Галичина 1900–1904 років – очима «Діла»

Вступні частини до перших трьох томів видання «Часопис "Діло" (Львів, 1880 – 1939 рр.): матеріали до біобібліографістики» публікувалися на сайті «Збруч» за посередництвом знаменитого журналіста і знаного краєзнавця Андрія Квятковського, який передчасно помер 2 травня 2018 р. Ми познайомилися якихось чотири роки тому. У той час Андрій почав ґрунтовно досліджувати галицьке життя часів Другої світової війни за посередництвом тогочасної преси, яка зберігається у фондах відділу україніки ЛННБУ ім. В. Стефаника. Спокійний, врівноважений, ерудований, Андрій знав що, як і для чого робити. На жаль, Він не встиг зреалізувати усіх задуманих проектів. Певний час у відділі україніки ми не забирали у сховище відкладені Андрієм «на завтра» підшивки газет…

К.К.

 


Продовження теми. Попередні публікації:
1880-1889 роки – за публікаціями «Діла»,
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»

 

Редакційна політика «Діла»

 

1904 рік в історії видавання часопису «Діло» ознаменував завершення 25-го року праці редакції з висвітлення щоденних подій громадсько-політичного, економічного і культурного життя галицьких українців. У різні періоди 1900―1904 рр. на посаді відповідального редактора працювали: культурно-громадський діяч, літературознавець, публіцист, видавець Іван Белей, громадський діяч, педагог, письменник-перекладач, публіцист Олександр Борковський, громадсько-політичний діяч, історик, письменник, публіцист В’ячеслав Будзиновський, громадсько-політичний діяч, етнолог, публіцист Володимир Охримович, громадсько-політичний діяч, видавець, публіцист Кость Паньківський. Видрук часопису здійснювався друкарнею Ставропігійського інституту під управлінням Йосифа Данилюка, а з січня 1904 р. — Народовою друкарнею Манєцьких. Зазначимо, що від 2 травня 1902 р. (ч. 86) редакція остаточно відмовилася від використання етимологічного і перейшла на фонетичний правопис. У логотипі видання назву «Дѣло» змінили на «Дїло».

 

 

У визначенні засад редакційної політики акцентувалося принцип незалежності журналістської діяльності від будь-яких зовнішніх впливів і наголошувалося: «…не було важнїйшої народної справи, котрої-б не порушило і не обговорило [«Дїло»]; все і всюди старало ся стояти яко орґан на передї боротьби, розяснювало по змозї всї тактичні порушеня і махіявельскі заходи наших національних противників, пильнувало народної справи і роботи від найвисших вершків, в парляментї і соймі, до працї по громадах і наших інституциях, кинуло не одну нову думку і не оден новий клич в руску суспільність а всїх загрівало до невсипучого труду і енерґії по всїх усюдах і на всїх полях».

 

Представницькі органи: Державна рада і Сейм

 

Інтенсифікація українського суспільно-політичного життя 1900―1904 рр. супроводжувалася загостренням українсько-польських взаємин. Поляки використовували усі можливості для збереження власної гегемонії у Галичині й доказовості її польського характеру. Для українців же галицька земля однозначно виступала «краєм руським». Взаємовиключаючі підходи до вирішення майбутнього Галичини передбачали однозначно негативну відповідь на запитання: «Чи можлива згода?».

 

15 серпня 1903 р. українські посли австрійської Державної ради, Буковинського і Галицького крайових сеймів на своїх перших зборах ствердили, що політика центрального уряду сприяла зміцненню польської адміністративної влади в Галичині й німецької — на Буковині, що унеможливлювало використання повною мірою конституційних прав українцями. Посли вимагали від уряду підготувати закон, який би максимально врахував і гарантував кожному народу держави непорушність його найважливіших національно-культурних прав, провести виборчу реформу на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування, забезпечити незалежність суддівської системи, сприяти задоволенню культурних і економічних потреб руського народу.

 

На других зборах українських послів, які відбулися у Львові 8 листопада 1904 р., констатувалася відсутність хоча б найменших змін стосовно потреб українців. Наголошувалося, що результатом зміцнення зв’язків польського адміністративного апарату у краю з центральним урядом стало фактичне поглиблення процесу нехтування українськими інтересами.

 

Подібні висновки зробили і делегати та мужі довір’я Народного комітету Української національно-демократичної партії (УНДП) Львівського повіту на зборах 9 грудня 1904 р. Серед іншого присутні закликали руський сеймовий клуб перейти від поміркованої опозиції до жорсткої. Необхідність пропозиції обґрунтовувалася неврахуванням українських інтересів при прийнятті таких важливих законів, як: про рентові оселі, організацію крайової шкільної ради та запровадження польської мови як обов’язкового предмету у польських гімназіях. Про загрозу самостійному розвитку українського народу говорилося також на з’їзді крайового політичного товариства «Народна Рада» і на зібраннях повітових політичних структур.

 

Важливою ілюстрацією необхідності зміни стратегії і тактики боротьби галицьких українців за свої права стали цифри крайового бюджету, затверджені Галицьким сеймом на 1904 р. Наприклад, якщо Академії наук у Кракові запланували виділити 79 000 корон, то Науковому товариству ім. Шевченка (НТШ) у Львові — тільки 5000 корон. Графа «Доброчинність» оперувала сумою понад 61 000 корон, з яких лише 1200 виділялися для сестер-служебниць. Польським театрам виділили близько 73 000 корон, українському — 18 500, польським мистецьким школам — 22 000 корон, Руському товариству штук красних — жодного гелера. Не передбачалися видатки і на розвиток українських музичних товариств, музеїв (Ставропігії та НТШ), реставрацію церков. Підтримка і розвиток освіти передбачали півмільйонний бюджет, з чого українцям належалося заледве вісім відсотків. Польським господарським товариствам виділили 40 000 корон, з українських тільки товариство «Сільський Господар» отримало 1000 корон.

 

Незважаючи на негативні тенденції в українському суспільно-політичному житті 1900―1904 рр. й усвідомлюючи необхідність їх якісних змін у найближчому майбутньому, впродовж зазначеного періоду в українському галицькому середовищі відбувалися важливі події, які знаходили відображення на шпальтах «Діла» і з часом ставали історією.

 

У грудні 1900 р. відбулися вибори до австрійської Державної ради. Під час передвиборної кампанії Народний комітет УНДП звернувся до українців Галичини з відозвою про необхідність обрати таких послів, які обстоюватимуть автономію народів, домагатимуться запровадження необхідних економічних реформ і дбатимуть про просвіту, а до уряду — з вимогою прийняття рішень, які б забезпечували свободу виборів і унеможливлювали зловживання під час їх проведення.

 

«Діло» ретельно відслідковувало перебіг передвиборної кампанії, інформуючи про збори з висунення кандидатів, агітацію на місцях і результати голосування.

 

Підсумовуючи боротьбу за мандати до Державної ради для українців, кандидати від яких були представлені у ІV і V куріях, редакція часопису стверджувала: «Зъ 26 послôвъ V и ІV куріи въ рускôй части Галичины близько три міліоны Русинôвъ здобули собѣ лише чотири мандаты по своѣй воли, а несповна міліонъ Полякôвъ зъ жидами накинули рускому народови ажь 18 заступникôвъ Полякôвъ и 4 такихъ Русинôвъ, котрû мають стояти на ихъ службѣ, якъ се они самû зазначують. Сумный результатъ!».

 

Відзначимо, що провина за такі підсумки покладалася не тільки на недосконале виборче законодавство і переважно польський адміністративний апарат, а й на угодовську позицію тих українців, від рішення яких часто залежав результат голосування на тій чи іншій дільниці. Отже, незалежних руських послів представляли Михайло Король, Андрій Кос, Юліан Романчук, Василь Яворський. Угодовство приписували Олександру Барвінському, Омеляну Гладишовському, Яну Длужанському, Корнилу Мандичевському. Четверо перших, до яких долучився посол від Буковини Микола Василько, створили руський клуб (фракцію) у парламенті.

 

Щодо численних порушень, зафіксованих українськими повітовими виборчими комітетами на місцях, Народний комітет рекомендував надсилати підтверджені фактами офіційні протести на адресу президії Палати послів Державної ради.

 

25 березня 1901 р. у Львові відбувся з’їзд УНДП, «тісніший» комітет якого очолював Юліан Романчук. Найбільше уваги делегати приділили організації виборів до Галицького крайового сейму, які мали відбутися у вересні того ж року. Підготовчі заходи до них вирішили проводити по можливості спільно з усіма опозиційними руськими партіями і в порозумінню з польськими народними партіями. Обраним послам Державної ради рекомендували максимально використовувати парламентську трибуну для оприлюднення «кривдъ та потребъ руского народу всякими способами: интерпеляциями, внесенями і по можности якъ найчастѣйшими промовами».

 

Завершення чергової сесії Галицького крайового сейму в липні 1901 р. ознаменувалося сецесією руських послів, які на знак протесту припинили участь у подальших засіданнях законодавчого органу. Причиною такого кроку стало ігнорування більшістю інтересів українського народу при розгляді усіх без винятку питань.

 

Наступні вибори до сейму Народний комітет вирішив проводити спільно з москвофільським товариством «Русская Рада». Четвертого вересня 1901 р., у переддень голосування у сільських громадах, «Діло» опублікувало список кандидатів по 47 виборчих округах. Москвофіли висунули 34 претенденти на мандати, 26 з яких були погоджені з Народним комітетом. Результатом виборчої кампанії стало обрання тільки 13 українців. Окремо обиралися посли від міст, торговельно-промислових палат і більших посілостей, які творили окремі курії.

 

Як і при аналізі виборів до Державної ради, Народний комітет покладав часткову провину за загалом програну кампанію на самих українців: «На жаль, побіду над нами улегшили декуди наша несьвідомість, байдужість або трусливість, а часом (о сором!) навіть огидна народна зрада — все то наслїдки довголїтного систематичного тероризму і вношеної в наш нарід деморалїзациї».

 

Разом з тим 28 вересня 1901 р. Народний комітет закликав голів повітових виборчих комітетів та всіх небайдужих документувати зафіксовані факти порушень виборчого законодавства й оформляти офіційні протести для їх наступного оприлюднення у пресі і з парламентської трибуни.

 

Для порівняння часопис опублікував результати виборів до Галицького сейму у 1889 і 1895 рр. та до Державної ради у 1897 і 1900 рр.

 

29 жовтня 1903 р., після відхилення польською більшістю рішення про заснування української гімназії у Станіславі, законотворча діяльність крайового сейму була порушена черговою сецесією українських послів. Після відповідної заяви представники українського народу склали мандати і покинули зал засідань.

 

Наступного дня відбулися збори львівських русинів за участі близько тисячі осіб під головуванням очільника Народного комітету Юліана Романчука. Присутні підтримали рішення послів скласти мандати і закликали їх взяти участь у довиборах, щоб дати можливість народу знову обрати їх своїми представниками у сеймі. Резолюції на підтримку сецесіоністів приймалися українськими повітовими політичними товариствами. Схвальні телеграми надходили від різних інституцій і окремих громад з усієї Галичини.

 

Ситуацію, що склалася, редакція «Діла» пропонувала використати для посилення роз’яснювальної роботи серед загалу українського народу за посередництвом віч і на перший план висунула гасло про необхідність поділу Галичини для створення з її східної (української) частини автономної адміністративно-територіальної одиниці в межах Габсбургської держави і з дотриманням австрійської конституції. «Подїл Галичини і національна автономія галицкої Руси се для нашого народу релятивне здїйсненє в межах Австриї постуляту національноі свободи і самостійности, повного права руского народу на єго власній, прадїдній земли».

 

Довибори до Галицького сейму у 10 округах були призначені на 14 червня 1904 р. У дев’яти з них перемогу здобули кандидати Народного комітету. І тільки у Бродівському виборчому окрузі голосів забракло Олександру Барвінському. У такий законний спосіб посли-сецесіоністи повернулися до роботи у крайовому сеймі.

 

Ще одним випробуванням для українців у 1900―1904 рр. стали вибори до міської ради Львова, перший тур яких відбувся 27 лютого 1902 р. Опоненти чинної влади міста звинуватили її верхівку у перетворенні на спілку підприємців, які діяли у власних інтересах і ледве не довели Львів до банкрутства. Ставлення ж міської влади до українців характеризувалося, наприклад, забороною працівникам магістрату спілкуватися українською мовою навіть між собою, відмовою у виділенні необхідних площ для спорудження театру і пам’ятника Тарасові Шевченку, організацією громадських робіт у дні релігійних свят перед українськими церквами тощо.

 

В умовах, що склалися, українці Львова створили окремий виборчий комітет, задекларували ведення публічної агітації і постановили, що руським кандидатом вважатиметься тільки той, хто представлятиме інтереси лише однієї, української, виборчої структури. Роботу з кандидатами і зв’язок з іншими комітетами доручили здійснювати Євгену Озаркевичу. Після консультацій з представниками різних виборчих структур цей руський комітет постановив підтримувати контакти з усіма опозиційними комітетами, окрім комітету «маґістратської кліки».

 

Процедурі голосування передували народні віча, проведені у різних міських дільницях: Жовківській, Городоцькій, Личаківській. 23 лютого відбулося загальне руське передвиборне віче у залі Народного дому під головуванням Тита Реваковича, керівника руського виборчого комітету.

 

Список кандидатів руського комітету включав 10 осіб. «Руских виборцїв у Львові — урядників, учителїв, сьвящеників, ремісників, властителїв реальностий, купцїв і т. д. є певно поверх тисяч! Якби вони всї станули до виборчої урни і голосували, як слїд, рускі кандидати мусїли би вийти, бо їх попирають і компромісові лїсти».

 

Підсумки голосування не принесли українцям бажаного результату. Обраними стали тільки Михайло Павлишак, властитель столярської майстерні, член ремісничого товариства «Зоря», і Михайло Макович, архітектор. Такий результат «Діло» пояснило позицією москвофілів, махінаціями влади у питанні визначення тих, хто має право голосувати, байдужістю руської інтелігенції, фінансово краще забезпеченою агітацією конкурентів.

 

Невдалі виборчі кампанії, загострення протистояння з польським адміністративним апаратом, нехтування українськими інтересами на різних рівнях державної влади свідчили про необхідність посилення консолідації українського суспільства. Одним із важливих чинників у цьому напрямі мало стати посилення вічевого руху.

 

Віча

 

Упродовж 1900―1904 рр. часопис інформував про віча у Бережанах, Богородчанах, Галичі, Заліщиках, Калуші, Козовій, Комарному і Рудках, Копичинцях, Лімній, Нараєві, Нижньому Струтині, Перемишлі, Підгайцях, Радехові, Рожнятові, Романові, Станіславі, Тернополі, Турці.

 

Народні віча, про які йшла мова в «Ділі», по суті, ділилися на просвітньо-економічні, організовувані філіями товариства «Просвіта», і політичні, ідейними натхненниками яких виступали повітові структури Народного комітету УНДП або місцеві політичні товариства, такі як «Народна Організація», «Народна Рада», «Подільська Рада», «Селянська Рада».

 

На зібраннях розглядалися різноманітні питання політичного, економічного і культурного життя галицьких українців, наприклад щодо необхідності зміни виборчого законодавства, врахування інтересів українців при розгляді і прийнятті нових законів, потреби збільшення національних народних шкіл і гімназій та кількості українських вчителів, заснування українського університету у Львові, а також питання мови, еміграції тощо.

 

Інколи предметом обговорення ставали і суто місцеві питання. Так, 23 жовтня 1904 р. українці Тернополя зібралися, щоб опротестувати рішення громадської ради, яким запроваджувалися переважно польські назви вулиць із вивісками тільки польською мовою.

 

Прийняті на вічах резолюції стосувалися необхідності поділу Галичини й автономії народностей, вимоги проведення виборчої, судової, податкової, земельної реформ, забезпечення державного фінансування економічних і культурних потреб українського народу, гарантування основних конституційних прав громадян.

 

Поштовхом до посилення вічевого руху у листопаді—грудні 1903 р. стала сецесія українських послів крайового сейму, яка відбулася 29 жовтня. Політичні зібрання на підтримку послів охопили 21 повіт Галичини. Окремі з них відбувалися за участі близько 5000 осіб. Від 19 листопада (ч. 252) у часописі запровадили рубрику «З народних віч і зборів».

 

Причиною скликання крайовим політичним товариством «Народна Рада» всенародного руського віча на 31 серпня 1904 р. у Львові став приїзд до міста голови Кабінету міністрів Ернста Кербера. У зборах взяли участь понад 4000 українців з усієї Галичини. Першим виступив містоголова товариства «Народна Рада» Кость Левицький, який зазначив, що останнє всенародне віче у Львові відбулося 1898 р. У резолюціях наголошувалося на колонізаційній політиці адміністративного апарату у Галичині, яку толерує і підтримує центральний уряд, і висловлювалася недовіра голові уряду.

 

Після віча відбулася демонстрація, яку перед намісництвом зупинила кінна і піша поліція. У результаті сутичок поранень зазнали багато учасників мирної ходи. Шістьох українців, зокрема двох священиків, було заарештовано.

 

На переконання «Діла», українська акція протесту стала «справдїшним іспитом полїтичної зрілости сьвідомих кругів нашої суспільности».

 

Зазначимо, що проведення віч часто підпадали під заборону місцевих староств, які конкретні рішення мотивували зазвичай невідповідністю приміщень, загрозою поширення інфекційних захворювань, можливістю виникнення пожеж, порушенням процедури організації заходу.

 

На противагу українським вічам поляки організовували свої «вєци народові» по всій Галичині. Їх ідейним натхненником виступав українофоб доктор Козловський, а всі пропоновані виступи ґрунтувалися на антиукраїнській риториці.

 

З приводу організації чергового «вєцу» українські посли змушені були оприлюднити спеціальну заяву, датовану 25 травня 1903 р. У ній наголошувалося: «Колиж польский комітет хотїв може тими словами сказати, що уважає східну Галичину за польский край а оборону против дальшого її польщеня за небезпеченьство для Польщі, та для того взиває весь польський народ і всї польскі сторонництва до здавленя тої оборони: то заявляємо іменем всїх Русинів краю, що східна Галичина була руска, є руска і мусить рускою остати!».

 

Партії

 

Галицьке українське партійне різноманіття початку ХХ ст. представляли націонал-демократи, соціал-демократи, радикали і москвофіли. Зокрема, 30 січня 1900 р. часопис продовжив публікацію офіційних документів створеної наприкінці грудня 1899 р. Української національно-демократичної партії. Партійна тактика передбачала використання усіх законних способів для освідомлення і організації українського народу, тобто збори, з’їзди, віча, маніфестації і т. п. Цей перелік передбачав також використання засобів масової інформації й видання брошур. У результаті порозуміння Народного комітету партії з редакціями «Діла» і «Свободи» ці часописи стали органами «народного сторонництва».

