Книжка Сергія Бєлякова «Тінь Мазепи: українська нація в епоху Гоголя», що була видана 2016 року і відтоді неодноразово перевидавалася, пройшла в Україні майже непоміченою.
Мабуть, це синтетичне дослідження про національну ідентичність, центральними постатями якого є Тарас Шевченко і Микола Гоголь, дослідження з ретельно виписаним історичним контекстом, в якому домінує інтерес до людської особистості, для істориків виявилося надто літературним. Крім того, історики орієнтуються на речі раціональні. Рецензована ж книжка ‒ насамперед про емоції, зародження національного почуття і вибір ідентичності. Зрештою поетів, зокрема Шевченка, іноді називають істориками, але істориків ніколи не називають поетами. Натомість літературознавці, зокрема шевченкознавці й гоголезнавці, хоча й звертаються до проблеми національної ідентичності, проте більше цікавляться інтерпретацією літературних творів або проблемами стилю. Мені ж підхід, коли фольклор і література розглядаються як фактори національної ідентичності, бо в них читач переживає історію, видається перспективним.
Дехто, мабуть, взагалі відмовиться читати запропоновану книжку з переконання, що все російське не варте уваги, бо вороже до українців за визначенням. Цей хибний підхід є ознакою гордині, зарозумілості, що його не може виправдати ані Володимир Антонович, ані Дмитро Донцов, котрі трактували російську літературу як нірвану або як письменство із каламутним етичним ідеалом. Будь-які узагальнення завжди вразливі, бо на практиці картинка все ж не чорно-біла і не пласка, а диференційована, стереоскопічна.
Ставлення російських інтелектуалів до українського питання у ХІХ ст., як підкреслює Сергій Бєляков, було різним: від позиції Віссаріона Бєлінського, якого принижував сам факт існування літератури українською мовою, через Миколу Полевого, який знав, що малоросіяни ‒ народ самобутній, але вважав, що писати українською без сенсу, бо історія українців скінчилася, до Михаїла Каткова, котрий повторив тезу Бєлінського про те, що спроби конструювати особливу мову Південно-Західного краю такі ж марні, як і спроби створити мову на підставі рязанської чи костромської говірки. Однак була серед росіян і Олександра Ставровська, котра вийшла заміж за українця Петра Єфименка, що перебував на засланні в Архангельській губернії. Вона захопилася українською культурою, а її історичні праці належать не тільки російській, а й українській історіографії. Олександра Єфименко, до речі, була першою жінкою в Росії, яка здобула ступінь доктора історії. Серед російських українофілів був і художник Лев Жемчужников, правнук гетьмана Розумовського по матері, якого українці трактували як свого.
Однак, як слушно зауважив Сергій Бєляков, українофільство притягувало небагатьох росіян, які переважно, якщо життя зводило їх із українцями, ставали ворогами усього українського хоча б на певний час. І справа тут не тільки в українській потайній натурі й хитрості, яку не приймала відкрита, але підприємлива російська душа, а й у непримиренності українців, передусім українського селянства, яке не хотіло і не могло русифікуватися, бо було від росіян іншим. Дослідник має рацію в тому, що російська влада в Україні трималася у ХІХ ст. не на багнетах, хоча у глибокому підпіллі пам’ять про російські багнети, двічі зруйновану Січ, спалений Батурин, арешт Полуботка й Петропавлівські каземати жила, а на культурі ‒ високій і побутовій, яку запозичила українська еліта. Селянство ж задовольнялося культурою власною, тому русифікації не піддалося.
Хоча висновок про селянський характер української нації у ХІХ ст. є загальноприйнятим, він потребує уточнення: у ХІХ ст. і на Наддніпрянщині, і в Галичині почала формуватися українська інтелігенція. На Галичині вже до початку ХХ ст. з’явилася хай не надто широка, але згуртована інтелігентська верства, тоді як на Наддніпрянщині процес формування української інтелігенції був менш успішним. І причина цього неуспіху була вкорінена у постійній російській боротьбі з українським сепаратизмом, що у другій половині ХІХ ст. проявлялася переважно у формі циркулярів й указів, створюючи ілюзію правового поля. Однак не було в Росії конституції ‒ і поля правового теж не було, усе вирішували монархи доти, доки могли вирішувати.
