Галичина 1923–1930 років – очима «Діла»

Триває титанічна праця львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис "Діло" (Львів, 1880–1939 рр.)». Готується до друку восьмий том, що охоплює період між квітнем 1923 року а груднем 1930 року. Таким чином, опрацьованого вже 50 річників «Діла» з його 60-літньої історії: кожен із нас зможе ознайомитися з усіма авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи, багато псевдонімів розкрито вперше, кожен том супроводжує словник маловживаних слів та слів іншомовного походження. А квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1923–1930 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

Часопис «Діло» (Львів, 1880–1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Дрогобич: Коло, 2023. Т. 8: 1923–1930 рр.

 

Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла», 
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,
Галичина 1906–1909 років – очима «Діла»
Галичина 1910–1914 років – очима «Діла»

Галичина 1914–1923 років – очима «Діла»

 

 

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ, ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ (квітень 1923 р. – грудень 1930 р.) ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЧАСОПИСУ «ДІЛО»

 

«Кожний недержавний нарід мусить особливо дорожити своєю незалежною пресою, яка є у нього не тільки висловником політичних і суспільних змагань, не тільки їх репрезентантом на зовні, не тільки звязковим даного народу з цілим культурним світом, але й виховуючим та консолідуючим чинником у внутрішньому житті народу». Так визначалося завдання незалежного пресового органу, сформульоване редакцією «Діла» у 1930 р.

 

Після Визвольних змагань (1914–1923 рр.) і рішення Ради амбасадорів держав Антанти від 14 березня 1923 р. про прилучення Галичини до Польщі, галицькі українці, як і зрештою весь український народ, на десятки років знову опинилися у статусі «недержавного». Вирішення українського питання стало прерогативою тих держав, які захопили або яким були віддані згідно мирових договорів українські землі — це Радянський Союз, Польща, Чехословаччина і Румунія. Уряди цих держав (у найменшій мірі чехословацький), виходячи із власних інтересів, з різними ступенями жорсткості, а часто і жорстокості, підходили до українського питання, кінцевим результатом вирішення якого мала стати асиміляція українців.

 

Упродовж квітня 1923–1930 рр. редакторські обов’язки виконували Олександр Костик, Олекса Кузьма, Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Іван Німчук, Володимир Охримович, Василь Панейко, Іван Рудницький. Видавцем значилася Видавнича спілка «Діло». Друк часопису здійснювався у друкарні тієї ж Спілки.

 

Здобутки і проблеми газети тісно перепліталися з хронікою національного розвитку Галичини у її щоденному вимірі, починаючи з 1880 р. Тридцятого серпня 1923 р. (ч. 119) колектив часопису представив читачеві десятитисячне число видання, а у жовтні обґрунтував необхідність розширення інформаційного різноманіття фінансовою незалежністю. У зв’язку з цим пропонувалося проголосити 1 листопада — щорічним днем добровільних загальнонародних пожертвувань на розвиток національної преси. Вибір дати не був випадковим. Вона символізувала події 1918 р., названі Листопадовим чином, які призвели до створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Народний комітет Української народної трудової партії (НК УНТП) зі свого боку нагадав, що партійний з’їзд 21 травня 1923 р. прийняв рішення про проголошення 1 листопада днем преси, і закликав українське громадянство максимально долучитися до збору коштів на її підтримку.

 

Незважаючи на абсолютно неагресивну мету планованої акції, дозволу на її організацію польська влада не дала, а тому поліція заборонила проведення заходу. Реагуючи на це рішення, редакція «Діла» пояснила, що, незважаючи на заборону, будь-який громадянин може у визначений день приватно зложити добровільну пожертву на українську пресу. З огляду на політично-партійні суперечності, критично оцінили збіркову акцію редакції таких українських часописів, як «Громадський Голос» і «Новий Час».

 

Інфляційні процеси не дозволили збільшити об’єм «Діла» до 8 сторінок, тому редакція прийняла рішення частину матеріалів подавати дрібнішим шрифтом. Пропонована зміна викликала спротив старшої генерації передплатників, яким важко було читати такий текст. Остаточне рішення передбачало дрібний шрифт тільки для менш важливих відомостей і по можливості появу двічі на тиждень восьмисторінкового числа.

 

На початку 1924 р. «Діло» нагадало, що було першим галицьким часописом, який послідовно відстоював ідею державної самостійності усіх українських земель, і пояснило власну позицію у справі ідеологічного протистояння між різними українськими пресодруками: «У кожній суспільности треба навіть преси, що вміє знизитися під пересічний рівень освіти і вміє промовляти вуличним жарґоном».

 

Зразком такого протистояння став бойкот, оголошений «Ділу» «Українською крайовою студентською радою», яка представляла певну частину студентства. Газету звинуватили у невисвітленні проблематики української вищої школи і незасудженні тих українських студентів, які поступили на навчання до Львівського університету. Редакція заперечила усі висунуті звинувачення, пояснила власну позицію і ствердила, що за бойкотом стоять прихильники часописів «Вперед» та «Земля і Воля» — партійних органів Української соціал-демократичної партії (УСДП).

 

Іншою проблемою стало посилення владою цензурних обмежень. Нововведення вимагали, щоб на стіл цензора подавався сигнальний примірник чергового числа. І допоки воно перебувало на цензуруванні (приблизно 2–3 год.), сам процес друку призупинявся і  друкарські верстати простоювали. Такий підхід спричинював друкарні матеріальні збитки і характеризувався редакцією як «умисне намагання шкодити видавництву». Звернення до прокуратури з проханням переглянути процедуру цензурування і скарги на часті конфіскати не приносили успіху. У травні 1924 р. поліція повідомила про відміну превенційної цензури, проте повідомлення так і залишилося повідомленням.

 

Про наслідки роботи цензорів яскраво свідчили дані за 1925 р., коли із 292 чисел у понад 250 олівець цензора створив близько 1000 «білих плям», викресливши чи то цілі статті, чи їх фрагменти.

 

Серед важливих подій того ж 1925 р. редакція виділила голод у Галичині, спричинений природними факторами, проведення шкільного плебісциту, згідно з яким більшість українських народних шкіл стали утраквістичними, зростання кількості політичних процесів проти українців за звинуваченням у державній зраді, створення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), фактичне усунення з міжнародної політики українського питання, проведення українізації у радянській Україні.

 

У травні 1926 р. редакція повідомила про технічне удосконалення друку часопису (заміну правопису й обмеження дрібного шрифту), розширення мережі постійних кореспондентів, залучення до співпраці видатних діячів політики, економіки і культури.

 

«Драконським» був названий декрет президента Польщі від 6 листопада 1926 р., який регламентував функціонування преси, радше — жорстко обмежував її права, і ставав «брутальним насильством над природним всім людям правом вислову свобідної думки». Репресійний пресовий декрет йшов врозріз із 104 і 105 статтями польської конституції, які гарантували свободу слова і преси. Після жорсткої критики, 15 грудня цього ж року законодавчий акт президента було скасовано.

 

Одинадцятого лютого 1927 р. вийшло одинадцятитисячне число «Діла». Ця цифра не включала ті газетні номери, які виходили у 1920–1922 рр. під іншими назвами. У травні того ж року друкарня «Діла» збагатилася трьома лінотипами — складальними рядковідливними машинами, які у перспективі мали зменшити вартість друку. Десятого червня редакція повідомила про введення в дію нового пресового закону, який «накладає величезні кари за поширювання неправдивих відомостей й обиду в друку». Згідно з законодавчим актом, заборонялося друкувати число із «білою плямою» — конфіскований матеріал потрібно було замінити іншим. Заборонялося також публікувати повідомлення про конфіскати.

 

Неприхильність польської влади і посилення цензурних обмежень не були одинокими перепонами на шляху розвитку часопису. До негативних проявів редакція, називаючи пресу — «мірилом розвитку народу», віднесла й пасивну позицію частини української інтелігенції, яку звинувачувала у «злочинній байдужості» та «малокультурності».

 

Чотирнадцятого січня 1928 р. «Діло» відзначило 40 років від часу перетворення газети на щоденник — перший український щоденник у світі. Ювілейне число мало 32 сторінки і містило статті провідних політичних і громадських діячів, вчених, письменників, журналістів, зокрема Станіслава Дністрянського, Дмитра Дорошенка, Зенона Кузелі, Івана Куровця, Костя Левицького, Володимира Охримовича, Василя Панейка, Василя Пачовського, Івана Рудницького, Іларіона Свєнціцького, Михайла Тишкевича, Федя Федорціва, Андрія Чайковського, Василя Щурата. Окрасою ювілейного числа став «Ілюстрований додаток “Діла”: В 40-літні роковини першого українського щоденника».

 

Необхідність збільшення об’єму часопису призвело до заснування спеціального фонду, інформацію про який опублікували 1 квітня 1928 р. Першими жертводавцями стали Микола Малицький, землевласник у Шляхтинцях, і о. Роман Маріан Цурковський, сотрудник у Стрию. З 12 січня (ч. 8) 1929 р. часопис стабільно почав виходити на 6 сторінках. Можливо цей факт, а можливо й ні, спонукав львівських грабіжників через тиждень «відвідати» приміщення адміністрації «Діла». Інформуючи про інцидент, редакція зазначила, що сейф завжди був відчинений, бо у ньому зберігалися тільки зразки австрійських та російських грошових знаків, та іронічно відмітила: «Злодії, що є ревними колєкціонерами нової валюти, лишили нетиканими, з погордою, всі ті старі гроші».

 

У квітні 1929 р. редакція нагадала, що матеріали, які носять рекламний характер, публікуються тільки за відповідну оплату. У січні наступного року адміністрація «Діла» повідомила про складнощі нових поштових приписів щодо розповсюдження пресодруків.

 

Черговий ювілей припав на 14 січня 1930 р. — 50-ту річниця заснування часопису. Упродовж усіх років «Діло» гідно представляло і відстоювало інтереси українського народу перед чинними владами у політичній, економічній і культурно-освітній площинах. «Найвище добро Української Нації, найсвітліша будуччина цілої Української Землі — ось ці великі ідеали, за здійснення яких "Діло" буде змагатись безупину в дальшій своїй мандрівці, переступаючи нині поріг другого півстоліття своєї праці».

 

Ювілейне число, більшість матеріалів якого розкривало історичні аспекти функціонування часопису, вийшло на 24 сторінках. Наступні числа повідомляли про урочисте засідання Видавничої спілки «Діло» за участі представників незалежної української преси, політичних, економічно-господарських та культурно-освітніх установ, друкували привітання від різних інституцій і приватних осіб, наводили відгуки з інших видань.

 

Щоб заохотити передплатників, адміністрація часопису запровадила у другому кварталі 1930 р. нагороди для тих, хто виконав передплатні зобов’язання до 15 червня. Нагородами були книги загальною вартістю від 5 до 100 доларів. Переможців визначало жеребкування, і вони отримували право вибирати літературу згідно з представленим каталогом. Таке рішення дозволяло збільшити кількість передплатників і популяризувало українську книгу.

 

Наприкінці серпня 1930 р. газетні публікації поповнилися рубрикою «Куток мови». Редакція визнавала наявність фактично у кожному числі друкарських, коректорських та редакційних помилок. Викоріненню найбільш вживаних і мала сприяти нова рубрика. Пропонувалося замінити використані у текстах полонізми, москалізми чи застарілі слова їхніми сучасними українськими відповідниками.

 

У грудні 1930 р. «Діло» вкотре звернулося до питань цензури і з прикрістю констатувало, зокрема, цензорське викреслення слова «український» (вперше за всю історію часопису), окремих повідомлень офіційних пресових агенцій, публікацій, передрукованих з польської преси. Редакція заявляла, що не вимагає повного скасування цензури, «хочемо лише, щоби пресова цензура рахувалася з фактом, що ми є українським щоденником, та щоби не вимагала від його редакторів дару ясновидючості».

 

Реалії, у яких довелося працювати редакційному колективу починаючи з травня 1923 р., базувалися на остаточному вирішенні питання української Галичини, включеної до Польської держави на автономних засадах. Фактичний стан справ виглядав так, що третину населення Польщі представляли «чужі національності». З цієї третини 80 відсотків компактно проживали у Східній Галичині — або, за визначенням поляків, на «східних кресах». Задля розбудови держави інтереси непольських народів мали б максимально враховуватися, як зрештою це і передбачалося рішеннями Ради амбасадорів. Проте польська державна влада так і не спромоглася застосувати принцип рівноправності до народів, які опинилися під їхньою зверхністю.

 

Галицькі українці, які втратили у боротьбі за державність у 1918–1919 рр. понад 80 тисяч своїх кращих синів і дочок, не могли змиритися з необхідністю жити в умовах поступової асиміляції, впроваджуваної польським урядом. «Якщо Поляки хочуть справді обєктивно оцінити сучасне положення на “східних кресах” і знайти з нього вихід, то хай ясно здадуть собі справу, що на Сході Европи істнує три сили: Польща, Росія і — Україна. І тільки таке заложення взагалі може бути підставою дискусії… Всяке инше заложення не тільки хибне: воно смертельно може пімститися на будуччині польської державности». Події вересня 1939 р. підтвердили пророчість цих слів.

 

У ситуації, яка складалася, «Діло» закликало галицьких українців до єдності, щоб запобігти можливим проявам міжпартійної боротьби. Пропонувалося виробити спільну ідеологічну платформу для всіх українських земель під Польщею. При цьому надії на радянську Україну перестали бути актуальними після утворення Радянського Союзу, яке, на думку редакції, поклало початок винищенню українства. Наголошувалося, що ані варшавське, ані московське керівництво не зацікавлені у перегляді українського питання, а тому політичні акції українців в основі своїй мали спиратися на стратегічну концепцію Соборної Незалежної Української Держави.

 

Пропаговане Польщею питання автономії Східної Галичини не могло задовольнити українців хоча б з тої причини, що поза автономним утворенням залишилися українські землі Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся. Скептицизм викликала і сама можливість позитивного голосування закону про автономію Східної Галичини у сеймі та сенаті. Тому у тактичному плані «Діло» рекомендувало відстоювати необхідність об’єднання усіх українських земель в межах Польської держави в одно правно-державне ціле на чолі з сеймом із законодавчими повноваженнями. Висловлювалося переконання, що ситуація у радянській Україні обов’язково зміниться на користь українства, і тоді на порядок денний можна буде ставити нові завдання.

 

У практичному сенсі було абсолютне розуміння складності майбутніх викликів по відстоюванню українцями власної ідентичності. «Польська політична думка в напрямі розвязки національних питань здобулася тільки на одну концепцію — імітацію пруської, концепцію вшехполяків: асиміляція, творення польської більшости на українських землях при помочі кольонізації і денаціоналізації».

 

В остаточному підсумку «Діло» назвало рішення Ради амбасадорів від 14 березня 1923 р. насмішкою над правом нації на самовизначення і тріумфом брутальної сили, проте визнало фактом, з яким доведеться рахуватися.

 

З нагоди узаконення своїх східних кордонів польський сейм оголосив у червні 1923 р. про амністію. Відповідний законодавчий акт не поширювався на тих, кого звинувачували у посяганні на територіальну цілісність держави або чия провина носила національне забарвлення. Тобто амністія часто не поширювалася на українців — учасників Визвольних змагань чи представників політичної еміграції.

 

Для представників «вшехпольського» табору (польська національна демократія) аксіомою стало твердження про те, що українського народу немає, українці не мають самостійної історичної традиції, вони просто етнографічна маса, яку Польща перетворить у польську націю. Віхами для досягнення мети мали слугувати парцеляція землі на «східних кресах» тільки посеред колоністів-поляків, полонізація міст і промислу, запровадження польської мови на всіх управлінських рівнях. Для українського шкільництва термін «утраквістичний навчальний заклад» мало стати нормою, а термін «український» пропонувалося замінити на «руський».

 

Автономія без автономії, українська земля без українського народу — через рік після рішення Ради амбасадорів «Діло» зробило короткий висновок — «день 14 березня повинен бути забутий». Також часопис повідомив про відмову Української народної трудової партії від «леґалізаційної (автономічної) резолюції», прийнятої на з’їзді партії 21 травня 1923 р., бо спроба легалізувати життя українського народу Східної Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся як єдиного автономного утворення в польських реаліях виявилася нездійсненною.

 

Результат восьмирічного періоду перебування західноукраїнських земель під польською владою (1919–1926 рр.) характеризувався зменшенням кількості українських народних шкіл на 2166 навчальних закладів, перетворенням українських гімназій на утраквістичні, полонізацією утраквістичних учительських семінарій, ліквідацією українських кафедр у Львівському університеті, адміністративним перешкоджаннями розвитку приватного шкільництва, розв’язанням земельного питання шляхом колонізації й осадництва, службовим переведенням українців з активною громадською позицією вглиб Польщі, утрудненим працевлаштуванням учасників Визвольних змагань, згортанням заробітчанської еміграції з українських територій, пільговим кредитуванням господарств осадників і збільшенням податків для сільськогосподарських виробників, відбудовою знищених війною областей за посередництвом будівництва костелів і польських людових домів, ліквідацією самоврядування, посиленням поліційного режиму тощо.

 

Управлінський контроль, опертий на насильницькі методи, призвів до протилежного ефекту. Серед українців почали набирати популярності радянофільські тенденції (Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Українське робітничо-селянське соціалістичне об'єднання «Сель-Роб») і самостійницькі (Українська військова організація (УВО). Відповідно, звичним явищем стали і політичні судові процеси. Зокрема у червні 1924 р. у Львові відбувся судовий процес проти 12 осіб, звинувачених у державній зраді, агітації за зміну державного ладу на зразок радянського, організації комуністичних терористичних гуртків. У вересні-жовтні того ж року перед львівським судом постали 10 юнаків 16–20 років, яким інкримінували приналежність до «Союзу комуністичної молоді Західної України». Вироки від 1 до 4 років викликали протест політичних в’язнів, які провели одноденний «голодовий» страйк.

 

У грудні 1925 р. розголосу набув політичний процес проти 24 українських селян з Коломийщини, звинувачених у державній зраді, підпалах, грабунках, участі в «організуванню соціяльної революції на землях Покуття в осени 1924 р.».

 

Наступного року зацікавленість редакції викликали судові розправи — наприклад, у Замості проти 54 українців Холмщини, звинувачених у належності до КПЗУ і підготовці силової зміни кордонів Польщі шляхом відокремлення Західної України і її приєднання до радянської України, а також у Ковлі, де звинувачення у підготовці збройного повстання проти Польщі інкримінували 29 молодим українцям, членам КПЗУ.

 

Від листопада 1924 р. під арештом перебували 12 українців, звинувачених у державній зраді і нападах на державні поштові відділення з метою пограбування у Калуші та Львові. Судові засідання розпочалися у червні 1926 р. й у «Ділі» відображалися під загальним заголовком «За приналежність до Української Військової Орґанізації».

 

П’ятнадцятого листопада 1926 р. 151 обвинувачений у належності до КПЗУ та її бойового крила п. н. «Український повстанський союз» (майже усі — представники українського селянства) постали перед судом у Володимирі-Волинському. У ході процесу тільки 11 із підозрюваних визнали членство у комуністичній партії, а сумарний вирок сягнув однієї тисячі років ув’язнення.

 

У 1927 р. за належність до УВО у Кракові судили 36 осіб, яким інкримінували збір відомостей про організацію польського війська. У Стрию визначалися з провиною для 43 робітників — учасників демонстрації безробітних, під час якої відбулися сутички з поліцією, у ході яких була застосована зброя і загинули 12 людей. У двох політичних процесах в Луцьку до відповідальності притягнули загалом 118 осіб, звинувачених у різних антидержавних проступках, головний з яких стосувався організації повстання і приєднання Волині до радянської України.

 

Третього липня 1928 р. у Львові було пограбоване поштове відділення на вул. Глибокій, ч.3. Наступного дня поліція заявила про арешт підозрюваних і їхню належність до «української політичної боївки». «Наглий» суд швидко розглянув справу шести звинувачених, довів, що вони були членами УВО, і до двох з них застосував смертну кару через повішення. В день оголошення вироку газети повідомили, що президент Польщі скористався «правом ласки» і помилував засуджених до страти. Виступаючи на процесі, адвокат Лев Ганкевич серед іншого стверджував: «Зрозумійте та вчуйтеся в траґедію нації, панове судді! Українську націю по золотих, ясних, коротких днях радости і волі [йшлося про Визвольні змагання] заломлено. І після того одна частина нації піддалася культурній, просвітній та економічній праці і вірить, що вже недалекий час, коли здійсниться наш ідеал, де кожна нація буде вільна і свобідна, буде вільно і свобідно жити на своїй землі. А інші? Інші покинули цей шлях і вірять, що тільки зі зброєю в руках добудуть волі для свого народу». Дальше адвокат наголосив, що саме так у недавньому минулому було й у польської нації, та навів окремі витяги з книги Юзефа Пілсудського «Практичні завдання революції в російській займанщині», де автор закликав поляків до збройної боротьби та демонстраційних нападів на поштові відділення, склади зі зброєю тощо.

 

Арештами і судовими процесами характеризувалися і спроби українців відзначати національні дати, особливо якщо вони стосувалися подій Визвольних змагань. Так, 1 листопада 1928 р. урочиста ранкова Служба Божа у Преображенській церкві Львова і наступна панахида у церкві Юра за полеглими зібрала близько 5 тис. учасників. По завершенні панахиди присутні відспівали національний гімн і почали виходити на площу перед собором. Щоб завадити можливому походу вулицями міста, кінна поліція застосувала силу для розгону натовпу. Пролунали постріли, почалася паніка, з’явилися перші поранені. Одночасно з цими подіями вулицями Львова рухалася колона польських демонстрантів, яка громила українські інституції. Особливо постраждали будинки і майно товариства «Просвіта», «Академічного дому», централі «Маслосоюзу». Дісталося і друкарні часопису «Діло». Погроми українських установ продовжилися й у два наступні дні. Паралельно почалися арешти українців, переважно студентів, яких звинуватили у закладанні 2 листопада вибухівки під польський пам’ятник «оборонців Львова».

 

У подальшому «Діло» інформувало, як відбувалися святкування Листопадових роковин у галицьких містах і селах, і повідомляло про спроби українських послів інформувати про львівські події 1 листопада з трибуни сейму. Обшуки й арешти поширилися на всю Східну Галичину, а про їх масовість свідчила спеціальна рубрика під промовистою назвою «Ревізії й арештування».

 

Епілогом представлених подій став черговий політичний процес, який розпочався у Львові 18 червня 1929 р. На лаві підсудних опинилися 7 українських студентів і студенток, звинувачених у належності до УВО й участі у її акціях, спрямованих «до відірвання східних земель від Польщі». Судовий процес завершився оправдальним вироком і звільненням обвинувачених від «вини і кари».

 

Сьомого вересня 1929 р. на львівських Східних торгах були підірвані саморобні вибухові пристрої. У результаті на лаві підсудних опинилися 17 українців, яким інкримінували державну зраду, членство в УВО, виготовлення і використання вибухових пристроїв, підпал. Слухання розпочалися 26 травня наступного року і тривали до 28 червня. У результаті розгляду справи семеро з підозрюваних були ув’язнені на термін від 2 до 4 років, дев’ятьох звільнили з-під варти у залі суду, одному винесли смертний вирок.

 

Серед політичних процесів 1929–1930 рр. виділимо ще такі: проти селян із Гребенного Рава-Руського повіту за опір поліції під час страйку, проти селян з Тернопільщини за належність до КПЗУ, проти селян з Батятич Жовківського повіту (процес мав соціально-економічну основу), проти колишніх Українських січових стрільців у Бережанах, проти членів УВО і Пласту за напад на поштовий амбуланс між Бібкою та Глібовичами, проти членів Пласту у Стрию та Сокалі.

 

Кульмінацією протистояння польської влади й українського населення Східної Галичини стала репресивна акція п. н. «пацифікація», проведена польським урядом під головуванням Юзефа Пілсудського восени 1930 р. Наприкінці літа преса вшехполяків (польських національних демократів) вимагала від уряду термінових заходів у трьох напрямах — «закрити центральні українські культурно-громадські й економічні установи, закрити українські середні школи та проголосити бойкот українських фірм у роді “Маслосоюзу”». Саме у такий спосіб пропонувалося протистояти акціям УВО задля «стабілізації в краю».

 

Польська преса публікувала відозви організацій і листи приватних осіб, які вимагали створення загонів самооборони на місцях, звинувачували в акціях підпалів майна польських власників не членів УВО, а «ціле руське населення», пропонували, наприклад, за одну спалену польську хату пустити з вогнем до 100 українських хат, за один спопелілий польський фільварок — «три руські приходства і три руські “Просвіти”». Зазначимо, польські часописи часто уникали вживання терміну «український», замінивши його на «руський».

 

Офіційна пропаганда переконувала, що відношення держави до національних меншин є максимально ліберальним, що український народ в освітньому і економічному плані розвинувся до рівня, про який не міг мріяти за австрійських часів, однак, не зважаючи на таку толерантність, частина українського суспільства з ненавистю відноситься до Польської держави, прагнучи відокремлення від неї «кресових земель».

 

Поміркована польська преса писала, що не всі в українському суспільстві сповідують комуністичну чи націоналістичну ідеологію. І з такими пропонувалося знаходити спільну мову на ґрунті забезпечення умов національної автономії та відмови від політики полонізації.

 

Тверезою, проте одинокою, назвало «Діло» позицію часопису «Robotnik», який характеризуючи ситуацію у Східній Галичині стверджував: «Очевидно, що від укр. суспільности держава має право вимогати льояльности та рівного із польською суспільністю поношення обовязків і тягарів, але рівночасно маємо обовязок поставити український нарід що-до прав на рівні з польським, заґарантувавши йому перш за все свободу культурного і господарського розвитку».

 

З останніх днів серпня 1930 р. у часописі почали з’являтися повідомлення про факти підпалів переважно господарських споруд, скирт і збіжжя. Також називалася вартість знищеного та інформувалося про арешти підозрюваних, в основі звинувачення проти яких була належність до УВО. Крім окремих публікацій, ця проблематика висвітлювалася у новинних матеріалах, вміщених під рубриками «Що діється в нашому краю», «Останні вісти», «Арештування», «Ревізії й арештування».

 

Горіло і українське майно. «Діло» негативно віднеслося до підпалів як засобу боротьби. Свою позицію редакція мотивувала зокрема тим, що львівський воєвода, як один з чільних представників влади, звинуватив українські підпільні організації тільки у 50 відсотках вогневих акцій. Ще за 50 відсотками на думку часопису стояли провокатори, недобросовісні конкуренти і місцева польська самооборона. Проте всю провину польська пропагандистська машина покладала виключно на українські революційні чинники, що дозволяло їй із ще більшим завзяттям мобілізовувати польську громадську думку на похід проти української суспільності.

 

Президія УНДО 30 серпня 1930 р. вислала до міністра внутрішніх справ листа, у якому звернула увагу чиновника на антиукраїнську кампанію у польській пресі, яка усі підпали чи інші саботажні акції називала виключно українськими «без попереднього вияснення їх правдивого характеру та винуватців».

 

Найжорсткішим проявом пацифікаційної акції стали каральні експедиції поліційних і військових підрозділів галицькими містами і селами. Їхній вступ до населеного пункту чи побут там характеризувалися терором проти мешканців, які були змушені забезпечувати постій непроханих гостей. У місцевого населення реквізовували предмети побуту і продукти харчування, проводилися обшуки в місцевих кооперативах і читальнях товариства «Просвіта», відбувалися арешти свідоміших громадян, священників і послів, частими були жорстокі побої українців, нищення майна і заборона діяльності українських установ.

 

Через цензурні обмеження «Діло» не мало змоги представляти правдиву картину наслідків каральних експедицій, тому змушене було робити передруки з польської преси, у якій інформація була дуже тенденційною, або без коментарів обмежуватися назвами місцевостей і списками заарештованих.

 

Складовою «умиротворення» українців став процес закриття українських приватних шкіл або й диверсії проти них. Зокрема уночі з 20 на 21 вересня вибухом була зруйнована українська школа ім. князя Лева у Львові. Польська преса ствердила, що вибух стався через переховування вибухового матеріалу у шкільному підвалі. «Діло» зі свого боку зазначило, що шкільне приміщення не мало підвалу і зробило припущення про наступні швидкі арешти посеред українців. Відповіддю на цю диверсію став заклик до збору коштів для будівництва нової школи ім. князя Лева.