 

Окрім того, тактика УНДП зобов’язувала до активнішої участі в агітаційних кампаніях при підготовці виборів до громадських і повітових рад, сейму і парламенту, передбачала опозиційність до уряду і боротьбу з полонізацією, декларувала поведінку стосовно інших політичних партій (українських і польських) та євреїв.

 

Перше, після створення партії, засідання Народного комітету відбулося у Львові 29 червня 1900 р. Присутніх поінформували про заснування низових партійних структур у 21 повіті. По кожному іншому повіту були названі причини, які поки що не сприяли відкриттю там партійних представництв. Вічевому руху був запропонований перелік можливих резолюцій, які відображали найпекучіші проблеми українського народу і мали демонструвати його одностайність у своїх вимогах.

 

У грудні 1901 р. одночасно відбувалися загальні збори політичного товариства «Народна Рада» і з’їзд УНДП. Юліан Романчук, голова «Народної Ради», пояснював факт скликання загальних зборів уперше за чотири роки тим, що збори Народного комітету створеної за ініціативою «Народної Ради» національно-демократичної партії значною мірою почали заступати їхні зібрання. Новообраний виділ товариства увійшов до складу Народного комітету УНДП.

 

Наступні збори і з’їзди підтвердили опозиційність політики партії до галицько-польської адміністрації і центрального уряду, підтримали необхідність проведення селянських страйків, спрямованих на унормування праці селянина, розглядали інші питання.

 

Із рішень Народного комітету виділимо найбільш актуальні. Це, зокрема, щодо порушення прав української мови у Львівському університеті й підтримки сецесії української академічної молоді, визнання корисності селянських страйків як з економічного, так і з національно-політичного погляду, затвердження тактики поведінки українських послів у сеймі і парламенті, переслідування владними інституціями за проукраїнські висловлювання або дотримання чіткої проукраїнської позиції, створення Народної канцелярії, яка відповідала б за листи і звернення громадян, підтримки сецесії українських послів Галицького сейму і наступної процедури довиборів.

 

Діяльність повітових політичних товариств знаходила відображення на сторінках «Діла» за посередництвом повідомлень про їх створення або звітів про загальні збори: Бережани, Богородчани, Дрогобич, Жовква, Кам’янка-Струмилова, Комарне і Рудки, Скалат, Старий Самбір, Тернопіль, Турка.

 

Представляючи діяльність Русько-української радикальної партії (РУРП) у 1900―1904 рр., редакція «Діла» обмежилася сухими звітами з партійних форумів, наголошуючи на їхній нечисленності (кількадесят осіб). Це свідчило про незначну підтримку партії в українському суспільстві. Наприклад, інформуючи про ХІІ партійний з’їзд, «Діло» писало: «На сей з’їзд крім д-ра [Северина] Даниловича, д-ра [Кирила] Трильовського, д-ра [Івана] Макуха і горстки студентів прибуло також 20 селян-делєґатів».

 

Своїми ідеологічними ворогами радикали визнавали василіан і москвофілів, націонал-демократів звинувачували у спробах порозумітися з останніми, а можливість співпраці вбачали у розвитку відносин із соціал-демократами.

 

Рішення партійних з’їздів РУРП, серед іншого, передбачали підтримку селянських страйків, схвалення сецесії українських послів Галицького сейму і українських студентів Львівського університету, заснування товариств «Січ» і «Народних Спілок» (останніх як основи економічного зростання селянських господарств, але без «попів»), заборону членам партії обіймати керівні посади у структурах товариства «Просвіта».

 

Після спаду партійної активності у 1902―1903 рр. відновлення потенціалу пов’язувалося із постаттю Івана Франка, який у 1904 р. повернувся до лав РУРП.

 

Критикувало «Діло» і збори Української соціал-демократичної партії (УСДП) за нехтування національними інтересами і співпрацю з поляками «pod jednym dachem».

 

Однією із таких спільних політичних акцій мало стати проведення у Львові 28 квітня 1901 р. зборів для обговорення подій в Російській імперії. Дирекція поліції заборонила захід, мотивуючи своє рішення тим, що публічна критика відносин і системи правління в сусідній державі може негативно вплинути на міжнаціональні відносини в Австро-Угорській монархії.

 

Заборона викликала спротив робітників, які наступного дня зібралися перед магістратом з вимогами «хліба або роботи». Обіцянки міської влади вжити невідкладних заходів для подолання безробіття не мали успіху, а енергія натовпу знайшла вихід у битті вікон та інших безчинствах. Серед іншого — повибивали шибки у російському консульстві, а загальні збитки обчислювалися тисячами корон. Поліція протистояла мітингувальникам, а військо взяло під охорону важливі об’єкти. Соціал-демократи застерегли робітників від ексцесів.

 

День Першого травня минув у Львові спокійно. Багатолюдний робітничий мітинг відбувся на площі Стрілецькій. Від українських соціалістів промовляв Микола Ганкевич. Одне із плакатних гасел стверджувало: «Нехай жиє вільна самостійна республїка українська!».

 

Події 29 і 30 квітня 1901 р. у Львові стали предметом судового розгляду. Причиною заворушень визнали безробіття, звинувачення переважно за хуліганські дії прокуратура висунула 20 особам. Вина підозрюваних була доведена, терміни ув’язнення коливалися від 7 днів до 8 місяців.

 

Разом з тим позитивно було сприйнято створення українського робітничого товариства «Воля» (однойменне із пресовим партійним органом), перші збори якого відбулися у Львові 1 березня 1903 р. за участі близько 180 руських робітників. Головою товариства обрали Миколу Ганкевича, одного із засновників УСДП.

 

Несподіванкою назвала редакція створення у червні 1901 р. чергового політичного товариства у Львові п. н. «Руська Громада». Інституцію очолив Олександр Барвінський, посол і редактор часопису «Руслан». Причину раптової появи нової політичної структури пов’язували з вересневими виборами до Галицького сейму і бажанням її ідейних натхненників створити окремий «угодовський» виборчий комітет.

 

У москвофільському таборі у лютому 1900 р. дійшло до організаційного оформлення Русско-народної партії (РНП), створеної за ініціативою керівництва політичного товариства «Русская Рада». Сьомого лютого на установчих зборах нової політичної структури обрали керівний орган — «народный совѣтъ», який очолив Богдан Дідицький, голова «Русскої Ради». Партійними пресовими органами були визнані часописи «Галичанинъ» і «Русское Слово».

 

Основним фактором несприйняття українською спільнотою РНП стала її декларація єдності українського і російського народів: «Тû, що доси называли себе партією “старорускою”, “историческою”, “консервативною” чи якъ тамъ єще, теперь явно и выразно здеклярували ся яко партія чисто москвофільска, вызнаючи отверто свою національну єднôсть и що тамъ за тымъ слідує зъ народомъ московскимъ чи тамъ великорусскимъ».

 

Діяльність москвофілів відображалася на шпальтах часопису такою, що суперечить дійсності, суперечить природному розвитку і немає права на існування. Про непримиренну ідеологічну боротьбу «руських» з «русскими» часто свідчили самі заголовки газетних публікацій.

 

Щодо ситуації на Буковині, то важливим чинником суспільно-політичного життя місцевих українців стало проведення першого справді всенародного, на переконання організаторів, віча. Захід відбувся у Чернівцях 7 липня 1903 р. за участю понад 4000 осіб. Основними доповідачами були посли Микола Василько, Єротей Пігуляк, Стефан Смаль-Стоцький.

 

Прийняті вічем резолюції передбачали висловлення підтримки українським послам від Буковини у Державній раді і крайовому сеймі, а також вимог змінити законодавство про вибори послів Буковинського сейму і закон про утримання шкіл, визнати українську мову урядовою, уможливити отримання селянами дешевих кредитів, відмінити «дорогові» податки, покращити матеріальне забезпечення народних учителів тощо. У справах православної Церкви зібрані на віче вимагали поділу греко-орієнтальної дієцезії на українську і румунську складові та призначення руського генерального вікарія.

 

Після завершення віча учасники вирушили до резиденції митрополита Василя Репти (чернече ім’я — Володимир) для вручення резолюції з церковних питань. Закінчивши аудієнцію, митрополит заявив, що не бачить причин щось змінювати в усталеному порядку функціонування православної Церкви на Буковині.

 

Наступним політичним випробуванням стали липневі (1904 р.) вибори до Буковинського сейму. Їхньою відмінністю від, наприклад, галицьких виборів став поділ учасників передвиборних перегонів не за національною чи партійною належністю, а поділ на два політичних табори — демократичний і консервативний. Учасники першого табору об’єдналися у «Вільнодумний Союз». Представники другого табору, а це здебільшого волоські бояри, вірменські та польські дідичі, москвофіли, виступали за збереження «status quo».

 

У результаті домовленостей «Вільнодумний Союз» по шести виборчих округах запропонував кандидатури українців, які й були обрані. «Вчерашний вислїд виборів з куриї сїльскої до буковиньского сойму буде памятним в істориї сего краю — він принїс велику побіду нової демократично-поступової вільнодумної органїзациї а безпримірний погром боярскої клїки і єї поплечників, що трясли доси краєм».

 

Результати загального поступу організаційного, економічного і культурного життя українців Буковини «Діло» представило у короткому звіті за 1902 р. Згідно з ним, за звітний рік було засновано 10 читалень і 15 райфайзенівських кас, відкрито дві нові руські школи. Розвинули власну діяльність такі товариства, як: «Січ», «Міщанська Читальня», «Міщанський Хор», «Зоря», «Братство св. Матея», «Шкільна Поміч», «Бурса Народного Дому», «Селянська Бурса», «Буковинський Боян», «Руська Школа», «Руська Бесіда», «Історичне Товариство» тощо. Студентські товариства «Союз» і «Молода Україна» об’єдналися і створили нове п. н. «Січ». Про окремі з названих інституцій йтиме мова далі.

 

Українсько-єврейські взаємини

 

У міжнаціональних взаєминах, окрім українсько-польської проблематики, актуальною була і українсько-єврейська, яка також потребувала свого унормування.

 

Згідно з даними грудневого (1900 р.) перепису населення, євреїв у Галичині нараховувалося понад 800 000 осіб. З цієї кількості приблизно 10 відсотків працювали або мали стосунок до сільського господарства. Це селяни, які власноруч обробляли землю, орендарі землі, дідичі, властителі великих маєтків. Близько 200 000 осіб мешкали у містах, були у своїй більшості заможними і представляли банкірів, купців, рестораторів, власників готелів, шинкарів, адвокатів, лікарів, аптекарів, інженерів, архітекторів тощо. Ще 300 000 заробляли на життя як дрібні купці, торговці, торговельні посередники, ремісники і т. п. Решта, а це понад 200 000 осіб, жила з жебрацтва. Упродовж 1890―1900 рр. з Галичини емігрувало близько 100 000 євреїв.

 

В окремих випадках оприлюднені статистичні дані стосувалися конкретних спеціальностей. Зокрема, Львівська палата адвокатів на початку 1901 р. об’єднувала 357 членів, з них 173 були євреями. Станом на січень 1902 р. 139 із 236 львівських кравців представляли єврейську національність. У повітах кількість кравців-євреїв інколи доходила майже до 100 відсотків, наприклад: Бучацький — 82 із 84, Дрогобицький — 76 із 101, Калуський — 40 із 42, Коломийський — 21 із 28. З приводу такого співвідношення «Діло» резонно запитувало: «А чому то кравецтво перейшло у насъ въ бôльшôй части на жидôвъ? На се нехай хиба самû христіяне вôдповѣдять; прецѣ имъ нѣхто не боронить брати ся такожь до сего ремѣсла».

 

В українсько-єврейських взаєминах несприйняття перших викликали лихварі-євреї і орендарі-євреї, діяльність яких часто сприймалася як одна з основних причин зубожіння українського народу. У суспільно-політичному плані їх звинувачували у пристосуванстві до тієї нації, представники якої мали в руках важелі державного правління. Якщо говорити про Галичину, то євреї співвідносили себе переважно з поляками. Навіть у процесі партійного будівництва конференція єврейських соціалістів, проведена у Львові у травні 1903 р., відмовилася від ідеї створення окремої соціал-демократичної організації, вирішивши й надалі залишатися в аналогічній польській структурі.

 

Дещо відмінні позиції сповідували прихильники сіонізму, які на з’їзді, що відбувся у Львові у листопаді 1903 р., висловилися за нейтральність в українсько-польських суперечностях. Більш прогресивними були рішення зборів єврейських студентів Львівського університету (жовтень 1902 р.), які прихильно поставилися до боротьби українців за створення національного університету і висловилися за визнання єврейської національності в стінах навчального закладу.

 

Ще радикальнішим виявився віденський часопис єврейських націоналістів «Jüdisches Volksblatt», який закликав підтримати українців у їх боротьбі за національну автономію. Редакція «Діла» висловила сумнів щодо готовності галицьких євреїв до радикальних змін, наголошуючи при цьому: «…нехай взагалї жиди стануть працювати всї виключно для своєї національної ідеї а перестануть піддержувати польску культуру і польских верховодів — а тодї мимохїть стануть они нашими найлїпшими союзниками».

 

Зазначимо, якщо представник єврейського народу відверто ставав на сторону українців, то польський адміністративний апарат реагував на такі прояви миттєво, упереджуючи можливість українсько-єврейського порозуміння. Так, вчителя-єврея учительської семінарії у Станіславі вигнали з роботи тільки за те, що розмовляв українською мовою під час проведення занять.

 

Десятого червня 1903 р. часопис опублікував застереження щодо агітаторів-провокаторів, які підбурювали народ до єврейських погромів. Подібні інформації надходили з різних місцевостей Галичини. «Діло» закликало не піддаватися на провокації, бо їх реалізація призведе до загострення українсько-єврейського протистояння, обмеження прав і свобод громадян, придушення опозиційних рухів, запровадження надзвичайного стану і «наглих» судів.

 

Після оприлюднення застереження тільки в одному випадку редакція змушена була констатувати факт антиєврейських заворушень. 11 вересня 1903 р. у Заболотові під час ярмарку поширили поголос про вбивство з метою пограбування жінки в одному з єврейських будинків. Розлючена юрба побила кількох євреїв і шибки у єврейських оселях. Через півтори години пристрасті вщухли. Результатом судового процесу проти 30 учасників подій у Заболотові стало ув’язнення одинадцятьох з них на терміни від 5 днів до 5 місяців.

 

Ще один випадок, відображений «Ділом», мав місце напередодні попередження щодо можливих погромів. Його причиною стала пожежа в Угнові 24 квітня 1903 р., в результаті якої згоріли 35 будинків. У підпалі запідозрили євреїв, що і стало причиною короткотривалих безчинств. Після наведення порядку на лаві підсудних опинилися 112 селян, 51 з яких отримав різні терміни ув’язнення. У цьому випадку заворушення почалися інстинктивно, без будь-якої попередньої агітації.

 

Військо

 

Спектр проблем міжнаціональних стосунків поширювався і на військові підрозділи Австро-Угорської імперії. У 1904 р. на парламентському рівні було порушено мовне питання. Загалом, функціонування армії базувалося на використанні німецької мови. Однак через тиск окремих парламентських фракцій міністр війни оголосив про те, що у полках, дислокованих у місцях компактного проживання національних меншин, буде запроваджена крайова урядова мова. Для Галичини такою визнавалася польська. Таке рішення викликало протест українців, мотивований тим, що в армії служить приблизно однакова кількість поляків і українців, яким повинні бути гарантовані однакові права. Для прикладу наводилися дані по окремих піхотних полках: стрийський — українці становили 75 відсотків особового складу, перемишльський — 45 відсотків, тернопільський — 55 відсотків, коломийський — 80 відсотків, львівський — 40 відсотків, чернівецький — 30 відсотків. Отже, на практиці реалізація мовних нововведень в армії мала означати черговий штрих у процесі полонізації українців.

 

Протест українців викликало і те, що у дні українських релігійних свят полки, де більшість становили українці, відправляли на військові вправи або залучали до господарських робіт. Реагуючи на звернення митрополичого ординаріату, міністерство війни наприкінці 1902 р. розпорядилося передбачити, по можливості, у календарному розкладі підрозділів з переважаючою кількістю українського особового складу низку релігійних свят.

 

Видання продовжувало відслідковувати і факти нестатутних відносин та самогубств вояків. Побиття, важкі тілесні ушкодження, моральне приниження стали звичною практикою. При наявності скарги такі справи розглядалися гарнізонними судами і завершувалися судовими вироками.

 

Часто наслідком нестатутних відносин були самогубства, найбільша кількість яких фіксувалася у перемишльському корпусі. Упродовж 1902 р. у цьому військовому з’єднанні звели рахунки з життям 66 вояків, каліками через побиття стали 26 осіб, дисциплінарні стягнення стосувалися 150 військовиків, максимальний термін ув’язнення для вояка становив вісім років, для офіцера — два роки.

 

Військові гинули і під час планових навчань. Причини називалися різні — необережне поводження з боєприпасами, недотримання правил ведення стрільб, перевтома.

 

Окрім того, часопис повідомляв про перебіг військових навчань, особливо за участі цісаря, найбільші гарнізони австро-угорської армії, армійський бюджет, збільшення видатків на харчування, зміни у спорядженні військовослужбовця, умови зарахування до кадетської школи у Львові, заплановані на найближчі роки армійські реформи, базовані на досвіді російсько-японської війни.

 

Економічні інституції

 

Про позитивні тенденції у розвитку кредитних і господарських інституцій галицьких українців у 1900―1904 рр. свідчили фінансові звіти про діяльність існуючих і повідомлення про створення нових.

 

Заснований у 1898 р., Крайовий союз кредитовий (КСК), підводячи підсумки першого року роботи (січень—грудень 1899 р.), звітував про входження до КСК 18 товариств, які об’єднували 6539 членів, розпоряджалися капіталом у понад 1 700 000 корон, надали позик на загальну суму близько 1 500 000 корон.

 

Популяризація діяльності кредитних установ передбачала закладання нових у всіх повітових містах Галичини з метою, «абы нашь грôшь народный зôбрати въ рускихъ институціяхъ та тымъ способомъ забезпечити рускому народови помôчь въ дѣлахъ господарскихъ, вызволюючи єго вôдъ вызыску и зависимости». Щоби сприяти вирішенню організаційних питань на місцях, «Діло» опублікувало спеціальну інструкцію: зразок статуту пропонувалося замовляти у КСК, збори засновників провести у присутності нотаря, зареєструватися у господарському суді, провести установчі загальні збори, вибрати наглядову раду і контрольну комісію, визначити відсоткові ставки для відкриття рахунків і надання позик, повідомити органи влади про початок роботи.

 

До 1903 р. КСК включав 47 кредитних і господарських інституцій. Серед господарських — «Народна Торговля», «Ризниця», Українсько-руська видавнича спілка, «Товариство для розвою руської штуки» тощо. Спільно вони представляли інтереси 20 983 членів, а їхні обігові кошти становили майже 16 млн корон. Разом з тим злочином вважалося тримання українцями власних заощаджень у польських кредитних структурах. Називалася сума у понад 20 млн корон.

