Наближається до завершення титанічна праця львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис "Діло" (Львів, 1880–1939 рр.)»: готується до друку передостанній, дев'ятий том, що охоплює період між 1931 а 1935 роками. Таким чином, опрацьованого вже 55 річників «Діла» з його 60-літньої історії: кожен із нас зможе ознайомитися з усіма авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи, багато псевдонімів розкрито вперше, кожен том супроводжує словник маловживаних слів та слів іншомовного походження. А квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1931–1935 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.
Курилишин Костянтин. Часопис «Діло» (Львів, 1880–1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Дрогобич: Коло, 2025. Т. 9: 1931–1935 рр.
Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла»,
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,
Галичина 1906–1909 років – очима «Діла»
Галичина 1910–1914 років – очима «Діла»
Галичина 1914–1923 років – очима «Діла»
Галичина 1914–1923 років – очима «Діла»
Галичина 1923–1930 років – очима «Діла»
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ, ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ (1931 р. – 1935 р.) ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЧАСОПИСУ «ДІЛО»
Упродовж 1931–1935 рр. редакція «Діла» продовжувала обстоювати законні права українського народу в законодавчих реаліях Польської держави і захищати його національні надбання. Важливі події недавнього минулого – проголошення Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та їх наступна злука – називалися втіленням «Ідеї» та «реалізацією національного Ідеалу». «Дві дати – 22 січня 1918 р. і 22 січня 1919 [р.] – це проголошення реалізаційного акту двох частин національних ідеалів. Сила тих дат у тому, що незалежно від успіху реалізаційних спроб, незалежно від обставин в якому небудь часі ідеал залишається таким самим живим і найвищим ідеалом».
Подібним чином характеризувалися і Листопадові події 1918 р. у Львові, для відзначення яких рекомендувалося забути про партійні суперечності і єдиним цілим задекларувати власну національну ідентичність та єдність нації. Відмітимо, що у жовтні 1935 р. польська організація «Związek Obrońców Lwowa» запропонувала урочисто відзначити 22 листопада 15-річчя надання Львову ордена «Virtuti Militari» за «оборону свого польського державного й національного характеру у листопаді 1918-го року». Українці виступили проти запланованих святкувань, наголошуючи, що вони фактично перетворяться в антиукраїнську демонстрацію і загострять польсько-українське протистояння.
У досліджуваний період відповідальним за редакцію беззмінно був Олександр Костик, інформація про що друкувалася внизу останньої сторінки кожного числа. З редакційних вістей, публікованих здебільшого у рубриці «Новинки», дізнаємося, що обов’язки головного редактора виконував Василь Мудрий, якого під час відпустки заміняли інші редактори, зокрема Олекса Кузьма, Іван Німчук, Іван Рудницький, Михайло Рудницький. Видавцем значилася Видавнича спілка «Діло». Друк часопису здійснювався у друкарні тієї ж Спілки. Відмітимо, що у зв’язку з обранням В. Мудрого послом польського сейму, головою Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) та Української парламентської репрезентації (УПР) рішенням наглядової ради Видавничої спілки «Діло» його редакційні обов’язки покладалися на редакційну колегію.
Інформуючи читачів про плани на рік, редакція наголошувала, що змушена формувати тексти виважено через загрозу конфіскат. Незважаючи на такий підхід, уникнути появи «білих плям» не вдавалося. Так, у 1930 р. 40 чисел газети зазнали цензорських викреслень, при тому 30 з них припали на останні чотири місяці року – період загострення польсько-українського протистояння і проведення пацифікаційної акції. Тобто будь-яке загострення українського питання у Польській державі супроводжувалося посиленням цензорських обмежень.
Процесом цензурування пояснювалася і затримка з відправленням із залізничного двірця у Львові чергових чисел по Галичині.
У вересні 1931 р. мала місце спроба пограбування редакції «Діла», розташованої у будинку товариства «Просвіта» на площі Ринок. На переконання співробітників часопису, грабіжницький напад мав політичне підґрунтя, бо злочинці тільки поперекидали вміст усіх шухляд, шукаючи, очевидно, за певними документами, проте забралися ні з чим.
Наступного року, через тривалу економічну кризу, часопис нагадав про необхідність не тільки моральної, а й матеріальної підтримки, яка полягала у своєчасному дотриманні умов передплати. Незважаючи на фінансові труднощі, у червні 1932 р. «Діло» повідомило про зниження вартості місячної передплати, обумовленої домовленостями про зменшення ціни друкарських послуг.
Неодноразово проти «Діла» в особі відповідального за редакцію О. Костика розглядалися судові позови, подані ображеними героями відповідних публікацій. Часто у цій ролі виступав Михайло Бачинський, комісар «Народного Дому», москвофіл, який користувався підтримкою місцевої влади і господарювання якого призвело до фінансової кризи інституції.
Водночас польські пресодруки закидали українській національній пресі відсутність відваги висвітлювати певні гострі теми польсько-українських взаємин. Реагуючи на докори, «Діло» зазначало: «Ми можемо лише аналізувати ті явища і факти та будучи українською національною пресою – можемо підходити до них лише і виключно з українського національного погляду». Також видавцям постійно потрібно було пам’ятати про існуючі вимоги цезури.
Від 1 лютого 1933 р. поняття «щоденник» почало якнайповніше відповідати часопису – кількість чисел зросла з шести до семи на тиждень. У березні того ж року адміністрація «Діла» зазначила, що повідомлення про загальні збори, концерти, відчити, товариські зібрання, посмертні згадки та вістки приватного характеру публікуватимуться тільки за визначену оплату. Від 1934 р. часопис почав виходити на восьми сторінках і тільки понеділкове число – на чотирьох сторінках. Кількість чисел з «білими плямами» 1931 р. становила 65, 1932 р. – 40, 1933 р. – 43, 1934 р. – 42 числа. Зазвичай редакція опротестовувала у суді конфіскаційні рішення, і траплялися випадки, коли суд визнавав протизаконною ту чи іншу конфіскату.
Щоб дисциплінувати передплатників і спонукати їх вчасно сплачувати вартість передплати, «Діло» у січні 1934 р. оголосило для них «велике льосування премій». Загалом 12 нагород включали морський круїз, швейну машинку, книги, меблі, посуд, одяг. У червні того ж року відбулося друге жеребкування «для точних передплатників». Перебіг процесу розіграшів та імена переможців публікувалися на перших сторінках газети.
Популяризації «Діла» покликані були сприяти і конкурси на написання статей визначеної тематики. Зокрема, у 1933 р. оголосили конкурс на п’ять публікацій економічного спрямування п. н. «Як створити або розбудувати варстати праці для українців у рідному краю?», за кожну з яких передбачалася премія у розмірі п’ять доларів США. Журі довелося обирати із 39 надісланих статей, які, крім фінансового відзначення, були також опубліковані у «Ділі».
Наступного року конкурс передбачав вправляння у художньому слові – «Кожний може стати письменником». Бажаючих заохочували описати найцікавіший момент свого життя, якусь знакову пригоду чи найяскравіше пережиття. Передбачалися три нагороди – 30 золотих, 20 золотих і комплект книг, виданих «Ділом». Обирати довелося із понад 100 рукописів.
У 1935 р. читачам запропонували писати на тему «Засоби й можливости розбудження і плекання людської енергії». На п’ятьох переможців очікували премії 15, 10 і три – по п’ять доларів США, фундатором яких, як і у першому випадку, став український бізнесмен зі США Василь Тихий. Обирати довелося із 36 статей.
Для пропаганди і популяризації національної преси представники двадцяти українських пресодруків на спільній конференції, проведеній у Львові 25 вересня 1932 р. під головуванням В. Мудрого, прийняли постанову про визначення жовтня – місяцем української преси. Плануванням і організацією відповідних заходів займався «Екзекутивний Комітет». Незважаючи на проведені акції і заклики про необхідність матеріальної підтримки газет і журналів, «Діло» констатувало, що «скінчився місяць української преси із невеселим білянсом». Щороку ситуація виглядала приблизно однаково. Українській інтелігенції закидали недостатнє розуміння значення друкованого слова.
Дев’ятого лютого 1935 р. у Львові відбувся перший «Баль Української Преси», організатором якого виступило Товариство письменників і журналістів. Вишукані строї, оркестр, танці, буфети, невимушене спілкування, обрання королеви українського карнавалу зробили захід надзвичайно цікавим і приємним. Спонсорами заходу виступили «низка рідних і чужинецьких фірм», зокрема «Маслосоюз», «Народна Торговля», «Центросоюз», «Фортуна Нова».
Незважаючи на матеріальні труднощі та повсякчасну боротьбу редакційних колективів за передплатника, українська преса продовжувала розвиватися, особливо в напрямі фахової різноманітності. Продовжували свою історію і засновувалися нові видання господарського, культурно-освітнього, літературного, наукового, релігійного, професійного, спортового, молодіжного спрямування.
У 1934 р. у межах Польщі виходив 131 український часопис, з яких 79 – у Львові. Наступним містом за кількісною характеристикою була Коломия (14 назв). У другій половині того ж року влада почала закривати пресові органи націоналістичного і комуністичного спрямування. Натомість започатковувалися нові видання, зокрема «Жінка» і «Дні» (Львів), «Наша Земля» (Перемишль), «Рідний Ґрунт» (Коломия; Тлусте). Станом на березень 1935 р. українською мовою друкувалися 122 часописи. «Під національним оглядом величезна більшість, бо майже девять десятих української преси в Польщі стоїть тепер на українськім національнім становищі. Виняток становлять тут 4 москвофільські часописи, що виходять в українській (попсованій) мові, та нечисленні ґазетки радянофільські і видавані самими поляками».
Якщо створення УНР і ЗУНР визнавалися «втіленням Ідеї» і «реалізацією Ідеалу», то міжнародні правові акти щодо українських земель – Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р. і рішення Ради амбасадорів держав Антанти від 14–15 березня1923 р. – трактувалися як такі, що перетворювали українців із суб’єкта на об’єкт світової політики. Ставлення до цих документів засвідчували вже самі заголовки відповідних публікацій – «Сумні роковини», «Клаптик паперу…» та ін.
Для Східної Галичини автономічні обіцянки розбилися об протеговану і впроваджувану в життя тезу про національно-польську однорідність Польської держави. Такий підхід не міг не викликати спротиву в українському середовищі, радикальними виразниками якого стала Українська військова організація (УВО), яка у 1929 р. разом із студентськими націоналістичними спілками створили Організацію українських націоналістів (ОУН).
Однією з протестних акцій, влаштованих її представниками у Східній Галичині, стали підпали переважно господарських споруд, скирт і збіжжя у другій половині 1930 р. Для вирішення проблеми польська влада вдалася до каральних заходів проти українського населення, які отримали назву «пацифікація». Одним з її наслідків стали судові процеси, що прокотилися галицькою землею у першій половині 1931 р. На лаві підсудних опинилися селяни, школярі й студенти, звинувачені у навмисних підпалах і приналежності до УВО.
Українські посли польського сейму 2 березня 1931 р. виступили з законодавчою ініціативою щодо прийняття рішення про матеріальну компенсацію завданих збитків сім’ям потерпілих під час пацифікації. Найперше пропонувалося виділити кошти на лікування постраждалих від жорстоких побоїв. Внесок передали комісії суспільної опіки, проте він залишився тільки внеском.
Протести українців проти пацифікаційної акції, як і загалом проти антиукраїнської політики Польської держави, лунали всередині країни і за її межами. Найвищою трибуною, яка зобов’язана була розглянути українські скарги на дії польської влади, була трибуна Ліги Націй. «Діло» досить скептично оцінювало можливості міжнародної організації, проте визнавало необхідність відповідних подань. «Ліґа Націй не стала трибуналом світа. Вона не усунула передвоєнної системи державних бльоків, як і тайних договорів, не усунула постійної небезпеки війни. Істнує надалі безліч запальних справ у міжнародньому житті Европи, а між ними в першому ряді находиться також справа т. зв. національних меншин».
Тридцять першого жовтня 1930 р. УПР надіслала до Ліги Націй петицію щодо недотримання Польщею гарантованих міжнародними договорами прав української національної меншини, у якій вимагала зобов’язати Польську державу поважати й сприяти реалізації цих прав. На середину січня 1931 р. генеральний секретаріат організації отримав п’ять петицій у справі пацифікації, і вони продовжували надходити. Для розгляду українських скарг Ліга Націй створила «Комітет Трьох» (представники Великобританії, Італії та Норвегії), засідання якого запланували провести у Лондоні 16 березня.
Зазначимо, що пацифікаційна тема стала однією з обговорюваних на зборах «Міжнародної Ліги для Союзу Націй», які відбулися у Брюсселі 14–16 лютого 1931 р. Щодо доповіді українських представників про надзвичайний характер карних експедицій, то польські делегати пояснили дії уряду розпочатими українцями «терористичними акціями», ініційованими з-за кордону. Разом з тим вони не заперечували, що дії влади були жорсткими і «могли довести до спожаління гідних зловживань». Для розгляду проблеми обрали комісію, яка закликала польську та українську сторони до узгодженого вирішення конфліктної ситуації без залучення третьої сторони.
Щодо «Комітету Трьох», то його завдання полягало у прийнятті рішення стосовно того, чи справа пацифікації підлягає безпосередньому включенню у порядок денний сесії Ліги Націй. Після розгляду скарг і заперечень зацікавлених сторін Комітет відклав питання до осінньої (1931 р.) сесії міжнародної організації. Польська преса висловила впевненість, щодо подальшого розгляду українських скарг не дійде, бо суть проблеми стосується виключно внутрішніх справ Польської держави. За розгляд питання Лігою Націй виступили, зокрема, парламенти Канади і Великобританії. Підтримку українцям висловив також Ватикан.
У вересні 1931 р. рада Ліги Націй прийняла рішення про розгляд українських скарг на січневій сесії 1932 р. Зазначимо, що загалом з усіх звернень про порушення прав національної меншини, надісланих українською стороною до Женеви, – йшлося, наприклад, про польські шкільні закони, колонізацію Західної України колишніми вояками польської армії, переслідування кооперації, знущання над політичними в’язнями – тільки питання пацифікації стало предметом офіційного обговорення.
Доповідачем у справі був представник Японії – референт справ національних меншин. Його висновки назвали «ультракомпромісовими», а представники Великобританії, Німеччини, Ірландії та Норвегії висловили жаль через те, що постраждалі під час проведення пацифікаційної акції не отримали жодного відшкодування. «Чогож у такому випадку може вимагати від Союзу Народів недержавний нарід, що процесується з державою, яка має фізичну силу і союзників у самому таки Союзі Народів? Осудження, очевидно моральне, засобів правління, а в нашому випадку “пацифікації” треба вважати за максімум того, чого можна було надіятися».
Реакція польської сторони, представники якої упродовж року застосовували усі важелі впливу задля прийняття рішення, яке б їх задовільнило, була здебільшого повчальною. Мовляв, потрібно пам’ятати, що Ліга Націй – це не трибунал справедливості, а союз незалежних країн, створений для полагодження міждержавних справ. Тому національні меншини усі питання повинні полагоджувати зі своїми урядами. Відмітимо, що польський уряд ще восени надіслав до Женеви офіційну відповідь на українські звернення, яка свідчила, що українська меншина в Польщі забезпечена і користується усіма політичними, економічними і культурними правами.
Українці не розчарувалися, і вже в лютому 1932 р. часопис повідомив, що до секретаріату Ліги Націй надійшла нова петиція від УПР у справі законопроєкту про колонізацію колишніми військовиками українських земель у Польщі. Загалом упродовж 1921–1932 рр. на адресу Ліги Націй надійшло близько 60 петицій і меморіалів від українських політичних структур, різноманітних товариств і організацій, окремих громадян, зокрема Української Національної Ради, сенату Українського таємного університету, народного комітету Української трудової партії (згодом – Українського національно-демократичного об’єднання), Української парламентської репрезентації.
Зазначимо, що 8 серпня 1931 р. львівська влада відмовилася затверджувати статут і, відповідно, заборонила функціонування «Українського Товариства Приятелів Ліги Націй» («Українське Товариство для Ліги Націй») у Львові. Пояснювався такий крок невідповідністю окремих положень статуту чинному законодавству і тим, що Товариство з аналогічною назвою діє у Луцьку і вже має філію у Варшаві. Луцька структура перебувала під контролем посла Петра Певного, прихильника польсько-української співпраці. У листопаді 1934 р. міністерство внутрішніх справ утретє видало заборону на заснування Товариства у Львові. Пропонувалося відкрити філію луцької централі.
Діяльність «Українського Товариства для Ліги Націй», філії якого розташовувалися у Франції, Чехословаччині, Румунії та Польщі й представляли собою громадські організації з мінімальним кількісним складом, зводилася до спроб актуалізації українського питання на міжнародній арені за посередництвом участі у засіданнях «Унії Товариств для Ліги Націй» й представлення власної точки зору на важливі світові події. Так, восени 1934 р. Товариство виступило проти вступу СРСР до Ліги Націй, який вимагав виключити з Унії представників емігрантських організацій народів, що входять до складу Радянського Союзу. На міжнародних форумах «Українське Товариство для Ліги Націй» переважно представляв Олександр Шульгин.
Висвітлюючи роботу Ліги Націй і українського Товариства, яке популяризувало її діяльність, редакція «Діла» сформулювала невтішні висновки: «Обороняючи основні ідеї Ліґи Націй, Українське Товариство само теж переконане, що сучасні музиканти досить зле грають на тому “інструменті мира”. Вони відсунули на другий плян високо моральні ідеї Ліґи, заплющили очі перед найбільшими неправдами, які будь коли діялися в світі, а прийнявши до складу Ліґи СССР, тим самим подекуди санкціонували найстрашніший злочин сучасної доби – окупацію і нищення України, Грузії, цілого Кавказу, Туркестану і всіх поневолених Москвою народів».
В обстоюванні українських інтересів на міжнародній арені у 1931–1935 рр. значна роль належала Великобританії. Мабуть, це не тому, що їй залежало саме на українцях, – Великобританія захищала міжнародне право і зобов’язання, особливо у національному питанні, які брала на себе, підписуючи ті чи інші міждержавні акти. Питання щодо порушення польською владою прав української національної меншини періодично звучало у стінах британського парламенту і висвітлювалося пресою. У 1931 р. наголос робився на необхідності міжнародного реагування на справу пацифікації. Про роботу «Комітету Трьох» уже згадувалося, а сам результат розгляду пацифікаційної справи Лігою Націй викликав «невдоволення у ширших анґлійських колах».
У жовтні 1932 р. «Діло» опублікувало петицію британських послів від консервативної, ліберальної та робітничої партій до Ліги Націй щодо проблеми української національної меншини в Польщі у питанні запровадження автономного устрою Східної Галичини. П’ятого жовтня наступного року британські парламентарі й відомі громадські діячі звернулися до Ліги Націй із запитанням, чи втратила Польща права на Східну Галичину через невиконання нею зобов’язань від 14 березня 1923 р. (рішення Ради амбасадорів). Уряд Великобританії підтримав петицію і підтвердив, що Східна Галичина має право на автономію згідно з міжнародними рішеннями.
У 1934 р. і 1935 р. британська сторона пригадала Лізі Націй про її «побажання», висловлене Польщі, щодо відшкодування збитків, завданих українцям під час проведення пацифікації, яке не було виконане. Також у парламенті порушувалося питання релігійної свободи і допомоги голодуючим у Радянському Союзі, відмови Польщі від контролю Лігою Націй справ національних меншин, автономії Закарпаття.
У лютому 1935 р. у Лондоні розпочав функціонування «Англо-Український Комітет», який ставив собі за мету відстежувати українське питання у Східній Європі, тобто становище українського народу у його етнографічних межах. На переконання засновників Комітету, відомих британських політиків і громадських діячів, нехтування українською проблематикою може спричинити загальноєвропейський конфлікт. У жовтні того ж року «Англо-Український Комітет» прийняв рішення про необхідність заснувати при одному з університетів кафедру українознавства.
Загалом, ставлення Великобританії до України можемо охарактеризувати словами Ланселота Лоутона, британського громадського діяча, військовика, історика, економіста, вченого-українознавця, журналіста, який 29 травня 1935 р., виступаючи у Палаті послів з викладом про українську справу, зокрема, наголосив: «Велика Британія бажає незалежности України; істнування України є також в інтересі світового мира».
Недотримання польською стороною взятих на себе зобов’язань щодо українців і радикалізація українського суспільства – дві взаємозв’язані складові одного процесу, який призвів до загострення міжнаціональних взаємин у Польській державі. Бажання польського державного апарату реалізовувати політику національної (з 1926 р. – державної) асиміляції сприяло популяризації, особливо у молодіжному середовищі, гасел УВО, а згодом і ОУН, які обстоювали необхідність збройної боротьби за українську державність.
«Діло» представляло помірковану лінію розвитку української політичної думки, яка передбачала легальну (в межах польської політико-правової системи) боротьбу за національні права, яка у кінцевому результаті мала б привести до відновлення української державності. Зрештою, редакція і не змогла б відверто підтримувати діяльність УВО і ОУН чи навіть популяризувати їхні гасла через цензорські обмеження і загрозу закриття.
Між «Ділом», яке представляло політичну лінію УНДО, і УВО та ОУН точилася полеміка щодо методів боротьби, лунали взаємні звинувачення, власне трактування яких редакція представляла на шпальтах газети. Найперше вона звернула увагу на поступове розмивання конспіративного характеру націоналістичних організацій через сповідуваний ними принцип масовості. Такий підхід уможливлював влиття до лав ОУН провокаторів і безідейних осіб. Іншою причиною недотримання принципу підпільності вважався масовий вступ до лав Організації членів юнацького, подекуди й дитячого, віку. «Діло» вважало помилкою залучення молоді і дітей до виконання революційних актів. Редакція висловилася також проти політичних убивств, провина за які покладалася на українське суспільство загалом, а польська преса починала погрожувати повторенням «пацифікації» у більш жорсткій формі, використовуючи при цьому відомий з новітньої історії вислів «можемо повторити».
На противагу цьому «Діло» пропонувало протидіяти революційним настроям серед українців радикальною зміною польського законодавства у підходах до національної політики. Проте принцип насильницької асиміляції заперечував право багатомільйонної української спільноти на рівноправність, що базувалася на їх етнічній окремішності. А це, своєю чергою, сприяло популяризації ідей ОУН. «Але молодь у нинішніх умовинах добування собі шкільної і позашкільної освіти, фізичних і умових розваг та варстатів праці після покінчення студій – не може бути тою самою молоддю, яка мала би власні школи, стояла би під впливом рідних педаґоґів, діставалаб високу освіту в атмосфері рідного вогнища культури, мала би забезпечений життєвий варстат праці та наявно бачилаб широкі можливости справжньої творчої і корисної праці для свого народу – поза революційною орґанізацією!».
Одним із проявів практичної діяльності Організації стали напади на поштові відділення і перевезення з метою пограбування. Подібні акції, висвітлювані «Ділом», траплялися поблизу Бірчі Добромильського повіту (31 липня 1931 р.), у Трускавці (8 серпня 1931 р.), поблизу Печеніжина (31 серпня 1931 р.), у Городку (поблизу Львова) (30 листопада 1932 р.).
Реакція польської влади не забарилася – 10 вересня 1931 р. набув чинності закон про «наглі суди», який розглядав справи «з характером бандитизму» за прискореною процедурою без слідства і юрисдикція якого поширювалася на всю територію Польської держави.
Вважаючи революційні методи боротьби єдино можливими на шляху до здобуття незалежності, ОУН практикувала виконання атентатів. Зокрема, у Трускавці 29 серпня 1931 р. був вбитий посол Тадеуш Голувко, у Львові 27 квітня 1933 р. відбувся замах на життя керівника української секції слідчого виділу поліції (виконавець – Степан Нич), 21 жовтня 1933 р. Микола Лемик застрілив Олексія Майлова, секретаря радянського консульства у Львові, у Варшаві 15 червня 1934 р. від кулі загинув міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Вироки ОУН стосувалися не тільки тих, хто уособлювався з антиукраїнською політикою Польщі і Радянського Союзу, а й українців, які гостро виступали проти методів ведення їхньої боротьби, наприклад Івана Бабія, директора Академічної гімназії у Львові, вбитого 25 липня 1934 р.
Розгортання діяльності ОУН призводило до арештів її членів і наступних судових процесів над ними, що відображалися у часописі переважно як офіційні комунікати, – це запобігало можливим конфіскатам і ґрунтовно ознайомлювало загал із перебігом засідань та виступами адвокатів. Зокрема, у листопаді 1931 р. «Діло» повідомило про арешт Зенона Пеленського, редактора часопису «Український Голос» (Перемишль), Осипа Бойдуника, співробітника часопису «Час» (Львів), Євгена Зиблікевича, співредактора часопису «Український Голос» (Перемишль), Юліана Вассияна, колишнього редактора часопису «Український Голос» (Перемишль), Степана Ленкавського, студента Торговельної академії у Кракові, Олеся Бабія, поета і журналіста. Арештованим інкримінували державну зраду, а саме – організацію Першого конгресу українських націоналістів у Відні (28 січня – 3 лютого 1929 р.), на якому була створена ОУН. Судовий процес розпочався у Львові 5 вересня і тривав три дні – з Є. Зиблікевича звинувачення зняли, З. Пеленський отримав шість років ув’язнення, решта – по чотири роки. Рішення суду було оскаржене, проте касаційний розгляд справи не приніс бажаних результатів. Тільки З. Пеленському термін скоротили до трьох років.
У квітні 1932 р. «Діло» передрукувало із краківського часопису інформацію про арешт члена ОУН Петра Сайкевича, який нелегально перетнув польсько-чехословацький кордон з метою організації «низки атентатів при помочи вибухових матеріялів і вогнестрільної зброї, при чому ті атентати мали бути звернені проти державних установ, урядових осіб, які займають визначні становища в державній єрархії, і проти кількох осіб зпосеред українського громадянства, заанґажованих в урядовій акції на плятформі польської державности».
Судові процеси за звинуваченням у приналежності до УВО чи ОУН відбувалися, зокрема, у Бережанах, Золочеві, Коломиї, Луцьку, Львові (в окремих справах на лаві підсудних опинялися тільки українські дівчата), Перемишлі, Самборі, Станиславові, Стрию, Сяноку, Тернополі, Чорткові. Адвокатами членів УВО і ОУН на судових процесах часто виступали представники ЦК УНДО і УПР.
У січні 1934 р. редакція «Діла» гостро відреагувала на звинувачення з боку ОУН на адресу легальних українських політичних партій в угодовстві, а окремих їх членів (зокрема від УНДО) – у співпраці з поліцією і запропонувала проводу Організації морально оздоровити власні ряди і не сіяти взаємну недовіру посеред українців. Тринадцятого липня того ж року президії УНДО і УПР на спільному засіданні прийняли постанову із засудженням діяльності ОУН як шкідливої, безвідповідальної і безконтрольної, яка ускладнює або й унеможливлює працю українських політичних, господарських і освітніх організацій, сприяє розвитку польських екстермінаційних рухів стосовно до українців і веде націю «на небезпечний шлях політики катастроф». Необхідність документа пояснювалася, не в останню чергу, посиленням актів «індивідуального терору» з боку ОУН проти польських політичних діячів, кульмінацією яких стало вбивство міністра внутрішніх справ Б. Перацького.
Реагуючи на комунікат УНДО і УПР, польська преса стверджувала, що демократи не є силою, здатною змінити ситуацію в українському таборі, бо націоналістам вдається паралізувати їхні прагнення. Журналісти переконували, що, з одного боку, політика ОУН веде до знищення надбань попередніх поколінь і української політично-національної проблеми як такої, з іншого – збереження і розвиток українського національного організму можливий тільки на основі польської державності. Були і поміркованіші польські голоси, які стверджували, що не можна відповідальність за насильницькі акти ОУН перекладати на всіх українців.
Відповідаючи на публікації польської преси, «Діло» наголошувало, що повищий документ призначався для українського народу і давав пояснення суті протистояння між легальними й нелегальними національними структурами: «…це був черговий етап внутрішнього змагання двох українських течій: табору еволюційної боротьби за народні права, репрезентованого і кермованого лєґальними політичними партіями, та табору революційної боротьби, згуртованого в ОУН».
Через два дні після убивства міністра Б. Перацького, тобто 17 червня 1934 р., президент Польщі підписав декрет про «табори відокремлення», започаткувавши таким чином існування концентраційного табору у Березі Картузькій (тепер – Береза, Брестська обл., Білорусь). Його перший параграф визначав, що «особи, яких діяльність або поведінка дали основу до здогадів, що грозить з їх боку нарушення прилюдної безпеки, спокою та порядку, можуть бути придержані та примусово приміщені в місцях відокремлення, не призначених для осіб засуджених або арештованих за проступок». Процедура виглядала максимально спрощено – влада затримала, слідчий суддя видав постанову, апеляція не приймалася, термін перебування у таборі – три місяці (за порушення таборових порядків призначалися додаткові три місяці). Крім президента, документ підписали прем’єр і всі міністри.
Очільник уряду наголосив, що за колючим дротом опиняться ті, хто загрожує національній безпеці без огляду на національність, посаду, партійну і релігійну належність. Згодом було повідомлено про організацію двох концентраційних таборів, перший з яких отримав прописку у Березі Картузькій. Нагляд за його функціонуванням доручили здійснювати полковнику Янушу Бєрнацькому-Костеку (Костеку-Бєрнацькому), пінському воєводі. Комендантом табору призначили Б. Ґрефнера, інспектора поліції з Познані, заміненого у грудні 1934 р. на інспектора Й. Камаля, заступника воєводського команданта поліції у Львові. Для розташування табору виділили казарми 9-го батальйону школи підхорунжих.
Упродовж свого існування більшість «відокремлених» становили українці – націоналісти (ОУН) та комуністи (КПЗУ). Завданням перших інтернованих стало розбирання руїн споруд і будівництво таборової інфраструктури. Перший транспорт (24 особи) відправився до Берези Картузької 7 липня. «Діло» поіменно називало українців, яких влада відправляла до концентраційного табору, використовуючи для цього рубрику «Новинки» або добірки «Вивезли до Берези Картуської», «Дальші транспорти до Берези Картуської» тощо.
Перші розпорядження Я. Бєрнацького-Костека стосувалися заборони стороннім перетинати межі табору, фотографувати його, нав’язувати контакти з інтернованими. На прохання польського журналіста відвідати виправну установу з професійного обов’язку воєвода відповів відмовою, чітко попередивши про відповідальність за спробу самовільного проникнення на її територію.
Перші газетні повідомлення з Берези Картузької свідчили про примусову працю інтернованих не тільки у межах табору, а й на дорожних роботах за його межами, 12-годинний робочий день, двогодинне «державно-суспільне» виховання. На утримання в’язня виділялося 28 сотиків – мізерна сума, навіть якщо її порівнювати із дешевизною продуктів харчування на Поліссі. Непоодинокими були випадки неприйняття харчових посилок, які поверталися до надавців із припискою «не прийнята» і підписом коменданта. Надіслані листи підлягали цензуруванню таборовою адміністрацією. На початку вересня 1934 р. за колючим дротом перебували 500 осіб. Духовну опіку над ними здійснював капелан о. Осип Кладочний, який за дозволом влади відвідував Березу Картузьку. Наприкінці вересня того ж року «Діло» почало інформувати про звільнених з концтабору.
Неодноразово справа Берези Картузької звучала під час засідань сейму. Зокрема, у листопаді 1934 р. «Польський Народовий Клуб» порушив питання поганого харчування, відсутності найпростіших гігієнічних умов, знущання над інтернованими і залякування їх перед звільненням – мовляв, якщо будете розповідати правду про пережите, то повернетеся назад.
Різні фракції законодавчого органу виступали з пропозицією про необхідність відміни президентського декрету як неконституційного і ліквідації табору. При тому у внеску Українського сеймового клубу наголошувалося, що «найчисленніший континґент інтернованих рекрутується зпоміж українців, головно української молоді». Наприкінці грудня у Березі Картузькій утримувалося 252 особи, з них 167 – українці.
