Вольвач П. 20 + 1, або Земля мертвих / Павло Вольвач. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021. – 392 с.
Жанр мемуаристики – тонка і оригінальна матерія, де текст настільки тісно переплітається із документом, що розділити їх, фактично, неможливо. І зовсім не важить, наскільки суб’єктивним є автор у своїх спробах зображення минулої реальності – все сказане, так чи інакше, дає поживу для подальшого (в тому числі, й художнього) осмислення описаної дійсності, для внутрішніх рефлексій. Разом із тим, цей жанр мало репрезентований в сучасній українській літературі. Ймовірно, це пояснюється тим, що всі новітні класики, які бодай частково вирвались із радянської парадигми, досить молоді, аби писати спогади. Або надто сконцентровані на власній персоні, щоб фіксувати навколо життєдіяльність якихось інших індивідів. Павло Вольвач – теж доволі молодий автор (власне, тема віку тут ні до чого – радше йдеться про світоглядні моменти), але його інтерес до оточуючого світу, людей, їхніх взаємовідносин є непідробним, попри неодноразові зізнання у протилежному. Так і постає книжка «20 + 1, або Земля мертвих» – на рубежі персонального парадоксу і повного самозречення, на буянні нарцисичних устремлінь і тонкому розумінні людської природи, її психологічних особливостей і трагічних метаконфліктів.
У формальному сенсі, це – збірка біографічних есеїв, присвячених низці постатей, як безпосередньо дотичних до вітчизняного літературного процесу, так і пов’язаних із ним лише опосередковано. До певної міри, книжка – цікаве антропологічне дослідження, котре є також і путівником у світ української літератури й культури, а також цілком собі автобіографічним нарисом, тонко вигаптуваним із переплетінь багатьох сюжетних ліній, образів, метафор, імен, адрес.
Трагічні представники трагічних поколінь
Збірка «20 + 1…» розбудована, до певної міри, хаотично, але все ж умовна хронологія присутня. Це, радше, внутрішня персональна хронологія автора, котрий уводить нас у лабіринти власних спогадів якось спроквола, без особливого ентузіазму, проте цілком впевнено та рішуче. Дивні чоловічі історії сповнюють початкові сторінки книжки («Йога та інші», «В дурних ботіночках»). Ці есеї – жорстокі й навіть, подекуди, брутальні ініціації в реальність, де, на позір, немає місця особливим сентиментам, слабкості, тим паче – поезії. Відтак, тим глибшим виявляється трагізм окремих постатей, що зважуються піти проти загалу, проти усталених нормативів суспільного існування. Бути такою людиною завжди непросто, а бути нею де-небудь посеред відверто індустріального, люмпенізованого Запоріжжя – це непросто вдвічі.
Дивно, що Павло так відверто, сміливо й просто проговорює ці контроверсійні моменти із власного минулого – і разом із тим, він просто переповідає нам історії мертвих людей (мертвих як у фізичному, звичному для нас вимірі, так і мертвих екзистенційно, засадничо, можливо навіть – мертвих апріорі). Власне, збірка тому й має назву «Земля мертвих» – це своєрідний Некрономікон українського культурного простору, його Велика поминальна книга. Звісно, є у книжці й винятки, є там і дуже органічні, живі персонажі – але назагал настрій є радше інверсійним, мнемотичним, текст сприймається уже як артефакт минулої епохи, до якої належали всі ці люди, так чи інакше.
Павло Вольвач запрошує нас до персональної галереї пам’яті, де мешкають дуже різні персонажі – утім, більшість із них об’єднує певна маргінальність, відстороненість від узвичаєних буттєвих основ, від бажаного для багатьох міщанського затишку. Хоча помістилися тут і цілком успішні зовні, соціально благополучні, проте мимоволі позначені якоюсь внутрішньою деструкцією, герої. Ці люди, ці чоловіки (з усіх текстів, що увійшли до книжки, жінка є героїнею лише одного), зрештою, не обов’язково є типовими представниками навкололітературної спільноти. Радше – вони є персоналізованими, антропоморфними артефактами своєї доби, очевидцями й учасниками складних і подеколи – деструктивних процесів, мимовільними споглядачами історичного й культурного розламу доби. Усі вони різні, не однаковою мірою цікаві, не однаковою мірою талановиті, навіть не обов’язково – хороші люди. Але всі вони – були, і це те, що їх об’єднує.