 

Наприкінці 1904 р. керівництво КСК, окрім заснування повітових кредитних товариств і сільських спілок ощадності й позичок, приступило до організації кооперативних господарських спілок п. н. «Руський Народний Дім». Їхня діяльність мала обмежуватися однією або кількома сусідніми громадами і полягала у можливості купувати, продавати або орендувати землю, утримувати крамниці, майстерні, дрібні підприємства, вести торгівлю і займатися переробкою сільсько-господарської продукції, відкривати рахунки і надавати позики через ощадно-позичкову касу, підвищувати фаховий рівень знань своїх членів.

 

Для інспектування діяльності кредитних і господарських інституцій був створений Крайовий союз ревізійний (КСР), перші загальні збори якого відбулися у Львові 25 березня 1904 р. Головою Союзу обрали Костя Левицького. Пресовим органом став місячник «Економіст».

 

На ринку кредитування найактивнішою і найпотужнішою структурою українців залишався «Дністер», який працював у двох напрямах — страхування і кредитування. Так, у 1903 р. було оформлено 45 219 страхових полісів на понад 35 млн корон, а страхові виплати становили близько 950 000 корон. На початок 1904 р. застрахованими рахувалися 220 150 будинків і 2398 церков.

 

Діяльність кредитного товариства «Дністер» у 1903 р. характеризувалася ростом касового обороту до понад 4 700 000 корон при обігових коштах приблизно 1 600 000 корон. Клопотань про надання позик було подано 1080 і тільки у 746 випадках дійшло до підписання угоди. Членами інституції на початку 1904 р. рахувалися 2831 особа. Упродовж восьми років було відкрито рахунків на суму близько 3 660 000 корон, а закрито — на понад 2 215 000 корон.

 

12 квітня 1900 р. наглядова рада страхового товариства «Дністер» прийняла рішення про внесення змін до статуту. Пропонувалося надати право голосу і вибору на загальних зборах тим членам інституції, які протягом тривалого часу страхували власне майно на щонайменше 2000 корон (статут передбачав 6000 корон), приймати рішення на загальних зборах простою більшістю, обирати членів наглядової ради на шестирічний термін тощо. 14 травня загальні збори затвердили зміни до 39 параграфів статуту.

 

28 січня 1901 р. «Діло» опублікувало список членів-засновників «Дністра», які своїми внесками уможливили заснування страхового товариства. Наступного року, 12 вересня, урочисте богослужіння у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Львові ознаменувало 10-річчя його створення. Саме у вересні 1892 р. був виданий перший страховий поліс для церкви у Городниці Городенківського повіту. 15 жовтня 1904 р. посвятили наріжний камінь під будівництво у Львові будинку інституції.

 

Докладнішу інформацію про товариство «Дністер» містили звіти із щорічних зборів і звіти про діяльність, публіковані на сторінках «Діла».

 

На початку ХХ ст. набрав популярності процес створення райфайзенівських спілок (кас), для сприяння діяльності яким при крайовому виділі 16 березня 1899 р. створили «Патронат над спілками ощадності і позичок». Керівництво структури не впливало на процес заснування спілок, а тільки допомагало організаційно і розпоряджалося позичковим фондом, у якому переважна більшість новозаснованих кас оформляли позику для організації своєї діяльності.

 

Станом на січень 1902 р. у Галичині діяли 138 райфайзенівських спілок — 56 у західній її частині, 82 — у східній. Вони об’єднували 16 883 члени. Упродовж 1901 р. було оформлено позик на суму майже 1 800 000 корон.

 

«Діло» вітало їх створення, повідомляючи про заснування і діяльність чергової фінансової інституції, наприклад, у Борині, Висоцьку, Вишатичах, Крилосі, Миклашеві, Перегінську, Рожнятові, Синевідсько Вижньому, Торках, Шманьківцях, Щуровичах.

 

На Буковині перша райфайзенівська каса оформилася у Раранчі за сприяння Стефана Смаль-Стоцького у 1898 р. Протягом наступних п’яти років на буковинській землі запрацювали 140 кас, з яких 54 були українськими. Щоб уможливити отримання ними більшого кредиту, створили Союз руських хлібо-робських спілок «Селянська Каса», членство у якому підтвердили 48 українських спілок. Перші збори інституції відбулися у Чернівцях 10 травня 1903 р. «Цїлию Союза є помагати належним до него спілкам і товариствам при їх заснованю і дїловодстві; приймати заощаджені гроші тих спілок на опроцентованє, давати позички спілкам, а гіпотекарні позички членам тих спілок і товариств; закуповувати потрібні хлїборобам товари, перероблювати, вихісновувати а також продавати хлїборобскі продукти для належних до Союза членів; заводити иньші заведеня потрібні для піднесеня і підмоги хлїборобскої господарки».

 

У травні 1901 р. українці Львова вирішили заснувати нове задаткове товариство, завдання якого визначалося можливістю отримання кредиту під вигідні відсотки, т. зв. дешевого кредиту, представниками руської інтелігенції, тобто урядниками різних категорій, священиками, адвокатами, нотарями, лікарями, редакторами, письменниками тощо.

 

Шостого червня 1901 р. у Львові відбулися перші загальні збори нової кредитної інституції. Директорами обрали службовців товариства «Дністер» — Івана Бачинського, Григорія Грозика, Олександра Сероїчковського. Протекторат над установою погодився прийняти митрополит Андрій Шептицький. Початок офіційної діяльності ознаменувало рішення крайового торговельного суду про реєстрацію товариства від 8 серпня 1901 р. На 31 грудня 1903 р. товариство нараховувало 340 членів, ощадні вклади становили суму у майже 81 000 корон, а річний касовий оборот наблизився до 500 000 корон.

 

Ще одна фінансова інституція українців п. н. «Любов» розпочала функціонування у Львові у лютому 1904 р. Ініціаторами створення такої допомогової каси виступили Володимир Шухевич, Ярослав Кулачковський, Стефан Федак. Її завдання полягали у забезпеченні річних рент удовам (пожиттєво) і сиротам (до досягнення 20-річного віку) своїх членів після їхньої смерті, а розмір залежав від вкладених за життя коштів. Особливо це стосувалося вдів і сиріт по священнослужителях і вчителях, оплата праці яких не забезпечувала належного прожиткового рівня.

 

Потрібність і важливість кредитних інституцій для розвитку економічної самостійності українського народу підтверджували факти про створення нових або звіти про діяльність уже заснованих у різних галицьких містах, зокрема у Бережанах, Борщеві, Городенці, Делятині, Жидачеві, Жовкві, Заліщиках, Коломиї, Львові, Немирові, Новому Санчі, Ольшаниці, Олеську, Перемишлі, Перемишлянах, Раві-Руській, Рогатині, Сколе, Сокалі, Солотвині, Станіславі, Стрию, Сяноку, Теребовлі, Тернополі, Топорові, Чернівцях, Яворові.

 

Серед торговельних інституцій першість належала «Народній Торговлі», зростаючу активність якої засвідчували щорічні звіти про діяльність. Другого листопада 1904 р. за участі 60 делегатів відбулися чергові загальні збори товариства. На 30 червня 1904 р. «Народна Торговля» нараховувала 1061 члена, а у її штаті працювало 100 осіб. Від часу заснування в інституції пройшли навчальну практику 308 учнів, з яких 92 працевлаштувалися у структурах товариства, а 24 започаткували власний бізнес. Серед останніх — Євген Рачинський в Косові і Євген Лозинський в Ходорові.

 

21 березня 1904 р. у Збаражі відкрили 16-й склад товариства. Протягом останнього адміністраційного року на усіх складах отоварювалися представники 732 крамниць на суму майже 475 000 корон. Загальний касовий оборот становив близько 7 562 000 корон, а чистий прибуток — понад 14 600 корон.

 

Щодо справи організації торгівлі, то у травні 1901 р. «Діло» оприлюднило думки анонімного автора з приводу необхідності активізації діяльності сільських крамниць. Першочерговими визначалися завдання щодо заснування, бажано при філіях «Народної Торговлі», фахових курсів для їхніх працівників, а також створення при «Народній Торговлі» відділу з дешевими товарами для селян. У результаті, формувалася взаємовигідна співпраця — сільські крамниці отримували підготовлених працівників і дешеві товари, а «Народна Торговля» за посередництвом крамниць — можливість скуповувати сільськогосподарську продукцію за взаємовигідною ціною.

 

У газетних повідомленнях стосовно діяльності товариства руських ремісників «Зо-ря» наголос робився на звітах про загальні збори, чині посвячення прапора інституції в Успенській церкві Львова 1 липня 1900 р., необхідності популяризації гасла «Свій до свого!», шевченківському вечорі, підготовленому «зорянами» з нагоди 40-річчя смерті поета.

 

Третього березня 1904 р. в структурі ремісничого товариства почала діяти промислово-інформаційна комісія, яку очолив Євген Спожарський. Її завдання полягали у наданні фахових пояснень «в справі промислу на питаня, які від суспільности до товариства вплинуть».

 

За зразком львівських ремісників спробували організуватися і чернівецькі, які у 1900 р. заснували перше руське товариство ремісників на Буковині п. н. «Родина». Через незатвердження статуту крайовим урядом ініціатори створення нової структури не змогли провести установчі збори. З цього приводу був внесений протест до міністерства внутрішніх справ.

 

З реєстрації 25 листопада 1899 р. у крайовому торговельному суді Львова розпочалася діяльність товариства «Народна Гостинниця». Згідно зі статутом, воно мало право власним коштом відкривати філії і агенції, а також готелі і заклади харчування різних типів у будь-якому місті, містечку, селі Австро-Угорської монархії.

 

Перші загальні збори «Народної Гостинниці» відбулися у Львові 2 листопада 1900 р. Головою наглядової ради затвердили Василя Нагірного. Статутний фонд товариства формувався із внесків (уділів) його членів — мінімальний становив 20 корон.

 

Прийняті у січні 1902 р. зміни до статуту дозволили залучати для ведення господарської діяльності, крім уділів, інші кошти членів інституції під відповідні відсотки. На 31 грудня 1903 р. кількість членів «Народної Гостинниці» становила 150 осіб.

 

Першими практичними кроками в діяльності товариства стало оформлення оренди вілли о. Тадея Галайчука у Микуличині для сезонного облаштування там готелю й ресторану і підписання контракту про купівлю готелю «Краківський» на Бернардинській площі у Львові.

 

Для станіславської «Підгірської спілки торгівлі безрогами і рогатою худобою» 1900 рік почався з виробничої кризи, яка пояснювалася браком досвіду керівництва і зловживаннями окремих працівників. Товариство припинило експортувати свинину, натомість заснувало фабрику масарських виробів і сподівалося на ефективну співпрацю із зацікавленими підприємствами, особливо українськими.

 

Другого січня 1902 р. загальні збори Підгірської спілки підтримали рішення правління про перехід адміністрування до товариства «Народна Торговля». Нову раду правління очолив Щасний Сельський.

 

Діяльність створеного у 1899 р. товариства «Сільський Господар» в Олеську за перших три роки існування була представлена на загальних зборах 18 березня 1902 р. і характеризувалася проведенням 10 віч і господарських зборів, заснуванням власної бібліотеки, закладанням саду (3000 дерев) і пасіки, налагодженням постачання якісного насіння сільськогосподарських культур і мінеральних добрив для селянських господарств. Планувалося проведення курсів садівництва. Головне рішення зборів полягало у зміні статуту у напрямі перетворення товариства з локального на крайове. Головою «Сільського Господаря» залишався о. Тома Дуткевич.

 

Чергові зміни статуту були обговорені і прийняті наступними загальними зборами у листопаді 1903 р. Згідно з ними, осередок «Сільського Господаря» переносили з Олеська до Львова, а в повітових містах мали відкритися філії товариства.

 

Діяльність «Спілки для господарства і торгівлі», зареєстрованої окружним торговельним судом у Перемишлі 28 грудня 1899 р., упродовж 1900 р. обмежувалася торгівлею насінням сільськогосподарських культур. 16 січня 1901 р. дирекція інституції відкрила у Перемишлі крамницю, де, крім насіння, можна було придбати мінеральні добрива, сільськогосподарські знаряддя і техніку.

 

Третього березня 1900 р. у Надвірній почала діяти повітова «Спілка овочева», мета створення якої полягала у налагодженні торгівлі та переробки фруктів.

 

Про здобутки сільськогосподарських виробників свідчили спеціалізовані виставки, які проводилися у різних галицьких містах й активну участь у яких брали українські господарі.

 

Залізниця

 

Інтенсивний економічний розвиток потребував наявності відповідної транспортної інфраструктури, зокрема залізничної. На будівництво нових колій центральний уряд почав щороку виділяти десятки мільйонів корон, у результаті чого залізничні шляхи сполучення успішно утримували першість у транспортних перевезеннях.

 

Процедура прокладання нових колій передбачала процес попереднього викупу селянських земель у місцях планованого будівництва. «Діло» попереджало земельних власників про зловживання чиновників під час укладання угод, які полягали у заниженні вартості землі. Якщо селяни не погоджувалися і навзамін вимагали виділення рівноцінного земельного наділу в іншому місці, то їм погрожували судом. Також траплялися зловживання при оплаті праці робітникам, найнятим для виконання робіт із прокладання колій.

 

Окрім розширення мережі залізниць, кошти виділялися і на реконструкцію або будівництво нових залізничних станцій. Зокрема, у 1900 р. профільне міністерство затвердило проект реконструкції львівського двірця, який передбачав вісім колій під 66-метровим скляним дахом і підземні виходи до них. Проектована довжина нового вокзалу сягала 159 метрів. Посвячення будівництва, кошторис якого становив майже 11 600 000 корон, відбулося 8 жовтня 1901 р.

 

Урочисте відкриття нового двірця у Львові пройшло 26 березня 1904 р. з участю міністра залізниць. Посвячення довершили митрополит Андрій Шептицький і архібіскуп Йосиф Більчевський у супроводі хору питомців руської духовної семінарії і польського товариства «Лютня».

 

Зазначимо, що з вересня 1902 р. був запроваджений податок на залізничні квитки, грошовий еквівалент якого залежав від класу вагона і дальності поїздки. Загалом, статистика свідчила про постійне зростання прибутків галицьких залізниць.

 

Для українців використання залізничного транспорту супроводжувалося постійною боротьбою за право української мови як крайової бути відображеній на залізничних квитках, таблицях і оголошеннях у вокзальних приміщеннях, а також у спілкуванні з касирами, кондукторами та іншими службовцями залізниці. Непоодинокими були і факти службового переведення залізничників-українців у західну частину Галичини.

 

Збільшення пасажиропотоку на залізничному транспорті призвело до поширення такого виду злочину, як крадіжки цінних речей з особистого багажу пасажирів. «Діло» інформувало про одне із розслідувань, в ході якого були заарештовані 11 старших кондукторів і яке закінчилося судовим процесом у Кракові.

 

Ще однією проблемою функціонування залізниць стали залізничні катастрофи. На початку 1900 р. профільне міністерство видало з цього приводу нові розпорядження, згідно з якими при усіх депо, а їх нараховувалося 46, запроваджувалися курси з надання першої медичної допомоги. Також передбачалася наявність спеціально обладнаних санітарних вагонів, які мали оперативно задіюватися при потребі.

 

У 1900―1904 рр. великі залізничні аварії траплялися, зокрема, поблизу Черепківців на Буковині (причина — перевищення швидкості, із 183 пасажирів і поїздової бригади 21 особа отримала травми різного ступеня важкості, збитки — близько 250 000 корон), поблизу Нового Санча (причина — технічна несправність, травмовано 13 осіб), у Дрогобичі (причина — халатність, постраждали сім залізничників).

 

Нафтовий бізнес

 

В одному із найбільш прибуткових бізнесів у Галичині — нафтовому — 1902 рік ознаменувався кризою перевиробництва і, як наслідок, різким падінням ціни на чорне золото, банкрутством дрібних промисловців, безробіттям.

 

Для виходу з кризи шість нафтових фірм, що видобували шосту частину галицької нафти, об’єдналися у картель п. н. «Petrolea». Головний офіс товариства розмістився у Львові, філії — у Відні та Будапешті. Вжиті заходи привели до поступового, починаючи з листопада 1903 р., зростання ціни на нафту.

 

Стихійні лиха

 

Одним із стримуючих факторів економічного розвитку краю були повені, буревії, гради, посухи, пожежі, епідемії інфекційних захворювань. Так, у липні 1900 р. «Діло» почало інформувати про наслідки потужної повені, яка зупинила будь-яку комунікацію через розмиті дороги і знесені мости. Тисячі будинків опинилися під водою, загинуло багато худоби, пропав урожай на значних площах сільськогосподарських земель. Наслідки повені ускладнило нефахове будівництво мостів, які виявилися нездатними пропускати велику кількість води.

 

Наприклад, у Тлумацькому повіті під водою опинилися 1333 морги землі, 278 будинків, постраждали 747 родин (3459 осіб). Приблизні збитки становили близько 158 000 корон. У Пасічній Надвірнянського повіту річка Бистриця, яка змінила русло і тепер текла селом, знищила 300 моргів найкращого поля і 26 будинків. Загальні втрати від повені перевищили 9 млн корон.

 

Для ліквідації наслідків стихійного лиха був створений допомоговий комітет у Львові. Оперативно відреагував на проблему цісар, який призначив 20 000 корон допомоги з власних фондів. Президія намісництва виділила 113 600 корон, а центральний уряд — 2 750 000 корон. Були налагоджені роботи з відновлення інфраструктури, ремонту і відбудови будинків. Виділялася необхідна матеріальна допомога постраждалим.

 

Не обійшлося і без прикрих випадків. Так, намісництво надало Калуському повіту, а це 69 громад, допомогу у розмірі 500 зр., з чого окремим родинам призначалося тільки 40 або 60 сотиків. Багато постраждалих сімей відмовилися приймати таку мізерну допомогу. В іншому випадку кошти, призначені для організації публічних робіт, влада вирішила використати для будівництва дороги без узгодження з громадою с. Горигляди Тлумацького повіту.

 

Повені, буревії, гради щороку приносили значні матеріальні збитки галицькій землі, а у 1903 р. вони сягнули суми 148 млн корон.

 

Щодо пожеж, то в Галичині упродовж 1900 р. було зафіксовано 795 займань. Вогонь знищив 2078 будинків і 2439 господарських будівель, 25 промислових об’єктів, одну церкву. Загинуло 6 осіб. Загальні втрати оцінювалися сумою у понад 8 800 000 корон, з яких близько 3 460 000 корон підлягали страховому відшкодуванню. Причинами займання слугували підпали, необережне поводження з вогнем, зокрема куріння, порушення техніки безпеки при експлуатації печей, блискавки тощо, а швидкому поширенню вогню сприяла тісна забудова. Окремо наголошувалося на слабкій організації і технічній оснащеності служби пожежогасіння, відсутності пожежних команд на місцях.