У передбачуваній відповіді уряду стверджувалося, що прохарчування в’язнів концентраційного табору є «бездоганним», вони забезпечені лікарським доглядом і ніхто над ними не знущається.
Наприкінці листопада 1935 р. «Діло» повідомило про Богдана Філінського, інженера-агронома з Тернополя, і Ярослава Логина, колишнього студента університету родом із Байківців Тернопільського повіту, які перебували у Березі Картузькій понад рік, незважаючи на законодавчо передбачені три місяці. Родини обидвох інтернованих внесли подання до міністра внутрішніх справ про їх звільнення.
Щодо згадуваного воєводи Я. Бєрнацького-Костека зазначимо, що його досвід наглядача над функціонуванням концентраційного табору формувався серед іншого і на посаді начальника військової в’язниці у Бересті, через яку пройшли опозиційні польські й українські діячі, – з 19 арештованих 10 вересня 1930 р. п’ять представляли колишніх українських послів сейму – Олександр Вислоцький, Іван Ліщинський, Дмитро Паліїв, Володимир Целевич (усі від УНДО) та Осип Когут (від Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). У жовтні 1931 р. у Варшаві розпочався судовий процес проти 11 берестейських в’язнів (українців серед них не було), яких звинуватили у створенні революційної організації і поширенні в масах революційних настроїв.
Обов’язок представляти і обстоювати українські національні інтереси в Польській державі покладався на послів сейму і сенату, обраних у листопаді 1930 р. Загалом тоді було обрано 27 українських послів і 5 сенаторів. Серед резолюцій, постанов, внесків та інтерпеляцій Української парламентської репрезентації (УПР) виокремимо такі: у справі відшкодування з державного бюджету коштів на лікування українців Львівського, Станиславівського і Тернопільського воєводств, які постраждали внаслідок проведеної владою восени 1930 р. пацифікації (2 березня 1931 р.); щодо проведення виборів до повітових рад у трьох східногалицьких воєводствах, які порушили право українців на територіальну автономію, і систематичного незаконного звільнення з роботи залізничників, українців за національністю (квітень 1931 р.); про подяку Лізі Націй і «Комітетові Трьох» за принциповий і докладний розгляд українських петицій по пацифікації (2 липня 1931 р.); у справі звільнення з посад і відправлення на пенсію суддів-українців (19 жовтня 1932 р.); про невиконання Польщею зобов’язань щодо територіальної автономії Східної Галичини і прийняття постанови-протесту проти рішення Ради амбасадорів (15 березня 1933 р.); про звернення до Ліги Націй з протестом проти прийняття до її складу Радянського Союзу (11 вересня 1934 р.).
У лютому 1935 р., реагуючи на слова міністра внутрішніх справ, який назвав українських парламентарів «так званими представниками українського громадянства», які не користуються прихильністю народних мас, «Діло» нагадало чиновнику, що підтримка українськими виборцями кандидатів від УНДО і УСРП сягала 70 відсотків їх загальної кількості. Тому представники цих двох політичних сил спільно гідно представляють інтереси своїх виборців у сеймі та сенаті.
Зазначимо, що не завжди взаємини УНДО і УСРП були одностайними. Траплялися і суперечності. Так, у грудні 1933 р. президія УНДО оприлюднила справу щодо недотримання партнером умов створення виборчого блоку цих партій на листопадових виборах 1930 р. Суть проблеми полягала у тому, що після смерті посла Ярослава Олесницького його місце у сеймі повинен був зайняти представник національних демократів. Проте так не сталося – посольську присягу склав представник УСРП. На переконання голови УНДО, першочерговим наслідком порушення домовленостей ставала зневіра до укладання будь-яких угод у майбутньому. «Ця справа – це суспільне явище, яким є захитання тих моральних основ цілого нашого гром. життя, якими є взаємне довіря і взаємна льояльність ріжних національних політ. ґруп, які мусять для загального національного добра в деяких конкретних випадках тісно співпрацювати».
Десятого липня 1935 р. президент Польської Республіки підписав декрети про розпуск сейму і сенату. Наступні вибори були призначені на 8 вересня (до сейму) і 15 вересня (до сенату) того ж року. «Львівські Архиєпархіяльні Відомості» нагадали священникам про заборону кандидувати. УНДО розпочало роз’яснювальну роботу про те, що, крім самого голосування, потрібно брати активну участь у передвиборних процедурах, таких як, наприклад, вибори делегатів на окружні збори, що уповноважені висувати кандидатів, наявність українських представників в обводових виборчих комісіях, реєстрація виборців до сенату. Необхідність масової участі українців у виборах називалася «Ділом» «величезним моральним арґументом, що свідчить про громадсько-політичну зрілість громадянства». Усе, що передувало виборам, відображали рубрики «З виборчого руху», «Передвиборчі наради», «З передвиборчого руху».
Про участь у виборах заявило УНДО, проти виступили УСРП, націоналістичні об’єднання і «Фронт Національної Єдності». На переконання національних демократів, позитивний результат виборів давав їм право обстоювати права української нації у найвищому законодавчому органі країни, представляти українську проблематику на міжнародній арені, легально боротися за автономію українських земель у межах Польщі, організовувати власні ресурси на всіх ділянках національного життя. До масової участі у виборах закликали українські жінки і вчителі.
Список від УНДО на виборах до сейму включав 15 кандидатів. Для більшої гарантії їх обрання був ініційований т. зв. виборчий компроміс з польською стороною. Проте якщо у поляків були певні застереження, а такі були щодо кількох претендентів, і їх не вдавалося відстояти, то пропонувалася інша кандидатура. Прикра ситуація виникла щодо Мілени Рудницької, голови «Союзу Українок» і членкині центрального комітету УНДО. Польські застереження щодо неї і рішення управи Союзу – тільки М. Рудницька і ніхто інший – призвели до того, що жодна українська жінка не брала участі у виборчих перегонах. У зв’язку з цим організоване жіноцтво проголосило «виборчу абстиненцію».
Підсумки виборів підтвердили обрання 14 українських послів сейму. П’ятеро українців (троє обраних і двоє іменованих президентом Польщі) уповноважені були представляти інтереси виборців у сенаті.
Отже, нова Українська парламентська репрезентація складалася із 19 парламентарів, з них 17 були членами УНДО. Її перше засідання відбулося 2 жовтня 1935 р. Головою обрали В. Мудрого. Волинь у законодавчому органі представляли п’ять послів і один сенатор – усі від Волинського українського об’єднання (ВУО), прихильного до угодовської політики з поляками. Протиріччя між обома представництвами унеможливлювали їх об’єднання в одну УПР.
Виборчий процес у досліджуваний період стосувався і обрання міських рад у більшості галицьких міст і містечок, яке відбулося 10 грудня 1933 р. Українці визнавали, що становлять меншість міського населення, проте вважали за необхідне боротися за кожен мандат, власник якого зміг би говорити від їхнього імені. На користь української присутності в органах місцевої влади свідчив і факт перенаселення українських сіл, що сприяло відтоку робочої сили до міст, а відповідно – і поступового збільшення відсотка українського міського населення.
Результат виборів підтвердив мінімальну українську присутність у міських радах. При цьому обрані українські представники декларували різні політичні вподобання, про що свідчили звіти з населених пунктів, де вони ідентифікувалися за національною, ідеологічною чи партійною ознакою як українець, безпартійний українець, русин, старорусин, москвофіл, УНДО або УСРП. Представник польського Блоку безпартійних стверджував, що загалом із 1472 радних польська опозиція здобула 81 мандат, єврейські партії – 337, українські опозиційні групи – 192 мандати.
Серед причин незадовільного результату «Діло» назвало «виборчу ординацію і специфічну виборчу ґеометрію у виділюванні поодиноких виборчих округ і накінець виборчі зловживання» і для покращення ситуації пропонувало «напружити всі сили до боротьби за систематичне здобування наших міст, за розбудову української торговлі та промислу в них, за консолідацію всіх національних українських сил».
У галицьких містах, де вибори з різних причин не відбулися, місцеву владу обирали 27 травня 1934 р. На ту ж дату процедуру голосування призначили і для волинських міст. Для кращої підготовки українців до виборчих формальностей часопис опублікував постанови нового виборчого законодавства.
Більше уваги «Діло» присвятило обранню Львівської міської ради. Виборчим комісаром призначили Яна Бейнаровича, нотаря, колишнього віцепрезидента апеляційного суду. Сімдесят двох радних мали обирати близько 180 тис. виборців. Місто поділили на 20 виборчих округів, кожен з яких представляли від 3 до 8 (разом – 123) обводових комісій, тобто дільниць.
Народна організація українців м. Львова ініціювала створення Українського народного виборчого комітету (УНВК), який очолив Степан Біляк. Десятого травня УНВК провів передвиборне віче за участю близько 700 львів’ян, на якому закликав українців до масової участі в голосуванні. Віча і збори відбувалися у різних районах міста. Виступаючі наголошували, що місто так поділили на округи й обводи, щоб українці вибрали якнайменше радних. Іншим несприятливим фактором стали списки виборців, при перевірці яких непоодинокими були випадки перекручування прізвищ, відсутності цілих сімей у реєстрі, і навпаки, присутність померлих або тих, які назавжди виїхали зі Львова. Внесення відповідних виправлень супроводжувалося бюрократичною тяганиною, яка завершувалася вимогою довести своє «польське горожанство». Все це потребувало кілька тижнів часу, якого не було, і тому конкретний виборець втрачав право голосу.
Єдиним обраним українцем став Іван Стевчак, який переміг в окрузі Городоцьке–Богданівка. УНВК вніс до головної виборчої комісії у Львові протести з вимогою визнати вибори недійсними у шести виборчих округах. Разом з тим Український комітет подякував українцям за чітку позицію, наголосивши: «Чи то при перегляді виборчих списків, чи то при зголошуванні реклямацій і обороні своїх виборчих прав виказали наші виборці стільки завзяття й енерґії, що навіть найбільший песиміст-противник мусить признати величезний зріст національної свідомости українського львівського громадянства».
Наприкінці жовтня 1934 р. відбулася чергова виборча процедура – обирали громадські ради у Галичині на основі нового адміністративного поділу краю на волості й нової виборчої ординації. Про хід передвиборної кампанії сповіщали рубрики «З виборчого фронту» і «З виборчого руху». Публікувалися підсумкові звіти по окремих повітах і воєводствах. Якщо представити партійну належність обраних, то у Львівському воєводстві УНДО здобуло 3119 мандатів, УСРП – 26 мандатів. У Станиславівському воєводстві обраними від УНДО стали 4952 партійці, від УСРП – 1635 прихильники соціалістично-радикальної ідеології. По Тернопільському воєводстві УНДО здобуло понад 60 відсотків усіх українських мандатів, УСРП – понад 15 відсотків.
Перипетії різнорівневих виборчих процесів «на місцях» у часописі представляли як окремі публікації, так і рубрика «Дописи». Важливою складовою інформацій «з краю» упродовж 1931–1935 рр. необхідно вважати також оприлюднення підсумків загального перепису населення Польщі від 9 грудня 1931 р. (публікувалися у 1935 р. і стосувалися окремих повітів) і наслідків пацифікаційної акції, відстежування політичних судових процесів (переважно проти членів УВО і ОУН), затвердження змін адміністративних меж міст за рахунок приєднання навколишніх сіл, проведення народних різнотематичних віч, повітових і місцевих з’їздів УНДО, питання шкільництва, становища українського вчительства, заснування й діяльності (або припинення діяльності) читалень, кооперативів та інших українських установ, відзначення ювілейних дат суспільно-політичних, економічних, культурно-освітніх українських товариств і організацій, вшанування річниці Першого листопада і впорядкування воєнних могил тощо.
У партійному різноманітті української Галичини провідні позиції продовжувало займати УНДО, а «Діло» як офіційний партійний орган, своєю чергою, продовжувало висвітлювати і популяризувати його діяльність та ідеї. Звіти про проведення партійних з’їздів, нарад і засідань ЦК УНДО відображалися на перших сторінках часопису. Так, наприкінці березня 1932 р. відбувся черговий партійний форум, який став четвертим з черги після перетворення УНТП в УНДО на з’їзді 11 липня 1925 р. Під час його проведення була затверджена політична платформа партії. Черговий з’їзд (листопад 1926 р.) прийняв партійну програму і організаційний статут.
Вірність програмі підтвердив березневий (1932 р.) партійний форум. Затверджені політичні резолюції акцентували увагу на праві нації на самовизначення, від якої українці не відмовляються, проте «у теперішньому примусовому положенні українського народу під Польщею» першочерговою визначалася боротьба за його національно-політичні, господарські й культурні інтереси. Також у резолюціях з’їзду УНДО і наступних засіданнях його Центрального (Народного) комітету йшлося про систематичну ліквідацію українських творчих сил і нищення українського села у радянській Україні, обмеження її прав на користь московського центру, необхідність боротьби з комунізмом і радянофільством, засудження пацифікаційної акції, яка свідчила про значне погіршення становища українського народу в Польщі, плекання віри у перемогу українських національних ідеалів, яка зробить український загал непіддатним чужим асиміляційним впливам.
Окремі партійні резолюції, комунікати чи роз’яснення, які стосувалися резонансних справ, представлялися на шпальтах часопису конкретними публікаціями. Вони, зокрема, стосувалися необхідності об’єднання українських політичних партій і створення «Міжпартійної Ради» задля вироблення єдиних підходів у представленні й обстоюванні національних інтересів у польському сеймі й сенаті та на міжнародній арені (липень 1931 р.); засудження методів особистого чи масового терору як засобу політичної боротьби у зв’язку з атентатом на посла Т. Голувка (31 серпня 1931 р.); критичного несприйняття трьох урядових законопроєктів – про зміну територіального самоврядування, військову колонізацію українських і білоруських земель, державне і приватне шкільництво – як таких, що суперечать міжнародним зобов’язанням Польщі й засадам її конституції (12 березня 1932 р.); ситуації на Волині й Поліссі, де публічне життя, зокрема право на збори і заснування культурно-освітніх товариств, ще з 1919 р. регламентувалося декретами генерального комісара Східних земель, що, знову ж таки, суперечило польській конституції (21 травня 1932 р.); незгоди з рішенням керівництва товариства «Луг» щодо підконтрольності державному уряду фізичного виховання (18 лютого 1933 р.); засудження антиукраїнської політики Радянського Союзу, яка проявилася у нищенні національного характеру українського письменства і науки, фізичному винищенні, ув’язненні чи засланні національно свідомих представників селянства, робітництва та інтелігенції, організації штучного голодомору (24 червня 1933 р.); протистояння із пресовим концерном Івана Тиктора, яке шкодило національній справ, і виключення Дмитра Паліїва з партії (15 липня 1933 р.); критики державної шкільної політики, яка проявилася у згортанні українського державного шкільництва і перепонах у розбудові приватного шкільництва, що призвело до т. зв. «шкільних саботажів» (жовтень 1933 р.); підготовки до проведення виборів міських рад (15 і 19 листопада 1933 р.); підтримки проведення Всеукраїнського національного конгресу (28 лютого 1934 р.); спротиву створенню апостольської адміністратури для греко-католиків Лемківщини як політичного акту, «спрямованого проти реліґійно-церковної суцільности і національної єдности Галицької Провінції» (10 березня 1934 р.); підготовки до проведення виборів сільських громадських рад (жовтень 1934 р.); протесту проти втручання кооперативної ради міністерства скарбу у діяльність Ревізійного союзу українських кооперативів (29 жовтня 1934 р.); чергового протесту проти «систематичного винищування українського народу большевицькою Москвою» (20 грудня 1934 р.); обрання головою УНДО Василя Мудрого і виключення з партії «за противиборчу акцію» Мілени Рудницької та Олени Федак-Шепарович (12 жовтня 1935 р.).
У березні 1931 р. польська преса сенсаційно повідомила про польсько-українські перемовини й польсько-українську угоду. Пояснювати суть справи довелося секретаріату УНДО. Після інтервенцій УПР щодо наслідків пацифікації польська сторона запропонувала обговорити низку актуальних політичних, господарських і культурних справ. Така зустріч відбулася, проте поляки передумовою домовленостей поставили вимогу виголошення УПР заяви лояльності з парламентської трибуни і відкликання «пацифікаційної» петиції з Ліги Націй. Такі побажання були неприйнятними для української сторони, і ЦК УНДО прийняв рішення про недоцільність продовження перемовин.
У вересні того ж року «Ділу» довелося спростовувати інформації польської преси про те, що «урядовий Берлін орґанізує та фінансує терористичну акцію у Сх. Малопольщі», а також про взаємини УНДО і УВО. У відповідній постанові УНДО зазначалося: «Екзекутива УНДО якнайрішучіше протестує проти злобних наклепів польської преси про фінансову й політичну залежність УНДО від берлінських урядових чинників. Рівночасно стверджує, що УНДО все вело й веде незалежну українську національну політику, яка має за ціль виключно добро й інтереси українського народу та відкидає всякі інсинуації на тему якоїнебудь залежности нашої партії від чужих посторонніх чинників».
Наступні спростування «Діла» стосувалися українсько-єврейських взаємин. На початку 1934 р. у британській пресі почали з’являтися статті спеціального кореспондента зі Львова (насправді їх автором виявився варшавський журналіст Йоель Цанґ) зі звинуваченнями загалу українського населення в антисемітизмі. Уже самі газетні заголовки звучали як вирок для українців. Наприклад: «Український терор; Страшне положення у Східній Галичині; Нужда пів міліона жидів; Вбивства і підпали».
Редакція «Діла» заперечила звинувачення і наголосила, що суть українсько-єврейських взаємин і протиріч лежить виключно у господарській діяльності. Для прикладу наводився той факт, що у 1931 р. на території Східної Галичини нараховувалося 8692 приватні сільські крамниці, з яких 6828 – єврейські. У конкуренційній боротьбі українські крамниці програвали єврейським, бо останні отримували кредити з власних національних джерел і при необхідності встановлювали ціни нижче собівартості.
Про відсутність антисемітизму у Галичині свідчило українсько-єврейське співжиття упродовж століть перед Першою світовою війною, у період діяльності ЗУНР і польсько-української війни, коли не фіксувалося жодного «яскравого інциденту», жодної антисемітської політичної групи, жодного часопису з пропагандою антисемітських гасел. Разом з тим, редакція не заперечувала поширення антисемітизму серед української молоді, пояснюючи його виникнення впливом сучасних націоналістичних течій, і стверджувала, що організоване українське громадянство негативно ставиться до антиєврейських виступів, визнаючи їх деструктивними й анархічними.
Секретаріат УНДО провів перевірку фактів, викладених у британській пресі, розіславши відповідні запити на місця. Відповіді надходили у формі протоколів, підписаних місцевим парафіяльним або громадським урядом. Абсолютна їх більшість заперечувала факти, представлені на газетних сторінках Й. Цанґом. Загалом же, на переконання українців, для покращення взаємин між двома народами євреям потрібно перестати ідентифікувати себе виключно з панівною верствою держави перебування, у конкретному випадку – з Польщею, й налагодити з українцями партнерські взаємини.
Львівську партійну структуру УНДО продовжувала представляти очолювана Амвросієм Березовським Народна організація українців Львова, яка у 1932 р. мала 10 дільницевих організацій і 2132 члени. Від грудня 1933 р. кермо правління перейшло до С. Біляка. Один із напрямів організаційної діяльності передбачав проведення циклу лекцій з «найріжнородніших ділянок знання» у низових осередках.
Народна організація серед іншого закликала українців послуговуватися українською мовою як у державних установах, так і у побуті, порушувала питання одинокої державної школи ім. М. Шашкевича, яка через політику шкільної кураторії поступово втрачала характер українського навчального закладу, організовувала допомогу безробітним українцям, кількість яких через економічну кризу постійно зростала. Важливим досягненням праці Народної організації українців Львова у 1933 р. вважали заснування товариства українських дозорців «Воля» і кооперативу українських гастрономічних працівників «Місто».
Упродовж досліджуваного періоду зазнала зміни назва однієї партії й був заснований окремий Союз, які сповідували принципи католицької віри. Отже, створена у вересні 1930 р. Українська католицька народна партія у квітні 1932 р. змінила назву на Українська народна обнова (УНО). Такий крок пояснювався необхідністю «уникнути ріжних підозрінь, немовби та політична орґанізація хотіла надуживати католицької назви і катол. церкви для політичних цілей».
Програма УНО передбачала забезпечення повноти свободи греко-католицької Церкви і її впливу на виховання молоді й суспільну мораль, боротьбу з атеїзмом, сектантством і масонством, поширення політичної діяльності на всі «історично і племінно» українські землі у межах Польщі, за автономію яких виступала, сповідуючи разом із цим принцип «горожанської льояльности супроти польської держави».
Першого січня 1931 р. відбулися установчі збори Українського католицького союзу (УКС), створеного за ініціативою митрополита Андрія Шептицького. Головою Союзу був обраний Володимир Децикевич (від травня 1932 р. – Зенон Лукавецький), а головний принцип його діяльності полягав у необхідності обстоювати і захищати засади віри та моралі, складовими яких визначалися протистояння з «духовим більшовизмом» і потреба «стушовувати пристрасти національної боротьби».
У 1935 р. УКС перереєстрував статут згідно з вимогами нового закону про товариства. У питанні реєструватися як світська організація чи релігійне товариство був обраний другий варіант, який забезпечував більшу свободу діяльності й підпорядкування духовній владі. Зазначимо, що підзвітність єпархіяльному єпископу призвела до обмеження функціонування УКС межами Львівської архиєпархії. Організаційно Союз включав 261 кружок, його пресовими органами були часописи «Мета» і «Христос Наша Сила».
Щодо проявів співпраці українських партій, то уже згадана ідея створення «Міжпартійної Ради» була практично реалізована 31 березня 1932 р. Задля права «узгіднювати спільні напрямні в усіх справах актуальної політики і тактики» об’єдналися чотири політичні партії – УНДО, УКНП (УНО), УСРП і УСДП (Українська соціалістично-демократична партія). Головним секретарем «міжпартійної Ради» став Дмитро Донцов.
Наприкінці грудня 1934 р. у Львові розпочалися наради семи українських політичних партій у справі скликання Всеукраїнського національного конгресу (ВНК). До переговорного процесу, крім УНДО, УНО, УСРП, УСДП, долучилися УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), УРДП (Українська радикально-демократична партія) і УСДРП (Українська соціалістично-демократична робітнича партія). Найперше переговорники підготували й оголосили заяву-протест проти «свідомого винищування української людности большевицькою Москвою». Також були узгоджені політична платформа Конгресу, програма заходу, організаційні та представницькі питання. Провести форум планували найпізніше до кінця вересня 1935 р. Для реалізації запланованого створили підготовчий конгресовий комітет.
Наступні збори цього комітету відбулися у червні 1935 р. – узгоджувалися проєкт статуту Українського національного комітету, головні положення конгресового маніфесту і порядок денний майбутнього заходу. Були прийняті заяви нових організацій з Європи та Америки, які приєдналися до ВНК. У зв’язку з масштабністю підготовчих заходів дату відкриття Конгресу перенесли на початок 1936 р. Місцем проведення мала стати Швейцарія або інша нейтральна держава Центральної Європи.
Окремішно від українського партійного різноманіття пристосовувалися до реалій тогочасного життя партії, товариства та організації москвофільського спрямування. Їхня відмова від українськості на користь русофільства й співпраця на цьому ґрунті з польськими урядовими чинниками характеризувалися поступовим ідеологічним, моральним і матеріальним занепадом і втратою членів і прихильників, які переходили до українських політичних та економічних структур.
Присвячені москвофілам поодинокі, назагал критичні, матеріали у «Ділі» інформували, наприклад, що Русская аграрна партія (РАП) на з’їзді, проведеному у Львові на початку березня 1931 р., задекларувала «вічну» лояльність Польській державі, виступила проти української мови у шкільництві і за повернення етимологічних підручників до навчального процесу, засудила політику греко-католицької Церкви за пропаганду української політики «ворожої як для русинів, так і для Польщі». Також РАП ухвалила рішення про зміну назви партії на Русская аграрна організація.
Для характеристики ще однієї партії – Русскої селянської організації – використовувалися терміни «політичні спекулянти», «кар’єристи», «деморалізатори». Її представники наприкінці червня 1931 р. брали участь у роботі «Зїзду русских меншостевих орґанізацій в Польщі», який відбувся у Варшаві. Результатом роботи форуму стало створення «Союзу російських (русских) орґанізацій в Польщі», який під маскою обстоювання прав національних меншин готував політичний наступ «спеціяльно проти українців».
«Общество им. Качковского» наприкінці 1931 р. працювало за посередництвом 5 філій, 217 читалень, з яких тільки 114 функціонували на основі нового статуту, і 11 300 членів. У власних приміщеннях розташовувалися 32 читальні. При двох філіях діяли бурси для хлопців. Наступного року відкрилася філія у Станиславові, а кількість читалень зросла до 225, при цьому бібліотека була не у кожній з них. Найдієвішими визнавалися філії у Бродах і Самборі. Важке матеріальне становище Общества підтверджувало, зокрема, рішення з’їзду про продаж належного йому нерухомого майна у тих місцевостях, де воно не використовувалося за призначенням. Виручені кошти планували спрямувати на розширення власної діяльності й будівництво читалень.
Про загальний занепад москвофільства свідчив аналіз діяльності підконтрольних йому економічних структур. Зокрема, у 1933 р. у підпорядкуванні Ревізійного союзу русских кооперативів (РСРК) перебувало близько 200 господарських структур, з яких «180 це недобитки, що під кооперативним оглядом не представляють ніякої вартости». Відмітимо, що Ревізійний союз українських кооперативів об’єднував понад 3 тис. членів. Часті банкротства підпорядкованих РСРК кооперативів спонукали «Діло» до такого висновку: «Скільки сліз, проклять і нарікань внаслідок крахів, скільки зруйнованих господарств! Незруйновані ще “русскі” кооперативи розкинені по цілій Галичині і є немов би струпами на нашім кооперативнім орґанізмі».
Цикл статей, опублікованих у часописі 1933 р., стосувався неефективної, нераціональної і збиткової господарської політики москвофілів при управлінні «Народним Домом», банком «Защита Земли», Ставропігійським інститутом, «Обществом им. Качковского», РСРК, товариствами «Русский Приют», «Русская Школа» і «Галицко-Русская Матица». Через матеріальні труднощі, пов’язані з недостатньою кількістю передплатників, недомагали часописи «Русскій Голос» та «Земля і Воля».
Достатньо критично представлялася у часописі діяльність урядового комісара «Народного Дому» М. Бачинського, який довів інституцію до межі банкрутства, коли її борги сягнули позначки у близько 1 млн золотих і постало питання ліцитації.
Можливість існування галицькому москвофільству забезпечували польсько-українське протистояння і активна польська підтримка. Воно фактично стало засобом польської державної антиукраїнської національної політики, при нормалізації якої москвофільство як громадський чи політичний чинник зникло би само по собі. А поки що «на польсько-українському спорі спірається польсько-російська приязнь у широкій площині польської русофільської концепції Дмовського–Ґрабського і поділ впливів поміж державною Росією і державною Польщею з обосторонньою “вільною рукою” асимілювати білоруські й українські землі».
Щодо галицького радянофільства, то антиукраїнський курс радянської політики в Україні призвів до його різкого вигасання. Зокрема Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сель-Роб), засноване у Львові у жовтні 1926 р., припинило існування через заборону польською владою у вересні 1932 р. Продовжувала діяльність Комуністична партія Західної України (КПЗУ), проте її вплив зменшувався паралельно із посиленням терору в УСРР. Радянське гасло про самовизначення не означало нічого іншого, тільки вихід Західної України зі складу Польської держави та її об’єднання з радянською Україною. Більшість представників КПЗУ були знищені в СРСР.
Реалії повоєнного устрою Європи сприяли поступовому перетворенню українських емігрантських осередків у різних країнах світу в структури, які тимчасову прописку змінювали на постійну. Переважно це стосувалося політичної еміграції. Інтереси її заробітчанської складової представляло у Львові Товариство опіки над українськими емігрантами, представництва (кружки) якого діяли у Тернополі, Станиславові, Чорткові, Сяноку. Сприяння в оформленні документів і своєчасне інформування потенційних заробітчан про зміни еміграційного законодавства країн Європи і Америки, недотримання яких позбавляло претендента права на в’їзд, залишалося основним завданням Товариства. Переважно мова йшла про Аргентину, Бразилію, Канаду, США, Францію. Інші країни Американського континенту приймали заробітчан згідно з персональним дозволом від власних еміграційних інституцій, Європейського – від персонального виклику працедавця, завіреного місцевою владою і польським консульством.
Джерелом вчасного інформування потенційних заробітчан, як і тих, хто повертався із заробітків додому, залишалися часопис «Український Еміґрант» та інформаційні бюро у Львові, Тернополі, Станиславові та Перемишлі.
У квітні 1935 р. Товариство опіки над українськими емігрантами відзначило 10-річчя заснування. Беззмінним очільником інституції залишався Микола Заячківський. За звітний період було полагоджено близько 62 тис. справ, що стосувалися конкретних запитів з питань еміграції чи рееміграції.
Управа Товариства розташовувалася у будівлі п. н. «Еміґраційний Дім», до зведення якого були причетні українські, польські та єврейські еміграційні товариства. Його посвячення відбулося у червні 1930 р. В Еміграційному домі розташовувалися готель, кімната для матерів з немовлятами, дитяча кімната, бібліотека, читальня, лікарська порадня, їдальня, лазня. У зв’язку із негативним впливом економічної кризи на можливості заробітчанства в Еміграційному домі спостерігався «дуже невеличкий рух еміґрантів». Зате його дешевою кухнею восени 1931 р. користувалися близько 40 українських студентів. Планувалося запровадження обідів для безробітної інтелігенції.
Співпраця національних товариств опіки над емігрантами привела до створення Союзу суспільних організацій опіки над емігрантами у Львові. Його установчі збори відбулися 8 травня 1931 р.
У 1931 р. 10-річчя заснування відзначило Товариство допомоги емігрантам з Великої України у Львові. На загальних зборах 5 квітня його голова Юрій Магалевський подякував галицьким українцям за незмінну моральну й постійну матеріальну допомогу і запропонував обрати почесним членом Івана Огієнка, колишнього голову Товариства. Сам Ю. Магалевський титул почесного члена отримав у квітні 1935 р. Тоді ж емігрантську структуру вихідців з Великої України, яка нараховувала 90 членів, очолив Володимир Дорошенко.
У квітні 1935 р. у приміщенні Товариства допомоги емігрантам з Великої України відбулися перші загальні збори товариства «Клуб Українських Емігрантів», головою якого обрали полковника Олександра Доценка. Новостворена інституція прагнула підтримувати товариське життя посеред своїх членів за посередництвом відчитів, концертів, забав і вечірок. Планувалося відкриття харчівні з «добірними наддніпрянськими стравами». Створення Клубу і надання позики для початку його функціонування від Нансенівського комітету Ліги Націй підтримали Генеральна (Головна) еміграційна рада у Парижі й Український центральний комітет у Варшаві.
Розрізнена робота українських емігрантських організацій у європейських країнах не була настільки результативною, наскільки це б уможливила їх узгоджена діяльність. Розуміння цього призвело до створення на початку 1932 р. Європейського об’єднання українських організацій на чужині з осідком у Брюсселі. Нова структура декларувала себе позапартійною національно-громадською установою федеративного характеру і прагнула представляти інтереси українців за кордоном до моменту здійснення національного ідеалу, тобто до відновлення української державності. До Об’єднання увійшли Українська національна рада Бельгії, Союз українських емігрантських організацій Чехословацької Республіки, Виконавчий комітет українських товариств Австрії, Українське культурне об’єднання Болгарії, Гурток українців литовсько-українського товариства Литви, Українська громада у Римі та Українська громада у Берліні. Підписанти закликали інші емігрантські структури вступати до Європейського об’єднання українських організацій на чужині.
