Винайдення традиції церемоніалу британської монархії.
Коронація Чарльза III має паралелі з коронацією першого представника досі правлячої Віндзорської династії Едуарда VII, яка відбулася 9 серпня 1902 року. До сьогоднішнього дня він був найстаршим принцом Уельським в історії британської монархії, оскільки його мама королева Вікторія правила довгих 64 роки – з 1837 до 1901 року. Проте мама Чарльза королева Єлизавета II правила небачені досі 69 років (з 1953-го), а тому йому довелося чекати своєї черги довше за інших. Проте сумнівно, чи вдасться Чарльзу III повторити успіх Едуарда VII, коронація якого позначила апогей імперії, впевненості та розкоші. А вже через 13 років розпочалася Велика війна.
Водночас еволюція королівського церемоніалу у Великобританії безпосередньо пов'язана з трансформацією політичної системи від абсолютистської монархії до конституційної монархії. В міру втрачання реальної політичної влади монархами і зростання ролі представницької демократії церемоніал королівської сім'ї ставав щораз вишуканішим, а авторитет і загальна любов народу до монархів зростали. Від безсилля до відчуженості й далі до шани й величі лінія не переривалася, зміцнена особистою доброю репутацією монарха.
Еволюцію цього процесу чудово описано у статті Дейвіда Кеннедайна."Контекст, виконання і значення ритуалів: британська монархія і "винайдення традиції" у 1820-1977 роках" у збірнику дослідника "винайдених традицій" Еріка Гобсбаума.
Більшість великих королівських дійств Великобританії, поставлених протягом перших трьох чвертей XIX століття, коливалися між фарсом і фіаско. Політично діяльні, але особисто непопулярні монархи, проїжджаючи убогими вулицями Лондона на звичайнісінькому транспортному засобі, стояли радше на чолі високого товариства, ніж на чолі нації.
Королівські ритуали, які їх супроводжували, були не стільки святкуваннями, щоб догодити масам, скільки груповими обрядами, в якому аристократія, Англіканська церква і королівська родина спільно переутверджували свою солідарність (чи ворожість) за зачиненими дверима. За таких обставин великі королівські церемонії були не стільки загальновідомими спільними подіями, скільки обрядами віддаленої, недоступної групи, які виконувалися радше заради кількох їхніх членів, ніж задля наставлення багатьох.
Між кінцем 1870-х і 1914 роком відбулися фундаментальні зміни публічного образу британської монархії, адже її ритуали, доти невдатні, приватні й малопривабливі, стали розкішними, публічними і популярними. Певною мірою цьому сприяв поступовий відхід монархії від активної політики. Королева Вікторія, хоч би якою упертою та обструктивною вона була на початку свого правління, мала значно менше реальної влади наприкінці. Збільшення кількості й ваги виборців у поєднанні зі зростанням партійної свідомості означало, що утвердження королівських прерогатив було менш імовірним.
Позаяк реальна влада монархії впала, знову відкрився шлях для того, щоб вона стала центром великого церемоніалу. Водночас зростання народного схиляння перед монархією зробило цей удосконалений церемоніал переконливим у спосіб, доти неможливий, оскільки владу обміняли на популярність. Довголіття Вікторії, чесність, почуття обов'язку і своєрідна позиція матріарха Європи та матері імперії переважували і зрештою затьмарили початкову ворожість до неї.
Шанований монарх, їдучи у розкішному парадному екіпажі гарними вулицями Лондона, вже не був, як його попередники, керманичем тільки аристократії, а вважався тепер провідником цілої нації.
Особливо важливим для популяризації нового образу монарха як глави нації були тенденції розвитку засобів масової інформації з 1880-х років. З появою жовтої преси новини стали все більше загальнонаціональними і побудованими на сенсаціях, а стару раціональну інтелектуальну, розраховану на середній клас провінційну ліберальну пресу поступово витіснили великі загальнонаціональні щоденні газети. У ній англійська монархія стала, по суті, священною і недоторканною. Ще однією важливою зміною є поява нових технологій у фотографії та друкарстві, тобто ілюстрації більше не обмежувались дорогими тижневиками для середнього класу. На кінець XIX століття великі королівські церемонії подавались небачено швидко і яскраво – сентиментально, емоційно і з захопленням – і апелювали до ширшої, ніж будь-коли, публіки.