 

У 1902 р. пожежі виникали 632 рази: згоріло 1146 будинків, 1374 господарські споруди, 35 промислових об’єктів, 3 костели, загинуло 9 осіб, матеріальні збитки — понад 3 300 000 корон.

 

Гіршою виявилася статистика за січень—вересень 1903 р., коли у пожежах загинули 44 людини. Займання фіксували 661 раз. Окрім 3906 будинків і 4144 господарських будівель, вогонь знищив 54 промислових об’єкти і 6 церков. Загальні втрати визначалися приблизною сумою 17 500 000 корон. Страхові виплати становили 4 650 000 корон. З цього приводу «Діло» вкотре нагадувало про необхідність укладання страхових угод.

 

Окремо у часописі інформувалося про наслідки пожеж і допомогові акції для погорільців, наприклад, у Білому Камені, Болехові, Бориславі, Бучачі, Великому Любені, Делятині, Заліщиках, Золочеві і Монастириськах, Колодниці і Малому Любені, Коломиї, Кутах, Ланчині, Любачеві, Микулинцях, Новому Милятині та Яворові, Олешичах, Романові поблизу Бібрки, Сокалі, Товстому, Турці, Угневі.

 

Щодо епідемій інфекційних захворювань, то найбільше галичанам дошкуляв тиф, про спалахи якого «Діло» повідомляло у 1900, 1903 і 1904 рр.

 

Страйки

 

Упродовж 1900―1904 рр. загострення економічних суперечностей між працедавцями і робітниками, які вимагали покращення умов праці, скорочення тривалості робочого дня і збільшення оплати праці, призвело до посилення страйкового руху. Зокрема, у травні—червні 1902 р. страйкували близько 5000 львівських робітників будівельних спеціальностей. Незадоволення висунутих вимог зумовило загострення ситуації — спорудження барикад і сутичок з військовими підрозділами, у результаті яких кількох робітників було вбито, кількадесят важко поранено, заарештовано 52 особи. Наслідком жорсткого протистояння стало підписання мирової угоди із страйковим комітетом.

 

У травні 1903 р. відбувся наступний страйк львівських будівельників, які домагалися внесення змін до укладеної рік тому угоди. Серед обов’язкового — скорочення робочого дня від 9,5 до 9 годин і збільшення мінімальної оплати праці. У результаті перемовин остання з вимог була частково задоволена.

 

У липні 1904 р. розпочався страйк робітників нафтової галузі у Бориславі за участю близько 9000 осіб, який тривав 29 діб. Страйкарі вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, спорудження якісного робітничого житла і водопровідної мережі, відкриття дешевої кухні, заснування робітничого споживчого товариства і шпиталю у Бориславі, перенесення каси хворих із Дрогобича до Борислава. Підвищення оплати праці не вимагалося. Нафтові підприємці погодилися з усіма вимогами, крім найважливішої, яка стосувалася тривалості робочого дня.

 

У кінцевому результаті мирова угода передбачала 12-годинний робочий день із двогодинною перервою і обіцянку, що ніхто із страйкарів не буде звільнений, оплата праці не зменшиться, а за роботу у святкові й вихідні дні платитимуть у подвійному розмірі.

 

У досліджуваному періоді зупиняли роботу задля спроби вирішення питань організації праці також залізничники, фармацевти, пекарі, мулярі.

 

Найбільш резонансними у страйковому русі виявилися протести селян, т. зв. хлопські страйки. Одними з перших роботу припинили селяни, найняті для виконання різних сільськогосподарських робіт на панських землях у Куровичах (поблизу Перемишлян) і Чижикові (поблизу Винник) у червні 1902 р. Вимога одна — збільшити оплату праці. Спроба замінити місцевих селян привізними робітниками призвела до сутичок і арештів, а у результаті — до поширення «хлопських» страйків краєм. Дуже приблизний підрахунок свідчив, що протягом червня — липня 1902 р. страйки відбулися у 421 селі та містечку 24 повітів.

 

Селянські протести були підтримані УНДП, Народний комітет якої назвав страйк законним і загальноприйнятим способом боротьби за свої права і закликав до солідарності, спокою (не піддаватися на можливі провокації), підтримки страйкарів українською інтелігенцією, заснування місцевих і повітових страйкових комітетів.

 

Із приводу наростання протестних настроїв намісник Галичини висловився щодо необхідності дотримання законності і попередив, що «насильства і злочинні напади, вимірені против инших осіб і чужої власности, потягнуть за собою приміненє строгих виїмкових заряджень, предвиджених обовязуючими законами».

 

Народний комітет, зі свого боку, організував збір матеріалів для пояснення економічних причин страйків і відрядив спеціальні слідчі комісії на місця для спостереження і фіксації дій влади, зокрема судів, війська, жандармерії, стосовно страйкарів. Для захисту селян, проти яких застосовувалося судове переслідування, була організована безкоштовна адвокатська допомога при карних трибуналах у Бережанах, Золочеві, Львові, Станіславі, Тернополі.

 

Здебільшого про перебіг судових засідань йшлося як в окремих публікаціях, так і в спеціальній рубриці «Стрейкові (страйкові) розправи». До 8 листопада 1902 р. у цих процесах вироки оголосили 505 селянам сукупно на 456 місяців ув’язнення.

 

Підводячи попередні підсумки, «Діло» 26 серпня 1902 р. писало, що 75 відсотків страйків завершилися перемогою селян, у п’яти відсотках страйкарі нічого не добилися і повернулися до роботи на усталених до протесту умовах, а у 20 відсотках страйк продовжувався.

 

Народний комітет вважав, що економічний результат селянських протестів досягнутий і наступним кроком українських рільників має стати їхня участь у загальній боротьбі за національні й політичні права. З цією метою пропонувалося не розпускати страйкові комітети на місцях, а реорганізувати їх у громадські комітети.

 

Щоби протистояти можливим страйкам у майбутньому, галицька шляхта, об’єднана навколо цісарсько-королівського Господарського товариства у Львові, на зборах 5 березня 1903 р. прийняла рішення сприяти працевлаштуванню немісцевої робочої сили, збільшити використання техніки, запровадити антистрайковий податок (півкорони з морга панської землі).

 

У липні 1903 р. в окремих галицьких селах знову відбулися рільничі страйки, але вони не отримали масового характеру.

 

Еміграція

 

Невирішеність питань земельної власності й оплати праці селянина залишалися основними причинами значної еміграції українців з Галичини і Буковини. «Ледви скине землиця снїгову опону, ледви трохи теплїйше сонїчко пригріє, а вже зривають ся рік-річно з цїлого краю не стада перелетних птиць, але громади наших чорноробів-селян, заповнюють зелїзничі вози і тягнуть на захід, до моря і за море, з клунками в руках, з товмаками на плечах, з перлинами слїз в тужних очах, а з розбитим, розкраяним серцем в грудях; лишають рідну, стару, відвічну, предківску “матїнку” землицю, кидають єї: старі, похилені дїди, здорові, хоч з поораним журбою лицем, хлопи, вимарнїлї молодицї з немовлятами при грудях, молодї дївчата та парубки, дїтвора, — одним словом: мале й велике, старе й молоде, слабе й здорове втїкає за море. Трийцять тисяч люда, з того дві третини, коли не три четвертини, припадає на наш, руский люд, — рік-річно лишає з весною Галичину, женучи на слїпо в заморску чужину: Канаду, Парану, Арґентину, навіть до Гонолюлю. Тисячі родин захоплює еміґрацийний демон рік-річно в свої руки, забирає нациї десятки тисяч душ».

 

У червні 1902 р. «Діло» повідомляло, що у США й Канаді прихисток знайшли майже 300 000 українців, а в Бразилії та Аргентині — близько 50 000. Зазначимо, що офіційна статистика часто трактувала русинів як поляків, а про угорських українців взагалі не згадувала, тому правдиві цифри були більшими.

 

В організаційному плані охочі емігрувати зобов’язані були спочатку за-реєструватися у старостві для отримання паспорта. При цьому реєстрант змушений був повідомити, у яку країну прагне виїхати, за посередництвом якого агентства і якими коштами оперує для подорожі. Після отримання паспорта дозволялося продавати власне майно. За порушення визначеної процедури, наприклад у Тернопільському старостві, начальникам громад загрожувало покарання у вигляді штрафу.

 

Процес переїзду контролювали різноманітні еміграційні агентства і транспортні товариства. Спочатку основний потік емігрантів пропускали Німеччина і Велика Британія. Згодом лідерство перехопили Італія та Австро-Угорщина. У конкурентній боротьбі за клієнта першість спробував захопити мільярдер Морган із США, який об’єднав американські пароплавні товариства в одну спілку і знизив ціну за перевіз. Моргану протистояло британське пароплавне товариство Кунарда. Результатом їхнього взаємного поборювання стало значне зниження вартості квитків, яке у 1904 р. склало 36 зр. за можливість переїзду з Європи до Америки і назад.

 

Налагоджену систему перевезень інколи порушували корабельні катастрофи. Про одну з них «Діло» повідомило 1 червня 1903 р. Трагедія сталася на ріці поблизу Антверпена (Бельгія). Серед інших потонули 19 вихідців з Галичини та Буковини. Часопис оприлюднив список загиблих.

 

Після прибуття до місця призначення емігранти стикалися з дією місцевих законів, які регламентували можливість чужинця розпочати життя у новій державі. Так, генеральний губернатор Канади на початку 1902 р. на підставі 23-го параграфа закону про еміграцію розпорядився не дозволяти сходити на берег тим, хто не передасть місцевому еміграційному агентові коштів, призначених на утримання емігрантів і на їх подорож до місця призначення. Подібні вимоги були прописані і в американському еміграційному законодавстві.

 

Від 1 червня 1903 р. у США почав діяти ухвалений Палатою представників і затверджений Сенатом Білль про еміграцію, який забороняв в’їзд до країни божевільним, епілептикам, тим, хто протягом останніх п’яти років хворів розладами нервової системи, жебракам, особам з інфекційними захворюваннями або схильним до насильницьких дій, злочинцям, багатоженцям, анархістам, повіям тощо. Переслідувані з політичних мотивів до цього переліку не входили.

 

Щоби зменшити кількість відмовників, еміграційна комісія США у 1904 р. ухвалила рішення направити своїх лікарів до європейських портів, де охочі емігрувати змогли б пройти медичний огляд. Важливість такого кроку підтверджував факт завернення 129 галицьких емігрантів у січні 1904 р. із США назад до Європи.

 

Повідомляло «Діло», переважно із посиланням на публікації часопису «Свобода» (США), і про важливі події організованого життя американських українців. Зокрема, про березневий (1902 р.) церковний з’їзд у Гаррісбурзі, на якому розглядалося питання про ставлення до Папського престолу у Римі. Остаточне рішення відкладалося до наступного з’їзду. Серед прийнятих ухвал — невизнання зверхності римо-католицьких єпископів, запрошення для душпастирської праці священиків-патріотів з Галичини, заснування релігійного часопису, призначення мандрівних священиків.

 

26 листопада 1903 р. у Йонкерсі (штат Нью-Йорк) відбулося всенародне віче американських українців, яке розглянуло і прийняло резолюції з церковних, освітніх, економічних питань, а також про народну організацію.

 

Представляючи побут галицьких українців у Бразилії, «Діло» акцентувало увагу на проблемах із можливістю отримати землю, труднощах її обробітку, сутичках з місцевими племенами, важкості праці на плантаціях і безправності найманих робітників, злиднях і непоодиноких фактах повернення додому без будь-яких заощаджень.

 

Очевидно, що не все було так погано. Підтвердженням цьому слугувала нарада українців Львова 3 листопада 1901 р. за участю брата Софрона Горощука, який повернувся з бразильського штату Парана. Він засвідчив, що українські емігранти приблизною кількістю у понад 30 000 осіб мають достатньо землі, вирощують добрі врожаї, отримують відповідні прибутки і живуть хоча не у розкошах, однак вільніше, ніж у Галичині. У Прудентополісі, одному із міст штату, працює 11 руських купців і функціонує шість українських шкіл. Доповідач закликав інтелігенцію виїздити до Бразилії.

 

На наступних зборах 18 листопада 1901 р. львівські русини створили комітет, який мав сприяти виїзду священиків і вчителів, а також придбати друкарню для українських колоній у Парані.

 

Складним виявилося становище священиків і вірян греко-католицької Церкви у Бразилії, яких намагалися у будь-який спосіб перевести на римо-католицький обряд. Галицькі українці підготували й опублікували у пресі протест, у якому наголошувалося: «И запише исторія на своихъ скрижаляхъ, що на розсвѣтѣ ХХ-го вѣку, року Божия 1901, на Новый рôкъ за префекта Пропаґанды fidei Поляка кардинала Лєдоховского, — певно не за вѣдомостію и волею старенького праведника Папы Льва ХІІІ, — впроваджувано въ Бразиліи зъ наказу Пропаґанды fidei насильно латиньскій обрядъ межи тамошными Русинами-католиками; при тôмъ стрѣляно на католицкихъ священикôвъ и проллято руску католицку кровь, чимъ потоптано канонічне право католицкои Церкви и засады католицкои вѣры та завдано велику зневагу самôй же католицкôй Церквѣ».

 

Подібним чином характеризувалася ситуація у ще одній країні Південної Америки — Аргентині.

 

На Європейському континенті еміграція галичан і буковинців спрямовувалася головно до Боснії, де українські селяни сподівалися отримати землю.

 

Зазначимо, що у цих процесах на початку ХХ ст. популярності набула т. зв. зарібкова еміграція, зокрема до Німеччини, Швеції і Швейцарії. У цьому випадку передбачався контракт на сезонні роботи переважно у сільському і лісовому господарствах, які могли тривати від березня до листопада. Часто посередником при укладанні трудових договорів для українців виступав Народний комітет.

 

Статистика

 

Кращому розумінню демографічних і соціально-економічних процесів у державі сприяли періодично організовувані переписи, які дозволяли встановити чисельність і склад населення, його зайнятість. 31 грудня 1900 р. відбувся черговий перепис, згідно з яким Австро-Угорська монархія нараховувала 45,3 млн підданих. У столичному Відні проживало майже 1 675 000 осіб, з яких українську національність представляли 805 мешканців.

 

Населення Галичини порівняно з попереднім переписом 1890 р. зросло на 10,4 відсотка — до 7 315 939 осіб (разом з військовими). Українською мовою послуговувалися 3 074 449, з них греко-католиками були 3 104 103 (цифри, представлені у різних публікаціях «Діла», могли незначно різнитися). Визначення достовірної кількості жителів краю за національною ознакою потребувало внесення принципових змін у процедуру перепису, коли належність до певної національної групи формувалася б тільки на основі питання саме про національність, а не мову чи віросповідання.

 

Галицькі міста щодо кількості населення ділилися на ті, у яких проживало понад 20 000 осіб, а це Львів, Краків, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тарнів, Тернопіль, Стрий, Ярослав. Наступну групу представляли Дрогобич, Самбір, Ряшів, Броди, Золочів, Городок, Снятин, Борислав та інші міста з кількістю мешканців від 10 000 до 20 000. До міст з населенням від 5000 до 10 000 належали 60 населених пунктів, таких як Рава-Руська, Жовква, Підволочиськ. На тлі загального зростання міського населення у Бережанах, Бродах, Гусятині, Збаражі, Скалаті їхня кількість зменшилася, що пояснювалося безробіттям і, як наслідок, переїздом для працевлаштування у більших містах, а також еміграцією. Порівняно із попереднім переписом найбільший приріст містян — 43 відсотки — був зафіксований у Стрию.

 

Населення Львова у 1890―1900 рр. збільшилося майже на 32 000 мешканців і становило 149 544 особи. Разом з військовими цифра зросла до 160 000. Природний приріст містян за десятиліття становив 11 962 особи, решта — іногородні, що працевлаштувалися у Львові або приїхали на навчання.

 

У місті проживали 15 159 українців, 120 622 поляки, 20 409 німців, представники інших національностей. За віросповіданням було 29 327 греко-католиків, 82 590 римо-католиків, 44 258 євреїв та ін. Оскільки носіями греко-католицької віри у Львові та його околицях були тільки українці, то і їхня кількість як мешканців галицької столиці мала б визначатися цифрою, близькою до віросповідної. На початок 1904 р. Львів нараховував 168 600 жителів.

 

На 31 грудня 1900 р. Буковину заселяли 730 191 особа. Українці становили більшість у трьох повітах: Кіцманському (83 389 із загальної кількості 94 524 зареєстрованих), Вижницькому (53 570 із 71 553), Чернівецькому (58 378 із 98 282). У Чернівцях з населенням 67 600 мешканців українцями себе визнавали 13 000 осіб.

 

Серед інших статистичних даних щодо Галичини, опублікованих на сторінках «Ді-ла», виокремимо такі: у 1891―1900 рр. на одне подружжя припадало 4,69 дитини; на початок 1901 р. 62,4 відсотка австрійських українців не вміли ні читати, ні писати (загально по Галичині ця цифра становила 46,1 відсотка); судові позови за звинуваченням про образу честі сягнули майже 40 відсотків усіх справ, розглянутих галицькими повітовими судами; на 4 615 492 жителів Східної Галичини у 1903 р. припадало 496 адвокатів, з яких тільки 33 були українцями; у трьох нотаріальних палатах Львівського судового округу — Львівській, Перемишльській, Чернівецькій — на початку 1904 р. працювало 153 нотарі.

 

По Львову у 1902 р. міська пожежна сторожа мала у своєму штаті 65 працівників, розпоряджалася 14 пожежними машинами, т. зв. сикавками, а її річний бюджет становив 86 000 корон; того ж року у місті працювали 276 лікарів, 13 хірургів, 285 акушерок, 23 ветеринари; у вересні 1902 р. львівська пошта відправила майже 2,6 млн листів, а отримала близько 2,3 млн; міське бюро праці від 1 вересня 1899 р. до 1 березня 1900 р. працевлаштувало 2767 осіб; наприкінці грудня 1904 р. у Львові виходили 45 українських часописів.

 

Пізнавальними були матеріали, що стосувалися міського освітлення, водопроводів, нових назв вулиць, годинника на міській ратуші, нових ліній електричного трамваю, віку львівських аптек.

 

Необхідність збору, систематизації і аналізу статистичних даних з усіх ділянок людської життєдіяльності не підлягала сумніву. Однак фактом було і те, що про українців Австро-Угорщини офіційна (державна) статистика часто представляла неповні і неточні дані. Взяти хоча б згадувану процедуру перепису населення, у якій питання національності часто підмінялося питаннями про мову спілкування і віросповідання. Щоб навести лад в українській складовій загальнодержавної статистики, «Діло» запропонувало ідею про формування народної статистики, яка враховувала б найдрібніші деталі саме українського суспільного життя.

