Уже традиційно театральний сезон у Львові розпочинається з … Кота. Час летить невпинно, і ось «кіт у мішку» Єви Якубовської – уже шестилітній Міжнародний театральний фестиваль «Кіт Ґаватовича», який щорічно збирає сотні людей на театральний вікенд. Цього року усі сценічні фестивальні події відбувалися на території арт-простору «Lem Station».
Розпочався фестиваль із пре-івентів: 1 та 2 вересня відбулися онлайн-дискусії «Theatre that heals us» та «Common identities», під час яких було піднято тему значення театру у становленні особистості. Учасниками дискусії стали генеральна директорка «Кота Ґаватовича» Єва Якубовська, кураторка театрального фестивалю Кутна-Гори (Чехія), співзасновниця Празького театру X10 Єва Зембок, співзасновник фестивалю Кутна-Гори та менеджер Празького театру X10 Крістоф Колачек, продакт-менеджерка «Кота Ґаватовича» та співкоординаторка театральної резиденції «Catch a Cat» Ольга Довгань-Левицька.
А у Львівському муніципальному мистецькому центрі стартувала фотовиставка «Театр. Сила Тяжіння». У світлинах автори передали свої погляди на театральний соціальний організм, який живе своїм життям та постійно перебуває процесі розвитку. «Театральне життя не починається та не закінчується на сцені – воно виходить далеко за її межі та охоплює набагато ширший набір складників, ніж прийнято вважати», – пояснюють творці. Митці, відібрані куратором Михайлом Куликом: Одрі Чирська, Іван Паніотов, Катя Москалюк, Леся Ковальчишин, Ігор Філатов, Діана Федоряка, Ярослав Юркевич, Денис Кліманський, а спеціально запрошеними авторами стали Тарас Бичко (роботи з серії «Театр Лесі») та Сергій Мельниченко (роботи з проєкту «Behind the scenes»). Експозиція триватиме до 26 вересня.
Пре-івенти стали підведенням до фокусної теми цьогорічного фестивалю – «Нова гравітація», метою якої є «роздуми про театр майбутнього та пошук актуальної театральної ідентичності незалежних українців». Тема ідентичності на фестивалі лунає вже не вперше, ще у 2020 році майже в усіх заходах фестивалю так чи інакше обговорювали важливість усвідомлення себе й своїх кордонів. Минулий рік повнився великою кількістю дискусій та публікацій присвячених моральному та фізичному насиллю в мистецьких інституціях. Вони показали наскільки гостро стоїть проблема кризи ідентичності в українському мистецтві та театрі зокрема. Великим викликом людській ідентифікації стала також пандемія COVID-19, яка зовнішньою загрозою, страхом за себе та рідних вплинула на життя і самовизначення людей.
Цього року творці фестивалю вирішили йти далі й присвятити проблематиці весь фестиваль. Важливо й те, що вони не просто взялися вкотре обговорити проблему, а зробили спробу зазирнути в майбутнє театру й визначити його «нову гравітацію». Яким буде український театр майбутнього? Якими будуть його актори та глядачі? «Після викликів 2020-го у нас виникла потреба перезавантажити координати. Як і космос, ми змінилися: наші кордони, наші щоденні завдання. Неможливо, щоб театр за таких умов залишався незмінним. Тож цього року в межах 6-го міжнародного театрального фестивалю “Кіт Ґаватовича” ми прагнули показати театр майбутнього з його новими галактиками, новими формами і змістами, новими зірками, новою гравітацією...» – підкреслює генеральна директорка фестивалю Єва Якубовська.