У той період ювілеї королеви Вікторії та коронація її старшого сина Едуарда VII позначили апогей Британської імперії, а поліпшений і ритуалізований образ британської монархії був лише прикладом куди всеохопнішого поширення нових або відроджених церемоніалів, характерного для англійського, європейського й американського громадського життя напередодні Першої світової війни не тільки на рівні глав держав, а й у широких масах.
У 1910 році похорон Едуарда VII відвідали у ролі представників своїх держав німецький імператор, вісім королів і п'ять крон-принців. Проте протягом наступної чверті століття світ побачив, як зникли п'ять імператорів, вісім королів і вісімнадцять менших династій – один із найвпливовіших політичних обвалів в історії. У цьому не до впізнання зміненому міжнародному контексті ритуали і "традиції" британської монархії можна було представити як унікальне вираження давньої й неперервної традиції в доти неможливий спосіб.
Впродовж 1914–1953 років Велика Британія пережила низку важливих внутрішніх змін, значно більших за масштабами, ніж у попередній період. Між 1910 і 1928 роками Велика Британія пройшла шлях держави, яка мала один із найвужчих виборчих цензів у Європі, до повного виборчого права для повнолітніх (хоч його боялись, бо "виснажений війною і голодом пролетаріат отримав велику перевагу права голосувати"). Ліберальну партію як другу в державі обійшла Лейбористська партія, а занепад великих аристократичних родів, особливо після Другої світової війни, все більше ізолював корону в лондонському суспільстві. Дух цього часу доволі непогано відтворено у серіалі "Абатство Даунтон".
Відповідно політично нейтральну і персонально чарівну монархію успішно представляли "осердям стабільності в божевільний час", найефективнішою рисою монархії була її стримана старожитня церемоніальна велич. Ідея монархії набула нового "значення" – світської релігії.
Найважливішою подією цього періоду стала поява BBC, яка мала величезне значення для передачі образу монархії. З одного боку, різдвяне привітання, започатковане 1932 року й одразу прийняте як "традиційне", змінювало образ монарха як батька свого народу, який звертається до підданих у затишку їхніх приватних домівок. Георг V (роки правління 1910–1936) звертався до нації настільки успішно, що його другий син Георг VI, хоч і був кривомовним, мусив продовжити батькову "традицію". Водночас перший генеральний директор BBC Джон Рейт, романтичний прихильник видовищності й монархії, швидко усвідомив здатність нового засобу передавати відчуття присутності на церемонії, що доти було неможливим.
Останньою великою церемонією у цьому ланцюгу подій, який успішно з'єднував монархію з імперією, наголошував на стабільності в епоху змін і відзначав неперервність Великої Британії як великої держави, була коронація Єлизавети II 2 червня 1953 року. Вона була дуже пишна зі спробою відтворити символи імперського минулого країни – хоча у цей час Британська імперія остаточно пішла у небуття, а у її скромному титулі вже проголошувався новий статус голови Співдружності націй.
У той час здавалось, що небезпеки і виклики війни та періоду економії минули: імперія переважно вціліла; проблему незалежності й республіканського статусу Індії, як видавалось, успішно розв'язали; Черчилль повернувся на Давнінг-стріт; Велика Британія знову зайняла місце великої держави – наближалася нова єлизаветська епоха. Не дивно, що у такому надто ейфоричному контексті архієпископові Кентенберійському видавалось, що Велика Британія в день коронації була близька до Царства небесного чи що Єлизаветі слід зробити гучну заяву про свою віру в майбутнє. Дух цієї епохи намагався показати серіал "Корона".
Попри початкові побоювання щодо прямої трансляції коронації Єлизавети, яка відбувалася вперше, вона виявилася настільки успішною, що всі наступні королівські церемоніальні події були насамперед телевізійними видовищами.
Тривале і загалом стабільне для Великобританії післявоєнне майбутнє завершилося смертю 8 вересня 2022 року Єлизавети II. Проте з коронацією Чарльза III у віці 74 років розпочинається нова епоха – хоча наразі незрозуміло, наскільки тривала й успішна. Водночас окремі з уже виголошених ним заяв і прийнятих рішень вказують на реформістський характер майбутнього правління.
07.05.2023