Саме це несподіване твердження є хоч і останнім у переліку, проте насправді основним із семи пунктів, які написав заступник міністра закордонних справ Польщі Павел Яблонський у своєму твіті, коментуючи загострення польсько-українських відносин останніми днями. Нагадаю, що 31 липня маятник публічного обміну коментарями між польською й українською сторонами запустив керівник офісу з питань міжнародної політики в канцелярії президента Польщі Марцін Пшидач під час інтерв'ю в ефірі TVP.
Для багатьох в Україні це загострення видалося несподіваним – проте для тих, хто стежить за політичним процесом у Польщі, воно, на жаль, прогнозоване. І річ тут не лише у складній та безкомпромісній виборчій кампанії у Польщі, але також у безкомпромісній та ультимативній історичній політиці чинної влади ПіС. Хоч би як дивно й несуттєво це звучало для українців, особливо у часі повномасштабної війни росії проти України, проте від часу перебування ПіС при владі двосторонні українсько-польські відносини є заручниками політики історичної пам'яті, яку проводить правляча партія Ярослава Качинського з 2015 року. Саме тому невипадково у 2016-му і в липні цього року повторно Сеймом було прийнято рішення про "геноцид" (згідно з міжнародним правом, це можна кваліфікувати як етнічну чистку) поляків на Волині у 1943 році.
Насправді не хочеться писати щоразу пост після появи чергової заяви польських посадовців, коментаря у медіа, поста у соціальних мережах когось із табору ПіС (які є не випадковими, а частиною єдиної скоординованої кампанії), проте реакція багатьох в Україні на це загострення, зокрема експертів, політиків, лідерів думок, мене здивувала і розчарувала.
Багато з них, особливо політичних опонентів і критиків Володимира Зеленського, але також і партійно незалежних коментаторів, звинуватили у цьому якщо не винятково, то перш за все українську сторону. У випадку даного загострення такий односторонній підхід не лише несправедливий, а й образливий. Я вже мовчу про потребу консолідації зусиль у випадку національних інтересів, але це наївна ремарка.
На відміну від подібного (лише на перший погляд) нещодавнього інциденту у відносинах з Великою Британією на полях Вільнюського саміту НАТО і коментаря Бена Воллеса "про недостатню вдячність України", де справді були надміру емоційні заяви з обох сторін без будь-якого іншого підтексту, то у випадку з аналогічними звинуваченнями з боку Польщі мова йде про серйозний тиск на Київ з Варшави з вимогою прийняти ультиматуми польської влади. В іншому разі це матиме негативні наслідки на двосторонні відносини – що, власне, і відбувається. Крім цього, у випадку з Великою Британією обидві сторони відразу намагалися погасити цей емоційний епізод, і сам Воллес, і Сунак, і Зеленський, і Резніков розрядити ситуацію, тоді як польська сторона лише її нагнітає і своїми коментарями свідомо докидає дрів у вогнище.
Проблема аж ніяк не в "невдячності", як це подає польська сторона. Ця публічна риторика є лише вербальним прийомом, який мавпує польська влада, і ширмою для прикриття справжніх намірів, які публічно не озвучуються або артикулюються в завуальованій формі. Водночас переконаний, що за лаштунками двосторонніх відносин вони поставлені українській стороні прямолінійно – і не здивуюсь, якщо у формі ультиматума. Просто українська сторона їх не озвучує публічно, щоб ще більше не погіршувати двосторонних відносин. Проте можемо припустити, що саме тому було викликано польського посла Ціхоцького до українського МЗС. Думаю, детальніше про це можна буде прочитати пізніше в чиїхось мемуарах.
Українська сторона точно не є ініціатором погіршення двосторонніх відносин (тим більше, незрозуміло, заради чого – лише емоційної заяви про "вдячність"?), а її намагання відповісти чомусь сприймається багатьма як частина все тієї ж "провини". Хіба що українська сторона мала просто змовчати – а це, враховуючи справжні причини загострення, означало б втручання Польщі у внутрішні справи України. Ініціатива йде тільки з Варшави, при цьому передумови з'явилися не сьогодні, а задовго до її публічної появи.
Польська сторона безперечно відстоює свої національні інтереси – і це правильно, але залежно від того, в який спосіб і за допомогою яких методів, можна робити висновок про статус двосторонніх відносин. Варшава, звичайно, декларує дружні та партнерські відносини, бо Україна і Польща приречені на союзництво, проте на практиці використовує підходи та методи, які розходяться з розумінням про партнерство. У них відсутня паритетність, адже якщо українська сторона діяла б дзеркально, то від двосторонньої дружби мало б що залишилось (і такий стан справ між державами триває останні вісім років). Зрештою, Україна також має національні інтереси, і тиснути на неї, підважуючи інші більш важливі з огляду на війну питання двосторонньої співпраці, – аж ніяк не вияв товариськості. Я вже мовчу про ту обставину, що це відбувається в часі, коли Україна змушена вести оборонну війну проти воєнної агресії, проте не хочу займатися моралізаторством. Як показує досвід, з 2015 року цей аргумент не для українсько-польських відносин.
