У вибудованому ним світі я опинився, ще не маючи двох років. Тобто тоді, коли мозок дитини найкраще надається до укладання всіляких моделей, схем, еталонів, стереотипів і перверзій світового ладу. У дзядзя всі елементи речовості перебували на своїх строго визначених орбітах, не сугірше, ніж електрони у атомах.
Усім предметам він визначив своє точне місце, відчуте, напевно, так само безсумнівно, як уміє собі знаходити кіт, або як дон Хуан учив Кастанеду. Всі речі множинні були прецезійно систематизовані, посортовані і розпарцельовані. Навіть старі погнуті цвяхи, які чекали вільної хвилини, щоби їх вирівнювати молотком на шині, не лежали суцільною купою у одному пуделку, а відразу – як тільки проявилися – підпадали під первинне сортування.
Будь-яка найменша робота – а їх було довкола хати кільканадцять на кожен день – вважалася закінченою, коли всі речі, задіяні у роботі, поверталися на свої місця, коли нічого, крім зробленого, не могло бути слідом.
Кожен день завершувався остаточним обходом подвір'я, саду, городу, і всі артефакти, які жили впродовж дня надворі, опинялися на своїх місцях у хаті, в комірці, на стриху.
Одна справа, що речей у його світі було не надто багато. Він цінував речі функціональні. Обходився практично без декору, уміючи власне у інструментах бачити додаткову естетичну функцію. Але – навіть якби їх стало набагато більше – якийсь невловимий принцип класифікації все одно спрацював би навіть на обмеженій території.
Його ідеалом було таке розміщення предметів у просторі і уяві, щоби не стати безпомічним ні у темряві, ні у випадку сліпоти. Не треба було навіть рахувати кроків, а потім щось намацувати. Коливання тіла у всіх площинах само приводило до потрібного предмета. А далі руки мають вічну пам'ять рухів.
Покинувши його світ трохи старшим, я потрапив у протилежне. Завали безцінного непотребу, все опиняється на несподіваній зупинці броунівського руху, через роки повертаючись – так само випадково – на початкову стацію. Вир, з яким неможливе протистояння: вдихнути, пірнути, розслабитися і принаймні руками зустрічати усі підводні камені і надводні галузи. Я навчився бути таким, аби це могло подобатися.
Живучи у хаосі, витримуючи хаос, продукуючи хаос, отримуючи задоволення від хаосу, я періодично приїжджав побути у ладі першого дитячого враження. Іноді рубав дрова у темні ночі, бо хотів насліпо пройти стежкою до дровітні, взяти сокиру, яку не треба було шукати, поставити ковбан на ковбан і розколоти достатніми ударами на задану собі кількість полін.
Натомість нематеріальним виявом дитячої монотипії стала любов до безперервної класифікації і систематики. Такий приватний гносеологічний метод: уявні таблиці, розгалуження, типологія, реєстри, варіативні ряди. Нічого особливого, але допомагає витримати деякі тяжкі до витримання моменти. Спроба пояснення доцільності організації світу. Класифікація різноманітних доль хоч на коротко унеможливлює невдоволення власною долею.
І от що я вигадав собі вчора. Ще одну модель (тобто причину, бо в основі кожної систематики є якась причина) класифікації. Окрім усіх існуючих поділів, усі люди мали би поділятися ще на кілька базових типів, які сформувалися дуже давно на основі тих вроджених властивостей, які забезпечували ефективне здобування їжі певним способом. Мені здається, що таких є чотири: збирачі, мисливці, землероби і пастухи. Звичайно, є ще вся алгебра перехідних – пастир-ловець чи ловець-збирач. Звичайно, є і такі, кому все вдається однаково добре, і такі, кому ніщо із цього не цікаво. Але підозрюю, що в основному ці набори рис не тільки проявляються у всьому, що робить та чи інша людина, але й впливають на спроможність вибору того, як кожен проявляє себе у житті.
В кожному разі, на сьогодні мені цієї гіпотези вистачить. Від завтра – коли буде більше часу – перейду до польових досліджень, придивляючись для початку до публічних осіб. Щоби самому або перетягнути гіпотезу у теорію, або знищити її, нікому нічого не оголошуючи.
10.09.2021