 

Релігійне життя

 

Однією з ювілейних дат релігійного життя галицьких українців стало відзначення 14 жовтня 1900 р. 200-річчя запровадження унії у Львівській дієцезії. 16 травня (за ст. ст.) 1700 р. єпископ Йосиф Шумлянський склав присягу на вірність апостольському престолу в церкві оо. капуцинів у Варшаві, а 1 липня (за ст. ст.) повторив її в катедральному храмі св. Юра у Львові. Через хворобу і смерть митрополита Юліана Куїловського торжества відтермінували.

 

У жовтні 1902 р. відбулося паломництво вірян греко-католицької Церкви до Рима під проводом митрополита Андрія Шептицького і мітрата Андрія Білецького з нагоди 25-річчя понтифікату Папи Лева ХІІІ. У подорожі взяли участь 156 осіб, переважно священики і селяни. Аудієнція у Папи Римського пройшла 27 жовтня. У вітальному адресі, серед іншого, висловлювалася надія на усунення перешкод на шляху створення окремого руського єпископату для задоволення релігійних потреб сотень тисяч українських емігрантів, які поселилися у Північній і Південній Америці.

 

В окремому меморіалі, долученому до вітального адреса, обґрунтовувалася необхідність заснування архієпископства у США і єпископств у Канаді й Бразилії для вірян греко-католицької Церкви, «до послїдного часу лишених всякої духовної опіки і релїґійного потїшеня».

 

Найважливішою справою для дяків залишалося питання оплати їхньої праці з державних фондів, яке не вирішувалося багато років, незважаючи на численні звернення до офіційних чинників. Справа не просунулася навіть після прийняття крайовим сеймом 16 квітня 1896 р. рішення про поширення дії закону від 15 серпня 1866 р. на руські парафії. Закон хоча і передбачав виділення коштів на утримання дяків з державних фондів, однак не зазначав скільки. І тільки у 1900 р. Галицький сейм на внесення правничої комісії прийняв рішення доручити крайовому виділу підготувати зміни до закону від 16 квітня 1896 р., які мали остаточно вирішити проблему оплати праці дяків.

 

Питання матеріального забезпечення розглядалися і на загальних зборах Товариства дяків Львівської архієпархії, які відбулися у Львові 2 липня 1901 р. Було констатовано, що функціонування організації базується на субвенціях від сейму і товариства «Дністер». Присутні звернулися до митрополита Андрія Шептицького з проханням, щоб він завдяки своєму авторитету посприяв швидшому вирішенню фінансових питань дяківського стану на державному рівні.

 

Головуючий на зборах о. Данило Танячкевич доповів про наслідки фантової лотереї, проведеної у 1900 р. на користь дяківських товариств. Було прийнято рішення виручені під час акції кошти спрямувати на створення цільового рахунку, відсотки з якого використовувати для надання допомоги непрацездатним (вік, хвороба) дякам, а також їхнім удовам і сиротам.

 

Важливим для становлення і розвитку дяківського фаху стало заснування у Львові бурси фундації митрополита Андрія Шептицького, розрахованої на 40 бурсаків. Зараховані забезпечувалися безкоштовним проживанням і навчанням. Оплаті підлягало тільки харчування. Відкриття і посвячення будинку бурси відбулося 27 листопада 1904 р.

 

За питання призначення пенсій вдовам і сиротам по священиках відповідала держава. Через бюрократичну тяганину такі справи часто вирішувалися роками. У 1901 р. результатом звернень українських послів до міністерства віросповідань та просвіти стала цісарська постанова, згідно з якою пенсія мала нараховуватися від дати смерті чоловіка чи батька, якщо відповідне клопотання вносилося протягом трьох місяців після смерті, якщо пізніше — то від дня подання.

 

Наданням допомоги займалися також єпархіальні вдовичо-сирітські фонди, звіти про діяльність яких більшою мірою почали друкувати релігійні часописи.

 

Однією із структур, що матеріально підтримувала членів сім’ї померлого священика, продовжувало залишатися товариство «Ризниця» в Самборі. Призначені ним допомоги стосувалися вдів і сиріт по душпастирях усіх трьох єпархій і призначалися у першу чергу тим, хто не отримував коштів з інших джерел. Для найбідніших продовжував функціонувати створений керівництвом «Ризниці» «Приют для вдів і сиріт священичих».

 

Зазначимо, що товариство «Ризниця» створювалося духовенством без різниці партійних уподобань своїх членів і слугувало як економічним, так і церковним цілям. Незважаючи на це, інституція була втягнута у політичне протистояння, коли у 1902 р. її очолили прихильники москвофільської ідеології.

 

Окрім того, «Діло» повідомило про відкриття 20 січня 1903 р. філіального складу власних виробів «Ризниці» у Львові і про відзначення товариства золотою медаллю на крайовій економічній виставці у Самборі.

 

Організація реколекцій для священиків залишалася основним статутним завданням Товариства ім. св. Апостола Павла. Також його члени допомагали священикам проводити духовні місії у парафіях, організовували реколекції для вчителів, сприяли утвердженню греко-католицької віри в Боснії і на Американському континенті, планували заснувати видання для пожвавлення богословського літературного руху.

 

Свою діяльність з надання фінансової допомоги для будівництва нових церков і реставрації старих храмів продовжило Товариство допомоги убогим греко-католицьким церквам ім. Св. Апостола Петра. 30 квітня 1903 р. відбулося відкриття філії інституції у Станіславі, а 2 червня — у Перемишлі. Усі три представництва діяли автономно у межах своїх єпархій. Залежність від централі полягала у щорічному поповненні базового фонду певним відсотком від власних доходів, однак і це положення планували скасувати.

 

Вважаючи спроможність практичної діяльності Товариства ім. св. Апостола Петра недостатньою, один із анонімних кореспондентів «Діла» запропонував заснувати більш ефективну структуру. Нове товариство мало б об’єднувати усі церкви трьох греко-католицьких єпархій, яких нараховувалося до трьох тисяч і які мали б сплачувати по 4 зр. внесків річно. Зібрані за рік кошти (12 000 зр.) пропонувалося використовувати у рівних частинах — на відбудову постраждалих від пожежі храмів і на будівництво нових.

 

Перелік церковних інституцій у 1900―1904 рр. поповнився, зокрема, релігійно-гуманітарним Товариством ім. св. Ольги з осідком у Львові, яке об’єднало дружин і доньок священиків Галичини. 24 вересня 1902 р. міністерство внутрішніх справ затвердило його статут. Установчі збори відбулися 31 грудня того ж року в каплиці митрополичої палати у Львові. Головою обрали Гальшку Гузар.

 

27 січня 1902 р. єпископський ординаріат у Перемишлі затвердив створення добродійного товариства «Братство св. Николая» у Комарному, важливим аспектом допомогових акцій якого стала фінансова підтримка талановитої, але бідної міської молоді у здобутті освіти.

 

Щодо підготовки священичих кадрів, то навчальний процес у Львівській духовній семінарії був представлений на сторінках «Діла» кількома протилежними за суттю замітками, пов’язаними з рішеннями о. ректора Григорія Хомишина. Після його призначення на посаду у 1902 р. редакція часопису критично сприйняла запроваджувані у семінарії реформи, які максимально заповнювали щодень семінаристів навчанням і релігійними практиками від п’ятої години ранку. Під заборону потрапляла можливість участі вихованців у громадсько-політичному житті за стінами навчального закладу. Зате влітку 1903 р. «Діло» позитивно сприйняло рішення ректорату про розпуск гуртка «русскіх» студентів богослов’я. Причиною слугувало бажання останніх провести пушкінський вечір на противагу шевченківському. Щоб не допустити можливого протистояння між семінаристами, ректорат спочатку заборонив проведення пушкінського заходу, а згодом — і діяльність москвофільського гуртка.

 

У 1900 р. інформувалося також про 50-річчя заснування семінарської читальні, а у 1904 р. — про початок виходу квартальника «Католицький Всхід», органу богословів русько-католицької духовної семінарії.

 

Повідомлення із Станіслава здебільшого стосувалися будівництва єпархіальної духовної семінарії, наріжний камінь якого заклали у 1902 р. Критиці був підданий факт ведення робіт у дні греко-католицьких релігійних свят.

 

Упродовж 1900―1904 рр. Церква продовжувала підтримувати навчально-виховні інститути (бурси) для дівчат під управлінням сестер-василіанок у Львові, Перемишлі, Яворові, вихованки яких мали змогу навчатися у народних і виділових школах, школах вправ, учительських семінаріях. В інститутських стінах дівчата мали змогу займатися музикою, співами, танцями, кроєм і шиттям. 14 травня 1901 р. подібний заклад почав діяти і у Станіславі.

 

У 1901/1902 н. р. у трьох дівочих інститутах перебували 147 учениць — 72 вихованки у Яворові, 47 у Львові, 28 вихованок у Станіславі. За прийом до навчально-виховного закладу відповідала ігуменя інституту. Оплата за місяць перебування становила 40 корон. Доплати передбачалися за прання, навчання музики і танців.

 

Освіта

 

Тривало навчання і у приватній вищій школі на зразок гімназії — Руському інституті для дівчат у Перемишлі, який з 1895 р. діяв під патронатом єпископа Костянтина Чеховича. «Институтъ єсть разомъ пансіонатомъ (интернатомъ), однакъ выключно для учениць институтскои школы, котрого задачею єсть улекшити замѣсцевымъ родичамъ помѣщенє дѣвчатъ та повести и по-за школою вихованє институтокъ въ дусѣ реліґійно-моральнôмъ та въ народнôмъ напрямѣ».

 

Розмірений ритм життєдіяльності інституту порушила пожежа, яка виникла у західному крилі будівлі в ніч з 20 на 21 січня 1903 р. Ніхто не постраждав. Збитки визначалися сумою близько 8000 корон. Страхове відшкодування від товариства «Дністер» становило 4200 корон.

 

Першого вересня 1903 р. на основі дозволу крайової шкільної ради, базованої на рішенні міністра віросповідань і просвіти від 21 листопада 1902 р., в Руському інституті для дівчат у Перемишлі відкрилися підготовчий і перший класи ліцею замість дотеперішніх IV і V гімназійних класів. Після шести років навчання і складання іспиту зрілості перед вчительською комісією під головуванням крайового інспектора середніх шкіл ліцеїстка отримувала право продовжити здобуття освіти у вищих навчальних закладах.

 

Незважаючи на законодавчо закріплену норму про обов’язковість навчання, значна частина дітей шкільного віку Галичини і Буковини була позбавлена можливості здобувати освіту. Такий стан речей пояснювався здебільшого відсутністю шкільного приміщення або його малою площею, а також недостатністю вчительських кадрів. Наприклад, у 1901/1902 н. р. кількість публічних народних шкіл у Галичині становила 4398. Із цих шкіл 3027 були однокласними. З українською мовою викладання нараховувалося 2196 навчальних закладів, з яких 202 не функціонували. У Східній Галичині тільки близько 55 відсотків дітей у віці 6—12 років відвідували школу. Навчальний процес 1901/1902 н. р. у народних школах забезпечували 8787 вчителів і вчительок, з них 1028 не мали відповідної кваліфікації.

 

На початку листопада 1904 р. Галицький крайовий сейм ухвалив закон про правні відносини народних вчителів, який передбачав урегулювання питань призначення на посаду, службового переведення, розміру оплати праці, встановлення надбавок, пенсійного забезпечення. Поправки посла о. Теодора Богачевського не були враховані. Підсумовуючи, «Діло» резюмувало: «”Реформа” нічого не зреформувала і галицкий учитель остав тим, чим був: робочим волом, о платнї, яка не дає єму вмерти, але і не дає жити, та зависимим від субєктивного погляду інспектора».

 

Полонізаційні процеси в народному шкільництві Галичини характеризувалися, наприклад, фактами самовільної зміни мови викладання з української на польську і службовим переведенням громадсько активних українських вчителів на заселену переважно поляками територію.

 

Перед початком чергового навчального року «Діло» публікувало заклики до українців записувати дітей до руських народних шкіл, яких, наприклад, у Львові нараховувалося чотири — дві для хлопців (школа вправ при чоловічій учительській семінарії і міська школа ім. Маркіяна Шашкевича) та дві для дівчат (школа вправ при жіночій учительській семінарії і виділова школа Руського педагогічного товариства). Першого листопада 1900 р. у Яворові відкрили перший клас чотирикласної народної школи для хлопців і дівчат з українською мовою викладання.

 

Шкільництво на Буковині у 1904 р. представляли 392 народні школи, з яких 174 були українськими. Зпонад 40 000 українських дітей шкільного віку навчальні заклади відвідували близько 75 відсотків. Навчальний процес у цих школах забезпечували 500 українських вчителів.

 

Щодо державних учительських семінарій, то у 1900/1901 н. р. в Галичині їх нараховувалося 13 — десять чоловічих і три жіночі. При чоловічих семінаріях у Львові, Самборі, Станіславі, Тернополі і жіночій — у Львові діяли по дві школи вправ — окремо з українською і польською мовами навчання. При навчальному закладі в Сокалі функціонувала тільки руська школа вправ.

 

Проблемою діяльності учительських семінарій визнавався невідповідний підбір кадрів, коли посади директора чи професора заміщувалися кандидатами без належної кваліфікації. В утраквістичних навчальних закладах для викладання окремих предметів часто не вистачало фахівців із знанням української мови, тому принцип двомовності традиційно зводився до викладання українською одного предмета — релігії. Звичною практикою був і непропорційний за національною ознакою прийом учнів до вчительських семінарій, у процесі якого перевага надавалася польським дітям.

 

Уже згадувалося про приватну виділову школу, засновану РПТ у Львові і названу іменем Тараса Шевченка. У 1902 р. розпочалося навчання у її п’ятому класі. Після завершення п’ятирічного курсу випускниці могли претендувати на посаду тимчасової вчительки народної школи. У такий спосіб виділова школа частково замінила учительську семінарію. Дирекція РПТ не зупинилася на досягнутому і наприкінці вересня 1903 р. отримала дозвіл профільного міністерства на відкриття приватної жіночої учительської семінарії з українською мовою навчання, яка відразу ж розпочала навчальний процес і діяла паралельно з виділовою школою.

 

Поступове впровадження нових технологій, зростання технічної оснащеності про-мислового і сільськогосподарського виробництва потребували кваліфікованої робочої сили, підготовкою якої займалися фахові школи. Більше уваги на сторінках «Діла» було приділено повідомленням про умови прийому, навчальні програми, вартість навчання у львівських промисловій і торговельній школах, школі лісового господарства, коломийській школі гончарства, короснянській ткацькій школі.

 

Кількість середніх шкіл на території Галичини з кожним роком зростала, й у 1902/1903 н. р. їх нараховувалося 42 — 35 гімназій і 7 реальних шкіл. Українські гімназії діяли у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі. Наприкінці 1901/1902 н. р. у середніх школах навчалися 21 795 учнів, з яких 3810 були українцями. В руських гімназіях усі 1721 гімназист, зокрема 8 євреїв, заявили про свою приналежність до української народності.

 

Щодо вступної кампанії, то редакція часопису підтримувала ідею про необхідність її відміни. Натхненниками такого рішення виступили викладачі, батьки і лікарі. Причина полягала у тому, що кількість не зарахованих за результатами вступних іспитів, наприклад у 1902 р., коливалася у межах 4,1—39,7 відсотка у різних гімназіях. Спроба прив’язати таку велику розбіжність до національності не підтвердилася. Поясненням стала суб’єктивність екзаменаційної комісії. Для підтвердження наводилися факти, коли не прийнятий до однієї гімназії їхав до іншого міста й успішно складав вступні іспити до іншої середньої школи.

 

При аналізі навчальних планів наголос робився на відсутності необхідної уваги до вивчення української мови. Наслідком такого упередженого ставлення називався факт щорічного — з 1898 р. до 1902 р. — зменшення кількості учнів-неукраїнців у неукраїнських середніх школах, що вивчали українську мову, — з 9,4 відсотка загальної кількості до 2,1 відсотка. Разом з тим кількість українців в українських гімназіях, які вивчали польську мову, постійно зростала — з 59,7 до 75,7 відсотка.

 

Проблемою незалежного, тобто рівноправного з польськими, функціонування руських середніх шкіл називалася також діяльність шкільних інспекторів, які з будь-якого, навіть найнезначнішого, приводу, наприклад співання патріотичних пісень чи участі у народному святі, влаштовували перевірки. Результатом інспектування могло бути вигнання учня-порушника з гімназії чи переведення вчителя. Не сприяли навчальному процесу і практика призначення вчителів без належної кваліфікації та відсутність українських підручників.

 

Значна кількість українських дітей у середніх школах робила актуальним питання про необхідність відкриття більшої кількості національних гімназій. Разом з тим ставала очевидною і потреба охоплення більшої кількості українських дітей гімназійною освітою. Саме кількістю обґрунтовувалася необхідність заснування державних українських гімназій в Бережанах, Самборі, Станіславі. В останньому випадку невирішеність питання призвела до сецесії руських послів Галицького сейму у жовтні 1903 р. Через рік крайова шкільна рада черговий раз запропонувала сеймові прийняти постанову про заснування української гімназії у Станіславі. Шкільна комісія законодавчого органу підтримала таку ініціативу і винесла на розгляд парламентарів проект рішення, у разі прийняття якого уряд зобов’язовувався заснувати у Станіславі гімназію з українською мовою навчання.

 

Історія руських «паралельок» коломийської гімназії завершилася 3 вересня 1900 р. урочистим відкриттям української гімназії. Протягом першого навчального року в середній школі здобували освіту 339 учнів. Педагогічний колектив формували директор Софрон Недільський і 20 учителів. Бібліотека для педагогів нараховувала 507 творів у 687 книгах, учнівська книгозбірня включала 210 українських, 233 польських і 165 німецьких книг. Суспільному осуду були піддані ті коломийські інтелігенти, які відправили своїх дітей навчатися у польській гімназії.

 

Черговий український середній навчальний заклад розпочав діяльність 7 вересня 1904 р. в Кіцмані на Буковині. Директором призначили Сергія Шпойнаровського. Із 103 прийнятих учнів 86 були українцями. Офіційне відкриття за участі представників крайової влади відбулося 1 жовтня.

 

Продовжувався навчальний процес в українських гімназіях Львова, Перемишля, Тернополя. У процесі забезпечення нормального функціонування навчальних закладів однією з проблем були гімназійні будівлі, які, наприклад у Коломиї і Тернополі, не відповідали ні санітарно-гігієнічним, ні експлуатаційним вимогам, ні приписам шкільного законодавства. У результаті нехтування правилами техніки безпеки траплялися нещасні випадки, як це сталося у Тернополі 30 червня 1904 р. Під час перерви на шкільному подвір’ї два гімназисти постраждали від обвалу частини стіни необгородженої двоповерхової будівлі, яку розбирали. Провину за подію поклали на уряд, який, замість того, щоб виділити кошти на будівництво українських гімназій, «тимчасово» розміщував їх у непристосованих будинках.