Фестиваль розпочався із лекції-відкриття «Нова гравітація» від київського режисера та драматурга Дена Гуменного. Спираючись на сучасні театральні тенденції, лектор поділився своїми міркуваннями про майбутнє театру та нашу роль у ньому, і чому, зрештою, театр завжди актуальний. На його думку, у театрі пануватимуть технології, вистави стануть не «про кого», а «для кого», пасивні глядачі перевтіляться на активних співтворців; театр перетвориться з елітарного видовища на безпечний простір для діалогу. Ден Гуменний озвучив свій прогноз про театр далекого майбутнього: «Театр настільки перевантажиться технологіями, що колись ми повернемося до театру, де буде лише жива людина». За словами лектора, сцена – єдине місце, де ми дозволяємо собі помилятися, а помилятися – значить «бути живим», тому театр залишається актуальним у всі часи. Після лекції гостей очікували заходи не театральні, а радше призначені відсвяткувати відкриття та привернути увагу маси до фестивалю – Не\культурний стенд-ап та концерт Паліндрома.
Стенд-ап – гумористичний жанр, справжній розквіт якого ми спостерігаємо сьогодні на екранах телевізорів, на YouTube-платформі чи на живих виступах коміків. Гумор завжди служив віддзеркаленням об’єктивного світу, і є хорошою формою рефлексії над проблемами, що їх переживає суспільство. Він слугує для зняття емоційної напруги, тривоги і страждання. Тож не дивно, що організатори обрали цей, на перший погляд, неочікуваний для фестивалів жанр, щоб звернутися до соціальних проблем: «що відбувається у наших богемних колах». Запрошеними стенд-ап-коміками із Києва стали ведучий шоу «ГомінАут» на радіо «Промінь», один з авторів «Телебачення Торонто» Сергій Ліпко та резидент «Підпільного стендапу», сценарист «Телебачення Торонто» Сергій Чирков. Неочікувано, але влучно до теми ідентичності прозвучала зі сцени думка з уст Сергія Ліпка, після представлення його як українського та україномовного стендапера, що у цій внутрішній потребі акцентування на українськості є вияв комплексу меншовартості. Продовжив думку Сергій Чирков під час виступу: «Майже всі коментарі, що я отримую під своїми відеороликами з виступами, це: “Дякую, дякую за українську!”. А про зміст майже нічого! Гадаю, вони навіть не додивилися його [ролик], але “Дякую, дякую за українську!”». Чи правильно дякувати українському виконавцю за українську мову? Що це говорить про суспільство? Такі рефлексії залишили по собі коміки.
Як бонус, наступного дня у програмі також був подкаст «Український гумор в YouTube», гостями якого стали сценарист, творчий керівник ютуб-каналу «ТА» Стас Дем’янчук, а також improv-актор, постійний учасник «Кота Ґаватовича», актор каналу «ТА» Ростислав Лоза.
Завершився вечір відкриття гучним концертом львівського співака Степана Бурбана, більше відомого як Паліндром. Сам Степан називає себе не музикантом, а митцем, тому що він не просто грає музику, а творить, використовуючи різні засоби. Його композиції відзначаються різноманітною музичною палітрою, силою української мови та українським культурним контекст у різних його виявах: ліричні пейзажі, соціальна критика української дійсності, дослідження себе і свого ставлення до реалій життя. Їх він традиційно доповнив візуальними образами, кліпами, знятими самостійно, адже за освітою виконавець є режисером.
Сам Степан інтерпретує свій сольний проєкт так: «Паліндром – це не просто тексти, а музична сповідь артиста. Кожен з його шлягерів наповнений щирістю, душевністю, мелодійністю. Візитною карткою Паліндрома є життєвий позитив і гарний настрій, що наповнює кожну композицію». Атмосфері молодіжного андерграундного концерту неймовірно посприяв простір «Lem Station», що є колишнім трамвайним депо.