Український письменник Павло Вольвач.
«Земля мертвих» – це не про сюжет, не про логіку, не про хронологічну послідовність. І, разом із тим, це добротні такі, цілком собі професійно виписані мемуари, хоча й відзначені певною хаотичністю. Проза Вольвача підкуповує чесністю, неприкритою простотою, відвертістю – і разом із тим, усе це не подається занадто нарочито, акцентовано, це дійсно є частиною персонального наративу автора, його сповідальним моментом, його історією. Це робить книжку дуже інтимною, навіть сакральною у чомусь. Особливо це стосується тих нарисів, котрі оповідають про таких «метрів» української літератури як Микола Вінграновський, Олесь Ульяненко, Ігор Римарук тощо. Ці фрагментовані, доволі суб’єктивні есеї, певна річ, не є документальними свідченнями у чистому вигляді, і не варто їх такими сприймати – радше це занурені в літературу рефлексії, знов таки, просто літератора, що робить їх, у першу чергу, художнім продуктом, текстуальною тканиною, пронизаною оригінальними інтонаціями, образами, зворотами.
Гіпнотичні шабельні брови
Вольвач – неординарний урбаніст, занурений у матерію власне великого індустріального конгломерату, добре знайомий з міською автентикою, з горизонтами й ландшафтами спальних районів – «посьолків», як він каже, з їхнім специфічним шармом і говіркою, з їхніми дещо хворобливими персонажами, з їх невротичною, неспокійною атмосферою. Окрім усього іншого, автор виступає ще й добрим портретистом, вихоплюючи із огрому деталей і словесних сплетінь саме ті, що дозволяють чітко зобразити картину, візуалізувати її для читача.
Наприклад, поет Валерій Ілля постає у нарисі «Людина з виголеними скронями» як своєрідна жива легенда, архетип митця, таємничого, відмежованого від зовнішнього світу, відтак, дещо зверхнього й консервативного у власному снобізмі. Митці такого штибу зазвичай не викликають особливої соціальної симпатії, але можуть бути доволі талановитими. Як можуть і не бути такими – бо виміри таланту зазвичай дуже суб’єктивні, умовні, розмиті. Жодної конкретики немає там, де йдеться про категорії «хорошого» чи «поганого» мистецтва – як тільки нам здається, що – ось воно, ось уже майже щось вимальовується, назріває певне розуміння, як з’ясовується, що все було оманою, химерою, глобальним запамороченням свідомості. Вольвач, зокрема, так само переймається критеріями визначення якості мистецтва – насамперед, певна річ, власного мистецтва. Він –неофіт, спраглий сатисфакції, і навіть отримує її, чим і поспішає поділитись із читачем:
«Вам, напевно, передавали. Ви проживаєте вірш, а не конструюєте, проживаєте, як долю. У вас є дуенде. Це головне. Решта – філологія. Представники філологічної поезії вас будуть оскаржувати. Будьте готові до цього» («Людина з виголеними скронями»).
З-поміж численних постатей, що виникають у книжці волею і словесним обдаруванням автора, саме Ілля є тим ключовим гравцем, котрий забиває перший, визначальний гол у ворота суперника, задає ритмотемп умовної гри, формує командний дух і загальну філософію цього змагання. Врешті, саме Ілля посприяє знайомству Вольвача із Вінграновським, котрий із часом перетворить в справдешньо знакову, але водночас і дуже близьку, майже рідну людину для автора:
«Саме Ілля передав «Марґінес» Вінграновському і потім цитував телефоном лист-відповідь метра. Від тих слів у мені щось тануло, можливо, претензії до світу, а сам світ переформатовувався по-новому, із якихось пронизливих, один кращий від іншого, фрагментів».
Часом може видатись, що «Земля мертвих» написана, насамперед, для людей літератури, людей поезії – це своєрідний «клуб мертвих поетів» у його запорізькому (чи, радше, київському) варіанті. Вольвач уже на цьому етапі розглядає поезію як суверенну структуру, суб’єктну й самодостатню, гідну окремих досліджень та екзистенційних занурень. Валерій Ілля, видається, таки допоміг автору на цьому етапі становлення, принаймні запропонував якісь базові трактування, що згодом розвинулись у світогляд:
«У поезії, дядьку, треба кожного разу ставити нездійсненні завдання. І кожного разу, з кожним віршем потрібно зростати – хоча б на мачину. Тілько так можна приступитися до більш глибокої і художньої структури».
