Історія Тернополя в будинку Вітошинських

 

«1898» – рік, який викарбуваний на одному з центральних житлових будинків у Тернополі за адресою вул. Юліана Опільського, 6. Це один із найстаріших цегляних домів міста, який зберігся донині. Він яскраво вирізняється з-поміж сусідніх споруд і привертає увагу своїм вишуканим проєктуванням у стилі англійського зодчества.

 

Втім, роки даються взнаки: глибокі тріщини на фасаді та фундаменті, пошкоджені елементи покрівлі, занедбаний ґанок, посохлі вхідні двері… Про важливість реставрації будинку вже не один раз писали міські газети та форуми, але до справи ніхто не береться. Будинок наче щосили намагається вистояти, зберегти свою особисту історію та історію своїх жителів – інтелігентів, активних громадських діячів та українських патріотів – сім’ї Вітошинських.

 

Тож яка історія за цими стінами? Хто тут проживав? І що взагалі  було того 1898 року в Тернополі?

 

 

 

Вулиця Юліана Опільського – дуже тиха і затишна, розташована неподалік від центрального майдану Тернополя. Її вважають однією з історичних частин міста. Спускаючись вниз вулицею, неможливо не помітити будинку №6 – цегляного, вишуканого, історичного, але вже такого давнього і забутого часом.

 

Відома краєзнавиця Любомира Бойцун у книзі «Тернопіль в плині літ» зазначає, що власниками цієї вілли у ХХ столітті було подружжя Вітошинських – відомих громадських діячів та учасників багатьох українських організацій. Володимир Вітошинський був відомий як міський лікар, а його дружина Олімпія Гриневецька знана як учасниця добродійних акцій. Тож хочеться дізнатися більше про неабияку роль подружжя у розвитку Тернополя та як жилося у місті в часи їхнього активного життя.

 

 

Володимир Вітошинський доклав чимало праці на ниві культурно-освітній.

 

Як уже зазначалося, він був знаним лікарем у Тернополі. Канцелярія Вітошинського знаходилася в центрі міста у приміщенні комплексу «Народної торгівлі». Це був триповерховий будинок, який став справжньою окрасою. Весь дім був призначений для сприяння розвитку торгівлі і виховання українського купецтва, але деякі приміщення здавали в оренду. Так, одна з кімнат, яка зображена на листівці нижче, належала пану Вітошинському.

 

Довоєнний Тернопіль, вулиця 3 Мая. Ліворуч – будинок «Народної торгівлі».

 

У книзі Любомири Бойцун розповідається, як комітет духовенства організовував привітання митрополита Андрея (Шептицького) Українською радою Тернополя  у тій справі вибрали Володимира Вітошинського як одного з делегатів. Також у позаробочий час у приміщенні «Рідної школи» Володимир Вітошинський разом з Олександром Гладишовським безкоштовно здійснювали лікарський нагляд у товаристві «Руська бурса» – це був так званий гуртожиток при освітньому закладі «Рідної школи», який допомагав незаможнім дітям та сиротам. 

 

Ще одне товариство, до якого причетний Володимир Вітошинський, було створено у 1903 році – йдеться про гімнастично-спортивне товариство «Сокіл». Саме такі організації набували популярності через прагнення до турботи про фізичне, духовне здоров’я та утвердження своєї національної ідентичності. Ініціатором «Сокола» у Тернополі став Сидір Голубович – посол до віденського парламенту, але згодом товариство очолював Володимир Вітошнський разом з учетелем української державної гімназії Ілярієм Бриковичем. У статуті організації йдеться про те, щоб «виобразовувати членів у руханці через спільні прогульки і відчити, працю над культурним та економічним розвоєм українського народу, через заснування читалень, бібліотек, курсів неграмотних, кружків тверезості, господарських спілок, крамниць, торговель, кас та взагалі освітніх та економічних інституцій», – йдеться у книзі Любомири Бойцун. Щороку «Сокіл» організовував два виступи, на які завжди приходило чимало глядачів: гімнастичний взимку та зі спортивними іграми й гімнастикою влітку.

