117 років тому народився Єжи Ґедройць (1906–2000) – людина, яка заклала основу післявоєнного польсько-українського примирення та з ім’ям якого часто асоціюється сучасна східна політика Польщі. Проте цьому передувала багатолітня клопітка праця редактора культового польського еміграційного часопису «Kultura», який виходив у Парижі з 1947 по 2000 роки і надавав велику інтелектуальну та моральну підтримку польській демократичній (антикомуністичній) опозиції.
Він народився у Мінську в зубожілій польській шляхетській родині гербу Гіпоцентавра, гаразди якої закінчились із самогубством його прадіда Люціяна, гвардійського офіцера в російській армії. Ґедройць – це найкраще підтвердження слів Юзефа Пілсудського про те, що «Польща – наче бублик: усе цінне – на окраїнах, а всередині – порожнина».
Мова йде про прикордоння, що в польській традиції отримало назву kresy, які після ДСВ ввійшли до складу України, Білорусі та Литви. Географічно серединна Мазовія з центром у Варшаві часто інтелектуально поступалася своїй периферії, особливо так званим Східним кресам. Звичайно, Єжи Ґедройць був такий не один – власне таких, як він, в історії Польщі було достатньо багато, зокрема Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Чеслав Мілош, зрештою і сам Юзеф Пілсудський.
Проєкт Єжи Ґедройця та його найближчого однодумця публіциста Юліуша Мєрошевського надихнув демократичну опозицію в Польщі і вплинув на польську східну політику після 1989 року. На сторінках часопису «Kultura» вони намагалися допомогти полякам шукати порозуміння з їхніми сусідами на сході, зокрема з українцями.
Фундаментальне значення для переходу від політики консервування засадничих передвоєнних уявлень про національні інтереси до дієвого проєктування майбутнього (бодай на рівні свідомості) мала відмова в 1953 році визнати непорушність кордонів, які були встановлені за умовами Ризького миру 1921 року. То була передумова польсько-українського, польсько-литовського та польсько-білоруського порозуміння.
Такий підхід до післявоєнної східної політики Польщі згодом отримав назву «доктрина Ґедройця», хоча насправді Ґедройць не був її одноосібним творцем, оскільки вона формувалась у середовищі однодумців довкола «Kultury» в результаті тривалих і гострих дискусій. У ньому також проглядались окремі риси міжвоєнного визвольного руху прометеїзму (європейської федералізації та яґеллонської ідеї, які спершу розглядала «Kultura», але згодом відмовилася від них), який просував Юзеф Пілсудський.
Польсько-український діалог і спробу подолати антиукраїнські комплекси з польського боку «Kultura» ініціювала на початку 1950-х років. У листопаді 1952 року було опубліковано лист католицького священника з Південної Африки Юзефа Маєвського, провідна думка якого звучала так: «Так само, як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецин і Ґданськ, так слушно литовці домагаються Вільна (Вільнюса), а українці – Львова». Автор доводив, що литовці й українці не відмовляться від тих міст, тож примирення поляків з їхньою втратою – це передумова для добросусідського співжиття і творення федерації в Центрально-Східній Європі. Це те, що у подальшому стало кредо «доктрини Ґедройця»: «Для добра майбутньої Польщі поляки мусять визнати, що Вільнюс – це литовське, а Львів – це українське місто».
Лист викликав численні протести, оскільки непорушність передвоєнного східного кордону більшість емігрантів вважали фундаментом польських національних інтересів. Редакція часопису була змушена висловити власну позицію: «Польща може відновити і втримати незалежне буття лише в рамках федералізованої усієї Європи». Право долучитися до такої спільноти мають також українці та білоруси. В еміграції ніхто не мав права брати зобов’язання щодо зміни кордонів, натомість тут потрібно прагнути виробити нові форми та концепції. Якщо йдеться про зміни, що сталися на східному пограниччі після 1939 року, то відновлення передвоєнного стану справ «нам видається і не можливим, і не бажаним». Східний кордон Польщі підлягатиме переглядові тоді, коли справа дійде до встановлення нового європейського ладу. Найважливіше, щоб ті зміни не були накинуті, а ґрунтувались на рішенні уповноважених представників польського й українського народів, ухваленому цілком вільно. Лише стільки і лиш тільки на початку 1953 року. «Kultura» не виступала за визнання повоєнних польських східних кордонів, але відкрила до цього шлях. Подальші зміни мали відбуватися з часом, коли у свідомості поляків усталяться нові територіальні обриси держави, і вони зауважать партнера за Бугом, який може бути бажаним сусідом.