У представленні життя українців Буковини під румунською владою переважала виборча тематика. Зокрема, вибори до камери (нижньої палати парламенту Румунії) відбулися у червні, до сенату – у серпні 1931 р. Інтереси українців у передвиборній кампанії представляла очолювана Володимиром Залозецьким Українська національна партія (УНП), яка пішла на угоду з урядом за гарантовані два мандати до камери і один – до сенату. Хоча обумовлена кількість не відповідала чисельності буковинських українців, проте, на переконання чернівецької преси, свідчила про офіційне визнання українського народу національною меншиною в Румунії. До того часу українців трактували як «румунів, що забули власну мову». Підсумки виборів засвідчили недієвість домовленості УНП і уряду, бо посольські мандати дісталися тільки двом українцям – В. Залозецькому до камери і Д. Маєру-Михальському до сенату.
Наступні парламентські вибори відбулися у липні 1932 р. Цього разу УНП уклала виборчий пакт з Румунською націонал-цараністичною (селянською) партією і згідно з домовленостями представила чотирьох кандидатів. Потребу пошуків союзників у передвиборній боротьбі пояснювали недостатньою національною свідомістю українських виборців, що в підсумку не дозволить зібрати необхідні 60 тис. голосів окремому національному списку. У результаті виборів усі українські кандидати стали послами. Крім них, посольські мандати здобули ще два українці – Ілько Гаврилюк, обраний на Аккерманщині (Бессарабія), і представник соціалістів Юрій Янчик. На спільному засіданні українські парламентаристи постановили спільно виступати у всіх національно-культурних справах.
Утретє за досліджуваний період вибори до румунської камери та сенату проходили у грудні 1933 р. Для успішного проходження виборчого марафону УНП об’єдналася з Румунською радикально-цараністичною партією, проте спілка виявилася неефективною – українська партія отримала тільки один мандат. Ще два українці здобули мандати у Чернівецькому повіті як члени Румунської національно-ліберальної партії. Серед причин поразки, крім слабкої національної свідомості українського населення і виборчих зловживань, називалася також нездатність українських політичних лідерів адекватно оцінювати ситуацію і правильно прораховувати ризики.
Зазначимо, що більшість буковинських публікацій – це передруки з чернівецького часопису «Час». Виборчу та інші тематики представляли також рубрики «З життя українців на Буковині», «З українського життя в Румунії» та окремі статті.
Серед важливих аспектів українського життя на Закарпатті «Діло» порівняно більше уваги приділило освітнім питанням, зокрема боротьбі педагогів за законодавче запровадження української мови як мови викладання у школах. Другого травня 1931 р. в Ужгороді відбувся конгрес народовецького вчительства, на який з’їхалися 476 учасників. Захід став першим масовим виступом українських педагогів Закарпаття за права української мови і запереченням пропагандистського твердження, що 90 відсотків закарпатських учителів прагнуть «великоруської» мови навчання у школах. Окрім запровадження фонетичного правопису, яким послуговувалися українці в усьому світі, конгрес вимагав від уряду заснування в Ужгороді українських педагогічної і торговельної академій та українського університету.
«Позбавлення української школи язикового хаосу та покарання виновників того хаосу» – одна з вимог конгресу «Народовецького Учительського Товариства», який проходив у Хусті 2 липня 1932 р. Протистояння з москвофільським «Учительським Товариством» і «Обществом ім. Духновича» призвело до рішення чехословацького міністра освіти, який виступив за збереження у шкільництві наявного «status guo» аж до остаточного вирішення питання щодо мови викладання у школах автономним сеймом. У короткому часі міністр усе ж постановив, що мовою шкільних підручників, які підлягають міністерському затвердженню, повинна стати місцева народна мова, тобто українська. Щодо підручників, написаних «мішаною» або російською мовами, то такі підлягають поступовому вилученню з навчального процесу. Таке міністерське рішення викликало організовані москвофільські протести.
Вплив антиукраїнських сил Закарпаття був значний і часто знаходив підтримку у владних коридорах Праги. Підтвердженням може слугувати факт заборони діяльності Товариства українських вчителів у січні 1933 р. Власне, спротив викликало слово «українських». На переконання міністра внутрішніх справ, українців на Закарпатті немає, як і немає української мови, а є «руска (малоруска або русінска)» мова і народність.
Незважаючи на українсько-москвофільське протистояння, постійним приростом кількості філій і читалень характеризувалася робота товариства «Просвіта». На 1 січня 1935 р. на Закарпатті діяли 232 просвітянські організації – централя, 8 філій і 223 читальні. За межами Закарпаття філії функціонували у Пряшеві й Братиславі. Членами товариства були понад 1 тис. осіб. При просвітянських структурах працювали 146 театральні кружки, 21 оркестр, 98 хорів, 47 спортових кружки. Щороку видавався календар «Просвіти», останні три роки – ще й «Науковий Збірник».
Для фінансового оздоровлення товариства наприкінці 1931 р. була створена санаційна комісія, що розгорнула широку збіркову акцію по всій Чехословаччині. Звіти свідчили, що тисячі жертводавців підтримали фінансово «Просвіту». Серед благодійників значилися президент Томаш Масарик і знані в країні інтелектуали, чиновники, урядовці.
Для представлення українського життя на Закарпатті та організованого емігрантського – в межах Чехословаччини «Діло» часто послуговувалося ужгородським часописом «Українське Слово». Відповідні матеріали публікувалися у формі окремих статей або у рубриках «Закарпаття», «З українського життя в ЧСР», «З українського життя в Чехословаччині», «З життя української еміґрації в ЧСР», «З життя наших установ на еміґрації».
Ознайомлюючи читачів з діяльністю українських емігрантських товариств та організацій у Празі, «Діло» окремим з них присвятило більше уваги. Так, Товариство українських письменників і журналістів у ЧСР, яке нараховувало понад 100 членів, щорічно проводило близько 20–30 засідань, на яких заслуховувалися і обговорювалися різнотематичні реферати або автори представляли власні твори. Серед доповідачів чи презентантів – Павло Богацький, Аркадій Животко, Григорій Омельченко, Софія Русова, Спиридон Черкасенко, Микита Шаповал. Також Товариство брало участь у відзначенні ювілейних дат, організації та проведенні національних свят, роботі міжтовариських об’єднань, наприклад «Комітету Рятунку України».
На початку 1932 р. стало відомо, що чехословацька влада зареєструвала статут «Союзу українських журналістів і письменників за кордоном». Установчі збори організації відбулися у Празі 25 січня. Очолив її Степан Смаль-Стоцький. Союз визнавав себе аполітичною професійною організацією, завдання якої визначалися необхідністю представляти українську журналістику й літературу на чужині, обстоювати професійні інтереси, забезпечувати матеріальну допомогу потребуючим журналістам і письменникам та членам їхніх родин.
Союз закликав колег із усього світу поповнювати ряди журналістсько-письменницької спільноти, яка у липні 1934 р. нараховувала 52 членів. Окрім літературних і дискусійних вечорів, організація висловлювалася й щодо важливих загальноукраїнських справ, наприклад оприлюднила комунікат щодо голоду й репресій в Україні, вислала до британських діячів, які підписали заяву у справі автономії Галичини, персональні подячні листи, підтримала акцію товариства «Музей Визвольної Боротьби України» у Празі щодо будівництва Народного дому.
Інформації про згаданий музей стосувалися здебільша повідомлень про поповнення фондів новими надходженнями, зокрема майном українців з таборів військовополонених, зразками зброї й амуніції українських військовиків, документами про дипломатичну діяльність Української держави, особистими архівами видатних українців, товариств та організацій, бібліотеками як приватними, так і українських інституцій, стародруками, періодичними виданнями (загалом понад 1 тис. назв), мистецькими творами, колекціями фотографій, марок і грошових знаків.
Восьмого квітня 1935 р. відбулися чергові збори товариства «Музей Визвольної Боротьби України» у Празі, на яких головою обрали С. Смаль-Стоцького. Попередній очільник, Іван Горбачевський, а також філантроп зі США Каленик Лисюк стали його почесними членами. У травні–червні того ж року відбулася виставка вибраних експонатів музею, присвячена 10-річчю заснування.
Значне розростання музейних колекцій вивела на перший план потребу збільшення виставкових площ, що привело до ідеї організації будівництва Українського дому у Празі, у якому, крім музею, мали розташуватися й інші українські установи. Для реалізації проєкту створили комітет, який відповідав за збирання фондів і подальше будівництво. Відповідна відозва музею була поширена серед українців у цілому світі й цільові кошти почали надходити на адресу його директора Дмитра Антоновича. Перекази робили не тільки окремі українці чи українські інституції, а й «наші чужинці-приятелі». Звіти про фінансові надходження періодично публікувалися у пресі, зокрема органі музею – часописі «Вісті». Зазначимо, «Діло» критикувало галичан за незначну участь у збірковій акції, яка характеризувалася тільки 150 золотими за грудень 1933 р. – квітень 1934 р.
Імена меценатів, які впродовж року надішлють суму, еквівалентну 25 доларам США, планувалося відобразити в окремій «Золотій Книзі Добродіїв Музею», а майбутнє відкриття Українського дому, на переконання його організаторів, «буде великим, загально-національним святом, буде тріюмфом української національної праці, нашої національної єдности, свідомости, жертовности, буде великим здобутком українства взагалі, зокрема в очах чужинців – наших приятелів та одночасно буде великим ударом для наших ворогів, що все хочуть бачити нас розєднаними та безсилими».
Початок 1930-х рр. став для українців рядянської України перехідним етапом від завершення політики українізації до запровадження політики інтернаціоналізму, перепоною для формування якої визнавався «місцевий український націоналізм, звязаний з імперіялістичними інтервентами». Таку тезу обґрунтували українські комуністи на спільному засіданні Центрального комітету і Центральної контрольної комісії Комуністичної партії (більшовиків) України, яке відбулося у Харкові 22 листопада 1933 р. Серед інших винними у популяризації націоналізму визнавалися протипартійна група Олександра Шумського, «старі ватажки української контрреволюції» Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Микита Шаповал та ін., контрреволюційні організації від «Спілки Визволення України» до ОУН, очолювані Миколою Скрипником представники нового націоналістичного ухилу в рядах комуністичної партії, літературна група ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), театр Леся Курбаса «Березіль».
Обґрунтовувалися і звинувачення на адресу українського селянства: «Перехід нашої партії до політики інтеґральної колєктивізації і ліквідації кулаків, як кляси, та викорчування останніх корінів капіталізму стрінуло шалений спротив буржуазійно-націоналістичних елєментів, особливо українських кулаків і їхніх аґентур у партії».
Відповідно головним завданням більшовиків визначалася необхідність дати жорстку відповідь на будь-які спроби «розірвати чи ослабити звязок України з Радянським Союзом!».
Підготовка нових кадрів і пропаганда, яку планувалося поширювати за посередництвом 400 газет і про якість якої мало «подбати» політбюро ЦК партії, визнавалися питаннями з «рішаючим значінням».
Нелегку долю звинувачених в антирадянській діяльності розділили й багато з тих українців, які повірили у радянські гасла про українізацію і покинули емігрантське життя заради повернення на батьківщину. Були серед них і галицькі українці – переважно прихильники соціалістично-комуністичних ідей. Проте уже 4 травня 1931 р. «Діло» опублікувало матеріал, у якому йшлося про ймовірні арешти в УСРР вихідців зі Східної Галичини. Втрата комунікації (листової) з родичами, відсутність фактичних відомостей, неможливість оформлення будь-яких офіційних запитів спонукали редакцію представити статтю у формі «прилюдного запиту».
Згортання українізації стало вироком для галицьких українців, бо, незалежно від їхнього політичного минулого, всі вони залишалися носіями української національної ідентичності, яка жодним чином не вписувалася в рамки творення «советского человека». Прикладом тих, хто повірили, можуть слугувати долі Юліана Бачинського і родини Крушельницьких.
Ще одним штрихом до характеристики радянської системи стали події на радянсько-румунському кордоні у 1932 р. Йшлося про розстріли радянськими прикордонниками втікачів (переважно селян) з УСРР, які намагалися перетнути кордон по ріці Дністер. Румунська делегація на конференції товариств для Ліги Націй порушила це питання і заявила, що Ліга Націй повинна зацікавитися долею тих біженців, яким вдалося уникнути куль, і надати їм необхідну допомогу. Поступово справа набула розголосу у європейській та американській пресі. Так, журналіст із Нью-Йорка, який відвідав села над Дністром у Бессарабії, стверджував про вбитих понад тисячу українців і молдаван, які тікали з більшовицького пекла.
На жаль, багато з тих, кому вдавалося успішно здолати кордон, потрапляли під процедуру депортації. Проти такого розвитку подій виступив Допомоговий комітет української еміграції в Румунії, прирівнявши процедуру депортації з розстрілами, які практикувала радянська сторона. Комітет надіслав відповідну відозву-протест румунському урядові, Комітету зі справ біженців при Лізі Націй, Міжнародному Червоному Хресту, українським емігрантським організаціям, засобам масової інформації та спробував організувати збір коштів і речей для втікачів.
У квітні 1932 р. румунський сенат розглянув інтерпеляцію сенатора-українця Д. Маєра-Михальського до уряду з вимогою припинити процедуру депортації і започаткувати міжнародний фонд утримання біженців. Незважаючи на протести, які лунали з різних трибун у різних країнах, конкретного рішення прийнято не було, і розстріли безборонних утікачів-українців з «більшовицького раю» продовжувалися і в наступному, 1933, році.
Найстрашнішим і найтрагічнішим проявом функціонування радянської системи побіч із масовими й необґрунтованими репресіями проти власного народу, став голод 1932–1933 рр., спричинений не природними, а політичними факторами. Примусове запровадження непритаманної й неприйнятної для українського селянина форми господарювання, якою стала колективізація, призвело до мільйонних людських втрат серед українського селянства.
Навесні 1931 р. у Радянському Союзі планувалося колективізувати 50 відсотків усіх селянських господарств, що, на переконання Й. Сталіна, мало перетворити СРСР у «могутню хліборобську державу модерного типу». Стосовно цього «Діло» зазначило: «Очевидно, що не можна на цілих 100 відс. брати поважно оптимістичних заповідей більшовицьких реалізаторів теоретичного колєктивізаційного й засівного пляну, тому, що при його реалізації вийдуть напевне на верх величезні орґанізаційні недостачі та всі погані сторінки “казьонного” комуністичного управління колєктивних і державних господарств, недостача машин, упадок видайности праці робучих рук і т. д. і т. п.».
Наприкінці 1931 р. невиконання плану по хлібозаготівлі стало реальністю не тільки для новосколективізованих господарств, а й для колгоспів і радгоспів, що працювали не перший рік. Почали лунати погрози щодо застосування репресій до тих, хто бойкотує урядовий план. Найгірша ситуація склалася на українських землях. Щоб унеможливити вивіз усього збіжжя, селяни вдавалися до пасивного опору, одним із проявів якого стало нищення коней – основного перевізника вирощеного врожаю. Згодом почали з’являтися повідомлення про вбивства селянами комуністів, відповідальних за хлібозаготівлю, і заворушення у містах, спровоковані браком хліба.
Невдачі по хлібозаготівлі й провал плану весняної посівної кампанії 1932 р. призвели до рішень влади щодо зменшення обсягів хлібозаготівлі й планових показників по заготівлі худоби, а також по відміні обмежень на забій худоби для власних потреб і на продаж сільським населенням. Незважаючи на прийняті заходи, посівна кампанія була виконана тільки на 50 відсотків, а українські села почали голодувати. Радянський уряд замість того, щоб максимально зосередитися на прийнятті рішень щодо запобігання голоду, почав приймати постанови, наприклад, про боротьбу з перекупниками і спекулянтами від 6 травня 1932 р. чи про відповідальність (смертна кара або ув’язнення від 10 років з конфіскацією майна) за крадіжку харчових продуктів під час їх транспортування від 8 серпня 1932 р.
Світові засоби масової інформації почали свідчити про факти голоду, пишучи, зокрема, про відсутність харчових продуктів по селах і їжу з лушпиння і бадилиння, про сільських дітей у містах з написами на одязі, що їх покинули батьки через голод, про юрби селян, які порпалися у міських смітниках, про масову міграцію селян до міст заради працевлаштування. Згодом з’явилися повідомлення про факти канібалізму. Про голодову катастрофу писалося й у листах, які отримували галичани від своїх родичів з радянської України, з проханням допомогти харчами. Кількість померлих голодовою смертю обраховувалася у межах 3–6 млн осіб.
У червні 1934 р. «Діло» представило записки втікача з радянської України, який був свідком голодової катастрофи. Для розуміння пережитого наведемо короткі витяги з опублікованого, які значно глибше представляють особисту трагедію кожного зокрема, ніж загальні цифри, якими б вражаючими вони не були. «Вчора бачив я людину зісохлу, тільки шкіра і кости, а завтра опухне до того, що шкіра потріскає, з ран потече, мухи за нею роєм полетять, на живім тілі появляться черви. …За городами купка людей; нахилені, підходжу, страшний обід. Здохлий колхозний кінь, ріжуть, кавальцюють, дехто тутже сире, гложе. Псів поїли ще зимою… В сусіднім селі мати зарізала свою дитину і зїли сімією… Мерли цілими сімями, ховати нікому, трупи лежать по дві неділі, сморід. …Після Великодня підрахував я за 3 місяці у нашому селі умерло 3200 душ; було 7000». «Під час жнив влада висилає на село численні озброєні загони комуністів та комсомольців, котрі днем та ніччю стережуть збіжа і на пні і коло молотарок. І горе тому, хто би відважився вже на зібранім зі снопів полі підняти хоч би колосок». «Дехто думав би, що фізичне винищення української нації почалося аж тоді, як большевики зробили штучний голод і завели масові розстріли. На мою думку ця пекольно-діявольська справа велась уже від приходу большевиків ріжними способами».
З ініціативи Української парламентської репрезентації у Львові 25 липня 1933 р. відбулися збори представників українських центральних економічних і культурних установ та організацій, які постановили створити український громадський комітет допомоги страждальній Україні, який остаточно оформився п. н. Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ), президію якого очолив Дмитро Левицький. Також був обраний Діловий комітет під головуванням В. Мудрого. Перші комунікати Комітету стосувалися створення повітових і місцевих громадських структур. Планувалося проведення збіркових акцій, дня національної скорботи, протестних віч. Згодом інформація про антирадянські віча із засудженням радянської політики в Україні відображалася в рубриці «На протестаційному фронті».
Організатори УГКРУ також звернулися до українців у цілому світі з проханням започатковувати подібні комітети у себе, налагодили співпрацю з греко-католицькою і православною Церквами та звернулися до міжнародних гуманітарних організацій задля координації допомогових акцій. Окремо наголошувалося на необхідності фіксації свідчень очевидців голоду (листи, інтерв’ю), які мали стати частиною відповідної доказової бази у зверненнях до міжнародних організацій.
У короткому часі допомогові комітети запрацювали, зокрема, у Берліні, Брюсселі, Відні, Лондоні, Парижі, Празі, різних містах США.
У Львові 1 жовтня 1933 р. вийшло ч. 1/2 безпартійного політичного двотижневика «За Україну» (усього три числа; відповідальний редактор Володимир Темницький). Його перша сторінка містила мапу голоду в Україні. Завдання часопису визначалося необхідністю боротьби за державну самостійність України, а в найближчій перспективі він мав слугувати інформаційним засобом у висвітленні подій в Україні та світі, пов’язаних з голодовою катастрофою.
Діловий комітет УГКРУ визначив дату 29 жовтня 1933 р. Днем національної скорботи. По церквах планувалося проведення Богослужінь, під час яких мали виголошуватися проповіді про недолю українців у радянському Союзі, та панахид за померлими від терору і голоду. По галицьких містах і селах мали відбутися збори й віча з доповідями про становище у радянській Україні, на яких передбачалося прийняття резолюцій з протестом проти «більшовицького насильства та руйнування нашого народу».
Однак відділ безпеки Львівського воєводства заборонив проведення віч і зборів, мотивуючи рішення нещодавнім атентатом на секретаря консульства СРСР у Львові. Виходом із ситуації стали зібрання працівників установ, у яких брали участь тільки співробітники конкретної інституції. Жодна людина «з вулиці» не мала права бути присутньою на таких зборах. Перевірка могла нагрянути у будь-яку мить. Решта програми Дня національної скорботи залишилася без змін. Про заходи, які відбувалися 29 жовтня на українських землях Польщі й у світі, інформувала добірка «День жалоби і протесту».
Напередодні акції свій пастирський лист оприлюднила греко-католицька Церква. У ньому, зокрема, зазначалося: «Наша любов звертається з особлившим співчуттям і глибоким болем до тих, що там за кордонами терплять невиносимі муки і вмирають з голоду. На вид того, що там діється, дрож жаху і співчуття переходить майже ціле людство. Але те загальне співчуття не рятує голодуючих. Людська поміч при найліпшій волі мало може супроти страшної руїни. Ми є майже безсилі свідки нечуваних і небувалих подій».
Очевидно, що простого людського співчуття і приватної допомоги було недостатньо для припинення масового голодового вбивства. Потрібна була воля влади і безпрецедентний тиск міжнародних організацій, наділених відповідними повноваженнями. Влада, яка одночасно і започаткувала, і заперечувала голод, проводила власну політику, спрямовану у кінцевому результаті на стирання національної ідентичності. Позиція ж Ліги Націй засвідчила небажання організації реагувати на фізичне знищення однієї з націй, яке з часом було визнане геноцидом.
Представниця УГКРУ посолка М. Рудницька 28 вересня 1933 р. відбула аудієнцію у президента ради Ліги Націй, який виявив зацікавленість справою голоду, висловив співчуття і пообіцяв зробити усе можливе, щоб винести питання голодомору на розгляд ради Ліги Націй. На адресу найавторитетнішої міжнародної трибуни надходили відповідні меморіали, листи і телеграми від українських інституцій з усього світу. В результаті, рада Ліги Націй на закритому засіданні розглянула питання голоду, проте вирішила, що ця справа не належить до її компетенції – нею повинен займатися Міжнародний Червоний Хрест. Фактична можливість організації міжнародної гуманітарної акції під протекторатом Ліги Націй була втрачена. Незважаючи на негативний результат, «траґічний факт голоду на Радянській Україні дістав своє юридичне потвердження і 76-а сесія Ради Ліґи Націй признала його практично».
У вересні 1934 р. Діловий комітет УГКРУ знову звернувся до президії Ліги Націй. Потреба звернення обумовлювалася бажанням Радянського Союзу вступити до міжнародної організації. На переконання українців, передумовою позитивного рішення московського прохання мала стати зміна внутрішньої політики радянського уряду, яка спричинила голодомор, і дозвіл на міжнародну допомогу голодуючим. Як відомо, політика не змінилася, а прийом СРСР до Ліги Націй відбувся.
Незмінність внутрішньої політики Радянського Союзу підтвердив меморіал поневолених Москвою народів Азербайджану, Північного Кавказу, Грузії, Туркестану і України, надісланий на адресу Ліги Націй 19 вересня 1935 р. Підписанти наголошували, що «від часу вступлення Совітського Союзу до Ліґи Націй, частина моральної відповідальности за сумну долю наших поневолених Совітами народів паде і на женевську інституцію».
Якщо врегулювання політичної складової українського питання у Польській державі не мало логічного завершення через недотримання польською владою засадничих міжнародних рішень щодо Східної Галичини, то у господарському плані все загалом підпорядковувалося законам економічного розвитку й у більшості випадків відповідні українські структури засновувалися або продовжували функціонувати, розвивалися або банкротували, приносили прибуток і сплачували податки згідно з чинним польським законодавством.
Так, у жовтні 1935 р. «Земельному Банку Гіпотечному» виповнилося 25 років, і «Діло» представляло його як «одиноку у нас банково-фінансову установу в повному значінні цього слова». Серед драматичних сторінок історії банківської установи, крім воєнних лихоліть, значився і закон від 1928 р., який передбачав збільшення основного капіталу до 5 млн зол. Визначальною у формуванні такої суми стала допомога митрополита Андрія Шептицького і єпископа Григорія Хомишина, які значилися і серед засновників банку.
Низька прибутковість «Земельного Банку Гіпотечного» у досліджуваний період пояснювалася загальною економічною кризою і, відповідно, важким становищем селянських господарств, які були головними його боржниками.
Чергові, 35-ті, збори Центрального кооперативного банку (Центробанку), які відбулися у Львові наприкінці березня 1934 р., ознаменували собою 35-річчя фінансової установи. У 1933 р. банківська структура розмістилася у власній кам’яниці (вул. 3 мая, ч. 15), освячення якої відбулося 21 лютого. На початку 1935 р. членами Центробанку були 772 кооперативи, 105 фізичних і 19 юридичних осіб. В його організаційній діяльності важлива роль відводилася періодичному проведенню конференцій українбанків, організації низових кредитних кооперативів, скликання спільних нарад центральних економічних інституцій задля узгодження діяльності.
Пропагована Центробанком справа дрібної ощадності сприяла розвитку діяльності товариства «Ощадність». Поступово масова ощадність ставала популярною, про що свідчило зростання кількості низових кредитних кооперативів, кількість яких на галицькій землі у 1933 р. наближалося до 500. Популяризатором ощадності серед іншого було щорічне «Свято Ощадности». Товариство закликало українців заощаджувати і відкривати особисті рахунки в українських банківських установах, що уможливлювало мобілізацію національного капіталу, який рекомендувалося вкладати у придбання землі селянами, піднесення продуктивності праці сільських господарств, розбудову промислу і ремесла, що сприяло би працевлаштуванню тисяч безробітних українців.
У 1933 р. товариство внесло зміни до статуту і власну мету визначало необхідністю «поширювати ідею ощадности як підставу господарности і добробуту своїх членів». Також задля покращення управлінських функцій наглядова рада товариства була скорочена з 15 членів і 5 заступників до 7 членів і 2 заступників.
Окремі публікації повідомляли про відзначення 30-річчя Українського кооперативного банку у Станиславові, 40-річчя Українбанку «Віра» у Перемишлі і про заснування Промислового банку у Львові (ініціатор – Українське технічне товариство).
Свої тридцяті збори провів у Львові 11 липня 1931 р. Центросоюз – українська торговельна кооперативна централя, що розпочинала діяльність у 1900 р. як «Спілка для господарства і торгівлі» у Перемишлі. Загальна економічна криза, яка супроводжувалася зубожінням населення і значним зменшенням господарської діяльності, зумовила прийняття делегатами зборів певних рішень – пропонувалося впорядкувати процес надання кредитів, організувати акцію товарного обміну і закупівлі сільськогосподарської продукції, що пояснювалося низькою купівельною спроможністю села, провести реорганізацію матеріально слабких кооперативних союзів на місцях і сприяти створенню організаційно й торговельно самовистарчальних союзів, зобов’язати членів кооперативних союзів ставати членами Центробанку задля створення фонду «негайної допомоги кооперативам», виступити проти творення капіталістичних синдикатів і картелей, формування яких сприятиме банкротству дрібного сільськогосподарського виробника.
Станом на червень 1934 р. Центросоюз об’єднував 29 окружних кооперативних союзів. Їхні торги у 1931 р. знизилися на 25 відсотків, у 1932 р. – на 21 відсоток, у 1933 р. – на 6 відсотків. При тому у Станиславівському воєводстві ці торги у 1933 р. зросли на 13 відсотків, що свідчило про поступовий вихід української кооперації із загальної економічної кризи.
У березні 1935 р. із заснуванням м’ясарського відділу Центросоюзу була започаткована нова ділянка його праці. У короткому часі у Львові розпочали торгівлю м’ясом і м’ясними виробами чотири спеціалізовані крамниці.
У січні 1934 р. 30-річчя праці відзначив Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК), який був заснований у Львові 4 грудня 1903 р. як Крайовий ревізійний союз (КСР). Його статут намісництво затвердило у січні наступного року, а вже у червні КСР отримав право проводити ревізії у кооперативах. Перед Першою світовою війною членами РСУК були понад 600 кооперативів.
На 1932 р. Союзові підпорядковувалися усі центральні кооперативні установи – Центросоюз, Центробанк, «Народна Торговля», Маслосоюз, а також 34 окружні союзи кооперативів, 122 українбанки, 109 районових молочарень та 2865 низових кооперативів різних форм. У своєму штаті РСУК мав 76 службовців, зокрема 36 ревізорів. Його пресовими органами були тижневик «Господарсько-Кооперативний Часопис» та місячник «Кооперативна Республика». «РСУК є правдивим осередком нашої кооперації на західних землях, обєднуючи українські кооперативи від Нового Санча по Скалу над Збручем та від Жабя по Берестя на Поліссі. Нема такого повіту, де не ділав би РСУК, нема, мабуть, такого села, де не заїхалиб його ревізори, нема громадянина-українця, що не знав би про цю установу. Бо РСУК – це завершення нашої кооперативної будівлі, це поняття рівнозначне з обєднанням нашої кооперації в одному національному осередку».
Ювілейні святкові заходи розпочалися 16 січня 1934 р. архиєрейською Службою Божою у церкві св. Юра і продовжилися урочистою академією у Великому міському театрі. У переліку святкових заходів значилося і вручення РСУК прапора кооперації як символа об’єднання під одним «ідеольоґічним і орґанізаційним проводом», яке відбулося 3 червня на площі «Сокола-Батька» за участю понад 10 тис. присутніх. Чин посвячення здійснив митрополит А. Шептицький. Прапор мав два кольори: з одного боку, малиновий, з іншого – блакитний, і містив вишите гасло: «В обєднанні власних сил – до добра і краси».
Негативно позначилося на діяльності РСУК рішення Кооперативної ради у Варшаві обмежити його юрисдикцію трьома східногалицькими воєводствами (1934 р.). Керівництво Союзу повідомило варшавську централю про готовність внести зміни у статут згідно з новими кооперативними вимогами, однак просило залишити у його ревізійному підпорядкуванні всі українські землі під Польщею.
Остаточне рішення передбачало, що до грудня 1934 р. РСУК продовжує працювати згідно з існуючими компетенціями. Перший квартал 1935 р. його сфера впливу буде обмежена Львівським, Тернопільським і Станиславівським воєводствами. Далі право ревізійної діяльності залежатиме від нового статуту, який РСУК має представити Кооперативній раді у Варшаві до 31 березня.
«Діло» інформувало також про щорічні загальні збори РСУК, публікувало перелік кооперативів, прийнятих у члени РСУК, і тих, які виходили з його підпорядкування.
Шостого травня 1933 р. за ініціативою РСУК відбулися збори українських кооператорів, у яких взяли участь 50 їхніх представників зі Львова. Присутні вирішили заснувати Українське товариство прихильників кооперації «Кооперативна Громада» із завданням «плекати і поширювати економічні науки загалом, а кооперативні зокрема і то шляхом сходин, рефератів, видавництв і т. д.».
Якщо у діяльності кооперативного банку «Дністер» – банку дрібного селянського кредиту – спостерігалися позитивні тенденції (у 1930 р. установа оформила позик на суму понад 7 млн зол.), то спроможності товариства взаємних убезпечень «Дністер» обмежувалися нормою закону про обов’язкове убезпечення, яка вимагала дві третини вартості нерухомого майна страхувати у «Державному заведенні взаїмних обезпечень». Як наслідок, не всі українці переймалися зобов’язанням хоча б дозволену одну третину страхувати у національній установі. Щоби хоч якось зарадити ситуації, «Дністер» розпочав агітацію за необхідність страхування «живого та мертвого інвентаря».
Відзначаючи 40-річчя початку діяльності (15 вересня 1892 р.), правління товариства вирішило не проводити святкових заходів, запропонувавши натомість проголосити ювілейний рік «роком інтензивної праці для скріплення його фінансових основ та для дальшої його розбудови». А працювати було над чим – незважаючи на те, що у 1932 р. кількість чинних договорів страхування від пожеж була на 20 відсотків більшою, ніж у 1931 р., і становила майже 122, 6 тис., загальна кількість українських господарств у Галичині сягала 1 млн. Тобто тільки одна восьма частина власників реальностей проявила патріотизм і застрахувала третину вартості належної їм нерухомості у «Дністрі».
