У часи, коли ковід-штам «Дельта» атакує людство, тема пошестей минулого знову стає важливою і актуальною. Про сам вібріон холери, холєра його забери, ми згадаємо лише побіжно, а детальніше зупинимося на матеріальних свідченнях пошесті 1830-1831 років, коли ця небезпечна хвороба вперше дісталася до Європи.
Холерний цвинтар
Довгий час холера вважалася локальною, екзотичною та суто індійською хворобою (як «сонна хвороба» — суто африканською). Так воно й було, аж доки 1817 року не з’явився якийсь новий агресивніший та витриваліший різновид вібріону. Спочатку хвороба охопила майже всю Індію. По тому перебралася в сусідні країни і 1831 року тріумфально дісталася до Старого континенту. Європа жахнулася.
До середини ХХ століття в Україні було чимало матеріальних пам’яток тієї страшної пошесті. Передовсім — сакральні фігури чи великі кам’яні хрести, встановлені в пам'ять її жертв. Але на «східному» боці Збруча їх потрощили ще у 1930-ті, а на протилежному – в 1940-1950-х. Є велика підозра, що пам’ятник «Тіням померлих душ», що у надзбручанських Личківцях, встановлений у пам'ять понад 200 місцевих мешканців, які померли під час епідемії холери 1830-1831 рр., вцілів лише тому, що колону увінчувала не традиційна Божа Мати чи скорботний Ісус, а алегорична фігура «Скорботи».
Пам’ятник «Тіням померлих душ». Фігура «Скорботи» розвалилася десь наприкінці 1990-х
Цікавий факт — «надзбручанська» холера опосередковано залишила знаковий слід в вітчизняній літературі.
На протилежному березі від Личківців лежить село Голенищеве. У 1831 році там побував знаменитий лексикограф і лікар Володимир Даль, відряджений урядом на Поділля для боротьби з пошестю. Там він записав легенду про Шолудивого Буняка — чаклуна, який одним поглядом міг руйнувати цілі міста та знищувати армії. Аби врятувати людей від його злих чар, Бог зробив Бунякові вії величезними та тяжкими, і той був змушений увесь час ходити із заплющеними очима. Коли треба було когось знищити чи щось там зруйнувати, слуги піднімали йому вії срібними вилами… Цю легенду згодом використав Микола Гоголь, створюючи образ знаменитого Вія.
Вище по Збручу, менш ніж за десяток кілометрів від Личківців, лежить Сатанів, де теж уціліла цікава, але практично невідома холерна пам’ятка (про неї не знають навіть 90% місцевих).
Ліворуч видно один з «холерних» надгробків
На південній околиці містечка на високій надзбручанській кручі можна побачити старий холерний цвинтар, де в 1831-1832 роках ховали померлих від пошесті. Згрубша, маємо типові для Поділля того часу «підплитні» поховання – коли могилу просто накривали прямокутною плитою, на якій зображували хреста та епітафію. На жаль, такі пам’ятники досить швидко вгрузають в землю та згодом заростають дереном. Наразі можна побачити лише чотири надгробки та основу фігури Божої Матері. Щодо останньої, то невідомо, чи це був символічний пам’ятник усім померлим, чи надгробок якогось поважного шляхтича.
Основа сакральної фігури
Цвинтар поліконфесійний та інтернаціональний – тут ховали християн всіх віросповідань. Зокрема три надгробки мають кириличні епітафії, а один – польською (на жаль, текст нерозбірливий, але добре видно, що використана саме латиниця).
Римо-католицький надгробок...
...і «східнообрядський надгробок (на той час значна частина сатанівчан ще залишалася греко-католиками)
Євреїв, однак, й надалі ховали на кіркуті, бо той і без того був далеко поза житловою забудовою.
Основний масив холерних надгробків зараз ховається під шаром дерну, і їх незле було би розчистити. До того ж це не складно та не потребує якихось витрат. Досить якогось десятка волонтерів зі щупом та лопатами.
