Магічні квадрати модельного ряду

Кінець липня, місто Івано-Франківськ, одне з внутрішніх подвір’їв вулиці Курбаса, в кутку якого широко розрослася катальпа. Велике серцеподібне листя створює щільну завісу від сонця. Під катальпою одна на одну складено палети, на які ми викладаємо молодий козячий сир, свіжу чіабату і кілька пляшок білого сухого вина. Тарас дістає з кишені опінель, легким рухом впускає його донизу, і ножик рівно вертикально забивається в одну з дощок. Але він нам не знадобиться: сир уже порізано, а чіабатту ми відламуватимемо руками. Навіть вино ми взяли без корків, а зі звичайними ґвинтовими кришечками, щоб не морочитися зі штопором. А зібралися ми тут, щоб нарешті поговорити про книжку Ростислава Шпука «Модельний ряд. Хроніки», яка вийшла минулого року у видавництві «П’яний корабель», співзасновниками якого ми, Христина Михайлюк і Мірек Боднар, є. Така розмова назрівала вже давно, бо вже давно пора було пролити трохи світла на те, чому Ростислав Шпук — знаний фотограф, громадський діяч, підприємець та меценат — вирішив написати художню книжку і населити її героями, які дещо не вписуються в загальноприйняті в суспільстві стандарти і часто не поділяють його цінностей, дізнатися, яким же ж насправді був Парфьон, провідний серед них, і чому він так органічно розмовляє російською мовою, чому в цій книжці варто звернути особливу увагу на мову чи радше на мови, і взагалі — чим Ростиславова книжка так яскраво виділяється на фоні модельного ряду творів сучасної української літератури останнього періоду. І проговорити всі ці речі з Тарасом Прохаськом, не тільки чудовим письменником, а й уважним читачем і тонким співрозмовником, стало для нас великою насолодою.

М.: Ми насправді не готували жодних запитань, бо не хотіли, щоб це було схоже на інтерв’ю.

Т.: Ну так, бо то має бути розмова людей, зацікавлених цією книжкою, і я б дуже хотів, щоб так і було, так оцінювалося і так сприймалося: що це не інтерв’ю, а просто бесіда, щось таке, як «Ворохтаріум». Мені дуже сподобалося (це ми вже починаємо говорити про «Модельний ряд. Хроніки») в останньому абзаці передмови, що світові буде не дуже добре, якщо ця книжка буде потрібна багатьом, але ще гірше буде, якщо вона не буде потрібна нікому.

М.: «Погане, що може статися з суспільством, — якщо такого роду книжки стануть дуже потрібні дуже багатьом. А найгірше, що може статись, — якщо вони стануть непотрібні взагалі».

Т.: Так, я часто плутаю світ і суспільство, а це велика помилка. Тобто я думаю про світ, а виявляється, що це тільки суспільство. А то різні речі. Я так розумію, що одним з головних персонажів, хто насправді надихнув Ростика на роблення цієї книжки, був Парфьон (Олег Парфьонов, знаний як Парфьон, народжений в Ленінграді івано-франківський художник і музикант, один з персонажів книжки «Модельний ряд. Хроніки» — прим. редактора). Він був дивовижною особою.

М.: А як давно і добре ти знав Парфьона?

Т.: Я знав його десь від 92 року, напевно. І попри всю цю його одухотвореність, він заразом був страшенно, як би то сказати, скотським. Можна таке сказати? Паскудним. У поводженні, в естетиці. Він навіть побутово міг робити якісь страшенно неприличні речі, якщо говорити нашою галицькою мовою, обридливі, нефайні. В серіалі «Бриґада» є сцена про недокурки в ікрі, то в нього на столі так само могла бути якась недоїдена банка кільки чи чого там в томаті, куди він збивав попіл. Але також я пам’ятаю, як він приходив до нас додому і просився пограти на фортепіано (в нас є таке кімнатне, камерне фортепіано, не концертне), і щось грав там, наспівував, а моя мама казала: «Ой, боже, Олег так гарно грає, але так сумно...» Ну, тобто це був своєрідний персонаж. Але мені дуже подобається те, що насправді Ростик створив цілковито вигаданого Парфьона, якого не існувало, і це найкрутіша штука, яка може бути. Страшенно дивна річ — це дуже реалістичний опис ніби когось іншого, але я б сказав, що це автобіографічний опис. Тобто в житті Парфьон не міг такого говорити, про що говорить в книжці, він міг про таке хіба мичати чи здогадуватися, десь там, дуже далеко. Ростик виступив, проявив себе як творець, інтерпретатор, він бачив ієрогліфи, малесенькі якісь малюночки, піктограми і, виходячи зі своїх знань, зі своєї емпатії, він уявляв собі, що саме ці піктограми могли б означати. І він знайшов цілу систему.

