Збройне протистояння в Сирії, протести проти центральної влади в Іраку, повстання в Бахрейні, стрілянина в Лівані, атентати в Ємені… Ті всі інциденти здебільшого є лише проявами міжмусульманської війни — війни між шиїтами й сунітами, що триває вже понад тисячу літ. Розвиток події на Близькому Сході робить враження, що ця бійня — наче історія про безсмертного горянина — не закінчиться, поки не залишиться тільки хтось один.
У травні цього року стало зрозуміло, що ліванська Хезболла бере активну участь у сирійській громадянській війні, і то на боці режиму Асада. Це дало привід аналітикам відсвіжити в пам'яті тему суніто-шиїтського протистояння. З одного боку: шиїтські Іран, Хезболла, режим алавітів у Дамаску, шиїтський уряд в Багдаді. З іншого боку: сунітська влада в Саудівській Аравії, Туреччині, Катарі, сунітські повстанці в Сирії. Чи здане щось примирити ці дві конфесії однієї релігійної течії?
Антишиїтські настрої в сунітському середовищі реґіону стрімко зросли під час іракської війни 2003 року, коли американські вояки повалили просунітський режим Саддама Хусейна, віддавши владу в руки шиїтської більшості. Суніти твердо переконані, що шиїти не мають права панувати, попри те що, приміром, в Іраку їх 60 відсотків, в Бахрейні — близько 70 відсотків, у Лівані — половина, в Кувейті — 30 відсотків, в Об'єднаних Арабських Еміратах — до 20 відсотків, а в Саудівській Аравії — близько 10 відсотків населення. Тому, на переконання сунітів, треба всіма силами й засобами боротися проти уряду таких країн, як Сирія чи Ірак, а також проти субдержавних суб'єктів на кшталт Хезболли.
Головними носіями антишиїтських настроїв є салафітські теологи, інтелектуали і парамілітарні угруповання. Їхня ідеологія походить від сунітських реформістських рухів XVIII–XIX століть, які намагалися змінити суспільство поверненням до стилю життя часів Пророка і його сподвижників. Їх активне замилування часами «благочестивих предків», часто провокує традиційні дебати про те, хто має більше прав називатися леґітимними наступниками Пророка Магомета: сунітські халіфи чи шиїтські імами.
Більшість з тих реформаторських рухів, лідерство серед яких тримають ваххабіти, вважають шиїтів за єретиків, котрі стверджуючи, що теж є мусульманами, лише дискредитують справжнє релігійне вчення зсередини. Приблизно те саме заявляють і прихильники салафізму, який перебуває під потужним ваххабітським впливом. Останні десятиліття салафізм набуває чимраз більшої популярності, залучаючи дедалі більше прихильників. Арабська весна 2011 року стала зоряним часом саме салафітів.
Насправді зростання міжконфесійної ворожнечі має свої глибокі причини в політиці Саудівської Аравії — провідникові сучасного сунітського табору. Після Ісламської революції в Ірані 1979 року антишиїтизм саудівської держави, в якій ваххабізм визнають за офіційний інструмент інтерпретації ісламу, було перетворено на головну тему реґіональної політики. Керівництво в Ер-Ріяді трактує шиїтський Іран, що теж претендує на роль гегемона на Близькому Сході, як свого головного конкурента. Тому протягом останніх трьох десятиліть саудівське керівництво, докладаючи чималих зусиль, намагається перешкодити найменшому зростанню іранських впливів у реґіоні чи зміцненню шиїтських рухів в арабському світі.
Якщо Ірак відігравав роль поля міжконфесійного протистояння у 2003–2008 роках, то нині цю роль перебрала на себе Сирія. Більшість сирійських повстанців репрезентують там антишіїтські рухи, тимчасом як режим Башара Асада є суто шиїтьско-алавітським. Хоч тут вступає в гру ще один ускладнювальний момент, який полягає в тому, що багато теологів-шиїтів вважають алавітизм до певної міри єритичним рухом щодо чистого шиїтизму. Але аж так глибоко не будемо занурюватися в цю проблему. Отже, провідна актуальна мета сунітів — повалити режим головного союзника Ірану в реґіоні Перської затоки, тобто режим Асада.
Конфлікт вже не загрожує країнам-сусідам, а реально переходить сирійські кордони, провокуючи неспокій у Туреччині, Лівані й Іраку, які й без того страждають від глибокого міжконфесійного розколу.
Іранське керівництво побоюється (і, мабуть-таки, небезпідставно), що зміна влади в Дамаску для саудівців та їхніх союзників — це тільки перший крок. Наступним може стати повалення уряду в Багдаді й Тегерані. Тому й не дивно, що Іран надає активну підтримку Асадові та його режиму. Конфлікт розростається, погрожуючи охопити чимраз більше шиїтських та сунітських громад реґіону. А жорстокі репресії проти шиїтів в Бахрейні та Саудівській Аравії змушують молодих шиїтських активістів падати в обійми Ірану, до якого вони досі ставилися без великих симпатій.
Тож суто релігійне протистояння підживлюється політикою сунітських діячів, які для своїх потреб нацьковують один на одного два релігійні табори, не надто задумуючись над наслідками таких ризикованих ігор.
26.07.2013