Здавалося б, російські ліберали-слов’янофіли дивилися на українське відродження прихильно, але до певної межі. Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш висловили незгоду, коли в оголошенні про вихід у світ у 1859 році слов’янофільської газети «Парус» було згадано усіх слов’ян, крім малоросіян-українців. Сергій Бєляков не забув нагадати не тільки про цю тріщину у стосунках між російськими слов’янофілами й українцями, він також зацитував лист Сергія Аксаков до сина Івана від 19 березня 1850 р., в якому адресант назвав невідомого автора думи, що її декламував Гоголь, «хохлацьким Гомером», а декламатора, якого самі ж росіяни називали генієм, як і присутніх на читанні не тільки українських, а й російських інтелектуалів, працівників російських наукових інституцій Осипа Бодянського і Михайла Максимовича, ‒ хохлами, порівнявши при цьому з нецікавими, смішними і безіменними чувашами і марійцями. Дивовижна для культурної людини модель поведінки, котра, як на мене, все ж свідчить не так про фарисейство російських слов’янофілів, як про притаманне будь-якому колонізаторові почуття власної вищості, цивілізаційної переваги.
Заради справедливості слід відзначити, що росіяни давали українцям широкий доступ до власної культури й освіти, демонструючи братерські почуття, на відміну від поляків, вищість яких мала ще й релігійний ґрунт, який звужував простір братерства. Можливо, з огляду на останню обставину Сергій Бєляков скептично оцінює нинішні спроби ревізувати польсько-українські стосунки, розцінюючи таку ревізію як кон’юнктуру.
Російські консерватори були значно відвертішими за слов’янофілів. Після Польського повстання 1863 року вони різко виступили проти найменших проявів українського сепаратизму, що його Сергій Бєляков метафорично називає тінню Мазепи. Тінь Мазепи, за спостереженням автора, росіяни сприймали озлоблено. Гнів застував їм зір, заважаючи спокійно прийняти об’єктивну реальність, але тінь Мазепи рано чи пізно неуникненно мала накрити всю Україну. Галичини, тим паче Буковини і Закарпаття у рецензованому дослідженні не згадано, хоча і в добу Гоголя ці терени заселяли українці, русини за тодішнім слововжитком.
Сергій Бєляков ‒ той російський інтелектуал, який визнає існування України і розглядає незалежну Україну як об’єктивну реальність. Це свідчить, що варто все ж цікавитися, якими нас бачать найближчі сусіди, бо їхнє бачення не завжди вороже, політичне і заангажоване.
У науковій книжці Сергія Бєлякова з детальними посиланнями й списком використаних джерел, у якому 581 позиція, немає пропаганди, навпаки, у ній присутня жива думка і критичний погляд на, здавалося б, усталені речі передусім у російському сприйнятті, зокрема про потрактування українців і росіян як народів-братів, і в українському сприйнятті ‒ апологія Мазепи тут відсутня, як і українське почуття меншовартості з приводу сільського походження власної нації.
Дослідження містить цікавий і багатий фактаж. І це, безперечно, найсильніша його сторона. Перед читачем розгортається історія національної ідентичності багатьох осіб з російсько-українського контексту, зокрема й таких нерозкручених, як приятелька Миколи Гоголя і фрейліна російського імператорського двору «хохлачка Росетті», що не була етнічною українкою, але народилася в Одесі, дитиною жила в маєтку своєї бабусі біля Миколаєва, полюбила пісні, звичаї і страви українських селян і не соромилася відверто демонструвати місцевий український патріотизм.
Книжку написано з неабияким письменницьким хистом. Їй притаманна інтелектуальна глибина, свобода думки і гумор. Наприклад, меню, яке так псувало життя українцям у Петербурзі, де панувала французька й німецька кухня, дослідник дотепно характеризує так: російські щі з тарганами зовсім не те, що український борщ. Та й над сучасними вченими, що ніяк не можуть побачити межу, котра розділяє українців і росіян, він теж іронізує: сучасники Шевченка і Гоголя цю межу бачили, а вчені, озброєні «теорією модернізації» і монографією Бенедикта Андерсона, не помічають.