 

Розуміючи, що державне фінансування не забезпечує повноцінного наповнення навчального процесу, українці створювали відповідні допомогові інституції. Зокрема, у Львові бідними учнями української гімназії продовжувало опікуватися товариство «Руслан», яке, наприклад, у 1900/1901 н. р. об’єднувало 24 члени-покровителі і 158 звичайних членів. Матеріальну допомогу отримали 95 учнів, з яких чотирьом кошти виділялися щомісяця. У бібліотеці товариства були 1300 шкільних підручників, якими користувалися 290 гімназистів.

 

Окрім того, «Діло» повідомляло про німецьку гімназію у Бродах, де у 1903/1904 н. р. освіту здобували 608 учнів, зокрема 163 українці, і про ідею її реорганізації у польський навчальний заклад. Зацікавлення викликала і новина про надання міністром віросповідань і просвіти 9 березня 1904 р. права публічності польській приватній жіночій гімназії у Львові. Тобто заклад отримав право проведення випускних іспитів (іспит зрілості, матура). Раніше їх доводилося складати в інших державних гімназіях.

 

Навчальному процесу українських учнів у школах різних рівнів сприяли бурси, засновувані з ініціативи окремих інституцій або небайдужих патріотів. Їх створення переважно стосувалося організації навчання у гімназіях і фахових школах, які розташовувалися у більших містах. Доступ до них українцям, у своїй більшості — дітям селян, утруднювало важке матеріальне становище батьків. У 1900 р. популярності набула ідея про необхідність відкриття селянських бурс у містах, за сприянням яких обдаровані діти із сіл мали б можливість отримати початкову освіту і здобути необхідні знання для продовження навчання у середніх школах. Пропонувалося у кожному місті, де були філії товариства «Просвіта», створювати селянські бурси. Їх утримання мало базуватися на членських внесках, доброчинних пожертвах, визначеній оплаті, яку для найбідніших забезпечувало меценатство різних українських товариств, організацій або окремих громадян, заміни грошової оплати періодичним постачанням певної кількості сільськогосподарської продукції.

 

«Діло» популяризувало функціонування бурс, або, як їх ще називали, інтернатів чи інститутів, повідомленнями про звіти з діяльності уже існуючих і створення нових, інформаціями про оголошення конкурсів, умови прийому, наявність безкоштовних місць, підтримку меценатів, популяризацією ідеї необхідності здобуття українськими дітьми освіти задля створення міцного, численного і національно свідомого класу української інтелігенції, здатної представляти інтереси власного народу і боротися за його права.

 

Отже, Бережани репрезентували інтернат товариства «Руська Бурса» і селянська бурса, створена місцевою філією РПТ; Богородчани — селянська бурса ім. Маркіяна Шашкевича; Броди — Русько-українська повітова бурса; Букачівці — селянська бурса, заснована рогатинською філією товариства «Просвіта»; Городенку — селянська бурса, створена місцевою філією товариства «Просвіта»; Дрогобич — бурса ім. Івана Хрестителя і селянська бурса, заснована місцевою філією товариства «Просвіта»; Заліщики — селянська бурса місцевої філії РПТ; Золочів — бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Калуш — селянська бурса товариства «Руський Народний Дім»; Кам’янку-Струмилову — селянська бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Кіцмань — селянська бурса, заснована заходами місцевих українців; Коломию — бурса товариства «Шкільна Поміч», бурса ім. св. архістратига Михаіла, бурса місцевої філії РПТ і бурса Руського жіночого гуртка; Комарне — селянська бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Копичинці — селянська бурса місцевої філії РПТ; Ланчин — селянська бурса, заснована заходами українських патріотів Делятинщини; Львів — Руська бурса реміснича і промислова, бурса інституту «Народний Дім», бурса товариства «Інститут під покровом св. о. Миколая», заснованого РПТ, бурса РПТ для бідних учнів руської гімназії, дівочі інститути РПТ, селянська бурса, створена заходами філії РПТ у Грибовичах, Інститут ім. св. Ольги для дівчат товариства «Клуб Русинок», бурса жіночої промислової спілки «Труд» та інститут для сліпих, заснований у середині ХІХ ст. фундацією Володислава Заремби-Скшинського; Новий Санч — інтернат товариства «Руська Бурса» і Українсько-руська бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Перемишль — бурса ім. св. о. Миколая; Рогатин — бурса місцевих філій РПТ і товариства «Просвіта», пізніше — селянська бурса РПТ; Самбір — інтернат учительської семінарії і бурса ім. Володимира Великого товариства «Шкільна Поміч»; Снятин — селянська бурса товариства «Шкільна Поміч»; Сокаль — селянська бурса товариства «Шкільна Поміч»; Станіслав — бурса місцевої філії РПТ, бурса Братства св. о. Миколая, селянська бурса місцевої філії РПТ та інститут для дівчат товариства «Руських Женщин»; Стрий — інтернат товариства «Руська Бурса»; Сянок — Українсько-руська бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Тернопіль — інтернат товариства «Руська Бурса» та інститут для дівчат жіночого гуртка місцевої філії РПТ; Турка — селянська бурса, заснована місцевими українцями; Чернівці — інститут товариства «Шкільна Поміч» і бурса для дівчат Товариства буковинської руської православної шляхти; Яворів — селянська бурса місцевої філії товариства «Просвіта»; Ярослав — бурса ім. св. Онуфрія; Ясло — Українсько-руська бурса місцевої філії товариства «Просвіта».

 

Опікуватися шкільництвом було основним завданням товариства «Шкільна Поміч» і одним з основних — РПТ. У 1903 р. виповнилося 25 років від часу заснування товариства «Шкільна Поміч», створеного за ініціативою вчителів першої руської народної школи при Народному домі у Львові. Фінансовою основою діяльності інституції були членські внески, доброчинні пожертви, заповіти, державна субвенція. Зібрані кошти витрачалися на закупівлю одягу, шкільного приладдя, підручників, надання фінансової допомоги найбіднішим учням, утримання бурс.

 

Товариства п. н. «Шкільна Поміч» створювалися або продовжували діяти також в інших галицьких і буковинських містах, зокрема у Коломиї, Самборі, Снятині, Чернівцях.

 

Пожвавленням діяльності характеризувалася робота Руського педагогічного товариства, яке на серпень 1902 р. нараховувало 1096 членів, об’єднаних у львівському осередку й одинадцятьох філіях. Основні зусилля інституції спрямовувалися на утримання виділової школи для дівчат ім. Тараса Шевченка і курсів для неписьменних у Львові, бурс та інститутів у різних містах Галичини, проведення зборів, конференцій, популярних відчитів, різнотематичних культурницьких заходів, представлення і захист інтересів українського шкільництва перед владою, видання дитячих книжечок та журналів «Учитель» і «Дзвінок».

 

Позитивом організаційної праці РПТ став дозвіл міністерства внутрішніх справ від 24 січня 1902 р. на зміну статуту. Нові положення дозволили засновувати педагогічні гуртки у будь-якому населеному пункті краю за наявності п’яти охочих і узгодження з центральним або найближчим філіальним виділом. Зміни сприяли кількісному зростанню членів організації і можливості максимального охоплення своїми структурними підрозділами усієї Галичини.

 

У березні 1901 р. виділ Товариства інформував про рішення заснувати бібліотеку, фонди якої планував поповнювати передовсім книгами і періодичними виданнями педагогічного спрямування.

 

Повідомлення про створення або діяльність більшості філій РПТ відображалися на сторінках «Діла»: Буськ, Грибовичі (1903 р. назву змінено із грибовицької — на львівську), Заліщики, Коломия, Перемишль, Рогатин, Самбір, Тернопіль, Щирець.

 

18―19 липня 1904 р. у Львові відбувся перший з’їзд українських вчителів і вчительок Галичини і Буковини за участі 1392 делегатів. Затверджені вчительським зібранням резолюції включали вимоги поділу крайової шкільної ради на українську і польську секції, призначення окружними інспекторами для українських шкіл фахівців з українців, ліквідацію 9-го параграфа шкільного закону стосовно службового переведення, заміщення вакантних посад у руських школах кваліфікованими національними кадрами, заснування українського університету у Львові, відкриття нових українських середніх шкіл і вчительських семінарій, забезпечення потреб українського шкільництва підручниками, книгами і мапами, обмеження викладання польської мови в народних школах українських сіл до вміння читати і писати.

 

Практичним рішенням з’їзду стала ухвала про заснування товариства «Самопоміч руського учительства», покликаного забезпечувати надання матеріальної і правничої допомоги своїм членам.

 

Упродовж 1900―1904 рр. потужних обертів набрала боротьба українського суспільства за створення національного університету у Львові. На користь заснування українського вишу свідчили значне зростання відсотка руських студентів у існуючому Львівському університеті і відсутність там мовної толеранції, збільшення кількості випускників українських середніх шкіл, які прагнули продовжувати навчання, вагомі здобутки українських науковців, об’єднаних у Науковому товаристві ім. Шевченка. Цю ідею підтримав навіть польський часопис «Kurjer Lwowski», який у співіснуванні двох вищих навчальних закладів у Львові — польського й українського — вбачав здорову наукову конкуренцію. Однак польський адміністративний апарат усіляко опирався бажанню українців.

 

Налагодженню українсько-польського діалогу не сприяв і сенат Львівського університету. Зокрема, у 1901 р. навчання для руських богословів розпочалося з відмови декана богословського факультету ксьондза Яна Фіялека приймати вписові книжечки, т. зв. index-и, і біографії українською мовою, хоча протягом понад двадцяти останніх років така практика не викликала жодних суперечностей. Після протесту справа була полагоджена на користь руських студентів.

 

За дотриманням того, щоб жоден богослов не порушив спільного рішення щодо мови заповнення документів, був створений комітет восьми. Ініційовані ним 12―13 листопада 1901 р. збори за участі 250 богословів висловилися за необхідність заснування окремого руського університету у Львові, а до того часу — законодавчого запровадження рівноправності українських мови і кафедр на всіх факультетах навчального закладу.

 

За створення українського вишу висловилися політичне товариство «Народна Рада» і збори русинів Львова.

 

Ідея отримала схвалення і українських студентських зборів, які, незважаючи на спротив сенату, відбулися у найбільшому університетському залі 19 листопада за участі близько 600 учасників. Наслідком української демонстрації стало рішення керівництва вишу про призупинення навчального процесу на невизначений час.

 

Підтримку студентській молоді висловили різноманітні українські інституції з усієї Галичини і з осередків українського життя за її межами, а також помірковані польські кола і прихильники успішного вирішення українського питання серед інших європейських народів.

 

Спроба порозумітися з польськими студентами не отримала позитивного результату. Не підтримав вимог українців щодо створення українського університету і профільний міністр.

 

Новою провокацією назвало «Діло» відозву сенату, підготовлену польською мовою, у якій відповідальність за порушення спокою в університеті і події 19 листопада покладалися тільки на українських студентів. Результат не забарився — 3 грудня 1901 р. 440 українських студентів покинули навчання у львівському виші. Протягом десяти днів кількість сецесіоністів зросла до 640 осіб.

 

Чергова зустріч делегації української інтелігенції Львова з міністром віросповідань і просвіти не принесла бажаних результатів. Сьомого грудня 1901 р. саморозпустилося студентське товариство «Академічна Громада». Прощальний концерт для студентів влаштувало товариство «Львівський Боян». Продовжити студії сецесіоністи змогли в університетах Відня, Кракова і Праги.

 

Близько 50 академіків Львівського університету записалися і до чернівецького вишу. Для їхньої підтримки буковинські русини створили спеціальний допомоговий комітет. Однак після певних вагань сенат Чернівецького університету відхилив усі подання львівських студентів.

 

Одностайність українських студентів Львівського університету порушила позиція академіків-москвофілів, які у кінцевому результаті підтримали сецесію, хоча на початках засудили можливість такого кроку. Їхні вимоги, висловлені ректору, які стосувалися мовної рівноправності і заснування кафедри «общерускаго литературнаго языка», були проігноровані. Їхні ж вчинки в європейських університетах Відня, Кракова і Праги спрямовувалися на дискредитацію ідеї самостійності українського народу і возвеличення «великорусскои» ідеї.

 

Зазначимо, що не всі українські студенти підтримали сецесію. Незначна їх частина, представлена прихильниками москвофільства або молоддю без політичних переконань, залишилася у стінах вишу.

 

Процес завершення сецесії передбачав виконання сенатом Львівського університету вимог українців. Шостого березня 1902 р. на зборах у Відні українські студенти констатували факт відсутності будь-яких позитивних зрушень і анонсували продовження акції. Через місяць президія намісництва повідомила митрополита Андрія Шептицького про рішення міністерства щодо розширення прав української мови у Львівському університеті. Збори студентів у Відні та Кракові назвали пропоновані зміни такими, що ще більше обмежують ці права, тому повернення до Львова вважали приниженням власної національної гідності.

 

Одночасно з навколосецесійними процесами у суспільстві обговорювалася можливість заснування коштом українського громадянства і його структур вільного, тобто приватного, українського університету у Львові. Збори представ-ників русинів Галичини з цього питання відбулися у Львові 19 травня 1902 р. Присутні висловили переконання, що податки, сплачувані галицькими українцями до державного бюджету, дають їм право вимагати відкриття державного вищого навчального закладу, а проект приватного університету неможливий до реалізації.

 

У липні 1902 р. у Львові відбувся студентський з’їзд за участі понад 500 учасників. Після року навчання в університетах Відня, Кракова і Праги було вирішено перервати сецесію, повернутися до Львова і перенести університетську справу на ширше поле боротьби українського народу за свої політичні і соціальні права.

 

Рішення студентів щодо сецесії об’єднало галицьких русинів у бажанні матеріально підтримати бунтівників, щоб дати їм можливість організаційно оформити продовження навчального процесу в інших університетах. З цією метою був створений спеціальний фонд, про надходження коштів до якого «Діло» повідомляло починаючи з 5 грудня 1901 р. (ч. 262) за посередництвом рубрик «На фондъ рускои молодѣжи зложили…» та «Складки на потребы академ. молодѣжи». У виданні публікувалися і звіти про використання зібраних сум.

 

14 листопада 1902 р. віче української студентської молоді у Львові обговорило питання сецесійного фонду. У зв’язку із припиненням акції було пропоновано невикористані кошти спрямувати на допомогу страйкуючим селянам, а не на матеріальні допомоги чи стипендії студентам. Це рішення спровокувало конфлікт із комітетом, який розпоряджався фондом від часу його створення. 29 листопада на підставі рішення львівських русинів фонд був переданий Народному комітетові. Делегати грудневого (1902 р.) Народного з’їзду вирішили частину коштів спрямувати на допомогу сім’ям селян, які постраждали в результаті страйків, а решту передати новоствореному студентському товариству.

 

Черговим проявом нехтування української частки університетської спільноти стала інавгураційна промова ректора при відкритті чергового навчального року 11 жовтня 1902 р. Вимога руської академічної молоді частину промови виголосити українською мовою або при оприлюдненні польськомовного тексту визнати університет утраквістичним була проігнорована. В результаті українські студенти відмовилися від участі в інавгураційному торжестві.

 

Того ж року, у грудні, урочиста посвята у студенти, т. зв. імматрикуляція, відбулася польською мовою, хоча українці вимагали або польсько-української процедури, або тільки латиномовної. Протест українських студентів полягав у відкликанні власних підписів під польськомовною присягою і внесення меморіалу з вимогою проведення імматрикуляції українською мовою до університетського сенату. Компроміс не був знайдений, і українські студенти погодилися на польськомовну процедуру, яка і відбулася 26 січня 1903 р. Розгляд скарг студентів державним трибуналом у Відні не приніс бажаних результатів.

 

Наступним загостренням українсько-польського протистояння у Львівському університеті стало обрання ректором декана богословського факультету ксьондза Яна Фіялека. Українські студенти потрактували це призначення як образу власної національної і людської гідності й вимагали негайної відставки новообраного ректора. Відсутність реакції на вимоги українців мали своїм практичним наслідком факт закидання ректора гнилими яйцями перед початком лекції для богословів ІІІ року навчання 16 жовтня 1903 р. Сімох активних учасників акції сенат відразу виключив з вишу. Наступного дня польські студенти заблокували вхід до університету. Щоб не допустити силового протистояння, сенат призупинив навчальний процес.

 

14 березня 1904 р. відбулася судова розправа над 13 студентами, звинуваченими в образі урядника при виконанні ним службових обов’язків і в перешкоджанні уряднику у виконанні цих обов’язків. У результаті судового розгляду «яєчної» справи десятьох підозрюваних виправдали, трьох засудили до п’яти днів арешту із заміною покарання штрафом у розмірі 20 корон. Апеляційний розгляд справи дещо збільшив міру покарання.

 

У 1904 р. питання необхідності заснування українського університету у Львові залишалося актуальним і продовжувало займати перші сторінки «Діла». Інші важливі прояви університетського життя полягали, наприклад, у присвоєнні титулу доктора медицини першим представникам медичного факультету або першій промоції жінки у стінах Львівського університету.

 

Окрім того, вищі навчальні заклади Львова у 1902 р. поповнилися цісарсько-королівською торговельною академією, а рільнича академія у Дублянах 1901 р. урочисто провела першу процедуру посвяти у студенти. Продовжувався навчальний процес у ветеринарній академії, професори якої у 1900 р. звернулися до міністерства віросповідань і просвіти з клопотанням надати їм право щороку обирати ректора, а у 1904 р. прийняли рішення дозволити навчатися у виші і жінкам.

 

Сьомого червня 1900 р. поляки святкували 500-річчя заснування Краківського університету, серед студентів і професорів якого завжди були українці. Основні урочистості проходили у місцевому костелі св. Анни. Від імені НТШ промовляв професор Олександр Колесса, який, зокрема, сказав: «Поздоровляючи Ягайлоньскій університетъ изъ симъ великимъ святомъ, бажаємо єму, щобы бувъ усе речникомъ найвысшихъ, найшляхотнѣйшихъ стремлѣнь свого народу, щобы будучû столѣтя приспорили єму славы и поваги, та щобы въ имя высокихъ идеалôвъ правды и науки просвѣчувавъ и ту вузку та непротоптану стежину, що веде до красшихъ культурныхъ вôдносинъ мѣжь народомъ польскимъ а украиньско-рускимъ».

 

Організоване життя українських студентів проявлялося у проведенні віч, на яких обговорювалися актуальні питання і приймалися відповідні резолюції, та участі в діяльності академічних структур. Хоча про віча неодноразово згадувалося у процесі представлення матеріалу, але варто навести ще кілька прикладів.

 

Отже, 14 липня 1900 р. українські студенти вишів Львова, Кракова, Відня обговорювали у Львові питання державної самостійності українського народу і потреби негайного відкриття національного університету у Львові. Восьмого жовтня 1901 р. студенти Львівського університету вимагали практичного впровадження принципу утраквістичності у стінах вишу. Кілька студентських віч, організованих у Львові українською і спільно українською та польською молоддю у лютому—травні 1901 р., стосувалися підтримки студентських заворушень у містах Російської імперії, таких як Київ, Одеса, Харків, Москва, Санкт-Петербург. Наприкінці травня 1904 р. у Празі відбувся з’їзд ненімецьких студентів австрійських університетів. У ньому взяли участь тільки представники москвофільської молоді, які пропагували російську мову і популяризували потребу російського університету у Львові.