 

Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько”. Львів, 1913 рік. Сидять зліва направо: провідник відділу професор Іван Боберський, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів (фото зі сторінки видання «Локальна історія»).

 

Дружина Володимира Олімпія Гриневецька-Вітошинська відома як учасниця жіночих організацій, зокрема «Союзу українок». Саме про історію цієї організації в Тернополі та про роль Олімпії у ролі голови «Союзу» в 1930-х вартує розповісти дещо більше.

 

Історія жіночого руху в Тернополі розпочинається з 20 грудня 1909 року. В цей час було організовано філію «Жіночої громади» в Тернополі. Ініціаторами її заснування були Марія Солтис – дружина народного вчителя Онуфрія Солтиса, Марія Гринцишин, Неоніла Бонкович, Олександра Онуфренко, Стефанія Брикович, Емілія Застирець, Кароліна Навроцька, Зиновія Кобринська, Юлія Пігут, Марія Сотник.

 

Члени жіночої організації були ініціаторками «Сирітського захисту», «Приюту для слуг». Коштом громади було видано «Буквар» Онуфрія Солтиса.

 

Також жінки організували дешеву кухню для гімназійної і ремісничої молоді та підтримували «Боян».

 

 

Жіноча громада. Фото ХХ століття з книги Любомири Бойцун «Тернопіль у плині літ»

 

У 1914–1918 роки членкині громади готували дівчат до праці в лазаретах, багато жінок йшли працювати у Червоний хрест, шили одяг для стрільців, опікувалися шкільною молоддю й емігрантами, збирали кошти на утримання бідної молоді. Але вже в 1920-х у польської влади виникають підозри, що зібрані гроші можуть бути використані на політичні цілі, а саме на звільнення українських політв’язнів, тож 23 березня 1924 року громаду закрили. Та ці заборони не припинили активної діяльності жіноцтва, тож незабаром утворюється осередок «Союзу українок». До товариства долучалися здебільшого молоді дівчата віком від 20 до 30 років.

 

Головний відділ товариства розташовувався у Львові, але його філії і кружки були у львівському, тернопільському, станіславському та краківському воєводствах. Організація «українок» мала свій прапор та статут. Мета такого об’єднання полягала у «збільшенні впливу жіноцтва на національну культуру, забезпеченні прав на працю та заробіток, відстоювання жіночих інтересів та прав перед громадянством та державою. Окрім цього важливим було піднесення народного здоров’я і моралі через опіку над жінкою й дитиною», – йдеться в статуті. 

 

«Українки» піклувалися школами, бібліотеками та освітою для жіноцтва (у 1938 році видають збірку «Освіта для жінки-селянки»). Зокрема плекали і пропагували розвиток рідного промислу та торгівлі через ведення крамниць, організовували стипендії для культурних діячок, влаштовували культурні та національні свята, а головне – поширювали кооперації між жіноцтвом та тісно співпрацювали з такими організаціями, як «Рідна школа» чи «Сільський господар». Наприклад, разом із «Рідною школою» «українки» заснували дитячі садки-передшкілля, в яких турбувалися про виховання дітей у національному дусі. Звісно, це не подобалося тогочасній польські владі з одного боку, а з іншого було «червоним сигналом» для більшовиків. Вони розуміли, що товариство пропагує культурне та національне об’єднання. Тому в 1939 році товариство було ліквідованим більшовиками. Лиш у 1991-му «Союз українок» знову продовжив свою діяльність, але вже із центром у Києві. Його відділення дотепер працюють не лише в Україні, а й за кордоном.

 

У Тернопільському державному архіві вдалося знайти лиш один звіт зі самого Тернополя, датований 1939 роком. В ньому йдеться, що Олімпія Вітошинська була не лише учасницею «Союзу» в Тернополі, а й головою цієї організації. На той момент їй було 66 років. В документі вказано, що «морально бездоганна» пані Вітошинська належала до Української національно-демократичного об'єднання (УНДО) – провідної політичної партії міжвоєнної Західної України. 