Х.: Ростик ніби хотів побачити сенс і красу в Парфьонові, і він їх побачив.

Т.: Так, і найважливіше — це віра у те все. Щось подібне, як той індіанин з фільму «Пролітаючи над гніздом зозулі» задушив Макмерфі (якому вже зробили лоботомію), щоб не втратити його. Тобто Ростик бачив у тому щось, але також він просто вклав свій талант і свої знання про життя в уста Парфьона.

Х.: Тут виникає запитання, чи не є це певним привласненням образу для висвітлення своїх думок, навіть якщо це полюбовне привласнення? Хоча Парфьон знав, що колись може вийти книжка, Ростик розповідав йому про це, така ідея вже тоді крутилася, і Парфьон навіть тішився з неї. Але чи можна брати живу людину і робити з неї своєрідну маску, навіть зі згоди цієї людини-маски?

Т.: Ну, слава богу, на художню літературу всякі такі речі з обмеженнями і згодами-незгодами ще не поширюються. Ця книжка мені страшенно важлива в якомусь химерному значенні, бо мені здається, що це одна з небагатьох, а може, і єдина художня книжка, про яку можна сказати, що це real life, життя як воно є. Real life як піднесене до якоїсь певної міфології, тобто міф є правдивим. І вона дуже випадає з кон’юнктурних чи ще якихось там штукенцій, якими бавляться українські письменники, котрі страшенно далекі від життя, а це натомість просто якась оголена екзистенція. Всі ці марґінали, герої книжки, ціла їх низка, це все люди, які самі собі є певною організацією, певним суспільством, певним світом, і це дуже правдиво. Кожен з нас, окрім того, що є приписано, окрім якихось схем поведінки, яких ми собі набираємося, кожен з нас мріє про те, щоб жити оцим простим, справжнім життям. І Ростикові персонажі, власне, таким життям і живуть. У них максимально проявляється оця безсенсовність, яку потрібно самому наповнити сенсом, і кожен то робить у свій, неконвенційний спосіб, але вони вигадують собі найправдивіше життя.

М.: А чи спадають тобі на думку автори, які робили щось схоже у своїх книжках, де є, наприклад, реальний персонаж, а письменник бере і на основі цього персонажа створює свій літературний світ? Мені тут згадується «Приречений» Томаса Бернгарда, де він пише про піаніста Ґленна Ґульда, і весь текст ніби про Ґульда, про його життя, але згодом стає зрозуміло, що все це вигадка, все це тільки у Бернгардовій голові.

Т.: Ну, в Томаса Бернгарда взагалі багато таких переносів. Але навіть такий класичний, знаковий твір як «Доктор Фаустус» Томаса Манна зроблено так само. Тобто є певна вигадана постать, яка має свій прототип, але вона цілковито насичена думками, відчуваннями автора. Частина натомість віддана біографові та ґенераторові, який про те оповідає. І в Ростиковій книжці так само використано цей прийом. Ростик і наратор, і творець свого візаві, того свого антагоніста. І мені цікаво, чому і як він так добре розуміє всіх цих людей, яка його частина є такою, що переповнена емпатії, симпатії і якогось співпереживання з цими людьми, і він готовий їм віддати (і насправді віддає) свої думки, свої слова, свій метод.

М.: До того ж він ще й ними опікується.

Т.: Це взагалі особливе, бо всі ті люди, які проходять через книжку, насправді покидьки...

Х.: ...хроніки...

Т.: ...покидьки у сенсі відкинуті...

М.: ...misérables...

Т.: ...і Ростик дійсно витрачав на них свій час, свої сили, своє добро, свої кошти, свої зусилля. І це не було заради того, щоб...