 

Війна проти українського шкільництва ознаменувалася закриттям або обмеженням у правах народних шкіл та гімназій у Дрогобичі, Рогатині, Станиславові, Тернополі, Чорткові, Яворові. Пояснюючи ситуацію міністр освіти заявив, що школа повинна виховувати учнів для «зразкової служби державі». Якщо такий підхід відсутній, то годі сподіватися на толеранцію держави. «Міністр впевняє, що не хоче здавлювати стремлінь української культури, та рішений нищити все, що під покришкою культури плекає боротьбу проти держави».

 

Продовжувало зазнавати утисків і українське вчительство. Упродовж жовтня—листопада 1930 р. щонайменше 25 українських педагогів було скеровано для продовження праці на етнографічно польські території.

 

З легальних товариств найбільших переслідувань зазнав Пласт. Наприкінці вересня політична поліція провела обшуки в домівках членів організації та у львівській централі. Подібні заходи відбулися у Станиславівському і Тернопільському воєводствах. Результатом стали воєводські розпорядження про заборону діяльності Пласту. Звинувачення на адресу молодіжної структури базувалися на твердженні про тісні взаємини з УВО. Українське крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю 24 жовтня видало на вимогу влади спеціальний комунікат про ліквідацію діяльності своїх пластових структур. У третьому пункті документу зазначалося: «Перестерігається перед продовжуванням якоїнебудь дальшої діяльности пластових частин, бо влада вважатиме це за діяльність нелєґальної орґанізації».

 

Спільний протест проти дій т. зв. пацифікаційних відділів видали УНДО, УСДП і УСРП (Українська соціалістично-радикальна партія). Відповідну заяву оприлюднила і дирекція Ревізійного союзу українських кооперативів, наголосивши, що кооперація віддалена від політичної боротьби. Не допомогло — 2 жовтня у двоповерховому будинку Центросоюзу і «Сільського Господаря» (вул. Зіморовича) здетонував вибуховий пристрій, який призвів до значних руйнувань. Польська преса уже передбачувано заявила про склад вибухових матеріалів. «Діло» нагадало, що українські установи згідно з польською конституцією мають право вимагати від влади захисту від «всяких боївок».

 

Чергова антиукраїнська акція відбулася 14 жовтня 1930 р. Група польських студентів Львівського університету повибивала вікна в будинках «Просвіти», «Дністра», Наукового товариства ім. Шевченка. Вечором того ж дня акція продовжилася і ще цілий ряд українських установ залишилися без вікон і шильдів. Кульмінацією безчинств став напад польської молоді на прихисток для сиріт (вул. Потоцького, ч. 95) і на монастир сестер-василіянок.

 

Ситуація у Східній Галичині визначила тему пресконференції для закордонних журналістів у міністерстві внутрішніх справ. Присутніх переконували, що населення галицького краю в більшості вважає себе «русинами», а назву «український» підтримують тільки політичні діячі. УВО визнавалася терористичною організацією, вплив якої поширився на такі молодіжні структури як «Луг», «Сокіл», Пласт. Також було заявлено про завершення пацифікаційної акції.

 

Східногалицьке питання було розглянуте на конгресі Міжнародної федерації прихильників Ліги Націй, що відбувся у Данцигу 13—15 жовтня 1930 р. Делегати схвалили рішення про створення спеціальної комісії для збирання і систематизації конкретних фактів з пацифікованих земель.

 

Український парламентський клуб закликав розслідувати факти зловживання влади при проведенні пацифікації і покарати винних, встановити розмір матеріальних збитків загалом і у кожному конкретному випадку та провести компенсаційні виплати. П’ятдесят один член Палати громад парламенту Великобританії надіслали петицію генеральному секретареві Ліги Націй з протестом проти терору, застосованого польською владою до українців у Східній Галичині.

 

Урядова статистика стверджувала, що під час пацифікаційної акції було конфісковано 1638 одиниць вогнепальної зброї, кілька тисяч набоїв, вибухові матеріали, ручні гранати, значну кількість нелегальної літератури, заарештовано 342 особи, зокрема 52 учнів середніх шкіл, 19 священників, 27 урядовців кооперативів, 7 адвокатів. Про фізичні, моральні  та матеріальні страждання і збитки українців у офіційному звіті не йшлося.

 

Підводячи підсумки пережитого, «Діло» закликало: «Жива нація, що пережила вже стільки огневих проб, що гідно перебувала й останнє лихоліття, не допустить хіба до того, щоби добутки збірної, ідейної праці цілих поколінь могли бути нараженими на небуття наслідком матеріяльних труднощів, спричинених посторонніми експериментами над живим народнім орґанізмом».

 

До Міжнародної унії згаданої вище Ліги Націй з червня 1922 р. входило і Західноукраїнське товариство Ліги Націй (ЗУТЛН), засноване у Відні у 1921 р. під головуванням Романа Перфецького. Спроби обговорення східногалицького питання на унійних засіданнях після 14 березня 1923 р. зводилися до аргументації польської делегації, яка переконувала, що не має наміру нехтувати правами національних меншостей і представляла Східну Галичину як невід’ємну частину Польської держави.

 

На VII конференцію товариств Ліги Націй (Відень, червень 1923 р.) ЗУТЛН підготувало меморіал, у якому ствердило, що рішення Ради амбасадорів щодо Східної Галичини суперечить вимогам міжнародного права і права нації на самовизначення. Виголосити зміст документу українським представникам не вдалося. Рішення Ради амбасадорів від 14 березня унеможливлювало роботу ЗУТЛН як окремого представництва і йому запропонували стати складовою Польського товариства Ліги Націй. Відповідну пропозицію президії Унії затвердила її Головна рада. На знак протесту західноукраїнська делегація покинула зал засідань.

 

Двадцять сьомого червня 1924 р. комісія національних меншостей Унії розглянула меморіал ЗУТЛН про положення українського населення у Східній Галичині, проте прийняття рішення відклала до наступного засідання у жовтні. Непоновлення у правах західноукраїнського представництва і відмова Польського товариства Ліги Націй від перемовин з ним стали причиною появи комунікату ЗУТЛН, у якому зазначалося про продовження діяльності «в напрямі величних ідей Союза Народів поза рамами Унії». Зазначимо, що неприхильність поляків до ЗУТЛН базувалося на невизнанні його легітимності, а бажання українців перенести осідок товариства з Відня до Львова не мало практичного втілення через заборону польської влади.

 

До участі у з’їзді Міжнародної Унії товариств Ліги Націй (Ліон, червень—липень 1924 р.) делегацію ЗУТЛН не допустили. Фактично товариство втратило право самостійного представництва інтересів українського населення Східної Галичини, а тому прийняло остаточне рішення про вихід з Унії товариств Ліги Націй.

 

УНТП підтримала рішення ЗУТЛН і заявила, що «підкріпить всякий почин Зах.-Українського Тов-а Ліґи Націй до заснування такої нової міжнародньої орґанізації, якої метою буде здійснення прав самоозначення поневолених народів та реформа Союзу Народів в тому напрямі».

 

У вересні 1924 і 1925 рр. «Діло» повідомляло, що ЗУТЛН внесло до Союзу Народів у Женеві меморіали з висвітленням відносин на українських землях під Польщею і з вимогою перегляду рішення Ради амбасадорів від 14 березня 1923 р.

 

У травні 1928 р. до Львівського воєводства надійшли документи на заснування у Львові Українського товариства Ліги Націй. Статут організації був аналогічний до статуту Німецького товариства Ліги Націй у Польщі, який пройшов затвердження і німецька структура безперешкодно функціонувала. В українському випадку воєводська влада відмовила у позитивному вирішенні питання.

 

Представлення і відстоювання на законодавчому рівні інтересів українського населення в межах Польської держави покладалося на послів сейму і сенату. Нагадаємо, що у 1923 р. законотворчою діяльністю продовжували займатися посли, обрані у листопаді 1922 р. Тоді українські політичні структури Галичини вирішили бойкотувати вибори, щоб не легітимізувати свою належність до Польської держави. На Волині ж було обрано 27 представників від українців, які об’єдналися в Українську парламентську репрезентацію (УПР).

 

Від грудня 1922 р. до серпня 1923 р. до українського представництва надійшло 1272 індивідуальних і колективних звернень, підписаних інколи і кількома тисячами осіб. Посольський клуб за цей час вніс на розгляд сейму 40 невідкладних внесків і 72 інтерпеляції. Діяльність українських послів, на переконання польської правоохоронної системи, не завжди відповідала законодавчим нормам і характеризувалася як «протидержавна акція». У таких випадках прокуратура робила подання на маршалка сейму щодо дозволу на притягнення до відповідальності винних.

 

Також «Діло» інформувало про зміни у керівництві УПР, створення нових українських посольських клубів, розгляд законопроектів.

 

Чергові вибори до польського сейму і сенату відбулися у березні 1928 р. Галицькі українці брали у них участь і, щоб претендувати на максимально можливе представництво, популяризували ідею створення «українського виборчого фронту». Таке рішення мотивувалося виборчою ординацією, заснованою на системі, яка працювала на інтереси великих партій та виборчих блоків. Не на користь українців свідчив і поділ на округи, коли на польській національній території один мандат припадав на 65—70 тис. населення, а на українській — на 80—95 тис. мешканців. У містах, де загалом переважав польський елемент, один посол представляв близько 42—45 тис. мешканців.

 

УНДО вступило у виборчу кампанію з ініціативою створення виборчого блоку «українських національних уґрупувань», яке у свою чергу мало стати складовою виборчого блоку непольських народів — українців, білорусів, євреїв, німців, литовців. Щоб мати можливість вести власну передвиборну акцію, утримувати виборчі штаби, виготовляти агітаційну друковану продукцію політична сила оголосила про створення «Народного Виборчого Фонду».

 

«Діло» зі свого боку інформувало про створення українських виборчих комітетів, розтлумачувало законодавчі норми щодо виборчого процесу, публікувало списки кандидатів. Рубрики «Передвиборчий рух», «Перед виборами», «На передвиборчому фронті», «На виборчому фронті», «Передвиборчі віча і збори», «Виборчі протести» формували цілісну картину виборчої кампанії.

 

Зазначимо, що пропонована УНДО пропозиція про створення спільного українського виборчого блоку не була реалізована. Провина покладалася на УСРП, яку УНДО звинуватило у нехтуванні інтересами народу на противагу партійним. Як доказ була оприлюднена відповідна партійна переписка.

 

У ситуації що склалася, націонал-демократи як самостійна політична сила увійшли до Блоку непольських народів. Також структуру поповнили волинське політичне об’єднання «Селянський Союз» і волинська безпартійна національна група. У відозві Блоку зазначалося: «Ми прямуємо до усунення всякого національного гніту. Майбутній сойм має піддати ревізії обовязуючу конституцію. Тому кожний нарід мусить післати до сойму і сенату можливо найсильніше заступництво, яке стануло би в обороні ідеалів а також інтересів кожної народности».

 

Перед українськими виборцями ставилися три основні завдання — засвідчити перед цілим світом національний характер українських земель під Польщею, здобути відповідну кількості виборців кількість мандатів, отримати доступ до парламентської трибуни для відстоювання прав української нації. За результатами виборів українські представники Блоку непольських народів здобули 25 місць у сеймі і 9 — у сенаті. УСРП отримала 9 мандатів до сейму і 1 — до сенату. Загалом українське парламентське представництво складалося з 42 послів і 11 сенаторів.

 

Сесія законодавчого органу Польської держави нового скликання розпочала роботу 27 березня 1928 р. Для ефективної діяльності українські представники створили Український сеймовий клуб (25 членів, з яких 23 — представники УНДО, голова — Дмитро Левицький) і Український сенатський клуб (9 членів, усі — представники УНДО, голова — Антін Горбачевський). Клуб Української соціалістично-радикальної парламентської репрезентації очолив Лев Бачинський. Одними з перших «наглих» внесень українців стали внесення у справі виборчих зловживань та амністії для політичних в’язнів.

 

Двадцять дев’ятого березня 1928 р. голова Українського клубу з трибуни сейму виголосив «правно-державну заяву», у якій зокрема наголосив: «Український нарід в Польщі живе в числі поверх 6 міл. душ компактною масою як подавляюча і безсумнівна більшість у Сх. Галичині враз із Лемківщиною, на Холмщині, Підляші, Поліссі та Волині, займаючи на південно-східній і східній полосі польської держави величезну і суцільну територію кругло 200 тис. квадратових кільометри землі. Землі ці безпосередньо лучаться з дальшою суцільною національною українською територією, на сході з Придніпрянською Україною, на півдні та південному сході з Закарпаттям, Буковиною і Бесарабією, творячи її нерозривну складову частину. Український нарід є споконвічним автохтоном цих земель. Землі ці в історичній минувшині входили до Київської Держави, творили самостійну Галицько-Володимирську Державу, зчасом як частина належали до держави створеної гетьманом усієї України Богданом Хмельницьким, а під чужим пануванням (литовським, польським, австрійським і російським) ніколи не втратили своєї національної окремішности і не зреклися стремлінь до державної незалежности. …Тому то всі міжнародні акти, якими споконвічні частини української землі… признано Польщі, а саме: мировий договір у Ризі з 18 березня 1921 р. і рішення Конференції Амбасадорів у Парижі з 14 березня 1923 р., які то акти насилують право українського народу на самоозначення, уважаємо де юре неправосильними. А вступаючи до цих законодатних палат, будемо і тут змагати до здійснення найвищого права української нації».

 

У травні 1930 р. у 57 виборчому окрузі (Луцьк—Рівне—Костопіль) відбулися доповнюючі вибори, на яких мандати здобули 11 представників від українських політичних сил (6 — до сейму, 5 — до сенату). Результат оцінювався як значна перемога українського національного табору і представлявся як потужний крок у напрямку повної національно-політичної уніфікації Волині й Галичини.

 

Тридцятого серпня 1930 р. президент Польської Республіки підписав декрет про розпуск законодавчих палат з мотивацією про неможливість порозумітися у справі змін до конституції. Нові вибори до сейму та сенату призначили на 16 і 23 листопада відповідно. Вісімнадцятого вересня президії УНДО і УСРП уклали угоду про створення спільного виборчого блоку, до якого у короткому часі приєдналися також УСДП і дві білоруські — «Білоруська Християнська Демократія» і «Білоруський Селянський Союз». Зазначимо, частина колишніх послів, а тепер кандидатів, перебували в ув’язненні, а із загального списку кандидатів від українсько-білоруського блоку державна виборча комісія викреслила прізвища колишніх послів Володимира Целевича і Дмитра Паліїва. Сама ж виборча кампанія проходила у реаліях пацифікаційної акції.

 

Незважаючи на усі труднощі представники УНДО здобули 18 мандатів до сейму і 4 — до сенату. Загалом було обрано 27 українських послів і 5 сенаторів.

 

Серед виборчих кампаній до представницьких органів на різних рівнях владної вертикалі червень 1927 р. ознаменувався виборами до громадських і міських рад у Східній Галичині (за винятком Львова) і Волині, які проводилися вперше за останні 15 років. «Діло» закликало українців до загальної участі у виборах, результат яких мав сприяти наведенню порядку в громадах, викоріненню хабарництва, припиненню незаконних махінацій з громадським майном. Виборчий процес у часописі представляли рубрики «Виборчий рух», «Виборчі надужиття», «Виборчі висліди», «Висліди виборів».

 

Щодо Львова, то вибори міської ради тут востаннє проводилися ще у січні 1913 р. Активніше її діяльність «Діло» почало висвітлювати у 1927 р. Зокрема у березні повідомлялося про протест українців, членів міської ради, проти незаконної заборони виступати українською мовою. Зазначимо, що діюча міська рада отримала свого часу повноваження від призначеного ще австрійським урядом комісара Ґрабовського. Тому міський голова Юзеф Нойман виконував фактично обов’язки урядового комісара, а рада була лише його «прибічною радою».

 

Питання про призначення нового комісара почали виносити на порядок денний у серпні 1927 р. Того ж місяця головою призначили Яна Стшелєцького, а з 36 місць у прибічній раді українцям виділили тільки 2, хоча у пропорційному відношенні до населення Львова мало би бути 6—7 місць. Цими двома стали Володимир Децикевич (представник УНДО) і Михайло Бачинський (представник «вимираючого вже нині типу “русских”»).

 

Другого вересня новоіменована тимчасова міська управа приступила до виконання покладених на неї обов’язків. На першому засіданні В. Децикевич виступив з вимогою щодо кількісного збільшення українського представництва в раді та зняття заборони з можливості користуватися українською мовою під час її засідань.

 

Призначена у 1928 р. чергова прибічна рада мала у своєму складі уже 4 представників українців і представника «старорусинів» М. Бачинського. Однак діяльність ради продовжила стару традицію ігнорування та нехтування правами і потребами українського населення. Обов’язки урядового комісара почав виконувати Отто Надольський.

 

Очевидно, що заміна процедури призначення виборчим процесом могла гарантувати українцям кількісно більше представництво у міській раді Львова. Вимога запровадження міського самоуправління на основі загального, рівного, таємного, безпосереднього і пропорційного виборчого права стала провідною українського віча, проведеного 24 лютого 1929 р. Наступне представницьке зібрання українців Львова 30 березня 1930 р. протестувало проти продовження комісарського правління у місті й вимагало відновлення права обирати і бути обраним.

 

Остаточного рішення щодо проведення виборів у Львові воєводська влада не прийняла, проте 24 травня 1930 р. оголосила про призначення нової тимчасової міської ради із 130 членів, яка отримувала «всі права міської репрезентації з вибору». Українцям відвели 13 місць. Перше засідання ради відбулося 5 червня і на ньому шляхом голосування міським головою обрали Яна Галюха-Бжезовського.

 

Українські представники черговий раз звернулися до президії мерії з клопотанням про допущення української мови до нарад. Внескодавець В. Децикевич зазначив, що міські ради Станиславова і Тернополя полагоджують справи двома мовами — польською і українською, а тому просив змінити статут м. Львова і визнати українську мову урядовою. Подальші події з-поза мурів міської Ратуші зафіксовано під рубрикою «З львівської міської ради».

 

Важливу складову змістового наповнення часопису становили матеріали «з краю», які якісно доповнювали підбірку центральних подій, інформуючи про реакцію на них на місцях. Також вони розкривали аспекти суспільно-політичного, економічного, культурно-освітнього життя українців конкретного міста, містечка чи села впродовж квітня 1923—1930 рр. Зокрема наголошувалося на проведенні виборчих кампаній, народних різнотематичних віч, нарад мужів довір’я і повітових з’їздів УНДО, шкільного плебісциту, становищі українського вчительства, репресіях проти місцевого населення (обшуки, арешти, ув’язнення, списки ув’язнених, страйки політичних в’язнів), заснуванні й діяльності читалень, кооперативів та інших українських установ, відзначенні річниці Першого листопада і впорядкуванні воєнних могил тощо.

 

У партійному різноманітті української Галичини провідні позиції продовжувала займати УНТП, а «Діло» як офіційний партійний орган, у свою чергу, продовжило висвітлювати і популяризувати її діяльність та ідеї. Одне з перших газетних повідомлень досліджуваного періоду стосувалося заборони львівською поліцією на проведення партійного з’їзду 10 травня 1923 р. Йшлося саме про дату, тому захід перенесли на 21 травня. Ця та інші заборони щодо різних аспектів українського громадсько-політичного життя дозволили пресі говорити про відродження старошляхетського «“нє позвалям”, що прегарно комулюється із староцарським “нєльзя”».

 

Попередній звичайний партійний з’їзд відбувся наприкінці 1913 р., напередодні воєнних лихоліть. Черговий проходив у реаліях втрати власної державності. Партійні осередки представляли близько 600 делегатів. У резолюціях з’їзду УНТП наголошувалося, що Ризький договір (18.ІІІ.1921 р.) і рішення Ради амбасадорів (14.ІІІ.1923 р.) порушили право українського народу на самовизначення. Заявлялося, що остаточною метою українського народу є самостійна, соборна, незалежна, демократична українська держава. Висловлювалися протести проти т. зв. воєводської автономії, проведених у листопаді 1922 р. виборів на території Східної Галичини, скасування громадського самоуправління, переслідування українського духовенства (греко-католицького і православного), безпідставних і безправних обшуків та арештів і судового переслідування за участь в українському політичному житті до березня 1923 р. Серед вимог першість була за легалізацією Українського приватного університету у Львові. Головою Народного комітету партії обрали Володимира Охримовича.

 

Також на з’їзді УНТП був затверджений новий організаційний статут, який визначав партійну структуру і повноту повноважень її органів — з’їзду, Ширшого народного комітету, Тіснішого народного комітету, екзекутиви (президії) Народного комітету тощо. У подальшому «Діло» інформувало про усі помітніші події партійного життя.

 

До липня 1925 р. опубліковані у часописі заяви, звернення, запити, відозви, комунікати УНТП стосувалися, зокрема, ідеї об’єднання українських земель під владою Польщі в одноцільну правно-політичну одиницю на правах національно-територіальної автономії (9 червня 1923 р.); протесту проти арешту митрополита Андрія Шептицького під час перетину ним польського кордону (29 серпня 1923 р.); відновлення партійних осередків на місцях задля формування виборчих комітетів з проведення виборів місцевих громадських рад (14 вересня 1923 р.); оголошення дня 1 листопада (річниця Листопадового чину) днем національної преси (20 жовтня 1923 р.); організації матеріальної допомоги українським політичним емігрантам за межами Польщі (10 січня 1924 р.); створення міжпартійного об’єднання з центром за кордоном і зміцнення власних позицій в краю (7 червня 1924 р.); спільного з іншими українськими партіями протесту проти т. зв. «кресових уставів» (законів), які обмежували права українців у шкільництві, судівництві та адмініструванні  (6 липня 1924 р.); протесту проти можливого створення українського університету у Кракові чи Варшаві (серпень 1924 р.); необхідності розбудови та підтримки українського приватного шкільництва (3 вересня 1924 р.); своєчасної сплати партійного податку (членських внесків) (18 жовтня 1924 р.); протесту проти видачі судові послів, членів Української парламентської репрезентації, та висловлення підтримки їхній діяльності (25 грудня 1924 р.); проведення роз’яснювальної роботи щодо необхідності участі у шкільному плебісциті та подання декларацій з вимогою відкриття державних народних шкіл з українською мовою навчання (лютий 1925 р.); організації масових протестів проти польських законів про мову в судах, прокуратурі, нотаріаті, державних органах влади та шкільництві (лютий 1925 р.); протесту проти примусового запровадження целібату у греко-католицькій Церкві (лютий 1925 р.); протесту проти шкільної політики польського уряду (ліквідація українських гімназій та утраквізація народних шкіл) (15 червня 1925 р.); засудження польсько-єврейської угоди (4 липня 1925 р.).

 

Щодо угоди поляків і євреїв зазначимо, що ще на конференції східногалицьких сіоністів у Львові (листопад 1923 р.) констатувалося, що польський уряд веде націоналістичну політику, ділить усіх громадян на дві категорії — «істинно польську більшість» та інших і втрачає таким чином рештки довіри у єврейській спільноті. Наступний форум відбувся на початку грудня 1924 р. Показовою стала зміна назви конференції з дотеперішньої «Сіоністичні організації Східної Галичини» на «Сіоністичні організації Всходнєй Малопольскі». Змінилася і риторика — було заявлено, що єврейський посольський клуб «став поважним і співтворчим чинником в будові державного і господарського життя Польщі». Однак, не зважаючи на урядові обіцянки, єврейські вимоги, наприклад у шкільництві та підприємництві, залишалися невирішеними.

 

У червні 1925 р. дійшло таки до укладання польсько-єврейської угоди. Поступкам у шкільній, мовній, релігійній, культурній, підприємницькій сферах з боку уряду, декларувалося визнання непорушності сучасних польських кордонів і підтримка великодержавного становища Польщі з боку євреїв.

 

Реагуючи на угоду, Тісніший народний комітет УНТП у відповідному комунікаті зазначив, що «ратифікована Сіоністичною Екзекутивою угода жидівської парляментарної репрезентації з теперішнім польським урядом… являється з боку згаданих жидівських відповідальних чинників остаточним переходом у табор речників і практиків імперіялістичної та екстермінаційної політики у відношенню до українського народу».

 

Одинадцятого липня 1925 р. у Львові відбулися об’єднавчі збори УНТП, Української партії національної роботи («Заграва») і національної групи послів УПР. Присутні прийняли спільну політичну платформу і оголосили про створення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Головою партії обрали Дмитра Левицького.

 

У зверненні Центрального комітету УНДО до українського громадянства від 12 липня 1925 р. стверджувалося, що «Галичина з Лемківщиною, Волинь з Поліссям і Холмщина з Підляшам мають відмінний український характер, що це історична й сучасна неподільна власність українського народу та що згідно з принціпом про самовизначення народів і непередавненими, а навпаки відновленими змаганнями українського народу ці землі є вповні управнені здійснити своє природне право».

 

Сповідування принципу незалежності розходилося з принципом лояльності до Польської держави, а тому під час проведення пацифікаційної акції восени 1930 р. польська влада вдалася до арешту голови УНДО, його заступників і визначніших партійних функціонерів, зокрема 17 послів і 3 сенаторів, яким інкримінували зв’язки з УВО і організацію антипольської пропаганди за кордоном держави.

 

Публіковані на сторінках часопису звернення і комунікати УНДО представляли практичну сторону партійної діяльності. Це, наприклад, боротьба проти полонізації середніх шкіл і за заснування українського університету, матеріальна і юридична підтримка політичних в’язнів, організація протестних віч проти земельної політики польського уряду, відношення до політичних опонентів, участь у виборчих кампаніях як до місцевих органів влади, так і до сейму і сенату, аналіз політичного положення українського народу під Польщею і у радянській Україні.

 

Організаційний статут УНТП передбачав створення у більших містах і промислових центрах партійної структурної одиниці п. н. Народна організація, яка мала ті ж права що і повітовий комітет. Львівський партійний осередок очолив Іван Ліщинський. Одним із характерних проявів діяльності Народної організації восени 1923 р. стали поліційні заборони на проведення віч і довірочних зборів. Такі факти мали місце, зокрема 2, 16 і 23 вересня. Керівництво міського партійного осередку звернулося з цього приводу до міністра внутрішніх справ із запитом щодо нічим не мотивованого порушення поліцією конституційного права на збори.

 

Наприкінці березня 1927 р. на загальних зборах Народної організації кілька членів виступили з пропозицією про необхідність перетворення структури у безпартійну і запропонували прийняти дві резолюції про відношення до Польщі й радянської України. В останньому випадку передбачалося визнати УСРР «здобутком визвольної боротьби українського народу». Збори відкинули ці пропозиції. Президія УНДО відреагувала на їх проведення відміною усіх прийнятих ними рішень, пояснюючи це участю у зборах нечленів партії і 30 березня видала постанову про припинення діяльності Народної організації Львова. Чотирнадцятого квітня довірочні збори львівських українців обрали її новий склад на чолі із Амвросієм Березовським.

 

Народна організація українців Львова складалася із дільницевих осередків, зокрема Городоцького, Личаківського, Янівського, а її рішення і практичні дії стосувалися переважно внутрішньоміського життя. Це питання прав української мови і українського шкільництва, розширення меж Львова за рахунок приєднання приміських сіл, політичних в’язнів, перепису населення Львова, виборів тощо. Щоб допомогти українцям розібратися у тонкощах польського законодавства при Народній організації у серпні 1928 р. запрацювало бюро «Правної Поради».

 

Нагадаємо, одним із суб’єктів об’єднавчих зборів, на яких дійшло до створення УНДО, була Українська партія національної роботи (УПНР), заснування якої пов’язувалося з внутрішньопартійними суперечками в УНТП. Двадцятого квітня 1924 р. у Львові відбувавася з’їзд УНТП, а у Станиславові — установчий форум УПНР. Головою обрали Самійла Підгірського, заступником — Остапа Луцького, секретарем — Дмитра Паліїва. Пресовим органом став часопис «Заграва». Програма партії пропагувала республіканську форму державного устрою незалежної України, відкидаючи будь-які прояви монархізму чи комунізму. Виконання політичних домагань вважалося передумовою здійснення соціальних реформ. УПНР не розгорнула ширшої діяльності через входження до УНДО 11 липня 1925 р.