«Людина з виголеними скронями» є, за структурою і метою, одним із ввідних текстів, але, разом з тим, саме цей есей є програмним для книжки, задає тон та дозволяє трактувати у певний спосіб подальші оповіді. Разом із тим, Вольвач якось трохи ніби ніяково намагається пояснити якісь моменти з далекого минулого, не виправдатись, але акцентувати пені речі, які непосвяченим особам можуть видаватись взагалі несуттєвими чи вторинними.
У текстах Улян найсправніший
Від нарису до нарису цікаво простежувати особистісну еволюцію автора, його упевнений, хоча й не блискавичний, шлях до самоусвідомлення себе в літературі, в навколишньому просторі, у часі. Врешті, йдеться про світоглядний, ментальний і духовний вибір, котрий робить Вольвач, робить його щоразу, спілкуючись з Йогою, Валерієм, та анфіладою інших персонажів-співучасників.
Лексичні малюнки цих текстів багаті на оригінальні знахідки, подеколи – цілком авторські, сповнені розмаїттям відтінків, інтонацій, смислів. Упереваж монологічна оповідь дозволяє сконцентруватись на внутрішніх відчуттях автора, перейнятись його настроями, кореспондуючи з його особистісним, внутрішнім простором, що промовляє у цих простих, але разом із тим витончених нарисах.
Ця проза є доволі кінематографічною, завдячуючи чітким, хоч і небагатослівним описам, специфічній деталізації, присутності оригінальних смислових та візуальних маркерів, що значно пожвавлюють плин розповідей, вносять у них особливий, дуже «вольвачівський» колорит.
Постать Олеся Ульяненка в книжці стоїть осібно, що й зрозуміло, вона виокремлена й акцентована з огляду на усю неоднозначність, одіозність та, певною мірою, скандальність цього неординарного прозаїка. Вольвач називає його «Уляшею», натякаючи на певну інтимну близькість, що зрештою, підтверджується текстом есею – хоча Павло втримується від фамільярності, не танцює на кістках, а просто, без зайвого надриву, записує й ділиться особистими спогадами, рефлексіями, враженнями. Врешті, читач не зобов’язаний поділяти авторську точку зору, навіть, певною мірою, заохочений до дискусії. Справа лише у тому, що легендарність, навіть міфічність особи Уляна-Уляші уже ввійшла в канон сучасної української літератури, тож навряд є сенс поспішати розвіювати ті чи інші міфи, особливо якщо вони сприяють популяризації літератури як такої.
У простій, документальній матерії нарису вирізняються хороші, промовисті, навіть зворушливі моменти – як-от із дядьком-кочегаром, який витягує зі «спряту» книжку і Улян підписує її. Це «щастя моменту» дійсно вимальовується дуже чітко, нехай сам епізод і мимолітний. Безумовно, постать Уляші – доволі гротескна, химерна, навіть, ймовірно, дещо трагікомічна – на такому тлі добре плекати своє літературне реноме. Однак Вольвач не поспішає цього робити, не спекулює на обізнаності, не прагне оприлюднити якісь «смажені факти» із життя літературної богеми.
Відзначимо, що Павло у своїх оповідях завжди прямий і чесний, упереджуючи можливі інсинуації:
«Чи були ми з Уляном друзями – якщо би раптом це когось цікавило? Ні. Заднім числом набиватися в друзі я ні до кого не збираюся. Товаришами – так. Ну, добрими приятелями... Можливі й ревнощі, бо робили ми одне діло. Творчий егоїзм. Занадто ми були задивлені в себе, себесобоюнаповнені – зокрема, я. Хоч, попри все, ставилися один до одного тепло, це факт» («Уляша»).
З лавки можна було злетіти
Розгортаючи, розшифровуючи складну криптографію пам’яті, Вольвач не скрізь однаково щирий, захоплений, захопливий. Що ж, це навіть природно. Безумовно, ключовим моментом, моментом остаточного форматування ідентичності автора є знайомство з Миколою Вінграновським, духовним батьком чи просто добрим другом, багаторічним товаришем по чарці чи екзистенційним провідником у світ поезії, естетики, художньої правди.