Мені здається, що майбутнє гуманітаристики саме за такими синтетичними дослідженнями, як «Тінь Мазепи», дослідженнями, у яких немає довгих теоретизувань, нагромадження і жонглювання модними термінами й безкінечного посилання на авторитети, коли самі авторитети і їхні думки вихолощуються і препаруються до невпізнання. Читаючи Сергія Бєлякова, згадуєш Ніла Ферґюсона. Можливо, для російського автора, що є професійним істориком і літературним критиком водночас, це аванс, можливо, доречніше було б говорити про його діалог в українському контексті з Іваном Дзюбою, Юрієм Барабашем, Павлом Михедом, Наталією Яковенко і Миколою Рябчуком, але мені здається, що потенціал Сергія Бєлякова ще не розкрився повністю, що цей дослідник іще порадує читача новими працями з ширшими горизонтами. Головне, що він жодних авторитетів не бере на віру. Мене особисто приємно вразила самостійність, оригінальність мислення цього автора, відсутність найменшого страху здатися анахронічним. Він вільно оперує поняттям народ, уважаючи, що націю неможливо звести лише до політики, що нація, як і саме життя, політику переростає.
Рецензована книжка присвячена питанню формування української модерної нації в часи Гоголя і Шевченка. Зрозуміло, автор не міг обійтися без екскурсів у більш давню історію, сягаючи й часів Київської Русі, не міг не заторкнути й теорії походження росіян, зокрема фінської, обстоюючи їхню приналежність до слов’ян. Він твердить, що національну приналежність визначають не гени, котрі в українців і росіян великою мірою збіжні, а виховання і культура. Безперечно, гени не є визначальними ані в антропології народу, ані в історії окремої людини, виховання і культура ‒ фактори вагоміші. Але де ж той слов’янський російський костюм? Чому російський фольклор, звичаї і традиції виглядають такими дивними на слов’янському тлі? І йдеться не тільки про тягучий, сумовитий російський мелос, що пояснюється природою і кліматом, за Осипом Бодянським. Чому в росіян постійно наштовхуєшся на запозичення: чай і самовари перські, пельмені ‒ від удмуртів і комі, матрьошки китайські, а колядування в російському селі зазвичай ілюструють зображеннями села українського? Промовчу про назву Росія-Русь, яку українці небезпідставно називають украденим ім’ям.
Відсутність виразної російської етнографії схиляє до думки про відсутність самого російського етносу, отже, російська нація, можливо, таки належить до розряду націй виразно політичних, сформованих державою, імперією? Я особисто не бачу нічого поганого у визнанні цього факту, але відповідей на зазначені вище питання у книжці нема. Автор у цьому випадку воліє послатися на Костомарова, Драгоманова, Бодуена де Куртене і Пипіна.
Торкається дослідник і проблеми українізації російської літературної мови, і київської редакції церковнослов’янської мови, що про них писали Роман Якобсон і Микола Трубецький, зауважуючи, що нині славісти говорять про «українізацію» значно обережніше. Звичайно, не йдеться про українізацію всієї духовної культури російського народу, але не зауважувати впливу київської редакції церковнослов’янської мови на літературну російську мову петровської і післяпетровської доби все ж не випадає, бо покоління росіян вивчали церковнослов’янську за граматикою Мелетія Смотрицького, а вплив українських вчених-монахів на російську літературу не викликає сумнівів і в самого автора.
Якщо це не вплив на саму російську мову, то в чому в такому разі він проявився? Невже ідеться винятково про стиль? І чому галицькі священники-русини писали в Австрії майже російською літературною мовою, запозичивши її таки з Києва, а не з петровської Росії, аж доки не з’явилася альтернатива ‒ народна мова «Русалки Дністрової»? Чому і Тарас Шевченко, і Маркіян Шашкевич ще до появи «Кобзаря» 1840 р. відмовилися від київської редакції церковнослов’янської мови, від вченої мови, віддавши перевагу народному варіантові? Можливо, ця відмова мала ті ж причини, що й відмова від латини, але так сталося, що саме російська мова після впливу київської редакції церковнослов’янської майже одразу перетворилася на нову лінгва франка. І при цьому російські інтелектуали ХІХ ст. ще й відмовляли українцям у праві писати власною мовою, назвавши українську безперспективною. Російські мовні амбіції у даному разі виглядають, м’яко кажучи, не надто привабливо. Недаремно саме українці були творцями й широко вживають термін лінгвоцид.
