Шостий Міжнародний театральний фестиваль «Кіт Ґаватовича», що відбувався від 3 по 5 вересня 2021 року обрав оригінальну тему – «Нова гравітація». Розкриття цієї теми відбулось, так би мовити, у двох напрямах: перший – театр майбутнього, та й загалом наше майбутнє (що очікуватиме глядача на сцені вже через декілька років; як проявляються новітні тенденції в театральних виставах; у якій формі та в якому форматі відбуватиметься передача актором (-ми) сюжету вистави; чи зможе традиційний театр втримати свого глядача та ін.); другий – пошук театральної ідентичності (зокрема розкривалось поняття самоідентифікації, розуміння та пошук себе як особистості; ділились уявленнями про «суть» людини майбутнього; розглядалось явище домінування одних над іншими, вплив «сильного» на «слабкого», соціальний тиск та рамки, що не дозволяють повноцінно розкритися особистості).
Як людина, яка була ще на першому «Коті…» і відвідувала всі наступні, скажу одразу: помітно, що з кожним роком організатори вдосконалюють свою роботу, заходи стають все цікавішими та якіснішими, все більше видатних людей залучаються до фестивалю, і цей рік не став винятком.
Переможцем цьогорічного конкурсу вистав від «Кота Ґаватовича», Музично-театральною майстернею ART.RAZOM, було представлено філософський ескіз «SOLARIS», створений на основі чернеток Ірини Губаренко, що першою зробила спробу адаптувати до музики однойменний твір відомого фантаста ХХ століття Станіслава Лема для показу його на сцені. Сюжет розповідає нам про планету Солярис, на яку прибули науковці для її вивчення та проведення досліджень. Єдиний мешканець планети – Океан – не прийняв такого ставлення до себе і почав діяти у відповідь: дав змогу кожному проявити свою людську натуру, розкрив потаємні страхи та таємниці, став відображенням совісті дослідників.
Загалом можна сказати, що історія розкриває події далекого (на жаль, ймовірного) майбутнього, коли розвиток науки стає більш пріоритетним за розвиток особистісний… коли такі поняття, як совість, співчуття, взаєморозуміння знецінюються… натомість раціоналізм та прагматизм виходять на передній план… а почуття інших стають неважливими, дріб’язковими, коли мова заходить про вигоду та користь для когось. У виставі також, в певній мірі, піднімається проблема соціальної, особистісної, взаємодії. «Як порозумітись з Океаном, якщо не можете порозумітись один з одним» – думка, що змушує замислитись: а чи дійсно готові ми зараз (а найголовніше – чи будемо готові в майбутньому?) до взаємодії з «іншим розумом», якщо часто і між собою спільної мови не знаходимо?
На відміну від «SOLARIS», де актори і співали, і діалоги з монологами заводили, і навіть «хімічили» трохи (сухий лід їм дуже допоміг для створення необхідної атмосфери), у наступній виставі не прозвучало ні слова… Пластична вистава «Анігіляція» від Totem Dance Theatre спрямована викликати у глядача відчуття внутрішньої пустоти, чи навпаки – наповненості (за словами самого танцівника Ярослава Кайнара). Виконуючи неймовірні рухи своїм тілом він розповів цілу історію… Історію того, як із розрізнених частинок, по суті вільних атомів, утворюється новий організм; як він розвивається, еволюціонує, пробуджується і починає усвідомлювати себе єдиним цілим, повноцінним, завершеним; як готується до взаємодії з іншими «атомними частинками». Змушує задуматись над вічним: Хто ми для цього світу? Ким ми є насправді? Лише набір випадкових атомів, що через деякий час все-рівно розпадеться? А що ж буде після нас? Чи перетвориться «наш» набір атомних частинок у новий організм? І якщо так… то що за результат вийде? Словом, можна сказати, що вистава через візуальне сприйняття наштовхує нас на роздуми про сенс життя, своє місце в світі, особистісне значення для майбутнього та власний розвиток.
Над справжньою, правдивою суттю людини розмірковував у своїй творчості і видатний художник та поет Микола Кумановський. У своїх роботах автор завжди закладав певні знаки, підтекст, підказку чи загадку, що змушують задуматись споглядача чи читача над тим чи іншим. Метою митця було показати світ таким, який він є; його справжню СУТЬ, без фальші та імітацій, гри чи вдавання, що було характерним для тогочасного соцреалізму. Вистава «Кострубізми. Кумановський», поставлена луцьким театром «ГаРмИдЕр», створена на основі графічних робіт та текстів Кумановського. Образ головного персонажа твору – Дона Едуардо, – глибоко філософський, в певній мірі саркастичний та непослідовний.
Виставу не можна вважати класичною у повному значенні цього слова. Її метою було занурити глядача у світ художника, дозволити перейнятись його філософським задумом, оцінити продуманість та певну красу дійства. Для цього у сценічній роботі поєднались графіка та акторська майстерність, музика та «гіпнотичні» рухи тіла. У певний момент з’явилось відчуття, що дійових осіб на сцені двоє – не лише актор Павло Порицький, а й його тінь, що гармонійно передавала ключові аспекти вистави, допомагала розкривати ідею. Символічним було і те, що ще перед початком вистави актор запросив дівчину із залу, щоб вона зачитала текст, у якому він хотів почути таке необхідне йому СЛОВО. Після цього запросив ще двох глядачів, щоб вони разом із дівчиною сіли на мішки по краях сцени. Сприймалось це все як створення персональної «живої аудиторії», якій актор (вже ввійшовши у роль) розповідав про себе та своє знайомство із Кумановським. Загалом, під час перегляду вистави виникало враження, що ти у трансі; що від тебе висковзує якийсь зміст, важлива (чи не дуже) думка, ідея, яку ти от-от спіймаєш «за хвіст», але поки ніяк не виходить… І починаєш замислюватись, додумувати, «шукати ключик», який допоміг би усвідомити побачене. Фінальна сцена із розрізаним цитрусом наштовхує на думку: завжди варто намагатись зазирнути в саму суть, а не обмежуватись зовнішньою оболонкою.