З кожним наступним роком кількість договорів зростала, й у 1934 р. товариство мало 142 133 полісів із 3169 громад. Починав набирати популярності і процес укладання договорів страхування майна від крадіжок. Особливо таким убезпеченням зацікавилися сільські кооперативи.
Незважаючи на загальні показники росту, в останні роки «Дністер» завершував кожен фінансовий рік із бюджетним дефіцитом. У 1934 р. він становив 15 тис. зол. і був покритий із резервних фондів установи. «Діло» наголошувало: «Не можна допустити до того, щоби ця ще тепер сильна установа, що є своєрідною нашою економічною фортецею, сама себе зїдала через нашеж таки недбальство та занедбування наших обовязків супроти неї».
Позитивні тенденції розвитку товариства убезпечень на життя і ренти «Карпатія» дозволили установі у березні 1931 р. придбати власну кам’яницю у Львові (Ринок, ч. 38). Освячення нових приміщень відбулося у лютому наступного року. Наприкінці 1934 р. «Карпатія» мала 1933 заключених страхових договорів з убезпеченим капіталом на понад 6 млн зол. Власні фонди товариства – основний і запасний капітал, резервний фонд, фонди різниці курсу валют і цінних паперів – становили понад 242 тис. зол. Прибуток за звітний рік склав майже 10 тис. зол., 80 відсотків якого поповнили запасний капітал.
Серед причин, які гальмували розвиток «Карпатії», називалися страхування українців не в українській установі, обмеження терену її діяльності територіями Львівського, Станиславівського, Тернопільського, Краківського і частини Шлеського воєводств та браком фахівців.
Супровідним чинником економічного розвитку і зростання добробуту населення була злочинність. Тому, крім страхування від пограбувань і крадіжок популярності набували охоронні фірми. Зокрема, у 1932 р. «Діло» розповіло про приватну безпекову організацію «Заведення Береження та Охорони», яка діяла у Львові впродовж 20 років і яку популярно називали «Чувай». Завдання установи полягали у забезпеченні нічною охороною торговельних і промислових локалів, банків, кам’яниць і вілл.
«Народна Торговля» як організаційний і господарський осередок міської споживчої кооперації (сільська споживча кооперація, представлена в окружних кооперативних союзах, підпорядковувалася Центросоюзу) спеціалізувалася на постачанні закордонних (колоніальних) товарів, співпрацювала із західними гуртівнями й виробниками, організовувала збут продукції української кооперації і приватних виробників.
На початку січня 1934 р. «Народна Торговля» розпоряджалася 32 власними склепами (складами-крамницями), з яких 5 розташовувалися у Львові, 5 – на Волині, 22 – по більших галицьких містах. У своїй діяльності організація об’єднувала 62 міські кооперативи. Її штат у 1932/1933 фінансовому році становив 163 співробітники, товарний обіг перевищив 8,5 млн зол.
Задля популяризації українського товаровиробника у львівській централі «Народної Торговлі» у березні 1933 р. запрацювала постійна виставка продукції вітчизняних виробників.
Про діяльність крайового господарського товариства «Сільський Господар» «Діло» інформувало за посередництвом звітів зі щорічних загальних зборів, наголошуючи при цьому на відсутності урядових субвенцій і «нечуваній» господарській кризі. Негативно позначилася на спроможностях господарської інституції також пацифікація, яка фактично призупинила роботу товариства і його філій та кружків у Галичині восени 1930 р. та часто супроводжувалася матеріальними і фізичними збитками для структурних підрозділів і співробітників. До негативних чинників відносили і вибори до сейму й сенату, які відволікали частину громадських діячів від праці у господарській ділянці.
На початку 1931 р. структуру «Сільського Господаря» представляли 81 філія і 1122 кружки. Через кризу зменшилася кількість агрономів з 36 до 12, що не забезпечувало і десятої частини потреб господарств у фахових консультаціях.
Поступово ситуація налагоджувалася, і «Сільський Господар» розвинув діяльність у трьох напрямах – представлення і захист інтересів українського організованого хліборобства, організація села і розвиток агрономії. У 1934 р. товариство функціонувало за посередництвом 66 філій і 1287 кружків (звіт за попередній 1933 р. виказував 73 філії і 1410 кружків), членами яких були 57 112 селян. Членами «Сільського Господаря» були також 1731 господарський кооператив, 152 районові молочарні та 29 повітових кооперативних осередки. При філіях працювали 34 повітові агрономи, кількість яких разом із фахівцями централі становила 41 особу. Свою фахову працю товариство здійснювало за посередництвом агротехнічного і зоотехнічного відділів, хліборобського вишколу молоді та видавничої діяльності (спеціалізована література, часописи «Сільський Господар» і «Український Пасічник»).
У 1933 р. минуло 85 років від часу скасування панщини у Галичині. Відповідно 16 травня стало днем українського хлібороба – «Святом Свободи». Попередні шість років за ініціативою «Сільського Господаря» «Свято Свободи» відзначалося уже і як свято товариства. Цей день став «символом добування власними силами хліборобства таких вольностей, які колись у меншій мірі мусіли надавати нам чужі монарші руки». Святкування відбувалися упродовж травня і червня – після традиційних Богослужінь селяни збиралися у кружках «Сільського Господаря» та кооперативах, заслуховували й обговорювали реферати про можливості вдосконалення ведення господарства. Завершувалися урочистості переважно аматорськими виставами або концертами.
Кожне наступне свято проходило під певним гаслом. У 1933 р. таким гаслом стала необхідність подбати про хліборобський вишкіл молоді. Пропонувалося створювати при кружках «Сільського Господаря» гуртки молоді (12–18 років), які мали сприяти фаховій освіті його членів та перетворенню їх на здібних господарів і українських громадян. Наступного року кількість гуртків виросло до 367, і вони представляли понад 3500 хлопців і дівчат. Практичні заняття відбувалися під наглядом агрономів. Гуртки молоді об’єднувалися у секції «Хліборобського Вишколу Молоді» при філіях «Сільського Господаря». При централі товариства була створена його головна секція.
У березні 1934 р. відбулося перше засідання ради Львівської хліборобської палати (ЛХП), до якої входило 97 радників, зокрема 15 українців від українських хліборобських організацій і 8 представників «староруського табору». Управа нової структури складалася з 11 осіб, серед яких українців представляли о. Тит Войнаровський, голова товариства «Сільський Господар», і Мирон Луцький, дідич з Янчина.
Юліан Павликовський, сенатор, віцепрезидент товариства «Сільський Господар», виступаючи на першому засіданні ради ЛХП, зазначив: «Беручи участь у працях Львівської Хліборобської Палати, яка одинока на цілій українській національній території не була зачинена для доступу до неї орґанізованих суспільних форм українського хліборобського світу, українське рільництво бажає впливати у ній безпосередньо на розвиток аґрарних справ і на розвязування хоробливо заогненого аґрарного питання нашої Батьківщини. Представництво українського хліборобства у цій Високій Палаті буде захищати інтереси цьогож хліборобства як у ділянці аґрарної політики, так і в ділянках аґро- і зоотехніки та інших галузях сільського господарства і в ділянці хліборобського вишколу та освіти».
Дев’ятнадцятого квітня 1934 р. був створений український клуб радників ЛХП, який очолив о. Т. Войнаровський. Клубний офіс розташувався у приміщеннях «Сільського Господаря» (Львів, Ринок, ч. 10, ІІ поверх). Наступного року під час пленарного засідання ради ЛХП промовцю від українського клубу Ю. Павликовському заборонили виступати українською мовою, мотивуючи це тим, що урядовою мовою Палати є польська мова. У відповідь сенатор запевнив поляків, що промова радника не підпадає під визначення «урядова мова», і запротестував проти обмеження прав української мови у самоврядній установі, покликаній вирішувати суто господарські питання.
Крайовий молочарський союз «Маслосоюз» на початку 1930 р. поставив перед собою амбітну мету – максимальна механізація власними фондами всіх кооперативних молочарень до 1935 р. Задля досягнення запланованого розпочали із структурної реорганізації – ліквідації нерентабельних місцевих кооперативів і створення районових молочарень, потужності яких дозволяли переробляти значну кількість молока і забезпечувати рентабельність.
На початку 1931 р. членами «Маслосоюзу» рахувалися 244 структури, зокрема 74 районові молочарні, 11 суто молочарських кооперативів, 121 кооператив мішаного типу. Загалом молочна кооперація охоплювала 1027 східногалицьких громад. У 1930 р. було вироблено близько 2,170 млн кг масла, а його експорт подвоївся. Торгівля у краю відбувалася серед іншого у 20 крамницях дрібного продажу, 8 з яких мали львівську прописку. Поступово кількість торгових точок зростала й у 1935 р. становила уже 31 крамницю. Щороку господарська інституція частину прибутку виділяла на підтримку «Просвіти», «Рідної Школи» й інших культурно-освітніх товариств.
Задля зосередження сировини, її переробки й реалізації кінцевої продукції в одних руках крайовий союз кооперативів «Дністросян» ліквідував у своїй структурі молочарський відділ, а відповідні кооперативи передав в управління «Маслосоюзу». Про це свідчив відповідний документ, підписаний названими союзами 27 травня 1931 р.
Задля підвищення фахової підготовки молочарський союз практикував проведення у Стрию шестимісячних молочарських курсів. Вимоги до кандидатів передбачали українську національність, вік 18–30 років, теоретичну підготовку та щонайменше двотижневу молочарську практику, поручительство від кооперативної установи, яка брала на себе матеріальні й моральні зобов’язання. Мета навчання полягала у підготовці керівників районових молочарень та інших фахівців молочарської кооперації. До 1935 р. термін курсів зріс до семи місяців, і було прийнято рішення на їхній базі відкрити постійну молочарську школу.
Наприкінці березня 1932 р. у Львові пройшли ХХ загальні збори «Маслосоюзу», які ознаменували собою 25-річчя господарської структури (1907–1932 рр.). На чільному місці у залі зібрання розмістили портрети перших діячів Молочарського союзу у Стрию – Євгена Олесницького, о. Остапа Нижанківського і Дениса Сембратовича. Урочисті заходи, які включали «благодарственне» і поминальне Богослужіння у церкві св. Юра, посвячення забудувань «Маслосоюзу» (вул. Бартоша Ґловацького, ч. 23) і ювілейні надзвичайні загальні збори крайового молочарського союзу, відбулися 13 грудня того ж року. З нагоди ювілею вийшов альбом, який містив світлини засновників, групові фото керівників і працівників «Маслосоюзу», а також світлини «з усіх підприємств, крамниць і робітень». Автором обкладинки «великої мистецької вартості» був Павло Ковжун.
У 1933 р. «Маслосоюз» розширив власну діяльність за посередництвом відкриття птахо-м’ясарського відділу. Постачальником птиці став «Сільський Господар». Окрім того, запрацювала і власна птахоферма на півтори тисячі курей. Уже наступного року щоденний продаж м’яса птиці у Львові становив 160 кг.
У 1934 р. членами «Маслосоюзу» були 168 кооперативів, які виготовляли близько 2,3 млн кг масла. У підсумку річної торговельної діяльності доходи склали майже 818 тис. зол., витрати – понад 814 тис. зол. Чистий прибуток становив 3477 зол. Товари української господарської структури експортувалися до Австрії, Великобританії, Данії, Німеччини, Франції, Чехословаччини, Швейцарії і навіть до радянської України й далекої Палестини. Пресовим органом «Маслосоюзу» був часопис «Кооперативне Молочарство».
Загальні збори крайового товариства українських ремісників, промисловців і торговців «Зоря» у Львові (24 січня 1932 р.) вирішили більше уваги приділити роботі секції опіки над ремісничою молоддю, а в організаційному плані – розширенню діяльності за посередництвом відкриття нових філій. Того ж року адміністрація «Зорі» розширила власні площі (вул. Вірменська, ч. 25) за рахунок придбання суміжних кімнат і облаштувала під власні потреби два поверхи за вказаною адресою. Щосуботи і щонеділі тут відбувалися сходини, відчити, репетиції хору, аматорського гуртка й оркестру, танцювальні та чайні вечори тощо.
У 1932 р. структуру товариства представляли чотири секції – організаційна, опіки над ремісничою молоддю, освітньо-забавова і музична. Його членами на той час були 146 самостійних ремісників і челядників та 230 представників ремісничої молоді. Бібліотечний фонд організації нараховував понад 700 книг.
П’ятдесятиріччя найстаршого організованого осередку українського міщанського життя припало на 1934 р. Належні урочистості за участю представників 19 філій (усіх було 20) відбулися 30 грудня. У листопаді наступного року товариство «Зоря» провело чин освячення кам’яниці (вул. Вірменська, ч. 25) і пригадало, що заходи з придбання власного приміщення почалися після того, як 27 років тому москвофільські керманичі «Народного Дому» «викинули відтіль “Зорю” на вулицю».
Належну увагу приділило «Діло» діяльності філій товариства, інформуючи серед іншого про заснування нових структур, наприклад у Бурштині, Калуші, Коломиї, Радехові, Сокалі, Трускавці.
Недоліком організаційного руху українського міщанства була відсутність станових об’єднань. До 1927 р. функціонували обов’язкові цехи, які представляли ремісників усіх національностей. Від 1927 р., згідно з новим законодавством, з’явилася можливість створювати приватні цехи. Перший український цех ремісників був заснований у Станиславові у березні 1932 р. Спочатку він функціонував як повітовий. Від січня 1933 р., після затвердження нового статуту, зміг розширити діяльність на Станиславівське воєводство.
Незважаючи на економічну кризу, яка негативно вплинула також на готельний і ресторанний бізнес, «Народна Гостинниця» (Львів, вул. Костюшка, ч. 1) завершила 1932 діловий рік з прибутками. Згідно зі звітом про діяльність, цей кооператив у 1934 р. нараховував 877 членів. Щодо клієнтів готелю, то їх кількість вдалося збільшити за рахунок зниження вартості номерів на 40 відсотків.
У будинку «Народної Гостинниці» у січні 1931 р. відкрилася крамниця «Українське Народне Мистецтво», яка зайнялася популяризацією і торгівлею вишивкою (одяг, рушники, обруси тощо), килимами, керамічними виробами, різьбленими виробами з дерева. Крім крамниці, однойменний кооператив організовував виставки народного мистецтва у містах Галичини і за кордоном, зокрема у Львові, Станиславові, Познані, Данцигу.
Про розвиток українського промислу і торгівлі свідчили публікації, які розповідали про успіхи або повідомляли про заснування національних підприємницьких структур. Зокрема, мова йшла про фабрику цукерок «Фортуна Нова» (у 1933 р. відзначила 10-річчя, виробляла 60 видів цукеркової продукції і відкрила крамницю на вул. Руській, ч. 20 (будинок «Дністра»), у 1935 р. німецька кіностудія значну частину зйомок про українське життя Львова відзняла на її площах), кооперативний ресторан «Вітаміна» (Львів, вул. Костюшка, ч. 3, установчі збори відбулися 25 вересня 1932 р., відкриття – 4 березня 1933 р.), львівські пекарні «Золотий Колос» (вул. Янівська, ч. 77, 15 листопада 1933 р. відкрила власний кіоск з печивом на пл. Берестейської Унії), «Якір» (відкрилася у жовтні 1932 р.) і «Русалка» (вул. Бема, ч. 12а, чин освячення відбувся 27 серпня 1933 р.), львівську фабрику цикорію «Луна» промислового кооперативу «Суспільний Промисл» (заснована у 1932 р., штат – 11 працівників (поступово зростав), у 1934 р. чистий прибуток склав близько 6165 зол.), фабрику «Золота Кава» у Красному (поблизу Львова) (єдиний український виробник кави з солоду п. н. «Золота кава солодова з цикорією»), кооператив «Продукція» (переробка овочів на мармелад, повидло, джем тощо, заснований у 1933 р., перший рік працював на території фабрики «Фортуна Нова», влітку 1934 р. відкрив власну фабрику на вул. Павлінів, ч. 16), єдину українську галантерейну крамницю від заснованого у 1935 р. кооперативу «Базар» (Львів, вул. Руська, ч. 3), магазин і робітню підліткового й чоловічого одягу «Те-Ка» (текстильна конфекція) (Львів, вул. Трибунальська, ч. 1, відкритий у вересні 1933 р., у грудні 1935 р. «Діло» повідомило, що після ліквідації фірми «Те-Ка» колишній її управитель відкрив кравецьку робітню на вул. Клепарівській, ч. 7), єдину українську хутряну фабрику «Хром» (Львів, вул. Руська, ч. 20), ткацький кооператив «Комета» (Львів, Знесіння, вул. Словацького, ч. 1, заснований восени 1935 р.), шевський кооператив «Дерма» (установчі збори відбулися у Львові 5 лютого 1933 р., першу крамницю і робітню відкрив 1 квітня на вул. Михайла, ч. 4 (поблизу «Народної Гостинниці»), кооператив «Шовк» у Самборі (згідно з рішенням загальних зборів від 14 травня 1933 р. кооператив змінив прописку зі львівської на самбірську, де почала працювати його ткальня), склеп електротехнічних приладів «Е-КО» (власність кооперативу українських інженерів «КІР», відкритий у Львові у 1934 р.), столярний кооператив «Піон» (відкритий в будинку Українського товариства допомоги інвалідам 1 квітня 1935 р. (Львів, вул. Потоцького, ч. 48), перший український похоронний заклад «Харіс» (відкритий у квітні 1933 р. у «Народному Домі» Преображенської церкви (Львів, вул. Корняктів, ч. 3).
З-поза українського підприємництва, «Діло» розповіло про роботу «Львівського Акціонерного Товариства Броварів», броварню якого (вул. Клепарівська, ч. 18) відвідали українські журналісти у квітні 1932 р. Власну історію підприємство починало у 1898 р., поступово розширилося до площі 25 моргів, на яких розташувалися 5 груп фабричних будинків. Річно Товариство виготовляло 300 тис. гектолітрів пива і мало у підпорядкуванні власну механічну фабрику бочок. Його штат формували понад 500 робітників і близько 50 управлінців. Значний відсоток працівників становили українці.
Важливим чинником популяризації продукції були виставки, участь у яких ставала необхідністю для товаровиробників, адже дозволяла не тільки представляти товари, а й укладати нові договори на їх поставку і, відповідно, збільшувати і модернізувати виробництво. Виставки мали місцевий, крайовий, загальнодержавний і міжнародний характер.
У досліджуваний період «Діло» виокремило участь українців у міжнародній виставці у Чикаго (червень–листопад 1933 р.). У цьому випадку йшлося не так про економічні досягнення, як про представлення української культури. «І коли в столітні роковини засновин міста Шикаґа Америка хоче задивувати світ своїми здобутками на Світовій Виставі Поступу в Шикаґо, вона запрошує до участи в товариство держав усього світа – одиноку недержавну націю: українців. Поміж витворами державних народів, які мають могутні матеріяльні засоби й можливости свобідного розвитку, мають станути зразки української культури».
Задля підготовки українського павільйону у Чикаго була створена Українська корпорація світової виставки (УКСВ). У Львові представники усіх українських центральних установ заснували Комітет допомоги Українській корпорації світової виставки. УКСВ уповноважила львівський осередок представляти її інтереси на європейському континенті. Предмети, які мали слугувати експонатами на виставці, потрібно було надсилати на адресу Комітету у Львові разом із визначеною сумою коштів для наступного пересилання за океан.
На будівництво українського павільйону, наріжний камінь під який заклали 12 квітня, планували витратити 20 тис. доларів. Українські купці й промисловці мали можливість орендувати частину павільйонної площі і включити власні товари у каталог виставки. Упродовж заходу планувалося проведення окремих національних тижнів – український з 14 до 20 серпня.
Відкриття українського павільйону, якому передував кількатисячний похід представників усіх чиказьких українських товариств у національних строях, відбулося 25 червня. Вступну промову виголосив голова УКСВ Мирослав Сіменович. Урочистості завершилися великою концертною програмою.
Одним із наслідків економічної кризи стало безробіття з чіткою тенденцією до зростання. У лютому 1931 р. тільки у Львові реєстрували близько 5 тис. безробітних, значна частина з яких мала на утриманні родину. Спробою вирішення питань людей без праці стало створення Львівського громадського комітету помочі безробітним (ЛГКПБ). Інституція займалася збором пожертв і їх розподілом поміж потребуючими. Львівське воєводство, наприклад, виділило півтора вагона збіжжя і 15 тис. зол. Проводилися складки по церквах, на що свою згоду дали український митрополит і римо-католицький архиєпископ.
Громадський комітет закликав усіх мешканців Львова долучитися до збору пожертв. За його сприяння були організовані безплатні обіди для безробітних, безплатне харчування для школярів, відкрилися кілька дитячих захоронок. Львівське воєводство виділило магістратові кошти для організації додаткових робіт з упорядкування міста за рахунок працевлаштування безробітних. Поступове зменшення безробіття призвело до згортання діяльності ЛГКПБ, який постановив працювати до кінця травня.
Згідно з урядовою статистикою, на 18 квітня 1931 р. у Польщі нараховувалося 371 тис. безробітних, зокрема у Львові – 9010, Станиславові – 5624, Дрогобичі – 7461 осіб. Із загальної кількості державну допомогу отримували понад 219 тис. безробітних.
Щоб зменшити вплив економічної кризи на населення, уряд створив горожанські комітети допомоги безробітним – центральний у Варшаві, воєводські, повітові й місцеві. Львівське воєводство відповідну структуру започаткувало 28 вересня 1931 р. До кінця травня наступного року надана допомога обчислювалася сумою у понад 1 млн зол. Влітку питання безробіття не стояло так гостро, як в інші пори року, тому діяльність воєводського комітету на цей період призупинялася, щоби при необхідності відновитися восени. Зазначимо, що у липні 1932 р. згідно з новим законодавством скорочувалися державні виплати з безробіття.
Окрім державних структур, у Львові восени 1931 р. заснували Український комітет допомоги безробітним і убогим під патронатом митрополита А. Шептицького, станиславівського єпископа Г. Хомишина і перемиського єпископа Й. Коциловського. Комітету підпорядковувалися відділи у Львові, Станиславові, Перемишлі, які поділялися на повітові й парафіяльні підрозділи. Українська структура діяла у взаємодії з воєводською.
Соціальна напруга, зумовлена економічною кризою, поглиблювалася через природні катаклізми, зокрема посухи чи повені. Сукупність економічних і природних негараздів могла призвести до голоду. Так, у березні 1932 р. українська преса почала повідомляти про голод на Гуцульщині (у цьому випадку переважали економічні причини). «Від села до села ходять громади перемерзлих голодних гуцулів, жебраючи хліба в “заможних” господарів, яких уже нині можна рахувати на пальцях». Спричинила критичну ситуацію економічна політика однієї віденської фірми, якій належала концесія на сплав деревини Черемошем. Від 1927 р. такса за сплав зросла приблизно у 23 рази, а ціна на смереку знизилася у понад два рази. Відповідно фірми з вирубки деревини як основні працедавці місцевих гуцулів почали банкротувати, а місцеве населення – голодувати.
«Діло» звернулося до існуючих українських допомогових комітетів для безробітних із пропозицією негайно зайнятися рятуванням ситуації. Усім іншим пропонували долучатися, а державним чинникам рекомендували запровадити реформи, які уможливили б розвиток підприємницької діяльності, а відповідно і працевлаштування. До негайної допомоги населенню Карпат Львівського і Станиславівського воєводств закликали й українські посли польського сейму.
У березні 1932 р. Комітет допомоги голодуючій Гуцульщині створили у Коломиї під головуванням о. Олександра Русина. При воєводському комітеті допомоги безробітним у Львові запрацювала секція допомоги Гуцульщині – серед іншого закупили 22 вагони кукурудзи і запропонували владі знизити плату за користування державними полонинами для випасу овець. Розпочав діяльність Повітовий допомоговий комітет голодуючій Гуцульщині у Косові, який очолив о. Лев Скобельський.
Липень 1933 р. приніс на Прикарпаття і Лемківщину велику повінь. Рівень води у річках Дністер, Стрий, Опір, Бистриця, Свіча, Прут, Чорний Черемош, Сян піднявся подекуди на понад 3 метри. Комунікація між окремими населеними пунктами була перервана, сотні будинків опинилися під водою, зернові й городина на затоплених землях пропали. Повідомлялося і про людські жертви. Матеріальні збитки вимірювалися сотнями тисяч золотих.
Про необхідність створення допомогового комітету і документування матеріальних втрат заговорили в УНДО, УПР, товаристві «Сільський Господар». Чотирнадцятого липня 1933 р. Крайовий комітет допомоги жертвам повені під головуванням о. Івана Бучка запрацював у Львові. У Галичі заснували Повітовий допомоговий комітет під головуванням Андрія Терпиляка із Залукви. У Перемишлі аналогічну структуру очолив посол Володимир Загайкевич. Подібні комітети створювалися і в інших повітових центрах і на місцях. Їхнє завдання полягало у точному обліку завданих збитків та зборі коштів і продуктів для надання цільової допомоги.
Звіт про діяльність Крайового комітету допомоги жертвам повені 1933 р. «Діло» опублікувало у червні 1935 р. Зазначимо, що Львівське воєводство зареєструвало українську допомогову структуру, а Станиславівське, Тернопільське і Луцьке воєводства відмовили і заборонили проводити відповідні грошові збірки на території власної юрисдикції. Крайовому комітету вдалося зібрати 3273 зол., з яких 3248 витратили на допомогову акцію.
Про наступну повеневу катастрофу часопис розповів у липні–вересні 1934 р. Постраждали Галичина, Лемківщина і Краківське воєводство. Загалом статистика свідчила про загибель 92 коней, 846 корів, 2527 голів іншої свійської худоби, близько 16 тис. одиниць птиці й кріликів. У п’яти воєводствах було затоплено 210 416 гектарів орних земель і 43 508 сіножатей. Загальні збитки становили близько 1 млрд зол.
Узагальненню демографічних, економічних і соціальних даних про населення слугували переписи. Дев’ятого грудня 1931 р. Польща провела другий загальний перепис населення (перший відбувся у 1921 р.). Його особливістю була відсутність питання про національність, яку підмінили графою про рідну мову. Такий підхід уможливлював фальсифікацію результатів на користь, у даному випадку, польської національності. Український комітет зі справ конскрипції закликав до масової участі у переписі з обов’язковою ідентифікацією кожного як громадянина, чия «матірна мова є українська»: «Українці! Перепис має показати, скільки вас є на рідній землі. Він повинен засвідчити, що всі ми, чи живемо в горах Карпатах чи на Поділлі, і взагалі в Галичині чи на Волині, Холмщині й Поліссі – що ми є і на віки хочемо бути самими собою – то є одним українським народом, одних батьків дітьми, частиною великого українського племени, що має за собою тисячелітню історію і культуру».
Негативно сприйняло українське громадянство повідомлення про те, що заради економії коштів влада запропонувала польським студентам взяти на себе функції переписних комісарів. На студентських зборах, які з цієї нагоди скликалися, лунали відверті заклики до участі у процесі заради фальсифікації даних саме у національному питанні. Зазначимо, що в українських селах переписними комісарами здебільшого були представники польської національності.
Напередодні конскрипції «Діло» нагадало, що її результати мають практичну вартість для всіх ділянок державного життя, зокрема і при формуванні національної політики. Тому в інтересі українського народу взяти максимальну участь у переписі й особливу відповідальність проявити при заповнюванні двох граф – віросповідання і мова спілкування.
Для повідомлень з окремих громад «Діло» запровадило добірки «“Конскрипція має дати правдивий образ…”» і «З конскрипційних практик». Зафіксовані порушення переважно стосувалися відсутності серед переписних комісарів українців, небажання видавати двомовного, польсько-українського, переписного листка, заборони заповнювати його українською мовою, спроб переконати не записувати українську мову як рідну або писати натомість «руська».
Перші оприлюднені підсумки перепису подавалися як тимчасові, тобто не остаточні, і без мовного й віросповідного поділу. Приблизна кількість населення становила 32 млн осіб, що на понад 5 млн більше, ніж за результатами перепису 1921 р. Найбільший приріст зафіксували у східних воєводствах.
Остаточні підсумки конскрипції свідчили, що населення Польської держави становить 32 132 936 осіб, з них носіями польської мови були 69,1 відсотка. Решта – 30,9 відсотка – рідною мовою визнали українську, єврейську, німецьку, білоруську, російську, литовську, чеську. Так, у Станиславівському воєводстві неполяків за мовною ознакою нараховувалося 77,5 відсотка, Тернопільському – 50,5 відсотка, Львівському – 42,1 відсотка.
Аналізуючи різні джерела, Володимир Кубійович визначив загальну кількість українців у Польщі наприкінці 1931 р. цифрою 6 195 000 осіб.
Зазначимо, що підсумки загального перепису по окремих повітах з урахуванням даних щодо віросповідання і рідної мови публікувалися «Ділом» аж у 1935 р. часто під загальним заголовком «Мова статистики (Національний і віроісповідний стан…)».
Щодо природного приросту населення, то, наприклад, дані за перший квартал 1935 р. свідчили про значний ріст смертності у Польщі. При цьому найвищий її показник зафіксували у Станиславівському воєводстві – 18,4 випадки на 1000 мешканців. Висока смертність стосувалася насамперед сільського населення переважно греко-католицького віросповідання. Причинами називалися селянські злидні – систематичне недоїдання, фатальні житлові і невідповідні санітарні умови, фактична відсутність або недостатність лікарської опіки.
Серед подій у греко-католицькій Церкві досліджуваного періоду увагу «Діла» привернула організація і перебіг першого релігійно-національного свята «Українська Молодь Христові» (УМХ), яке відбулося у Львові 6–7 травня 1933 р. і присвячувалося 1900-річчю смерті і воскресіння Ісуса Христа. Проведення свята отримало архиєрейське благословення митрополита і єпископів греко-католицької Церкви. Діловий комітет організації урочистостей очолив Володимир Кузьмович. Починаючи з січня 1933 р. він провів кілька засідань за участю представників української преси, під час яких присутнім пояснювали ідею запланованої акції, яка мала суто релігійний характер і повинна була засвідчити єдність молоді і Церкви. Робота ділового комітету відбувалася в організаційній, комунікаційній, артистичній, фінансовій, нічліговій і харчовій секціях.
Програма свята УМХ передбачала посвячення прапорів, молебень і сповідь його учасників у всіх церквах Львова (6 травня), архиєрейську Службу Божу на площі «Сокола-Батька», присягу української молоді на вірність Христові та маніфестаційний похід до церкви св. Юра (7 травня), присягу на вірність Христові у кожній греко-католицькій парафії Галицької провінції та за її межами.
Зазначимо, що проти проведення заходу виступила частина українського студентства, яка перебувала під впливом ОУН. Їхній протест базувався на підозрі, що в організації молодіжної католицької акції проглядаються тенденції угодовської політики. Подібні звинувачення опротестувало українське католицьке студентство, яке заявило, що IV Всестудентський конгрес, забороняючи брати участь у подіях 6 і 7 травня, порушив принцип свободи релігійної совісті українського студентства, чим вийшов за межі своєї компетенції. Тому вони провели окремі збори 30 квітня і заявили, що візьмуть активну участь у запланованих заходах. Щодо преси, то, крім польських часописів, проти свята або з його критикою активно виступали і крайньо полярні українські газети «Наш Клич» (сповідував ідеї ОУН) і «Русскій Голос» (обстоював москвофільську ідеологію).
