Коментар до обговорення роману «Танго смерті» Юрія Винничука в центрі міської історії 20 липня 2013 року
Доробок Юрія Винничука не претендує на універсальність, а скромно займає «галицьку» нішу. В цьому Винничук не має рівних – він єдиний сучасний автор, на сторінках якого живе ТАКИЙ Львів, хай то давніші оповідання, роман-фантасмагорія «Мальва Ланда» чи свіжіші спроби.
«Танго смерті» продовжує цю лінію і витримує вже знану читачеві його доробку стилістику. Кумедно було б вивчати історію за Деном Брауном, Умберто Еко чи Пауло Коельо. І за Маркесом також ні, хіба родинну, головно, та й то з пересторогами – історію його сім’ї, на різні лади оповіджену в кількох романах і підсумовану в автобіографії, яка не що інше, як ще один художній, хоча й нефікційний, твір колумбійського письменника, нітрохи не слабший за його панорамніші полотна – «Осінь патріарха», «Сто років самотності», «Кохання в час холери».
Не менш недоречно було б вивчати історію Англії, Шотландії, Вельсу на основі опусів Вальтера Скотта – фундатора жанру історичного роману. Що можна і варто на таких прикладах, раз уже таким чином повернула розмова, вивчати, це, радше, час, в якому жив і творив автор, погляди і звичаї. Апломб, недолугості й упередженості епохи ввійшли у твори Скотта, адже самого дару оповідати не досить, щоб вийти за рамки своєї доби.
Подібно з Франком. Не будучи антисемітом, яким Франка досі «шиють», наш «Каменяр» чи – кому як до вподоби – «не-Каменяр», віддзеркалив свій час, його соціальні напруги. Проникливий в оцінках, Франко був сином не тільки свого народу, а й свого періоду – з його даностями й обмеженостями.
Втім, рано чи пізно напроситься запитання, доки подібне пояснювання ще «лише шкутильгає», а від якого моменту вже неприйнятне. Особливо в контексті тематики, обраної для обговорення. Де та межа, за якою незмога вивільнитися з обіймів свого часу переходить у співвідповідальність за скоєні злочини, спробу що-небудь виправдати чи відбутись невіглаством?
Непереконливо виглядала Винничукова апологія себе через порівняння з Богумілом Грабалом. Рідко в якому художньому творі мені зустрічався такий неплакативний трагізм, як у перекладеному Винничуком «Я обслуговував англійського короля». Такого болісного, яку зумисна комічність, нібито легкограйність оповіді тільки поглиблює, психологізму «Танго смерті» не демонструє. Все, що описав Грабал, так чи інак пропущено через його власний досвід, якого Винничукові, хоча він і покликається на історію своєї родини, бракує (йому його й не потрібно, письменник прочуває те, що безпосередньо не пережив, по-іншому).
Дискусії не вийшло. Що сталося – критика на адресу автора, що межувала зі звинуваченням, і безпорадні спроби фаворита дійства захиститися. Так виглядав би й історик, якби його втягли в дискусію про теорію роману, хай навіть історичного. Так і не так. Трудність виникає з бажання написати про Голокост в дусі «Бравого вояка Швейка». Гаразд, «Танго смерті» – не зовсім про Голокост. Твір – зразок масового читва, в цьому Винничук – не так спадкоємець Грабала, як Вальтера Скотта і, можливо, Гашека.
Нашкодила й певна конкуренція в зазіханні на істину. Істина, звісно, єдина, але в художньому просторі вона проявна на один лад, на сторінках наукових досліджень – по-іншому, звісно, не настільки по-іншому, аби перебріхувати історію, але цього Винничукові ніхто, здається, й не закидає. Те, що в несумлінного історика буде пересмикуванням фактів, в письменника – грою фантазії (навіть якщо за нею стояв би лихий намір). Історик не має права сказати, що було би, якби. Письменник-белетрист назагал тільки тим і займається, що каже це в кожному творі.
Художній твір можна порівняти з дзеркалом, лише місткішим. Людина бачить у дзеркалі своє відображення, нічого, одначе, не довідуючись про себе, художня література – таке дзеркало, яке показує не так обличчя, як характери і констеляції.
Продуктивнішою в обраному зв’язку була б розмова про відповідальність і безвідповідальність письменника. Неприйнятні обидві крайності: та, котра принукує письменство обслуговувати режим чи певну ідеологему (байдуже, якого штибу), й інша – мантра, яка виводить письменство з будь-якої відповідальності, фактично ж – з-під критики.
Предметом обговорення, чого в такій конфігурації й варто було сподіватися, став не роман, який, попри зусилля модераторки, відійшов на другий план, а письменник, точніше його коментарі, пояснення, обмовки, то суперечливіші і заплутаніші, що прискіпливіше «напосідалася» священна інквізиція шановних істориків.
Симптоматично одне – спроба через літературу вирватися з минулого. На тлі тиранення сучасності примарами історії, яке шкодить внутрішньоукраїнському порозумінню, але й стосункам, наприклад, між Україною і Польщею, які ніколи не були такими надійними як зараз, але й рідко коли проглядалося таке виразне бажання тут і там (а можливо і навіть украй правдоподібно, ще «десь інде»), маніпулюючи минулим, їх попсувати, роман Юрія Винничука «Танго смерті», вдаючись до огарнювання, ідеалізації, виглядає не найгірше. Врешті, в письменника є цей останній, коли не спрацьовують інші, аргумент: право на фікцію.
27.07.2013