Усі наступні дні фестивалю розпочиналися із перформативних аудіотурів Львовом від української театральної трупи Pic Pic (Київ), що спеціалізується на такому форматі. «Це історії у місті і про місто, які розповідаються у форматі прогулянки та аудіо у навушниках. Ти чуєш не тільки історію та музику, але й вказівку до дії. Це поєднання квесту, перформансу, театрального видовища та чогось, чого ми не зможемо сказати», – розповідають творці. Розпочавши від найновішої у місті скульптури «Франц Ксавер Моцарту» і промандрувавши вуличками центру гості міста отримали можливість дізнатися про Львів з середини, послухавши історії, які не розповість жоден туристичний путівник, а львів’янам випала нагода глянути на буденні місця по новому. Так «Коту Ґаватовича» разом із «Pic Pic» вдалося ще раз продемонструвати публіці, що театр може існувати за межами своїх стін, та він завжди потребує певного простору, що здатен формувати зміст та естетику.
Цікавим додатком слугував подкаст, що записувався наживо на території фестивалю мандрівним радіо SKOVORODA, на якому творці «Pic Pic», зокрема й режисер та перформер Пьотр Армяновскі, розповіли про народження ідеї створення перформативних аудіотурів, їхню мету творити новий погляд на місто та як цього досягнути. Натомість онлайн-слухачі та гості фестивалю отримали нагоду задати питання, що виникли впродовж розмови.
Не забули фестивальні організатори й про традиційний формат подій – бранч із зірковим гостем. Цьогоріч до Львова завітала Анастасія Пустовіт – українська акторка театру та кіно, відома за виставами у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, ЦСМ «ДАХ», стрічками «Коли падають дерева» і «Перші ластівки. Zалежні». Під час розмови гостя розмірковувала про здорове формування особистості, «хвороби» українського суспільства, внутрішні кордони та ідентичність. Гармонічно в розмові торкнулися теми фемінізму, що є важливим рухом в контексті ідентифікації суспільства. Зокрема обговорили значення поняття «жінка» сьогодні, і як воно трансформується в свідомості людей. Окремо Анастасія приділила увагу особистості в професії, поділившись власним досвідом, а саме важливості саморозвитку, що починається з простої допитливості: читання книжок з різних сфер, перегляд найрізноманітніших фільмів та вистав.
Найочікуваніша частина фестивалю – сценічна – цього року охоплювала шість показів. Першими на сцені гостей очікували актори Музично-театральної майстерні «ART.RAZOM» із філософським ескізом «SOLARIS» (реж. Марина Рижова), що виграв конкурс від «Кота Ґаватовича». Його перемога безсумнівна, адже роман «Соляріс» письменника-фантаста Станіслава Лема, за мотивами якого й було створено ескіз, найкраще підходить космічній темі цьогорічного фестивалю «Нова гравітація». Знакова ця постановка ще й тим, що це перше у Львові виконання твору С. Лема, що за походженням львів’янин.
В тому ескізі є все необхідне. Тут і політ на іншу планету, і дослідження, і науково-фантастичний детектив, де підозрюваним є не людина, а якась науково-технічна загадка. У виставі розповідається про Контакт. Чим більше вчені намагаються дізнатися про планету Соляріс, на якій опинилися, тим більше Соляріс оголює для них їхній власний внутрішній світ. Звідси й пророча репліка: «Мабуть, про Океан ми не дізнаємося нічого, але, можливо, про себе». Але ніхто не виявляється готовим викрити свої найстрашніші таємниці, відкритись ні перед іншими, ні навіть перед собою.
Колектив майстерні – випускники Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, тому виставу доповнював потужний спів, що пробирав до мурашок. «Другом нашої майстерні є Марина Романівна Черкашина-Губаренко – мати Ірини Губаренко, що за життя створила чернетки за романом Станіслава Лема “Соляріс”, познайомивши нас з творчістю автора. Саме вони були покладені в основі музики до філософського ескізу “Solaris” молодою композиторкою Марією Чабан. Оскільки наша майстерня спеціалізується на музичній драматургії, для нас була важливою реалізація цього проєкту», – розповідають творці.
