського та почала до нього кокетувати. Офіцера це обурило, і він дав їй ляпаса. Бронєвський кинувся на офіцера».
Від легенд перейдемо до свідчень очевидців. Поет Александр Ват згадує, що один знайомий, якого він підозрював яко сексота, попереджав його не йти на ту забаву до ресторації. Але Ват, який сподівався арешту, як і решта львів'ян, у будь-яку хвилю, вирішив, що відвідини ресторації не повинні внести якісь особливі зміни в його долю.
«Ми сиділи в кабінеті за дуже великим столом. У тому самому кабінеті був ще один невеликий столик в куті. За якийсь час прийшов лисий тип і сів за тим столиком з акторкою польського театру, про яку було відомо, що вона курвиться з совєтами і несовєтами, гарна така блондинка».
Згодом Дашевський запитав, чи його гості не проти, що до їхнього товариства приєднається відомий совєтський історик мистецтва, і показав на лисого. Гості не заперечили. «Лисий сідає вкінці столу, маючи за собою заслонені шторою двері, з одного боку сидить акторка, а з другого Скуза. І от я бачу, як Скуза нахиляється до тої акторки, щось їй каже, а поміж ним і акторкою сидить той совєт. І тут несподівано совєт дає Скузі в морду, стягує обруса, все летить зі столу.
Вірогідно, що то був сигнал, бо в ту ж мить вилетіло з-за штори двоє атлетів з квадратовими писками і трах направо, трах наліво – б'ють! У якусь хвилю бачу, що один з них борюкається з чоловіком Шемплінської, потім дістаю удар в зуби і падаю. Мене залила кров. Втрачаю свідомість на коротку хвилю, дружина відливає мене водою. Всюди паніка, крики вже і з інших залів. Моя жінка бачить, що Дашинський хоче зникнути, ловить його біля гардеробу: «Влодку, що тут відбувається?» А він тікає, непритомний, не відповідає, схопив пальто і вилетів. І Оля бачить, що на сходах стоїть міліція, геть усі сходи обставлені міліцією, а його пропускають».
За спогадами Лєона Пастернака події відбувалися інакше. Це яскравий приклад, як про одну й ту ж подію можуть оповідати різні люди й чи можна до мемуарів ставитися поважно.
«Коли вже всі сиділи за столом, з'явився Влодко Бронєвський, і всі його привітали оплесками та зробили місце біля якоїсь рудої акторки (зауважте – не білявки, і до того ж сиділа вона, виявляється, не за сусіднім столом, – Ю. В.). Бронєвський вже був злегка під газом і відразу почав залицятися до акторки. Робив це дуже елегантно, бо завше до жінок ставився зі старосвітською галантністю. Акторка, до речі, нічого не мала проти. Тим часом кельнери накрили стіл, подали горілку в карафках і закуски, зазвучали перші тости.
У тій хвилі я зауважив, що між гостями, що сиділи за сусіднім столиком, а Влодком вибухнула суперечка. Влодко встав і зробив рух рукою, мовби намагався затулити акторку від зачіпки».
За сусіднім столом сиділи росіяни, і були вони добряче п'яні. Бронєвський підійшов до них і став щось спокійно тлумачити. В якийсь момент один з москалів – високий, міцно збудований тип – зірвався, вхопив обіруч крісло і швиргонув ним у Бронєвського, який миттю ухилився, а крісло зафуркотіло в повітрі, вдарилося в підлогу і розлетілося на кавалки. Рудавка шмигонула під стіл, потягнувши рукою обрус – полетіли миски і шклянки.
Пролунали жіночі зойки, вереск, брязкіт шкла. Стали літати крісла, бляти столів, пляшки. Зчинилися суцільна метушня.