Сергій Бєляков чи не найважливішим фактором формування нації вважає спільне переживання історії. Він згадує доповідь Ернеста Ренана «Що таке нація?», котра була прочитана у Сорбонні у 1882 році і стосувалася передусім Ельзасу і Лотарингії, що почувалися французькими, бо переживали історію спільно з французами. При цьому історія, котра, на думку автора рецензованої книжки, завжди залежить від сприйняття, часто зростається з міфологічною свідомістю, внаслідок чого й з’являються історичні міфи. Наприклад, міф про єдність трьох братніх східнослов’янських народів виник у росіян не внаслідок способу мислення того чи іншого російського історика, публіциста чи політика, хоча б й апологета «теорії офіційної народності» Миколи Устрялова, а був результатом спокусливої віри в те, що якщо немає українського народу, то й підстав для українського сепаратизму теж нема. Цю тезу Сергій Бєляков підкріплює тим, що паралельно з «проєктом великої російської нації» на Балканах з’явився пансербізм, панхорватизм і югославізм, які обстоювали Велику Сербію, Велику Хорватію або злиття південнослов’янських народів у єдину югослов’янську націю. Проте Югославія потерпіла крах. Причин цього краху можна знайти, мабуть, чимало, але головна полягала в тому, що єдиної югослов’янської нації ніколи не існувало, як не існувало й реальної єдності між росіянами, українцями і білорусами ‒ вона була декларативною.
Сергій Бєляков вслід за Миколою Гоголем, котрий мав намір написати багатотомну «Історію Малоросії», ставить український фольклор вище за історичну науку першої половини ХІХ ст. не тільки через те, що тодішні історії Малоросії, бодай і Дмитра Бантиша-Каменського були далекими від ідеалу, а й тому, що саме думи і пісні у часи Гоголя і Шевченка становили ґрунт для переживання української історії. Цікаво, що Ярослав Грицак нині також звертається до народної пісні як джерела нації. Російський дослідник і поезію Шевченка розглядає перш за все через призму фольклору, і Микола Костомаров, який пам’ятав про великоросійське походження свого роду по батьківській лінії, за спостереженням Бєлякова, усвідомив себе українцем, прочитавши збірку пісень Михайла Максимовича. Принагідно зазначу, що й Пантелеймон Куліш, навчаючись у гімназії, також зазнав колосального впливу зазначеної збірки, вивчивши її напам’ять.
Таке перше переживання історії народу в пісні, ототожнення себе з конкретним народом через пісню чи через інший літературний твір, коли вже з’являється професійна література, нагадує спалах любові. Любов до свого, яку Юрій Покальчук влучно назвав таємною зброєю, спалахує, а потім горить, жевріє, тліє або й згасає в людині вже залежно від обставин і вибору самої людини. Декому вдається донести свою любов до могили і навіть загинути за неї, але буває й інакше. Ізмаїл Срезневський, що уклав «Запорізьку старовину», не став українцем. Вочевидь, український фольклор був для нього предметом схоластичним, не ототожнювався з українською історією, не пробуджував національного почуття.
Картина національної ідентичності Сергія Бєлякова не є чорно-білою. Він відкидає думку про подвійну ідентичність Миколи Гоголя, уважає помилковим як твердження російського націоналіста, наче письменник прийшов до «загальноросійської ідентичності», так і тезу «свідомих» українців про його зраду української ідентичності. Досліднику видається сумнівним сам термін «самосвідомість», оскільки останню неможливо виміряти. Чи так це? Може, саме присутність особи в національному каноні і є мірилом її самосвідомості? І випадок Шевченка і Гоголя яскраво про це свідчить. Шевченко для українців авторитет безсумнівний, а геніальний Гоголь все ж лишається російським письменником українського походження, довкола імені і спадку якого суперечки не вщухають.