 

Окрім цього, Олімпія Вітошинська разом із Никифором Гірняком та Володимиром Бриковичем були ініціаторами заснування 1927 року «Товариства охорони воєнних могил». Його мета полягала у належному відношенні до стрілецьких могил на тернопільському цвинтарі. Це товариство розташовувалося у будівлі «Українбанку». В цьому ошатному будинку також розміщувалось об’єднання купців, ремісників та промисловців «Зоря» та товариство «Просвіта».

 

Будинок «Українбанку» в довоєнному Тернополі

 

У документі про звіт тернопільського «Союзу українок» можна побачити адресу проживання Олімпії Вітошинської – вулиця Пйотра Скарги, 12.

 

Костел єзуїтів. Навпроти (ліворуч на фото) видно цегляний будинок Вітошинських.

 

Саме так називалася сьогоднішня вулиця Юліана Опільского в довоєнні часи. На фотолистівках навіть видно будинок Вітошинських, який був зведений якраз навпроти Костелу єзуїтів. Ця витончена римо-католицька споруда була збудована у 1901 році (на два роки пізніше від будинку). Збудований у неороманському стилі костел із чотириповерховою вежею та невеличкою дзвіницею всередині розміщував статую Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, привезену з Парижа, а бічні вівтарі прикрашали копії скульптур Рубенса. Свого часу тут велично звучав орган. Але по війні все внутрішнє "начиння" костелу вивезли до Польщі. А вже саму будівлю розбили більшовики, залишивши на згадку лише центральну арку входу до костелу. В новозведеному приміщенні на місці костелу єзуїтів надалі розміщувалася швейна фабрика.

 

 

Передній фасад костелу разом із кутовим фрагментом будинку Вітошинських.

 

На фасаді будинку встановлено дві меморіальні дошки. Одна з них – на честь батька Володимира Осипа Вітошинськомого, який був частим гостем у свого сина.

 

Осип Вітошинський (18381901) – батько Володимира, був відомим українським диригентом, композитором та священником у с. Денисів. Він навчався у чернівецькій (німецькомовній), самбірській та перемиській гімназіях, а у 1864 році закінчив Львівську духовну семінарію. Незабаром Осипа Вітошинського призначають священником у село Денисів, що на Тернопільщині, де він організовує хор та одну з перших у Західній Україні сільську читальню товариства «Просвіта». Про хор Вітошинського згодом писала преса Львова та Відня, гадаючи, що в ньому співають справжні оперні артисти. Щороку хор давав по шість концертів. У програмі можна було почути хорові твори Бетховена, Бортнянського, Лисенка, Воробкевича. Цей хор одним із перших виконував гімн «Ще не вмерла Україна». Колектив набував неабиякої слави, тож про нього згадували у своїх творах Богдан Лепкий (у повісті-казці «Під тихий вечір»), Олександр Барвінський, Іван Франко, Андрій Чайковський (у повісті «Панич»). У 1884 році священник відкриває при хорі дворічну школу хорових диригентів, у якій вів курси теорії музики, сольфеджіо та диригування.

 

Відомо, що хор Вітошинського виступав у Тернополі дев’ять разів, а один зі знакових виступів відбувся 1887 року в Центральному парку.

 

 

Поруч також встановлена меморіальна дошка Василю Стефанику, що близько товаришував із Володимиром Вітошинським і часто у нього гостював.

 

Відомо також, що у подружжя Вітошинських 1902 року народився син Олександр, але в молодому віці він помер від тифу. Наразі немає інформації, яким було життя подружжя Вітошинських у післявоєнні роки. Знаємо, що Володимир помер у 1930-му, а Олімпія прожила після його смерті ще 24 роки. Поховані Вітошинські на Микульнецькому цвинтарі.

 

 

 

05.08.2021