«Пересуваюсь до наступної залі, – згадує Пастернак. – Бачу, сидить Ват з хустинкою біля вуст, а під стіною в'яжуть того захляного здорованя, він важко дихає, в кутиках вуст піна. Не борониться. Шафа, що стояла за баром, має потовчені шибки, повно розбитого посуду, запах розлитого алкоголю. Я подаю Ватові воду, руки в нього тремтять, і має сльози в очах. Показує мені свої передні зуби – хитаються в яснах… За хвилю двері відчиняє солдат, дивиться, але не випускає нікого. При цьому я помічаю, що там вже є чимало солдатів».
Лєонові разом з жінкою вдається видобутися з полапки і, причаївшись в брамі навпроти, вони спостерігають, як виводять арештованих письменників, у тому числі і Бронєвського.
Ще тої самої ночі арештовано було ряд письменників, яких на вечірці не було, – Лєопольда Лєвіна, Теодора Парніцького – всього біля 15. Більшість із них були євреями.
Ув'язнених тримали в тюрмі на Замарстинові, а пізніше перевезли до Москви на Луб'янку. А ще за кілька днів почалися арешти серед польських та українських соціялістів та комуністів.
Газета «Czerwony Sztandar» про цей інцидент писала: «В ресторації, званій "Ognisko Inteligencii", група розпусних типів влаштувала п'янку і пияцьку бійку. Серед затриманих міліцією виявилися Скуза, Бронєвський, Стерн, Ват, Пейпер, Баліцький та інші». Кожного з них характеризували досить дошкульно. Скуза – «кулацький письменник, співробітник хуліганського журналу "Просто з мосту", відвертий шовініст», Бронєвський – «гіркий п'яниця, автор націоналістичних віршів» і т. д. Стаття називалася «Zgnieść gadzinę nacjonalistyczną!» – «Розчавити націоналістичну гадину!».
У записках Петра Панча є теж про цю пригоду: «Бронєвського, Вата, Скузу, Пайпера і Штерна міліція заарештувала "за хуліганство". Ведеться слідство. Сьогодні (25.1.1940) було в мене шестеро жінок, і всі просили за своїх чоловіків: "Вони були зовсім тверезі. Нам не те що було весело, а навіть нудно"».
Письменників звільнили після нападу німців на СССР. Дехто опинився в таборах – як, наприклад, Войцех Скуза, який після звільнення помер в Ірані 1942-го.
Друга подія сталася уночі з 24 на 25 квітня в будинку №49 на вулиці Задвірянській (Антоновича). Там жила на ту пору Ванда Василевська зі своєю сестрою і чоловіком. Її чоловік Мар'ян Богатко був веселим, життєрадісним, атлетичної будови – і великим пияцюрою. Коли він з Вандою побував у Києві, то потім оповідав львівським письменникам: «Пам'ятайте, щойно зробите перший крок з вагону в Києві – то цап одною рукою за валізу, а другою притримуєте шапку, бо здеруть вам з голови». А розповідав він це на весь голос у кнайпі, де було повно совєтських офіцерів. Одне слово, ніколи не тримав язика за зубами.
Згідно з пізнішим звітом НКВД, помешкання лікарки Добровольської в будинку №49 служило за конспіраційний пункт польського підпілля, члени якого використовують гасло «Я від Шура, хочу бачити панну Ванду». Йшлося про якусь іншу Ванду, бо Василевська панною не була.
Чекісти почали стежити за будинком, але при цьому геть не орієнтувалися, хто, окрім лікарки, в ньому живе. Не мали вони й зеленої уяви, що живе там депутат Верховного Совєта СССР Ванда Василевська.
І от вирішили вони підіслати до лікарки свого агента Петра Козака, який походив із села Сокіл Кам'янка-Струмилівського району, 1912 року народження. У 1937 р. він побив свого шваґра і відсидів 8 місяців, а ще був замішаний в переправлянні одних людей до СССР, а інших з СССР до Польщі. Коли Красная армія перейшла Збруч, він радо зголосився на провідника, потім став працювати в кримінальному відділі УРКМ (Управлєніє рабочє-крестьянской міліціі), а звідти перейшов до НКВД і виконував обов’язки агента 3-го відділу контррозвідки УГБ (Управлєніє госбєзопасності). .
