Історія Європи (VI)

Артуро Перес-Реверте

Невипадково все почалося з війни – як історія будь-якого народу, імперії чи держави. І, природно, міфу. Давні дати розпливчасті, тож цю ми можемо помістити десь за тисячу двісті років – сторіччя туди-сюди – до народження Христа. Легенда оповідає, що грецькі богині чесали язиками, ну, ви знаєте: на Артеміді той пеплум як на корові сідло, Мінерва надто хитромудра, Юнона розпливлася як тюлень, – тобто все те, про що зазвичай пащекували богині, поки дивилися «Врятуй мене» чи що там тоді дивилися, і зайшла в них суперечка, котра з них найгарніша. В хід пішло золоте яблуко – типу нагорода за звання «Міс Олімп» (знамените яблуко незгоди), а за суддю покликали молодого й гарного пастуха. Кожна богиня пообіцяла щось парубкові за те, аби він вибрав її (зробити його багатим, мудрим, царем), але Афродіта, себто та, яку згодом римляни назвуть Венерою, що знала чоловіків як облуплених, запропонувала йому амури з найгарнішою на світі жінкою.

Хлопець завівся з півоберта, сказав «по руках», і Афродіта виграла конкурс. Проблема була в тому, що найгарніша на світі жінка мала чоловіка – звали її Єлена, і була вона законною дружиною спартанського царя Менелая. А щоб і далі не ходити околяса (чи як там це буде грецькою мовою): пастух був не пастухом, а сином троянського царя і звався Парісом. Шибайголова мандрував інкоґніто. І справа зробилася паскудною, бо той Паріс під претекстом офіційного візиту в Спарту втік з Єленою і безлично привіз її у своє місто Трою, оточене вражаючими мурами. І хоч його батько, цар Пріам, дав йому прочуханки, обізвавши безчельником, ледащо, босяком та іншими гарними словами («ти мене доведеш до цуґундера, гівнюху», – казав він йому), але тут влізла мати, що звалася Гекуба, – типу «син є син» і таке інше; тож бідному Пріаму не лишалося нічого іншого, як махнути на них рукою і дати притулок сину з невісткою, яка справді була жіночкою, котрій можна було піднести не лише квартиру, а й ціле місто. От його їй і піднесли. Але той Менелай, обманутий спартанський муж, не любив щось втрачати, він розлютився як чорт і жадав свою жінку й помсти – саме в такому порядку; тож гукнув своїх родичів та кумів, інших грецьких царів, які в той час звалися ахейцями, з гарними поножами, і вони гуртом пішли війною на Трою.

Облога міста тривала десять років, і в ній брали участь – з одного та іншого боку – майже всі царі та герої давньогрецької доби (Ахілл, Гектор, Аякс, Одіссей, Еней та інші кумплі) включно з богами; які, такі плюгавці, тримали сторону тих чи інших відповідно до своїх уподобань – мов уболівальники футбольних команд. Урешті-решт ахейці, яким осточортіла ця осада і взяло за живе, що вони не можуть здолати троянців, спорудили велетенського дерев’яного коня, зробили вигляд, що відходять, а троянці, повіривши, що перемогли, занесли його як трофей у місто. Ще ті кретини. Бо то був кінь з секретом: усередині нього сиділа диверсійна група греків, які вилізли посеред ночі, як той Рембо, відчинили міську браму і, впустивши друзяк, влаштували офігенну різню.

Найкраще сталося тоді, коли Менелай пішов шукати свою законну жону, готовий вчинити непростиме гендерне насильство, та, здибавши її в охопленому полум’ям палаці всю при параді, макіяжі, таку вродливу, розкаяну і сексі (Єлена була вродливиця, але ще та пройда), передумав і вдовольнився тим, що перерізав горлянку Парісу. Потім перелюбниця з обманутим царем зайнялися феєричним у всіх відношеннях сексом і вернулися в Спарту, мов нічого й не було. Оте повернення додому, ностос греків, які здолали Трою, залишило по собі довгий шлейф і чимало літератури й надихнуло на створення поем і п’єс, які протягом наступних сторіч аж понині оповідали нам про цих персонажів.

Три з цих текстів є фундаментальними для ознайомлення з тими подіями, вигаданими лише почасти: «Іліада» та «Одіссея», написані греком, та «Енеїда», написана згодом римлянином. Дві перші оповіді, авторство яких приписують грецькому поетові і компілятору Гомеру (VIII ст. до н.е.) можуть вважатися першим великим культурним реєстром, оповідним і літературним фундаментом того, що згодом називатимуть Європою і Заходом; їхній вплив, помножений і колосальний, лишається живим і понині. Троянська війна, яка, як довели археологи й історики, насправді мала місце, була нашим дивовижним переходом з міфу в реальність: це шарнір, який єднає нинішню Європу з архаїчним світом легенд і мрій.

(Продовження).