Юнацький,екзистенційний подив і навіть захват проглядається з самого початку нарису:
«Іще років з п’ять тому я міг пити з Юрою Гусаком, судимим Козаком і ще більше судимим Супою, або з кимось схожим. Я й тоді знав, хто такий Вінграновський, міг навіть щось процитувати напам’ять, хоч воно й було б недоречно» («Дорога сивова»).
Відтак, знайомство і подальше розгортання взаємин із Вінграновським Павло сприймає як подарунок долі, чисте відчуття дотичності до чогось великого, світлого, життєво необхідного. Вольвач доволі помірковано говорить про своєрідне літературне учнівство у Вінграновського – за словами автора, Микола Степанович ніколи напряму не займався дидактикою, не пропонував якихось академічних уроків чи лектур. Але, разом із тим, спілкування із ним було найбільш пізнавальним уроком, найкращою лектурою.
І все ж, Вольвач не ідеалізує улюбленого ментора, не прагне канонізувати його образ. Врешті, усе, що треба знати про внутрішню кухню української поезії, вміщено у цьому уривку:
«Вінграновський, ворухнувши губою, спідлобно вдивлявся в промовця. Поет сокотів. Руді його брови зломилися натхненним «шалашиком».
– Тож аз грішний пропоную випити за спорідненість душ, за…
– Ігоре…
– За відчуття братерства у слові…
– І-ігоре…
Поет, не почувши, далі заломлював куці брови.
–…в пору тотального знецінення. І тому мій тост — за духовність!
– Ігоре, яка, к херáм, «духовність»?!
Скривлений Микола Степанович відвів погляд від поета.
Поет осікся. Брови розрівнялися».
(«Дорога сивова».)
Як би там не було, історія взаємин із Миколою Вінграновським проходить наскрізною лінією, своєрідною «червоною ниткою» крізь усю книжку. Після смерті улюбленого наставника (вживаємо це слово дуже обережно, можливо, більш доречним було б – друга, соратника, конфідента) Вольвач шукає його у спогадах, в текстах, у інших людях, – приміром, у львівському художнику Ягоді, «занадто аномальній версії Миколи Степановича».
Смерть Вінграновського, поза сумнівом, стала екзистенційною трагедією для Вольвача. Але, піднявшись над персональним болем, автор документує спогади, увиразнюючи їх, своїм авторським трибом, особливими, тонкими деталями: «звичний антураж, стільчик із цигарками й пігулками, корінці книжок, окуляри поверх «Иностранной литературы» і навіть пляшка пива під стільцем, непочата пластикова пляшка «Чернігівського»… Ось те, що зосталось після відходу великого поета, великого мертвого поета. Окрім віршів, певна річ. Вірші не потребують уречевлення – вони живуть під шкірою.
Вишиванка в дарунок
З окремих, іноді доволі уривчастих і хаотичних фрагментів книжки, витворюється цілісна, досить непроста історія – історія митця, чоловіка, людини – Павла Вольвача, котрому потрафило формуватися, рости й дорослішати в оточенні різноманітних, але по-своєму завжди цікавих людей, особистостей, авторів у найширшому трактуванні.
Але, разом із тим, це якесь таке дуже патріархальне товариство, суворий «чоловічий клуб». Жіночі персонажі у книжці Вольвача присутні лише дотично – можливо, усі важливі жінки в парадигмі збірки досі живі, тож не варті особливої уваги? Але – ні. Радше, вони виступають у ролі випадкових попутниць, коханок, повій-клофелінниць, що одного разу обібрали Ульяненка, проте все ж залишили йому жетон на метро, дівчат-офіціанток, шанувальниць, дружин – у кращому випадку. Присутність рівносильних, рівноважливих колежанок по письменницькому цеху в книжці якось не спостерігається – хіба що Ліна Василівна з її «могутнім бюстом» нависає, як монументальний знак доби, забронзовілий (чи, радше, гіпсовий) ідол, у бік якого залишається лиш кидати косі й не зовсім схвальні погляди.
Є в оповіді моменти, пов’язані з певною неоднозначністю стосунків у письменницьких колах, як-от історія із «листом-зверненням до владців і заможних людей із проханням підтримати переклади кількома європейськими мовами творів кількох сучасних прозаїків». Цей лист, до слова, ініційований Вольвачем укупі з Ульяненком, до практичних результатів ніяких не привів, але от допоміг оприявнити деякі особливості у внутрішньому письменницькому середовищі (а також окремі нюанси персонального ставлення автора): «Ліна Костенко не підписала, натомість півтори години розповідала мені телефоном, яку «прозу ХХ-го століття» вона пише і як уже найкращі видавництва готові її видавати і перекладати – у мене встигли затерпнути й вухо, й рука. Хоча, якби й підписала, результат був би той самий – нульовий» («Уляша»).