М.: ...написати про них книжку...

Т.: ...наслухатися якихось там історій...

Х.: ...порозглядати ієрогліфи...

Т.: ...бо не було в них таких історій. Це все уява...

М.: ...це все у Ростиковій голові...

Т.: ...так. І ця його симпатія до людей такого типу... Підозрюю, що Ростик занадто відповідальний, щоб жити таким життям, бо життя цих персонажів насправді паскудне, тяжке, болісне, і через якийсь час, якщо з ними побути, як сказав би Парфьон, плотно, стало б зрозуміло, що це капєц, що звідси треба вибиратися. Ростик натомість зумів їх вести, кожного з них, бути при них, коло них і бути їм помічним довгі роки. І я думаю, що тут ідеться про якийсь такий наш вияв дзену. Мені це нагадує дзенську літературу, коли неможливо пояснити, звідки походить весь цей дзен, неможливо зрозуміти, що воно таке, і неможливо жити в дзені, живучи у системі. Ростик також вжив якусь таку фразу, що тимчасом як світ заполонила мотиваційна література, ця книжка антимотиваційна...

Х.: «Народження цієї книжки відбулося в епоху мотиваційних книжок. Вона ж є базово демотиваційною».

Т.: І це дійсно така література. Мотиваційна література передбачає, що можна бути буржуа, круп’є чи ще там кимось і три рази в тиждень збавляти темп, ходити на медитацію, робити якісь там розтяжки, ще щось таке, знати кількадесят оцих якихось дзенських анекдотів, щоб відповідати на щось, та оце, власне, найбільша помилка, бо дзен — це повне зречення всього іншого. І знову ж таки, Ростик каже, що книжку присвячує людям, які повністю віддалися найзвабнішій спокусі...

М.: «Присвячено тим, хто найтаємнішою насолодою людини — саморуйнуванням — осміливсь спокуситися відкрито».

Т.: Ну, і воно подібне на дзен. Бо дзен насправді також є саморуйнуванням. Дзен — це заперечення себе самого і наполягання на включення себе в якісь зовсім інші речі. Мене нема. Тобто це щось таке, що протистоїть оцій європейській фаустівській культурі. А особливо протестантській культурі, яка каже: зроби себе сам, будь ліпшим, праця винагороджується і так далі. А «Модельний ряд» присвячено людям, які вибрали інший шлях. Дуже болісний. Але вони мусили так зробити. Як-от, коли ідеш вночі по якомусь смт, де ніколи нічого не було, ніякого світла, тільки небо, зорі і поодинокі вікна, і ось тепер де-не-де встановлено ліхтарі, і ці абсолютно непридатні до співжиття люди є джерелами тих світлових плям, які нагадують про те, куди можна піти, а куди не можна.

Х.: Це дуже красиво.

Т.: Я думаю, що в Ростика є ще один вимір. І це одна з най-, най-, найважливіших ознак цієї книжки — перебування в мові. Ростик показує, що існує це паралельне життя, ця друга сиґнальна система, оця вся мова, і що мова є буттям. Тобто це якийсь, холєра, гайдеґґеріанський фоліант.

Х.: І тут ми можемо зробити плавний перехід до перебування навіть не в мові, а в мовах, бо мова в цій книжці — персонаж, і він трішки роздвоюється...

М.: Так. Чи було тобі дискомфортно від того, що певну частину «Модельного ряду» написано російською мовою? Чи не було тобі шкода, що Парфьонові висловлювання можна було б передати українською?