Звертаючись до учасників урочистих заходів, митрополит А. Шептицький серед іншого дав відповідь тим, хто пробував змішати воєдино віру і політику: «У сповненні того доброго діла Ви мусіли побороти неодну перешкоду, бо у сповненні добрих христіянських діл усе треба поборювати багато великих труднощів. Деякі люди представляли Вам ріжні небезпеки й хотіли у Вас вмовити недовіря до св. Церкви. Вони боялися того, що люди звичайно політикою називають, думали, що політики захотять того реліґійного свята вжити для своїх цілей. Вони голосили, що сама св. Католицька Церква має якісь політичні ціли, до яких хоче Вас затягнути. Вони помилялися. Можу Вас усіх запевнити, що св. Католицька Церква на нікого ніколи не накладає обовязку якоїсь політики. Політика змінна, може бути кожної днини інша. Обовязки св. віри і христіянсько-католицької моралі незмінні – вічні».
У суботу 6 травня свято «Українська Молодь Христові» розпочалося звучанням дзвонів у всіх 15 львівських церквах, який тривав рівно годину. Після молебня тисячі українців стали до сповіді. Зранку наступного дня на площі «Сокола-Батька» зібралися понад 100 тис. українців. Усі займали наперед визначені місця, і після посвячення сотень прапорів почалася архиєрейська Служба Божа, після якої до присутніх звернувся єпископ-помічник Іван Бучко. Його проповідь завершилася актом присяги присутніх на вірність Христові: «Христе Спасителю! У 1900-ліття Твоєї Хрестної Смерти і Воскресення прирікаємо Тобі досмертну вірність. Так нам Христе допоможи!». Наступний похід (понад 50 тис. осіб) до церкви св. Юра тривав понад три години. Там учасників свята благословив митрополит. Завершилися урочистості святковою академією у Великому театрі.
Успіх проведеної акції спонукав Церкву до відзначення її перших роковин 5 і 6 травня 1934 р.
Значна кількість учасників свята УМХ підтвердила той високий авторитет, який мала греко-католицька Церква серед українців. Поєднання молодості й віри спростувало пропаговану тезу про віддалення молодого покоління від Церкви. Послуговуючись сучасною термінологією, можемо ствердити: так само, як для конскрипції 1931 р. «мова має значення», так і для свята «Українська Молодь Христові» – «віра має значення».
Серед інших подій з життя греко-католицької Церкви, про які писало «Діло», виокремимо такі: заснування Товариства св. Андрея (установчі збори відбулися 23 червня 1932 р., влаштовувало реколекції для священників і місії для народу, представляло священників при світських заходах і у взаєминах з владою), діяльність Комітету допомоги вдовам і сиротам по священниках (заснований дружинами священників Львівської дієцезії у 1927 р., у 1930 р. придбав двоповерхову кам’яницю (вул. Шептицьких, ч. 38) на 15 кімнат для потреб удів і сиріт), загальні збори Вдовичо-сиротинського фонду Львівської архиєпархії (8 березня 1932 р.), організація перших таборів Католицької акції української молоді (для юнаків: 21 липня – 12 серпня 1934 р. на Соколі (поблизу Галича), для дівчат: 2–20 липня 1934 р. у Микуличині), відзначення 300-річчя Успенської церкви у Львові (1 лютого 1931 р.), пресконференція у церкві св. Юра у Львові, присвячена реставраційним роботам та археологічним дослідженням на території храму (7 вересня 1933 р.), будівництво церкви сестер-василіянок у Львові (комітет будівництва церкви заснували 8 травня 1932 р., посвячення площі під будівництво (вул. Потоцького, ч. 95) відбулося 20 травня 1934 р.), відзначення 150-річчя греко-католицької парафії церкви св. Варвари у Відні (листопад 1934 р.), відзначення 150-річчя церкви отців-василіян у Варшаві (18 листопада 1934 р.), початок навчання у новому будинку, побудованому під протекцією Папи Римського для Української папської великої семінарії св. Йосафата (Української колегії) у Римі (14 листопада 1932 р.). Також редакція, посилаючись на загальний інтерес до церковно-релігійних справ, опублікувала цикл статей із загальними відомостями про Чин отців-василіян, Чин отців-редемптористів, Чин отців-студитів і Згромадження сестер-служебниць Пречистої Діви Марії.
Заснована цісарем Йосипом ІІ, Греко-католицька духовна семінарія (Львів, 1783 р.) у 1933 р. відзначила 150-річчя. За визначенням «Діла», величезне значення цієї події для розвитку національного та релігійного життя української Галичини полягало у тому, що «тут почалося наше національне відродження працею Руської Трійці, звідси за цілих 150 літ виходили в народ тисячі інтеліґентних робітників, що були довший час майже одинокими інтеліґентами українського народу».
Ювілейні торжества розпочалися 1 листопада святковою Службою Божою у семінарській церкві св. Духа (вул. Коперника, ч. 36). Правив о. ректор Йосиф Сліпий. Проповідь про досягнення Духовної семінарії виголосив о. радник Омелян Ґорчинський. П’ятого листопада урочистості продовжили архиєрейська Служба Божа у церкві св. Духа (правив перемиський єпископ Йосафат), відчитання проповіді митрополита (через негоду не прибув особисто), святкова академія у найбільшій аудиторії Духовної семінарії та обід для запрошених гостей. Завершилися ювілейні заходи 14 листопада архиєрейською Службою Божою у церкві св. Духа (правив преосвященний Никита Будка), проповіддю о. ректора, посвяченням пропам’ятної таблиці (вмонтована праворуч вхідних дверей до церкви, ліворуч була таблиця на честь Маркіяна Шашкевича) і походом учасників свята (понад 300 осіб) до митрополичих палат для висловлення подяки митрополиту за опіку над Духовною семінарією.
Щодо Богословської академії, заснованої митрополитом у 1928 р. як частини українського університету, то «Діло» щорічно повідомляло про інавгурацію чергового академічного року, яка відбувалася на початку жовтня і незмінно починалася зі звіту о. ректора за попередній період. У 1930/1931 н. р. понад 200 слухачів єдиного богословського факультету опановували такі предмети: філософія, біблійні студії, догматика, історія Церкви, церковне право, моральне і пастирське богослов’я, церковнослов’янська, грецька і єврейська мови.
У жовтні 1932 р. у Духовній академії відкрили філософський факультет, власний музей, а також з належними урочистостями – пам’ятник митрополиту А. Шептицькому – засновнику і покровителю навчального закладу.
Наступного року до головного будинку семінарії добудували двоповерхове крило, де розмістилися бібліотека, дві лекційні й кілька семінарських аудиторій. У 1934/1935 н. р. навчальний процес для 361 студента забезпечували 11 професорів філософського факультету і 15 професорів теологічного факультету. Фонди наукової бібліотеки у зазначений період зросли на 400 книг і становили понад 1500 одиниць збереження. Музей поповнився 226 експонатами.
Окрім офіціозів, реагувало «Діло» й на інші прояви життя у Богословській академії. Зокрема, у березні 1932 р. часопис опублікував відповідь студентів на закиди у неучасті у національно-громадському житті й відчуженні від народу (відповідна стаття без зазначеного авторства була надрукована у часописі «Новий Час»). Реагуючи на звинувачення, студенти-богослови серед іншого зазначили, що їхні представники є у більшості студентських секцій і товариств, усі вони є членами товариства «Просвіта» і працюють у його читальнях по різних галицьких містах і селах, щорічно беруть участь у збірці на «Рідну Школу» (остання принесла 3921 зол.) та інших подібних акціях, багато з них належали до Пласту допоки його не заборонила польська влада.
Відповідаючи на критику «Правил для питомців», які унормовували внутрішнє життя Духовної семінарії і у яких нібито нічого не писалося про відповідальність священника «перед історією Нації», підписанти зіслалися на витяг із самих Правил: «Добро загальне є в повнім значінні того слова єдиним добром кожного питомця зокрема. Добро загальне як Семінарії, так і цілої Церкви й цілого Народу лежить у тім, щоби лиш добрі священики виходили з Семінарії».
Ще одне питання, яке викликало суперечки і плітки в суспільстві, стосувалося целібату. Окремі засоби масової інформації писали про бунти студентів і їх масовий перехід на православ’я. Факти виявилися неправдивими, а керівництво Духовної семінарії пояснило, що жодного «силування» щодо целібатних зобов’язань не існує. Суть справи зводилася до того, що через «специфічні потреби» греко-католицької Церкви митрополит «зарезервував половину місць для тих, що хотять висвятитися безженними, та половину для тих, що захотять вступити у подружний стан». Усі бажаючі вступити до семінарії обумовлювали особисте рішення з цього питання у відповідній заяві.
Допомогти юнакам визначитися у питанні, чи бути священником, покликана була Мала семінарія у Львові, відкрита митрополитом для Львівської архиєпархії ще у 1919 р. Спочатку все зводилося до виховання у дусі католицької віри і моралі тих учнів середніх шкіл, які проживали у її інтернаті. Від 1930/1931 н. р. Мала семінарія відкрила власну школу, навчальний процес у якій у перспективі планували довести до восьми років – гімназія (шість років) і ліцей (два роки). Розуміючи, що не кожен випускник обере душпастирство, шкільна програма коригувалася із програмою світських середніх шкіл. Відповідно, питомці, які вирішували не продовжувати семінарську науку, могли складати іспит у державній школі.
Вихованню молоді у національному дусі й у любові до Церкви та народу сприяло товариство «Рідна Школа» (РШ), яке займалося українським шкільництвом у реаліях польського законодавства й у 1931 р. відзначило 50-річчя. Засноване у 1891 р. п. н. Руське педагогічне товариство, воно у 1912 р. змінило назву на Українське педагогічне товариство й у 1926 р. остаточно означилося як «Рідна Школа». Боротьба за кращу долю українського вчителя, створення допомогового фонду для їхніх родин та організація вчительського стану, боротьба за право народу на українське державне шкільництво і українську викладову мову, творення українських гімназій, справа українського правопису, друкування підручників, заснування бурс і підготовчих курсів для вступу у середні школи, творення приватних народних, середніх і фахових шкіл, організація дошкільного виховання, поміч школярам з бідних сімей – усе це було сферою діяльності національної педагогічної структури, фінансованої національною спільнотою.
Ювілейний з’їзд РШ пройшов у Львові 25 березня 1931 р. Серед пріоритетних завдань – формування ювілейного фонду на будівництво промислової школи у Львові й максимальне поширення мережі рідношкільних кружків, яка, на переконання ради інституції, сприятиме поширенню ідей товариства, росту чисельності його членів та покращенню матеріального становища. Окрема подяка на з’їзді була висловлена всім жертводавцям, зокрема митрополичому ординаріату, який у поточному році виділив на потреби РШ 40 тис. зол. Урочиста академія-концерт відбулася у Великому міському театрі 15 травня 1932 р.
Серед основних постанов наступного (1932 р.) з’їзду – вимога скасувати закони щодо утраквізму та урядової мови в школах (утраквізм трактувався засобом денаціоналізації, який позбавляв українців можливості навчати дітей рідною мовою), вимога запровадження в українських державних і приватних школах такої навчальної програми, яка б відповідала національним, культурним і суспільним потребам українського народу, вимога реактивування Пластової організації, вимога виконання закону про український університет, вимога працевлаштування вчителів-українців в українських навчальних закладах.
У подальшому резолюції чергових з’їздів більше зосереджувалися на практичних питаннях організації дошкільного і позашкільного виховання, шкільництва (народного, середнього, фахового), боротьби з неграмотністю, видавництва підручників тощо – тобто тих питаннях, які можна було вирішувати за посередництвом компетентних владних структур. Постійно актуальним залишалося питання фінансової спроможності РШ і шляхів її зміцнення. Пресовим органом Товариства був часопис «Рідна Школа».
У 1933 р. РШ утримувала 33 народні школи (5897 дітей і 153 учителів), 13 середніх шкіл (10 гімназій і 3 вчительські семінарії, 1808 учнів і 195 учителів), 5 фахово-доповняючих шкіл (414 учнів і 48 учителів), торговельну школу (151 учень і 14 учителів), 3 бурси (Львів, Чортків і Городенка, 134 учні), 265 дитячих садочків (у літній період, 10 580 дітей і 265 виховательок).
Кількість кружків товариства у цьому ж році становила 1395, членів – 54 500. Повітові союзи кружків працювали у Львові, Станиславові й Чорткові. За 1932/1933 адміністративний рік до каси головної управи надійшло у вигляді пожертв від громадян 109 259 зол. Серед інших надходжень – коляда додала понад 67 тис. зол., 446 українських кооперативів надіслали 27 тис. зол. (найбільше «Будучність» із Тернополя – 8509 зол.). Жертвувала і українська еміграція. Наприклад, зі США і Канади надіслали 4588 доларів. А щодо видатків, то тільки львівські потреби РШ сягали 233 тис. зол. річно.
Однією з форм результативності праці товариства у справі виховання були щорічні «Свята Весни» – Свято молоді шкіл і захоронок, які відбувалися на майдані «Сокола-Батька» у Львові. Маси українців збиралися, щоб «полюбуватися видом цілих тисячок здисциплінованої рідно-шкільної молоді, що в національних і руханкових строях при звуках дутої орхестри виконуватиме руханкові й ритмічні вправи, виводитиме національні танки, представлятиме історичні образи нашого минулого і т. д.». За ювілейним Святом молоді 14 червня 1931 р. спостерігали понад 11 тис. глядачів. Подію звеличив своєю присутністю митрополит А. Шептицький.
Запровадженню української мови навчання у державних школах мав сприяти шкільний плебісцит, щорічне проведення якого регламентувалося законом від 31 липня 1924 р. У вересні 1930 р. розпорядженням президента були внесені поправки до цього закону, які уможливлювали зміну мови навчання тільки через сім років після попереднього опитування. У 1932 р. такий термін минав, і українці сподівалися, що у низці навчальних закладів, де українську мову викладання змінили на польську ще до часу проведення першого плебісциту (1924/1925 н. р.) рішенням наказних громадських комісарів, вдасться відновити справедливість рішенням батьків.
Проведення акції покладалося на РШ, статут якої і передбачав обстоювання інтересів українського шкільництва та вчительства. На допомогу батькам прийшли повітові та місцеві плебісцитові комітети, які замовили й розповсюдили тисячі шкільних декларацій за українську мову навчання. Зазначимо, що плебісцит міг організовуватися на території Львівського, Станиславівського, Тернопільського, Волинського і Поліського воєводств у тих громадах, де функціонували польські або утраквістичні школи. Не дозволялося проводити плебісцит в українських громадах Холмщини і тих районах Лемківщини, що належали до Краківського воєводства.
Декларації можна було вносити батькам або опікунам дітей віком 7–14 років, незважаючи на те, чи ходить дитина до школи. Для запровадження української мови навчання у школі необхідно було, щоб 25 відсотків мешканців конкретної громади були українцями або щоб проукраїнські декларації стосувалися 40 дітей шкільного віку. Незважаючи на законність процедури, польська місцева влада робила все можливе, щоб не реєструвати декларації.
Підсумкові дані свідчили, що плебісцит у визначений термін (до 31 грудня 1932 р.) провели у 2500 громадах, декларації за українську мову навчання підписали близько 250 тис. батьків або опікунів за понад 300 тис. дітей. Дані з сіл і містечок окремих повітів публікувалися під загальною назвою «Підсумки шкільного плєбісциту в 1932 р.».
Залежно від попередньої дати рішення щодо мови викладання, а це сім років, плебісцит можна було проводити й у 1933 р., і у наступні.
Перешкодою у впровадженні результатів українського опитування стало аналогічне польське, базоване на тому ж законодавстві. Згідно з ним, якщо до 30 квітня 1933 р. батьки 20 дітей шкільного віку подадуть декларації з домаганням польської (державної) мови, то школа стане утраквістичною. У цьому випадку польська влада усіляко сприяла появі необхідної кількості голосів. Наприклад, пропольську декларацію, інколи дубльовану українською мовою, пропонували для підпису українським батькам, які, не розібравшись, візували її. У зв’язку з цим «Діло» неодноразово нагадувало, що термін українського опитування минув 31 грудня 1932 р.
Щодо жертовності на користь РШ, про яку згадувалося, зазначимо, що першим товариством, яке стало її почесним членом, був «Дністер». Вручення відповідної грамоти відбулося 25 серпня 1931 р. Крім постійної фінансової підтримки, «Дністер» сприяв РШ у придбанні будинків на вул. Мохнацького, безкоштовно або зі значною знижкою надавав під розміщення шкіл будинок на вул. Городоцькій, ч. 95 та інші власні приміщення під захоронки.
До 50-річчя товариства провели ювілейну збірку (25–31 жовтня 1931 р.), дозвіл на яку надало Львівське воєводство. Під час акції пропонувалося вікна у всіх українських помешканнях прикрасити ювілейними наліпками РШ (1 штука – 10 сотиків), а кожному українцеві прикріпити до одягу майстерно виконану емальовану відзнаку РШ (1 штука – 1 зол.).
У наступні роки товариство, послуговуючись гаслами «Свій до свого», «Ніхто нам не поможе, як ми самі собі не поможемо» і «Громада великий чоловік», нагадувало українцям про необхідність купувати товари і користуватися послугами тих українських фірм, які частину власних прибутків спрямовували на потреби РШ.
Грудневий (1933 р.) з’їзд товариства вирішив розписати у лютому 1934 р. внутрішню безпроцентну позику для РШ у сумі 250 тис. зол., яка підтверджувалася «довжною грамотою» на кожні 25 зол. Повернення коштів планувалося упродовж десяти років від 1936 р. починаючи. Оформлення позик мало тривати до 31 липня 1934 р., проте в окремих випадках вона була оформлена, але не сплачена вся задекларована сума, тому процедуру двічі продовжували – спершу до 31 жовтня, згодом – до кінця року.
Однак ні до завершення перенесеного терміну, ні до кінця 1935 р. визначену суму не вдалося зібрати. Цьому питанню присвячувався один з пунктів економічних резолюцій загального з’їзду РШ від 25 грудня 1935 р.: «Загальний Зїзд уповажнює Головну Управу продовжити речинець субскрипції внутрішньої позички Р. Ш. до часу, коли вона осягне 250.000 зол. і відложити льосування до часу осягнення повної квоти».
Ще одним джерелом доходів для РШ стала діяльність кооперативу з однойменною назвою. Його управа після переговорів з безпосередніми виробниками шкільного і канцелярського приладдя, у порозумінні й за згодою Центросоюзу, відкрила гуртівню. Згодом планувалося підписати угоду з підприємствами на постачання найбільш затребуваної продукції з маркуванням РШ.
Сприяти кожному українцеві працевлаштуватися відповідно до своїх фізичних і моральних якостей покликана була «Психотехнічна порадня для вибору звання» («Українська порадня для вибору звання»), створена як виховно-наукова комісія при управі РШ 4 лютого 1933 р. Подібні польська та єврейська установи уже функціонували у Львові. Українську очолила Олена Степанів-Дашкевич.
Відкрилася порадня 15 травня того ж року і на початку обмежилася консультаціями для учнів народних шкіл (4–7 класи), які бажали продовжити навчання у фахових або середніх навчальних закладах. Організаційно Українська порадня для вибору звання складалася із 4 секцій – психотехнічної, економічно-статистичної, фахового шкільництва та лікарської.
Подекуди «Діло» акцентувало увагу на тих чи інших подіях навколо гімназій різних форм власності (приватна і державна) зокрема у Городенці (у травні 1935 р. гімназія РШ ім. Т. Шевченка відзначила 25-річчя), Дрогобичі (відновлення діяльності у 1931 р. гімназії РШ ім. І. Франка і пропозиція учням закритих українських гімназій у Рогатині й Тернополі зголошуватися), Коломиї (потреба збільшення кількості учнів державної української гімназії та організації допомоги дітям з бідних сімей), Львові (переїзд дівочої гімназії РШ до нового будинку з початком 1934/1935 н. р. завдяки жертовності св. п. Іллі Кокорудза, голови товариства РШ), Перемишлі (у жовтні 1931 р. Український інститут для дівчат святкував 50-річчя, а у вересні 1935 р. розпочався 40-й рік самостійного функціонування державної української гімназії), Рогатині (20 березня 1931 р. в будинку закритої владою гімназії РШ відкрилася філія греко-католицької Малої семінарії – архиєпархіяльна гімназія, яку вже 30 червня було опечатано згідно з телефонним розпорядженням зі Станиславівського воєводства; восени того ж року оголосили про прийом документів до I–VII класів відновленої гімназії РШ, яка у вересні 1934 р. відзначила 25-річчя), Тернополі (у 1931 р. завершилася ліквідація державної української гімназії, закритої владою 25 вересня 1930 р., – на вулиці одномоментно опинилися 470 учнів і 22 педагоги, а також відбулося переформатування гімназії РШ з дівочої на коедукаційну, що уможливило приняття певної кількості хлопців з ліквідованого навчального закладу).
Наголошуючи на важливості фахової освіти, управа РШ не тільки публікувала на сторінках «Діла» перелік фахових шкіл власного підпорядкування, а й пропонувала інші навчальні заклади (приватні і державні), здобуття відповідної освіти у яких сприяло би розвитку українського підприємництва і зменшенню безробіття серед українців. «Подбаймо, щоби наш молодий доріст не дусився по селах на вузьких клаптиках землі і не заповнював світових ринків товпами некваліфікованих і найгірше платних робітників. Український молодий доріст мусить видобути зпоміж себе нові кадри добре кваліфікованих фахівців і самостійних творців народньо-господарського життя».
Для кращого доступу до інформації про загальну мережу фахового шкільництва різних форм власності й підпорядкування, РШ щороку видавала спеціальний оновлений довідник. Також пропонувалося користуватися послугами Української порадні для вибору звання.
Традиційно значну увагу приділяло «Діло» господарсько-садівничій школі товариства «Просвіта» у Милуванні Тлумацького повіту, щорічно інформуючи про умови вступу і завершення шкільного року. Навчання тут відбувалося на основі програми, затвердженої міністерством освіти для державних сільськогосподарських шкіл. Заняття поділялися на теоретичні й практичні, охоплювали всі ділянки сільського господарства і готували учнів до праці не тільки у власному господарстві, а й у хліборобських і кооперативних організаціях. У вересні 1935 р. відбулося ювілейне, 25-те, закінчення шкільного року.
Повідомляло «Діло» і про відкриття нових фахових навчальних закладів. Так, 15 листопада 1933 р. розпочалося навчання для 25 учнів і учениць на дворічних приватних коедукаційних рільничо-господарських курсах у Шибалині Бережанського повіту, організованих за зразком постійної сільськогосподарської школи. Засновником курсів був професор Михайло Васьків.
У 1934 р. Стрий збагатився католицько-українською практичною середньою школою ім. митрополита А. Шептицького. Навчальний план був розрахований на чотири роки, і крім загальноосвітніх предметів, включав вивчення й практичні заняття з хліборобства, кооперації, ветеринарії і навіть з диригування хором та оркестром. Документи для вступу пропонувалося подавати випускникам вселюдних шкіл з музичним слухом і голосом.
З початком 1935/1936 н. р. розпочалися заняття у державному українському хліборобському ліцеї у Черниці (поблизу Жидачева). Однією з умов зарахування було проходження однорічної хліборобської практики, за підсумками якої і складався вступний іспит. Директором ліцею кураторія Львівського шкільного округу призначила Михайла Холевчука, директора товариства «Сільський Господар».
Водночас запрацювали і кілька навчальних закладів товариства РШ. Зокрема, у Львові відкрилася чотирирічна захоронкова семінарія (підготовка виховательок дошкільних закладів для дітей віком 3–7 років), а у Яворові – однорічна торговельна школа.
У 1931 р. управа РШ ініціювала збір коштів для спорудження окремого будинку у Львові для розміщення там українських крайових фахових шкіл. Через економічну кризу акція була призупинена й у 1935 р. відновлена. Вартість будівництва оцінювалася у близько 100 тис. зол. Майбутня новобудова мала стати місцем прописки трирічної торговельної школи, коедукаційної чотирирічної комерційної (купецької) гімназії, економічно-торговельного ліцею, різних курсів з ділянки економіки, торгівлі й кооперації.
Важливою складовою освітнього процесу залишалися бурси (інтернати, гуртожитки), які забезпечували житлом учнів під час навчання поза домом. Недостатня кількість місць напряму впливала на зменшення кількості бажаючих здобувати фахову чи середню освіту. Питання розбудови існуючих і відкриття нових бурс було незмінно актуальним. Серед інших у 1933 р. розпочала прийом молоді бурса ім. митрополита А. Шептицького. На місце в ній могли претендувати українські учні, які ходили до львівських шкіл різних категорій. На 1933/1934 н. р. був розписаний конкурс на 25 місць, кількість яких згодом планували збільшити до 60. Історія цієї бурси сягала 1911 р. – часу створення товариства «Українсько-руська бурса ім. Митрополита ґр. А. Шептицького».
У жовтні 1935 р. відбулися загальні збори товариства «Ремісничо-промислова бурса», яке у двох належних йому приміщеннях у Львові (одне – власність святоюрської парафії) забезпечувало проживання близько 70 вихованців. Збори розглянули питання продажі одного з приміщень, а також власної земельної ділянки у Свидовій Чортківського повіту, і натомість придбання більшого будинку у Львові, де можна було б розмістити 80 хлопців. Об’єктом купівлі мав стати будинок, що належав акціонерній спілці Левинського, яка погоджувалася відступити його під бурсу «на дуже догідних умовинах».
«Діло», своєю чергою, зауважило, що серед українців замало розуміння щодо необхідності розбудови мережі ремісничих бурс і відповідно виховання ремісничої молоді у національному дусі, й закликало до радикальної зміни ситуації.
Стабільно розвивалося у досліджуваний період товариство «Взаємна Поміч Українського Учительства» (ВПУУ), про що свідчили звіти зі щорічних зборів, публіковані на сторінках «Діла». Отже, у 1932 р. товариство мало відділи у 49 повітах, а його членами були 2343 особи, з них 236 «не повною мірою» виконували статутні зобов’язання. Згідно з грудневим (1931 р.) переписом населення, кількість вчителів-українців сягала майже 5 тис. Тому одним із важливих завдань ВПУУ на найближчу перспективу визначалося об’єднання їх усіх в одній національно-професійній організації.
У власності товариства перебували дві двоповерхові кам’яниці у Львові та одна – у Мушині, санаторій «Учительська Оселя» у Ворохті, земельна ділянка у Криниці. Спеціальний «Допомоговий Фонд» уможливлював надання як безпроцентних позик, так і матеріальних допомог. Фонд посмертних допомог, у який кожен член ВПУУ вносив місячно 1 зол., у разі його смерті виплачував родині 2 тис. зол. У вересні 1935 р. передбачалося активування стипендійного фонду.
При товаристві діяла Центральна педагогічна бібліотека, фонд якої нараховував понад 500 одиниць спеціалізованої літератури, бібліотека у Ворохті містила 1044 книги «для вигод літників», у повітових осередках функціонували ще 14 книгозбірень. Ідеї вчительської організації популяризували місячник «Учительське Слово» і квартальник «Шлях виховання та навчання» з додатком «Методика і шкільна практика».
Проблемою у взаєминах Польська держава – український вчитель залишалася практика службового переведення педагогів з українського етнічного середовища на західні землі Польщі. Відповідаючи на одну з інтерпеляцій Українського сеймового клубу з цього питання, голова Ради міністрів пояснив факти службового переведення «невластивими методами політичної аґітації» й антидержавною діяльністю українських вчителів. Українська сторона називала такі рішення односторонніми й необ’єктивними.
Українські вчителі середніх шкіл, згуртовані у товаристві «Учительська Громада» (УГ), провели чергові загальні збори у Львові 22 вересня 1935 р., на яких представлялися і обговорювалися справи інституції за період від червня 1933 р. до вересня 1935 р. Так, львівська філія УГ винайняла приміщення у кам’яниці Наукового товариства ім. Шевченка (вул. Чарнецького, ч. 26), де розмістили архів товариства та бібліотеку українських підручників. З нагоди 25-річчя вчительської організації була видана ювілейна книга. Окрема комісія УГ разом із комісією ВПУУ розробила нові навчальні програми з української мови, історії та географії для всенародних і середніх шкіл – міністерство освіти обіцяло «взяти їх до уваги». Пропозиція об’єднання ВПУУ і УГ не знайшла підтримки через розбіжності у фінансових та інтелектуальних питаннях. Пресовим органом товариства був журнал «Українська Школа».
Зусиллями товариства РШ у співпраці з ВПУУ і УГ був проведений Перший український педагогічний з’їзд (Львів, 2–3 листопада 1935 р.). Учасників форуму поділили на дві категорії – дійсні (педагоги і власники українських приватних шкіл з правом голосу) та гості (мали право голосу під час дискусій, проте не брали участі у голосуваннях).
Резолюції з’їзду стосувалися справ релігійно-морального, національного, суспільного, господарського, мистецького, духовного, гігієнічного і фізичного виховання молоді на засадах християнської віри, науки і моралі. Уможливити заплановане могло позитивне вирішення першого пункту резолюцій у справах шкільної політики: «Верховний політичний провід українського народу в Польщі повинен змагати до того, щоб добути українському народові відповідну кількість шкіл усіх катеґорій, типів і щаблів, починаючи з установ дошкільного виховання аж до університету і шкіл академічного ступня, згідно з чисельним станом українського народу та виховно-освітніми його потребами».
Однією з основних освітніх вимог українців було законодавчо передбачуване відкриття окремого національного університету. Проте такий крок не був в інтересі польської національної політики, тому й не реалізовувався. Мало того, українським студентам у польських вишах також не були раді. Відповідний меморіал (вересень 1933 р.) у справі неприйняття української молоді до польських високих шкіл, зокрема у Львові, був представлений послами УПР у міністерстві освіти. Через відсутність українського університету вимагалося забезпечити українцям преставницьку студентську квоту, співмірну кількості населення. Порушувалися питання заборони українським студентським організаціям у вищих навчальних закладах називатися українськими, а також стипендій для української молоді.
Проте українські виші діяли поза межами Польщі, зокрема у Празі. Це спонукало галицькі українські інституції об’єднатися задля організації їм допомоги. Так, 25 червня 1932 р. у Львові був створений Комітет допомоги українським високим школам за кордоном як секція товариства «Сільський Господар». Економічна інституція була вибрана не випадково – саме вона налагодила певну форму співпраці з Українською господарською академією у Подєбрадах (УГАП).
У травні 1932 р. УГАП, представлена агрономічно-лісовим, економічно-кооперативним та інженерним факультетами (загалом – 59 кафедр, навчання тривало чотири роки), відзначила 10-річчя заснування. Освіту у виші здобували українці не тільки з Чехословаччини, а й з Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії, Німеччини, Франції, Латвії, Туреччини та інших держав. Разом з українцями вчилися й представники інших національностей. Найбільша кількість студентів значилася у 1926/1927 н. р. – 613 осіб, найменша – у 1931/1932 н. р. – 108 студентів. Випускники подєбрадського українського вишу були працевлаштовані у 16 державах по цілому світі – найбільше у Чехословаччині та Польщі.
Наукову спадщину академії представляли, серед іншого, сім томів «Записок Української Господарської Академії», а її бібліотека нараховувала близько 30 тис. одиниць збереження.
Восени 1932 р., за згодою міністерства хліборобства Чехословаччини, УГАП започаткувала заочну форму навчання у рамках Українського технічно-господарського інституту. Новостворений інститут став першим національним технічно-господарським вишом із заочною формою навчання, організованим за зразком аналогічних американських та європейських відповідників.
Через два роки в інституті навчалися 330 студентів і курсантів на економічно-кооперативному, агрономічному і хіміко-технологічному факультетах, при яких діяли спеціальні курси – українознавства, бухгалтерські, пасічництва, обробітку шкіри, практичної фотографії, практичної радіотехніки тощо.
Зазначимо, що у зв’язку з поступовим зменшенням урядових дотацій для УГАП почався процес її поступової ліквідації, який завершився у 1935 р. Створене для її порятунку Товариство прихильників УГАП через брак коштів спрямувало зусилля на збереження хоча би вишу із заочною формою навчання. Управління Українським технічно-господарським інститутом взяла на себе Спілка професорів УГАП.