Ну, або ще такі характеристики: «...Люба Проць, поетка з Дублян, Гнатюкова молодша приятелька й однодумниця. Вона була й моя приятелька, навіть вишиванку присилала в дарунок, але з роками подаленіла. Мабуть, я її розчарував, абощо, не справдив сподівань. Я іноді когось розчаровую, тому звик». Вочевидь це не та Лаура, котра може когось надихнути на віковічну лірику, але й не Сапфо… Не Сапфо.
Разом із тим, найбільш життєствердним, художньо довершеним, тонким та ліричним, у певному сенсі, є есей «Льо», присвячений Олександрі Іванівні, дружині Вінграновського. Це одне з центральних оповідань у книжці, насичене гуманізмом, вітальністю, тонкими психологічними деталями. Прикметно, що героїнею є жінка, єдиний самостійний жіночий персонаж у книжці, хоча й невідривно пов’язаний із постаттю Миколи Вінграновського, який через свою Льо відкривається більш олюднено, постає зовсім близьким таким дядьком, а не химерним творцем вигадливих віршів із шкільного підручника.
Хоча Вольвач і визнає щиро, що головним джерелом його інтересу до постаті цієї жінки завжди залишався зв'язок із Миколою Степановичем, проте у тексті есею прослизають і такі цікаві, цілком особистісні деталі, котрі характеризують Льо як неординарну, глибоко художню особистість, хоча й не марковану безпосередньо мистецькою заангажованістю. Ця жінка постає не класичною музою-берегинею (хоча, імовірно, така іпостась теж їй присвоєна), а, передовсім, неординарною та чутливою істотою, людиною із власним життєвим і, певною мірою, творчим, шляхом, деякою мірою, іконізованою, проте – не забутою, не облишеною у пітьмі минулого, не упослідженою у складних лабіринтах пам’яті та пригадування.
Місто йде в поезію
Життєвий і творчий шлях Павла Вольвача розпочинається із Запоріжжя – але, попри колосальний масштаб локації, її доволі мало у семантичному вимірі тексту. Окремо означеним фрагментом присутніє Шевченківський район, Чарівний «посьолок», даленіє напівміфічна Хортиця, при бажанні можна виловити ще якісь топографічні координати. Проте не вони є визначальними, це лише преамбула до справжніх історій, своєрідна авторська передмова, до певної міри, схематична й неохайна.
Зовсім інше ставлення у автора простежується до столиці. Київ, вочевидь, інтригує Вольвача, кидає йому виклик, цікавить його як географічний та демографічний феномен, а також як своєрідне літературне Ельдорадо – уже, насправді, втрачене, як і завжди буває з такими ілюзорними психоконструктами. Місто вабить автора своїми можливостями, перспективами, певною богемною атмосферою – чи, бодай, її ілюзією. Всі ці мансарди, кав’ярні, посиденьки із відомими й невідомими митцями, творчі за́думи, амбіції, зануреність у пульсацію літературного життя країни, – все це причаровує, відкриває вікно у те, інше життя, провадить у нову метафоричну Землю. Землю обітовану чи Землю мертвих, що, може бути, одне й те саме.
Вольвач уважний топограф – він упевнено прокладає маршрути у тому, вже неіснуючому Києві, у тих найменуваннях, у тих колишніх локалях, де у фізичному вимірі вже не існує нічого, окрім пам'яті. Важливими маркерами є київські адреси – точніше, назви вулиць, кав’ярень, різноманітні забігайлівки – усі ті непевні, але такі значущі координати, котрі відкривають особливий світ утаємничених, простір своєрідного літературного «задзеркалля», значною мірою, авторський: Пушкінська, Прорізна (зі славнозвісним «Сузір’ям» на їхньому розі), Львівська площа, з неодмінною Клєопатрою Петровною на сторожі особливого розхристаного артистичного затишку умовної домівки. «Зо два роки прожив я в будинку на Обсерваторній. Свято обступало сталінку і концентрованими колами розходилося вусібіч. Із празникового тла вияскравлюються різні фрагменти» («Євбаз»). Вольвач виразно закоханий у Київ, хоча ніде й не артикулює цього прямо. Так само зберігається у автора і сентимент до Львова, а у бекґраунді – аристократична Прага, де письменнику довелося пройти стажування у центральному офісі «Радіо Свобода».