Також на фестивалі відбулась презентація проекту учасників другої міжнародної театральної резиденції «Catch a Cat/Упіймати кота» (перша резиденція була створена у 2019 році). Цього року у межах відкритого конкурсу було обрано трьох українських та трьох іноземних митці для обміну досвідом та спільної роботи на тему «Ідентичність». Метою роботи стало розкриття проблеми ідентифікації себе як частини соціуму, що виникла через вимушене дистанціювання в період пандемії. Протягом п’яти днів, що резиденти проживали і навчались разом, вони обговорювали своє розуміння поняття «ідентичність», «перевідкривали» його для себе. Основою представленої глядачам роботи стала тренінгова вправа «Патерн», суть якої проста: один задає якусь дію (рух, звук), а інші повинні це відтворити максимально точно. Під часу перегляду виконання цієї, здавалося б, елементарної та простої вправи, розкрилась очевидна, але від цього не менш важлива думка: наша ідентичність присутня в ритмі, рухах, тілі; у тому як ми наслідуємо інших. Адже кожен учасник на сцені хоч і наслідував заданий рух/звук, але робив це виключно у власному, особистому стилі, з нотками індивідуальності та неповторності. Сторонньому глядачеві це найбільш помітно.
Після завершення показу, резиденти також поділились своїм баченням театру майбутнього. На їхню думку, у сценічних роботах все частіше буде представлена мова тіла та звуку, що дозволить на іншому рівні «спілкуватися» із глядачем; передавати йому суть не лише словами – діалогами та монологами, а й невербально. І головне – кожен перформанс чи вистава обов’язково повинні давати емоції, отримувати зворотню реакцію, вводити глядача у певний емоційний стан, залишати свій «слід» у душі.
Питанням соціальної ідентифікації та взаємодії, домінування та лідерства присвячена і вистава «Альфа» від київської n`Era Dance Group. Як і у пластичній виставі «Анігіляція», на сцені не було вимовлено ні слова… лише мова тіла доносила до глядача усю різницю між лідерством та домінуванням, наслідуванням та утисками. П’ятеро танцюристів, налагоджено взаємодіючи один з одним, передають нам своє бачення соціального впливу на людину; наслідування «сильнішого» слабшими; становлення лідера; боротьбу за лідерство у суспільстві; різницю між жіночим та чоловічим лідерством; демонструють основні риси домінування («йти по головах» інших, приниження слабших, не здатних опиратися). Вистава не була довгою, але щоб передати основну суть, змусити глядача замислитись, почати аналізувати свою роль у соціумі, цього було достатньо. Та й на думку самих танцівників, для сучасного глядача втрачає актуальність тригодинна вистава у класичному її розумінні; наш світ пришвидшується, життя стає активним та перенасиченим різноманітною інформацією, яку необхідно засвоїти максимально швидко. Саме тому театри майбутнього, щоб втримати свого глядача, мають прагнути до динамічності, лаконічності та максимальної інформативності.
Головною зіркою 6-го Міжнародного театрального фестивалю «Кіт Ґаватовича» став відомий французький скульптор, живописець та перформер Олів‘є де Сагазан. Його «фішкою», що зробила його відомим та вразила весь світ, стало те, що він використовує власне тіло як незавершену скульптуру, сирий матеріал, що під кількома шарами глини трансформується у щось нове, інше, не таке як завжди.
Покриваючи себе глиною та використовуючи фарби, скульптор прагне показати себе, розкрити свій внутрішній свій, передати стан своєї душі, надії та переживання, страхи та хвилювання, хороші і погані сторони. У своєму перформенсі митець не лише демонструє свої таланти, він також прагне пізнати себе, наскільки це можливо. Олів‘є де Сагазан захоплюється примітивним мистецтвом африканських, австралійських, індіанських народів, адже таке мистецтво найбільш «живим», наближеним до земного, природнього. Не випадково творець працює саме з глиною, адже через неї він ніби відчуває себе частиною Землі, а отже стає ще ближчим до розуміння Всесвіту, свого місця у ньому. Усе це схоже на якийсь первісний ритуал, щось потаємне і містичне, що вражає у саму душу і пробирає до «мурашок», але при тому неймовірно прекрасне та загадкове. Скульптор «одягав» на себе різні маски, щоб показати себе справжнього… тут замислюєшся: А ким насправді є ти сам? Хто ти без рамок соціальних правил, нав’язаних цінностей та установок, поглядів та уявлень?
Цьогорічна тема фестивалю дуже глибока, багатогранна і в певній мірі філософська. Представлені у програмі вистави та перформанси в тій чи іншій мірі розкривають проблеми самоідентифікації, особистісного розвитку та соціальної взаємодії. Суть усього фестивалю можна узагальнити так: «Наше майбутнє – це ми». Майбутнє визначається напрямом, у якому розвивається людство. І те, як ми ідентифікуємо себе зараз, покаже, яким наше майбутнє буде завтра. Це ж стосується і театру: пріоритетний напрям в особистісному розвитку, ситуація у соціумі, ритм суспільного життя, науковий прогрес – усе це задаватиме вигляд театру майбутнього, його форму, тематику, визначить актуальність і доцільність його існування.
Фото: Таня Джафарова, Ксеня Янко
14.09.2021