У жовтні 1931 р. 10 років виповнилося й Українському вільному університету у Празі (УВУ). Структурно його представляли філософський і правничий факультети. Якщо на початках кількість студентів сягала понад 800 осіб, то поступово ця цифра зменшувалася і, наприклад, у літньому семестрі 1929/1930 н. р. становила 253 студенти. Професорсько-викладацький склад представляли 24 звичайні й 1 надзвичайний професори, 10 доцентів, 4 лектори і 7 асистентів. Загальне скорочення дотацій чехословацького уряду заторкнуло і УВУ. Для порятунку ситуації у 1934 р. були засновані чесько-українське «Товариство Прихильників Українського Вільного Університету у Празі» і статутне товариство «Допомоговий Фонд Української Університетської Науки».
Вищу освіту у Празі також представляли чеська й німецька політехніки та чеський і німецький університети. Українські студенти, об’єднані в Українській академічній громаді, пропонували українській молоді й ці виші для вступу. Крім названого товариства, яке представляло більшість студентської молоді і сповідувало соборницькі ідеї, празьку прописку мали ще й Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС), українське студентське технічне товариство «Основа» і прокомуністичне українське студентське товариство «Громада».
Окрім празьких осередків, «Діло» інформувало і про українські студентські структури, які діяли в інших європейських містах. Це, зокрема, Берлін (Спілка студентів-українців у Німеччині), Брно (Українська студентська спілка, Товариство українських ветеринарних медиків), Варшава (Українська студентська громада), Відень (українське академічне товариство «Січ»), Вільно (Кружок українських студентів університету Стефана Баторія), Ґрац (товариство українських студентів «Січ», товариство українських студентів «Україна»), Данциг (союз українських студентів «Основа»), Женева (товариство українських студентів «Україна»), Краків (Українська студентська громада), Люблін (Українська студентська громада), Лювен (Національний союз українських студентів у Бельгії), Париж (Українська студентська громада), Познань (Українська студентська громада, українська студентська корпорація «Чорноморе»), Чернівці (Союз українських студентських організацій Румунії).
У Львові, незважаючи на відсутність українського вишу, продовжували діяльність українські студентські товариства, зокрема студентів Політехніки «Основа», «Медична Громада», студентів ветеринарної медицини «Ватра», студентів-католиків «Обнова», студентів Вищої торговельної школи «Торговельник». Зазначимо, що більшість інформації від українських студентських товариств стосувалася умов вступу до вишів, які вони репрезентували або які були у місті їхнього осідку.
У березні 1931 р. у Львові відбулася ІІ крайова студентська конференція, яка прийняла рішення про створення Союзу українських студентських організацій в Польщі (СУСОП).
Для відзначення 30-річчя сецесії українського студентства із Львівського університету ініціативний комітет, який складався зі студентів двох поколінь (1901 р. і 1931 р.), вирішив провести 1 грудня 1931 р. з’їзд сецесіоністів. Після урочистої академії частина присутніх вирушила організованою колоною на Личаківське кладовище для вшанування св. п. Адама Коцка – одного з борців за український університет. Учасники походу співали патріотичні пісні й вигукували гасло «Хай живе український університет!». На початку вул. Пекарської колону розігнав відділ поліції, заарештувавши при цьому кількох студентів. Незважаючи на перепону, частина учасників акції таки дійшла до кладовища. Завершилося вшанування сецесіоністів студентською вечерею в Академічному домі.
Наприкінці листопада – на початку грудня 1932 р. у Львові мали місце антиєврейські виступи польських студентів. Причиною слугувала сутичка між студентами Ветеринарної академії, які, покинувши кав’ярню вночі 27 листопада, перетнулися на вулиці з «авантюрниками із суспільних низів» євреями за національністю. Після словесної перепалки і бійки, у якій останні застосували ножі, загинув один зі студентів.
Новина швидко поширилася львівськими вишами і, незважаючи на спроби пояснити вбивство «звичайним бандитизмом» без національного підтексту, там почалися переслідування єврейських студентів задля помсти. Реєструвалися факти побиття євреїв на вулицях міста, як також биття вітрин у єврейських крамницях. Студентські антиєврейські виступи поширилися на інші польські міста, зокрема Краків і Варшаву.
Призупинилося навчання у вишах. Управа єврейської громади висловила протест. Кілька польських військових організацій закликали до спокою. Влада проводила екстрені спільні засідання з представниками органів правопорядку, ректоратів і студентів. Поступово ситуація нормалізувалася, відкрилися крамниці, відновилося навчання.
У результаті заворушень до слідчої в’язниці Львова потрапили близько 20 польських студентів. Адміністративних покарань зазнали 180 осіб, зокрема 90 студентів. Міністр внутрішніх справ під час зустрічі з єврейськими послами сейму запевнив, що влада зробить усе, щоб у майбутньому унеможливити подібні ексцеси.
Окрім політичних, емігрантських, економічних, релігійних, педагогічних, студентських інституцій, про які згадувалося, редакція часопису у досліджуваний період належну увагу приділяла також висвітленню діяльності інших українських товариств (як із продовжуваною історією, так і новостворених) допомогового, культурно-освітнього, наукового, професійного (адвокати, інженери, купці, лікарі тощо), мистецького, спортивного спрямування.
Так, на діяльності Товариства охорони воєнних могил (ТОВМ) негативно відобразилася пацифікаційна акція (осінь 1930 р.), одним із проявів якої були арешти місцевих активістів. Відповідно, більшість філій Товариства навесні 1931 р. не проявляли активності або обмежувалися доглядом за могилами. Проте уже восени 1932 р. головна рада ТОВМ нагадала своїм місцевим осередкам про необхідність продовження робіт по збереженню і впорядкуванню воєнних поховань, зокрема встановленню пропам’ятних знаків, формуванню загального списку похованих, проведенню ексгумацій розкиданих по навколишніх землях поодиноких поховань задля подальшого перепоховання тлінних останків воїнів у спільних могилах на місцевих кладовищах.
У травні 1933 р. набув чинності закон про опіку над воєнними могилами, який обмежив можливості ТОВМ. Ускладнилися, зокрема, процедури оформлення дозволів на встановлення пам’ятних знаків на могилах і влаштування відправ з церковними процесіями.
Проблемою було і те, що у реєстрі Товариства відображалися воєнні поховання, якими опікувалися філії, – станом на червень 1935 р. у загальному списку значилося тільки 2890 імен ідентифікованих полеглих військовиків. Проте поза цим обліком перебували стрілецькі могили, які розташовувалися у місцевостях, де не діяли представництва ТОВМ і якими опікувалися місцеві активісти.
У 1935 р. Товариство працювало за посередництвом 33 філій, які об’єднували близько 1400 членів. У філіях були зареєстровані 3612 могил (дані без осередків у Городку, Зборові та Сколе).
Зелені свята були тими днями, коли українці вшановували пам’ять полеглих у боротьбі за українську незалежність. Серед іншого, щорічно у Львові відбувалися організовані велелюдні походи на Янівське і Личаківське кладовища. Інформація від львівської філії ТОВМ про порядок формування колон публікувалася у пресі. Винятком став 1933 р. – польська влада, міська і воєводська, виступили проти загального походу. Тому процесії виходили з кожної церкви окремо, щоб у визначений час зійтися на кладовищах задля спільної панахиди на могилах стрільців.
У березні 1935 р. ТОВМ повідомило про ексгумацію останків вояків УГА, похованих у 1918–1919 рр. на Личаківському кладовищі. Причина – земля під похованнями перебувала у приватній власності і влада не дійшла згоди з власником щодо викупу ділянки. Ексгумацію провели «з повним пієтизмом до тлінних останків похованих» і перепоховали «в трьох рядах із задержанням дотеперішнього порядку при головній дорозі по лівій стороні [Личаківського] цвинтаря».
З подій, пов’язаних із вшануванням стрілецьких могил, «Діло» належну увагу приділяло висвітленню щорічних урочистостей на могилах 34 українських січових стрільців на Маківці, які збирали до кілька тисяч учасників. Акція мала переважно церковно-релігійний характер – Служба Божа, проповідь священника, панахида, виконання стрілецьких пісень. За перебігом події завжди стежила поліція.
Підготовка до чергових урочистостей на Маківці у 1933 р. була перервана забороною влади на їх проведення. Інтервенції представників ТОВМ і греко-католицької Церкви були безрезультатними. Заплановані заходи не відбулися вперше від часу завершення війни – бажаючих таки дістатися на гору виловлювала поліція. Наступного року ситуація повторилася. Дозволено було тільки поминальне Богослужіння у церкві в Тухлі й відкриття пропам’ятної таблиці.
У 1935 р. Стрийське староство дало дозвіл на проведення «свята на Маківці» за умови, що воно матиме суто релігійний характер і не міститиме «демонстрацій свідомих українців проти польської держави».
Про стрілецькі поховання поза межами Галичини і можливостями ТОВМ «Діло», зокрема, повідомило у рубриці «Новинки» за 27 серпня 1935 р. Йшлося про могили п’яти стрільців «Гірської Бригади», які померли у Терезині (Чехословаччина) впродовж 1921–1923 рр. і знайшли вічний спочинок на місцевому кладовищі.
Організація матеріального і лікарського забезпечення інвалідів залишалася визначальною у діяльності Українського товариства допомоги інвалідам у Львові (УКТОДІ), яке від 1927 р. виплачувало 416 інвалідам від 10 до 60 зол. щомісяця. Бюджет Товариства формували членські внески і пожертви (найбільші суми надходили зі США й Канади).
На початку 1932 р. УКТОДІ мала 14 філій і 2670 членів. Того ж року допомогова інституція придбала двоповерхову кам’яницю на вул. Потоцького, ч. 48 – «одній з кращих львівських дільниць» – і отримала дозвіл влади на проведення 11–13 грудня публічного збору коштів на користь інвалідів УГА. З цієї нагоди УКТОДІ нагадало, що на матеріальні виплати, лікування, протезування понад 1 тис. інвалідів необхідно близько 11 тис. зол. щомісяця.
У 1933 р. міністерство суспільної опіки, реагуючи на інтерпеляцію послів Українського соймового клубу про призначення державних виплат інвалідам УГА, видало тимчасовий розпорядок про їх реєстрацію. Зазначимо, що новий польський закон про забезпечення інвалідів діяв з березня 1932 р. На призначення щомісячних допомог могли претендувати військовики, які у результаті поранень стали інвалідами у період від 1.ХІ.1918 р. до 1.VI.1919 р. з втратою працездатності не менше ніж на 45 відсотків. УКТОДІ назвало таке рішення несправедливим, бо могло стосуватися тільки незначної кількості українських інвалідів.
Незважаючи на прийняті рішення, жоден український інвалід станом на вересень 1934 р. не отримував державних виплат. При тому «Діло» зазначало, що навіть якби ті 236 осіб з-понад 2 тис. українських інвалідів, які отримали поранення у визначений період, одержали належну допомогу, то це незначно б полегшило зобов’язання УКТОДІ. Тому пропонувалося не сподіватися на державу і продовжувати підтримувати гуманітарну місію Товариства власним коштом. Щорічним нагадуванням про потреби його підопічних ставав листопад – місяць українських інвалідів.
Звіт із загальних зборів УКТОДІ (20 квітня 1935 р.) хоч і свідчив про його структурне зростання (16 філій і 3900 членів), проте підтвердив тенденцію до зменшення доброчинних внесків. Як наслідок, у звітному році видатки перевищили надходження на понад 8 тис. зол. Недобір Товариство покрило за рахунок власного майна.
Продовжив свою гуманітарну місію й Український фонд воєнних вдів і сиріт загиблих військовиків УГА. У 1932–1933 рр. інституція надала допомогу близько 200 вдовам і сиротам на загальну суму 16 тис. зол. У жовтні 1934 р. Фонд заявив про призупинення допомогової акції через відсутність коштів – упродовж двох років влада не дозволяла проведення публічних збірок, а пожертви від небайдужих і членські внески були мізерними. Щоб зарадити ситуації, усіх, що «шанують память героїв», закликали вступати в члени вдовичо-сирітської структури. Загалом допомоги потребували 319 вдів і сиріт загиблих військовиків УГА, які не отримували жодних державних виплат і понад 200 з яких жили в абсолютній нужді.
У 1935 р. ситуація покращилася – Фонд поповнився новими членами, кількість яких зросла до 233, а влада дозволила проведення публічної збірки, яка принесла понад 8 тис. зол.
Львівська філія Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю (УКТОДОМ) згідно зі звітом про загальні збори (13 квітня 1932 р.) нараховувала 236 членів і функціонувала за посередництвом чотирьох секцій – порадня матерів, опіки над доростаючою молоддю, видавнича і бібліотечна. Порадня матерів і дантистична амбулаторія розташовувалися у власному приміщенні. Важливою частиною діяльності Товариства залишалася організація дитячого відпочинку у літні місяці у власних оселях – у Старяві (поблизу Хирова) і на Остодорі (поблизу Підлютого).
Одним з головних завдань Союзу українських приватних службовців (СУПРУГА) проголошувалася боротьба з безробіттям, яку визнавали справою «першорядної національно-суспільної ваги». На початку 1930-х рр. головна рада Союзу констатувала, що безробіття значною мірою заторкнуло персонал повітових кооперативних союзів, а тому рекомендувала сприяти працевлаштуванню звільнених фахівців у тих господарських ділянках, які меншою мірою постраждали від економічної кризи. Мова йшла про молочарство, кредитування, більші сільські кооперативи. Безробітним українським службовцям пропонували зареєструватися у централі або філіях СУПРУГА, а фірмам і установам рекомендували надавати інформацію про вакансії. Задля зменшення безробіття пропонувалося також засновувати нові підприємства. Зокрема, заходами Союзу у 1932 р. розпочала працю фабрика з виготовлення кави з цикорію кооперативи «Суспільний Промисл».
Десятого травня 1931 р. галицьке українське жіноцтво втретє відзначило День матері. У відповідній заяві, підписаній українськими інституціями і опублікованій у «Ділі», наголошувалося: «Свято Матери вводиться в нас у життя і старається його поширити орґанізоване жіноцтво. Є це доказом, що наше свідоме жіноцтво не загубило розуміння ваги материнства на широких життєвих шляхах, які отворила йому рівноправність. Воно вважає материнство своїм найглибшим і найсутєвішим покликанням. Уважає його джерелом сили Нації і одною з наймогутніших основ її розвитку».
Щороку у другу неділю травня відбувалися заходи по вшануванню матерів. Серед них – Богослужіння, концерти, урочисті зібрання, спеціальні відкриті лекції про значення жінки-матері для суспільства і родини. Основними організаторами святкувань виступали школи, захоронки, кружки товариств «Рідна Школа» і «Союз Українок», читальні товариства «Просвіта».
Провідна жіноча організація «Союз Українок» (СУ) свої основні завдання формулювала на чергових з’їздах, резолюції з яких, зокрема, передбачали збільшення впливу жіноцтва на всі прояви українського організованого життя, практичну підтримку гасла «Свій до свого» за посередництвом, наприклад, контролю за тим, щоб в українських крамницях торгували українськими товарами, розширення контактів між кружками і філіями, заснування нових кружків, відкриття жіночої господарської школи середнього типу й створення сільськогосподарських референтур при філіях, розвиток кооперативної секції, участь у боротьбі з алкогольною і нікотиновою залежністю, зміцнення зв’язків з міжнародними жіночими організаціями.
Серед офіціозів жіночої організації «Діло» виокремило такі: звернення до міжнародного жіноцтва з приводу голоду у радянській Україні й відсутності реакції цивілізованого світу на голодову трагедію, комунікат про День жалоби 29 жовтня 1933 р., організований Українським громадським комітетом рятунку України, комунікат у справі висунення кандидаток і участі жіноцтва у виборах міських рад, лист-протест до Міжнародного жіночого союзу щодо можливого прийняття радянського Союзу до Ліги Націй, протест проти чергової хвилі «червоного терору», спрямованого проти культурних діячів радянської України.
Структурну мережу СУ у досліджуваний період поповнили львівська філія, установчі збори якої відбулися 3 квітня 1932 р., а також Товариство українських жінок у Станиславові, яке на зборах 11 грудня 1932 р. вирішило реформуватися у філію «Союзу Українок».
Сімнадцятого квітня 1932 р. львівський жіночий промисловий кооператив «Труд» відзначив 30-річчя. Станом на квітень 1934 р. у структурі кооперативу працювали дві робітні, які спеціалізувалися на пошитті жіночої білизни і суконь. На утриманні «Труду» перебувала трирічна фахова школа для дівчат, при якій діяли курси трикотажництва, куховарства і домашнього господарства, крою суконь і білизни, моднярства.
Черговим проявом жіночого підприємництва стало зініційоване СУ заснування жіночої кооперативної м’ясарні у Чорткові. Установчі збори новоствореного кооперативу відбулися 27 серпня 1932 р. Можливість придбання без посередників живого товару (свиней) у членів господарської структури сприяло здешевленню кінцевої продукції і робило її більш привабливою для покупця.
З нагоди 50-річчя появи першої жіночої організації – «Товариства руских женщин» – СУ вирішив провести Український жіночий конгрес (УЖК) 23–27 червня 1934 р. у місті його заснування – Станиславові. «Діло» наголошувало, що, незважаючи на тривалий історичний період, основна ідея жіночого руху не змінилася і полягала у тому, щоб «виховувати українську жінку на свідому своїх завдань громадянку та ввести її як рівноправний і рівновартний чинник в життя нації».
Усіма справами підготовки форуму займався діловий комітет під головуванням Євгенії Макарушки, який заручився підтримкою митрополита А. Шептицького на його проведення. До почесного комітету УЖК серед інших увійшли почесні членкині СУ Марія Білецька, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко, Софія Русова, Герміна Шухевич. До участі у конгресі зголосилися 895 делегаток від 101 філії і 200 кружків СУ, а також жіночих організацій з-за кордону. Висвітлювали перебіг подій жіночого форуму 12 кореспондентів української преси, 10 представників польських і єврейських часописів. Представлена була і закордонна преса. «Діло» скерувало до Станиславова власного кореспондента Анатоля Кудидика.
Засідання УЖК розпочалося промовою голови СУ М. Рудницької про тогочасну міжнародну ситуацію і завдання українського жіноцтва та зверненням представниці світового жіноцтва, яка вітала присутніх від Міжнародного жіночого союзу й Ліги миру й свободи.
Резолюції УЖК стосувалися становища українського народу та справи його консолідації, становища жінки у радянській Україні, справи Всеукраїнського національного конгресу, ставлення до релігії, Церкви, моралі, родини і материнства, організації українського жіноцтва, значення селянського жіноцтва в українському жіночому русі, зв’язків з міжнародними жіночими організаціями, жіночої преси і видавництв, підтримки і популяризації рідної мови, національного виховання, фізичного виховання, охорони здоров’я, соціального захисту, захисту прав працюючої жінки, фахової жіночої освіти, ролі жінки у кооперації.
Щорічною організацією дитячого літнього відпочинку продовжувало займатися Товариство вакаційних осель, у підпорядкуванні якого були три табори – окремі для дівчат і хлопців у Милуванні і дівоча у Коршеві. Питання фінансування важко, проте вирішувалося за посередництвом членських внесків (у 1934 р. нараховувалося 130 членів), зрідка дозволених владою публічних збірок (українцям нагадували – якщо почуєте дзвін пушки (ємність для збору пожертв) поруч церкви чи вашої установи, то не будьте байдужими) і доброчинних внесків від українських меценатів (окремих осіб, інституцій, підприємств).
Товариство «Українська Захоронка» продовжувало утримувати у Львові вісім дошкільних закладів. Окрім членських внесків (у 1933 р. було 478 членів), бюджет установи формували батьківська оплата, пожертви українських установ, митрополичого ординаріату і українців з-за кордону, а також субвенції від магістрату. Педагогічний контроль над захоронками здійснювало товариство «Рідна Школа».
У 1933 р. «Українська Захоронка» під патронатом митрополита А. Шептицького, преосвященного єпископа І. Бучка і голови Українського гігієнічного товариства М. Панчишина організувала у Львові т. зв. «півоселі» для бідних дітей, батьки яких не мали можливості відправити дитину для оздоровлення за місто. Діти забезпечувалися харчуванням і відпочинком на свіжому повітрі під наглядом фахових учительок від 26 червня до 6 серпня. Півоселі функціонували у різних районах Львова, кількість зголошених дітей було понад 700. Загальне утримання закладів становило близько 7 тис. зол. Святкове відкриття українських півосель відбулося у церкві св. Юра 28 червня.
Зазначимо, що траплялися випадки, коли влада на місцях чинила перепони процедурі заснування або утримання дитячих садків. Про це свідчили інформації з різних галицьких повітів.
«Діло» також згадувало і про інші жіночі організовані структури. Так, товариство «Будучність», яке представляло інтереси кількох тисяч українських робітниць і служниць зі Львова, мало кілька філій у краю і робило заходи для придбання власного будинку, де б знайшли прихисток бездомні й хворі його членкині. У травні 1932 р. «Будучність» виступила з пропозицією об’єднання усіх організацій українських робітниць в одне крайове товариство.
Католицьке товариство дівчат ім. св. Йосифа у 1933 р. нараховувало 240 членкинь, переважно хатніх служниць. У власності інституції перебувала двоповерхова кам’яниця (Львів, вул. Руська, ч. 10), у якій п’ять кімнат призначалися для прихистку безробітних членкинь, а у партері розташувався великий зал для зборів, аматорських вистав, забав, відчитів, чайних вечорів тощо. У підпорядкуванні товариства були дешева кухня, чайна, приватна пральня. У його структурі функціонувала секція «Скора Поміч», яка надавала грошову допомогу потребуючим членкиням.
Відомості про діяльність Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) розпочалися у 1931 р. з комунікату Товариства як реакції на критику Кирила Студинського, якого загальні збори наукової інституції 28 грудня 1930 р. переобрали головою. Виділ НТШ відкинув звинувачення у радянофільстві, висунені К. Студинському у часописі «Український Голос» (Перемишль), і ствердив, що Товариство не вибудовує жодних політичних взаємин з будь-ким, поза науковою роботою не займається політикою, підтримує наукові взаємини з науковими інституціями радянської України, а члени НТШ публікують свої праці у її наукових виданнях так само, як і в американських, британських, німецьких, польських, чеських тощо.
Поза тим, кілька повідомлень з 1931 р. стосувалися обшуку у науковій інституції та її пограбування. Так, 30 квітня НТШ стало однією з установ, де поліція провела обшук напередодні першотравневого свята, – вилучили 76 музейних фотографій «Кобзаря» Тараса Шевченка.
Вночі з 3 на 4 листопада невідомі злочинці вломилися до канцелярії Товариства і розбили металевий сейф друкарні. Вчасно виявлені сторожем, грабіжники втекли. Збитки виявилися незначними – поламані двері й вирвані замки, а сейфи й готівка були застраховані.
У 1932 р. «Діло» звернуло увагу на видання мовною комісією Польської академії наук монографії про фонетику української мови проф. Івана Зілинського, дійсного члена НТШ, п. н. «Opis fonetyczny języka ukraińskiego». Наголошувалося, власне, на слові «українського» і наводилася цитата з часопису «Prager Presse» (Прага): «Факт, що польська Академія, приймаючи означення “українська мова”, лєґалізує цей термін у Польщі раз на завсіди і полагоджує цим спір “український чи руський?”, заслуговує на те, щоби його підкреслити».
Того ж року НТШ констатувало, що загальна економічна криза не оминула і праці науковців, особливо щодо можливостей видавничого процесу, – друкувалися без затримки тільки прописані у статуті продовжувані видання. Перед листопадовими загальними зборами Товариства «Діло» рекомендувало провести їх під гаслом очищення, називаючи ненормальною і неефективною ситуацію, коли керівні адміністративні й наукові функції зосереджені у руках однієї людини. Таке поєднання, на переконання редакції, сприяло втраті позицій НТШ у загальнонауковому розвитку.
Новим головою наукової інституції загальні збори (20 листопада 1932 р.) обрали Володимира Левицького. Представляючи його імпровізовану промову, «Діло» виокремило таке: «У своїй діяльности буде тямити, що хоч Наукове Т-во є установою безумовно аполітичною, а проте установою національною. У звязку зі ситуацією наукових установ на Радянщині й нинішнім станом тамошньої науки – НТШ є на ділі єдиним осередком української науки. Ця наука не може бути ані “казьонною”, ані тим більше – не може бути погноєм чужої культури…».
Окрему увагу новообраний виділ НТШ приділив створенню комісій – фінансової, для Академічного дому і видавничої. Історико-філософській секції запропонували відновити діяльність правничої і статистичної комісій та комісії суспільних наук. Також згадувалися у часописі науково-технічна і мовна комісії. У жовтні 1935 р. задля досліджень княжої доби запрацювала комісія старої історії України.
У 1933 р. газетні повідомлення стосувалися урочистого засідання НТШ для вшанування пам’яті Івана Франка, обрання нових дійсних членів і спільного засідання трьох секцій, яке серед іншого запропонувало скликати мовну комісію для обговорення справи українського правопису спільно з представниками громадськості, переглянути статут та скласти правильник для майбутніх загальних зборів і праць секцій, видавати бюлетені про роботу секцій, публікувати у пресі звіти з наукової діяльності Товариства.
Серед заходів математично-природописно-лікарської секції належну увагу преси привертали з’їзди українських природників, лікарів та інженерів, які проводилися раз на два роки і в організації яких, окрім НТШ, брали участь Українське лікарське товариство і Українське технічне товариство. Від 1933 р. у назві з’їзду зникло слово «інженерів», а його робота концентрувалася у трьох секціях – лікарів, живої природи та географії, математики та фізики.
Черговий V з’їзд (квітень 1935 р.) проводив свою роботу вже у двох секціях – лікарів і природників. Остання поділялася на біологічну, географічну і математично-фізичну підсекції. Важливою акцією учасників форуму стали відвідини їхніми представниками митрополита А. Шептицького задля висловлення вдячності за створення кедрового заповідника у межах Перегінської громади Долинського повіту і передачі його НТШ як «найвищій науковій установі нашої землі».
Аналіз фінансового становища НТШ за 1932–1934 рр. свідчив про поступове погіршення ситуації. Надходження не покривали видатків, при цьому книгарня, друкарня і палітурня демонстрували від’ємне сальдо. Напередодні чергових загальних зборів Товариства у березні 1935 р. «Діло» писало: «Завдання НТШ є плекати науку, головно українознавство. Важливість цього завдання при сучасному стані Укр. Академії Наук у Києві повинно зрозуміти все західно-українське громадянство, яке досі для справ НТШ є зовсім байдуже. …Тому і наші економічні установи повинні прийти з допомогою НТШ [у] науковій роботі, якаб підсилювала українське громадянство в його національних змаганнях».
Відповідно, питання матеріальної санації стало провідним під час проведення загальних зборів НТШ 24 березня 1935 р., на яких головою Товариства обрали Івана Раковського. Наприкінці травня того ж року справи, пов’язані з діяльністю цієї української наукової установи, стали предметом обговорення між делегацією НТШ і міністром освіти та міністром внутрішніх справ.
Щодо бібліотеки НТШ, то у квітні 1934 р. її управа повідомила про отримання дозволу міністерства внутрішніх справ на поповнення фондів книгами з-за кордону, які не заборонені у Польщі, і про рішення міністерства віросповідань і освіти про обов’язковий примірник для наукової книгозбірні «всіх друків» українською мовою, які видаються у межах Польщі.
Відомості про музей НТШ мали щомісячний характер і свідчили про те, які предмети надійшли до установи і від кого. На початку грудня 1935 р. музейні фонди нараховували 25 821 каталогізований предмет.
Приміщення музею слугувало також для проведення різнотематичних виставок. Зокрема, у 1934 р. на сторінках часопису розповідалося про виставку, на якій експонувалося 186 праць 18 художників і 1 скульптора, а у 1935 р. – про виставку народних вишивок і тканин з власних фондів і від кооперативу «Українське Народне Мистецтво». На переконання «Діла», для української інтелігенції відвідини кожної наступної виставки поступово перетворювалися з «громадянського обов’язку» на «товариську приємність».
Відкриттю чергової експозиції передувало заснування демографічного інституту при НТШ, поява якого пояснювалася необхідністю точних даних про «наш народ і наші землі». Планувалося видавництво першого атласу України, над яким працював В. Кубійович. Продовженням теми стала виставка українських мап «Український народ, його життя і праця», з якою можна було ознайомитися у музеї НТШ від 1 грудня 1935 р.
Непросте матеріальне становище Товариства у жовтні 1934 р. ускладнилося через рішення городського староства про перехід Академічного дому під його управління. Кам’яниця, у якій він розташовувався, була власністю НТШ, проте адміністрування нею здійснювалося Товариством прихильників освіти, яке зі своїх прибутків мало покривати усі видатки, пов’язані з її утриманням. Причини рішення пояснювалися «атмосферою» в Академічному домі й накопиченими боргами. Крім перепідпорядкування, на підставі закону про товариства з 1932 р. влада зобов’язала включити свого представника у склад нового комітету з управління Академічним домом.
Згадане Товариство прихильників освіти (ТПО) наприкінці 1933 р. нараховувало 563 члени. Одним із найсуттєвіших джерел його доходів значилася санкціонована владою щорічна осіння публічна збірка. З 1932 р. акція не проводилася через відсутність відповідної санкції. У першу чергу Товариство опікувалося Академічним домом, у якому облаштувало дешеву харчівню і читальню. Згідно зі статутними нормами, ТПО мало у своїй структурі ряд фахових об’єднань – секція студенток, правнича громада, студентський спортовий клуб, гуртки – україністів, математиків і фізиків, географів, прихильників книжки, природників. Незважаючи на хронічну недостатність обігових коштів, Товариство знаходило можливість у скрутних для конкретного студента чи студентки випадках надавати позику або виплачувати «мешканеву» допомогу.
Після повернення Академічного дому під юрисдикцію НТШ, городське староство 8 листопада 1934 р. повідомило виділ ТПО про заборону його діяльності. Апеляція не принесла бажаного результату, і 15 лютого 1935 р. Львівське воєводство підтвердило рішення староства.
Дванадцятого січня 1933 р. заявило про відновлення функціонування Товариство наукових викладів ім. Петра Могили, яке спеціалізувалося на проведенні публічних лекцій і найактивніша діяльність якого припала на 1908–1924 рр. Головну раду Товариства очолив Іларіон Свєнціцький. До травня наступного року наукова інституція поповнилася філіями у Глинянах, Добромилі, Кам’янці-Струмиловій, Ярославі та кружками – астрономічним і студенток ім. Лесі Українки. За звітний період було проведено 50 відчитів.
Богословське наукове товариство (БНТ) у грудні 1933 р. завершило десятий рік власної історії, упродовж якої йому вдалося згуртувати для дослідницької роботи 31 дійсного члена. Фаховим дослідженням сприяла бібліотека (понад 10 тис. документів) із значною кількістю стародруків, рукописів, рідкісних книг, підшивок українських і закордонних газет та журналів.
Результати наукового доробку публікувалися у журналі «Богословія» (10 томів), 13 томах серії «Видання Богословії» та 5 томах серії «Праці Богословського Наукового Товариства».
БНТ підтримувало зв’язки із закордонними богословськими науковими центрами, у виданнях яких публікувалися рецензії, переважно позитивні, на праці членів Товариства. Не в останню чергу своїм успіхом БНТ завдячувало організаційному хисту і науковій непересічності багаторічного голови о. доктора Й. Сліпого.
Щоб уможливити подальшу успішну діяльність, рада Товариства закликала духовних і світських осіб поповнювати його ряди. Зацікавленим нагадували, що звичайним членом БНТ може стати кожен католик з вищою освітою, як і кожна культурна інституція, що цікавляться богословською наукою і готові матеріально її підтримати членськими внесками чи доброчинними пожертвами.
У Варшаві продовжив діяльність очолюваний директором Олександром Лотоцьким Український науковий інститут (УНІВ), який у березні 1935 р. відзначив 5-річчя заснування. До сфери діяльності установи належали організація викладів українською і польською мовами у вишах та інших наукових центрах (проте з приміткою – за згодою місцевої влади), проведення систематичних курсів з української мови, видання наукового збірника і окремих наукових праць. За звітний період вийшли друком 26 томів з різних ділянок науки.