Ще одна інсценізація недраматичного матеріалу привезена на показ публіці «Кота» – мультимедійна моновистава-перформенс «Кострубізми. Кумановський» – проєкт незалежного театру «Гармидер» у режисурі Руслани Порицької, реалізований за підтримки Українського культурного фонду. В основі сценарію – серія графічних та літературних робіт «Кострубізми» відомого українського художника, який жив і творив у Луцьку, Миколи Кумановського. Серія досі не оприлюднювалася і надана для проєкту дружиною художника.
На початку вистави бачимо художника (Павло Порицький), що готується намалювати апельсин на подушках, розташованих на тлі білого задника. Готуючись, він розповідає: «Я пам’ятаю свої враження: дивишся на виставці картини. Картини. Картини. Картини. Тут – бах! Кумановський!». Відразу прочитується думка усієї вистави: творчість М. Кумановського – це більше ніж просто картини чи тексти, це цілий світ, світ Митця. Раптово на білому тлі з’являються рухомі образи – це «оживлена» графіка митця, з’являються уривки його текстів, а також голос, що озвучує їх для нас. Художник застрибує на подушки із апельсином, і символічно здійснює перехід із реального у мистецький твір/світ М. Кумановського, в його «Кострубізми». Сплетіння гри актора, 3D-графіки та звукоряду, де все невідривно взаємодіє, відтворює світ сучасного українського митця. Нас знайомлять з доном Едуардо, від імені якого ведеться розповідь. Кожен жест, інтонація, слово – значущі та символічні. А всі разом вони складаються у єдину структуру, де кожен існує як невід'ємна частина цілого. Філософія Едуардо базується на пізнанні себе та повній гармонії зі світом. Жестами і рухами художник-П. Порицький відсилає нас до східних мистецтв, дон Едуардо промовляє до нас цитатами із східної філософії, чуємо також слова Григорія Сковороди. На «екслібрисах», зустрічаємо також Бу-ба-бістів, Миколу Рябчука, Івана Малковича, Сергія Параджанова, Олега Лишегу, Богдана Жолдака.
«Дуже жарко. Весь мокрий. Годину витримати в іншій гравітації дуже важко. Вже років десять я не малюю. Те, що я малюю, це лише оболонка. Мені цікаво, яка суть цитрини? Як би її зобразив Кумановський? Чи є у когось ніж?», – звертається художник-П. Порицький до залу й отримавши його, ріже ним цитрину і вичавлює сік. Він так і не робить спроби зобразити апельсин, але добирається до його нутра. «Кострубізми» – це книга мудростей, що дозволяють нам поринути у світ Мудреця, у хід його думок, зрозуміти як мислив М. Кумановський, а вистава – це спроба розітнути цитрину й осягнути її суть, бо «сила чоловіка в слові “ніж”». Микола Кумановський був тим, у кого була сила добиратися до суті, розтинаючи стереотипи, штампи й ідеологічні обмеження мистецтва соцреалізму, що панували в його часи. «Ножем» митця стали слова й пензель. Хоч і розумів, що не зламає систему, та він ніколи не спостерігав пасивно за реаліями часу, бунтував творчістю, висловлював нею свою позицію. Він збирав мудрості різних філософів та вчених і закодовував їх у своїх творіннях, що увічнили його Особистість.
У рамках другої театральної резиденції «Catch a cat», створеної задля обміну досвідом, знаннями та знайомством з життям сучасного театру країн-учасниць, митці та мисткині створили театральний проєкт, темою якого є «Ідентичність». Цьогоріч для участі у резиденції на відкритому конкурсі обрали театральних митців з Німеччини та України по три учасника зі сторони відповідно. «Проєкт в рамках резиденції – мистецький акт, який не обмежений ні часом, ні формою. Наші резиденти та резидентки вільні у своїх експериментах, адже Резиденція “Упіймати кота” (Львів-Берлін) – це про свободу та повагу, а також вміння чути та рефлексувати». Протягом п’яти днів резиденції учасники, за їх словами, перевідкривали та досліджували поняття ідентичності, її прояв в культурі, поведінці людей тощо. Відображенням їх пошуків стала театральна робота, що відштовхувалась від вправи патерну. Один із акторів задавав певний рух, а інші підхоплювали його, раз за разом нарощуючи силу та швидкість, аж поки він не досягав кульмінації. Тоді все повторювалося знову. Робота базувалася на формі імпровізації, яку обрали тому, що «зрозуміли, що ідентичність проявляється в рухах і жестах». «Цікаво також те, як ми пристосовуємося, зокрема в житті, до інших тими ж рухами та жестами», – додають актори.