 

Щодо академічних інституцій, то українську молодь Львівського університету об’єд-нувало товариство «Академічна Громада», яке було осередком наукового та товариського життя і забезпечувало матеріальну підтримку своїм членам. Наслідком сецесії стало припинення діяльності «Академічної Громади». За рішенням загальних зборів товариства його майно було передане НТШ.

 

Завершення сецесійної акції і повернення до навчання у Львівському університеті сприяло відновленню діяльності студентського товариства. Перші загальні збори відродженої «Академічної Громади» відбулися 23 листопада 1902 р. Головою організації обрали Осипа Чайківського.

 

Робота інституції проводилася за посередництвом комісій і гуртків, про окремі з яких «Діло» інформувало докладніше. Це, зокрема, інформаційна комісія, науковий гурток, гурток правників, музичний гурток.

 

Зазначимо, що львівські сецесіоністи під час навчання у Кракові й Празі заснували академічні товариства «Українська Громада в Кракові» та «Українська Громада в Празі».

 

Важливими віхами діяльності товариства українських студентів Львівської політехніки «Основа» у досліджуваний період були боротьба за право вносити подання ректору українською мовою, зустріч із представниками студентства гірничої академії з Пшібрами (Чехія), відзначення п’ятирічного ювілею заснування «Основи».

 

Третього квітня 1901 р. «Діло» повідомило про перші загальні збори створеного у Чернівецькому університеті нового академічного товариства «Молода Україна», головою якого обрали Василя Сімовича. У жовтні наступного року відбулося об’єднання студентських інституцій «Союз» і «Молода Україна» в одне товариство п. н. «Січ» під головуванням того ж Василя Сімовича.

 

Назву «Січ» мала і віденська інституція, надзвичайні загальні збори якої 19 лютого 1902 р. відбулися за участі львівських сецесіоністів і прийняли зміни до статуту. Згідно з ними, товариство «Січ» у Відні ставало суто академічним і отримувало можливість створення допомогового фонду. У його структурі діяли три гуртки — науковий, співацький, прогульковий, а також бібліотека.

 

Допомога молоді з підросійської України, яка навчалася у вишах Санкт-Петербурга, залишалося основним завданням «Общества имени Т. Г. Шевченка». У 1901 р. членами Товариства були близько 300 осіб, матеріальну допомогу отримали 20 студентів, планувалося відкриття інтернату для дівчат.

 

Окрім реорганізованої «Січі», у Відні продовжувало функціонувати товариство українських робітників «Родина», яке наприкінці 1899 р. очолив Кирило Гарапа. Через те, що членських внесків заледве вистачало на покриття поточних потреб, керівництво інституції вирішило створити допомоговий фонд.

 

Товариства

 

На початку 1902 р. у Відні було засноване товариство «Кружок земляків». Головою обрали Олександра Кулачковського. Організація допомоги студентам-сецесіоністам визначала завдання інституції протягом року. Загалом, мета товариства полягала в об’єднанні зусиль віденської української інтелігенції, зокрема послів, для полагодження загальноукраїнських справ у Відні.

 

Серед українських інституцій, які у 1900―1904 рр. продовжували діяльність або засновувалися, найбільш активними виявилися жіночі структури. Так, найдієвіше проявило себе львівське товариство «Клуб Русинок», на загальних зборах якого 4 березня 1903 р. було прийнято рішення про внесення змін до статуту у напрямі активнішого залучення жіноцтва не тільки до просвітної, а й до економічної праці.

 

Ще навесні 1900 р. «Клуб Русинок» ініціював створення жіночої промислової спілки «Труд», яка займалася виготовленням, закупівлею і продажем жіночого одягу й аксесуарів або матеріалів для їх виготовлення. На 30 червня 1904 р. спілка нараховувала 298 членів. Успішна економічна діяльність дозволила товариству відкрити майстерні з пошиття одягу, склад і крамницю, придбати у власність кам’яницю за адресою: Львів, Ринок, ч. 39, утримувати бурсу, проводити курси крою і шиття.

 

За ініціативою членів промислової спілки було засноване жіноче товариство «Рання Зоря», перші збори якого відбулися 2 жовтня 1904 р. у Львові. Товариство планувало утримувати читальню і бібліотеку, влаштовувати різнотематичні відчити, аматорські вистави, концерти, забави, надавати матеріальну допомогу своїм членкиням і сприяти їхньому працевлаштуванню.

 

У жовтні того ж року керівництво спілки «Труд» вирішило відкрити «Приют». У ньому працівниці, які навчалися, могли за незначну оплату проживати і харчуватися.

 

Заходами «Клубу Русинок» наприкінці 1904 р. у Львові розпочало діяльність товариство «Приют для слуг», призначене для надання моральної і матеріальної допомоги жінкам-служницям. «Приют» організував практичні навчання для своїх членкинь і зобов’язався сприяти їм у разі втрати місця праці. Покровительство над товариством прийняв митрополит Андрій Шептицький, який надав до послуг нової інституції власну реальність на вул. Вулецькій, ч. 203.

 

У грудні 1900 р. намісництво у Львові затвердило статут товариства «Руська Захоронка», яке планувало відкривати садочки для дітей дошкільного віку по всій Галичині. Установчі збори товариства відбулися 1 лютого 1901 р. Головою обрали Марію Грушевську.

 

Першу захоронку вдалося відкрити у травні 1902 р. у Цеблові Сокальського повіту заходами о. Кирила Селецького, який віддав для благородної справи збудований власним коштом будинок і земельну ділянку.

 

Посвячення першого українського дошкільного закладу у Львові відбулося 4 травня 1902 р., другого — 4 жовтня 1903 р.

 

У 1904 р. «Діло» констатувало факт збільшення кількості вихованців львівських захоронок, що пояснювалося зростанням споживчих цін і поглибленням злиденності найнижчих суспільних прошарків української спільноти.

 

Рішенням намісництва від 24 січня 1900 р. був затверджений статут товариства «Кружок українських дівчат у Львові» як осередку наукового і товариського життя, що охоплював організацію наукових викладів, літературних відчитів, концертів, заснування читальні і бібліотеки. Установчі збори відбулися 17 березня 1901 р. Очолила товариство Наталія Будзиновська. Про успіхи дівочої інституції свідчили повідомлення про щорічні збори, науково-популярні відчити, проведене віче.

 

15 жовтня 1903 р. створення у Львові москвофільського «Общества русских женщин» затвердило своїм рішенням намісництво. «Діло» висловило сумнів щодо життєздатності інституції, відірваної від власного народу за мовною ознакою. «Всяке вщіплюванє в него [народ] чужого, московського духа, чужої, буцїм то лїпшої культури, мусить видати овочі анемічні і короткотревалі».

 

Окрім жіночих інституцій з осідком у Львові, продовжували функціонувати «Товариство Руських Женщин» у Станіславі і «Руський жіночий кружок» у Коломиї, були засновані «Кружок українських дівчат» у Винниках, «Товариство Руських Женщин» у Стрию, «Кружок українських дівчат» у Чернівцях.

 

Бажанням згуртувати молоду львівську інтелігенцію обох статей обґрунтовувалося заснування у Львові товариства «Січ», установчі збори якого відбулися 8 березня 1902 р. Головою обрали Юліана Мудрака, містоголовою — Олену Будзиновську.

 

Діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у часописі представляли переважно звіти про загальні збори інституції або завершену за певний період роботу. Окремо повідомлялося про графік роботи бібліотеки Товариства і висловлювалася подяка тим небайдужим, хто дарував книгозбірні книги.

 

У 1904 р. НТШ створило комітет будівництва Академічного дому у Львові для потреб студентів-українців вищих і середніх навчальних закладів, фонд якого становив близько 73 000 корон. Значною мірою цей фонд поповнювався пожертвами від представників українства з підросійської України. Частину коштів було витрачено на придбання земельної ділянки під будівництво, яке планували розпочати у 1905 р.

 

Під управлінням голови НТШ Михайла Грушевського Українсько-руська видавнича спілка налагодила видавання творів українських письменників, перекладів найкращих творів світової літератури, науково-популярних книг у серіях «Національна Бібліотека» і «Літературно-Наукова Бібліотека». Членами Спілки у лютому 1901 р. були 85 осіб.

 

Михайло Грушевський також ініціював створення у Львові Товариства прихильників української літератури, науки і штуки. Збори засновників відбулися 28 лютого 1904 р. Товариство організувало літні наукові курси з 23 червня до 22 липня, лекції на яких читали відомі вчені — Іван Брик, Федір Вовк, Микола Ганкевич, Михайло Грушевський, Кирило Студинський, Степан Томашівський, Іван Франко. У курсах взяли участь 135 осіб. Для організації занять виділили близько 1700 корон, з яких 345 сплатили слухачі, решту — Товариство.

 

Критичні зауваження «Діла» стосувалися зависокої, як на бідних українських студентів, їх вартості, відсутності серед лекторів, наприклад, професорів Станіслава Дністрянського й Олександра Колесси, незручні години викладів.

 

Наступною практичною справою Товариства прихильників української літератури, науки і штуки стала підготовка виставки творів українських художників, а також зразків українського килимарства і гуцульської різьби по дереву, відкриття якої планувалося на 15 січня 1905 р.

 

Про успіхи на ниві ширення просвіти серед народу і формування його національної свідомості свідчили щорічні звіти про діяльність товариства «Просвіта». Поступово охоплюючи своїм впливом галицьку землю, керівництво інституції розуміло важливість поширення власних ідей серед загалу українського громадянства, сприяло тому, щоб у кожному селі запрацювала читальня товариства, а у кожному повіті була створена його філія.

 

На початок 1904 р. «Просвіта» нараховувала 16 178 звичайних членів і 18 — почесних. У структурі товариства функціонували 1339 читалень, з яких 295 були засновані у 1902―1903 рр. Разом вони об’єднували близько 66 000 членів, а фонди їхніх бібліотек нараховували близько 100 000 книг. При читальнях працювали понад 450 крамниць, близько 250 шпихлірів, більше ніж 200 позичкових кас. Упродовж 1902―1903 рр. у Городенці, Дрогобичі, Калуші, Мостиськах, Новому Санчі, Сяноку, Теребовлі, Яворові та Яслі відкрилися філії «Просвіти». Їх загальна кількість сягнула тридцяти.

 

Завдання філій визначалися необхідністю бути посередником між головним виділом товариства і читальнями, а отже, і народом. Члени філіальних відділень зобов’язувалися контролювати роботу читалень, сприяти їхній просвітній і господарській діяльності, проводити спільні наради, організовувати просвітньо-господарські віча. Важливим аспектом цієї праці визначалася потреба боротьби з безграмотністю за допомогою спеціальних курсів.

 

«Діло» інформувало про заснування, загальні збори, просвітньо-господарські віча, інші аспекти діяльності філій товариства «Просвіта» у Бережанах, Калуші, Коломиї, Львові, Новому Санчі, Раві-Руській, Рогатині, Рудках, Самборі, Сокалі, Станіславі, Стрию, Сяноку, Тернополі, Яслі.

 

Часопис виділяв і факти успішного функціонування найкращих читалень. Зокрема, 8 травня 1902 р. відбулися урочистості, присвячені 20-річчю читальні товариства «Просвіта» у Комарному, яка при заснуванні називалася «Руська читальня при церкві св. архістратига Михайла». Від 1892 р. інституція працювала у власному будинку. При читальні, яка нараховувала 150 членів, успішно діяли задаткова каса, крамниця, драматичний і жіночий гуртки. По неділях і святах проводилися різнотематичні відчити.

 

Однією з найкращих була названа читальня у Підгородді (поблизу Рогатина), чистий прибуток позичкової каси якої у 1902 р. становив 323 корони, а крамниці за перше півріччя 1903 р. — 800 корон. Її членами були 190 місцевих мешканців. Успішно діяла і читальня у Сухоставі Гусятинського повіту, 173 члени якої поступово налагодили роботу позичкової каси, крамниці, хору, драматичного гуртка, бібліотеки. 1902 рік назвали роком відродження читальні в Турці, членами якої стали понад 120 осіб.

 

Зацікавленість редакції «Діла» викликали також ухвала крайового виділу про відмову товариству «Просвіта» у виділенні субвенції у розмірі 6000 зр. за 1901 р. можливість отримання читальняними крамницями безпроцентної позики від крайового фонду піднесення промислової діяльності [580], купівля товариством «Просвіта» реальності у Львові, оголошення літературного конкурсу «Михайлові премії» на найкращий драматичний твір і повість з минулого України-Русі від товариства «Просвіта», проведення першого руського гумористичного концерту, організованого львівською читальнею товариства «Просвіта».

 

У 1904 р. продовжило діяльність просвітнє товариство «Січ» у Перемишлі, яке об’єднувало 85 членів, — влаштовувало науково-популярні відчити, організовувало вечорниці, утримувало книгозбірню (281 книга). Заходами товариства «Січ», філії товариства «Просвіта» і філії РПТ у Перемишлі створили науковий гурток, завдання якого полягали в організації і проведенні різнотематичних відчитів у читальнях Перемишльського повіту, заснуванні курсів для неграмотних, влаштуванні аматорських вистав. Того ж року у Збаражі заснували просвітнє повітове товариство «Народна Бібліотека».

 

У листопаді 1903 р. виповнилося п’ять років від часу створення у Санкт-Петербурзі українсько-руського просвітнього товариства п. н. «Благотворительное Общество изданія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ», яке ставило собі за мету сприяти релігійно-моральному розвитку й економічному поступу малоросійського народу. Членами інституції були 915 осіб, серед них — Борис Грінченко, Олександр Лотоцький, Софія Русова, Петро Стебницький, Євген Чикаленко. Очолював товариство Данило Мордовець.

 

Москвофільство

 

Однозначно критично представляло «Діло» москвофільські структури, про що неодноразово згадувалося. Характеристика культурно-просвітницького «Общества им. Качковского» базувалася на твердженні про поступову втрату довіри до інституції серед галицьких українців. Це підтверджувалося, наприклад, даними зі звіту про загальні збори щодо кількості членів, філій і читалень, які кількісно поступалися аналогічним показникам товариства «Просвіта». Діяльність Ставропігійського інституту критикувалася за несприйняття української мови, яку його члени вважали мовою «пастуховъ и свинопасовъ».

 

Морально і матеріально сприяти діяльності москвофільських інституцій Галичини й Буковини та зробити все можливе для «тїснїйшого полученя галицької Руси з росийским сьвітом» покликане було «Галицко-руское благотворительное общество», створене 15 грудня 1902 р. у Санкт-Петербурзі під головуванням Антона Будиловича. У 1904 р. «общество» відкрило при Ставропігійському інституті склад російських книг і православних ікон.

 

Під управлінням москвофілів перебував також інститут «Народний Дім» у Львові, який у 1902 р. нараховував 532 члени і розпоряджався майном приблизною вартістю мільйон корон. Окремі повідомлення про його функціонування стосувалися придбання нерухомості у Львові та поповнення фондів бібліотеки і музею інституту.

 

Народні доми, «Руська бесіда»

 

Кошти на будівництво Народного дому у Львові збиралися за посередництвом добровільних пожертв у час, коли в Галичині діяло тільки одне руське товариство — Галицько-руська Матиця. На початку ХХ ст. українські інтереси представляли уже десятки політичних, економічних, просвітницьких інституцій. Зміна суспільної структурованості уможливила і зміну у підході до будівництва Народних домів, у яких мали б можливість розміститися різноманітні українські структури.

 

Зокрема, українці Перемишля у березні 1900 р. вирішили збудувати свій Народний дім завдяки не тільки пожертвам, а й коштам, отриманим від фінансової діяльності спеціально створеної з цією метою промислово-господарської спілки. «Не дорогою складокъ и жертвъ бо ихъ вже у насъ за богато, але дорогою честного зарôбку хочемо здвигнути собѣ Народный Дôмъ въ Перемышли, щобы мати приют для товариствъ, що дорого оплачують своє истнованє». Підсумком кількарічної праці стало посвячення народної інституції, яке відбулося 1 листопада 1904 р. за участі численних гостей, зокрема послів і перемиського єпископа.

 

Проектування будівлі Народного дому, крім приміщень для українських інституцій, передбачало і великий зал для проведення театральних вистав, концертів, вечорниць, науково-популярних відчитів, зборів. Народна інституція, діяльністю якої опікувалося спеціально створене товариство, могла також утримувати, наприклад, читальню, бібліотеку, музей, бурсу, музичну, танцювальну чи хорову школи, курси крою і шиття.

 

Народні доми у власних або орендованих приміщеннях продовжували діяльність або засновувалися у різних галицьких містах, зокрема у Белзі, Бережанах, Бібрці, Борщеві, Городенці, Дрогобичі, Коломиї, Мостиськах, Раві-Руській, Станіславі, Стрию, Сяноку, Тернополі, Чернівцях.

 

Показовим свідченням несприйняття місцевою владою організаційних зусиль українців стала спроба староства у Гусятині перешкодити чину посвячення наріжного каменя під будівництво Народного дому у Копичинцях у червні 1904 р. — жандарми просто заблокували дорогу церковній процесії до місця планованого дійства. Незважаючи на указ старости про заборону церковної процесії і посвячення наріжного каменя, акція таки відбулася 7 червня. Розгляд скарги священиків, що брали участь у процесії, до прокуратури на незаконні дії комісара староства у Гусятині не мав жодних наслідків для звинуваченого за статтею «Образа релігії».

 

Товариство «Руська Бесіда» у 1900―1904 рр. продовжувало свою культурницьку діяльність під незмінним керівництвом Володимира Шухевича. Наприкінці 1902 р. інституція нараховувала 158 звичайних членів і двох почесних. У 1903 р. почесними членами стали Володимир Шухевич і Олександр Борковський, наступного року — Олександр Темницький.

 

Функціонування «Руської Бесіди» забезпечувалося за посередництвом чотирьох фондів: 1) т. зв. «покладне майно» призначалося для придбання інвентаря і покриття видатків, не пов’язаних із безпосередньою діяльністю товариства; 2) т. зв. «оборотове майно» використовувалося для орендної плати за приміщення, комунальних платежів, передплати часописів; 3) пенсійного фонду; 4) театрального фонду.

 

У лютому 1904 р. загальні збори інституції затвердили зміни до статуту, згідно з якими рішення зборів вважалися легітимними, якщо приймалися у присутності 25 членів. До того часу кількісна норма була відсутня.

 

Визначальними у діяльності товариства залишалися театральні справи. Упродовж 1900―1904 рр. посаду директора театру обіймали Микола Заячківський, Іван Гриневецький, Михайло Губчак. У 1901 р. театральна трупа складалася із 38 осіб, зокрема семи оркестрантів, багато гастролювала і дала 217 вистав (наступного року — 208 вистав).