 

Упродовж досліджуваного періоду «Діло» повідомляло про заснування у Львові ще кількох українських партій. Так, у січні 1925 р. одна з груп забороненої польською владою УСДП започаткувала процес створення Української соціалістичної партії (УСП). Ініціатори нової партії задекларували себе належними до Другого інтернаціоналу і отримали дозвіл на видавання пресодруку, яким став «Робітник». У одному з наступних чисел «Діло» опублікувало спростування від М. Парфановича, який заперечив факт створення УСП, а 1 лютого часопис «Робітник» вийшов як орган «української соціялістичної думки», а не як передбачалося «української соціялістичної партії». Зазначимо, що відновлення діяльності УСДП відбулося на початку грудня 1928 р. (голова — Лев Ганкевич, пресовий орган — часопис «Вперед»).

 

Чотирнадцятого лютого 1926 р. на з’їзді Української радикальної партії (УРП) оголосили про створення Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). Таку зміну уможливило приєднання до УРП волинських соціалістів-революціонерів. Очолив УСРП Лев Бачинський, заступниками стали Семен Жук та Іван Макух. «Громадський Голос», як пресовий орган УРП, продовжив свою історію під маркою УСРП.

 

Десятого жовтня 1926 р. відбувся об’єднавчий з’їзд двох партій — волинсько-холмського соціалістичного «Селянського Союзу» і галицької москвофільської «Народної Ради», які започаткували Українське селянсько-робітниче соціалістичне обєднання (Сель-Роб). Очолив партію Тісніший комітет у складі шести осіб.

 

П’ятнадцятого травня 1927 р. відбувся з’їзд «представників української національно-політичної думки трудових мас українського народу», на якому було оголошено про заснування Української партії праці (УПП). Головою обрали В’ячеслава Будзиновського. Пресовим органом нової партійної структури виступив часопис «Рада».

 

Двадцять четвертого вересня 1930 р. ініціативний комітет повідомив про створення Української католицької народної партії (УКНП), яка обстоювала право автономії для Східної Галичини у межах Польської держави. Популяризацією партійних поглядів займався часопис «Нова Зоря», очолюваний Осипом Назаруком.

 

Двадцять другого жовтня 1930 р. митрополит Андрій Шептицький закликав українців до створення Українського католицького союзу (УКС). Згідно оприлюдненої програми, УКС не був партією, тому його члени мали право перебувати або набувати членство у тих політичних партіях, які сповідували християнську мораль і захищали інтереси греко-католицької Церкви. «Є це організація вірних греко-католицької церкви, що по христіянськи має підходити до всіх проявів громадського життя та стояти в обороні всіх духових цінностей українського народу».

 

Остаточне вирішення повоєнного устрою Європи і входження українських земель до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини і Радянського Союзу змінило акценти у представленні еміграційних процесів, у яких політична еміграція почала відігравати значимішу роль ніж заробітчанська. Громадсько-політичні діячі та представники військових формацій УНР та ЗУНР, уникаючи можливих репресій, оселялися за межами держав, у яких їм загрожувало судове переслідування. Наприклад, у серпні 1923 р. у Варшаві відбувся організаційний конгрес представників української еміграції із Наддніпрянщини, кількість яких у межах Польщі обчислювалася приблизною цифрою у 35 тис. осіб. Необхідність проведення заходу обумовлювалася потребою створення центрального органу, який би опікувався усіма емігрантськими питаннями. Таким органом став Український центральний комітет (УЦК).

 

Про труднощі його комунікації з місцевими українськими колоніями свідчили збори об’єднання українських емігрантів у Стшалкові (163 особи), проведені 17 квітня 1924 р. Звинувачення на адресу централі стосувалися відсутності алгоритму дій після 1 вересня — дати ліквідації таборів для інтернованих колишніх військовиків Армії УНР. Присутні визнали усі майбутні рішення УЦК не обов’язковими до виконання і звернулися до влади за дозволом провести другий еміграційний з’їзд у Стшалкові.

 

Двадцять четвертого січня 1925 р. Львівське воєводство затвердило статут Товариства опіки над українськими емігрантами у Львові. Установчі збори відбулися 14 лютого. Діяльність товариства поширювалася на Польщу і на ті держави, де були присутні українські емігранти з Польщі. Головна мета полягала не тільки в організації максимально можливої опіки над емігрантським середовищем, в й у налагодженні процесу рееміграції. Очолив інституцію Микола Заячківський. У цьому випадку йшлося переважно про заробітчанську еміграцію, породжену наслідками воєнної розрухи, знищеною промисловістю, відсутністю робочих місць, спровокованою інфляцією низькою купівельною спроможністю, перенаселенням українського села, колонізацією українських земель чужинним елементом. «Діло» негативно оцінило таку еміграцію, яка набрала ознак стихійності, називаючи її «найгрізнішим признаком сучасного лихоліття» і запропонувало Товариству опіки над українськими емігрантами посилити роз’яснювальну роботу на місцях за посередництвом новозаснованих кружків. Критикувала редакція і роботу керівництва інституції, звинувачуючи його у бездіяльності.

 

Ситуація вирівнялася у 1927 р. — товариство інтенсифікувало «петиційну й інтервеційну» роботу, а інформаційній популяризації його праці сприяло відновлення видання часопису «Український Еміґрант». У листопаді цього ж року інституція, завдяки заходам Володимира Константиновича, придбала трикімнатне помешкання у Львові на вул. Городоцькій, ч. 95, І поверх.

 

Наприкінці 1927 р. за вказаною адресою, що містилася неподалік залізничного двірця, запрацювало інформаційне бюро. Наступного року таке ж представництво відкрилося у Тернополі. Серед іншого, інформаційні бюро за згодою емігранта займалися оформленням усього пакету необхідних документів для виїзду за кордон. До травня 1928 р. їхні працівники полагодили 2400 справ у письмовій формі і близько однієї тисячі — в усній. Були засновані кружки у Золочеві, Раві Руській, Самборі, Тернополі. Планувало відкриття наступних. Число членів Товариства опіки над українськими емігрантами на цей час становило 168 осіб. Про позитивні тенденції у діяльності інституції свідчили звіти зі щорічних зборів, що систематично публікувалися у «Ділі».

 

Щоб забезпечити належний побут осіб, що прагнули емігрувати, під час полагодження ними справ у Львові, у 1928 р. був створений кооператив «Будова Еміграційного Дому у Львові». Участі у проєкті взяли українські, польські та єврейські еміграційні товариства. Посвячення Еміграційного дому (вул. Вишневецьких) відбулося 14 червня 1930 р.

 

Починаючи з 15 грудня 1927 р. еміграційні процеси законодавчо регламентувалися декретом президента Польської Республіки від 11 жовтня цього ж року. У документі йшлося про заробітчанську еміграцію. Один із його пунктів забороняв проведення агітації за виїзд з держави.

 

У вересні 1930 р. «Діло» повідомило про створення польським урядом Еміграційного синдикату з центром у Варшаві та представництвами на місцях, метою якого було монополізувати усю процедуру оформлення особистих і виїзних документів потенційного емігранта. Також «Синдикат через свої відділи уладжуватиме збірні транспорти еміґрантів, інкасуватиме гроші за корабельні карти й залізничі білєти і т. д. Всі поради будуть даватися в аґентурах і відділах Синдикату безплатно».

 

З нагоди «Тижня Еміґранта» у червні 1930 р. часопис опублікував статтю «Еміґрація», яка представила польську і українську еміграцію до кінця XVIII ст.; еміграцію росіян (москалів) від найдавніших часів до нинішнього дня; загальний огляд еміграції у ХІХ і ХХ ст. до 1914 р. у російській державі; українську еміграцію у ХІХ і ХХ ст. до 1914 р. в Австро-Угорщині; повоєнну еміграцію (загальний огляд); еміграцію українців після Першої світової війни; українську еміграцію за польських часів.

 

У січні 1924 р. у Відні (Австрія) розпочав роботу Комітет західноукраїнської політичної еміграції під головуванням Костя Левицького. Крім організаційно-допомогових акцій, його засновники планували створити Центральний комітет, який би об’єднав осередки української політичної еміграції у різних країнах і представляв їхні інтереси на міжнародній арені.

 

Одним із актуальних завдань комітету стала боротьба за дотримання Польщею 92 пункту Сан-Жерменського мирного договору від 10.ІХ.1919 р., який регламентував повернення емігрантів зі Східної Галичини на рідні землі. Проблема полягала в тому, що польський уряд блокував процес видачі паспортів українцям, які зверталися до польських посольств за кордоном, і заарештовував тих, хто самовільно повертався. Останні піддавалися судовому переслідуванню за політичну діяльність до березня 1923 р.

 

На початку жовтня 1924 р. був оприлюднений комунікат віденського комітету, який стосувався відповіді польського посольства щодо можливості повернення емігрантів. У ньому серед іншого зазначалося: «Посольство може видати пашпорти тільки 5 особам з поміж політичних еміґрантів, перебуваючих в Австрії, але під умовою, що вони підпишуть ось таку посвідку: “Низчепідписані приймають отсим до відома заяву польського посольства у Відні, що уділення їм через посольство пашпортів на поворот до Польщі зовсім не пересуджує евентуального їх карно-судового переслідування в краю”. Иншим нашим еміґрантам не хоче польське посольство видавати пашпортів навіть під такими условіями». Такий підхід означав легальний переїзд з еміграції відразу до польської тюрми.

 

«Діло» публікувало звіти з допомогових акцій Комітету західноукраїнської політичної еміграції у Відні і знайомило з діяльністю українських товариств і організацій у австрійській столиці, зокрема Українського музею-архіву (ініціатор заснування — Центральна управа Українських січових стрільців), «Української Бесіди» (культурний і товариський осередок), «Українського Товариства Прихильників Освіти» (організаційно-матеріальна підтримка українських студентів в Австрії), робітничого товариства «Родина».

 

Про ситуацію на підрумунській Буковині промовисто свідчили газетні заголовки — «Українці під румунським чоботом» чи «Під румунським ярмом». У 1924 р. екстермінаційну політику влади щодо українців підтверджували зокрема факти румунізації народного шкільництва, закриття середніх шкіл і українських кафедр у Чернівецькому університеті, заборони діяльності українських товариств, майно яких, після рішення про закриття, націоналізовувалося. Безправність української мови, жорстке цензурування української преси, відсутність українських політичних партій посилювали загальнодержавну політику румунізації.

 

Прикладом відношення влади до національних меншин може слугувати наказ міністерства культів і мистецтв щодо організації та діяльності театрів національних меншин від 1926 р. Отже, директор і артисти повинні мати румунське громадянство, річний репертуар підлягає затвердженню міністерством, у ньому не повинно бути п’єс, що можуть порушити «громадський лад», до міністерства вноситься грошова застава як запорука виконання усіх владних наказів.

 

Вибори до румунського парламенту (камери) і сенату забезпечили мандатами сімох представників від українського населення Буковини і Бессарабії у 1926 р. і п’ятьох — у 1928 р. Якщо у першому випадку послів ототожнювали з москвофілами чи малоросами, то у другому — характеризували як українців (тільки один із п’яти вважав себе «русским»).

 

Першим досягненням на полі шкільництва стало міністерське розпорядження від 15 січня 1930 р. про запровадження української мови як обов’язкового предмету у народних школах Буковини. Таке рішення уможливила домовленість Української національної партії з Румунською націонал-цараністичною партією про узгоджені дії під час повітових виборів. Зазначимо, що за підсумками виборчої кампанії до місцевих органів влади міська рада Чернівців поповнилася чотирма представниками від українців.

 

З коротких газетних повідомлень можна було довідатися, що українське емігрантське життя у Бухаресті представляли Громадський комітет допомоги українській еміграції в Румунії, Союз українок в Румунії, товариство «Згода» (перше українське кредитно-кооперативне товариство в Румунії), культурно-спортивне товариство «Буковина», хор «Дума» тощо.

 

Матеріали підбірок «Буковина», «Буковина й Бесарабія», «З Буковини», «З Буковини й Бесарабії», «З Ромунії», «З українського життя в Ромунії», «Українські справи в Ромунії», «Українці в Румунії», «З життя українців в Румунії» базувалися переважно на передруках із чернівецьких часописів «Рідний Край» і «Час».

 

Двадцять восьмого жовтня 1918 р. був проголошений акт незалежності Чехословаччини. «Діло» з нагоди десятиріччя її державності стверджувало, що з усіх новоповсталих держав тільки Чехословаччина розвивається на засадах справжньої демократії, забезпечуючи рівноправний розвиток серед інших і українській еміграції. Гірше представлялося питання із Закарпаттям (Підкарпатська Русь), щодо якого чехословацький уряд не виконував взятих на себе зобов’язань по забезпеченню автономії краю згідно постанов Сан-Жерменського мирного договору. «В десятиліття вашої державности припиніть шкідливі експериментації над частиною українського народу, припиніть москалізацію і чехізацію, дайте змогу нашим нещасним, довговіковою мадяризацією розчавленим братам піднестися на вищий щабель всебічного розвитку, не ставте запори культурному обєднанню тієї вітки з усім українським народом, а тоді ніщо не підірве чесько-української дружби і співпраці, перед якими в майбутности відкриваються дуже широкі і вдячні перспективи».

 

Зазначимо, що ще до Сан-Жерменського мирного договору рішення про входження до складу Чехословаччини було прийняте на спільному засіданні «руських рад» з Ужгорода, Хуста і Пряшева, яке відбулося 8 травня 1919 р. в Ужгороді, і на якому окремі представницькі структури об’єдналися в єдину Центральну народну руську раду. Перше десятиліття спільної історії принесли Закарпаттю економічний ріст і невирішеність питання повноцінної крайової автономії.

 

Відображення українського еміграційного життя у Чехословаччині у досліджуваний період розпочалося із повідомлень про протестні віча українців проти включення «галицько-володимирських» земель до складу Польщі. Наприкінці березня 1923 р. подібні акції відбулися у Празі, Подєбрадах, Ліберцях, Пшібрамі.

 

Опікувався емігрантами очолюваний Микитою Шаповалом Український громадський комітет (УГК), який займався питаннями їхньої реєстрації, матеріальної допомоги, працевлаштування. За посередництвом УГК засновувалися численні українські інституції, зокрема Українська господарська академія у Подєбрадах, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, Українське наукове товариство, яке мало налагодити видавництво шкільної і наукової літератури за посередництвом спеціально створеного «Українського Громадського Видавничого Фонду», Селянська спілка, Українське пресове бюро, Соціологічне товариство, Українське історично-філологічне товариство, матуральні курси для бажаючих завершити курс середньої освіти, санаторій для лікування легеневих захворювань.

 

Газета повідомляла, що в березні 1923 р. розпочало діяльність Українське правниче товариство, яке очолив Ростислав Лащенко. Заступником голови обрали Володимира Старосольського.

 

Шістнадцятого жовтня того ж року у Братиславі (Словаччина) відбулися установчі збори товариства «Українська Громада». Нова інституція об’єднала наддніпрянців і галичан, задекларувала власну аполітичність і своє завдання вбачала у необхідності розвивати і поглиблювати приязні взаємини між українським, чеським і словацьким народами, а також надавати моральну, матеріальну і правничу допомогу українським емігрантам у Словаччині.

 

У квітні 1924 р. Український громадський видавничий фонд організував у Празі дві виставки — українських друків за кордоном (1918—1923 рр.) і української книжкової графіки. У першому випадку актуальними були п’ять напрямків: закордонні видання (1918—1923 рр.), видання радянської України, Шевченківський відділ, українська преса у 1923 р., україніка. У другому — представлені роботи Юрія Нарбута, Роберта Лісовського, Леся Лозовського, Миколи Бутовича та ін.

 

Визнання того, що Чехословаччина стала центром культурного життя української еміграції, спонукало Союз українських журналістів і письменників до перенесення діяльності з Відня до Праги. Успішно розвивався Український студентський спортивний клуб у Празі, який у 1924 р. розпочав четвертий рік діяльності.

 

Перелік нових українських емігрантських інституцій у Празі цього ж року поповнився Товариством українських абсольвентів високих шкіл (організація рееміграції випускників вишів на українські землі), Біологічним товариством, Українською ощадно-позичковою касою, українською філією «Масарикової ліґи боротьби з сухотами».

 

Двадцять другого квітня 1925 р. була підписана міжурядова польсько-чехословацька угода, яка передбачала унормування положення польської меншини у Чехословаччині, налагодження торговельних взаємовідносин, вирішення можливих міждержавних суперечок у майбутньому. Поглиблення взаємин між державами, на думку редакції «Діла», могло негативно відобразитися на положенні української еміграції. Наприклад, польська сторона неодноразово робила спроби щодо закриття Вільного українського університету в Празі, бо у ньому була представлена значна кількість професорів і студентів із західноукраїнських земель.

 

Передбачення «Діла» не були безпідставними — 22 жовтня 1928 р. польський посол у Празі вручив міністру закордонних справ Чехословаччини ноту з вимогою ліквідації українських організацій, які ведуть антипольську політику і підтримують тісні зв’язки з українцями у Східній Галичині — це «Ліга українських націоналістів», «Українська Військова Організація», «Організація націоналістичної молоді», «Військовий Союз». Вимоги стосувалися і необхідності закриття журналу «Розбудова Нації» та висилки за межі держави цілого ряду українських діячів.

 

З польсько-чехословацькими домовленостями опосередковано пов’язували і ліквідацію таборів для інтернованих, які в результаті повинні були покинути територію Чехословаччини, бо перебували у статусі біженця. Висловлювалося припущення, що польська сторона не даватиме дозволів на їх повернення або вимагатиме «понижуючих заяв». Щодо радянського напряму, то «Діло» повідомило,  що 16 липня 1926 р. з табору у Йозефові до радянської України виїхали 113 старшин і стрільців, вихідців зі Східної Галичини. Радник представництва Радянського Союзу у Празі заявив, що це останній транспорт.

 

Список наукових інституцій у 1925 р. збагатився Українським інститутом громадознавства у Празі, необхідність створення якого обґрунтував Микола Шаповал. Завдання інституту визначалися необхідністю дослідження людського суспільства загалом, а українського — зокрема. Планувалося видання квартальника «Суспільство». При установі продовжив діяльність Український музей-архів, заснований Українським громадським комітетом у 1923 р. До наукових можемо зарахувати і заснування товариства «Музей Визвольної Боротьби України», створеного за ініціативою Вільного українського університету в Празі. Його установчі збори відбулися 28 травня 1925 р. Головою обрали Івана Горбачевського. У листопаді 1929 р. завдяки жертовності Каленика Лисюка з Нью-Йорка (США) музей збагатився власним приміщенням. Урочисте відкриття відбулося 26 жовтня 1930 р.

 

В організаційному плані 1926 р. характеризувався об’єднавчими процесами у середовищі української еміграції Чехословаччини. Зокрема, був створений Комітет об’єднаних українських національно-політичних організацій, який сповідував принцип «нація вища за класи, держава вища за партії». До комітету увійшли «Українська Радикально-Демократична Партія», «Група Української Національної Молоді», «Союз Українських Хліборобів», «Український Військовий Союз», «Леґія Український Націоналістів», «Група Українців з Кубані».

 

Тринадцятого лютого того ж року у Празі відбулися установчі збори «Українського Комітету». Засновники нової організації планували забезпечувати емігрантів правною, матеріальною, культурною і трудовою (працевлаштування) допомогою, а також створити «Союз Українських Організацій у Чехословацькій Республіці». Обрану управу очолив Никифор Григоріїв. Подібні завдання сповідувало і «Об’єднання українських установ і організацій у Чехословацькій Республіці», яке представляло інтереси 36 наукових і національно-культурних спілок і було засноване на спільному засіданні 18 квітня 1926 р. у Подєбрадах. До тимчасової ради об’єднання увійшли Іван Горбачевський, Лука Бич, Борис Іваницький, Ольгерд Бочковський та ін.

 

Двадцять сьомого листопада 1929 р. у Празі пройшли загальні збори української еміграції, які підсумували здобутки культурно-громадської праці. У постановах зібрання висловлювалася подяка владі Чехословаччини за допомогу українській еміграції і критикувалася діяльність М. Шаповала і Н. Григоріїва, яких звинуватили у монополізації управлінських функцій і нераціональному використанні довірених їм матеріальних ресурсів, що мало своїм наслідком закриття значного числа українських культурно-громадських установ і розбиття єдності українських демократичних сил на еміграції. Для оздоровлення українського еміграційного життя збори вважали за необхідне ізолювати М. Шаповала і Н. Григоріїва «від усякої участи в громадській праці, як елєментів антигромадських та шкідливих».

 

Поза цим, газетні повідомлення стосувалися представлення діяльності Українського громадського видавничого фонду, який станом на 1 січня 1928 р. видав 31 книгу загальним тиражем 67 тис. примірників; Українського товариства прихильників книжки (установчі збори відбулися 5 січня 1927 р. у Празі, головою обрали Степана Сірополка); Товариства українських економістів, яке зосередило працю у лекційному, видавничому (збірник «Український Економіст»), організаційному напрямах; Українського історично-філологічного товариства, яке 30 травня 1928 р. відзначило п’ятиріччя заснування; Спілки українських лісників (заснована 30 травня 1928 р.); Української громади (заснована 1 червня 1928 р., стояла на платформі української соборності); Української національної жіночої ради, яка 3 березня 1930 р. святкувала десятиріччя заснування під незмінним керівництвом Софії Русової; Спілки українських військових інвалідів; Товариства св. Володимира Великого  (засноване 1 червня 1930 р. з культурно-освітньою і гуманітарною метою під головуванням Володимира Леонтовича); Українського академічного комітету, у склад якого крім емігрантських інституцій у Чехословаччині входили Український науковий інститут у Берліні та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

 

Після Визвольних змагань українцям довелося емігрувати та облаштовуватися й у інших європейських країнах, зокрема Югославії, Німеччині, Франції, Бельгії, – свідчили журналісти «Діла».

 

Детальніша інформація стосувалася заробітчанської еміграції. Так, згідно інструкції еміграційного уряду міністерства праці і суспільної опіки у Варшаві, робоча віза для працевлаштування у сільському господарстві Німеччини видавалася тим, хто мав офіційний виклик від роботодавця. При цьому перевагу мали ті, у кого була практика сезонних сільськогосподарських робіт за кордоном. На оформлення документів не могли претендувати чоловіки призивного віку, особи без польського громадянства, нефахові рільники, непрацездатні, вагітні, дівчата, яким не виповнився 21 рік, родини з дітьми до 16 років.

 

Французький напрямок передбачав не тільки працевлаштування у сільському господарстві, а й у копальнях, куди наймали чоловіків у віці 18—35 років.

 

Позаєвропейську українську еміграцію представляли окремі статті і замітки про умови виїзду, праці і побуту у США, Канаді, Бразилії, Уруґваї  і на Далекому Сході (У Росії і Китаї). Зазначимо, що докладніші матеріали про прояви організованого життя українців за океаном часто публікуватися у формі передруків з українських часописів у США і Канаді або із посиланням на них.

 

Найскладнішою представлялася ситуація на Кубі. Так, одне з коротких газетних повідомлень у серпні 1923 р. інформувало про те, що кубинську українську емігрантську колонію поповнили 25 стрільців Української галицької армії. Згодом «Діло» написало, що загалом тисячі галичан опинилися у важких умовах «безробіття і тропікальної спеки». Значна кількість українців на Кубі пояснювалася шахрайствами приватних еміграційних агенцій, яким вдавалося переконати потенційних емігрантів у тому, що через Кубу легше потрапити до США.

 

Комітет допомоги українським емігрантам у Гавані попереджав, що претендувати на американську візу можна тільки після річного побуту на острові. При цьому потрібно було мати щастя попасти у виділену квоту. При незнанні мови і відсутності роботи, більшість емігрантів на Кубі виживали завдяки грошовим переказам від родичів у США чи Канаді.

 

Політика коренізації започаткована ХІІ з’їздом Російської комуністичної партії більшовиків, який відбувся у квітні 1923 р. у Москві, сприяла процесу повернення учасників Визвольних змагань у радянську Україну. Туди ж виїздили окремі представники українства з українських земель поза межами УРСР. Вони повірили фактам, а факти свідчили про українізацію. Завданнями Комуністичної партії більшовиків України передбачалося: запровадження у життя декрету про удержавлення української мови, заснування курсів українознавства, повернення українських комуністів висланих за межі України, звернення до емігрантів, що стоять на революційній платформі, із закликом повертатися в Україну, українізація Держвидаву, розвиток української преси, українізація вишів і Червоної армії, перенесення столиці з Харкова до Києва.

 

Невиконання Польщею зобов’язань щодо національних меншин дозволили уряду СРСР виступити на їх захист за посередництвом відповідної ноти польському уряду від 10 травня 1924 р. У документі зверталася увага на переслідування православної Церкви, закриття українських і білоруських шкіл, безправне положення українських селян, польську колонізацію українських земель. Такі дії порушували 7 статтю Ризького мирного договору. «Діло» зазначало, що радянська дипломатія з користю для себе використала дискримінаційну національну політику Польщі. Польська відповідь була прогнозованою і опертою на 5 статтю того ж договору, у якій передбачалося невтручання у внутрішні справи обох держав. При цьому у відповіді наголошувалося, що «уряд Союзу виступає в обороні мнимо насилуваних в Польщі горожанських вільностей і реліґійного культу національних меншостей, тоді як на території Союзу не лиш національні меншости, але й національні більшости союзних республик є позбавлені тих вільностей».

 

Двадцять третього травня 1924 р. польському послові у Москві вручили нову ноту у справі невиконання Польщею постанов Ризького договору. Заперечивши втручання у внутрішні справи сусідньої держави, радянська сторона стверджувала, що 7 стаття документу дає їй право на оборону прав національних меншин. Натомість польська відповідь застерегла СРСР від довільної інтерпретації статей мирного договору.

 

Гостріше прозвучала заява Християна Раковського, висловлена у ході англійсько-радянської конференції в Лондоні (серпень 1924 р.). Доповідач говорив про право українців Східної Галичини на самовизначення і вимагав від Великобританії забезпечення такого права. Поляки знову відповіли тезою про невтручання у внутрішні справи.

 

Українізація у радянській Україні і польська національна політика сприяли у 20-х рр. ХХ ст. поширенню серед галичан радянофільських настроїв. Проте у короткому часі ситуація почала докорінно змінюватися і виявлення «ворогів народу» стало стержневим у внутрішній політиці радянської системи. Результатом «пошуків» ставали політичні процеси, найгучніший з яких пройшов у 1930 р. під час розгляду справи «Спілки Визволення України» і головного обвинуваченого академіка Сергія Єфремова.

 

Загалом нищення національної інтелігенції, як писало «Діло», мало у кінцевому результаті привести до ліквідації автономних і союзних республік: «СРСР має бути поділений у будуччині не на національно-територіяльні одиниці, а на господарсько-економічні области — з повним знехтуванням при такому поділі національних моментів. Отже повстануть там великі адміністративно-територіяльні области, повирізувані на основі економічно-господарських потреб Москви, а не на основі національних потреб поодиноких народів».

 

Судовий процес проти С. Єфремова і товаришів (усього 45 українців) розпочався 9 березня і тривав до 19 квітня 1930 р. у Харкові. «Діло» назвало його формальністю, погано зрежисованим маскарадом, комедією, на яку здатні тільки комуністи. За державну зраду судили репрезентантів ідеї національного визволення. Результатом розгляду справи стали судові вироки віз 3 до 10 років ув’язнення.

 

Реакцією на події у радянській Україні стали протестні віча і збори українців у Польщі, які відображалися у підбірці «Проти червоного терору». Відповідну постанову від 14 листопада 1929 р. оприлюднила УПР, яку підтримав НК УНДО у резолюції від 29 листопада того ж року.

 

Наступний політичний «монстрпроцес» розпочався у Харкові 1 червня 1930 р. проти «контрреволюції у сільському господарстві». На лаві підсудних опинилися висококваліфіковані агрономи та інженери — члени Всеукраїнського товариства агрономів.

 

Зазначимо що наприкінці 1929 р. у сенаті США з’явилося внесення групи сенаторів щодо необхідності визнання самостійності України. Мотивацією слугувало те, що, не зважаючи на втрату державності, український народ зберіг свою національно-державну традицію, мову і культуру. «У внесенні пригадано визнання самостійности України в рр. 1917 і 1918 ріжними европейськими державами, а також більшовицьким урядом. Одначе це визнання не було перепоною для більшовиків напасти на Україну і її окупувати…». Наголосимо — не було перепоною тоді, не стало і тепер.

 

Після занепаду спричиненого воєнним лихоліттям 1914—1920 рр. українські фінансові і господарські інституції відновлювали і налагоджували діяльність згідно вимог польського законодавства. Важливим чинником економічної відбудови була банківська система, яка постраждала як від інфляції, так і від заборони оперувати «твердими» валютами. Знецінювалася державна грошова одиниця — знецінювалася вартість вкладів, акцій, заставних листів. У 1924 р. відбулася грошова реформа — 1.800.000 польських марок обмінювали на 1 золотий.