Т.: Нє. Мені якраз було дуже радісно, попри те, що існують квоти, і я один з тих, хто заперечує існування так званої української російськомовної літератури, але це зовсім не то. Це не українська російськомовна література. Це, власне, дім буття. І якщо Парфьона сприймати у цілості, то його перекладати не можна. Бо це схоже на те, як у старі добрі часи, ну, чи не добрі, у старі жорстокі часи, коли робили якісь такі театри, інтермедії, можливо, в той час, коли у нас ще не було навіть якихось хронік, записів, коли відбувалася оця вся величезна мішанина з переселенням народів в тій такій Європі першого тисячоліття після імперії, й оці всі формування націй чи ще навіть не націй, а народів, мов, і тоді в театрі, власне, були такі персонажі як француз чи навіть ще не француз, а якийсь бурґундець, якийсь там туринець, і ці ще не сформовані мови (я розумію, що наша вже сформована) були як прототип, характеристика, певна частина портрета того персонажа в театрі. В театрі того часу характеристичних рис було дуже мало: можна було показати, що хтось великий, грубий, хтось з палицею і всіх б’є по голові, а розрізняли їх за тим, що це нормандець, бурґундець, туринець. І от в Ростиковій книжці ця мова правдоподібна, вона притаманна Парфьонові, хоч я кажу, що Парфьон не так добре володів російською, не так глибоко у ній перебував... Наприклад, я нещодавно бачив таку загадкову штуку: яструб злапав велику рибу і сидів з нею на гілці, тримаючи її в пазурах, і я не міг зрозуміти, чим він тримається за гілку, чи тими якимись задніми пазурами чи як... Ну і це щось таке саме, якась така страшенно фізіологічна, страшенно видова ознака Парфьона, і тому в мене не було ніяких суперечностей, читаючи його російською. Я говорив про давніший театр, але в нас також був вертеп, і в ньому був москаль, жид, лях.

М.: Тут радше питання, звідки Ростик, який народився і виріс у Франківську, так добре знає російську мову...

Х.: Ростик розповідав, що це частково зумовлено його дитинством у Криму, де він протягом року перебував у санаторії в російськомовному середовищі. Але я очікувала від читачів запитань про мови, мовляв, як це ви тут, на Галичині, видаєте текст, який на третину написано російською. І я вирішила на такі запитання (яких, до речі, було не так і багато) відповідати цитатою з книжки: «Коли Парфьон замовкає — стає зрозуміло, що російська мова на дні має відчай — там, де українська містить тугу». Тобто все одно у книжці українська мова переважає не те, що кількісно, і навіть не в плані сенсів, які вона передає, а в плані лагідності й доброти до світу.

Т.: Так, і українська тут виступає мовою милосердя, вона милосердна до тієї нещасної російської, до того нещасного Парфьона з тим його владением... Оця гра слів, яка притаманна Ростикові, мовна гра, і це препарування слів, і препарування синтаксису — це страшенно файне мовне новаторство.

Х.: Мені здається, що це можна порівняти з тим, як у вас сказано в «Непростих»: «У вас у родині ніхто не визнавав загальновизнаного синтаксису». Ростик теж не цілком визнає загальновизнаного синтаксису, він підлаштовує його під свою гру.

Т.: Так, і я не знаю, що це. Напевно, Ростик геніальний інженер...

Х.: ...інженер робототехніки. Він є ним за освітою...

Т.: ...і він бачить просторово всі ці слова. Тобто для нього мова — не просто щось таке, що бринить, а вона є отими параметрами простору, і кожне Ростикове слово, кожне словосполучення попадає в якусь таку камеру-обскуру, де є просвітлення, і кожне слово розкладається і починає грати кольорами, буквами, й відтак починаються якісь ці магічні дюрерівські квадрати, які можна туди, туди, туди повертати... Тобто це дуже математична ще й до того ж, інженерна проза, якась така у найкращому сенсі, коли щодо слів можна вжити таке поняття як сопромат. Кожне слово має певний опір, пластичність, густину. І от всі ці речі, що видаються дуже віддаленими від мовлення, від філології, тобто абсолютно фізичними та інженерними, у Ростика набувають практичного значення. Він відчуває слова як об’єкти, навіть як конструкти, які можна переставляти, складати в словосполучення, речення, абзаци. І з точки зору мови це одна з найцікавіших, якщо не найцікавіша за останній період книжка. Це якийсь новий підхід до мови. Є багато авторів, які працюють над мовою, але цей підхід страшенно нетиповий та унікальний, і він відкриває якісь неймовірні можливості. Ростик зробив надзвичайну роботу. І я просто уявляю собі, скільки годин такої дуже натхненної роботи потребувала ця книжка.

М.: Ростик її довго писав, довго редаґував, щось відкидав, додавав.

Т.: А ви також редаґували?

М.: Спершу трохи редаґувала Христина.