 

Штука

 

Як і в попередні роки, «Діло» приділяло достатньо уваги висвітленню роботи русько-народного театру, повідомляючи про заплановані гастролі, репертуар, прем’єри, виконавців ролей, декорації, костюми, друкуючи заклики відвідувати театральні вистави й створювати місцеві комітети з підготовки приїзду театральної трупи, розміщуючи на своїх сторінках звіти про гастрольні тури і фахові рецензії на вистави.

 

Театральні справи продовжували визначати напрямні роботи Українсько-руського драматичного товариства ім. Івана Котляревського у Львові, яке згідно із статутом мало займатися питаннями збору коштів для будівництва театру і його утримання, організації аматорських театральних вистав у галицьких містах і селах, відкриття театральної школи і спеціалізованої бібліотеки, оголошення конкурсу на найкращі драматичні твори, заснування власного видавництва, створення пенсійного фонду для артистів театру, заснування філій. На початку 1903 р. товариство нараховувало 411 членів.

 

У 1900 р. в структурі інституції почали діяти дві нові секції — літературна й артистично-драматична. За ініціативою останньої у 1902 р. було започатковане видавання «Руської драматичної бібліотеки».

 

Улітку 1900 р. виділ Товариства ім. І. Котляревського звернувся до Львівського магістрату з проханням про безкоштовне виділення земельної ділянки під будівництво українського театру. Відсутність позитивного рішення привела до спільної наради представників українських товариств і театральної комісії крайового виділу щодо можливості купівлі будинку, на місці якого можна було б побудувати театр. У результаті обговорення дійшли згоди про початок процедури придбання кам’яниці на розі вулиць Руської і Підваля вартістю 94 000 корон.

 

28 вересня 1900 р. у Львові відбулася нарада українців у справі українсько-народного театру, скликана Євгеном Олесницьким. На думку ініціатора зустрічі, товариство «Руська Бесіда» і Товариство ім. І. Котляревського не відповідали комплексу вимог, необхідних для повноцінного ведення театральних справ. Пропозиція стосувалася створення нового товариства у вигляді зарібково-господарської спілки, яка повинна була забезпечити утримання народної сцени. Після дискусії присутні обрали комісію, яка мала запропонувати остаточне рішення щодо можливості заснування такої інституції.

 

У травні 1903 р. «Діло» повідомило про організацію за ініціативою Є. Олесницького комітету будівництва українсько-народного театру у Львові, членами якого стали представники товариства «Просвіта», товариства «Руська Бесіда» і Товариства ім. І. Котляревського. Очолив структуру Михайло Глиджук. Комітетом було прийнято рішення усі фінансові надходження, як дотеперішні, так і майбутні, акумулювати на єдиному рахунку Крайового союзу кредитового.

 

У галицьких містах організовувалися комітети для збирання пожертв на будівництво українського театру у Львові. Протягом 1904 р. такі структури запрацювали у Бережанах, Делятині, Золочеві, Копичинцях, Львові, Перемишлі, Тернополі, Чорткові. На 30 червня 1904 р. загальна сума коштів на рахунку у КСК становила 106 550 корон.

 

Десятого березня 1904 р. міська рада Львова позитивно вирішила справу парцеляції реальності Мйончинських на вул. Сикстуській, придбаної товариством «Просвіта» під будівництво театру. План споруди був розроблений віденською фірмою Кельнера й Гельмера. Комітет будови театру затвердив його, але оголосив додатковий конкурс на внесення змін у зовнішній вигляд, у який планувалося включити елементи українського народного орнаменту і архітектури.

 

Неприйнятною для української сторони виявилася справа виділення державної субвенції у розмірі 300 000 корон для будівництва театру, рішення про що затвердив крайовий виділ. Галицький крайовий сейм хоч і підтвердив надання визначеної суми, але поставив умови, на які комітет будови українсько-народного театру у Львові не міг погодитися. Ухвала сейму передбачала, що приміщення театру мало використовуватися лише для театральних вистав, концертів і балів, а керівна рада фундації театру повинна була складатися з одинадцяти членів — п’ятьох представників українських інституцій і шістьох призначенців крайового виділу і міської ради. Отримання субвенції на пропонованих умовах фактично позбавляло театр статусу народного й унеможливлювало управління ним українцями.

 

В історії товариства «Львівський Боян», яке займалося плеканням і розвитком української пісні і музики, 1901 рік став ювілейним: 28—29 червня інституція святкувала десятиріччя від часу заснування. Програма урочистостей передбачала концерт і з’їзд делегатів від усіх «Боянів».

 

Потреба зборів представників товариств «Боян» із різних галицьких міст обґрунтовувалася необхідністю структурного об’єднання самостійних інституцій, які виконували однакові завдання. Після дискусії було прийнято рішення обрати комітет для підготовки статуту товариства «Союз Боянів».

 

«Діло» інформувало про результати діяльності або заснування «Боянів» у Коломиї, Львові, Снятині, Стрию, Станіславі, Тернополі.

 

Процедура створення єдиної структури завершилася затвердженням її статуту в намісництві 2 травня 1903 р. Нова інституція отримала назву «Союз співацьких і музичних товариств у Львові». Її завдання визначалися необхідністю морально і матеріально підтримувати уже діючі хорові та музичні інституції й сприяти створенню нових, заснувати музичну школу, утримувати музичну бібліотеку, проводити з’їзди, збори, звіти, концерти, відчити, оголошувати фахові конкурси, видавати часопис.

 

Перші загальні збори Союзу відбулися у Львові 28 червня 1903 р. Головою обрали Анатоля Вахнянина. Основні рішення стосувалися організації святкувань 35-річної творчої діяльності Миколи Лисенка. Від листопада 1904 р. планували розпочати видавання місячника «Музичний Вістник».

 

Важливим практичним наслідком діяльності Союзу стало заснування першої української консерваторії — Вищого музичного інституту у Львові, який розпочав навчальний процес 10 жовтня 1903 р. для 66 учнів. Обов’язки директора музичного навчального закладу доручили виконувати А. Вахнянину.

 

Позитивні тенденції в роботі мистецького Товариства для розвитку руської штуки засвідчили звіти про діяльність інституції, яка від часу створення у 1898 р. почала отримувати щораз більше замовлень і відряджати своїх представників для виконання робіт на місцях, переважно для розпису церков. На початку 1903 р. членами Товариства була 131 особа.

 

Один із кореспондентів «Діла» закликав українську інтелігенцію і селян прикрашати власні оселі картинами й образами або їх репродукціями від своїх художників. Важливою складовою цього процесу вважалася фінансова сторона, коли кошти за придбані твори українських митців сприяли, зокрема, розвитку національного мистецтва.

 

У 1901 р. керівництво інституції змогло орендувати приміщення для власної канцелярії і три виставкових зали за адресою: Львів, Ринок, ч. 34, другий пов. «Всякû працѣ артистичнû, якъ образы, скіцы, рисунки, пляны и фотоґрафіи, роботы рѣзьбарскû и позолотарскû, такъ выкôнченû якъ и въ проєктахъ, будуть принятû на выставу безъ жаднои оплаты и кождого часу на жаданє будуть зверненû». Про одну з таких виставок «Діло» писало у січні 1903 р.

 

Мистецькі виставки також відбувалися у залах львівського «Народного Дому» та у львівському салоні «красних штук» на площі св. Духа. На них виставлялися твори таких українських майстрів, як: Микола Івасюк, Іван Кавка, Теофіл Копистинський, Осип Курилас, Антін Манастирський, Олекса Новаківський, Юліан Панькевич, Антін Пилиховський, Ярослав Пстрак, Олекса Скруток, Стефан Томасевич, Іван Труш, Євген Турбацький, Корнило Устиянович.

 

Фізичне виховання

 

Ідея фізичного виховання українського народу здійснювалася за допомогою гімнастичних товариств «Сокіл» і «Січ», які функціонували як гімнастично-пожежні (руханково-протипожежні) структури. Важливим було те, що ці дві організації об’єднували переважно українську молодь, майбутнє нації, у дисципліновані, фізично розвинуті, готові до дій в екстремальних умовах, пронизані патріотичним духом команди.

 

Згідно зі звітами товариства «Сокіл», його діяльність у 1904 р. проводилася за посередництвом одинадцяти структурних підрозділів, серед яких — економічно-фінансова, адміністративна, пожежна, гімнастична і драматична секції, мундурова, прапорова, забавова, туристична і музична комісії, учительський гурток.

 

Однією з визначальних напрямних роботи «Сокола» стала організація протипожежних курсів для інструкторів сільських пожежних сторож. Збори передбачали теоретичні заняття, практичні вправи з гасіння вогню і надання першої медичної допомоги. Перший курс відбувався у Львові впродовж 30 червня — 4 липня 1902 р. Наступного року подібні навчання пройшли у Коломиї. Окрім курсів, почали практикувати і процедуру складання іспитів з пожежництва перед фаховою комісією.

 

Зацікавленість «Діла» викликали й інші події, пов’язані з діяльністю товариства. Так, у жовтні 1902 р. старшина «Сокола» запропонувала провести фантову лотерею, щоби збільшити свої фінансові можливості для процесу відкриття філій.

 

У січні 1903 р. львівський «Сокіл» відмовився від субвенції крайового виділу у розмірі 100 зр., у червні організував поїздку до Яремча, Микуличина і на гору Хом’як та провів зустріч із представниками чеських «Соколів», які приїхали до Львова на збори польських «Соколів».

 

У 1904 р. старшина товариства повідомила про початок процедури придбання земельної ділянки у середмісті Львова для будівництва «Дому Сокола», влітку провела мистецьку виставку, 15 вересня відкрила «Сокільський Базар» — крамницю галантерейних товарів і приладдя для писання й малювання у Львові, на вул. Руській, ч. 1, затвердила однострій пожежних «Соколів».

 

У процесі заснування сокільських товариств передбачалися різні варіанти. Вони могли створюватися як цілком самостійні структури або як філії. Притому філії також поділялися на ті, статут яких передбачав безпосередній вплив і контроль за діяльністю з боку центрального органу, і на ті, у яких зв’язок із централею обмежувався щорічними звітами про діяльність. Окремо наголошувалося на потребі заснування протипожежних сторож у селах. «Діло» повідомляло про відкриття окремих сокільських структур, наприклад, в Іване-Золотому і Колоколині, Коломиї, Миколаєві, Романові, Скнилові, Станіславі, Улазові, Чернівцях.

 

Зародком січового руху як різновидності гімнастично-пожежних товариств стало Завалля Снятинського повіту, де у 1900 р. був створений перший його осередок, який очолив Кирило Трильовський. На Буковині перша «Січ» запрацювала у Кіцмані в жовтні 1902 р. Окрім назви «Січ», використовувалася й інша, зокрема «Запоріжська Січ» у Космачі. На початку 1904 р. у Галичині та на Буковині діяли 122 січові структури і 86 — сокільських.

 

У зв’язку з тим, що товариства «Сокіл» і «Січ» виконували спільні завдання і прагнули до єдиної мети, «Діло» висловило побажання щодо можливості їхнього об’єднання в одну організацію.

 

Про напружені взаємини січовиків, що перебували під впливом представників ра-дикальної партії із владою свідчив факт арешту гуцула Юрія Соломійчука за ношення січових відзнак під час відкриття товариства «Січ» у Полянках Косівського повіту. Протест селян з цього приводу призвів до звинувачень їх у спробі бунту, подальших арештів, уведення війська до Кут, Косова і Жаб’є, заборони діяльності чотирнадцяти «Січей» у навколишніх місцевостях.

 

Медицина

 

Ідея щодо необхідності покращання медичного обслуговування населення була втілена в життя 21 березня 1903 р. Саме того дня у Львові відбулися установчі збори товариства «Народна Лічниця». Надання безоплатної медичної допомоги бідним хворим і, по можливості, забезпечення їх безоплатними ліками було метою інституції. Втілення задуму в життя пришвидшило рішення митрополита Андрія Шептицького про передачу товариству власної реальності на вул. Скарги, ч. 4 і надання коштів для її переобладнання під потреби лічниці. Митрополит погодився прийняти протекторат над медичним закладом, технічним директором обрали Євгена Озаркевича.

 

30 червня 1903 р. поліційно-санітарна комісія проінспектувала переобладнані приміщення і дала дозвіл на їх використання. Урочистості з нагоди відкриття «Народної Лічниці» відбулися 22 вересня 1903 р.

 

Упродовж першого року функціонування медичного закладу лікарська допомога була надана 3245 хворим, а одноразову консультацію отримали близько 10 200 потребуючих.

 

19 листопада 1903 р. «Діло» розповіло про прикру історію у стосунках лічниці з дирекцією скарбу. Справа стосувалася відмови фінансової структури надати законну податкову пільгу при оформленні придбаного за кордоном операційного столу. Рішення мотивувалося тим, що інституція не є добродійною структурою. Редакція висловила припущення, що негативне рішення чиновника дирекції скарбу базувалося на його незнанні української мови, бо долучений до клопотання про надання податкової пільги україномовний статут, де чітко зазначалося добродійний характер «Народної Лічниці», не був оглянутий, про що свідчили нерозтяті сторінки.

 

Окрім того, рада товариства на своєму засіданні 17 грудня 1904 р. підтримала внесення протесту до міністерства внутрішніх справ на рішення намісництва, яке зобов’язувало усі написи на таблицях ззовні і всередині лічниці виконати українською і польською мовами.

 

Лікарську тематику доповнило повідомлення про збори лікарів у Львові 21 травня 1903 р., які обирали делегатів на медичний конгрес у Відні та розглядали питання необхідності створення міністерства здоров’я, запровадження посад державних лікарів, збільшення посадових окладів, організації пенсійного забезпечення вдів і сиріт по лікарях тощо.

 

Боротьба з алкоголізмом

 

Актуальною залишалася і тема боротьби з алкоголізмом, про необхідність посилення якої йшла мова на Віденському міжнародному антиалкогольному конгресі у квітні 1901 р. Окрім того, «Діло» констатувало факт поширення пияцтва у Львові і розповідало про негативний вплив алкоголю на людський організм.

 

Тематику публікацій доповнювали міністерські рішення. Так, у 1902 р. міністр віро-сповідань та просвіти видав розпорядження, яке зобов’язало вчителів шкіл різних рівнів проводити серед учнів роз’яснювальну роботу щодо шкідливості вживання спиртних напоїв і передбачало поповнення шкільних бібліотек відповідною літературою. Обмеження кількості шинків передбачало розпорядження міністерства внутрішніх справ від жовтня 1904 р.

 

Найрезонансніші події

 

Підсумовуючи, можемо ствердити, що найрезонанснішими подіями суспільно-політичного життя галицьких українців упродовж 1900―1904 рр. стали сецесії українських послів Галицького крайового сейму, які двічі, у липні 1901 р. та жовтні 1903 р., припиняли участь у засіданнях законодавчого органу; сецесія українських студентів Львівського університету у 1901/1902 н. р.; селянські страйки, що відбувалися у літні місяці 1902 р. Важливою подією стала остаточна відмова редакції «Діла» від використання етимологічного правопису, а також перехід на фонетичний правопис.

 

Участь у виборчих кампаніях до Державної ради, Галицького крайового сейму, міської ради Львова не принесли українцям бажаних результатів. Частина провини за програні виборчі кампанії покладалася на угодовську позицію тих українців, від якої часто залежав результат голосування на тій чи іншій виборчій дільниці.

 

Консолідуючим фактором громадського життя стали віча, основна вимога яких свідчила про формування національної ідеї, яка на той час полягала у необхідності поділу Галичини і створенні української автономної одиниці в рамках існуючого державного ладу.

 

Партійне різноманіття Галичини продовжували представляти націонал-демократи, соціал-демократи, радикали і москвофіли.

 

В економічному плані популяризація діяльності кредитних установ, таких як Крайовий союз кредитовий, «Дністер», райфайзенівські спілки, сільські спілки ощадності й позичок тощо, супроводжувалася закликами до українців зберігати і примножувати власні заощадження тільки за посередництвом українських фінансових інституцій. Для інспектування діяльності кредитних і господарських структур створили Крайовий союз ревізійний.

 

Низка господарських товариств поповнилася «Народною Гостинницею» — першою українською інституцією для ведення ресторанно-готельного бізнесу.

 

Інтенсивно розвивався залізничний транспорт. Відбувалися розширення мережі залізничних колій, реконструкція старих і будівництво нових станцій. Зокрема, у 1904 р. завершилася масштабна перебудова залізничного двірця у Львові.

 

Значні матеріальні збитки галицькій землі приносили стихійні лиха, а загострення економічних суперечностей між працедавцями і робітниками призвело до посилення страйкового руху. Не припинялися і еміграційні процеси. Разом з тим популярності набув процес працевлаштування на сезонні роботи, переважно у Німеччині.

 

Проведений 31 грудня 1900 р. загальний перепис населення показав необхідність внесення принципових змін у процедуру перепису, коли належність до певної національної групи формувалася б тільки на основі питання саме про національність, а не мову чи віросповідання.

 

Перелік церковних інституцій поповнився заснованими у 1902 р. релігійно-гуманітарним Товариством ім. св. Ольги у Львові і добродійним «Братством св. Николая» у Комарному.

 

Освітній процес характеризувався протистоянням полонізаційним процесам, боротьбою за відкриття українського університету у Львові, посиленням руху за уможливлення обдарованим дітям, особливо із сіл, здобувати середню і вищу освіту.

 

Серед українських інституцій, які у 1900―1904 рр. продовжували діяльність або засновувалися, найбільш активними виявилися жіночі структури. Так, «Клуб Русинок» ініціював створення промислової спілки «Труд», яка, своєю чергою, заснувала товариства «Рання Зоря» і «Приют». Також заходами «Клубу Русинок» наприкінці 1904 р. розпочало діяльність товариство «Приют для слуг», призначене для надання моральної і матеріальної допомоги жінкам-служницям. Перший дитячий садок був відкритий у травні 1902 р. новоствореним товариством «Руська Захоронка». Осередком товариського і наукового життя став «Кружок українських дівчат у Львові», який розпочав свою діяльність у березні 1901 р. Засновувалися й інші жіночі громадські структури.

 

Українську науку продовжувало достойно представляти НТШ, голова якого, Михайло Грушевський, у 1904 р. виступив ініціатором створення у Львові Товариства прихильників української літератури, науки і штуки.

 

Для інтенсифікації процесу появи у Львові українського театру у 1903 р. був створений комітет будівництва українсько-руського театру, членами якого стали представники товариств «Просвіта» і «Руська Бесіда», а також Товариства ім. І. Котляревського.

 

У 1901 р. десятирічний ювілей від часу заснування святкувало товариство «Львівський Боян», а 1903 р. виникла нова інституція — «Союз співацьких і музичних товариств у Львові», яка заснувала Вищий музичний інститут.

 

Для покращання медичного обслуговування 1903 р. у Львові почало функціонувати товариство «Народна Лічниця». Фундатором інституції, як і багатьох інших, виступив митрополит Андрій Шептицький.

 

 

 

 

22.06.2018