У багатьох людях накопичується великий надмір їді, яка не осідає з часом на дні, а лише чекає свого дня і години, аби вибухнути і вивільнитися з усією люттю і ненавистю. І не має значення, на кого вона звернена. Просто з'являється перша-ліпша неперевірена інформація, яку лавиною починають підхоплювати ті, хто до цієї конкретної ситуації не має жодного стосунку, але на допомогу приходять туманні й невиразні спогади минулого. І з криком «І зі мною таке було!» вони кидаються в атаку, обзиваючи останніми словами тих, хто має дещо іншу думку.
Цікаво, що ця інша думка не заперечує суті, лише ставить проблему під іншим кутом зору – але цього достатньо, аби записати власника такої думки в адепти гріха. А після цього вже йде відрікання від нього чи від неї, від їхніх книжок, яких «ніколи більше не буде в моїй бібліотеці», що здалека нагадує аутодафе, таке маленьке уявне спалення.
Як писав Екгарт Толле, «увесь негатив у вашому житті – від накопичення психологічного часу та заперечення теперішнього. Хвилювання, напруга, тривога, стрес, переживання – усі підвиди страху – викликані надміром майбутнього і браком теперішнього. Почуття провини, гнів, жаль, образа, злість та інші форми непрощення виникають через надмір минулого й брак теперішнього».
Негатив треба намагатися притлумлювати, не носити в собі – а для цього треба вчитися бути щасливим. Задумайтеся над тим, що вас втягує в черговий срач. Чи справді ця проблема аж настільки вас схвилювала, чи справді все було з вами, як пишуть про себе інші? Якщо все було так, то чому ви стільки років мовчали, чому не висповідалися раніше? Ах, тоді не було ФБ? Ну, але ж ніколи не пізно, якщо вам спогад про ту подію не дає спокійно жити. Навіщо чекати саме скандалу?
Кілька років тому студентки Могилянки зацькували викладача Олексія Курінного за цілком невинну репліку на ФБ, при цьому спотворивши її і приписавши те, чого там не було. А що було?
Цитую: «Прийняв нарешті заліки у 3-х груп студентів. Успішно витримав випробування міні-спідницями.... Ну, не звабиш мене ось таким! Аж раптом – побачив студенточку із пірсингами... кількома...
Так ледь втримавсь аби не поставити по додатковому балу за кожен із пірсів (7 балів). Але – не поставив. Я ж принциповий викладач! Попри веснуууу...».
Що тут такого страшного?
Але з криком «сексизм!» студентки кинулися в атаку.
А я пригадую свої студентські роки і те, як дівчата навмисне вдягали міні і закидали ногу на ногу перед викладачем, а потім обговорювали його реакцію. Правда, тоді ще такого терміну «сексизм» не було. Тому викладач міг собі й пожартувати, відповідаючи на питання, які йому дівчата до вподоби: «Мені подобаються дівчата полтавської породи, як от Оксана».
Ніхто не вибухнув обуренням, лише – сміхом. Зараз би це вилилося в бойкот і дифіляду з транспарантами.
Після скандалу поет і вчений Олексій Курінний втратив роботу, йому порадили не подаватися на продовження контракту, а через два місяці загинув у автомобільній катастрофі. Чи хоч в однієї студентки, яка волала, що більше не піде на його лекції, прокинулася совість? Чи бодай одна провідала його могилу і сказала: пробачте? А може, зиркаючи з-під лоба на барельєф пам'яті Курінного на стіні Могилянки, квапливо хреститься і тричі спльовує?
Ні, вони понесли й далі в собі всю свою їдь, всю свою невтолену лють, а тепер знову вигулькнули, щоб розпинати вже когось іншого.
Про загибель Курінного на сайті Могилянки з'явилося повідомлення, яке завершувалося словами: «Ми пишаємося тим, що він був нашим колегою та випускником.
Вся спільнота Могилянки висловлює щире співчуття родині і близьким Олексія.
Вічна і світла пам’ять!».
Авжеж, мертвих ми шануємо дужче, аніж живих. А в мене закрадається думка, що якби йому продовжили контракт, то не поїхав би тоді до Польщі, бо мусив би читати лекції, а отже й не потрапив би в смертельне ДТП разом з іще трьома політологами.
«Чому мовчать колеги Ірен Роздобудько?» – запитує ще один стурбований, якого заразив совок. Бо лише при совку вимагали негайної колективної реакції від усіх.
«Чому мовчить товариш Рильський? Невже йому нема що сказати про занепадницьку лінію так званих неокласиків?». «Чому мовчить товариш Довженко?».
Люди, які мають що сказати на будь-яку тему, дуже небезпечні. Вони гірші і шкідливіші за ідіотів. Ними аж кишить Фейсбук. Вони знають все про правопис, знають походження будь-яких слів (пироги! вареники! всі матюки від московитів!), є у них своя думка і про історію (Іван Сірко в Сорбонні! три тисячі втоплених галичанок!), і про геральдику (перевернути прапор!), і про політику, і про медицину і вакцину. З цих людей починається лавина срачу.
Днями Боба Дилана звинуватили у зґвалтуванні, яке начебто сталося 56 років тому. В одних це викликало сміх і кепкування, а в інших, отих всезнайок, глибоке обурення такою реакцією. Ще ніщо не доведено, не розслідувано, не вивчено, але у них уже склалася ДУМКА! Вони вже НЕ МОВЧАТЬ!
Згадався кумедний випадок. Одного разу до колишнього директора музею Івана Франка Романа Горака прийшла старша пані і заявила, що вона спала з Франком.
– Цьоцю, а ви з котрого року? – запитав Роман.
– З двайцєть третого! – відповіла пані.
– Цьоцю! Франко помер ще в шістнадцятому. А з вами спав якийсь скурвий син...
18.08.2021