Зазначимо, що для з’ясування проблем польсько-українських взаємин у минулому при УНІВ була створена спільна комісія «на виключно науковій і цілковито аполітичній плятформі», установчі збори якої відбулися 27 листопада 1933 р.
У серпні 1933 р. Варшава приймала конгрес Федерації істориків Східної Європи і VIII Міжнародний з’їзд істориків. Українську сторону на обох заходах представляли: від НТШ – Роман Зубик, Мирон Кордуба, Ярослав Пастернак, о. Іван Йосафат Скрутень, Микола Чубатий, від Національного музею – Іларіон Свєнціцький, від Українського вільного університету у Празі – Дмитро Дорошенко і Вадим Щербаківський. Натомість варшавський УНІ проігнорував зазначені форуми.
Відомості про Український науковий інститут у Берліні (УНІБ) свідчили, що його співробітники читали публічні лекції німецькою і українською мовами, вели систематичні курси, готували матеріали про Україну для німецьких фахових видань, зокрема енциклопедій, організовували українські виставки, наприклад народного мистецтва й домашнього промислу.
Навесні 1931 р. при Інституті відкрили «Бюро для обміну книжок», за посередництвом якого українська книжкова продукція потрапляла до німецьких університетів та інших наукових установ. Також при ньому діяла Центральна наукова бібліотека з українознавства, яка на 1 березня 1932 р. нараховувала 1605 одиниць збереження.
У жовтні 1935 р. «Діло» повідомило про ймовірність ліквідації УНІБ як самостійної установи. Його планували перетворити в українську секцію «Німецького інституту для закордонних дослідів». Згодом інформація була уточнена, що йдеться не про ліквідацію, а про реорганізацію, при якій українська структура збереже «власну організацію та дотеперішній обсяг діяльности».
Фрагментарні повідомлення про роботу українських видавництв стосувалися, зокрема, Видавничої спілки «Діло», видавничого кооперативу «Червона Калина», фонду «Учітеся, брати мої!» (від 1934 р. товариство «Просвіта» реорганізувало видавництво у періодичне (квартальне), а видавані ним книги мали творити «Науково-популярну бібліотеку Товариства “Просвіта”»), видавничого кооперативу “Хортиця» (заснований у Львові у 1929 р.).
Інформував часопис і про діяльність нових видавництв. Так, у січні 1931 р. згідно з рішенням митрополичого ординаріату та з ініціативи о. Гавриїла Костельника була започаткована спілка з обмеженою порукою «Бібльос», призначена для розвитку і популяризації української католицької літератури. Незадовго спілка придбала паперову фабрику і друкарню з необхідним обладнанням (вул. Японська, ч. 7).
Наприкінці жовтня 1934 р. відбулися установчі збори жіночого видавничого кооперативу «Союз Українок», завданням якого було започаткувати видання ідеологічного жіночого журналу і подбати про видавництво книжок і популярних брошур для жіноцтва. Наглядову раду новоствореного підприємства очолила Ольга Ціпановська, а з січня 1935 р. розпочав свою історію двотижневик «Жінка». Того ж 1934 р. видавництво «Українська Рекляма», реалізовуючи гасло «Свій до свого по своє», вперше видало «Провідник» – «основний інформатор-адресар всіх українських фірм і інституцій по цілому світу».
Грудень – місяць «Просвіти». Це була одна з дат, про яку пам’ятало українське суспільство і віддавало належне заслугам товариства в освітній, виховній, організаційній, господарській, видавничій сферах. У грудні 1934 «Діло» писало: «Любимо “Просвіту” за її минуле, за традицію, за національний універсалізм її ідей, за її велику місію в нашому національному житті. Цінимо її за її велику обєднуючу силу як у минулому, так і в теперішньому. При тому не забуваймо, що “Просвіта”… це 3046 читалень із 400.000 членами, це 83 філії з великим апаратом, це велика централя у Львові з видавництвами, з книгарнею, з бібліотекою, з кільканацяти фаховими комісіями. Але й це ще не все. “Просвіта” це 3024 бібліотеки при читальнях, це 2700 театральних гуртків, це 8800 театральних вистав у минулому році, це 1120 хорів при читальнях, це 990 концертів і свят в одному році, це 130 орхестр теж при читальнях, це 350 кружків самоосвіти, це 138 діточих садків, це накінець 12.060 відчитів по читальнях в одному році».
Представляючи заслуги товариства, відповідні ювілейні публікації наголошували також на необхідності не тільки моральної, а й матеріальної допомоги «Просвіті». З 1908 р. (40-річчя просвітнього товариства) дату заснування «Просвіти» (8 грудня) почали відзначати як всенародне свято різноплановими заходами упродовж місяця. Тоді ж була започаткована акція п. н. «Дар “Просвіті”» – українців закликали фінансово підтримати товариство, яке ще називали «Матірю всіх наших установ», популяризуючи гасло «Дар “Просвіті” – це нарід собі».
Питання матеріального забезпечення більшою чи меншою мірою завжди обговорювалося на загальних зборах. Особливої значимості питання набуло у період економічної кризи. Оздоровити фінансове становище пропонувалося, окрім згаданого, й іншими методами. Наприклад, у жовтні – місяці книжки – розкупити просвітянські видання, яких на складах зібралося на загальну суму близько 1 млн зол. Також у 1931 р. була розписана внутрішня позика задля покриття боргу у понад 600 тис. зол.
Серед інших подій, пов’язаних із просвітньою організацією, «Діло» виокремило, зокрема, урочисте відкриття і освячення книгарні товариства, розташованої у власному будинку (вул. Руська), яке відбулося 18 березня 1931 р., спільну конференцію «Просвіти» і РСУК 7 травня 1932 р. (представники РСУК зобов’язалися під час поїздок краєм вести пропаганду за посилення матеріальної допомоги просвітянам), інтенсифікацію діяльності комісії товариства по боротьбі з неграмотністю, зумовленої невтішньою статистикою, яка свідчила, що у межах Польської держави на кожних 100 українців припадає 60 неписьменних (листопад 1932 р.), переміщення офісів централі «Просвіти» і бібліотеки (пл. Ринок) з ІІ на І поверх, звідки виїхав Центробанк до власної кам’яниці, а звільнені просвітянами площі зайняли товариство «Сільський Господар» і товариство українських дозорців «Воля» (лютий 1933 р.), звільнення товариства «Просвіта», його філій та читалень від штемпелевих оплат (січень 1935 р.).
У представленні діяльності філій товариства «Просвіта» виокремлювалися ювілейні дати, які хоч і відбувалися за приблизно однаковим сценарієм – Богослужіння, багатолюдний похід до місця проведення урочистої академії, вітальні промови і представлення звіту з діяльності, відчитання надісланих привітань, концерт і на завершення виконання національного гімну, проте власне звітова частина давала чітке уявлення про діяльність окремої філії. У «Ділі», зокрема, йшлося про відзначення 25-річчя філії товариства «Просвіта» у Болехові (жовтень 1935 р.), 30-річчя філії у Дрогобичі (липень 1934 р.), 40-річчя філії у Підгайцях (червень 1932 р.), 40-річчя філії у Стрию (жовтень 1935 р.), 25-річчя філії у Турці (лютий 1931 р.), 25-річчя філії у Ярославі (червень 1935 р.).
Газетні повідомлення стосувалися також урочистостей з нагоди ювілеїв просвітянських читалень, наприклад, у Винниках (поблизу Львова) (35-річчя), Волощині Підгаєцького повіту (30-річчя), Голоску Великому (поблизу Львова) (25-річчя), Жовківській дільниці Львова (30-річчя), Замарстинові (частина Львова) (25-річчя), Калуші (50-річчя), Одреховій Сяноцького повіту (40-річчя), Скнилові (поблизу Львова) (40-річчя), Стрілиськах Нових Бібрського повіту (40-річчя), Торках Перемишльського повіту (40-річчя), Хотіні Калуського повіту (40-річчя), Яблунові Рогатинського повіту (25-річчя).
Противагою розвитковому функціонуванню філій і читалень «Просвіти» ставали непоодинокі факти заборони їхньої діяльності. Так, у червні–липні 1932 р. головний виділ товариства почав отримувати відомості про розв’язання чи призупинення роботи філій у Борщеві, Гримайлові, Залізцях, Скалаті та численних читалень у Тернопільському воєводстві.
Щоб розібратися у ситуації, до Тернополя виїхали представники президії головного виділу «Просвіти» для зустрічі з воєводою. Причиною обмежувальних дій влади називалися «протидержавні виступи деяких кругів молоді, згуртованої в “Просвіті”, та найдені в читальняних і філіяльних бібліотеках видання, які є сконфісковані і мали бути доказом антидержавної, головно більшовицької аґітації». Після того, як представники товариства вказали на низку неточностей і безпідставностей у звинуваченнях, воєвода пообіцяв розібратися у кожному конкретному випадку перед остаточним приняттям рішення.
Сьомого квітня 1934 р. згідно із розпорядженням староства поліція опечатала канцелярію і бібліотеку філії товариства «Просвіта» у Тернополі за звинуваченням у «перетримуванні сконфіскованих книжок».
Волинське воєводство листом від 5 серпня 1932 р. повідомило повітове товариство «Просвіта» у Луцьку про призупинення його діяльності. Підґрунтям рішення слугувала постанова луцького повітового старости від 27 квітня, який визнав діяльність просвітньої організації такою, що «загрожує публічній безпеці». При тому жодної конкретики постанова не містила. Історія завершилася 16 серпня розпорядженням волинського воєводи про остаточне закриття товариства з правом його опротестування у міністерстві внутрішніх справ упродовж 14 днів.
Історія із забороною кременецької «Просвіти» розпочалася у 1932 р. – 26 липня місцеве староство закрило й опечатало повітовий осередок у Кременці й усі 110 підпорядкованих йому читалень. Рішення мало тимчасовий характер, проте 8 червня 1935 р. кременецька «Просвіта» отримала повідомлення від міністерства внутрішніх справ від 31 серпня 1933 р. (було в дорозі з Варшави понад 1 рік і 10 місяців) про затвердження рішення волинського воєводи від 17 жовтня 1932 р. щодо закриття товариства. Зазначимо, що призначений владою ліквідатор продав належну «Просвіті» земельну ділянку кременецькому чиновнику за ціною, нижчою ринкової вартості на третину.
Основним мотивом припинення діяльності читалень була наявність у їхніх бібліотеках заборонених книжок. При тому статус «забороненої» міг бути наданий у будь-який момент, і не факт, що про це знало керівництво читальні. Зразками конфіскованої літератури серед іншого були календарі «Просвіти», «Червоної Калини», «Український Інвалід», «Дніпро», «Запорожець» або окремі видання – Шевченко Т. «Кобзар», Герасимович І. «Українські школи під польською владою», Войнаровський Т. «Вплив Польщі на економічний розвій України-Руси», Рудницький С. «Початки ґеоґрафії», Франко І. «Карпато-руске письменство» тощо.
Причиною закриття могли слугувати також звинувачення у антидержавній агітації або діяльності, яка виходить за рамки статуту чи загрожує публічній безпеці. Зрештою, загрозою «bezpieczeństwu, spokojowi i porządkowi publicznemu» пояснювалася і заборона на заснування читалень «Просвіти», як це мало місце у Кошелеві Жовківського повіту.
Незважаючи на різносторонні взаємини з польською владою, товариство «Просвіта» не втрачало оптимізму і у 1935 р., порушуючи питання майбутнього 70-річчя, закликало до «масового поголовного членства»: «Добро нашої Батьківщини вимагає, щоб єдина її всеукраїнська орґанізація духових сил була сильна й могутня! Колиж бодай що десятий український громадянин і що десята українська громадянка стане негайно відданим її членом, матимемо напевно непроглядні ряди членів “Просвіти”. …Своєю волею створім одну, велику тверду Волю Народу! Нехай ювилей “Просвіти” буде ювилеєм перемоги нашої духової сили!».
З-поза українських земель під Польщею зацікавлення «Діла» викликало товариство «Просвіта» у китайському Харбіні, яке у середині 1930 р. стало філією львівської централі.
Задля інтенсифікації українського літературного руху Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка (ТОПІЖ) вирішило у 1933 р. оголосити літературний конкурс, преміальну основу якого мав забезпечити спеціально створений «Літературний Фонд». Його наповнення залежало від доброї волі небайдужих. Серед перших жертводавців значилися товариства «Дністер», «Карпатія», «Сільський Господар», НТШ, РСУК, фабрика «Фортуна Нова», коломийський «Покутський Союз», дрогобицький «Народний Дім», тернопільський кооператив «Будучність» тощо.
Конкурсні художні твори, що вийшли друком на західноукраїнських землях у 1932–1933 рр., просили надсилати у двох примірниках на адресу ТОПІЖ. Передбачалися одна репрезентаційна нагорода (1000 зол.) і два «літературні признання» (по 250 зол.). Результати конкурсу, визначені журі під головуванням Василя Сімовича, були оголошені 22 січня 1934 р. – жоден твір не отримав репрезентаційної нагороди, тому загальну преміальну суму (1500 зол.) розділили порівну між п’ятьма авторами, які набрали найбільшу кількість голосів. Це – Святослав Гординський, Богдан Кравців, Степан Левинський, Галина Журба і Жигмонт Процишин.
Черговий конкурс передбачав розгляд художніх творів українських авторів, виданих окремою книжкою на українських землях поза радянським Союзом або на еміграції від 1 листопада 1933 р. до 1 листопада 1934 р. Для переможців призначалися три нагороди – 600, 400 і 300 зол. відповідно. Лауреатами, імена яких оголосили 22 січня 1935 р., стали Улас Самчук, Юрій Косач і Богдан-Ігор Антонич.
Про підготовку до наступного конкурсу свідчили комунікати ТОПІЖ, періодично публіковані у часописі. З них можна було довідатися про терміни подання творів авторами, склад наступного журі, поповнення преміального фонду.
Відомості про письменницько-журналістську організацію доповнювали звіти із загальних зборів, повідомлення про відкриття літньої оселі у Ямній (поблизу Яремча), рішення щодо фактів порушення етичних норм у публічній полеміці, протест проти чергової хвилі терору у радянській Україні, повідомлення про нових дійсних членів і членів-прихильників.
Національний музей у досліджуваний період поповнився новою структурою – 4 грудня 1931 р. відбулися установчі збори Союзу прихильників Національного музею (СПНМ), раду якого очолив єпископ І. Бучко. СПНМ виник на основі громадського комітету розбудови музею, заснованого у грудні 1929 р. Завдання Союзу полягало у фінансовій підтримці функціонування музейної структури. Його члени сплачували річно 60 зол. від фізичної особи і 120 зол. від юридичної особи. Зібрані кошти використовувалися для покриття адміністративних витрат і придбання музейних експонатів.
Сімнадцятого листопада 1934 р. Львівське воєводство затвердило новий статут української наукової фундації «Національний Музей у Львові». Згідно з положеннями документа, її завдання полягали у необхідності «представити на зібраних памятках стан українського національно-культурного життя в історичному, а по змозі також у біжучому розвитку, та ширити серед широких народніх мас любов і пошану до культурних памяток української старини, щоби цим робом піднести національну культуру».
Управління фундацією здійснювала кураторія, склад якої остаточно сформувався 1 березня 1935 р. Головою обрали В. Децикевича, заступником – о. ігумена Климентія Шептицького. За митрополитом А. Шептицьким як першозасновником наукової фундації від 29 грудня 1908 р., яка тоді називалася «Церковний Музей у Львові», зберігалося право затвердження членів кураторії, участі у її засіданнях з вирішальним голосом, відміни рішення кураторії, якщо воно йшло врозріз із засадничими завданнями фундації.
У функціонуванні музею важливим засобом популяризації минулого і сучасного були виставки, про організацію і проведення яких інформувало «Діло». Зокрема, з лютого 1933 р. у музейних залах експонувалася виставка картин українських художників паризької групи за участю запрошених французьких та італійських мистців (120 полотен), з квітня 1934 р. – Шевченківська виставка з нагоди 120-річчя народження поета (450 предметів), з грудня 1934 р. – пропам’ятна виставка, присвячена 20-річчю вимаршу в поле Українських січових стрільців.
У травні 1935 р. дирекція Національного музею провела пресконференцію з нагоди підготовки до відзначення власного 30-річчя і проведення великої виставки українського національного мистецтва, відповідальність за організацію якої взяв на себе СПНМ. Заплановані на 27 вересня урочистості передбачали відкриття пам’ятника засновнику музею митрополиту А. Шептицькому роботи скульптора Сергія Литвиненка, концерт «Українська пісня упродовж 30 літ», урочисте відкриття виставки модерного українського мистецтва із вшануванням пам’яті Олекси Новаківського.
Більшість повідомлень від товариства «Бойківщина» у Самборі стосувалися поповнення фонду обласного Бойківського музею, який на жовтень 1935 р. нараховував 3854 каталогізованих одиниць збереження, кожна з яких включала від одного до кількох предметів. На статутах самбірської структури засновувалися аналогічні – «Яворівщина» (Яворів), «Лемківщина» (Сянок), «Верховина» (Стрий).
Установчі збори сяноцького товариства, яке очолив Лев Ґец, відбулися 27 лютого 1931 р. Створення музею визначалося його основним завданням. До кінця літа того ж року вдалося зібрати по селах Лемківщини 1100 експонатів, які сформували основу музейної колекції, розміщеної у кімнатах греко-католицького приходства у Сяноку. До початку лютого 1935 р. кількість експонатів зросла до 4065 одиниць.
Дванадцятого травня 1934 р. відбулися ІІ загальні збори товариства «Стривігор» у Перемишлі, яке заснувало музей (близько 1500 предметів), бібліотеку-архів і організувало гурток для дослідження історії Перемишльщини. В останній день грудня того ж року відбулося офіційне відкриття українського народного музею «Гуцульщина» ім. о. Йосафата Кобринського у Коломиї.
Створений у 1930 р. Союз українських наукових робітників книгозбірень і музеїв у Львові започаткував проведення раз на два роки з’їздів українських музейників. На першому з них (Львів, 25 квітня 1931 р.) делегати наголосили на необхідності заснування Союзу українських музеїв, книгозбірень і архівів та обговорили шляхи співпраці між музеями й уніфікацію музейного справочинства. Черговий з’їзд (Самбір, 3–4 червня 1933 р.) з’ясував, що процедура заснування Союзу українських музеїв є ускладненою через необхідність окремих погоджень із трьома галицькими воєводствами та міністерством віросповідань і освіти. Вихід вбачався у створенні окремої української секції у структурі Союзу музеїв Польщі, на що мали право українські музеї, які вже належали до Союзу, – Національний музей, музей НТШ, коломийський і самбірський музеї.
У 1934 р. українські правничі інституції відзначили два ювілеї – 1 грудня 25-річчя урочисто святкувало Товариство українських правників (ТУП), очолюване Зеноном Лукавецьким, а напередодні у вересні про 10-річчя власної історії нагадав Союз українських адвокатів (СУА) (голова – Кость Левицький), який виник з адвокатської комісії ТУП. Належні події заходи відбулися 22 вересня і включали урочисту академію, ювілейні загальні збори і «товариські сходини». З нагоди річниці СУА був виданий пропам’ятний «Ювілейний Альманах».
Наприкінці 1931 р. СУА нараховував 12 делегатур (філій), зокрема і волинську, а у його грудневих загальних зборах уперше взяла участь жінка – адвокатська конципієнтка Віра Яцкевич. Вона ж у 1932 р. взяла участь у заснуванні секції українських кандидатів адвокатури, установчі збори якої відбулися 12 травня.
У червні 1932 р. СУА ініціював проведення конференції за участю представників українських центральних установ і преси, на якій обговорили питання боротьби за права української мови. Було констатовано факт поступового обмеження цих прав, чому сприяли нові закони і розпорядження, які стосувалися різноманітних сторін суспільного життя: «Виеліміновано українську мову з залізниць, почти, всіх центральних установ, із законодатних палат, з прилюдного життя (вивіски, написи), та залишено сильно обмежені права в шкільництві, суді і нижчих інстанціях адміністрації, при чому нині обовязок знання української мови функціонарями навіть 1-ої інстанції державної адміністрації чи судівництва є лише формальний (службу у сх. воєвідствах переймають люди із заходу, які зовсім української мови не знають). Польські закони зовсім усувають суверенність української мови, є вона лише допущена до вжитку в деяких випадках у деяких ділянках».
Учасники конференції ствердили, що права української мови повинні бути забезпечені на всій національній території, особливо у шкільництві, судівництві, владних інституціях, і закликали до вжиття негайних заходів щодо поширення функціонування української мови – від міжособистісного спілкування до комунікацій з органами влади. Захист українських мовних інтересів на законодавчому рівні покладався на Українську парламентську репрезентацію. Станові інтереси СУА і ТУП представляв журнал «Життя і Право».
Декрет про устрій адвокатури, який набув чинності з 1 листопада 1932 р., об’єднав окремі адвокатські палати у Львові, Перемишлі та Самборі в одну. Новостворена палата, яка нараховувала близько 2 тис. адвокатів, провела загальні збори 12 листопада. При виборі її управлінських структур перемогли прихильники т. зв. магістратського списку, складеного у порозумінні з СУА, члени якого ввійшли до складу підрозділів нової львівської адвокатської палати – адвокатської ради, дисциплінарного суду, комісії фонду допомоги й товариської забезпеки, ревізійної та ініціативної комісій, екзаменаторів.
У жовтні 1934 р. «Діло» порушило питання українських нотарів. Проблема полягала у їх частому звільненні з роботи не за службові провини чи у зв’язку із скороченням штату, а за національною ознакою. Якщо у 1928 р. в окрузі львівської апеляції українців-нотарів було 32 (усіх – 133), то у 1934 р. загальна кількість зросла до 160, а кількість українців поступово зменшувалася. Для підтвердження наводився поіменний список 11 українських нотарів, звільнених перед кількома місяцями. Процес безпідставних звільнень заторкнув і службовців нотаріальних контор, українців за національністю.
Українське технічне товариство (УТТ) у 1931 р. нараховувало понад 420 членів, зокрема з інших країн. Серед завдань Товариства виділялися питання будівництва Дому техніка, випуску наукових і популярних видань, заснування технічних шкіл, української технічної термінології, посередництва у працевлаштуванні. Проте пріоритетною визнавалася необхідність об’єднання усіх українських інженерних організацій. Так, УТТ підтримувало тісні взаємини з подібними структурами у Чехословаччині (Товариство українських інженерів у Празі, Союз організацій інженерів-українців на еміграції, Товариство українських інженерів у Словаччині), Бельгії, Німеччині, Аргентині, США. Задля створення Федерації українських інженерів був скликаний Перший конгрес українських інженерів, який відбувся у Львові 15–16 травня 1932 р., – Федерація об’єднала всі українські інженерні організації у світі (крім підрадянської України) задля представлення спільних інтересів на міжнародних форумах.
У 1935 р. членами УТТ були понад 500 інженерів, серед його комісій і секцій інтенсивною діяльністю вирізнялися комісія розбудови українського промислу й економічно-торговельна секція (експортовців). Науково-організаційним пресовим органом УТТ був двомісячник «Технічні Вісті». У листопаді того ж року відбулося урочисте відкриття нової домівки Товариства (вул. Потоцького, ч. 58) і відслонення на її фасаді пропам’ятної таблиці з іменами членів УТТ, які загинули у війнах 1914–1920 рр.
За ініціативою УТТ у Львові була створена «радієва комісія», яка провела 25 лютого 1932 р. «радієву анкету». Основне завдання – домогтися від польського радіо відведення визначеного часу для трансляції українських радіопередач. Засноване видавництво «Українрадіо» зобов’язалося провести реєстрацію українських радіоабонентів. Загалом, за комплекс питань, пов’язаних з організацією українських радіотрансляцій, відповідальність покладалася на Українське радіотовариство, статут якого подали на розгляд Львівського воєводства 30 квітня того ж року. Влада не затвердила документа, повернувши його на доопрацювання. На початку 1934 р. Товариство все ще не легалізувалося.
У грудні 1933 р. Союз українських купців (СУК) відзначив 10-річчя заснування. Ювілейна програма включала урочисте Богослужіння у церкві св. Юра, надзвичайні загальні збори, іменування почесних членів, забивання пам’ятних цвяшків у купецьку емблему тощо.
Десяті загальні збори Союзу (11 березня 1934 р.) змінили назву товариства на Союз українських купців і промисловців. Пешого жовтня того ж року почав виходити його двотижневик «Торговля і Промисл». У 1935 р. Союз нараховував понад 1500 членів і працював за посередництвом 10 філій.
Перелік львівських товариств представляли також згадувані у часописі Союз українських власників реальностей (власників – не членів Союзу – закликали до об’єднання, бо спільними зусиллями легше протистояти будь-яким зазіханням на приватну власність), товариство українських слуг і зарібників (робітників) «Сила» (у травні 1932 р. відбулося освячення власної площі, а у грудні – урочисте відзначення 25-річчя заснування), товариство каменичих дозорців (будинкових сторожів) і домашньої прислуги «Воля» (установчі збори відбулися 14 серпня 1932 р., очолив – Іван Жмінковський, 4 грудня того ж року освятили прапор товариства, вересень 1934 р. – 860 членів і відкриття першої філії на Личаківській дільниці Львова), товариство «Молода Громада» (у лютому 1934 р. клубне товариство розташувалося у двох кімнатах кав’ярні «Уніон» у «Народній Гостинниці», які були ізольовані від самої кав’ярні і мали окремий вхід, наприкінці 1935 р. товариство нараховувало 230 дійсних членів).
Значимість ще одного товариства клубного типу – «Українська Бесіда», заснованого у 1861 р., у процесі урізноманітнення суспільного життя і появи значної кількості товариств і організацій, поступово зменшувалося, обмежившись організацією товарисько-розважальних заходів або наданням власних приміщень в оренду іншим українським інституціям для проведення зборів, відчитів, урочистих зібрань, забав. У 1935 р. членами «Української Бесіди» були майже 150 осіб.
Щорічні загальні збори кооперативу «Український Театр» свідчили про занепад у діяльності інституції, частина членів якої не тільки не цікавилася театральними справами, а й не вважала за потрібне приходити на обов’язкові зібрання. Не вдавалося знайти остаточного рішення і Комітету будівництва театру. Загальні збори театрального кооперативу (8 червня 1931 р.) констатували: «Будова театральної салі у Львові і опіка живим театром, що поневолі мусить бути мандрівним – це дві окремі справи і кожна незвичайно важна для практичного переведення в сучасний мент».
Усі наступні загальні збори кооперативу відбувалися за незначної присутності членів та при обговоренні нагальних питань, зокрема зміни статуту (у листопаді 1932 р. кількість членів наглядової ради зменшили з 11 до 7 осіб), підтримки театру ім. І. Тобілевича і будівництва українського театру (у грудні 1933 р. дійшли висновку, що в існуючих реаліях доцільніше зосередити зусилля на будівництві не класичної театральної споруди, а театрального залу).
Збори кооперативу «Український Театр» у лютому 1935 р. свідчили про зменшення і так незначної театральної субвенції від Львівського магістрату з 5 тис. зол. до 1650 зол. у 1933 р., невдалі перемовини про об’єднання між театрами ім. І. Тобілевича і «Загравою», ліквідацію у 1934 р. Комітету будівництва театру, на місці якого виник кооператив «Український Дім». До складу нової структури ввійшли представники найбільших українських фінансових і культурних установ, які мали вирішити питання з площею, призначеною під будівництво театру.
У лютому 1931 р. «Діло» повідомило про заснування у Львові театру «Союз Артистів», а у жовтні того ж року – про винайм театром «Цвіркун» залу ремісничо-промислової палати у Львові на постійній основі (прем’єра відбулася 6 листопада, була представлена ревія «Не банкротуємо!» А. Курдидика).
Для унормування артистичної долі Союз діячів українського театрального мистецтва на своїх зборах 17 грудня 1933 р. і на організованій ним 18 січня 1934 р. театральній конференції закликав усіх артистів української сцени зареєструватися в Союзі, що в результаті мало уможливити надання їм матеріальної допомоги під час хвороби, тимчасового безробіття чи на схилі років. Також в оприлюднені плани входило будівництво «Дому актора», зменшення кількості театрів і їх перехід під громадську опіку й контроль, зниження безробіття серед акторів за посередництвом їх працевлаштування у культурно-освітніх установах. У жовтні 1934 р. Союз діячів українського театрального мистецтва святковою виставою відзначив 70-річчя українського театру в Галичині.
У 1931 р. минуло 40 років від часу заснування товариства «Львівський Боян». З нагоди ювілею 13 березня наступного року відбувся великий концерт за участю «Боянів» з Борислава, Дрогобича, Перемишля, Станиславова, Тернополя, а також львівського хору «Сурма» і хору українських богословів. «Діло» з подивом відмітило відсутність на концерті колективу чоловічого хору «Бандурист», від якого не було надіслано «навіть короткого привіту».
Загальні збори товариства «Львівський Боян» (26 листопада 1935 р.) свідчили про налагодження співпраці з товариством «Сурма», що підтверджувала низка спільних концертів. Рішення про об’єднані виступи, які не порушували самостійності обох хорових колективів, було прийняте у листопаді 1934 р. Разом з тим концертова практика свідчила про те, що українці не заповнюють залів, тому заклики не бути байдужими і задовільняти власні духовні потреби ставали актуальними.
Товариство «Сурма», яке представляло чоловічий хор, провело загальні збори 25 листопада 1935 р. Серед проблем на чільному місці значилася недостатність членів, яких нараховувалося «ледве» 30. Для порівняння: членами «Львівського Бояна» були 80 осіб. Тому «Діло» закликало музично обдарованих львів’ян записуватися у товариство задля створення «дійсно репрезентативного чоловічого хору».
Четвертого лютого 1933 р. «Станиславівський Боян» відзначив 35-річчя. У святковому концерті взяти участь «Бояни» зі Львова і Коломиї, а також чоловічий хор «Думка».
У 1934 р. (7 жовтня) з ініціативи товариства «Воля» і під протекторатом єпископа І. Бучка у Львові відбувся І фестиваль-попис українських духових оркестрів. Учасниками заходу стали 7 колективів, які представляли переважно читальні товариства «Просвіта» з галицьких міст і сіл. Оціночна комісія не визначила переможця конкурсу, бо всім оркестрам більшою чи меншою мірою бракувало злагодженості, а окремим їхнім виконавцям – фаховішого володіння інструментами. Її представникам – Станіславу Людкевичу, Василю Барвінському і Ярославу Вінцковському – було доручено опублікувати у пресі власні висновки щодо фестивалю. Незважаючи на певні недоліки, комісія визнала за необхідне розпочати підготовку до проведення наступного конкурсу духових оркестрів.
Через рік (6 жовтня 1935 р.) львівська повітова філія товариства «Просвіта» провела конкурс хорів просвітянських читалень Львівського повіту. Першу нагороду – «Альбом УСС» – здобув мішаний хор із Запитова.
Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові, у зв’язку із вступною кампанією 1931 р., опублікував у «Ділі» роз’яснення щодо наслідків роботи комісії з організації музичного шкільництва у Польщі. Українськими представниками у комісії були В. Барвінський і С. Людкевич. Проєкт змін передбачав три види музичних навчальних закладів – нижчі, середні і вищі. Для вищих державних музичних шкіл пропонувалася назва – консерваторія. Недержавний заклад міг претендувати на цю назву за рішенням міністра віросповідань і освіти. Передбачалися і музичні курси, які поєднували теорію і практику та були вільні від статутних, програмних і вікових обмежень, притаманних музичним школам.
Музичний інститут ім. М. Лисенка мав право претендувати на заміну в назві слова «інститут» на «консерваторія», хоча не був офіційно визнаним закладом вищої освіти.