 

Положення нового банківського законодавства жорстко регламентували вимоги до фінансових установ. Так, український «Земельний Банк Гіпотечний» для продовження функціонування повинен був збільшити акційний капітал до 1 млн зол. Досягти цього рівня дозволяла реалізація 29.500 акцій вартістю 25 зол. кожна. Процес придбання акцій прирівнювався до національного економічного плебісциту. «Діло» запропонувало «трійкову» систему підписки — у часописі публікувалися прізвище особи чи назва інституції, які стали власниками певної кількості акцій, та їх заклик до трьох конкретних осіб чи інституцій долучитися до формування акційного капіталу єдиної української фінансової структури, яка володіла «девізовим (векселевим) й емісійним правом».

 

Загальні збори акціонерів «Земельного Банку Гіпотечного» (27 квітня 1926 р.) прийняли рішення про необхідність проведення чергової емісії акцій, щоб довести акційний капітал до 1 млн зол. У звіті з діяльності за 1925 р. зазначалося, що через непросту економічну ситуацію банк оформляв для клієнтів тільки короткотермінові кредити, а його чистий прибуток становив близько 20 тис. зол.

 

У березні 1928 р. президент Польщі підписав дві постанови про банківське право і акціонерні спілки. Згідно них основний капітал «Земельного Банку Гіпотечного» мав зрости до 5 млн зол. Щоб вийти на новий рівень було прийнято рішення про додатковий випуск 40 тис. акцій по 100 зол. кожна. Відповідно до нових умов затвердили і статутні зміни. Наступного року загальні збори акціонерів банку прийняли постанову про відкриття філії у Станиславові. У 1930 р. власні капітали української банківської установи перевищили 5,2 млн зол., загальна сума вкладів становила близько 3 млн зол., а векселевий портфель — 6,7 млн зол., кредитів оформили на понад 775 тис. зол., чистий прибуток перевищив 355 тис. зол. Сам банк розташовувався у власному будинку (Львів, вул. Словацького, ч. 14).

 

Наприкінці листопада 1924 р. надзвичайні загальні збори Крайового кредитного союзу прийняли рішення про зміну назви на Центральний кооперативний банк (Центробанк). Завдання установи окреслювалися необхідністю «стати самостійною централею кооперативів усіх видів і обслуговувати рівномірно кооперативи усіх галузей, а також уділяти позички фізичним і иншим правним особам».

 

Щорічні збори Центробанку свідчили про позитивні тенденції у його діяльності, особливо у збільшенні обігових коштів. У 1929 р. оборотний фонд становив близько 1,5 млн зол., кредитами користувалися 119 кооперативів.

 

Заслугою Центробанку стало заснування товариства «Ощадність». Сама ідея популяризувати серед найширших суспільних верств необхідність заощаджувати матеріалізувалася на Першому міжнародному ощадностевому конгресі у Мілані (1924 р.), який прийняв рішення проголосити 31 жовтня «днем ощадності». Напередодні цієї дати у 1926 р. і було започатковане українське кооперативне товариство «Ощадність» для господарності і добробуту. До комітету засновників увійшли представники Ревізійного союзу українських кооперативів, Центробанку, «Земельного Банку Гіпотечного», товариств «Просвіта», «Рідна Школа», «Сільський Господар», «Дністер» і перемишльського товариства «Українська Щадниця». Крім пропагандивної складової, завдання товариства полягало у налагодженні розширеної мережі колекторських пунктів (кредитних кооперативів), які могли би акумулювати кошти на місцях і спрямовувати їх на рахунки центральних кредитних і кооперативних установ.

 

Перші загальні збори товариства «Ощадність» відбулися 15 жовтня 1927 р. у Львові, а перше відзначення «дня ощадності» — 30 жовтня. Пропаганда «масової ощадності» призвела до заснування «збірниць» по селах. Для популяризації власних ідей почали видавати часопис «Ощадність».

 

Дев’ятнадцятого травня 1930 р. на засіданні наглядової ради товариства, яку незмінно очолював Михайло Волошин, було констатовано: «Загальний вислід пропаґанди ощадности є вдоволяючий, бо вкладки ощадности в наших кредитових установах доходять до суми 20 міліонів золотих».

 

Окремі публікації стосувалися функціонування Волинського селянського кооперативного банку (заснований на початку 1925 р. у Рівному), Українського кооперативного банку у Тернополі (заснований у 1899 р. як Повітове кредитне товариство у Тернополі), Торговельно-промислового банку (заснований «Союзом Українських Купців» на початку 1928 р. у Львові).

 

Продовжив роботу очолюваний Юліаном Павликовським Крайовий ревізійний союз (КСР), який у березні 1925 р. представляв інтереси 261 кооперативу. Цього ж року КСР вирішив долучитися до ініціативи Міжнародного союзу кооперативів відзначати свято кооперації і призначив час його проведення від 27 вересня до 4 жовтня. Серед пропонованих заходів — святкове декорування кооперативних крамниць і будинків, проведення урочистих засідань, організація відчитів про значення кооперації та торгівлі окремими товарами за ціною виробника, проведення концертів і вистав, розповсюдження кооперативної літератури, роздача подарунків для найбідніших дітей і сиріт по українських героях.

 

У 1926 р. КСР змінив назву на Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Третього лютого 1930 р. у Львові відбулися ХІХ загальні збори РСУК за участю 515 делегатів, які представляли 1134 кооперативів з усіх українських земель під Польщею. Наприкінці листопада того ж року товариство поповнили ще 32 кооперативи. Принагідно зазначимо, що перший з’їзд кооператорів Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя пройшов 11 травня 1924 р. в Луцьку.

 

Чотирнадцятого червня 1924 р. делегати надзвичайних загальних зборів Крайового союзу господарських спілок у Львові затвердили статутні зміни, що дозволило перейменувати установу на Союз кооперативних союзів (Центросоюз). Учасники заходу представляли 10 повітових союзів і 5 гуртівень, які об’єднували понад 370 кооперативів. Члени об’єднання зобов’язовувалися торговельні операції купівлі—продажу проводити за посередництвом Центросоюзу.

 

На початок 1930 р. Центросоюз об’єднував 62 членів, які представляли 2.296 господарсько-споживчих кооперативів, мав дві власні кам’яниці. Його штат складався із 59 службовців, діяльність зосереджувалася у трьох головних відділах — споживчому, галантерейному і сільськогосподарському, при яких діяли окремі підвідділи, наприклад фабрика мила чи експорту яєць. Загальний товарообіг Центросоюзу у 1929 р. склав понад 21 млн зол.

 

Нелегко складалася доля товариства взаємних убезпечень «Дністер», конкурентом якого виступила аналогічна польська інституція з центром у Варшаві. Закон про обов’язкове убезпечення вимагав дві третини вартості нерухомого майна страхувати у Польській дирекції взаємних убезпечень (ПДВУ). Місцева влада за допомогою поліції почала вимагати від українських селян повного убезпечення власних будинків у польській структурі. «Дністер» відреагував рядом судових позовів, однак значного результату вони не мали. Нові законодавчі акти від 1924 і 1927 рр. залишили без змін обов’язкову частку страхування для ПДВУ. «Дністру» не залишалося іншого шляху, окрім як зосередити зусилля на тому, щоб третина українського майна страхувалася все-таки у національній структурі.

 

У кращій ситуації опинилося товариство убезпечень на життя і ренти «Карпатія», реорганізація діяльності якого припала на 1928 р. Основний фонд у сумі 220 тис. зол. був розміщений у Банку крайового господарства і призначався виключно на виплати по зобов’язаннях перед клієнтами. Також провели валоризацію страхових полісів укладених до 1 січня 1919 р. Стан убезпечень «Карпатії» на кінець травня 1930 р. становив 4,5 млн зол.

 

«Народна Торговля» під дирекцією Миколи Заячківського (наглядову раду очолював Стефан Федак) у 1923/1924 адміністративному році, незважаючи на несприятливу економічну ситуацію (обезцінення польської марки (мп), відсутність дешевих кредитів, зростання податкового тиску), показала позитивні тенденції розвитку у порівнянні з попереднім періодом. Запаси товарів на складах збільшилися у 3,3 рази, чистий прибуток становив понад 15 млрд мп. На культурно-освітні цілі виділили 2,7 млрд мп. Також «Народна Торговля» забезпечувала безоплатне навчання азам кооперації на вищих торговельних курсах товариства «Просвіта».

 

Подібно розвивалася ситуація і у наступні роки, що підтверджували опубліковані в газеті звіти зі щорічних загальних зборів. Про ситуацію на місцях розповідали публікації, що стосувалися, наприклад, відкриття складу «Народної Торговлі» в Луцьку (вересень 1927 р.), пожежі у крамниці «Народної Торговлі» у Коломиї (березень 1928 р., збитки — 30 тис. зол.), крадіжки 10 тис. зол. в урядовця «Народної Торговлі» після отримання вказаної суми в одному з львівських банків (січень 1930 р., злочинця затримали).

 

Крайове господарське товариство «Сільський Господар» станом на січень 1929 р. представляли 74 філії, 540 кружків і 38 агрономів, а його річний бюджет сягнув майже 510 тис. зол. Перешкодою нормальному функціонуванню української господарської інституції у цей період стали спроби польських рільничих товариств засновувати по селах мішані селянські кружки, проте через протидію «Сільського Господаря» польська ідея не була реалізована.

 

У липні 1929 р. надзвичайні загальні збори «Сільського Господаря» затвердили нову редакцію статуту. Був створений виконавчий орган товариства, який призначала Головна рада і якій він був підзвітний. Згідно нововведень, членом товариства рахувався той, хто належав до кружка — кружки об’єднувалися у філію, філії — у централю. Відбувся і перерозподіл у сфері фінансування, найбільша частина якого призначалася для кружків (до цього кружок був найменш фінансово забезпеченим). Новий статут передбачав тісну співпрацю з кооперацією — делегати місцевих господарських кооперативів входили до рад кружків з рішаючим голосом, делегати повітових союзів — до рад філій і централі.

 

Окремі прояви діяльності філій відображалися дописами з місць, зокрема Коломиї, Тернополя, Луцька. У 1930 р. «Сільський Господар» виступив ініціатором створення суспільно-агрономічного товариства «Агроном», перші загальні збори якого відбулися 6 червня.

 

Щорічні позитивні тенденції розвитку були притаманні крайовому молочарському союзу «Маслосоюз», який наприкінці 1929 р. об’єднував 217 членів (203 кооперативи, що займалися переробкою або збутом масла, 12 кооперативів інших видів і 2 освітньо-хліборобські установи). Крамниці «Маслосоюзу», яких у 1929 р. нараховувалося разом із сезонними 19, окрім масла торгували молоком, сметаною, сирами, бриндзою, яйцями, медом тощо. Оборотні фонди союзу цього року становили близько 969 тис. зол., чистий прибуток перевищив 82 тис. зол. Поблизу залізничного двірця у Львові була придбана нова кам’яниця, де планували розмістити керівні структури, молочарню, холодильню, склади тощо.

 

Фрагментарне представлення часописом функціонування інших суб’єктів господарської діяльності у досліджуваний період стосувалося, зокрема, товариства українських ремісників і промисловців «Зоря», товариства з торгівлі церковними приборами «Достава», товариства «Народна Гостинниця», кооперативи українських землевласників, власників середньої посілості і хліборобів-священників «Союз Українських Хліборобів» (установчі збори відбулися у Львові 1 березня 1929 р.), української цукеркової фабрики «Фортуна» («Нова Фортуна»), акціонерної спілки «Полотно», промислово-торговельної спілки «Хром» (вичинка і фарбування шкіри).

 

Нафтовий промисл як один із найприбутковіших у Галичині хоч і розвивався на українській землі, проте був слабо представлений українськими бізнесовими структурами. У травні 1923 р. «Діло» повідомило про створення Українського нафтового союзу «Унас», кооперативу з обмеженою порукою у Львові. Його наглядову раду очолив Аґатон Добрянський. Набуття членства союзу називалося «народним обовязком всіх заінтересованих в нафтовім промислі і всіх кому дорога думка визвольних змагань з економічного занепаду».

 

Знаходження покладів нафти на землях, власниками якої були українські селяни, не давало спокою польському уряду, який вирішив провести т. зв. «реґалізацію» нафтових теренів. Щоб перешкодити такому сценарію, до Варшави у грудні 1927 р. виїхала українська делегація, склад якої сформували представники дрогобицького Товариства українських власників нафтових теренів і бруттовців «Підойма», а також окремих громад, зокрема Тустановичів, Борислава, Мразниці, Битькова.

 

Загалом українцям не вдалося створити міцних підвалин національного нафтового бізнесу. Концентрація капіталу призводила до занепаду невеликих копалень, що знаходилися на дрібних селянських ґрунтах, а раціоналізація праці — до заміни некваліфікованої української робочої сили. Черговим закликом до створення «великого промислу» стало звернення організаційного комітету (Антін Максимович, Дмитро Стефанюк, Р. Кулицький) у Бориславі щодо необхідності заснування всенародного нафтового кооперативу.

 

Економічні причини лежали в основі більшості робітничих страйків. Наприклад, причиною вересневого страйку робітників нафтового Борислава стало зменшення розміру заробітної плати.

 

У жовтні 1923 р. у Кракові розпочався страйк машиністів залізничного транспорту, який поширився на інші міста, зокрема і Львів. Замість вирішувати проблеми за столом перемовин, влада вдалася до призову страйкуючих на військові збори. Ситуація загострилася і переросла у загальнонаціональний страйк. Масові заворушення призвели до сутичок з армією та поліцією. З’явилися поранені та вбиті. І тільки після цього влада пішла на перемовини і обіцянки розглянути і задовільнити економічні вимоги протестувальників.

 

Щодо українців-залізничників, то після Визвольних змагань, у яких вони брали активну участь, значну їх частину польська влада відсторонила від виконання службових обов’язків і не поновила на роботі. Ті, хто втрималися при праці змушені були під тиском адміністрації змінювати віросповідання на римо-католицьке. За твердженням «Діла» подібних випадків «можна подати безліч». Тих, хто залишався при батьківській вірі, відправляли працювати на західні польські землі.

 

У травні 1924 р. у Львові розпочався загальний страйк нижчих функціонарів міських підприємств — зупинилися трамваї, на водопровідних і електричних станціях, щоб зберегти функціональність, почали працювати інженери під охороною війська, припинилися вистави у театрах, ускладнилося надання медичних послуг. Причиною страйку стала неадаптація міською владою чинного законодавства про пенсійне забезпечення до міських функціонарів.

 

Щоб урухомити трамваї, місця водіїв зайняли інженери, техніки або й студенти Політехніки (т. зв. страйкбрехери), поруч з якими обов’язково перебував поліцай. Така заміна у львів’ян викликала більше зловтіхи, ніж бажання їхати, бо «трамваї, керовані невправними й несміливими руками, рухаються з швидкістю похоронних возів, що зрештою не перешкоджає їм раз-пораз вїзджати на фальшиві лінії й з парадою завертати назад».

 

Страйк закінчився обіцянкою магістрату вирішити позитивно вимоги міських функціонарів щодо пенсійного забезпечення.

 

Негативно позначалися на економічному розвитку Галичини природні катаклізми, які періодично нищили селянські господарства чи то у вигляді посухи, чи повені. Природні чинники підсилювалися важкими повоєнними умовами, коли селяни змушені були шукати працю у містах і сезонних сільськогосподарських роботах за кордоном. Ситуація значно загострилася весною 1925 р. після неврожаю 1924 р. Село почало голодувати, а знищення осінніх посівів теплою зимою і гризунами тільки поглибило кризу.

 

Українці відгукнулися на проблему створенням Крайового комітету допомоги «Голодному Селу» у Львові, який доручив проведення акції  «українське місто — українському селу» Комітету праці під головуванням Юліана Романчука. Його заступниками стали Леонтій Куницький, Дмитро Левицький, Михайло Черкавський. Клопотання про легалізацію комітету було подане до Львівського воєводства 1 квітня 1925 р.

 

Всенародну збірку провели упродовж квітня за посередництвом спеціально створених повітових і місцевих комітетів на українських землях під Польщею і мішаних комітетів (українсько-чеський, українсько-німецький тощо) за кордоном. Про надходження коштів свідчила рубрика «На допомогу “Голодному Селу” зложили в золотих…», публікована часописом з 10 квітня. Різні аспекти організаційного і допомогового характеру, а також ситуацію на місцях відображала підбірка «Голод».

 

Упродовж квітня вдалося зібрати 2021 зол. Українська еміграція у Чехословаччині додала ще 110 зол. «Діло» назвало такий результат мізерно ганебним: «Дотеперішній вислід збірки свідчить про таку нечувану байдужість, інертність, громадянську безучасність, як не крайний занепад громадського нерву, що вже тим самим ми видаємо засуд смерти на себе». Згодом ситуація покращилася, більше допомоги почало надходити з-за кордону. Серед інших до акції долучився Український «Червоний Хрест» у Харкові, від якого почали надходити вагони із збіжжям.

 

У короткому часі природа внесла свої корективи — через повені, спричинені червневими зливами, найбільше постраждали Дрогобиччина, Самбірщина, Стрийщина, Станиславівщина, Перемишльщина. Матеріальні збитки обчислювалися мільйонами зол.

 

Загалом у Східній Галичині діяли 30 повітових і понад 300 сільських комітетів «Допомоги “Голодному Селу”». В окремих випадках місцева влада перешкоджала процесу легалізації допомогових структур. Так було, наприклад, у Дрогобичі, Перемишлі, Сколе, Чорткові.

 

У вересні 1925 р. дирекція львівської поліції повідомила Крайовий комітет допомоги «Голодному Селу», що його діяльність є незаконною. Пояснювалося це тим, що комітет за принципами розгорнутої роботи фактично перетворився із тимчасового на постійний. Щоб виправити ситуацію, до воєводства на затвердження поступив оновлений статут товариства під новою назвою «Комітет допомоги голодному селу». Через «голодному» затвердження не відбулося. Чергова зміна назви на «Товариство допомоги селу» не допомогла — статут вкотре не затвердили. Двадцять другого лютого 1926 р. поліція провела обшук у приміщенні комітету і конфіскувала документацію і печатку.

 

«Діло» щодо цього зауважило: «Гуманітарна діяльність, ведена Українцями, є — очевидно — в Польщі заборонена. Видно влада стоїть на тому становищі, що вона так дбає про інтереси села, так піклується голодними, що яканебудь приватна ініціятива є тут зайва».

 

Про чергові повені і боротьбу з їх наслідками часопис повідомляв у 1927, 1929 і 1930 рр.

 

Складовою економічного розвитку були виставки (ярмарки), які виконували рекламну функцію, популяризували конкретного виробника і свідчили про новаторства та успіхи різноманітних галузей господарства. Так 3—7 жовтня 1926 р. у Станиславові відбувся другий з черги «Український Ярмарок». Попередній пройшов у лютому 1924 р. і став продовженням довоєнних у Стрию (1909 р.) і Коломиї (1912 р.). Організаційний комітет другого станиславівського ярмарку очолив Володимир Янович. На його відкриття зі Львова приїхали понад 200 осіб. На виставці були представлені в основному місцеві і львівські фірми.

 

Локальний характер мала селянська хліборобська виставка в Стрию (25 вересня — 2 жовтня 1927 р.), яка представила хліборобську продукцію Стрийського повіту. Організаторами заходу виступили місцева філія товариства «Сільський Господар», Повітовий союз кооператив і «Маслосоюз». Серед іншого планувалося демонстрування системи машинного доїння корів і обробітку землі трактором. Незважаючи на локальність, участь у господарському форумі взяли українські організації та фірми з різних галицьких міст. Виставку відвідали понад 17 тис. осіб, серед яких був і митрополит Андрій Шептицький.

 

Газетні повідомлення стосувалися виставки українського домашнього промислу в Рудках (липень 1927 р.), сільськогосподарської виставки у Копичинцях (вересень 1928 р.), рільничої виставки у Бережанах (вересень 1928 р.), виставок української книжки у Станиславові (листопад 1927 р.) і Жовкві (листопад 1929 р.).

 

Зазначимо, що не кожна українська ідея щодо проведення господарської виставки знаходила підтримку польської влади. Так на звернення товариства «Сільський Господар» до міністерства торгівлі і промислу про надання дозволу на проведення у Львові у вересні 1929 р. промислово-рільничої і торговельної виставки була отримана офіційна відмова.

 

Включення українських земель до складу Польської держави внесло свої корективи і у діяльність греко-католицької та православної Церков, про приклади упередженого ставлення до яких з боку влади свідчили такі газетні заголовки, як «Похід на греко-католицьку церков» чи «Похід на православну церкву». Зазначимо, що загалом релігійна тематика представлена у «Ділі» через відображення діяльності митрополитів, єпископів, визначних діячів обох Церков.

 

Поза тим, переслідуванням греко-католицької Церкви було назване розпорядження Станиславівського воєводства про необхідність затвердження владою кандидатів на парафії. Процедура передбачала подання документів, які дозволяли оцінювати попередню душпастирську діяльність претендента. У результаті, цивільна влада могла заборонити призначення священника на парафію або вимагати його усунення, наприклад через небезпечність для «публичного ладу». Протести представників Церкви не мали позитивних наслідків. Продовженням теми стали штрафи присуджувані українським священникам за оформлення метрик українською мовою. Суми штрафів у 1923 р. двічі зростали, проте часопис «Slowo Polskie» продовжував наполягати на їх збільшенні.

 

У червні 1923 р. «Діло» почало відслідковувати справу повернення церковних дзвонів, вивезених під час Першої світової війни з Галичини, Волині і Холмщини до Росії. Дзвони поверталися через Варшаву за посередництвом митрополичої римо-католицької капітули. Власники могли забрати належне їм майно, пред’явивши відповідні документи і сплативши за доставку з Росії 15 відсотків вартості дзвона. Процедура повернення тривала до 1 березня 1926 р. Після цього дзвони, що залишалися, підлягали реалізації за поміркованою ціною. Церковним комітетам і парохам, які не відшукали свою власність, пропонувалося скористатися нагодою і придбати дзвони.

 

Лютий 1925 р. ознаменувався протестними вічами у Львові та Станиславові проти латинізації греко-католицької Церкви загалом і проти запровадження целібату зокрема. Примусовий целібат на переконання вічевиків призведе до «руїни унії». У відповідних резолюціях засуджувалися місцеві «піонери примусового целібату», висловлювавася протест проти його узаконення, як також проти перетворення греко-католицьких церков на Волині, Хомщині, Поліссі та Підляшші на костели. Пропонувалося створення церковно-народних єпархіяльних комітетів для підготовки пропам’ятного письма Папі Римському. На знак протесту рекомендувалося також відмінити ювілейну подорож до Ватикану, проте вона відбулася.

 

Унормувати становище католицької Церкви в Польщі покликаний був конкордат, підготовкою якого займалися представники Папи Римського Пія ХІ і президента Польської Республіки Станіслава Войцеховського. Перша стаття документа наголошувала, що католицька Церква без різниці обрядів буде користуватися повною свободою: «Держава запевнює церкві свобідне виконування її власти й її юрисдикції, а також свобідну адміністрацію й управу її справами й майном, згідно з божими правами і канонічним правом». Восьма стаття забезпечувала непорушність церков, каплиць і кладовищ. Питання «непорушності церков» і перетворення храмів з греко-католицьких на римо-католицькі неодноразово висвітлювалися у публікаціях «Діла».

 

Ще одним кроком, спрямованим проти української національної меншини у Польській державі, став урядовий законопроєкт скерований до адміністративної комісії сейму у грудні 1925 р. Згідно нього, метрикальні книги греко-католицьких церков, як і виписки з них, мали вестися і заповнюватися польською мовою. «Діло» назвало законопроєкт «характеристичним доповненням відомих “кресових” законів про “права” української мови в суді, школі, адміністрації, самоврядуванні й нотаріяті» і закликало українське духовенство до «боротьби проти цеї бездумної забаганки “орґанізацій народових” і їх експонентів в уряді і соймі».

 

Наприкінці 1927 р. (29 листопада — 3 грудня) у Львові відбувся собор єпископів греко-католицької Церкви за участю українських представників з Чехословаччини, Югославії, Румунії, Болгарії, США і Канади.

 

Про долю православної Церкви у Польщі переконливо свідчили цифри — якщо у 1913 р. на Холмщині й Підляшші духовні потреби українців забезпечували 287 церков, то у 1926 р. залишилося тільки 57 православних храмів. Показовою у цьому плані стала справа переміни церкви св. Спаса у с. Спас (поблизу Холма) на костел. Щоб не дозволити вчинити наругу, місцеве населення вдень і вночі охороняло святиню. Польська влада відреагувала поліційними і військовими підрозділами і 8 травня 1924 р. таки відбулося «насильне загарбання церкви». Зазначимо, що у 1919 р. поляки вже «пересвячували» цей храм за посередництвом рубання іконостасу, царських воріт, престолу, нищення ікон. На його захист, як й інших українських святинь з подібною долею, виступив Український сеймовий клуб, який вимагав припинити насилля до вирішення справи на законодавчому рівні.

 

У 1924 р. газетні повідомлення про життя православної Церкви стосувалися розпорядження Варшавсько-Холмської духовної консисторії про відповідальність парохів за зібрання народу на території храму, на яких виголошуватимуть промови спрямовані проти духовної і світської влади; присяги новоіменованих єпископів на вірність Польській державі; проєкту міністерства віросповідань щодо унормування числа парафій відносно кількості парафіян; відкриття на період Великодніх свят закритих польською владою церков; можливості запровадження нового стилю за григоріанським календарем.

 

Наступного року основною подією стало проголошення автокефалії православної Церкви у Польщі. Відповідний акт був оприлюднений представником царгородського патріарха 16 вересня у православній церкві Варшави. «В тому дні формально і святочно польський уряд осягнув свою мету: зірвав неканонічним способом звязки православної церкви в Польщі з її канонічним московським центром» — резюмувало «Діло», наголошуючи на повному підпорядкуванні православної Церкви світській владі.

 

Не менш критично було оцінено приєднання 1 липня 1926 р.  переслідуваної владою Польської католицької національної церкви під проводом о. Андрія Гушна, який більше часу проводив у тюрмі, ніж на волі, до православної Церкви.

 

Полонізаційно-москвофільській позиції православної Церкви протистояли церковні і громадські діячі Волині, які у червні 1927 р. провели у Луцьку Український православно-церковний з’їзд. Президію організаційного комітету представляли Арсен Річинський, Іван Власовський, Іван Бондарук. Метою з’їзду став пошук шляхів національного відродження православної Церкви задля забезпечення духовно-релігійних потреб православних українців на українських землях під Польщею. За підсумками форуму створили виконавчий орган п. н. Церковний комітет під головуванням А. Річинського, завдання якого окреслювалося необхідністю представляти і відстоювати прийняті постанови перед духовною і світською владою. Основні заходи спрямовувалися на українізацію православної Церкви у Польщі. Митрополит Діонісій вороже віднісся як до самого з’їзду, так і до його рішень. У подальшому українсько-москвофільське протистояння тільки загострювалося.

 

Поступове поширення православної пропаганди мало певні успіхи і на галицькій землі. Так, до червня 1928 р. кількість парафій збільшилася з однієї, яка існувала у Львові ще до Першої світової війни, до сорока. Анонсувалося відкриття ще трьох. Крім міських парафій у Львові, Перемишлі та Коломиї, призначених переважно для військових і емігрантів, 37 представляли українські села у переважній більшості перемиської дієцезії. Греко-католики вбачали у поширенні православ’я небезпеку відродження москвофільства. «В православю перехрещуються впливи старої Росії і нової Польщі, кондензуються під прапором польського “автокефалізму” та зі здвоєною силою розкладовости вдаряють в наш національний орґанізм».

 

Товариство «Взаємна поміч дяків» під головуванням о. радника Євгена Дуткевича провело чергові збори 18 квітня 1923 р. за участю представників трьох єпархій. Розглядалися питання процедури призначення і звільнення дяків, відновлення дяківських шкіл, унормування податкового навантаження, забезпечення дяків землею і житлом. Загалом розумілося, що дяківська професія відносилася до найнужденніших. Жити з її доходів було неможливо. Тому дяками часто ставали ремісники чи селяни, а кваліфікованих фахівців дяківської справи ставало все менше. На кожних наступних зборах озвучувалися аргументи щодо необхідності покращення дяківської долі та проголошувалися обіцянки щодо їх реалізації.