За Сергієм Бєляковим, остаточний російський поворот Миколи Гоголя відбувся після другої редакції «Тараса Бульби», коли мистець погодився з історичною невідворотністю тріумфу Російської імперії й великоросійського народу. Хоча Гоголь прочитав і «Кобзаря», і «Гайдамаків», він не передбачив тієї ролі, яку відіграє поезія Тараса Шевченка в історії українського народу. У цьому, за термінологією Григорія Грабовича, й полягала сліпота прозаїка. Дуже важливою, як на мене, є теза російського дослідника про те, що Микола Гоголь чудово володів українською мовою. Такий підхід заперечує популярну думку, наче через слабкий розвиток української мови письменник був змушений писати російською. Спираючись на книжку літературознавця, а не поета Йосипа Мандельштама «Про характер гоголівського стилю», Сергій Бєляков твердить, що Гоголь постійно перекладав свої твори з української на російську, аж поки зрештою не опанував російську мову і не підпорядкував її собі. Водночас дослідник погоджується з тими російськими інтелектуалами, котрі вважали, що Микола Гоголь не знав не тільки російської мови, а й російського життя, а з цього випливає, що Чічіков став втіленням тих рис російського національного характеру, котрі впадали у вічі передусім українцям. Можна сказати, що Чічіков ‒ російський тип, поданий через українську призму.
Найдивовижніше ж те, що Миколу Гоголя, який висміював російське життя, фінансував сам Микола І, котрий був цензором цензорів і проникливо відчував загрозу для Росії і монархії навіть у перекладах, а не тільки у російських книжках. Однак російський імператор щиро сміявся, споглядаючи в театрі «Ревізора», в якому російські порядки було виведено без прикрас. Мабуть, Микола І таки сприйняв гоголівську критику на відміну від критики Шевченка, бо гоголівська не заторкала його особисто і не загрожувала імперії сепаратизмом.
Сергій Бєляков, пишучи про ту симпатію, яку викликав Микола Гоголь у багатьох найвпливовіших росіян, констатує: письменник завдяки особистому чару завжди добивався поставлених перед собою цілей. Чого вартує лише те, що автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», який не мав університетської освіти (Ніжинська гімназія вищих наук, в якій навчався майбутній письменник, не дорівнювала Кременецькому ліцею, що давав освіту університетського рівня), який не знав ані давніх, ані східних мов, котрі були необхідні для викладання загальної історії, тим не менше претендував і ледве не став професором Київського університету, бо за нього клопоталися і Пушкін, і Жуковський, і міністр юстиції Дашков, і міністр внутрішніх справ Блудов, шанував його і граф Уваров. Думаю, симпатія міністрів до Гоголя пояснювалася тим, що самі ці міністри були ще й літераторами.
Що й казати, і в ХІХ ст., і у ХХ ст. вміння писати, літературний талант, тим паче геній і в Росії, і в СССР таки цінувалися. Їх цінували високо й нещадно гробили, коли талант не був на службі. Це нині вони майже нічого не варті, принаймні в Україні, що лише вчиться шанувати свої таланти. Нарешті після відкритої лекції ад’юнктом Київського університету одноголосно було обрано Миколу Костомарова, який довго і наполегливо торував шлях до цієї посади: закінчив Харківський університет, написав дві дисертації, першу з яких міністр освіти наказав знищити, а другу вчений успішно захистив. Микола Гоголь не погодився бути ад’юнктом у Києві, зате став ад’юнкт-професором у Петербурзі. Однак викладання швидко йому надокучило, студенти це відчули й охололи до гоголівських лекцій.