Кількісне збільшення композиторського, музикознавчого, співацького цехів привело до необхідності їхнього об’єднання, що і сталося у 1934 р., – 12 квітня відбулися установчі збори Союзу українських професійних музик (СУПРОМ). Головою ради Союзу обрали Нестора Нижанківського, заступником – Зіновія Лиська. Офіс нової музичної структури, яка складалася з педагогічної, виконавчої, композиторської і музикознавчої секцій, розташувався за адресою Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові (вул. Шашкевича, ч. 5).
Одним із головних завдань СУПРОМу було зберегти і впорядкувати пам’ятки української музичної спадщини, щоб уможливити їх наукове опрацювання і збереження для наступних поколінь. Наприкінці 1935 р. СУПРОМ об’єднував 59 членів. Першими почесними членами Союзу стали Соломія Крушельницька, Модест Менцінський і Олександр Носалевич.
Ідея заснування Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ), озвучена у грудні 1929 р., втілилася у життя 29 січня 1931 р., коли були проведені його установчі збори. Головою УТПМ обрали о. Олексу Базюка. Наприкінці 1932 р. Товариство очолив Антін Гак. Серед завдань – популяризація і розповсюдження творів українського мистецтва, організація виставок, заснування мистецької бібліотеки, приюту і відпочинкової оселі, надання матеріальної допомоги потребуючим мистцям та їх учням, підтримка мистецької школи.
Упродовж досліджуваного періоду УТПМ провело виставки у Львові, Тернополі, Бережанах і Підгайцях, організувало ряд відчитів мистецької тематики, видало мистецький збірник «Карби» і монографію про О. Новаківського, придбало у Дорі земельну ділянку разом із гуцульською хатою на дарунок О. Новаківському з нагоди його 60-річчя, запланувало будівництво будинку санаторного типу у тій же Дорі на подарованій Товариству земельній ділянці.
Одним із проявів діяльності Товариства діячів українського мистецтва стала участь членів його гуртка екслібристів у міжнародній виставці екслібрисів (Лос-Анджелес, травень 1931 р.). За підготовку українського стенду відповідали П. Кожун та І. Крип’якевич.
У 1931 р. остаточно оформилася Асоціяція (Союз) незалежних українських мистців (АНУМ), яка прагнула пропагувати українське мистецтво за посередництвом виставок як у Львові, так і за межами Польщі. Для популяризації творчості мистців АНУМ започаткувала видавництво журналу «Мистецтво».
Перша виставка Асоціації відкрилася у залах Національного музею 20 вересня 1931 р. Окрім українських художників там були представлені французькі, італійські та бельгійські мистці. Загалом до 1935 р. АНУМ провела шість виставок. Того ж 1935 р. Асоціація налагодила постійну реалізацію авторських робіт, які можна було оглянути і придбати у приміщеннях, наданих фірмою «Лотос» (вул. Сикстуська, ч. 21). До того часу українці Львова не мали окремого мистецького магазину, призначеного лише для торгівлі.
Поза тим, «Діло» інформувало про другу виставку українських мистців у «Товаристві Красних Мистецтв» у Львові (жовтень 1931 р.) і шосту виставку картин варшавського українського мистецького гуртка «Спокій», який об’єднував 16 молодих художників.
Напередодні чергових загальних зборів у квітні 1934 р. старшина «Сокола-Батька» (С.-Б.) звітувала про проведену роботу, наголошуючи при тому, що товариство до часу уніфікації статуту із чинним законодавством позбавлене можливості засновувати нові осередки (гнізда). Стверджувалося, що впродовж 1933–1934 рр. не запрацював жоден новий осередок, натомість 18 сокільських гнізд влада закрила. У підпорядкуванні С.-Б. залишалося 450 гнізд, які нараховували 24 645 членів. Інша публікація називає 462 гнізда і близько 33 тис. руховиків і руховичок. Популяризатором сокільських ідей був часопис «Сокільські Вісти».
Одним з основних питань, винесених на загальні збори 22 квітня 1934 р., значилося затвердження статутних змін, наявність яких передбачали положення нового закону про товариства. Відповідно їх прийняття уможливлювало заснування нових гнізд. Частина делегатів вимагала передати вирішення статутного питання надзвичайним загальним зборам, проте більшість не підтримала пропозицію і проголосувала за нову редакцію статуту.
З нагоди 40-річчя С.-Б. у Львові відбувся третій крайовий здвиг українського сокільства (30 червня – 2 липня 1934 р.). Перші два проводилися у 1911 і 1914 рр. До ювілею виготовили спеціальну відзнаку – сокіл із 9 зернятками калини у дзьобі, опертий кігтями на число 40. Проєкт відзнаки виготовив П. Кожун.
Незважаючи на узгоджену з владою програму урочистостей, в останній момент стало відомо про заборону запланованого на 1 липня походу сокільських гнізд вулицями міста. Інший прикрий інцидент трапився на стадіоні під час виконання вправ руховиками – близько тисячі юнаків, 17 з яких стояли непорушно, чим зірвали весь виступ. «Діло» писало, що у такий ганебний спосіб дійшло до порушення основної ідеї руханково-спортового товариства – дисципліни і послуху своєму проводу. Власну поведінку бунтарі пояснили небажанням виступати під акомпанемент неукраїнського оркестру.
Організаційні висновки щодо надзвичайної події приймалися надзвичайними загальними зборами С.-Б. 14 жовтня 1934 р. У підсумку шість осіб виключили з товариства, із 16 гніздами перервали співпрацю до часу проведення ними надзвичайних загальних зборів, які мали переобрати старшину й ухвалити резолюцію із засудженням порушників порядку, з одним гніздом за відмову послуху під час здвигу взаємини повністю розірвали, трьом гніздам і одному повітовому союзу поставили умову про переобрання старшини.
Останнім пунктом резолюції щодо покарання недисциплінованих членів С.-Б. було доручення усім гніздам у доказ сокільської єдності провести «якнайінтенсивнішу» збіркову акцію на викуп Українського майдану (Українського городу) у Львові. На листопад 1934 р. у власності С.-Б. перебували 42 429 м кв. площі, за 9772 м кв. був сплачений завдаток, залишалося викупити 12 948 м кв.
У зв’язку з тим, що згідно з розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 14 січня 1935 р. протипожежною діяльністю від 1 червня могло займатися тільки одне польське товариство, то старшина С.-Б. подала на затвердження нову редакцію статуту, яка дозволяла перетворення сокільських пожежно-руханкових товариств на спортово-руханкові.
Упродовж досліджуваного періоду не було року, щоб «Діло» не згадало про закриття чергового сокільського осередку. Серед причин переважно значилося порушення статутних норм і звинувачення у політичній діяльності.
Газетні повідомлення стосувалися також функціонування українського сокільства за кордоном. Так, 26 квітня 1931 р. установчі збори провело товариство «Сокіл» у Буенос-Айресі (33 члени, головою обрали Максима Заболотного), а 21 вересня 1935 р. сокільська структура з’явилася у Парижі (32 члени і 8 членкинь, старшину очолив Юрій Косач).
У липні 1932 р. у Празі відбувся ІХ Всесокільський здвиг, присвячений 100-річчю від дня народження Мирослава Тирша – творця сокільської ідеї. Участь у заходах брав і Союз українського сокільства за кордоном, заснований у Празі 26 грудня 1931 р. Одним з елементів свята була всесокільська виставка, український відділ якої представив діяльність С.-Б. у Львові, Союзу українського сокільства за кордоном і експонати від кооперативів «Українське Народне Мистецтво» (Львів) і «Гуцульське Мистецтво» (Косів). Того ж року, 30 жовтня, Союз ініціював проведення у Празі І з’їзду українського сокільства за кордоном.
Український спортовий союз (УСС) у 1935 р. представляв інтереси 90 клубів, які об’єднували близько 4 тис. членів. Змагунів нараховувалося 1812, зокрема 605 футболістів, 180 легкоатлетів, 66 лещатарів. Щороку УСС організовував проведення Дня українського спортовця, а в лютому 1935 р. провів І зимові запорізькі ігрища у Славську. Того ж року Союз запровадив «відзнаку Фізичної Справности», яка поділялася на три класи – бронзова, срібна і золота.
Надзвичайні загальні збори УСС (29 вересня 1935 р.) відкинули вимогу влади і підтвердили заборону на участь у змаганнях з «несоюзними і чужонаціональними клюбами». За таке рішення влада пригрозила заборонити діяльність української спортової організації.
Спортове товариство «Україна» продовжило участь у змаганнях за посередництвом секцій копаного м’яча, відбиванки, гаківки, легкоатлетичної, наколесників, пінг-понгової. У 1934 р. його членами були 230 спортовців і прихильників спорту.
Значно розвинувся у першій половині 1930-х рр. Карпатський лещатарський клюб (КЛК), який гасло «Спорт у маси» вважав практичним і необхідним для максимальної реалізації. «Наш гуцул чи бойко в дуже скорому часі переконався, що лещата для нього – це не розвага, а просто життєва конечність, як знаменитий засіб комунікації в зимі. А позатим лещатарський спорт може у нас стати і вже подекуди стає джерелом поважних доходів, подібно, як це бачимо на заході».
КЛК із централею у Львові мав філії у Ворохті, Космачі, Славську, Нижньому Березові. Після затвердження нового статуту була відкрита і львівська філія (13 жовтня 1935 р.). Незалежно від львівського клубу діяв КЛК у Станиславові, установчі збори якого відбулися 18 грудня 1932 р. Головою обрали Степана Шлапака. Зазначимо, що, крім зимових видів спорту, у структурі КЛК були секція літніх видів спорту і водна секція.
Газетні публікації представляли також окремі спортові осередки у Винниках (спортове товариство «Дніпро», 21 серпня 1932 р. відбулося посвячення власної спортової площі), Калуші (спортове товариство «Чайка»), Комарному (спортовий союз «Хуртовина», у 1935 р. відзначив 10-річчя заснування), Мостиськах (спортове товариство «Скала», функціонувало сім років без затвердженого статуту, легалізувалося 28 лютого 1932 р.), Надвірній (спортове товариство «Бескид»), Перемишлі (спортові клуби «Беркут» і «Сян»), Сокалі (спортова секція товариства «Українська Бесіда»), Станиславові (Український спортовий клуб (установчі збори відбулися 26 лютого 1933 р., головою обрали І. Поповича) і спортове товариство «Пролом»), Стрию (спортовий клуб «Скала», спортова секція товариства «Сокіл»), Тернополі (спортове товариство «Поділля»), Ужгороді (спортовий клуб «Русь», у 1935 р. святкував 10-річчя власної історії), Чернівцях (спортове товариство «Довбуш», у 1935 р. відзначило 15-річчя заснування).
Після ліквідації у Галичині гімнастично-пожежних товариств «Січ» їхня діяльність продовжилася за межами Польщі. Проте і там місцева влада чинила перепони функціонуванню січових структур. Так, 27 червня 1931 р. в Ужгороді відбулися загальні збори товариства «Січ», яке нараховувало 62 члени і входило до Крайового союзу руських (українських) товариств Підкарпатської Русі. Спроби створити Січовий союз унеможливлювала регіональна закарпатська влада, яка не погоджувала статути січових товариств, що засновувалися від 1929 р.
Питання затвердження статутів місцевих січових організацій та Січового союзу було центральним на ІІ з’їзді Українського січового союзу за кордоном (Прага, 26 листопада 1933 р.). Учасники форуму надіслали вітальну телеграму президенту Томашу Масарику, який «за старої Австрії боронив українські “Січі” перед переслідуваннями».
Заборона діяльності Пласту у 1930 р. призвела до низки судових процесів проти його членів у 1930–1932 рр. На лаві підсудних одночасно опинялися десятки обвинувачених, а у стрийському процесі судили одночасно 96 пластунів. Звинувачення базувалися переважно на підозрах у «закладанні, вербуванні і належанні до недозволених чи то тайних товариств» або «участі у тайному стоваришенні військово-політичного характеру Пласт, якого істнування перед зверхністю навмисне було затаюване».
Відомості «Діла» про українське пластове життя за межами Польщі стосувалися Чехословаччини, де діяв Союз українських пластунів-емігрантів (СУПЕ). У березні 1932 р. Союз урочисто відзначив 20-річчя Пласту. Його курені діяли у Празі, Брні, Загребі, Ґраці, Відні. Наступного року (17 жовтня) у Празі заснували гурток старших пластунок «Україна», основне завдання якого визначалося необхідністю протистояти асиміляції українських дітей у Чехословаччині. Подібну мету сповідувала і створена 26 червня 1933 р. при товаристві «Просвіта» у Братиславі організація «Пластприят».
Нелегкий шлях задля збереження власного існування довелося пройти товариству «Луг», історія якого почалася у 1925 р. У наступні роки польська влада розпочала процес ліквідації лугових організацій на місцях. Окрім того, у 1929 р. під заборону підпали лугові однострої у Тернопільському і Станиславівському воєводствах, а наприкінці 1930 р. – у Львівському воєводстві. Значно постраждали «Луги» і під час пацифікаційної акції. У протистоянні влада–товариство програвало останнє. Лугові товариства, які продовжували функціонувати, залишалися без взаємної комунікації і їх кількість постійно зменшувалася.
Перед луговим проводом постало питання – або ліквідація, або перемовини з владою. Вибрали друге, і, згідно з досягнутими у травні 1931 р. домовленостями, «Луг» міг працювати виключно як руханково-спортове товариство, відмовившись від протипожежної складової, що вимагало внесення відповідних змін у статут. Домовленості також передбачали підпорядкування товариства державному уряду фізичного виховання і військової підготовки. Перемовини завершилися затвердженням нового статуту у 1932 р., і «Луг» почав відновлюватися, доказом чому може слугувати факт заснування 87 нових лугових осередків упродовж трьох тижнів.
Частина українського суспільства негативно сприйняла зреалізовані домовленості «Лугу» з урядом. Для зняття напруженості й пояснення позиції товариство провело 13 січня 1933 р. пресконференцію, під час якої про причини і суть статутних змін доповідав голова Головної старшини Роман Дашкевич. Згодом проводилися спільні збори «Лугів» на нових і старих статутах, які висловлювали довіру старшині і закликали до затвердження статутних змін та заснування нових товариств.
ЦК УНДО помірковано-критично оцінив домовленості лугової старшини з владою, зазначивши у відповідній резолюції: «Центральний Комітет стверджує, що згода Лугової орґанізації на контролю уряду фізичного виховання була похибкою керманичів тієї орґанізації. Однак Центр. Комітет, признаючи велику вагу фізичного виховання, стоїть на становищі, що в теперішню хвилю, при витвореній Луговим проводом ситуації, не можна тієї орґанізації заздалегідь нищити, не знаючи ще ні додатніх ні відємних сторінок її праці».
При цьому у власній діяльності УНДО задекларувало проведення усіх можливих заходів задля звільнення «Лугу» від державної залежності та контролю. На переконання партії, лугова ідея – це фізичне виховання і культурно-освітнє освідомлення, які в сукупності формуватимуть у молодого покоління почуття відповідальності перед своєю нацією.
Перший з’їзд відновленої лугової організації відбувся у Львові 20 березня 1934 р. Було констатовано, що у 44 повітах Галичини функціонує 219 товариств «Луг» на нових статутах, – найбільше у Львівському, Копичинецькому і Калуському повітах. У прийнятих резолюціях наголошувалося на безпідставності та шкідливості звинувачень, висловлених на адресу «Лугу», і стверджувалося, що лугова організація залишається позапартійною і позакласовою структурою, яка викристалізовує у своїх членів дисциплінованість, відвагу і посвяту для української нації.
Двадцять шостого серпня 1934 р. відбулося освячення Лугового городу (вул. Вулецька), яку «Великий Луг» винайняв на 10 років в отців-василіян. Одночасно відбулося лугове свято з нагоди 20-річчя вимаршу Українських січових стрільців на світову війну. Відстежуючи подію, «Діло» серед іншого назвало загальну кількість руханково-спортових товариств у Галичині – 354 «Лугів» на нових статутах, близько 170 – на старих статутах, 450 «Соколів», 189 «Каменярів», близько 30 окремих спортових товариств. Усього – 1193 товариств. Перед Першою світовою війною ця цифра була значно більшою і становила 1892 товариства.
У січні 1935 р. лугова організація відзначила урочистими зборами дві дати – проголошення незалежності УНР (22 січня 1918 р.) і Акт злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.). Один із промовців наголосив, що жертви тих буремних часів не пропали даремно: «В народі поширилася національна свідомість, пробудилися державницькі інстинкти. Українська проблєма стала вже в усьому світі незвичайно популярна й чекає своєї… історичної черги».
Пресконференція у домівці «Великого Лугу» (вул. Коперника, ч. 5, 11 травня 1935 р.) присвячувалася 10-річчю лугової організації. Зазначимо, що у її структуру, крім централі («Великого Лугу»), входили повітові «Луги» і місцеві товариства «Луг». Одним з обговорюваних питань стала потреба переходу товариств зі старих на нові статути. Необхідність такого кроку пояснювалася згаданим розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 14 січня 1935 р. про протипожежну діяльність. Пропонувалося провести перереєстрацію статутів із засад руханково-пожежного на руханково-спортове товариство. Тим з них, які продовжать працювати на старих статутах, загрожувала примусова ліквідація.
У неділю 30 червня 1935 р. Луговий город став центром проведення урочистостей з нагоди 10-річчя заснування організації. Програма свята передбачала польову Службу Божу, промову представника «Великого Лугу», похід вулицями Львова, вправи луговиків і луговичок. Наступного дня планувалися легкоатлетичні змагання. Зазначимо, що хоча окремі заходи 30 червня і відбулися, проте через негоду програму довелося перенести на 4 серпня. У визначений день погода сприяла, і всі заходи, у яких взяли участь 73 лугові товариства з 21 повіту, відбулися згідно із запланованим. Похід вулицями Львова завершився на площі св. Юра, де луговиків і луговичок вітало вище греко-католицьке духовенство у присутності митрополита.
Українське туристично-краєзнавче товариство «Плай», засноване у 1924 р., після занепаду відновило діяльність навесні 1931 р. Упродовж року запрацювали філії у Стрию, Перемишлі, Самборі, згодом – у Тернополі та Львові. Спочатку перепонами на шляху розвитку туризму називалися незначна кількість прихильників подорожей і брак провідників, навіть для міських екскурсій. Тому 1932 р. «Плай» організував курси екскурсоводів по Львову. У 1934 р. туристичне товариство уклало угоду з управою Столових дібр греко-католицької митрополії, яка передбачала будівництво туристичних домівок на території Столових дібр. Ці перші високогірні будиночки мали сприяти популяризації туристичних мандрівок в околицях Підлютого.
Не вдавалося розгорнути ширшої діяльності Українському філателістичному товариству (УФТ), заснованому у Львові у жовтні 1928 р. Тільки у жовтні 1933 р. «Діло» повідомило, що УФТ, яке «від якогось часу не проявляло майже ніякої діяльности», скликає загальні збори.
Більш потужно українські прихильники колекціонування марок були представлені у Відні, де наприкінці грудня 1934 р. місячник «Український Філятеліст» (редактор – Іван Турин) відзначив 10-річчя заснування (перше число вийшло у січні 1925 р., до початку 1935 р. – 120 чисел). Завдяки журналу національна марка отримала визнання і поширення серед колекціонерів у цілому світі. Упродовж власної історії (до ювілейної дати) «Український Філятеліст» п’ять разів ставав бронзовим призером міжнародних філателістичних виставок.
Товариство українських шахістів (ТУШ) у досліджуваний період проводило турніри серед своїх членів і «за мистецтво українського Львова», брало участь у змаганнях між львівськими шаховими клубами. Окремо «Діло» згадало українських шахістів Дрогобича, об’єднаних у шаховій секції ТСТ «Підгір’я», заснованій у 1926 р., і шаховий турнір, проведений між командами товариств «Луг» у лютому 1934 р.
У березні 1934 р. українські шахові гуртки різних львівських товариств вирішили організувати турнір, результатом якого мало стати створення Українського шахового союзу, поза яким залишалося б тільки статутне Товариство українських шахістів.
Українське фотографічне товариство (УФОТО) на початку грудня 1931 р. провело ІІ виставку української мистецької фотографії. У період її експонування Олекса Балицький виголосив реферат «Межі мистецької творчості у фотографії», а Юліан Дорош – про кінематографію. Першу премію виставки отримав Данило Фіґоль. Після Львова експозиція перемістилася до Станиславова, де багато українців цікавилися мистецтвом фотографування, – 13 березня 1931 р. у місті відбулися установчі збори філії УФОТО.
Згодом була проведена ІІІ виставка УФОТО «Львів у світлинах» (відкриття 30 жовтня 1932 р. у залах Національного музею, 350 експонатів від 22 світливців), яка 27 листопада – 4 грудня того ж року виставлялася у Перемишлі. На початку 1933 р. виставку «Львів у світлинах» чекали у Чорткові, проте місцева влада заборонила її проведення. Зате здобутки членів УФОТО прикрасили український павільйон на Всесвітній виставці у Чикаго.
Напередодні V виставки (травень 1934 р.) «Діло» писало, що УФОТО нараховує 70 членів, має філії у Станиславові та Тернополі, видає журнал «Світло й Тінь», володіє добротною бібліотекою і модерною робітнею для проявлення плівки, розташовується у власному приміщенні (вул. Шашкевича, ч. 5), організовує відчити, імпрези, вечірки. Восени 1935 р. українські фотографи, члени УФОТО, взяли участь у І Всеслов’янській виставці мистецької фотографії у Загребі.
У функціонуванні товариства «Народна Лічниця» (НЛ) визначилися два основні напрями – надання медичної допомоги і будівництво шпиталю. Щодо першого, то послугами медиків НЛ користувалися щорічно понад 20 тис. хворих, з яких, залежно від року, до 70 відсотків були українцями, до 25 відсотків – поляками, до 8 відсотків – євреями. У 1935 р. товариство нараховувало 65 членів. Особливими елементами лікарської практики було лікування інвалідів УГА і медичні огляди, а при необхідності й лікування, шкільної молоді з навчальних закладів товариства «Рідна Школа».
Щодо шпиталю, то у листопаді 1933 р. був освячений його партер, у приміщеннях якого розташувалися рентгенівський кабінет і гінекологічне та дерматологічне відділення. Решта будинку, а це ще три поверхи, потребували завершення зовнішніх і внутрішніх будівельно-оздоблювальних робіт.
Сьомого квітня 1935 р. у НЛ відбулася пресконференція, присвячена справі будівництва шпиталю, яку висвітлювали понад 20 українських журналістів. Присутні дізналися, що на спорудження будинку витрачено 425 тис. зол. Завершення робіт оцінювалося у 60 тис. зол. Щоб зібрати необхідну суму, рада товариства «Народна Лічниця», за порозумінням з митрополичим ординаріатом, звернулася до парохів з проханням організувати 28 липня у парафіяльних церквах збірку на завершення будівництва шпиталю ім. митрополита А. Шептицького, тим паче, що на 29 липня припадала «70-літня річниця Достойного Ювилята». Звернення спрямовувалося і до багатших українських установ та заможніших українців – за надання 10 тис. зол. іменем фундатора обіцяли назвати один із залів шпиталю, 2 тис. зол. гарантували «памяткове ліжко», над яким буде прикріплена мармурова таблиця з іменем жертводавця.
Українське лікарське товариство (УЛТ) у 1935 р. нараховувало 290 членів і 20 членів-кореспондентів (закордонних), мало філії у Коломиї і Станиславові (готувалася до заснування філія у Перемишлі), володіло медичною бібліотекою (понад 500 одиниць зберігання). Структуру УЛТ доповнювали «Рада Суспільної Опіки» і кредитний кооператив «Лікарська Самопоміч» (45 членів), яким не вдалося розгорнути активнішої діяльності. Пресовим органом Товариства був квартальник «Лікарський Вісник». Того ж року УЛТ відзначило 25-річчя заснування.
Створене заходами УЛТ Українське гігієнічне товариство (УГТ) пріоритетним завданням вважало проведення серед населення освідомчої акції про туберкульоз – суть хвороби, способи зараження і поширення, можливості уникнення зараження. Щороку грудень оголошувався місяцем боротьби з туберкульозом.
У 1933 р. членами УГТ були 309 осіб та інституцій. Філії Товариства розташовувалися у Великих Мостах, Коломиї, Сокалі, Станиславові, Теребовлі, Тернополі. У структурі УГТ працювали три секції. Пропагандивна секція влаштовувала популярні виклади, санітарно-гігієнічні курси, мандрівні гігієнічні виставки, видавала популярні видання і публікувала статті гігієнічної спрямованості у часописах. Туберкульозна секція відповідала за функціонування туберкульозного диспансера, який у грудні 1932 р. перемістився з «Народної Лічниці» до власного приміщення (вул. Уєйського, ч. 14). Секція фізичного виховання відповідала за кліматичну станцію на Соколі (поблизу Підлютого), де оздоровлювалися українські хлопці і дівчата шкільного віку під наглядом учителів і під постійною лікарською опікою, а також за спортово-лікарську порадню (вул. Ходоровського, ч. 15).
Організацією санаторно-курортного відпочинку займалася спілка «Мінеральний живець “Черче”» (с. Черче, Рогатинський повіт). Санаторій з цілющими грязями та мінеральними водами постійно розбудовувався і поступово перетворювався у місце «паломництва» української галицької інтелігенції, яка їхала туди заради оздоровлення, відпочинку і розваги.
Необхідність інтенсифікації діяльності протиалкогольного товариства «Відродження» найперше пояснювалася політикою держави, яка вирішила переглянути і значно послабити закон від 23 квітня 1920 р. про обмеження продажі та споживання алкогольних напоїв. Таке рішення сприяло наповненню бюджету і не мало нічого спільного зі здоров’ям населення.
Новий протиалкогольний закон (1931 р.) між іншим унормовував проведення у міських і сільських громадах плебісцитів про торгівлю алкоголем. Згідно з положеннями нового закону визначалася і максимально допустима кількість шинків та корчм у воєводствах, зокрема у Львівському – 2150, Тернопільському – 1000, Станиславівському – 800 «гнізд деморалізації та марнотратства».
Щодо українського плебісцитового руху, то в лютому 1931 р. «Діло» опублікувало статистичні дані з цього питання за останні 10 років. Упродовж 1920–1930 рр. у Польській державі загалом відбулося 629 плебісцитів, з яких українська частка становила 402 опитування. У 277 випадках з 402 ухвалені заборони на торгівлю алкоголем були визнані неправосильними, а у 23 випадках підсумкові документи навіть не розглядалися. Інтенсифікацію проведення плебісцитів по українських селах після 1928 р. пов’язували з активною позицією товариства «Відродження».
Серед практичних кроків товариства «Діло» виокремило проведення ІІІ протиалкогольного триденника у Львові (березень 1931 р.), заснування секції українських студентів-абстинентів (листопад 1931 р.), організацію першої протиалкогольної виставки (музей НТШ, лютий 1932 р.), відкриття театральної секції, яка повинна була «освідомлювати широкий загал про шкідливе вживання алькоголю й нікотини при помочі живого слова зі сцени» (лютий 1934 р.), проведення VII протиалкогольного і протинікотинового курсу і виставки (лютий 1935 р.).
Наслідком постійних закликів товариства «Відродження» до відзначення будь-яких урочистостей без алкоголю ставали газетні повідомлення, наприклад, про безалкогольні весілля у с. Білка Кременецького повіту й у Микуличині Надвірнянського повіту або про «бойкот пиву», оголошений мешканцями сіл Куликів і Немилів Радехівського повіту під час храмових празників.
Двадцять п’ятого листопада 1934 р. товариство відзначило 25-річчя власної історії. У приміщеннях багатьох українських інституцій у цей день мали відбутися «ювилейні відродженецькі виклади». Проте через спротив городського староства заплановані лекції були оприлюднені тільки в окремих з них.
Підсумовуючи, можемо ствердити, що ігнорування польською владою повоєнних рішень щодо Східної Галичини не сприяло налагодженню польсько-українських взаємин. З року в рік удосконалюване польське законодавство не нвмагалося розв’язати українське питання, послуговуючись твердженням про національно-польську однорідність Польської держави. Законодавчі норми прописувалися так, щоб ускладнити українцям можливість самостверджуватися.
Взяти хоча б освіту: мінімізація державного шкільництва з українською мовою навчання, практика службового переведення педагогів з українського етнічного середовища на західні землі Польщі, протегування утраквістичних (двомовних) навчальних закладів і небажання відкривати український університет свідчили про реалізацію внутрішньої політики, спрямованої на національну (з 1926 р. – державну) асиміляцію українців. Зрештою, спроба заборони на вживання термінів «українець», «український» не потребує коментарів.
Сповідування асиміляційних принципів, з одного боку, заперечувало можливість багатомільйонній українській спільноті на рівноправність, з іншого – сприяло популяризації ідей ОУН, особливо у молодіжному середовищі.
Легальні українські громадсько-політичні структури продовжували акцентувати увагу на праві нації на самовизначення, проте у реаліях, що склалися, вони зосередилися на обстоюванні законних національно-політичних, господарських і культурних інтересів української нації.
У господарському плані все загалом підпорядковувалося законам економічного розвитку, й у більшості випадків відповідні українські структури засновувалися або продовжували функціонувати, розвивалися або банкротували, приносили прибуток і сплачували податки згідно з чинним польським законодавством.
Для товариств і організацій потрібно було стежити, щоб не наразитися на підозри у непередбаченій статутом діяльності, особливо політичній. Висунення відповідних звинувачень передбачало закриття інституції або її структурного представництва – філії, читальні тощо.
Про окремі факти і події українського життя досліджуваного періоду, які переплітаються із сьогоденням, згадаємо окремо. Так, в обстоюванні українських інтересів на міжнародній арені як упродовж 1931–1935 рр., так і після початку повномасштабної російсько-української війни (20 лютого 2014 р.) значна роль належить Великобританії. І це не тому, що їй залежало саме на українцях, – Великобританія захищала міжнародне право і зобов’язання, які брала на себе, підписуючи ті чи інші міждержавні акти. У цьому випадку йдеться про рішення Ради амбасадорів держав Антанти (14 березня 1923 р.) і Будапештський меморандум (5 грудня 1994 р.). Під обидвома документами стоять підписи держав-гарантів. Один з них належить Великобританії.
Відома лякалка «можемо повторити» не є новітнім винаходом російської пропаганди. На початку 1930-х рр., реагуючи на посилення нелегальної діяльності ОУН, польська преса почала погрожувати повторенням «пацифікації» у жорсткішій формі, використовуючи при цьому вислів «можемо повторити».
Події на радянсько-румунському кордоні у 1932 р., коли значна кількість селян з УСРР пробувала втекти від голоду, і сам Голодомор 1932–1933 рр. не стали предметом розгляду Лігою Націй, хоча відповідні заходи вживалися. Позиція найавторитетнішої міжнародної інституції фактично засвідчила її небажання реагувати на фізичне знищення однієї з націй, яке з часом було визнане актом геноциду. Відповідно бездіяльність ООН у питанні російсько-української війни є одним із факторів, який дозволяє країні-агресору продовжувати вбивати українців під гаслом, що України й українців не існує.
У грудні 1931 р. Польща провела перепис населення. Його особливістю була відсутність питання про національність, яку підмінили графою про рідну мову. Такий підхід уможливив фальсифікацію результатів на користь, у цьому випадку, польської національності. Український комітет зі справ конскрипції закликав до масової участі у переписі з обов’язковою ідентифікацією кожного як громадянина, чия «матірна мова є українська».
У травні 1933 р. у Львові відбулося перше релігійно-національне свято «Українська Молодь Христові», яке присвячувалося 1900-річчю смерті і воскресіння Ісуса Христа. Значна кількість учасників заходу підтвердила той високий авторитет, який мала греко-католицька Церква серед українців. Поєднання молодості й віри спростувало пропаговану тезу про віддалення молодого покоління від Церкви. Послуговуючись сучасною термінологією, можемо ствердити: так само, як для конскрипції «мова має значення», так і для свята «Українська Молодь Христові» – «віра має значення».
27.11.2024