Щодо львівських топосів, то «Мистець із аїду» – найбільш атмосферний нарис у книжці, тут добре переданий особливий дух західноукраїнського міста, сутність його поетичного братерства, до якого прагнеться багатьом, якщо не всім авторам, але відчути яке випадає лиш обраним. Відтак, у цьому сенсі, текст, де фігурує Віктор Неборак, є особливо теплим, насиченим, художньо правдивим. У ньому менше публіцистики, більше поезії, більше залюбленості у цей, до певної міри, утопічний, фентезійний, проте усе ж цілком реальний світ мистецького пошуку-блукання (цитуючи пана Дамблдора: «Звичайно, що все це – в твоїй голові… Але чому це має бути несправжнім?»). Формально головним героєм тексту є художник і поет Мирослав Ягода, але він якийсь занадто божевільний, навіть інфернальний, аби на цьому етапі по-справжньому зацікавити Вольвача. Скоріше, важить тут інше – особливий антураж, деталі, атмосфера: «Зачовганою підлогою, між хаотично навалених підрамників, картону, сувоїв, полотен, банок із розчинниками, якихось лахів, недопалків, книжок у погризених палітурках цілком могли би снувати щури, але, слава Богові, не снували» («Мистець з аїду»).
Разом із тим, Мирослав чимсь таки зачіпає Павла, його так само зачаровує місто, котре має над художником невідворотну психічну владу. Львів тут охарактеризований лаконічно і ємко, але скільки у цьому любові:
– Хуйове місто, Павло! – усмішка зникла в бороді, щоб за мить з’явитися знову. – Кожний тільки й дивиться, як тебе наїбати!
Більше ніхто не Стус
«Земля мертвих» – це не про легке чтиво для розваги. Вольвачу вдалося створити документ епохи – так, імовірно, позначений суб'єктивізмом, але коли і де в історії взагалі бували об’єктивні літописці?
Павло Вольвач виконав дійсно велику роботу – книжка вийшла щільною, щирою, доволі відвертою. Знайшлося місце і для іронії, і навіть самоіронії. Незручні моменти не залишились поза увагою, але не перетворились у суцільний потік компромату, назбираного впродовж десятиліть. Деталі, просто деталі – не більше.
Усе-таки Вольвач розмотує ці нитки пам’яті з належною повагою, неквапливо, не намагаючись нас епатувати, вразити чи приголомшити. Йому більше йдеться про те, щоб актуалізувати маловідомі й призабуті імена, аніж спекулювати на відомих: «Про всяк випадок кілька назв Кондратюкових книжок: «Хутір», «Поза межами суєти», «Вигнанець». Щоб не думали, що я його вигадав («Євбаз»).
Разом із тим, окремі помітні постаті таки не уникли критичного погляду – все-таки політична номенклатура занадто сильно вливала на життя української літературної спільноти, та, мабуть, ще й досі впливає. Павло Вольвач добре усвідомлює цю тенденцію, коли говорить про такі контроверсійні постаті як Іван Драч, наприклад: «Від віршів людина невагоміє, клубочачись із холош і рукавів хмаровинними завитками. Ваговитості постать може набути тільки при ділі. При діяльності. Тобто при посаді («Поет високої полиці»), чи Борис Олійник – останній «український православний комуніст», в очі якого «було дивитися легко».
Є у книжці й набагато гостріші інтенції, пасажі, що здатні трохи обтрусити зоряний пил із німбів деяких діячів. Зокрема, вражає історія про інтерв’ю Павла Загребельного для журналіста Гордона, де класик української прози із захватом поділився спогадами з бравої офіцерської юності, проведеної в переможеній уже Німеччині, коли він, за власними ж словами, очолював групу офіцерів «по сбору совєтскіх граждан», яка займалась тим, що таємно, в англо-американській зоні окупації вишукувала та затримувала людей і переправляла їх на підрадянську сторону. Не будемо переповідати весь епізод, але скажемо, що вся ця історія досить характерна. Відтак, смерть Загребельного і пафос, що її супроводжував, не викликали у Вольвача особливих сентиментів: «Звучали слова про відхід епохи, це теж достеменно. Про мене, то хай відходить. Чіткіше проступлять із мороку забуття ті, кого та епоха туди загнала, звела зі світу, оббрехала, на кого полювала по світах, гупаючи чобітьми й туфлями, хоч, на щастя, дехто таки випорснув» («Намилена трава»).