Надгробок р.б. Луки після розчистки. Світлина 2017 року
У 2017 році археологи, які працювали в Сатанові, таким чином розчистили один з надгробків, який ледь-ледь визирав на поверхню. З епітафії видно, що там похований якийсь раб божий Лука (прізвище нерозбірливе), який помер 1830 року.
Епідемія 1830-1831 рр. забрала життя майже чотирьох сотень мешканців містечка.
У цій ж географічній локації маємо також досить унікальні й рідкісні свідчення епідемії чуми 1770-1771 років — специфічні «чумні хрести», про які «Збруч» розповідав раніше.
«Чумний хрест» 1770 року в с. Кам’янка (присілок Сатанова)
А наостанок історичний анекдот в тему.
На той час природа холери була незрозумілою навіть вченим. Лише у 1883 році Роберт Кох встановив зв'язок між холерним вібріоном та хворобою. В глибинці ж і по тому дуже довго холера вважалася містичною карою Божою, з якою боролися не стільки кип’ятінням води та дотриманням гігієни (до речі, мийте руки перед їдою!), скільки молитвами та різними магічними обрядами.
Найпоширенішим був обряд оборювання. Вважалося, що ритуальна борозна, проорана довкола міста чи села, захистить його мешканців від пошесті (з чумою, віспою, тифом боролися аналогічно). Оборювання практикувалося по усій Європі чи не до самого початку ХХ ст. На Поділлі для магічно-захисного оборювання коней чи волів не використовували (бо не допоможе). Плуга, впрігшись, перли лише жінки — як християнки, так і юдейки – боротьба з епідемією була спільною справою.
Про один такий «антихолерний» магічний обряд і піде мова. Одразу зауважимо, що ця бувальщина, швидше за все, тогочасний анекдот — майже аналогічні байки ще й досі розповідають у багатьох колишніх єврейських містечках Правобережної України.
Отож, коли епідемія холери сягнула піку, очільники єврейської громади вирішили провести ще один захисний ритуал. За цвинтарного сторожа спеціально найняли якогось прийшлого москаля, який прижився під боком місцевої удовички. Інородець, іновірець та ще й зайда (тобто абсолютний чужинець) мав виступити обрядовим привратником Світу мертвих. За наперед обумовленим сценарієм дядько мусив стати на заваді перед черговою похоронною процесію і не пускати її на цвинтар. Мовляв, скільки ж можна помирати? Досить вже! Місця для могил не залишилося!
Сатанівський єврейський цвинтар. Надгробки кінця XVIII ст.
Під час «сварки» з похоронною процесією москаль-сторож мав якомога частіше повторювати ключові фрази: «годі помирати!», «досить смертей», «немає місця для холери» тощо. Така собі класична магія слова, відома ще з античних часів.
У підсумку сторож врешті мав «змилосердитися» і у обмін на срібного карбованця пропустити могильників з небіжчиком, сказавши їм наостанок: «Оце останнього ховаєте. Все! Більше смертей від холери в Сатанові не буде, бо місця на цвинтарі не залишилося!».
Розповідають, що той москаль все так і зробив, як домовлялися, ба навіть ліпше! За що організатори обряду замість обіцяного карбованця тицьнули йому золотого червінця. «Сторож» від такого атракціону небаченої щедрості спочатку втратив мову, а потім, мовляв, вигукнув: «Нічого собі! Та я за такі гроші весь Сатанів тут покладу!»
Одним словом, все зіпсував і уся магія пішла котові під хвіст.
Звісно, що цей анекдот придумали вже після пошесті. Гумор – то звичайна захисна реакція людини на пережиті жахи. Але тут є й велике зерно правди: згаданий обряд – абсолютно реальний.
Насправді ж, той дядько-сторож у жодному разі не зробив би такої дурниці, як в байці. Пошесть косила геть усіх, не розбираючи національностей. Боротьба з епідемією була спільною справою, а до усяких магічних обрядів-ритуалів, які, на думку тогочасних людей, могли б зупинити холеру, всі ставилися дуже і дуже серйозно.
В пам’ять про жертв холерної пошесті над долиною Збруча (унизу) колись стояла фігура Божої Матері. Наразі лиш постамент.
Фото — Дмитро Полюхович
12.08.2021