 

Товариство священників ім. Св. Апостола Павла у Львові було ліквідоване рішенням воєводства у березні 1925 р. Причина — меморіал товариства до Ліги Націй зі скаргою на переслідування українського духовенства польськими державними органами. Опротестування не мало позитивного наслідку. Міністерство внутрішніх справ залишило рішення Львівського воєводства без змін. Продовжилася діяльність Товариства Св. Апостола Петра, яке займалося питаннями будівництва і реконструкції церков.

 

Протидія впровадженню целібату, серед іншого, порушила розмірений ритм навчального процесу у греко-католицьких духовних семінаріях. Проголошення примусового безженства для вихованців перших двох років духовної семінарії у Перемишлі спровокували спротив питомців, які на знак протесту перервали навчання з 5 березня 1925 р. Через тиждень стіни духовної семінарії у Станиславові покинули вихованці трьох курсів. Ректор станиславівської семінарії відрахував усіх страйкарів з навчального закладу і віддав їх «військовій владі в руки». Результатом загальнонародного спротиву целібатній реформі стало визнання митрополитом А. Шептицьким несвоєчасності й шкідливості примусового безженства.

 

Шостого жовтня 1929 р. у Львові (вул. Коперніка, ч. 36) відбулося урочисте відкриття заснованої у 1928 р. Богословської академії. Виклади велися на двох факультетах — богословському і філософському. Ректорат очолював о. Йосиф Сліпий. За перші два роки функціонування було видано вісім томів «Праць Богословської Академії». Наукові праці студенти мали можливість публікувати і на сторінках  журналу «Богословія».

 

Для розуміння стану українського шкільництва у польських реаліях скористаємося висновками польського посла Марцеля Прушинського, «відомого практичного керманича польонізаційно-нівеляційної акції на західно-українських землях», який у листопаді 1926 р. підбиваючи підсумки власної діяльності між іншим стверджував: «Скоро конституція і трактати не змушують нас до хоч би одної непольської державної школи, то годилось би зразу спольщити всі школи, як це на поавстрійських теренах зробила Італія і Румунія. В суті річи на підставі деклярацій (?!) мало тут лишитися лише 422 руські школи, але з доручення міністра освіти оставлено 953… Годиться порівняти львівську кураторію з волинською і поліською, де руські школи істнували від недавнього часу… Отже там нема ані одної руської школи, т. зн. всі спольщено або зутраквізовано…». Тобто, із 421 української народної школи на Волині у 1923 р., за кілька років не залишилося жодної, а 2612 відповідних навчальних закладів у Східній Галичині зменшилися до 867 (за М. Прушинським — до 953).

 

Для закриття шкіл польські шкільні інспектори використовували будь-які, часто найпримітивніші, приводи, зокрема, відсутність дозволу на відкриття школи (якщо був, то чому не переоформлений), невідповідність приміщень технічним, санітарним чи іншим нормам, недодержання вчителями навчальних планів (для українських шкіл таких і не було розроблено), недостатня кількість годин для вивчення польської історії (українську ж вимагали називати руською), відсутність герба чи карти Польщі або не тих розмірів тощо. Упродовж 1923—1924 рр. «Діло» інформувало про факти як ліквідації українських приватних народних шкіл і гімназійних курсів, так і про перепрофілювання державних навчальних закладів з українською мовою навчання на польські.

 

Підґрунтям «походу на українські школи» були відповідні розпорядження уряду і накази місцевої шкільної влади, наприклад щодо виписки шкільних свідоцтв, ведення шкільної документації, тексту шкільної печатки тільки польською мовою, необхідності використання терміну «руський» замість «український».

 

Така політика не могла не викликати спротиву. Так, у Львові 23 вересня 1923 р. відбулися довірочні збори батьків дітей шкільного віку. У прийнятих резолюціях висловлювався протест проти позбавлення українців впливу на освітній процес, заборони на заснування приватних шкіл, переведення українських педагогів на західні землі Польщі тощо. Наступні збори, які засуджували полонізацію українського шкільництва, пройшли у Львові 9 грудня того ж року. В обидвох випадках організатором заходів виступила Народна організація українців Львова. Наступного року «Діло» публікувало роз’яснення, що виписка шкільних свідоцтв українською мовою забезпечується діючою постановою австрійського міністерства освіти від 10 липня 1907 р. (ч. 5362, § 102).

 

Антиукраїнська шкільна політика призвела до широкомасштабної вічевої акції у Східній Галичині у першій половині 1924 р. Повсюдно приймалися резолюції з протестом проти владних розпоряджень у сфері регулювання українського шкільництва і вимогою їх скасування.

 

У лютому 1925 р. товариство «Рідна Школа» розпочало легальну акцію за проведення шкільного плебісциту, який тривав до 31 березня. Суть його полягала у тому, що батьки або опікуни дітей шкільного віку заповнювали декларацію з побажанням, щоб у навчальному закладі, де навчатиметься їхній нащадок, була введена українська мова навчання. Непоодинокими були випадки, коли відповідальні особи на місцях (шкільні інспектори чи громадські комісари) відмовлялися затверджувати власним підписом подані декларації. Подібного роду зловживання стали змістом значної кількості інтерпеляцій українських послів у польському сеймі. Результати волевиявлення публікувалися в газеті під загальним заголовком «Як переведено шкільний плєбісцит?».

 

До початку 1927 р. кількість українських шкіл зменшилася до 690, тобто влада продовжувала вести власну шкільну політику, нехтуючи потребами і вимогами (зокрема і за наслідками плебісциту) українців. Тому «Рідна Школа» вирішила наступне аналогічне опитування провести у грудні 1927 р., для чого створила повітові та місцеві комітети. Організатори нагадували, що українська мова навчання запроваджується у випадку якщо цього вимагатимуть батьки (опікуни) мінімум 40 дітей. Результати волевиявлення оголошували повітові шкільні інспекторати після рішень шкільних кураторій. Як і передбачалося — «рішення ті з правила відмовні».

 

Не краще велося і українському середньому шкільництву. У квітні 1923 р. «Діло» повідомило, що шкільна кураторія звернулася до міністерства освіти з пропозицією закрити чоловічі відділи української державної учительської семінарії у Львові. Цей навчальний заклад вів свою історію з 1919 р. Тоді, після вигнання українських учнів з утраквістичних учительських семінарій, «Учительська Громада» заснувала приватні семінарійні курси спільні для хлопців і дівчат. Щоб зберегти над ними контроль, віцепрезидент крайової шкільної ради надав курсам державного статусу і згодом вони розвинулися в учительську семінарію. Ліквідація чоловічих відділів означала ліквідацію єдиного державного навчального закладу такого типу у межах Галичини і Волині.

 

Зарадити ситуації покликане було приватне шкільництво. Так, 19 червня 1923 р. у Винниках (поблизу Львова) відбулася нарада представників громад Винниківського судового округу. Одне з рішень стосувалося львівських подій і передбачало відкриття у Винниках української приватної коедукаційної учительської семінарії. Навчання розпочалося у вересні того ж року.

 

Організовані Українським педагогічним товариством семінарійні курси станом на травень 1923 р. діяли у Золочеві, Коломиї, Львові, Самборі, Стрию і Тернополі для дівчат та Станиславові — для хлопців.

 

Чотирнадцятим березня 1923 р. датується відоме рішення Ради амбасадорів, а вже 23 березня польська влада почала реалізовувати автономні «права» для українців у гімназійній освіті. Цим днем підписаний циркуляр шкільної кураторії у Львові до керівництва державних і приватних середніх шкіл, який забороняв вживання слова «український», вимагаючи замінити його на «руський». Документ назвали суто політичним. «Зрозуміла річ, що українські школи і українські директори та учителі цьому протизаконному заказові не повинні піддатися, а всі наші освітні і шкільні установи та і ціле громадянство мусять рішучо запротестувати проти нової затії п. Собіньского».

 

Одним з наступних кроків куратора Собінського, зафіксованим у газеті, стало запровадження в українських гімназіях діловодства польською мовою (березень 1924 р.). Проти чергового польського свавілля з окремою заявою-протестом виступив проф. Михайло Галущинський, голова товариства «Просвіта».

 

Восьмого червня 1925 р. рада міністрів затвердила постанову секції для справ східних воєводств і національних меншин, якою передбачалося об’єднання перших класів державних польських і українських гімназій у Львові, Перемишлі та Тернополі. Вісімнадцятого серпня відповідне розпорядження підписав міністр освіти. Йшлося про фактичну ліквідацію українського державного середнього шкільництва і перетворення гімназій на утраквістичні.

 

Протестуючи проти цих рішень УНДО зазначило, що вони суперечать Версальському договору про права національних меншин (28 червня 1919 р.), польській конституції і закону про автономію трьох галицьких воєводств (26 вересня 1922 р.). По українських містах і містечках відбулися численні протестні віча і наради. Результатом протестів стало відкликання рішень щодо утраквізації восьми середніх шкіл.

 

Окремі публікації представили помітніші факти з життя українських (державних і приватних) гімназій у Бережанах (у 1930 р. навчальний заклад відзначив 125-річчя заснування, серед її знаних випускників — Маркіян Шашкевич і Богдан Лепкий), Добромилі (закрита у серпні 1923 р.), Коломиї (службове переведення українських професорів у глиб Польщі (1924 р.); з’їзд перших випускників 11 червня 1925 р.), Луцьку (спроба перетворення на утраквістичну (жовтень 1924 р.), Львові (збори випускників Академічної гімназії, які у 1878 р. першими складали іспит зрілості українською мовою (14 червня 1928 р.); загальні збори Батьківського кружка (14 вересня 1930 р.), Рівному (урочисте відкриття 12 вересня 1923 р.).

 

Поступове вдосконалення засобів виробництва і запровадження нових технологій вимагали відповідно підготовлених кадрів. Тому заклики здобувати освіту стосувалися не тільки її гімназійної складової, а й професійно-технічної. «Українське товариство для поширення ремесла і промислу» у вересні 1924 р. рекомендувало українцям, до часу створення достатньої кількості національних фахових шкіл, записувати дітей до польських. При цьому визнавалося, що «управи цих шкіл роблять Українцям при вписах всякі перепони, то всеж таки при упертих заходах дістається туди деякий процент нашої молодіжи і користає з науки».

 

У сегменті професійного шкільництва серед українців належною популярністю користувалися навчальні заклади товариства «Просвіта» — торговельна школа у Львові й господарсько-садівнича школа у Милуванні. Львівський заклад забезпечував підготовленими кадрами українське підприємництво, зокрема кооперативну і приватну торгівлю. Він перебував під контролем шкільної влади, тому навчання дітей державних і залізничних службовців оплачувалося з відповідних державних фондів. У 1925 р. при торговельній школі відкрили вищий кооперативний курс, випускники якого займалися організацією і здійснювали керівництво кооперативами. У 1927/1928 шк. р. у навчальному закладі навчалися 167 учнів і учениць за посередництвом 14 педагогів з вищою професійною або університетською освітою. Бібліотечний фонд включав 1054 книги і 12 фахових журналів.

 

Господарська школа в Милуванні у листопаді 1925 р. відкрила перший повоєнний сільськогосподарський курс, на який записалися 30 селянських дітей віком 18—30 років. Сприяло відновленню навчання товариство «Сільський Господар», яке забезпечило фінансову підтримку і підшукало фахових учителів-агрономів. Крім сільськогосподарських наук, городництва і пасічництва учням викладали основи кооперації, кооперативного діловодства та спілкового молочарства. Культурно-освітню складову функціонування господарської школи становили «Просвітній гурток ім. І. Франка» з драматичною секцією, товариство «Сокіл», шкільний кооператив.

 

Рільниче шкільництво на західноукраїнських землях крім української школи у Милуванні представляли ще два польські державні навчальні заклади — у Бережниці (поблизу Стрия) і Білокриниці (поблизу Кременця). У січні 1930 р. «Діло» повідомило про завершення другого курсу продуктивності сільськогосподарських тварин у школі товариства «Сільський Господар», відкритій у Коршеві (поблизу Коломиї).

 

Про зацікавленість українськими промислами і про їх розвиток свідчило започаткування відповідних шкіл і курсів, зокрема, столярсько-різьбярської робітні і школи Василя Девдюка у Косові при підтримці львівського товариства «Достава» (1923 р.), першої української приватної школи гуцульського промислу товариства «Гуцульське Мистецтво» у Косові (1923 р.), ткацької школи кружка УПТ у Борщеві (1924 р.), ткацько-килимарського курсу української фірми «Текстиль» у Раві-Руській (1928 р.).

 

Тринадцятого вересня 1925 р. відбулося урочисте відновлення діяльності української чоловічої доповняючої промислової школи ім. Б. Грінченка у Львові. Навчання відбувалося у трьох відділах — слюсарському, столярському і шевському. Її засновником було УПТ, яке згодом інформувало про функціонування п’яти подібних фахових навчальних закладів — чоловічих у Львові, Перемишлі, Станиславові та жіночих у Львові й Перемишлі. Планувалося відкриття шкіл у Дрогобичі, Коломиї, Тернополі. Серед перспективних спеціальностей, на які пропонувалося звернути увагу, називалися грабарство, кошикарство, ткацтво, електротехніка і, зовсім не поширене серед українців, перукарство (голярство, фризієрство).

 

Першою українською жіночою професійною школою середнього типу у Польщі стала приватна промислова школа сестер-василіянок (Львів, вул. Длугоша, ч. 17), яка розпочала навчальний процес у 1928 р. на основі дозволів міністерства освіти від 14 червня 1928 р. і 21 січня 1929 р. Почесним протектором навчального закладу був Михайло Коцюба, емеритований візитатор шкіл і організатор сільськогосподарського шкільництва. Рівень освіти відповідав 4—6 класам гімназії. Серед предметів — костюмологія, кравецтво, основи декорації, товарознавство, кухарство, стенографія, домашнє господарство, городництво. Школа мала свою бурсу, яка уможливлювала навчання для дівчат з-поза Львова.

 

Зазначимо, з часом бурса (інтернат, гуртожиток) стала звичною складовою організації навчального процесу і «Діло», представляючи навчальний заклад, обмежувалося фіксацією її наявності чи відсутності. Проте в окремих випадках назви бурс таки виносилися в газетні заголовки.

 

 Зокрема, 26 грудня 1923 р. виповнилося 25 років з часу заснування «Руської ремісничої і промислової Бурси», згодом — «Української ремісничої Бурси». Урочисті заходи провели 30 березня 1924 р., а перші загальні збори товариства відбулися 26 грудня 1898 р. і присвячувалися 50-річчю «народного відродження Русинів в Галичині». Засновниками бурси були Юліан Романчук, Василь Нагірний, Дем’ян Савчук, Кость Левицький та ін. Заклад забезпечував проживання і утримання для 25 вихованців. У 20-х рр. ХХ ст. їх кількість зросла до 40, з яких 13 — на безоплатній основі.

 

У 1929 р. «Діло» закликало посилити матеріальну допомогу Українській ремісничій бурсі, яка, виховуючи українських ремісників, сприяла формуванню національного характеру галицьких міст.

 

Товариство «Українська Бурса ім. митрополита А. Шептицького» була заснована у Львові у 1911 р. і відразу організувала збір коштів для придбання власної реальності. Купівля будинку (вул. Театинська, ч. 10) відбулася наприкінці 1913 р. Наступна війна, припинення навчального процесу і віддання владою приміщень бурси різноманітним орендарям призупинили цільове освоєння реальності аж до 1926 р. З цього часу товариство почало надавати матеріальну допомогу і виплачувати стипендії здібним, проте з бідних сімей, учням гімназій, вчительської семінарії, торгової та промислової шкіл. З 1 вересня 1928 р. планувалося поселення у бурсі учнів, однак рішення відтермінували через необхідність розміщення там чоловічих учительських семінарських курсів, про що просило товариство «Рідна Школа».

 

У лютому 1926 р. у Ярославі відбулися загальні збори товариства «Українська Бурса св. Онуфрія». У її власності перебував будинок з земельною ділянкою. Під час воєнних і повоєнних негараздів (1914—1925 рр.) будівля використовувалася під шпиталь і казарми. Відремонтована приватним коштом, бурса у 1926 р. прийняла 30 гімназистів і закликала небайдужих українців матеріально підтримати заклад.

 

У 1930 р. товариство «Рідна Школа» (попередня назва — Українське педагогічне товариство (УПТ) розпочало підготовку до відзначення у наступному році 50-річчя заснування. 1931 рік проголошувався ювілейним роком «Рідної Школи», а загальна програма різноманітних заходів мала тривати упродовж року. «Метою ювилейних обходів мусить стати вкорінення в цілій українській масі свідомости про значіння рідного виховання сильної характером молоді та про значіння орґанізованої боротьби за рідне шкільництво — й рідного вчителя, а вслід за тим ще більше спопуляризування значіння самої установи та її завдань і змагань».

 

Відображенням діяльності УПТ стали звіти зі щорічних зборів товариства, які публікувалися на сторінках часопису. Так, у 1922/1923 н. р. українське приватне шкільництво у Східній Галичині представляли 27 народних шкіл і 9 приватних гімназій. На листопадовому 1924 р. з’їзді УПТ наголошувалося, що політика польських законодавчих і виконавчих державних структур спрямована проти інтересів українського народу на полі шкільництва і має на меті його поступову полонізацію, а на Лемківщині, Холмщині та Підляшші взагалі заперечує можливість існування українських навчальних закладів.

 

Відповідно, основні напрямні діяльності УПТ визначалися необхідністю розвитку приватного шкільництва і боротьбою за таке освітнє законодавство, яке б забезпечило рівноправне функціонування української школи на українських етнічних землях з польською школою у межах держави.

 

Наступні збори (листопад 1925 р.) свідчили, що всі зусилля кружків УПТ відкрити нові школи виявилися марними, а загальне їх число через закриття шкільною владою зменшилося. Вимоги перевести шкільне справочинство на польськую мову, невизнання свідоцтв через відсутність у закладу «права прилюдності», заборона викладацької практики вчителям і вчителькам на підставі їх «політичної дискваліфікації», нестача шкільного приладдя й підручників ускладнювали і так не просту ситуацію.

 

У липні 1926 р. львівська дирекція поліції повідомила, що воєводство прийняло до відома зміну статуту УПТ, згідно якої затверджувалася нова назва товариства — «Рідна Школа УПТ» або скорочено «Рідна Школа». Зазначимо, що ще у 1924 р. «Діло» повідомляло про винесення цього питання на листопадовий з’їзд і його попереднє позитивне вирішення воєводством 21 серпня.

 

Кожний наступний вчительський з’їзд вирішував як протидіяти польським реаліям задля максимального використання постанов шкільного закону від 31 липня 1924 р., щоб засновувати українські державні народні, середні й фахові навчальні заклади, як розвивати приватне шкільництво (особливо його професійно-технічну складову) і мережу дошкільних установ, як відкривати нові кружки «Рідної Школи» і залучати до співпраці нових членів тощо.

 

 Від вересня 1928 р. до 30 травня 1929 р. чисельність кружків «Рідної Школи» зросла з 393 до 486, кількість членів збільшилася з 23.520 до 26.913 осіб.

 

Наприкінці 1920-х рр. товариство започаткувало проведення щорічних «прилюдних переглядів» своєї діяльності на майдані «Сокола-Батька» у Львові. У 1930 р. свято відбулося 1 червня за участю не тільки львівських шкіл, а й навчальних закладів «Рідної Школи» із Золочева, Коломиї, Рогатина, Самбора, Станиславова, Стрия, Чорткова. Після урочистого проходу майданом, колони окремих шкіл вишикувалися для спільного виконання гімнастичних вправ. Почесним гостем урочистості став митрополит А. Шептицький.

 

У 1929/1930 н. р. приватне шкільництво «Рідної Школи» у Львові представляли 11 захоронок, 9 народних шкіл, 2 доповняючі промислові і 1 торговельна школи.

 

Фінансова незалежність товариства забезпечувалася членськими внесками і пожертвами, про нестачу яких періодично наголошувалося зокрема і на сторінках «Діла». Українців закликали активніше долучатися до фінансування чи не найважливішої ділянки національного життя — освітньої, яка трактувалася як основа всіх інших змагань. Збільшенню фінансових надходжень сприяли окремі збірки на «Рідну Школу», наприклад під час Великодня і Різдва.

 

Щодо членства, то у 1929 р. «Діло» на запитання чи мільйон членів товариства — це утопія, давало заперечну відповідь: «Ні, це справа цілком можлива й навіть не так важка до переведення!». Проте, щоб досягти такої значної цифри (програма максимум) пропонувалися заходи для доведення у найближчій перспективі кількості членів до 100 тис.

 

Про діяльність «Рідної Школи» свідчили й окремі повідомлення із кружків і філій товариства у Галичі, Дрогобичі, Львові (кружок ім. князя Лева на Личакові, кружок ім. Ганни Барвінок, повітовий союз кружків), Станиславові, Тернополі, Чорткові, а також інформації про заснування кооперативу «Рідна Школа» (статут затверджений 26 червня 1924 р., завдання — організувати торгівлю книгами, підручниками, шкільним приладдям, налагодити виробництво шкільного приладдя, видавати власним коштом книги і періодичні видання виховного і наукового змісту, відкрити друкарні та палітурні), обшук поліцією канцелярії головної управи (11 лютого 1925 р.), створення окремого фонду будівництва шкіл (березень 1927 р.), відновлення функціонування книгарні (травень 1930 р., після виселення книгарні «Рідної Школи» з приміщень Ставропігії у грудні 1929 р., було винайнято приміщення у будинку «Народної Гостинниці» (Львів, вул. Сикстуська, ч. 20).

 

Історія товариства «Взаємна Поміч Українського Учительства» (ВПУУ) продовжилася під владою Польщі з рішення дирекції поліції від 28 серпня 1923 р. про закриття. Мотивацією слугувало звинувачення у порушенні статутних норм під час проведення загальних зборів 7 липня, на яких присутні виступили проти рішень польської влади у питаннях шкільництва і проти «польської державности». «Таким чином вшехпольська мафія осягнула одну з перших своїх цілей в поході проти української школи».

 

Згідно законодачих норм, ВПУУ опротестувало це рішення у міністерстві внутрішніх справ і через вісім місяців змогло відновити діяльність та провести вчительський з’їзд у липні 1924 р. Однією з актуальних проблем українських педагогів була звична практика їх службового переведення у «найдальші закутини корінної Польщі» і відмова у працевлаштуванні з простим поясненням «dla braku wolnych posad». Ці питання стали предметом обговорення на зустрічах представників товариства і послів Українського сеймового клубу у міністерстві освіти та з прем’єр-міністром у червні 1925 р. Чиновники запевнили, що не знали про глибину проблеми і обіцяли виправити ситуацію.

 

У липні 1930 р. ВПУУ відзначило 25-річчя заснування. На цей час товариство здійснювало діяльність за посередництвом 47 окружних відділів, а у його власності перебували будинки у Львові й Мушині, санаторій у Ворохті, земельна ділянка у Криниці. Працю та ідеї вчительської організації популяризували двотижневик «Учительське Слово» і педагогічно-методичний місячник «Шлях навчання й виховання».

 

Товариство українських вчителів середніх і вищих шкіл «Учительська Громада» у 1930 р. нараховувало 12 філій і 5 кружків. Більшість філій у своїй структурі мали читальню, бібліотеку, позичкову касу, підготовчі курси для молоді та періодично влаштовували публічні виклади. При централі у Львові діяли комісії — українознавства, історична, географічна. Географічна комісія у вересні 1929 р. провела у Львові перший на західноукраїнських землях науково-педагогічний з’їзд географів, який у свою чергу дав почин до заснування окремої географічної комісії НТШ. Пресовим органом товариства був журнал «Українська Школа».

 

Зазначимо, що 4 квітня 1926 р. при «Учительській Громаді» був створений окремий комітет учителів українських приватних середніх шкіл.

 

У квітні 1923 р. «Діло» стверджувало, що Український таємний університет у Львові «існує і розвивається», незважаючи на переслідування поліції. Навчання відбувалося на трьох факультетах — філософському, правничому і медичному. Працюючи «де факто», ректорат Українського університету вимагав від влади узаконення вишу від часу заснування і поділу Львівського університету ім. Яна Казимира, який перебував у статусі утраквістичного, на два окремі — польський і український — вищі навчальні заклади.

 

Також у Львові діяла Українська висока технічна школа, початок якій поклали технічні курси, проведені Технічним товариством у квітні—липні 1920 р. Українська політехніка мала три факультети — будівельної інженерії, машинної інженерії (електротехнічний), лісової інженерії. Згодом додався агрономічний факультет. Інформації про умови прийому до обидвох вишів публікувалися на сторінках «Діла».

 

Тридцятого червня 1923 р. українські наукові, педагогічні, культурно-освітні інституції та чільні представники українства звернулися до польського сейму і сенату з проханням ухвалити закон про заснування у Львові державних українських університету і політехніки шляхом удержавлення уже діючих приватних українських вишів. Звернення ґрунтувалося на 24 і 26 параграфах закону від 26 вересня 1922 р., згідно з якими Польська держава взяла на себе зобов’язання заснувати український університет упродовж двох років від часу оголошення закону.

 

Редакція «Діла» негативно оцінила це звернення. Головною помилкою називалося усунення від університетської справи політичних чинників і безпосередня подача петиції до сейму без залучення Української парламентської репрезентації.

 

Для розуміння відношення польської влади до університетського питання зацитуємо міністра освіти Станіслава Ґломбінського, який, називаючи українців не інакше як «русини», пропонував відкрити «руський» виш у Варшаві: «Університет буде мабуть поміщений на Празі (передмістя Варшави). Одначе зявляється можливість, що будуть нові перепони, бо частина українського громадянства зі Сх. Галичини (в ориґіналі: “Всходнєй Малопольскі”) в збірній петиції, внесеній до міністерства освіти, домагається лєґалізації т. зв. “тайного університету” у Львові і заснування в тім місті українського університету і політехніки. Розуміється, не може бути мови про якунебудь лєґалізацію чогось, що реально не істнує і що було фікцією академічної школи… Зрештою, ніяке компетентне наукове тіло не провірювало ані програм тих курсів, ані наукових кваліфікацій викладаючих. Також не може бути мови про вибір на осідок університету для Українців міста Львова, котре тоді стало би огнищем політичної боротьби, а не середовищем поважної наукової праці».

 

Такий підхід перетворював справу українського університету на суто політичну, в основі якої було порушення польською владою власного законодавства і міжнародних правових актів щодо Східної Галичини.

 

«Діло» акцентувало, що прагнучи припинити діяльність Українського таємного університету, львівська поліція проводила обшуки в українських інституціях, де могли відбуватися заняття, зокрема у Науковому товаристві ім. Шевченка, Національному музеї, Музичному товаристві ім. М. Лисенка, товаристві українських техніків «Основа», товариствах «Просвіта» і «Зоря», у приватних помешканнях імовірних викладачів, конфісковувала, якщо натрапляла на студентів і викладачів, їхні книги і записники. Не поодинокими були і арешти. В окремих випадках вдавалося сфотографувати сцену «ловів» студентів і професорів. Відповідні знимки ставали доказом «“опіки” “братнього народу”».

 

П’ятнадцятого жовтня 1923 р. Польська телеграфічна агенція розповсюдила комунікат, у якому українські університет і політехніка у Львові називалися нелегальними навчальними закладами, дипломи про закінчення яких не матимуть жодної юридичної сили. Також не визнаватимуться дипломи, видані за кордоном на підставі навчання у цих вишах. На початку наступного року у польському сеймі була внесена інтерпеляція про нібито «толерування» органами місцевої влади Українського університету у Львові, на яку міністр внутрішніх справ дав письмову відповідь і запевнив, що існування будь-яких таємних організацій, зокрема і наукових, недопустиме. Як результат поліція заборонила діяльність усіх українських студентських організацій — «Академічної Громади», «Академічної Помочі», «Основи», «Медичної Громади», «Крайового Студентського Союзу».

 

Важливим чинником польсько-української суперечки щодо університету стало місце його розташування. Польська сторона усіляко заперечувала право українців на свій виш у Львові, пропонуючи на цю роль Станиславів, Луцьк чи Варшаву, стверджуючи про цьому, що ініціатива виходить від самих українців. Українцям, у свою чергу, доводилося спростовувати польські інформації, доводячи право на розміщення національного вишу у галицькій столиці.