Х.: Ну, як редаґувала, читала. Десь зо шість оповідань ми не включили до книжки, бо вони вибивалися з модельного ряду в тому сенсі, що були не про людей, а про тварин. Вони також дуже класні, але я подумала, що оскільки в нас іде така послідовність персонажів, які мали щастя чи нещастя народитися людьми, то про тварин наразі не буде. Потім ще Мірек читав, коли ми з Ростиком вже узгодили структуру книжки.

Т.: Але дуже гарно ти тепер сказала про оцих тварин. І я собі думаю, до чого це все. То я говорив про ієрогліфи, то ще про щось, а насправді це нагадує найкращих письменників-етологів, які писали про тварин, бо це, властиво, надавання душі тим, кого вважають бездушними, й омовлення, не обмовлення, а надавання мови тим, кого вважають безмовним. І це страшенно францисканська штука. Те, що зробив Ростик, це як проповідь перед рибами, а потім слухання коментів, що ті риби насправді віддуплили, що вони зрозуміли. Він дав свій голос тим, про кого хотів розказати. І це дуже файно, дуже класно. Я думаю, що він хотів розказати історію тих людей, які йому симпатичні, і розказати свою історію симпатії до тих людей, і розказати про себе, який чомусь готовий переживати симпатію до тих людей. І зокрема це і його історія, кого він вибрав на тих протагоністів і що він хотів сказати про те, що знає про світ. «Модельний ряд. Хроніки» — це велика оповідь про справжнє життя, Ростик натякнув, що воно потрібне, що таке життя десь поруч, і коли ти живеш будь-яким своїм вибудуваним, викресленим, імажинованим життям, не варто забувати, що є ще й отаке, зрештою, що існує підсвідоме, що його набагато більше у мозку, ніж свідомого.

Х.: Оскільки ви згадали про підсвідоме, то варто поговорити також про один з найпопулярніших способів його вивільнення — алкоголь, зокрема про алкоголь в цій книжці. Я просто думаю, що про неї не можна говорити без контексту алкоголю, бо він там якийсь абсолют, який дуже часто навіть задає русло оповіді.

Т.: Якщо повертатися, знову ж таки, до Парфьона і до всіх інших персонажів, то треба згадати третій, здається, чи четвертий крок, я забув, з «12 кроків анонімних алкоголіків». Про те, що є уявлення про гіперконтроль, що нібито алкоголь — це сфера, де ти все можеш контролювати і де, власне, виникає та Касталія Гессе, тобто що це страшно добра сфера, де можна все собі тонко нюансувати. Але реальність така, що (і це вже наступний крок) алкоголь сильніший від мене. І врешті-решт все закінчується тим, що ці прекрасні комбінації, ці прекрасні побудови про різний алкоголь зводяться до того, що настає мить, коли просто треба бахнути. Будь-що. І вже, що тоді є, те і п’ється. І от, власне, і Парфьон, й інші герої цієї книжки перебувають у такому завислому стані. Але що дуже важливо, Ростик сильніший від алкоголю.

Х.: Так, до речі, це правда.

Т.: Тому що це ж насправді його побудови про це все, бо ті його персонажі, хай що б вони там говорили про всі ці тонкощі, про всі ці фізико-, хімічно-, математично- і всякі інші світлові, оптичні, акустичні речі, пов’язані з алкоголем... Пригадую таку фразу з книжки, що коли алкоголь торкається піднебіння і входить у щось там...

М.: «...она умела хмелеть так, что казалось, у неё пробито нёбо и она всасывает градус через соломку мозгом напрямую...»

Т.: ...так, якісь такі прекрасні мовні штуки, але це може собі дозволити тільки людина, яка дійсно не є залежною, яка не робить собі ілюзії, що вона сильніша від того всього, бо ці всі персонажі просто готові були врешті-решт випити будь-що, і вже не мала значення вся та поезія, вся та гра в бісер. То трохи сумно, але Ростик дає якийсь такий чудесний екран зі всякими діафільмами для тих, хто готовий не піддатися.

Х.: Насправді, думаю, нам вдалося сказати те, що читачам і Ростикові буде цікаво почитати. Йому ж передусім ідеться про те, що в книжці бачать і як її читають ті, хто вміє читати.

Т.: Так.