У програмі фестивалю глядачів очікували ще дві пластичні вистави від київських колективів. У моновиставі «Анігіляція» (реж. Крістіна Шишкарьова) від Totem Dance Group, хореограф та виконавець Ярослав Кайнар зображає процес анігіляції. Анігіляція – науковий термін, що означає повне перетворення одних частинок та античастинок на зовсім інші, відмінні від першочергової суті. «Чому “Анігіляція”? Ми хотіли повністю деконструювати (розібрати, анігілювати) особистість всередині вистави і з цього деконструйованого зробити щось інше. Тобто не зробити трансформацію існуючого, якийсь розвиток, а прийти до роз-творення на молекули, на дуже дрібні елементи пластики, характеристики особистості, які ми закладали індивідуально з Ярославом, а потім вже з повністю деконструйованої історії створити щось інше, нове... Процес анігіляції ми взяли за основу всередині вистави, символізму в назві немає. Це процес, з яким ми працювали, який ми досліджували. Ми не можемо повністю анігілювати пластично, але ми намагалися це зробити всередині танцівника і передати внутрішній процес анігіляції за допомогою пластики, емоцій», – розповідає режисерка.
У структурі вистави за допомогою пластики актора та звукоряду чітко виділяються дві частини – два стани матерії, а між ними сцена процесу метаморфози. Спершу пластика актора різка й раптова, його тіло наче ламається – матерія готується до зміни. Сцену доповнює тріскучий, різкий звукоряд. Тоді настає перехідний етап – актор вкривається чорною ковдрою, наче переходить із твердої у рідку форму. З’являється звук рідини, рухи чорної матерії плавні та повільні. Із неї неспішно вилазить/народжується нова форма. Пластика актора невпевнена, хитка – вгадується новонароджена істота, що вчиться керувати своїм тілом. Вона піднімається та набирається сил. Звуковий супровід наростає, настає кульмінація. Раптово актор зривається у швидкий й впевнений рух. Перевтілення завершено.
Метаморфози, що відбулися із пластичним тілом актора на сцені покликані наштовхнути глядачів на питання: чи живемо ми як цілісний організм, чи ми випадковий збіг атомних частинок у просторі? Це веде до більших питань: хто ми тут на цій землі? що буде після нас? чи ми зникнемо назовсім, чи перетворимось на щось, зовсім відмінне від істоти «людина»...
Вистава «ALPHA» (хореограф Владислав Детюченко) від танцювальної компанії «n’Era Dance Company» торкається теми превалювання у соціальній ієрархії та порушує питання впливу. «Протягом життя ми, так чи інакше, впливаємо на людей довкола, а вони – на нас. Цей вплив може бути як позитивним, так і негативним, спричиняти зміну думки, позиції або переконання. Хочемо ми цього чи ні, але суспільство завжди буде диктувати певний соціальний регламент», – пояснюють творці.
Мовою пластики актори підняли теми лідерства та домінації, гендерні аспекти цих понять, а також наштовхнули на ключове питання – чи зав’язані ці поняття виключно на тваринних інстинктах. Спершу на сцені спостерігаємо хаотичний натовп, з якого де-не-де виділяються інакодумці, яких маса швидко втягує назад у себе. З часом таки знаходиться лідер, цікаво що на обличчі у нього видно острах. Він намагається повернутися назад у натовп, але для нього там місця немає. Так творці показують нам різницю між поняттями «лідер» та «домінант» – перший на відміну від другого не завжди прагне верховенства, тому що воно несе за собою обов’язки та велику відповідальність. Лідера сковують за руки й ноги, чіпляючись й виснучи на ньому. Лунає гамір, складений з десятків голосів, які безупину прохають, радять, скаржаться, звинувачують та сваряться між собою. Як наслідок, в натовпі всеодно панує хаос.