Хоча Сергій Бєляков ніде прямо й не наголошує, що вибір ідентичності панівної, сильнішої нації, тобто російської завжди сприяв кар’єрі, цей висновок випливає із самої книжки. Однак в історичній перспективі вибір слабшої ідентичності може виявитися доленосним. Саме таким, за дослідником, і був вибір Шевченка, бо друк «Кобзаря» змінив хід української історії. У дослідженні звернуто увагу на те, що Шевченкові і в часі його викупу з кріпацтва, і після повернення із заслання допомагали й українці, а не винятково росіяни. Водночас смерть поета Сергій Бєляков схильний пояснювати не так засланням, як несприятливим північним кліматом, через який у Петербурзі у тридцять шість років помер Євген Гребінка, а в сорок ‒ Орест Сомов. Тут захворіли й Іван Сошенко, і Степан Руданський. Доречно все ж згадати, що солдатчина і казарма надто пригнічували Шевченка, а клімат і в Оренбурзі, і на Аралі, і в Орську, і на Мангишлаку теж поганий. А ще ця мангишлацька безнадія: самотність, цинга, піски і море, що поета не радувало, ‒ і жодного вірша упродовж 6 років. Нарешті поет зазнав найболючішого удару ‒ родина, що уявлялася йому надійним прихистком, виявилася оманою.
Дослідник помічає, що Петербург відсутній у ранній творчості Шевченка, але вже у поемі «Сон» це місто постає не страшним, як у Миколи Гоголя, а ворожим. Сергій Бєляков зауважує, що російського читача дивує й обурює таке потрактування, бо українці у ворожому Петербурзі носили все ж не кайдани, а модні сюртуки. Той же Шевченко у молодості був франтом, як і Микола Гоголь, а життя українських кріпаків, котрі належали не тільки російським і польським, а й українським панам, було таким же безпросвітним, як і життя кріпаків-великоросів. Дослідник вважає, що почуття все ж брали у Шевченка гору над розумом, а історична вина Росії і росіян краще пам’яталася за їхні історичні заслуги. Саме тому начебто і з’явився у Шевченковій поезії образ Петербурга, збудованого на козацьких кістках, образ далекий від реальності, бо масова загибель козаків на будівництві Петербурга, за даними сучасної науки, ‒ міф.
Оскільки сюжет Петербурга і козаків у «Сні» пов’язаний з образом Полуботка, Шевченко мав на увазі загибель козаків на будівництві Ладозького каналу, що про нього Сергій Бєляков теж згадав. Наприклад, Микола Василенко стверджував, що у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу поїхало 10 тисяч козаків, 1722 р. ‒ стільки ж, а у 1723 р. російський уряд вимагав дати ще 5 тисяч. Існує припущення, що 30% козаків від загального числа загинули. Проте має значення й саме використання козаків як робочої сили, використання, яке було для воїнів, котрі після польської децентралізації ніяк не могли пристосуватися до російської централізації, можливо, ще нестерпнішим, ніж суворий північний клімат. Це в радянській армії солдати і дачі генералам будували, і ледве траву не фарбували перед приїздом начальства. Козаки до такого були іще не привчені.
Звісно, козаки були підданими специфічними, але й російський монарх нестандартним ‒ його абсолютизм зашкалював на європейському тлі. Тому Шевченко й показав Петра І у «Сні» як деспота, «аспида неситого» за аналогією до біблійного «глухого аспида», царя, що має життя інших людей і цілих народів за ніщо. Сергій Бєляков зазначає, що козакам за роботу платили і то непогано. Він подає свідчення мешканців російської Півночі, за якими кожний охочий міг прийти, копати Ладозьку канаву і розбагатіти. Якщо було так вигідно там працювати, то взагалі незрозуміло, навіщо на козаків наклали ладозьку повинність? Хіба що з виховною метою, яка все ж не досягла мети. Інакше Катерині ІІ, коли козаки вже виконали свою охоронну функцію й імперія їх більше не потребувала, не довелося б розв’язувати козацьке питання так радикально.
Крім того, поезія будується перш за все на метафорі, часто й на гіперболі, а факт, що Петербург як вороже місто з’явився й у творчості Адама Міцкевича, свідчить, що історичні заслуги росіян перед українцями були такими ж, як і перед поляками: Петербург сприймався в українському і польському контексті ХІХ ст. як символ знищення Гетьманщини чи Речі Посполитої відповідно. Була Гетьманщина автономією чи протекторатом, для Шевченка особливого значення не мало. Переваг російської протекції поет не бачив і не оцінив. Тому потрактування Сергієм Бєляковим Шевченкової русофобії як прояву неприязні, нелюбові до чужого, панівного народу, що приймав на себе всі помилки і гріхи, реальні й уявні злочини імперії, бо був її творцем, є адекватним, але надто академічним для книжки про емоції.