 

У лютому 1924 р. сенатська освітня комісія визначила, що місцем осідку українського університету повинна стати Варшава. Питання української політехніки взагалі знімалося з порядку денного як неактуальне.

 

Двадцятого травня того ж року у сеймі представник польської фракції ППС (польська соціалістична партія) оприлюднив «нагле внесення» у справі заснування українського університету у Львові. Українські посли не підтримали цього внесення, бо вимагали не креування вишу, а удержавлення уже існуючих університету і політехніки.

 

Згодом польська сторона почала розглядати можливість відкриття двох українських факультетів при Краківському університеті, на що «Діло» лаконічно відповіло: «Львів є серцем Зах. України, і тому місцем для українського університету є тільки прастара столиця кн. Льва, природний центр всіх українських земель в сучасних границях Польщі, осідок української Академії Наук — Наук. Тов. ім. Шевченка і багатьох освітно-культурних українських інституцій. Глум і насміх теж мають свої межі. Нікому не вільно безкарно перетягати натягненої струни. Без “українського університету”… в Кракові український народ обійдеться, як обходився без нього досі».

 

Урядовий проєкт передбачав тільки річний побут двох українських факультетів при Краківському університеті, після чого окремий виш пропонувалося відкрити в одному з міст Східної Галичини. З цього приводу, за повідомленням преси, відбулися перемовини міністра освіти з Романом Смаль-Стоцьким. «Діло» у свою чергу відзначило, що Р. Смаль-Стоцький не мав жодних повноважень на контакти з представниками польської влади від імені українців в університетській справі. Проти краківського варіанту виступили з офіційними комунікатами Тісніший народний комітет УНТП і кураторія Українських високих шкіл.

 

У липні 1924 р. справу українського університету розглянула спеціальна нарада у міністерстві освіти. Присутні говорили про лояльність і необхідність відкриття «руського» університету поки що у Кракові. Для вирішення справи по суті створювалася організаційна комісія, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру і мала складатися з голови, заступника, чотирьох професорів Яґеллонського університету і чотирьох професорів-українців.

 

Наступного місяця (30 серпня) професори-українці колишніх австрійських університетів на з’їзді у Празі ухвалили відповідь на варшавське рішення і чітко окреслили українські вимоги: осідок — Львів, назва — Український університет, мова (урядова, викладова, іспитова) — українська, основа організації — автономність, рівноправність з іншими державними вишами, дата відкриття — 1 січня 1925 р. Подібні пропозиції містили і резолюції довірочних громадських зборів, проведених у Львові 8 вересня 1924 р.

 

У подальшому «Діло» інформувало про перемовини влади з українськими професорами і взаємну неприйнятність висунутих вимог. Українська сторона формувала і відстоювала власну позицію виходячи з норм закону, ухваленого польським сеймом 26 вересня 1922 р. Відповідну інтерпеляцію у грудні 1924 р. скерували до прем’єр-міністра і міністра освіти посли Українського сеймового клубу. Зазначимо, що відповідь на цю інтерпеляцію міністерство освіти надало аж у листопаді 1926 р., тобто через два роки.

 

У наглому внесенні посла Сергія Хруцького (лютий 1926 р.) наголошувалося: «Невиконання закону з дня 26 вересня 1922 р. є запереченням ідеї правопорядку і свідчить про невиконання Польщею міжнародніх зобовязань, бо цілий цей закон взагалі, а постанови про заснування українського університету зокрема, мають характер міжнароднього зобовязання польської держави. Тільки маючи на увазі істнування цього закону рішила Рада Амбасадорів про прилучення Східньої Галичини до польської держави». Внесення посла супроводжувалося законопроєктом Українського сеймового клубу про заснування українського університету у Львові.

 

У 1927 р. «Діло» наголосило, що на ніяку карикатуру університету українці ніколи не погодяться, і що сама справа втратила свою початкову гостроту. На цей час українську вищу освіту почали представляти українські університети і наукові осередки радянської України, Чехословаччини, Німеччини. Щодо Чехословаччини, то тут діяли три українські виші — Український вільний університет у Празі, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, Українська господарська академія у Подєбрадах.

 

Діяльність Українського таємного університету у Львові та заходи польської влади по його ліквідації призвели, серед іншого, до закриття всіх українських студентських товариств, про що згадувалося вище. Згодом частина з них відновила діяльність. Зазначимо, що тактику галицького студентства підтримав з’їзд студентів Волині, який відбувся 29 липня 1923 р. Прийняті резолюції визнавали необхідність функціонування українських вишів і вимагали від УПР вжити негайних заходів задля легалізації Українського університету і Української політехніки у Львові.

 

Десятого грудня 1922 р. відбулися перші повоєнні збори товариства українських студентів політехніки «Основа», на яких створили видавничу, регламентну, термінологічну комісії та реорганізували комітет будівництва «Українського Технічного Дому» («Дому Українського Техніка»). Бібліотека товариства, яке у травні 1923 р. відзначало 25-річний ювілей, нараховувала 850 томів. У січні 1924 р. львівська дирекція поліції заборонила товариство «Основа», мотивуючи рішення твердженням про порушення статуту.

 

У лютому 1927 р. товариство відновило діяльність, а причиною кількарічної затримки із затвердженням нового статуту, стала непоступливість української сторони щодо прав української мови. Врешті-решт статут затвердили, визнавши урядовою мовою товариства «руську» мову. Відновив роботу і комітет будівництва «Дому Українського Техніка», зведення якого планувалося на площі, подарованій св. п. професором Іваном Левинським. Членами товариства наприкінці 1927 р. були 198 студентів і студенток Львівської політехніки, а його структура складалася з комісій (допомогова, комітет будівництва «Дому Українського Техніка», культурно-освітня), секцій (руханкова, фотографічна), клубів (радіо-клуб).

 

Дбаючи про національний технічний кадровий потенціал товариство «Основа» у березні 1929 р. виступило із закликом до товариства «Рідна Школа» більше уваги приділити розвитку математично-природничих середніх шкіл. Зі свого боку, «Основа» зобов’язовувалася організувати підготовчі курси до вступних іспитів у політехніку. Задля виховання національно свідомої ремісничої та робітничої молоді пропонувалося засновувати українські професійно-технічні навчальні заклади нижчого і середнього типу.

 

Під час чергових загальних зборів товариства українських студентів політехніки (30 листопада 1930 р.), які відбувалися у головному корпусі Львівської політехніки, до залу вдерлася юрба студентів, яка спочатку вимагала звільнити приміщення, а згодом — прийняти «резолюції лояльності супроти Польщі». Присутній на зборах представник ректорату  замість закликати непроханих «гостей» до порядку, просто заборонив подальше проведення заходу. Відповіддю стало українське студентське протестне віче, на якому інцидент назвали черговою провокацією польської молоді, яка «веде систематичну акцію в ціли унеможливлення студій українській молоді у польських високих школах». Вихід із неприйнятної ситуації українська сторона вбачала у негайному заснуванні українських вишів у Львові.

 

Одинадцятого лютого 1924 р. у приміщенні товариства «Українська Бесіда» відбувалися загальні збори товариства «Медична Громада». Одночасно з цим поліція провела обшук і опечатала приміщення самої «Медичної Громади», після чого, за логікою подій, слідувала заборона діяльності. Після відновлення у 1926 р., «Медична Громада» знову почала представляти інтереси українських студентів медичного факультету Львівського університету.

 

У 1925 р. студенти-українці Львівського університету згуртувалися у товаристві «Студентська Громада», історія якого не була довгою. Уже 25 березня 1929 р. сенат університету видав розпорядження про розпуск товариства нібито через порушення статутних положень.

 

Через рік (28 березня 1930 р.) у Львівській духовній семінарії відбулися установчі збори товариства «Обнова», яке об’єднало українських студентів-католиків усіх вишів Львова. Створення нової студентської структури привітав митрополит А. Шептицький.

 

Окремі повідомлення «Діла» стосувалися видавничо-торговельно-кредитного кооперативу «Правник» (створений студентами-правниками Українського таємного університету в лютому 1923 р.), кооперативу «Студентська Самопоміч» (створений у 1922 р.), а також спроб студентів-істориків Львівського університету заснувати «Товариство студентів-українців гуманістичного виділу у Львові» (1925—1927 рр.).

 

Об’єднувати і координувати працю українських студентських організацій Європи, Америка та Азії (крім Радянського Союзу) покликаний був Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС), заснований у Празі у 1922 р. Його перший з’їзд пройшов у Данцигу 11—18 липня 1923 р. Справа матеріального забезпечення студіюючої молоді була визначальною на студентському форумі. Наступного року делегація ЦЕСУС брала участь у роботі ІІ Конгресу міжнародної студентської конференції (Варшава, 12—24 вересня). На листопад 1929 р. ЦЕСУС об’єднував понад 30 студентських організацій.

 

Діяльність українських студентських структур, що функціонували у різних європейських містах, знаходила відображення на сторінках часопису «Діло». Це, зокрема, Берлін (Спілка студентів-українців у Німеччині, Українсько-грузинське студентське товариство, Централя українських студентських організацій у Німеччині, Гурток студентів-українців Високої технічної школи у Шарлоттенбурзі), Варшава (Українська студентська громада), Відень (академічне товариство «Січ»), Вільно (тепер — Вільнюс; Кружок українських студентів), Ґрац (товариство українських студентів «Січ», організація українських студентів «Вільна Громада»), Данциг (тепер — Ґданськ; союз українських студентів «Основа», товариство українських студентів-хіміків «Смолоскип»), Кеніґсберґ (Вільна громада студентів-українців), Краків (Українська студентська громада), Леобен (товариство українських студентів-гірників «Молот»), Льєж (Громада українських студентів, Національний союз українських студентів у Бельгії), Познань (Громада студентів-українців), Прага (українське академічне братство «Запороже», Український гурток геологічних студій, Союз Підкарпатських українських студентів, Українська громада студентів з Волині, Холмщини, Полісся й Підляшшя), Чернівці (Союз українських студентських організацій Румунії).

 

Крім політичних, емігрантських, економічних, релігійних, педагогічних, студентських інституцій про які згадувалося вище, редакція часопису у досліджуваний період значну увагу приділяла також висвітленню діяльності інших українських товариств (як із продовжуваною історією, так і новостворених) допомогового, культурно-освітнього, наукового, професійного (адвокати, інженери, купці, лікарі тощо), мистецького, спортивного спрямування.

 

Після поразки у Визвольних змаганнях важливою складовою збереження національної ідентичності стала справа організації опіки над могилами українських військовиків, які загинули у 1914—1920 рр. У галицькій столиці цю місію виконував Львівський комітет охорони воєнних могил, який щороку у переддень Зелених свят організовував впорядкування поховань героїв (відновлення хрестів, табличок, підсипання могил). У святковий день відбувався багатолюдний похід на Личаківське і Янівське кладовище, де проходили молебні і покладання вінків. У 1924 р. процесія нараховувала близько 10 тис. учасників. Подібні вшанування були характерними для усієї Галичини.

 

У 1927 р. дійшло до заснування Товариства охорони воєнних могил (ТОВМ), статут якого Львівське воєводство затвердило 25 березня. Установчі збори провели 2 травня. Головну раду очолив Броніслав Янів. Наступного року інституція ініціювала створення реєстру членів-опікунів стрілецьких могил. Юридичні й фізичні особи, які зголошувалися, виділяли 15 зол. на догляд за окремим похованням (кількість не обмежувалася). Список опікунів публікувався у «Ділі» з 20 травня.

 

На загальних зборах ТОВМ (31 травня 1929 р.) було повідомлено про завершення впорядкування могил українських героїв на Личаківському (118 поховань) і Янівському (761 поховання) кладовищах. На першому з них на всіх могилах встановили бетонні знаки у формі старих запорожських хрестів, виконаних за проєктом Петра Холодного і Левка Лепкого.

 

У травні 1930 р. структуру ТОВМ представляли 27 філій. Членами товариства рахувалися 738 звичайних членів і 521 член-опікун (це без даних з філій, проте за звітами з попереднього року 14 філій сумарно нараховували 651 члена).

 

На початку березня 1930 р. ТОВМ створило комітет, якому було доручено зайнятися спорудженням пам’ятника на місці кладовища українських переселенців (11 тис. поховань) у Ґмінді (Австрія), який міська рада вирішила ліквідувати й облаштувати там парк. Комітет очолив єпископ Іван Бучко. Юридичною стороною питання опікувався віденський адвокат Назар Світлик.

 

Не завжди акції вшанування пам’яті українських героїв, які загинули у 1914—1920 рр., чи спорудження пам’ятних знаків відбувалися без перешкод з боку місцевої влади. Наприклад, у 1923 р. громади сіл Піски і Острів (поблизу Щирця) вирішили встановити на могилах жовнірів-односельців, які загинули у боях 1919 р. і були поховані біля горішньої щирецької церкви, кам’яний пам’ятник і освятити його у храмовий празник Різдва Пресвятої Богородиці. За п'ять днів до свята місцева жандармерія заборонила акцію, а у день празника людям не дозволили наближатися до незакінченого пам’ятника, який охороняли посилені кордони жандармерії.

 

У червні 1929 р. представники Тернопільського воєводства і поліції розкопали чотири могили українських січових стрільців на горі Лисоня (поблизу Потуторів Бережанського повіту) і перевезли їх на військове кладовище у Потуторах, де перепоховали у спільній могилі. Ексгумація відбувалася без належних формальностей. Бережанська філія ТОВМ звернулася у цій справі до міністра внутрішніх справ. Зважаючи на резонанс у суспільстві й протести, стрілецькі рештки були повернуті на Лисоню. Влітку наступного року Чортківське староство видало розпорядження про ексгумацію поховань українських військовиків і перенесення останків до спільної могили у Чорткові. Обурення викликало те, що відповідальний за справу ексгумації «не завдав собі найменшого труду, аби вишукати могили розпорошені по полях, лісах і по ровах доріг, а виключно занявся ексгумацією тлінних останків українських поляглих, яких могили давно вже впорядковано та якими опікувалася філія Товариства Охорони Воєнних Могил у Чорткові».

 

Збереженням українських поховань займалося не тільки ТОВМ. В ролі опікуна виступали також інші українські структури на місцях. Зокрема, Українське допомогове товариство у Ліберці (Чехія) у червні 1927 р. відкрило пам’ятник помершим борцям за волю українського народу. В газетному оголошенні публікувався список вояків УГА, похованих на військовому кладовищі у Ліберці. Українська станиця у Каліші (Польща) наприкінці 1927 р. оголосила збір коштів для викупу землі під українським кладовищем у Щипйорно, яка перебувала у приватній власності і власники якої прагнули закриття кладовища.

 

Зелені свята стали не тільки символом урочистого вшанування українцями військових поховань, а й днями українських інвалідів. Наданням їм матеріальної та лікарської допомоги займалося Українське крайове товариство опіки над інвалідами (УКТОНІ). Зібрані пожертви в краю і за кордоном дозволяли утримувати «Дім Українських Інвалідів», робітню протезів, оплачувати лікування і операції, надавати матеріальну допомогу. Під час щорічних обходів могил борців за волю України, УКТОНІ закликав пам’ятати про тих, хто залишився живим, і робити пожертви на Фонд українських інвалідів. Таку ж акцію УКТОНІ проводив і 1 листопада у річницю Листопадового зриву. Наголосимо, що «інвалідський» закон з 18.ІІІ.1921 р. не визнавав вояків УГА, які у результаті бойових травм стали каліками, воєнними інвалідами.

 

Перші філії товариства запрацювали у Самборі, Тернополі, Чорткові, Яворові у 1926—1927 рр. У містах без філій представницькі функції УКТОНІ виконували інші українські структури, зокрема «Просвіта» і «Союз Українок». Наприкінці 1926 р. у товаристві були зареєстровані 365 інвалідів УГА. Крім того на облік поставили і близько 500 інвалідів колишньої австрійської армії, яким польський уряд з різних причин відмовив у належних виплатах. Український сеймовий клуб на осінній сесії вніс інтерпеляцію з вимогою реєстрації і надання інвалідських пільг колишнім військовикам, уродженцям Галичини, без огляду на те, у якій армії вони служили у 1914—1921 рр.

 

У 1929 р. основні витрати УКТОНІ складалися з матеріальних допомог, якими користувалися 521 інвалід, видатків на утримання «Дому Українських Інвалідів» і закладу для легеневих хворих у Винниках, виготовлення протезів.

 

Матеріальну і моральну підтримку вдовам і сиротам по українських військовиках УГА надавав Український фонд воєнних вдів і сиріт, створений у квітні 1920 р. Після перерви у діяльності у др. пол. 1920-х рр., товариство відновилося на початку 1930 р. і закликало усіх українців поповнювати ряди гуманітарної інституції, складаючи добровільні датки задля покращення нелегкої долі вдів і сиріт по українських героях.

 

Допомогою вдовам і сиротам по священниках Львівської архиєпархії займався Вдовичо-сиротинський фонд у Львові, а Станиславівської єпархії — Братство св. Ольги у Станиславові.

 

Львівська філія Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю (УКТОДОМ) з нагоди організовуваного 1—8 червня 1924 р. «Тижня Української Дитини» звернулася з проханням до священників провести у вказаний період відповідні збірки по церквах. Філія утримувала порадню матерів (для вагітних і немовлят) у Львові, бібліотеку для дітей, опікувалася найбіднішими з них, допомагаючи одягом і харчами. У 1926 р. порадня матерів переїхала до нового приміщення (вул. Ходоровського, ч. 15), подарованого митрополитом А. Шептицьким, який 13 червня особисто здійснив чин посвячення. При товаристві розвинула діяльність видавнича секція, яка видавала книжки з ділянки охорони материнства та опіки над дітьми. До березня 1927 р. було видано 6 книжечок загальним тиражем 17.500 примірників.

 

У 1928 р. УКТОДОМ відзначило 10-річчя від дати заснування Львівської філії, яка припадала на 8 березня 1918 р. Згодом філії запрацювали й у інших галицьких містах, а їх загальна кількість у 1929 р. зросла до 37. Діяльності деяких з них, зокрема у Калуші й Тернополі, присвячувалися окремі дописи. Товариство утримувало дитячі заклади і садочки, бібліотеки, курси виховательок дитячих садочків, порадню матерів, кварцеву лампу, дантистичну амбулаторію, надавало допомогу найбіднішим дітям, влаштовувало концерти, вистави, дитячі свята тощо.

 

Головний виділ УКТОДОМ складався з трьох комісій — організаційної, фінансової і статутної. При товаристві діяла пластова секція — Кружок приятелів пластової молоді «Пласт-Прият».

 

Газетні повідомлення стосувалися Українського комітету допомоги репатріантам, створеного у Львові у 1923 р., і Комітету допомоги політичним в’язням, заснованого у Львові у 1918 р., розпущеного владою за порушення статуту 20 березня 1929 р. і відновленого п. н. Українське добродійне товариство, яке до затвердження нового статуту діяло п. н. Український добродійний комітет.

 

Інтереси безробітних державних службовців, українців за національністю, які працювали за австрійської чи української влади, а за польської не були працевлаштовані, представляв Крайовий комітет зльокавтованих службовиків Галичини, очолюваний Іваном Ліщинським. Чотирнадцятого жовтня 1923 р. відбулися довірочні збори комітету, який відстоював інтереси близько 4 тис. безробітних. Було констатовано, що звернення до різних державних структур з вимогою позитивного вирішення питання з їхнім працевлаштуванням, виявилися марними.

 

Бажання створити власну організацію довший час було безуспішним, бо уряд не приймав до відома пропонований статут Товариства зльокавтованих службовиків. Щойно 4 травня 1927 р. Львівське воєводство затвердило статут товариства «Взаємна допомога непринятих до служби службовиків бувшої австрійської і російської держави та емеритів». Головна мета новоствореної інституції полягала у наданні моральної і матеріальної допомоги зльокавтованим службовцям.

 

Продовжив роботу Пенсійний інститут українських приватних службовців у Львові, керівництво якого повсякчас нагадувало про необхідність страхування. Разом з цим, на кожних чергових зборах організації зазначалося, що не всі працедавці сумлінно виконують зобов’язання щодо убезпечення своїх працівників.

 

Захист станових інтересів і допомогова акція задля забезпечення матеріальних і культурних потреб українських пенсіонерів стала базовою у діяльності товариства емеритів «Поміч», створеного у Львові у 1925 р. під головуванням Алойсія Добрянського. Затвердження статуту Львівським воєводством відбулося 22 травня, а установчі збори провели 1 серпня.

 

Реалії життя у Польській державі спонукали «Союз Українок» розширювати діяльність на північно-західні українські землі — Волинь, Холмщину, Полісся і Підляшшя. Так, 15—22 жовтня 1923 р. товариство провело збірку книжок для «наших братів зпоза сокальського кордону». Пріорітетними називалися книги і підручники з українознавства. Серед першочергових завдань визначалися також налагодження зв’язків з міжнародними жіночими структурами  і розвиток власних пресодруків.

 

Щоб покращити матеріальне становище, головний виділ «Союзу Українок» закликав жіноцтво, яке було лідером з організації збірок на потреби «Рідної Школи», інвалідів, політичних в’язнів, дітей тощо, хоча б одну акцію проводити на користь власного товариства.

 

Новий статут «Союзу Українок» Львівське воєводство затвердило 10 травня 1924 р. Згідно документа юрисдикція товариства поширювалася на Львівське, Станиславівське, Тернопільське і Краківське воєводства, а напрямні його роботи виключали політичну складову. Проте важко було функціонувати у польських реаліях без перетинання з політикою. Четвертого січня 1925 р. поліція попередила жіночу організацію про можливе закриття через прояви діяльності «з яскравою політичною тенденцією».

 

На щорічних загальних зборах (з’їздах, конгресах) українське жіноцтво на тлі повідомлень про розростання жіночого руху у світі обговорювало питання про поглиблення власного впливу в українських селах, участь жінок у політичному і кооперативному русі, розвиток шкільництва для дівчат, виховання дітей і молоді, відношення до фемінізму.

 

На початку 1928 р. «Союз Українок» об’єднував 32 філії, 9 самостійних кружків, 10 жіночих товариств, які за своїми статутами не могли бути філіями «Союзу Українок», та 50 кружків по філіях. Упродовж 1927 р. було започатковано 9 курсів крою та шиття і 2 курси домашнього господарства, проведено з’їзд жіночих кооперативів, які діяли під одною назвою «Труд». Також організоване українське жіноцтво взяло участь у виборах до громадських рад — понад 50 галицьких українок стали радними. Наступного року їхні представниці, Мілена Рудницька і Олена Кисілевська, поповнили ряди Української парламентської репрезентації.

 

У 1928 р. українські жінки повністю або у переважній більшості формували штат таких львівських інституцій, як товариство «Українська Захоронка», товариство «Вакаційних Осель», «Марійське Товариство», «Порадня Матерів», «Комітет Допомоги Політичним В’язням», «Кружок “Рідної Школи” ім. Г. Барвінок», «Труд». Пресодруком «Союзу Українок» був тижневик «Жіноча Доля», який виходив у Коломиї.

 

Попередження про можливе закриття анонсоване у 1925 р. знайшло своє практичне втілення у 1929 р. — 16 березня Львівське староство заборонило діяльність «Союзу Українок». Мотивацією такого рішення слугувала нелегальна збірка коштів нібито членкинями товариства на користь Комітету допомоги політичним в’язням, проведена 17 лютого у Преображенській церкві після панахиди за св. п. Ольгою Басараб. Акцію назвали політичною, а майно «Союзу Українок» опечатали. Проти рішення влади виступили посли Українського сеймового клубу, які 20 березня оголосили відповідний внесок. Зазначимо, що рішення Львівського староства було позитивно сприйняте у радянській Україні — відповідну статтю опублікував київський часопис «Пролетарська Правда».

 

Опротестування виділом «Союзу Українок» рішення староства перед Львівським воєводством було позитивно вирішене на користь українок і товариство успішно продовжило функціонування. Подібну ситуацію у 1924 р. пережила і філія товариства «Жіноча Громада» у Тернополі. Одна з причин — участь у підготовці до панахиди за св. п. О. Басараб.

 

У 1930 р. «Союз Українок» розіслав до жіночих організацій у цілому світі протест проти «червоного терору», розгорнутого у радянській Україні проти представників різних суспільних верств, найперше — проти інтелігенції. «В імя культури та справедливости звертаємось до Вас з проханням дати нам моральну піддержку проти тих гнобителів свобідної думки, ворогів поступу, науки й культури, проти тих, що підривають основи реліґії, науки, культури, права й родини — і всі принціпи, які творять основу всякої правової держави».

 

З року в рік товариство «Вакаційних Осель» продовжувало роботу по організації літнього відпочинку бідної львівської шкільної дітвори віком 7—14 років по галицьких селах. Перед канікулами товариство проводило збірку пожертв на «вакаційні оселі». Проте через незначні надходження від збіркових акцій, управа інституції змушена була звертатися до сільських громад і поодиноких родин з проханням про безкоштовне розміщення дітей. Влітку 1925 р. завдяки підтримці митрополита А. Шептицького відновила роботу оселя у Милуванні при господарсько-садівничій школі товариства «Просвіта».

 

У 1925 р. товариство «Українська Захоронка», яке на цей час опікувалося вісьмома дошкільними закладами у Львові, відзначило 25-річчя заснування. Ювілейний рік управа інституції розпочала Маланчиним вечором і закликом до українців Львова записуватися у члени гуманітарного товариства. Зазначимо що установчі збори «Української Захоронки» відбулися 1 лютого 1901 р., а першу захоронку відкрили у травні 1902 р. Друга дата дозволила «Ділу» і у 1927 р. знова писати про 25-річчя, однак тепер — діяльності товариства. Станом на лютий 1929 р. «Українська Захоронка» у Львові опікувалася десятьма дошкільними закладами, у яких перебували 450 дітей, а її членами були 400 містян.

 

Через брак фондів товариство не змогло поширити діяльність за межі Львова, проте у Галичині й на Волині поступово відкривалися дитячі садочки, якими опікувалися інші товариства, зокрема «Союз Українок», «Просвіта», «Рідна Школа» тощо. У квітні 1930 р. при товаристві «Рідна Школа» створили окрему комісію, яка мала централізувати справу дошкільного виховання. До складу комісії увійшли представники «Рідної Школи», «Просвіти», «Української Захоронки», Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю.

 

Установчі збори Товариства жінок з вищою освітою відбулися у Львові 18 жовтня 1924 р. Управу інституції очолила Олена Степанів-Дашкевич. Завдання інституції полягали у представленні інтересів жінок з вищою освітою і захисті їхніх прав. Через рік товариство нараховувало 46 членкинь.

 

Крім цього, «Діло» інформувало про Жіночий кружок УНДО у Тернополі (заснований 7 квітня 1926 р. під головуванням Блянки Баран, об’єднував 70 тернопільських міщанок), Комітет допомоги вдовам і сиротам по священниках у Львові (заснований 13 грудня 1926 р. під головуванням Наталії Дзерович і під патронатом митрополита А. Шептицького, головне завдання — будівництво «Дому для вдів і сиріт по священниках» на площі, придбаній Товариством св. Апостола Павла), Союз українок-емігранток у Польщі (чергові загальні збори відбулися у Варшаві 8 грудня 1929 р.).

 

У 1929 р. об’єднане у різних товариствах і організаціях українське жіноцтво, а також представники товариств «Просвіта», «Рідна Школа», Пласт, наслідуючи приклад інших країн, проголосили 12 травня — Днем Української Матері. «Цей день мусить стати загальним, збірним святом цілої нашої суспільности. В цей день українське громадянство освідомить собі, що слово “мати” — це “велике слово”, бо мати виховує діти, з яких виростає молодь, що творить пізніше народ. Таким робом у руках матері спочиває доля народу, його будучність».

 

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) провело чергові загальні збори 2 листопада 1923 р. у залі музею Товариства за участю 40 членів. Вперше за всю історію НТШ, на зібранні науковців був присутній представник дирекції поліції. «Діло» жартувало, що у такий спосіб львівська поліція вирішила вшанувати 50-річчя наукової інституції. Обговорюючи поточну ситуацію, присутні констатували факт значного погіршення матеріального становища НТШ, вказали на недружні заходи польської влади (заборона на відкриття університетських курсів і друкування шкільних книжок) та ворожі замахи на майно Товариства (йшлося про вибухи у будинку НТШ і «Академічному Домі»). Новим головою обрали Кирила Студинського, який обіцяв максимальні зусилля спрямувати на покращення фінансового стану НТШ.