«Kultura» стала єдиним польським часописом, що на своїх шпальтах постійно порушував українську проблематику. Тут публікували есеї, присвячені спільному минулому, переглядали різні польські міфи, що таврували українців, тут не вагалися критикувати ставлення поляків до українців у міжвоєнний період. Рубрику «Українська хроніка» вважають одним із найкращих джерел інформації про долю української еміграції, а також про деякі події в совєцькій Україні. Тут постійно й широко обговорювали тогочасну українську літературу, знайомили польських читачів з поетами періоду національного піднесення 1920-х. Опублікована 1959 року антологія «Розстріляне відродження» під редакцією Юрія Лавріненка, яку читали українські емігранти і яку нелегально переправляли в СРСР, відіграла важливу роль у пожвавленні українського літературного процесу.
У справі наведення польсько-українських мостів на шпальтах часопису «Kultura» особливу активність з польського боку виявляли, крім Єжи Ґедройця, Юліуш Мєрошевський, Юзеф Лободовський, Єжи Стемповський та Анджей Вінценз (син дослідника Гуцульщини Станіслава Вінценза), а з українського – Богдан Осадчук, Іван Кошелівець, Юрій Лавріненко, Борис Левицький, Іван Кедрин, Юрій Шевельов.
Про потребу здобуття незалежності України, Литви та Білорусі (для позначення яких у часописі використовувалась абревіатура УЛБ) говорили при різних нагодах. 1960 року у спеціальному російському випуску часопису «Kultura» Мєрошевський писав: «…ми вважаємо справедливим і законним прагнення країн, поневолених чи анексованих Совєцьким Союзом, здобути національну незалежність. Йдеться передусім про Україну та балтійські країни на чолі з Литвою. Ми не почуваємось, ніби маємо право говорити від їхнього імені, але їхні національні прагнення завжди знаходитимуть відгук серед поляків». Значення такої декларації посилював той факт, що її засвідчила «Редакція» (так зазвичай підписував тексти Єжи Ґедройць): «… між нами і Росією лежать Литва, Білорусь та Україна, і […] лише з ними ми маємо і матимемо кордони».
Єжи Ґедройць хоч народився на кресах, проте не лише не став кресов’яком (послідовники ідеї відновлення «великої Польщі» у межах міжвоєнної Польської Республіки), а був їхнім основним ідейним опонентом та уособленням альтернативного погляду на післявоєнні кордони Польщі. Польський еміграційний уряд в Лондоні, переважна частина польської еміграції, а також чимало поляків у самій комуністичній Польщі не лише не сприймали «доктрини Ґедройця», а й вважали її зрадою національних інтересів, а самого Ґедройця – зрадником.
Водночас сьогодні багато поляків, прихильників консервативного та націоналістичного світогляду, зокрема правлячої з 2015 року партії «Право і справедливість», часто не лише показово іґнорують постать Єжи Ґедройця, але іноді публічно критикують його спадщину. І що правіша партія та її світогляд, то негативнішим є ставлення до нього. Сучасні прихильники політики «санації» й ендеції Романа Дмовського, яких у міжвоєнний період критикував Ґедройць, не проти були би переглянули східну політику Польщі і, ймовірно, відкинули б «доктрину Ґедройця» у 1989 році, якби після падіння комунізму в Польщі перемогу здобули кресов’яки, а не послідовники руху «Солідарність».
27.07.2023