Для операції виділили кількох чекістів. Частина з них цілком слушно засумнівалася у її доцільності без детальної розвідки. Але начальник 3-го відділу Іван Макаров не погодився з ними і наказав діяти негайно.
Між першою та другою годинами ночі чекісти зайняли спостережні пости. Чекіст Роза переліз через дротяну огорожу, а Козакові доручив дзвонити у фіртку та викликати Добровольську. Коли чоловічий голос запитав з вікна нагорі: «Хто вам потрібен?» – Козак відповів: «Сторож». Через кілька хвилин у коридорі загорілося світло і вийшла Добровольська з чоловіком. Добровольський запитав: «Ви до кого?». Козак наказав йому відійти від фіртки, бо, мовляв, хоче поговорити з жінкою. Добровольський пішов за будинок, а Козак вимовив гасло: «Я від Шура до панни Ванди».
Добровольська впустила Козака, зачинивши за собою фіртку, в результаті чого двоє чекістів, що стояли на вулиці, не могли, як планувалося, зайти за Козаком.
На ту пору вийшов на подвір'я Богатко і запитав Козака про причину його пізнього візиту, на що Козак відповів, що хоче побачити панну (!) Ванду. Богатко порадив йому прийти завтра в години, встановлені Вандою для прийому заявників. Козак намагався пояснити, що він щойно з потяга, але Богатко стояв на своєму, радячи прийти завтра.
Побачивши, що сам до будинку не проникне, Козак повернувся до фіртки і кілька разів свиснув, подавши сигнал колегам на вулиці. Тоді Богатко рішуче затраснув двері і став їх замикати. У цей момент Козак тричі вистрілив у скляні вхідні двері. Богатко втік.
Тут з-за будинку з'являється Добровольський. В руках у нього лещата! У квітні! Чекісти подумали, що то рушниця, і скомандували всім лягати на землю. Коли отямилися, Козак показав Добровольській посвідчення міліції і зажадав впустити всіх до будинку. Добровольська попросила сестру Ванди Василевської, Галіну, яка стояла в коридорі, відчинити двері та впустити їх до будинку.
Щойно тоді чекісти дізналися, що Ванда Василевська, депутат Верховної Ради СРСР, ніяка не панна, а її чоловік поранений. Тут вони негайно викликали швидку допомогу та повідомили УНКВД про інцидент. Богатка забрали до лікарні, але врятувати не змогли.
«В результаті розслідування було встановлено, що: начальник 3-го відділу УНКВД лейтенант державної безпеки товариш Макаров, який не доповідав керівництву, порушуючи всі правила чекістської дисципліни та праці, видав розпорядження проводити непідготовлену та необдуману операцію, особисто не брав у ній участі, а також не давав належних вказівок колегам, залученим до операції».
Іван Макаров (1906–1972) не був покараний, його просто перевели до Полтави, і то не відразу, а аж у червні.
Звісно, що інцидент відразу приховали. За чутками, які кружляли Львовом, Богатка застрелили чи то польські, чи то українські підпільники. Щойно Хрущов у своїх спогадах визнав, що застрелили його чекісти цілком помилково. За що пізніше Олександр Корнійчук та Микола Бажан вибачилися перед Вандою. Але вона, мабуть, не надто страждала, бо незабаром віддалася за Корнійчука й ані на хвилину не зневірилася в комуністах.
Проте не забувала, що вона полька, і їздила до Сталіна скаржитися на Євгена Березняка, який очолював на той час львівський міський відділ освіти, що він переводить школи на українську мову навчання. Це той самий Березняк, який під час війни був керівником групи розвідників, роздобув карту мінування Кракова і врятував місто – легендарний майор Вихор.
29.09.2021