 

Матеріальну скруту Товариство насамперед пояснювало воєнним лихоліттям, під час якого російська окупаційна влада вивезла зі Львова новий друкарський верстат і частково знищила чи розграбувала рукописи співробітників, бібліотечні та музейні фонди. Реалії польської влади принесли руйнування від вибухів у будинку НТШ, відсутність прибутків від нерухомого майна через закон про льокаторів, обмеження роботи друкарні, занепад (через дорожнечу книжкової продукції) книгарні. Якщо до Першої світової війни Товариство упродовж року друкувало 20—25 наукових книг і збірників, то за два роки (1922 і 1923) випустило тільки 6 одиниць друкованої продукції.

 

Щоб зарадити ситуації, НТШ у 1923 р. вперше від часу заснування звернулося до громадянства за матеріальною допомогою. Списки жертводавців публікувалися на сторінках «Діла» під заголовком «На ювилейний дар для Наукового Товариства ім. Шевченка зложили…».

 

У таких умовах, 16 грудня того ж року НТШ провело урочисту академію з нагоди 50-річчя заснування і 30-річчя перетворення Товариства у наукове. Поліційний дозвіл на її проведення базувався на умові, що програма заходу ні в чому не відійде від «строго наукового характеру». А при будь-яких «політичних натяках» проведення академії буде примусово зупинене і у подальшому самому Товариству може загрожувати заборона діяльності. Незважаючи на умови, урочистість пройшла достойно.

 

Повідомляло «Діло» і про обрання нових дійсних членів чи заплановані до друку видання. Коротку полеміку на сторінках газети викликав факт обрання митрополита А. Шептицького дійсним членом НТШ з мотивацією «як ученого знавця української культури, історії церкви та основника “Національного Музея”». Рішення філологічної секції від 31 травня 1925 р. підтримав і затвердив виділ Товариства 20 червня.

 

Незгоду з таким рішенням висловили Михайло Рудницький і Олександр Барвінський, один із найстарших членів філологічної секції. На їхню думку мало місце порушення 10 параграфа статуту, у якому критеріями обрання дійсних членів визначалися самостійні наукові праці або визначна участь у виданнях Товариства. На думку О. Барвінського, до особи А. Шептицького могли би застосувати 14 параграф, який передбачав обрання почесними членами «людей заслужених для науки, штуки, письменства, або для самого Товариства». У цьому випадку необхідним критерієм ставало заснування «Національного Музею». Однак критику О. Барвінського викликала «митрополича цензурна енцикліка», яка забороняла проведення самостійних наукових досліджень і публікацію їхніх результатів без попереднього схвалення митрополичим ординаріатом. Такий підхід, на його думку, нехтував принципом свободи науки, який обстоювало НТШ. Голова наукової інституції К. Студинський пояснив ситуацію особистою упередженістю дійсного члена Товариства.

 

Влітку 1924 р. власністю НТШ стали викуплені від родини предмети з особистого кабінету Івана Франка, серед яких робочий стіл, шафа, фотель, канапа та ін. Згідно Франкового заповіту Товариству належали його архів і бібліотека. У 1926 р. наукова інституція заявила про необхідність створення окремого кабінета письменника, у зв’язку з чим оголосила про збір пам’яток (листування, рукописи, фотографії, предмети щоденного вжитку тощо), які мали сприяти дослідженню життя і творчості І. Франка.

 

Незважаючи на те, що у 1929 р. НТШ прийняло нові правописні норми затверджені у радянській Україні, «Діло» у спеціальній рубриці «Куток мови» серед інших видань критикувало і «Записки НТШ» та «Хроніку НТШ» за недотримання цих норм, послуговуючись при цьому конкретними прикладами.

 

Газетні повідомлення стосувалися також спроби НТШ у 1926 р. організувати курси українознавства (після довгого зволікання влада надала такий дозвіл, проте із неприйнятними застереженнями — не проводити вписів на курси, після лекцій не дискутувати, не робити курси систематичними), передачі управління «Академічним Домом» від НТШ окремому комітету у складі п'яти осіб (трьох представників НТШ і двох представників Товариства прихильників освіти) (вересень 1927 р.), пограбування НТШ (уночі з 17 на 18 лютого 1928 р. грабіжники розбили дві каси і викрали 3 тис. зол., а також пошкодили цінні папери), поповнення музею НТШ новими експонатами, діяльності географічної комісії НТШ (заснована 29 грудня 1929 р.).

 

Інформуючи про перенесення дати проведення загальних зборів НТШ на осінь 1930 р., виділ Товариства пояснював це рішення справами, які необхідно закінчити. Мова йшла про завершення ремонту у бібліотеці, музеї, будинку інституції, книгарні та друкарні, придбання лінотипу.

 

У 1927 р. НТШ ініціювало створення Товариства прихильників освіти, головним завданням якого була організація допомоги потребуючим українським студентам вищих навчальних закладів. Установчі збори провели 17 березня 1927 р. Головою обрали Володимира Децикевича. Роботу планували здійснювати за посередництвом адміністративної, фінансової, наукової і економічної секцій.

 

Одним з українських наукових центрів за кордоном став Український науковий інститут у Берліні, заснований у жовтні 1926 р. Планувалося заснування кафедр історії України, історії релігій в Україні, українського мистецтва, народного господарства України, історії українського права, української мови та літератури, українського фольклору й етнографії. Очолив науковий заклад Дмитро Дорошенко. Найперше завдання полягало в організації систематичних і окремих курсів німецькою мовою з питань українознавства для німецької публіки та українською — для українських студентів, які здобували вищу освіту у німецьких університетах. Офіційне відкриття Українського наукового інституту відбулося 10 листопада. Згодом при науковому закладі розпочало діяльність Українське академічне товариство, яке організовувало лекції знаних науковців з різних питань українознавства.

 

Рішення про створення Українського наукового інституту у Варшаві затвердив польський кабінет міністрів 7 лютого 1930 р. Нова українська структура підпорядковувалася міністерству освіти, а її завдання полягали в організації відчитів у вищих навчальних закладах, товариствах і наукових установах польською або українською мовою, проведенні систематичних курсів українською мовою у Варшаві та інших містах, видаванні наукового збірника та оригінальних наукових праць. Директором інституту міністерство призначило Олександра Лотоцького, а для нормалізації діяльності створило відділи господарського і суспільного українського життя, політичної історії, історії української культури, церковної історії.

 

У 1920-х рр. інтенсифікувалася діяльність українських видавництв. Зокрема у 1924 р. Українська видавнича спілка (до 1922 р. – Українсько-руська видавнича спілка) відзначила своє 25-річчя. За цей час було видано близько 350 різнотематичних книг. Накладом спілки виходив «Літературно-Науковий Вістник».

 

У грудні 1928 р. загальні збори Видавничої спілки «Діло» обговорили можливість збільшення об’єму однойменного часопису і налагодження процесу видавання дешевих художніх і науково-популярних книжок.

 

Інші газетні повідомлення стосувалися фонду «Учітеся, брати мої!» (пов’язаний зі щорічним відзначенням Шевченківських днів, призначений для популяризації знань шляхом видавництва відповідної літератури, наприклад Терлецький О. «Історія Української Держави», Сірополко С. «Основи бібліотекознавства», Голубець М. «Історія Українського Мистецтва» тощо), видавничої комісії УПТ, яке у 1924 р. вирішило відновити власне видавництво книг для дітей і підлітків віком 4—16 років, видавничого кооперативу «Червона Калина», створеного з метою збереження і публікування матеріалів воєнної тематики (документи, спогади, художні твори) періоду Визвольних змагань (у 1929 р. кооператив нараховував понад 500 членів і розпочав видавати історичний журнал «Літопис Червоної Калини»).

 

Про початок діяльності заявили, зокрема, Українське наукове видавництво, зареєстроване у Львові 10 серпня 1923 р. з метою друкування наукових підручників для студентів вищих навчальних закладів  і видавничо-накладовий кооператив «Друкар», установчі збори якого відбулися у Львові 6 квітня 1924 р., а завдання визначалося потребою здешевлення поліграфічних послуг для української друкованої продукції.

 

Одинадцятого квітня 1926 р. представники 25 українських установ провели установчі збори «Союзу українських накладень і книгарень». Новостворена інституція покликана була налагодити співпрацю між видавництвами і книгарнями задля кращої реалізації поліграфічної продукції.

 

У вересні 1926 р. робітники львівських друкарень відзначили 50-річчя існування професійної організації друкарів «Огнище» («Ognisko»). З цієї нагоди українські друкарі видали одноднівку «Друкар». За 50 років «Огнище» стало потужним товариством, яке, окрім іншого, виплачувало матеріальну компенсацію своїм членам у випадку хвороби, безробіття тощо. У його власності перебував санаторій у Микуличині та дві кам’яниці у Львові. Упродовж усієї історії товариства українці були його активною складовою. Зокрема, одним із засновників «Огнища» став Осип Данилюк, один із піонерів соціалістичного руху у Галичині, а упродовж двох останніх каденцій друкарську організацією очолювали українці Володимир Кубіцький та Андрій Кусик. Попри це, товариство трактувалося польським. З нагоди ювілею «Діло» висловило сподівання, що українські друкарі досягнуть такої згуртованості, яка позбавить «Огнище» «односторонного, виключно польського характеру».

 

Щороку 8 грудня українці відзначали свято «Просвіти» — день заснування товариства, яке із 1868 р. свою головну місію вбачало у поширенні освіти і формуванні національної свідомості. Висловлена ще на перших загальних зборах теза про те, що «кождий народ, який хоче добитися національної самостійности, мусить передусім піднести низчі верстви суспільности, то є народні маси, до того ступня просвіти, щоби та народня маса почула себе частю народнього орґанізму, відчула своє горожанське і національне достоїнство й признала потребу істнування своєї нації як окремішньої індивідуальности, бо ніхто инший, а лиш ця маса народу є підставою народньої будови», залишалася актуальною упродовж усієї історії товариства.

 

Для проведення урочистих заходів відводився цілий місяць. Їхня програма для філій і читалень хоч і була довільною, проте передбачала обов’язкові елементи — богослуження за померлими місцевими членами «Просвіти», лекцію про історію товариства, збірку пожертв на «дар “Просвіті”», концерт або аматорську виставу.

 

У зв'язку із відзначенням 60-річчя товариства, проголошувався ювілейний рік «Просвіти» (8 грудня 1928 р. — 8 грудня 1929 р.). На цей час «матір українських товариств» свою роботу вела за посередництвом 85 філій, 2713 читалень, 37 філіальних бібліотек (13.332 книги), 33 філіальних мандрівних бібліотек (1369 книг), 1779 бібліотек у читальнях (208.050 книг), близько 1500 аматорських гуртків, 500 хорів, 100 освітніх кружків, 100 жіночих секцій, 25 дитячих садочків, 50 оркестрів.

 

Кульмінацією урочистостей ювілейного року став освітній конгрес проведений у Львові 22—24 вересня 1929 р. Робота форуму проходила у трьох секціях (позашкільного виховання, бібліотечно-музейній, мистецькій) і підсекції суспільної гігієни. У Національному музеї розгорнули виставку видань «Просвіти». З нагоди 60-річчя була виготовлена посріблена ювілейна відзнака товариства «Просвіта».

 

Про здобутки і проблеми просвітньої інституції свідчили щорічні загальні збори, звіти з яких публікувалися у часописі. Так, у 1928 р. «Просвіта» нараховувала 12.888 членів. Упродовж року було відкрито 216 нових читалень, проведено 2588 викладів, 5910 театральних вистав, 529 концертів, 5 вищих курсів для освітніх працівників. Разом з цим, «сумним фактом» назвало товариство рішення влади щодо заборони діяльності 28 читалень у 1928 р. Причиною такого кроку могло слугувати видавання стінної газети партійного спрямування, участь членів читальні у передвиборчих кампаніях, читання політичної преси, часті сходини у вечірні години, політичні дискусії чи відзначення національних свят у приміщенні читальні.

 

Зазначимо, що у вересні 1923 р. львівська поліція попереджала про можливість розпуску товариства нібито за прояви політичної діяльності. Головний виділ «Просвіти» видав з цього приводу спеціальний комунікат, у якому відкинув усі звинувачення як необґрунтовані й безпідставні.

 

Низка повідомлень стосувалася висвітлення різних аспектів роботи окремих читалень і філій товариства.

 

Одним із важливих чинників ширення просвіти і національної свідомості вважалося театральне мистецтво. «Просвіта» усіляко підтримувала створення і розвиток аматорських театральних гуртків. З цією метою у квітні 1922 р. була заснована окрема театральна комісія, яка у грудні 1923 р. організувала перші короткотермінові курси театральної майстерності. У 1926 р. «Діло» інформувало про створення зразкового аматорського театрального гуртка з найкращих артистів-аматорів Львова і околиць.

 

Через рік «Просвіта» ініціювала заснування мандрівного театру п. н. «Просвітянський театр». Театральна комісія затверджувала його репертуар і оцінювала майстерність артистів. Очолив театр Альфред Будзиновський. Театральна трупа складалася з 16 артистів. Прем’єрну виставу показали у Городенці 15 лютого 1928 р. Весь репертуар включав 36 вистав. Упродовж перших 107 гастрольних днів було продано квитків на майже 17 тис. зол. і відіграно 110 вистав.

 

У липні 1925 р. головний виділ «Просвіти» повідомив про початок реставраційних робіт у будинку товариства на пл. Ринок у Львові, які передбачали ремонт даху, відновлення фасаду, заміну вікон на другому поверсі та їх реставрацію на першому поверсі. У зв’язку з тим, що кошторис запланованих робіт сягнув 15 тис. зол., «Просвіта» за посередництвом часопису «Діло» розіслала чеки з поміткою «Віднова Дому» і висловила сподівання на їх повернення із вписаним доброчинним внеском. Про необхідність продовження реставраційних робіт заговорили у березні 1930 р.

 

Зазначимо, що будинок «Просвіти» відносився до однієї з найстаріших і найкрасивіших кам’яниць Львова, зовнішній вигляд якої не змінювався від приблизно 1760 р. Сама будівля, як об’єкт історичної спадщини, перебувала під охороною магістрату і її реставрація вимагала максимального збереження історичної ідентичності.

 

Інформації про волинську «Просвіту» на сторінках «Діла» у 1923 р. починалися з повідомлень про обшуки у приміщеннях повітових «Просвіт» у Ковелі та Луцьку і закриття — у Рівному. Незабаром новина з Рівного була уточнена — йшлося тільки про відмову у реєстрації нового статуту. На початку січня 1925 р. у Рівному відбулося святкове відкриття першого на Волині «Дому Просвіти». З нагоди урочистостей було видано одноднівку «Вісти з рівенської Просвіти».

 

У можливостях по організації просвітницької праці показовими стали загальні збори товариства «Просвіта» у Дубно (17 лютого 1924 р.), які визначили три домінуючі моменти — «треба багато ідейної праці, а бракує ідейних працьовників; треба багато коштів, а їх нема; треба сприяючих умов, а їх також Бог дасть». Незважаючи на труднощі, присутні, разом з цим, ствердили, що українське село хоч і повільно, проте впевнено формує власну самосвідомість. Рівно через чотири роки, 18 лютого 1928 р., польська влада закрила дубенську «Просвіту» і усі (понад сто) повітові читальні.

 

Ще через місяць «Діло» інформувало про заборону діяльності повітових «Просвіт» у Ковелі та Луцьку. «Та ліквідація “Просвіт” має за завдання нетільки припинити всяку орґанізовану культурно-освітну працю серед населення в українському національному дусі, але й обтяти одним махом усякі безпосередні звязки української інтеліґентної громади з народом».

 

Щодо Закарпаття, то 9 травня 1920 р. в Ужгороді відбулися установчі збори центрального товариства «Просвіта». Наприкінці 1929 р. закарпатська «Просвіта» нараховувала 5 філій і 172 читальні, при окремих з яких діяли драматичні кружки і хори. В Ужгороді відкрився «Народний Дім», серед перших жертводавців для спорудження якого був президент Томаш Масарик (сума пожертви — 100 тис. чеських крон). У просвітницькому домі розмістилися музей, бібліотека, читальня і кінотеатр «Урбанія». Театр «Просвіти» у сезоні 1928/29 р. дав 119 вистав, з яких 53 для військових і шкільної молоді безкоштовно. Упродовж своєї історії товариство видало 138 книг, загальним тиражем близько 200 тис. примірників.

 

Тридцятого березня 1929 р. у бібліотеці товариства «Просвіта» у Львові (Ринок, ч. 10) зібралися поціновувачі книги задля проведення установчих зборів «Українського Товариства Бібліофілів». Перед присутніми виступив Василь Щурат, який охарактеризував історію бібліофільства у Галичині з кінця XVIII ст. і розповів про втрати української культури, спричинені недостатньою увагою до давніх книг. Його ж обрали головою товариства, яке планувало влаштовувати різноманітні заходи (виставки, лекції, курси, з’їзди) у справах книгознавства, а також видавати власний журнал. Серед першочергових завдань — налагодження контактів з українськими бібліофільськими товариствами у Києві та Празі.

 

Справа заснування Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка (ТОПІЖ) довший час не вдавалося перевести у практичну площину через спротив Львівського воєводства. Ініціаторам ТОПІЖ довелося опротестовувати неарґументовану позицію львівських чиновників у міністерстві внутрішніх справ, яке 28 вересня 1925 р. скасувало воєводську заборону і дозволило заснувати товариство.

 

Установчі збори відбулися 24 жовтня у залі засідань товариства «Просвіта» у Львові. Головою обрали Андрія Чайковського. Проте через загальну байдужість робітників пера, які тяжіли до індивідуальної праці, ТОПІЖ існувало більш формально, ніж фактично. Часто письменники, через необхідність заробляти на життя неписьменницькою працею, самі займалися проблемою організації видання творів і збереженням авторських прав. У результаті, значна частина книг виходила із зазначенням «Накладом автора». Віддаленість А. Чайковського, який проживав у Коломиї, від осідку товариства також не сприяла консолідації письменників. На чергових загальних зборах (26 грудня 1926 р.) головою ТОПІЖ обрали Василя Стефаника, а А. Чайковського — почесним членом.

 

У березні 1927 р. товариство анонсувало будівництво будинку відпочинку (літньої оселі) для «недужих і виснажених письменників і журналістів» у Ямні (поблизу Яремча). Відповідну земельну ділянку придбав і подарував ТОПІЖ Антін Максимович із Борислава. Через два роки «Діло» повідомило, що товариство, заплативши аванс, придбало у Ямні земельну ділянку з готовим мурованим шестикімнатним будинком і закликало небайдужих долучатися до збору коштів для виплати повної суми.

 

Кожні наступні загальні збори пробували знайти певні об’єднуючі фактори, які б дозволили інтенсифікувати діяльність ТОПІЖ, проте вони не були надто успішними. Зокрема, на третіх загальних зборах (12 травня 1928 р.) позитивні зміни пов’язували з обранням головою В. Щурата. Пропонувалося налагодити систематичні виклади, започаткувати незалежний літературний журнал, створити, у порозумінні з Союзом українських адвокатів, мировий суд для вирішення конфліктів між членами товариства.

 

Загальні збори ТОПІЖ (13 червня 1930 р.) затвердили резолюцію-протест проти терору у радянській Україні, у жорна якого потрапили і письменники. Принципову незгоду з такою позицією висловили Антін Крушельницький та Микола Залізняк, які на знак протесту заявили про вихід з товариства. Черговим головою ТОПІЖ обрали Богдана Лепкого.

 

Свою культурно-науково-дослідницьку місію продовжував виконувати Національний музей, незмінно очолюваний Іларіоном Свєнціцьким. За посередництвом преси управа установи повідомляла про нові виставки, зокрема, стародруків (1923 р.), видань з радянських України та Білорусії (насамперед праць Всеукраїнської академії наук) (1927 р.), до роковин знесення панщини (1928 р.), про впорядкування постійних колекцій (1923 р.), про поповнення музейних фондів новими надходженнями.

 

У серпні 1928 р. стало відомо про повернення архіву Національного музею, вивезеного у 1915 р. російськими військами зі Львова до Петрограда. І. Свєнціцький курував цю справу і особисто відвідував СРСР.

 

Дванадцятого травня 1929 р. у Національному музеї відкрилася виставка присвячена його 25-річчю. На ній були представлені твори сучасних українських художників, видання музею і частина повернутого з Ленінграда архіву. Дирекція установи наголосила, що цей захід — перший з ряду запланованих, які мали представити повноту музейних фондів (70 тис. одиниць збереження).

 

Значна кількість предметів зберігання актуалізувала питання про необхідність збільшення музейних площ. У березні 1930 р. були представлені проєкти розбудови Національного музею. Вибір зробили на користь проєкту архітектора Олександра Пежанського, який передбачав будівництво окремого павільйону. Посвячення фундаменту здійснив засновник музею митрополит А. Шептицький 5 вересня 1930 р.

 

Ще одним центром зберігання українських старожитностей стало товариство «Бойківщина» у Самборі, установчі збори якого пройшли 16 червня 1928 р. Очолив інституцію Володимир Гуркевич. Серед завдань — «піднесення культури, пізнавання побуту, природи і світогляду бойківського племени, зберігання старинностей через удержування музею і архіву». Управителем музею обрали Івана Филипчака. До 1930 р. його фонди нараховували близько 2800 предметів.

 

У 1930 р. директор Національного музею І. Свєнціцький виступив одним з ініціаторів створення Союзу українських наукових робітників книгозбірень і музеїв, який згідно дозволу Львівського воєводства від 29 вересня зміг приступити до статутної діяльності. Заснування нової організації передбачало об’єднання бібліотечних і музейних працівників задля популяризації книго-архіво-музеєзнавства серед загалу українського громадянства і належну (згідно діючого законодавства) організацію українських книгозбірень, архівів і музеїв у Польщі. Установчі збори союзу, керувати яким довірили І. Свєнціцькому, відбулися 7 листопада.

 

Коли І. Свєнціцький перебував у СРСР, то його старання були спрямовані не тільки на повернення майна Національного музею, а також на те, щоб до Львова повернулися архівні матеріали Народного дому і музей Ставропігії, вивезені галицькими москвофілами до російського Ростова-на-Дону у 1915 р. Справа була позитивно полагоджена і, згідно рішення радянських офіційних чинників, по прибутті до Львова ці колекції мали перейти в розпорядження Національного музею як «народне добро».

 

Такому розвитку подій спротивилося керівництво Ставропігії і адміністратори Народного дому, які представляли галицьке москвофільство. Вони знехтували попередніми домовленостями і вимагали повернення власності тим інституціям, з яких вона і була вивезена. Польське міністерство закордонних справ прийняло до уваги клопотання москвофілів, проте не могло здійснити акт передачі через спротив радянської сторони. Щоб унеможливити право СРСР втручатися у ситуацію, Ставропігійський інститут і Народний дім надіслали директору Національного музею офіційні листи від 1 березня 1929 р. написані російською мовою, якими анульовували повноваження надані І. Свєнціцькому для організації перевезення їхніх збірок з Ростова-на-Дону до Львова. У квітні «Діло» повідомило, що «після довших заходів наші “русскі”, завдяки протекції у “власть імущіх” осягнули свою мету» — польський уряд повернув колекції власникам.

 

Неефективне використання майна Народного дому або його використання у власних інтересах було притаманне керівництву інституції. Незгоду з такою ситуацією висловили українці Львова на вічі 11 травня 1926 р. і створили «Комітет Оборони Національного Майна». Необхідність такого рішення обґрунтовувалася бажанням комісара Народного дому Лева Черкавського продати окремі реальності установи. Комітет вимагав від польської влади заборонити продаж, звільнити комісара і повернути українську національну установу українському народові за посередництвом окремої кураторії, до складу якої повинні були увійти представники українських культурних і наукових інституцій. Польський уряд хоч і зупинив продаж майна, проте не погоджувався на створення кураторії. Йому була вигідна невирішеність справи по суті, бо вона вносила розкол в українське середовище і дозволяла використовувати москвофілів, наприклад, у передвиборчій боротьбі.

 

У травні 1928 р. «Комітет Оборони Національного Майна», підводячи підсумки дворічної діяльності, стверджував, що «не допустив до продажі деяких реальностей “Нар. Дому”, перепинив поділ майна “Нар. Дому” між фондацією й “обществом” та не допустив до надмірного обдовження того майна».

 

У подальшому «Діло» інформувало про протистояння двох груп у середовищі галицьких москвофілів щодо питання Народного дому. Інтереси однієї з них представляв часопис «Русскій Голос», іншої — «Голос Народа». Постійні суперечки і нераціональне управління майном комісарськими правліннями Народного дому, які часто оформляли позики в банківських установах під заставу майна, станом на березень 1930 р. сформували борг на суму близько 700 тис. зол. При такому відношенні сума боргу за кілька років могла сягнути вартості усього майна Народного дому, який у такому випадку міг бути визнаний банкрутом, а його власність стати власністю держави.

 

Того ж 1930 р. театральний зал Народного дому був відданий в оренду на шість років Львівському магістрату під вистави міського польського театру. Орендна плата встановлювалася у розмірі 6 тис. зол. місячно. Разом з цим, субвенція для українського театру прибічною радою Львова не була затверджена.

 

Про поступовий занепад «Общества им. М. Качковского» свідчили звіти зі зборів інституції. Так, травневе 1923 р. зібрання характеризувалося жорстким протистоянням старо- і новокурсників. Перемогли останні, яким вдалося обрати головою Маріана Глушкевича, професора Українського таємного університету. У грудні 1926 р. москвофіли спромоглися підняти питання про введення фонетичного правопису до видань «общества», проте через «дикий рев» «старорусів» воно було зняте з порядку денного. Також не пройшла пропозиція про консолідацію просвітнього руху навколо товариства «Просвіта». На цей час у структурі «Общества им. М. Качковского» рахувалися 4 філії, 66 читалень, членами інституції були близько 3 тис. осіб.

 

Порівнюючи здобутки «Общества им. М. Качковского» і «Просвіти», які свідчили не на користь москвофілів, «Діло» зауважило: «Сяк чи так галицьке москвофільство засуджене на неминучу смерть. Його можна тільки штучними засобами ще якийсь час піддержати при житті — в інтересі наших ворогів і противників, щоби перед світом вказувати на мнимий наш недорозвиток, примітивність і розбіжність навіть національного характеру. Тому ліквідація останків москвофільства це прочищення атмосфери, це прояснення ситуації, це відібрання ворогам атуту в їх намаганні розбивати нашу національну єдність».

 

Товариство українських правників було засноване у Львові у 1909 р. з метою розвитку правничих наук українською мовою і відстоювання власних станових інтересів. Перервана війною діяльність інституції відновилася у 1920-х роках.

 

Установчі збори Союзу українських адвокатів (СУА) відбулися у Львові 20 травня 1923 р. Очолити СУА довірили Степану Федаку (з 1926 р. — Леву Ганкевичу, з 1928 р. — Костю Левицькому). Визначальним у діяльності союзу, крім надання адвокатських послуг, було відстоювання прав української мови у судах і державних органах влади. У повітових містах інтереси СУА представляли делегатури.

 

Якщо у 1926 р. адвокатська організація нараховувала 109 дійсних членів (загалом у Галичині на той час практикували 230 українських адвокатів), то у 1929 р. реєстр зріс до 179 членів. Управа СУА вважала, що усі українські адвокати, незалежно від політичних, партійних чи соціальних переконань, повинні бути членами союзу. У 1928 р. СУА для власних потреб винайняв приміщення у будинку кооперативного банку «Земля», заснував правничу бібліотеку й у співпраці з Товариством українських правників започаткував видавництво квартального вісника «Життя і Право».

 

Ідейним підґрунтям діяльності Українського технічного товариства (УТТ) було визнання того, що товариство є національною, аполітичною установою, яка об’єднує українських інженерів незалежно від їх політичних переконань. Важливим критерієм своєї праці товариство вважало необхідність вести роз’яснювальну роботу серед загалу українців про значення технічного розвитку та його здобутки. Сприяло такому підходу видання журналу «Технічні Вісти», редакція якого налагодила співпрацю з видавництвами радянської України, Польщі, Чехословаччини, Німеччини.

 

Наприкінці 1929 р. УТТ нараховувало 286 членів, створило п’ять секцій (будівельна, гірнича, хімічна, науково-технічна, відчитова) у власній структурі та окремої науково-технічної комісії у структурі НТШ. Того ж року у Станиславові відкрилася перша філія УТТ.