Цікавою є сцена із чоловіком та жінкою, чиє партнерство швидко переростає в боротьбу за домінацію: жінка намагається рухатися самостійно, натомість чоловік тягне її за волосся назад, панує насилля. Ще одна різниця між лідером і домінантом – за першим йдуть добровільно, тоді як другий давить волю інших. Питання, на яке хореограф запропонував самостійно знайти відповідь: чи є домінація та лідерство інстинктами, а отже не підвладними розуму, чи все ж ми приймаємо рішення свідомо, і несемо відповідальність за вчинки? Ми формуємо нашу ідентичність чи вона формує нас?
Найочікуванішою подією фестивалю став виступ хедлайнера фестивалю французького художника та перформера Олів'є де Сагазана, відомого своїми роботами, у яких він перетворюється у скульптуру, його тіло ховається під кількома шарами глини. Він малює по власному тілу і обличчю, позбуваючись людської подоби.
У перформенсі «Трансфігурація» художник звернувся до стародавнього до-мовленнєвого періоду, до первісної істоти. На сцені Сагазан одночасно і бог, і творіння за його образом і подобою. За допомогою глини та соломи він створює з себе нову істоту. Відсилаючи глядачів до шаманських ритуалів ініціації та мистецтва африканських племен, він видає утробні звуки, постійно потворячи себе, аж поки з того, що нещодавно було чоловіком в костюмі, з’являється нова істота з власною мовою. «Мій перформанс великою мірою вимагає від мене прокинутись та пізнати себе. Для того аби його зрозуміти, часом не потрібно контексту. Як у випадку з творами Френсіса Бейкона чи інших творів сучасного мистецтва. Можна не розуміти його, головне відкрити себе та відчувати його. Я створюю багато масок і для мене це можливість показати внутрішнього себе. Я думаю, що маска, як на карнавалі, є можливістю насправді перетворитись на самого себе. Маска дозволяє знайти зв’язок між світами, стати медіумом. Я дуже люблю примітивне мистецтво, і африканське, і австралійське, і індіанське. Люблю за те, що воно не має поділу між мистецтвом та життям», – розповідає художник.
Отож, крізь всі події в рамках цьогорічного фестивалю «Кота Ґаватовича» виразно проступала тема ідентифікації: суспільної та особистої. До теми ідентичності суспільства звернулися в день відкриття виступ стенд-ап коміків та концерт Паліндрому, а приватна ідентифікація у всіх її аспектах звучала впродовж двох днів фестивалю: в розмові з Анастасією Пустовіт, виставах колективів «Totem Dance Group», «n’Era Dance Group» музично-театральної майстерні «ART.RAZOM», театру «Гармидер», в проєкті цьогорічної резиденції «Catch a cat» та перформенсі Олів'є де Сагазана. У низці подій також розповіли про та продемонстрували найрізноманітніші можливості театрального мистецтва, які вже сьогодні натякають на його шляхи розвитку в майбутньому: лекція від Дена Гуменного, перформативні аудіотури, подкасти акторів та режисерів, мультимедійний перформенс від театру «Гармидер».
Важко не помітити, як рік за роком зростає масштаб та якість «Кота Ґаватовича». Концепт фестивалю набув чіткого вигляду, добір програми має величезний жанровий та географічний діапазон, усі заходи відповідають єдиному сенсу. Тематика фестивалю об’єктивно цікава, адже є відзеркаленням актуальних суспільних тем. Тож очікуємо наступного року ще більш сміливих рішень, і бажаємо команді організаторів театрального «Кота» успіхів та натхнення!
Фото: Таня Джафарова, Ксеня Янко
14.09.2021