Щодо панів-українців, що визискували своїх кріпаків так само жорстоко, як і пани-росіяни, і пани-поляки, то Сергій Бєляков слушно зазначив: назватися українцем і бути ним ‒ не одне й те ж. Пани-українці були вірними слугами царя, купили своє дворянство коштом України, не читали українських книжок, не могли утримати навіть єдиного журналу, «Основа» не мала передплатників, не фінансували вони й бібліотек. Винятком був лише театр і оркестр. Формальними українцями і формальними християнами були ці пани-театрали, хоча, зрозуміло, винятки серед них теж траплялися.
Але повернімося до тези Ренана про спільне переживання історії, що цементує націю. І Шевченко, і Гоголь, і Костомаров, і Куліш переживали українську історію в пісні, але їхня національна ідентичність при цьому не була абсолютно тотожною. Ренан під переживанням історії мав на увазі передусім переживання минулих і майбутніх жертв заради нації. Кириломефодіївці і найперше Шевченко, що зазнав найжорстокішого покарання, принесли себе і своє благополуччя хай різною мірою, але в жертву українській нації у ХІХ ст. Кількість жертв серед українських літераторів з часом зростала, у часи сталінізму їхні жертви стали масовими і смертельними. Саме тому український літературний канон й перетворився, за спостеженням Марка Павлишина, на іконостас.
Зі здобуттям Незалежності перед українськими літературознавцями постало завдання відмовитися від іконостасу й створити замість нього канон, в якому знайдеться місце і для Миколи Гоголя. Адже повість «Тарас Бульба» була однією з найважливіших книжок для поколінь української інтелігенції і на Наддніпрянщині, і в Галичині, зокрема й для Михайла Грушевського, який дитиною переживав українську історію саме у творах Гоголя, якого, за власним зізнанням, перечитував безкінечно ‒ трьохтомник цього письменника був у домашній бібліотеці майбутнього історика. Шевченком батько української історії зацікавився пізніше ‒ у Тифліській гімназії і в Київському університеті, бо Шевченкову політичну поезію в імперії дістати було непросто. Крім того, ця поезія є складною для дитячого сприйняття, що й відчув на собі Сергій Єфремов, бо її розуміння потребує знань української історії. Саме тому й селяни, основна маса яких у ХІХ ст. була безграмотною, зазвичай читали «Катерину» і «Наймичку», «Гайдамаки» на історичну тему користувалися меншою популярністю. На мою думку, Микола Гоголь, передусім його повість «Тарас Бульба» справляла вплив на формування української ідентичності саме серед духовенства або в інтелігентському середовищі, тоді як українським селянам письменник залишався чужим, бо писав чужою для них мовою. Це припущення, звичайно, потребує ретельнішого дослідження.
Звісно, читач зверне увагу на те, що хоча у книжці і йдеться про добу Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, в заголовку згадано винятково останнього. Цим, на мою думку, автор дає зрозуміти, що вибір національної ідентичності Гоголя у ХІХ ст. домінував серед освічених українців, котрі опинилися в російському контексті. Зрештою Гоголь, точніше російська інтерпретація особи цього письменника як прибічника і навіть будівничого «русского мира» впливала і на галицьких русофілів, про що згадував Богдан Дідицький. Однак прибрана російська ідентичність ‒ не вічна. Саме про це й свідчить дерусифікація, яку спостерігаємо в незалежній Україні. Нас можуть не задовольняти темпи цього процесу, але сам процес пішов і є незворотним. Шляхи української національної ідентичності, як бачимо, примхливі й багатоаспектні, саме тому їх цікаво досліджувати. Сергій Бєляков довів це у своїй книжці, без якої майбутнім дослідникам не обійтися.
06.09.2021