 

Загальні збори товариства (2 лютого 1930 р.) обрали перших почесних членів, якими стали Іван Фещенко-Чопівський та Ярослав Стефанович.

 

Необхідність об’єднання українських купців задля узгодженого професійного розвитку призвело до заснування Союзу українських купців (СУК), установчі збори якого відбулися у Львові 2 листопада 1924 р. Крім захисту станових інтересів, статутні норми також передбачали сприяння у здобутті фахової освіти бажаючим займатися підприємницькою діяльністю та надання матеріальної підтримки купцям і працівникам торговельно-кооперативних установ у випадку непрацездатності чи за віком. Першим головою союзу обрали Євгена Мартинця. До започаткування власного журналу, інформації від купецької інституції публікувалися у «Ділі».

 

Заснування філій СУК розпочалося з Перемишля, у якому 1 лютого 1925 р. розпочав роботу «Повітовий Гурток Союзу Українських Купців у Перемишлі», до членства у якому зголосилися 60 осіб. Загальні збори купецької організації (23 січня 1927 р.) констатували факти наявності власного приміщення (Львів, вул. Мохнацького, ч. 6) і відкриття філії у Станиславові. Через два роки збори відбувалися у власній домівці (вул. Підвалля, ч. 9), у якій члени СУК мали можливість щовечора збиратися на товариські бесіди і ознайомлення зі свіжою пресою. Дванадцятого травня 1929 р. у празник св. Юрія СУК вперше відзначив День українського купецтва.

 

У червні 1927 р. «Діло» повідомило про заснування Союзу українських власників реальностей у Львові під головуванням Івана Глинчака, у якому об’єдналися 400 посідачів львівської нерухомості. Товариство створювалося за аналогією з існуючими у Львові польською і єврейською організаціями.

 

Палітру львівських товариств представляли також згадувані у часописі «Міщанське Братство» (після занепаду, спричиненого політикою керівництва, направленою на несприйняття інтелігенції (з понад 300 членів залишилося близько 60), вийшло з кризи обравши головою у травні 1928 р. Миколу Заячківського), «Молода Громада» (установчі збори нового клубного товариства відбулися у Львові 30 січня 1927 р., очолив громадівців Михайло Галущинський), «Союз українців м. Львова» (непартійна організація, установчі збори якої (12 травня 1927 р.) поліція перервала, мотивуючи свої дії підозрою, що союз має на меті продовжити діяльність розпущеної у квітні Народної організації українців м. Львова).

 

Згадувану вище «Молоду Громаду» порівнювали з «Українською Бесідою». Однак про конкуренцію не йшлося. Редакція «Діла» дотримувалася думки, що навіть двох подібних клубних товариств недостатньо для задоволення потреб численної старшої і молодшої генерації українців.

 

Знаковим в історії «Української Бесіди» стало рішення загальних зборів від 30 травня 1923 р. про затвердження постанови виділу від 24 травня про відокремлення театральної складової роботи товариства в окрему самостійну структуру п. н. кооператив «Український Театр». Необхідність такого кроку пояснювалася незадовільним фінансовим станом театру, якому «Українська Бесіда» як локальне товариство, діяльність якого обмежувалася Львовом, не могла зарадити.

 

Через місяць, 25 червня, у залі Музичного товариства ім. М. Лисенка відбулися установчі збори кооперативу «Український Театр». Очолив нову підприємницьку структуру Михайло Галущинський. Щоб стати членом кооперативу потрібно було сплатити вписове у сумі 30 тис. мп. і членський уділ — 300 тис. мп. Наприкінці 1924 р. його ряди нараховували понад 2200 членів, прізвища яких публікувалися на сторінках «Діла».

 

До часу залучення тисячного уділу український театр залишався під управлінням «Української Бесіди». До складу театральної трупи, очолюваної Осипом Стадником, входили 35 артистів. Перша вистава нового сезону відбулася 8 листопада 1923 р. Однак непокращення матеріального забезпечення призвело до рішення управи «Української Бесіди» від 18 червня 1924 р. про розірвання договору з О. Стадником. Фактична ліквідація театру спричинила різку заяву українських артистів, у якій серед іншого наголошувалося: «Не стало інституції, яка у інших націй є зеркалом і мірою їх духовного розвитку і їхньої культури. …Хай кожний памятає, що кожня нація заслуговує на такий театр, який має і навпаки: кожня нація має такий театр, на який заслуговує».

 

Основне завдання кооперативу «Український Театр» згідно рішень загальних зборів від 13 квітня 1925 р. полягало в організації будівництва українського театру. Також пропонувалося розглянути можливість утримання театральної трупи. Щодо останнього, то у 1927 р. відновилася співпраця з театром О. Стадника, який у 1929 р. об’єднався із трупою театру ім. І. Тобілевича зі Станиславова.

 

Питання будівництва отримало продовження у 1928 р., коли представники кооперативу і Комітету будівництва театру, який ще у 1903 р. придбав відповідну площу у Львові, вирішили розглянути можливість спільних дій. Однак у практичному плані справа не зрушила з місця. На початку 1930 р. свій проєкт запропонувало Товариство допомоги українським інвалідам, яке володіло коштами для початку будівництва «Дому Українського Інваліда», проте не мало земельної ділянки. Пропозиція передбачала об’єднання зусиль для того, щоб на театральній площі звести спільно будівлю, у якій розміститься театральний зал і знайдуть прихисток українські інваліди. Загальні збори кооперативу «Український Театр» (5 червня 1930 р.) констатували наявність порозуміння між трьома українськими інституціями, проте відсутність практичних кроків.

 

Повідомлення щодо функціонування інших театральних труп стосувалися, зокрема, «Незалежного Людового Театру» (створений восени 1926 р., вистави проводив у залі Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові), театру ім. М. Старицького у Стрию (колишній місцевий Просвітянський театр, прем’єрна вистава відбулася 6 березня 1930 р.), театру-ревії «Цвіркун» (заснований у 1930 р. у Львові).

 

Загалом складне положення українського театру у Галичині відобразилося і на діяльності створеного у 1921 р. Союзу діячів українського театрального мистецтва, який упродовж перших років існування не проявляв помітної активності. Дев’ятнадцятого травня 1925 р. організація провела театральну анкету, яка підтвердила факт жалюгідного матеріального становища українських артистів. Наступного року акторська організація, яка нараховувала понад 100 членів, виступила з пропозицією побудувати дім-приют для «неспосібних до праці старших артистів». Заради цього 3—10 жовтня був проведений «Тиждень українського актора», під час якого вдалося зібрати понад 1400 зол. для «Дому Українського Актора».

 

У 1929 р. галицькі українці відзначили 100-річчя заснування першого українського хору в Галичині — хору при соборі у Перемишлі, організованого єпископом Іваном Снігурським. З цього хорового колективу вийшли такі знані композитори як Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. Першого червня 1929 р. відбувся святковий хоровий концерт львівського, перемиського і стрийського «Боянів», «Бандуриста», «Сурми» і хору українських богословів. Наступного року «Львівський Боян» розпочав підготовку до відзначення власного 40-річчя.

 

З нагоди 25-річчя львівського академічного хору «Бандурист», 1 червня 1930 р. у залі Музичного інституту ім. М. Лисенка відбувся ювілейний концерт. Крім діючого складу «Бандуриста» у програмі виступив також хор перших і повоєнних його членів.

 

Ще один хоровий колектив п. н. «Сурма» був заснований у 1925 р. за ініціативою Тадея Купчинського, Маріана Коцка, Маркіяна Смішка, Сидорака, які зібралися на Високому замку у Львові й вирішили приступити до організації чоловічого хору. Обов’язки голови колективу незмінно виконував М. Коцко. Перший виступ хору відбувся на Знесінні у 1926 р. Наступного року (25 червня) «Сурма» стала окремою секцією товариства «Просвіта» (диригент — Володимир Неділка). У 1929 р. хоровий колектив змінив прописку на Музичне товариство ім. М. Лисенка (диригент — Іван Охримович), а 7 квітня 1930 р. з успіхом пройшов його перший сольний концерт. Наступного місяця, після затвердження владою статуту, відбулися установчі збори співацького товариства «Сурма», виділ якого очолив М. Коцко.

 

Необхідність об’єднання хорових колективів в одній організації неодноразово ставала предметом обговорення і у березні 1928 р. було створено організаційний комітет з метою підготовки статуту «Союзу Українських Хорів». Перші сходини нової організації, як секції Музичного товариства ім. М. Лисенка, відбулися 1 липня 1930 р.

 

Наприкінці 1928 р. Музичне товариство ім. М. Лисенка і однойменний Вищий музичний інститут при ньому відзначили 25-річчя діяльності на полі української музики. Розгалужена мережа філій (Борислав, Дрогобич, Коломия, Перемишль, Станиславів, Стрий, Тернопіль, Яворів) дозволяла здібним дітям отримувати музичну освіту і працевлаштовуватися за фахом.

 

Головним завданням створеного у 1922 р. «Гуртка Діячів Українського Мистецтва» (ГДУМ) залишалася популяризація українського мистецтва за посередництвом організації виставок. Друга з їх черги відкрилася у приміщенні музею НТШ 13 травня 1923 р. і тривала до 10 червня. До уваги поціновувачів мистецтва були представлені близько 400 творів від 24 авторів. Художнє оформлення афіші виконав Володимир Січинський, а запрошення на захід — Павло Ковжун. Упродовж першого тижня виставку відвідали 840 осіб. Серед придбаних творів першість належала роботам Петра Холодного, Павла Ковжуна, Роберта Лісовського.

 

Третя (листопад—грудень 1924 р., близько 150 експонатів) і четверта (листопад—грудень 1926 р., 112 експонатів) мистецькі виставки ГДУМ були розгорнуті у залах Національного музею.

 

У грудні 1929 р. у Львові заявив про своє існування організаційний комітет під головуванням о. Олекси Базюка, завдання якого окреслювалося необхідністю створення Українського товариства прихильників рідного мистецтва. Один з напрямків його роботи спрямовувався на сприяння українській мистецькій студії Олекси Новаківського у підготовці національних мистецьких кадрів.

 

Перші повоєнні збори «Сокола-Батька» (С.-Б.) свідчили, що відновлення діяльності тіловиховного (руханкового) товариства супроводжувалося переслідуваннями з боку влади, які проявлялися у закритті філій (гнізд) або забороні на їх заснування, ненаданні дозволів на проведення спортових заходів. Були й інші прояви нетолерантності, наприклад відібрання прапора С.-Б. під час походу членів товариства на Янівське кладовище на Зелені свята 1923 р. Проте не зважаючи на труднощі інституція функціонувала, свідченням чого були спортові свята (руханкові пописи) на майдані «Сокола-Батька».

 

Зазначимо, що весною 1926 р. на площі посвятили степеницю — трибуну довжиною 20 м. і висотою 10 м., під якою розміщувалися роздягальні й технічні приміщення. Проте вона комусь дуже заважала, а тому була спалена невідомими злочинцями у листопаді 1928 р. Матеріальні збитки перевищили 2 тис. американських доларів.

 

Влітку 1927 р. дирекція поліції у Львові повідомила голову С.-Б. Миколу Заячківського про затвердження статуту товариства від 7 березня 1923 р., внесеного на розгляд міністерства внутрішніх справ 2 травня 1925 р. Довготривалість процесу пояснювалася оскарженням воєводським урядом права «Сокола-Батька» на заснування філій, послуговування у діловодстві українською мовою і використання прапора (лев на синьому тлі). Згідно міністерського рішення воєводські вимоги визнавалися неправочинними.

 

У 1929 р. С.-Б. відзначив 35-річчя заснування, яке Альфред Будзиновський, заступник голови товариства, поділив на п’ять етапів — від кристалізації української національної думки до «духовного школення характерів синів і доньок української нації».

 

Щодо площі «Сокола-Батька» (Українського городу), то у досліджуваний період продовжилася загальнонаціональна акція щодо викупу і розширення площі українського майдану. У «виказі датків», опублікованому 1927 р. на сторінках «Діла», реєстр жертводавців починався з митрополита А. Шептицького. Переконуючи українців долучатися до акції, старшина С.-Б. стверджувала: «Шматок землі, закуплений іще перед війною, що його маємо в своїх руках, рішучо не вистарчає для теперішнього і майбутнього життя навіть львівських українців, не то для цілого краю. Бо не лише для “Сокола-Батька”, але й для всіх українських товариств, а передовсім для руханкових і спортових, має служити ця площа, себто майдан з парком, щоб здійснити великі слова нашого гимну: “В здоровому тілі — здорова душа, де сила — там воля витає…”».

 

У 1930 р. товариство повідомило про розширення меж Українського городу за рахунок долучення до нього додатково викупленої земельної ділянки. Щоб окультурити її, надавши європейського вигляду, виділ С.-Б. закликав українців до безпосередньої участі у впорядкуванні придбаної території.

 

Окремі газетні публікації про функціонування «Соколів» у містах, містечках і селах Галичини сповіщали зокрема про відновлення діяльності товариств чи їх заснування, чергові загальні збори, перші повоєнні руханкові пописи, сокільські урочистості з нагоди вшанування загиблих українських героїв у Визвольних змаганнях, заборони проведення сокільських вправ, використання одностроїв і відзнак або й діяльності товариств.

 

Розвитком українського спорту займалася спортова секція «Сокола-Батька» п. н. «Український Змаговий Союз» (УЗС), який у 1924 р. організував, серед іншого, курси для суддів копаного м’яча і легкої атлетики, а також провів 2-ї народні ігрища («ІІ Українську Спортову Олімпіаду»). Того ж року на базі УЗС був створений Український спортовий союз (УСС), установчі збори якого відбулися у березні (голова — Осип Навроцький, секретар — Тарас Франко). Легалізація існуючих та створення нових спортових товариств і клубів, пропаганда спорту стали його основними завданнями.

 

Через рік УСС об’єднував близько 30 спортових організацій, створив «Клуб важкої атлетики», «Спортовий кружок українських дівчат», «Український союз копаного м’яча», «Український спортовий кооператив». У 1926 р. УСС вперше провів День українського спортовця (23 травня, дата не була сталою), відновив видавництво часопису «Спорт» і почав видавати «Спортову Бібліотеку», перший випуск якої присвячувався футболу.

 

Спортова секція С.-Б. у червні 1924 р. виступила ініціатором заснування Товариства прихильників українського спорту (ТПУС), яке спочатку працювало як окрема секція С.-Б. Популяризація розвитку літніх та зимових видів спорту і забезпечення необхідної для цього матеріальної бази формували завдання новоствореної структури, основою якої мало стати «наше старше громадянство». Установчі збори організатори ТПУС провели 2 лютого 1926 р.

 

У вересні 1926 р. своє 15-річчя відзначило спортове товариство «Україна», яке започаткувало проведення Запоріжських змагань і Українських спортових олімпіад. П’ятого лютого 1928 р. загальні збори УСС виключили «Україну» зі свого складу. Рішення мотивувалося набуттям нею членства у Львівському окружному союзі копаного м’яча (ЛОСКМ), що трактувалося як порушення статуту УСС. Пояснюючи ситуацію, керівництво товариства «Україна» наголосило, що членами окружного союзу є польські, єврейські та німецькі клуби і згідно статуту їм заборонено проводити матчі з не членами організації. Відповідно, відсутність достойного супротивника не сприяло росту майстерності українських футбольних команд. Згідно домовленостей, у зносинах із ЛОСКМ товариство «Україна» послуговувалося українською мовою і зберігало за собою право організації футбольних матчів з українськими клубами не членами окружного союзу.

 

У 1930 р. товариство «Україна» нараховувало понад 300 членів, а його діяльність зосереджувалася у шести секціях — копаного м’яча (три команди), наколесників, гаківки і лижварської, легкоатлетичної, пінг-понгової, відчитової.

 

Газетні публікації представляли також окремі спортивні осередки у Добромилі (спортовий клуб «Богун», статут поданий на затвердження Львівського воєводства у 1930 р.), Кутах (спортове товариство «Запоріжжя», у 1923 р. Станиславівське воєводство заборонило його заснування через подібність до військової організації), Львові (Карпатський лещатарський клуб, затверджений Львівським воєводством як окреме статутне товариство 20 листопада 1924 р., установчі збори відбулися 9 грудня, очолив Лев Шепарович, туристичне товариство «Плай», установчі збори пройшли 16 жовтня 1924 р., головою обрали Станіслава Старосольського), Надвірна (спортове товариство «Бескид»), Перемишль (спортове товариство «Беркут», засноване у 1925 р.), Станиславів (ловецьке товариство «Ватра», установчі збори відбулися 10 червня 1925 р., очолив Юрій Дутка, спортове товариство «Пролом», засноване наприкінці 1929 р.), Тернопіль (спортовий кружок «Поділля»).

 

Початково оптимістичними були повідомлення про розвиток гімнастично-пожежних товариств «Січ». Так, у жовтні 1923 р. загальні збори повітової «Січі» у Львові, на яких кошовим обрали Романа Дашкевича, свідчили про відновлення діяльності підльвівських «Січей». У червні 1925 р. у Львові відбувся повітовий січовий здвиг присвячений 25-річчю заснування першої «Січі» у Заваллі Снятинського повіту. Проте наприкінці грудня 1928 р. «Діло» повідомило про ліквідацію «Січей» у Галичині. Десятого листопада припинила існування «Січ» у с. Горбачі Львівського повіту — остання із понад 900 самостійних осередків. У 1930 р. товариства п. н. «Січ» існували тільки на Закарпатті, у США і Канаді.

 

На зміну «Січам» прийшли руханково-пожежні товариства «Луг», заснування яких почалося у 1925 р. На крайовому з’їзді «Лугів» (8 грудня 1926 р.) були подолані ідеологічні розбіжності між його учасниками. Перемогли прихильники позапартійного характеру лугової організації, які обрали центральний комітет на чолі з Р. Дашкевичем (пресовий орган — місячник «Вісти з Лугу»). Меншість наполягала на підпорядкуванні руханково-пожежних товариств Українській соціалістично-радикальній партії. На противагу центральному комітету, прихильники партійності «Лугів» створили «Головну Лугову Раду» (пресовий орган — місячник «Луговик»).

 

Доказом успішної діяльності лугової організації стало передання у 1927 р. львівському «Лугові» обладнаного спортивного залу (вул. Коперника, ч. 5). До війни це приміщення належало повітовій «Січі». Того ж року, 26 червня, у галицькій столиці вирішили провести лугове свято з маніфестаційним походом вулицями Львова і масовими вправами на площі «Сокола-Батька». Однак поліція заборонила проведення заходу, а на початку липня її представники провели обшуки у Р. Дашкевича й у редакціях часописів «Вісти з Лугу» та «Луговик», після чого повідомили про припинення діяльності обидвох лугових централей.

 

Зазначимо, закриття головної структури не означало автоматичної заборони діяльності «Лугів» на провінції, бо вони функціонували на основі окремих статутів. Проте у 1927—1929 рр. «Діло» неодноразово інформувало про такі факти. Незважаючи на обставини, «Луги» проводили масові спортивні свята і змагання з різних видів спорту за участю сотень луговиків та луговичок.

 

Щодо присутності українського жіноцтва у лугових товариствах, то вона була визнана недостатньою, а тому луговички з львівського «Лугу» вирішили створити окрему жіночу структуру — «Луг» IV. Її установчі збори відбулися 20 жовтня 1928 р.

 

Важливою ознакою розвитку організації української молоді п. н. «Пласт», яка сприяла духовному і фізичному вихованню, стали пластові табори. Влітку 1926 р. серед їхньої загальної кількості своєю значимістю виділялися — обласний пластовий табір на горі Сокіл (поблизу Підлютого), табір пластунок у Перехресному на Косівщині, пластова оселя новиків у Корчині на Стрийщині. Завданням обласного табору була підготовка пластових інструкторів. Земельну ділянку під його розташування надав митрополит А. Шептицький. Оселя новиків (діти віком 8—12 років) вирізнялася тим, що туди приймали дітей, які не належали до пласту. В результаті, вони після спільного таборового побуту поповнювали ряди пластунів.

 

Розмірений ритм таборового життя інколи порушували надзвичайні ситуації. Про одну з них розповіло «Діло» у серпні 1928 р. Йшлося про напад польської боївки з Перегінського—Рожнятова—Брошнева на пластунів у Підлютому, у результаті якого п’ятеро представників Пласту отримали ножові поранення.

 

Наступного року часопис повідомив про судовий процес проти 26 юнаків з Великих Гаїв (передмістя Тернополя), звинувачених у належності до таємного товариства. Суть провини полягала у незаконному заснуванні місцевого Пласту.

 

З нагоди 15-річчя організації верховна пластова рада видала ювілейні марки із зображенням опікуна пластунів св. Юрія на коні й написом «Український Пластовий Улад 1911—1926». Двадцять другого червня 1929 р. відбулося посвячення прапора пластового куреня «Лісові Чорти», а 11 травня 1930 р. на площі перед церквою св. Юра посвятили прапор першого пластового ремісничого куреня товариства «Зоря».

 

У першій половині 1930 р. на перші позиції вийшла справа необхідності будівництва або придбання будинку для Пласту. Нагальність пояснювалася відмовою Ставропігії продовжувати оренду приміщення, де розташовувалася пластова організація (вул. Бляхарська, ч. 11). На знак протесту українська молодь спалила на подвір’ї Ставропігії російський трибарвний прапор. Для вирішення справи по суті, тобто вирішення питання з приміщенням для Пласту, українці Львова створили окремий комітет, який очолив Модест Каратницький. У короткому часі було зібрано понад 20 тис. зол.

 

У зверненні комітету до українського громадянства наголошувалося на значенні пластової організації для збереження і розвитку національної ідентичності: «Пласт — це найкраща школа, в якій виховуються наші наймолодші на здорових духом і тілом членів нації, це школа, в якій наші діти від наймолодших літ добровільно перебирають на себе орґанізаційні обовязки і вчаться підпорядковувати своє “я” та узгідняти свої ідеали, змагання і працю з ідеалами і змаганнями загалу, це школа розумної індивідуальної самостійности в рамцях добровільної орґанізованости й дисципліни. Пласт — це необхідне доповнення домового і шкільного виховання, це кузня, в якій виховуються крицево незломні характери, що змагають до сонця, правди й волі».

 

Москвофільське правління Ставропігії вигнало Пласт з орендованого приміщення, а польська влада довершила справу і цього ж 1930 р. заборонила діяльність організації. Пластунів звинуватили у тісних зв’язках з УВО, веденні антипольської агітації по селах, участі у підпалах збіжжя і польських маєтків, що, в результаті, уможливило проведення польською владою каральної акції проти українського населення п. н. пацифікація.

 

Всебічний розвиток суспільства сприяв можливості громадянам об’єднуватися «за інтересами». Зокрема, у 1927 р. на з’їзді українських філателістів у Львові було висловлено побажання щодо створення фахової організації. У червні наступного року обговорення продовжилося на зборах колекціонерів за участю Івана Турина, редактора віденського журналу «Український Філятеліст». Справа завершилася установчими зборами Українського філателістичного товариства, які відбулися 13 жовтня 1928 р. Очолив поціновувачів марок Данило Миколаєвич.

 

Газетне повідомлення за листопад 1930 р. свідчило про успішний розвиток Товариства українських шахістів (ТУШ), бібліотека якого рахувалася найбагатшою шаховою книгозбірнею у Львові (понад 100 книг). У січні 1931 р. ТУШ готувалося провести турнір «за мистецтво українського Львова з вартісними нагородами».

 

Статут Українського фотографічного товариства Львівське воєводство затвердило у жовтні 1930 р., а 9 листопада його ініціатори провели установчі збори, на яких Степана Дмоховського було обрано головою. Свою діяльність товариство розпочало 7 грудня виставкою світлин, представленою в Академічному домі (270 робіт від близько 30 фотографів). У передмові до каталогу виставки зазначалося, що першими на значення фотографії звернули увагу стрільці УГА, які заснували при пресовій кватирі окрему «секцію світливців».

 

У досліджуваний період важливим завданням товариства «Народна Лічниця» (НЛ), крім надання медичної допомоги, стала організація будівництва шпиталю для потреб українського народу. Звести споруду планували поруч із лічницею. Відповідне рішення було прийнято загальними зборами товариства у квітні 1922 р. Управа НЛ закликала українські інституції і небайдужих громадян як з краю, так і зза кордону долучатися до акції збору коштів. Також пропонувалося вступати у члени товариства. Зазначимо, що у травні 1923 р. всі студенти медичного факультету Українського таємного університету (136 осіб) стали його членами.

 

У 1925 р. лікарськими послугами НЛ скористалися майже 8 тис. хворих без різниці національності чи віровизнання. На початку наступного року завдяки митрополиту А. Шептицькому реальність на вул. Петра Скарги, ч. 4, де і розташовувалася лічниця, стала власністю українського лікувального закладу. У листопаді 1926 р. у НЛ запрацював стоматологічний кабінет. У 1928 р. у лічниці амбулаторно лікувалися понад 9600 пацієнтів. Технічно заклад збагатився рентґенівським апаратом.

 

Другого червня 1929 р. у Музичному товаристві ім. М. Лисенка відбувся святковий концерт з нагоди 25-річчя «Народної Лічниці».

 

Справа будівництва шпиталю отримала практичне продовження після відповідного дозволу Львівського воєводства від 13 березня 1930 р. У червні й магістрат Львова погодив будівництво двоповерхової лікарні, правда за умови, що НЛ відступить місту смужку земельної ділянки для розширення прилеглої вулиці.

 

З нагоди 30-річчя перебування митрополита А. Шептицького на владичому престолі й пошановуючи його заслуги перед українською нацією було прийнято рішення надати майбутньому шпиталю ім’я владики. Урочисте посвячення наріжного каменя «Українського Шпиталю ім. митрополита А. Шептицького» відбулося 14 вересня 1930 р. і звершив його сам митрополит.

 

Звіти з загальних зборів Українського лікарського товариства (УЛТ) свідчили про посилення організаційної і наукової діяльності. Інституція сприяла процесу нострифікації дипломів лікарів-українців, налагодила контакти з науковими медичними установами за кордоном, проводила наукові виклади і курси, видавала «Лікарський Вістник». На початку 1930 р. товариство нараховувало 193 члени.

 

Заходами УЛТ проводилися з’їзди українських лікарів у 1924 і 1927 рр., були засновані Українське гігієнічне товариство (статут затверджений Львівським воєводством у грудні 1928 р., установчі збори відбулися у січні 1929 р.) та спілка «Мінеральний живець “Черче”» (установчі збори відбулися 1 березня 1929 р., завдання — організація санаторно-курортного відпочинку).

 

Після Визвольних змагань (1914–1923 рр.) і рішення Ради амбасадорів держав Антанти від 14 березня 1923 р. про прилучення Галичини до Польщі, галицькі українці, як, зрештою, і весь український народ, на десятки років опинилися у статусі «недержавного». Вирішення українського питання стало прерогативою тих держав, які захопили або яким були віддані згідно мирових договорів українські землі — це Радянський Союз, Польща, Чехословаччина і Румунія. Уряди цих держав (у найменшій мірі чехословацький) бралися до вирішення українського питання виходячи із власних інтересів, кінцевий результат яких передбачав асиміляцію українців.

 

Проявами нехтування польською владою взятих на себе зобов’язань щодо українців Східної Галичини стали, зокрема, парцеляція землі на «східних кресах» тільки посеред колоністів-поляків, полонізація міст і промислу, запровадження польської мови на усіх управлінських рівнях, уникнення вживання терміну «Галичина», заміненого на — «східні креси» і «Малопольща», вимога використовувати у справочинстві визначення «русин» і «руський» замість «українець» і «український», поступова ліквідація українського державного початкового і середнього шкільництва, заміна його утраквістичними навчальними закладами, практика  службового переведення українських фахівців у «найдальші закутини корінної Польщі» і відмова у їх працевлаштуванні в українському середовищі, небажання відкривати український університет, заборона діяльності українських інституцій.

 

Польська влада так і не спромоглася застосувати принцип рівноправності до народу, який опинився під її зверхністю, а галицькі українці, не змогли змиритися з необхідністю жити в умовах поступової асиміляції, впроваджуваної польським урядом. У результаті, управлінський контроль опертий на насильницькі методи призвів до протилежного ефекту. Серед українців почали набирати популярності та поширюватися самостійницькі і, на короткий термін, радянофільські настрої.

 

Кульмінацією протистояння польської влади і українського населення Східної Галичини у досліджуваний період стала репресійна акція п. н. «пацифікація», проведена польським урядом восени 1930 р.

 

 

 

30.04.2023