Влада у Польщі, очевидно, побачила у цьому свій шанс спробувати дотиснути Україну в питанні, яке є idée fixe Ярослава Качинського, – змусити визнати Волинську трагедію "геноцидом" поляків, а заодно спробувати врятувати себе від поразки на виборах, мобілізуючи електорат за допомогою патріотичної риторики і демонстрації польському суспільству своєї турботи та сили. Саме тому в липні Сейм невипадково одноголосно проголосував за визнання Волинської трагедії "геноцидом" з вимогою, що Україна має також вшанувати жертви "геноциду".
З цієї причини у твіті Павела Яблонського з'явився останній пункт, який звучить наступним чином: "І насамкінець незмінно і без жодного сумніву: Волинська різанина – це геноцид, вчинений 80 років тому українцями проти поляків. Без врегулювання [читати – визнання] цього геноциду, розблокування ексгумації та вшанування пам’яті його жертв не буде ні справжнього польсько-українського примирення, ані інтеграції України є ЄС". Можете запитати, причому тут Волинська трагедія та історична політика, коли суперечка начебто про "недостатню вдячність" українців? Просто все насправді навпаки: через небажання Києва приймати ультиматум Варшави про визнання "геноциду" ПіС піднімає ставки і свідомо загострює ці відносини з надією, що українська влада буде змушена обирати між збереженням дружніх відносин (особливо в контексті справді великої та необхідної допомоги Польщі для протистояння військовій агресії росії) та своїми національними інтересами!
Більше того, у цій дипломатичній мові є недвозначний натяк і прочитується між рядків ще одна давня погроза Качинського про те, що без визнання Україною "геноциду" поляків на Волині Варшава блокуватиме її вступ до ЄС. І я не маю жодних сумнівів, що коли після перемоги у російсько-українській війні дійде справа до підтримки рішення України про вступ до ЄС, Польща займе таку ж жорстку та недружню позицію, як це послідовно робить орбанівська Угорщина. І якщо українська сторона не поступиться, то польсько-українські відносини деградують приблизно до такого ж рівня, як сьогодні угорсько-українські. Звичайно, якщо до того часу при владі у Польщі надалі буде ПіС або й іще правіша політична сила.
На завершення зверну увагу на ще один важливий пункт з огляду на контекст цього загострення. А саме шостий пункт, який дослівно звучить наступним чином: "Підтримка України щодо експорту зерна на позаєвропейські ринки не може відбуватися за рахунок польських аграріїв. Тиск на Польщу в цьому питанні не матиме успіху. З погляду інтересів України було б доцільніше, щоб Україна чинила тиск на інститути ЄС, щоб вони підтримували країни-члени у розвитку інфраструктури, необхідної для транзиту зерна".
Це ще один наочний приклад того, якою є позиція польської сторони і яку модель вона сповідує: це позиція суто національного егоїзму, яка подає односторонній ультиматум як двосторонній діалог. Цинізм цієї позиції в тому, що Польща як країна – член ЄС в односторонньому порядку порушила європейські правила і не планує їх виконувати, вимагаючи продовження заборони ввозу українського зерна ще на рік [читати – допоки це буде в інтересах Варшави], а натомість рекомендує країні зі статусом кандидата на вступ до ЄС, тобто Україні, розв'язувати проблему, яку створила Польща, тиснувши на посадовців ЄС, перекладаючи проблему з хворої голови на здорову. Польська влада пропонує втягнути Україну в давнє протистояння Польщі (до якої в Брюсселі претензій лише трішки менше, ніж до Угорщини) з інституціями Європейського Союзу, використання її задля досягнення своїх національних інтересів, видаючи це за національні інтереси України. Політика – звичайно, річ прагматична і цинічна, але ж пробачте, де у цій класично макіавеллівській позиції польської сторони натяки на партнерство і дружбу з Україною?
Якщо хтось з вас бачив подібний wish list української сторони до польської, то прохання – поділіться ним зі мною. Готовий скоригувати свою позицію, якщо виявиться, що Київ прикривається заявами про "безмежну вдячність Польщі за надану підтримку та допомогу" для прикриття ультиматумів Варшаві з метою егоїстичного відстоювання своїх національних інтересів в односторонньому порядку.
Крім цього, наскільки можна робити довготривалі висновки з поточного загострення польсько-українських відносин, то вони ще матимуть свій більш негативний вплив у майбутньому. Щонайменше на тернистому шляху України вступу до ЄС у найближчі роки. Але з погляду сьогодення це виглядає настільки далеким і тимчасово неактуальним, що питання зараз багато хто навіть в Україні не зрозуміє і сприйме як непотрібне нагнітання. Проте ми до цієї дискусії неодмінно дійдемо, якщо при владі у Польщі залишатимуть консерватори та радикальні праві. І в цей момент я впом'януся про цей текст, щоб нагадати переважній більшості українців їхню наївність та інфальтивність.
03.08.2023