Листи і рукописи
З художньої точки зору, «20 + 1…» – доволі філігранний взірець есеїстки, деякою мірою обтяжений вкрапленнями своєрідного поміжхудожнього арґо та іншими лексичними особливостями. Мова Вольвача подекуди химерна, вітражна, барокова – вона чимось невловно нагадує стилістику Бруно Шульца з його «Цинамоновоми крамницями»: «З плетива облич, уперéваж дамських, раз пó раз витикалася грушовидна, хвостиком угору, фізія Цибулька, розпушувався спідлобний Корч» («В тєрпком воздухє крікнєт»). І тут же проступає щось цілковито інше, щось у стилі самоіронічної прози Ромена Ґарі (чи, радше, його літературного альтер-его Еміля Ажара): «Черговий поет на сцені витяг мене із себе у ґвалт і перестук бокалів, жовтих від пива, в тон тьмяному світлу».
Утім, все це лиш ремінісценції, алюзії, мимовільні натяки – насправді Вольвач автентичний і оригінальний у своєму письмі – так, іноді надто вже ваговитому, хитро заплутаному, сповненому безкінечних перехресних посилань і цитувань. Текст книжки фактурний, живий, цілковито не компліментарний – тут є де розгулятися любителям покритикувати суржик і затаврувати ненормативну лексику, тут повно цікавих мовних знахідок та образів штибу «телефонна слухавка задзуреміла», «задом авто зарилося у косогір, важким кабаном розвергавши землю».
Павло Вольвач, автор романів «Кляса», «Хрещатик Плаза», «Сни неофіта».
З того, що певним чином втомлює – надмір самоцитування. Надто багато відсилань до власних попередніх текстів (романи «Кляса», «Хрещатик Плаза», «Сни неофіта») у Вольвача створюють ефект певного обтяження читача, змушуючи його відчувати мимовільний тиск, напругу – не в доброму сенсі. Ймовірно, якщо з десяток разів повторити «як я писав у такому-то романі...», читач, врешті, піде й купить означений роман, чи, принаймні, гідно оцінить наполегливість автора у самопросуванні. Проте чи не буде це занадто агресивною методою? Хтозна. Хоча, у світі Інстаграму й Тік-току жодні стратегії самопросування для українського письменника не можуть бути достатнього агресивними.
Попри те, що кожне з оповідань книжки можна читати як окремішній твір, найбільш органічно сприймаються вони все ж таки як цілісність, як певний шлях, тільки пройшовши котрим від початку і до кінця (умовного кінця, а радше – зупинки перед початком нового етапу), можна збагнути всю тяглість цієї історії, весь її масштаб і певну внутрішню методологію розгортання, де кожна фігура не є випадковою, а кожна історія – тісно пов’язана з усіма попередніми і наступними. Врешті, так чи інакше, Вольвач творить власну біографію (або ж міфологію) із цих колоритних фрагментів-нарисів, поступово відкриваючись усе повніше і повніше – як письменник, людина, особистість («Якісь у тебе, дрюже, комуністичні зайоби, – Римарук пихнув димом у звечорілу Прорізну… – Хуйовий ти чувак, як яя бачу!» («Цехмейстер»)).
Не всі тексти у книзі є рівними, однаково цікавими, технічно майстерними. Подекуди автор вдається до публіцистики – відчувається міцний журналістський бекґраунд, стійка репортажна традиція. Насамкінець відзначимо, що «Старий негідник», – текст, присвячений Едуарду Лімонову, – чи не найбільш невдалий есей для завершення книжки, який можна було обрати, хоча, може, й логічний – залежно від того, якого враження прагнув досягти автор, якого психологічного ефекту домагався. Ось саме це: «присмак трагізму є, а пояснень нема», як пише Павло в есеї про Бориса Олійника, теж не останнього адепта теорії «руссково міра». «Твоє захоплення Лімоновим, старий, дискредитує тебе, як ніщо інше», – каже Василь Герасим’юк, і ми схильні з ним погодитись. Менше з тим, російський прозаїк та одіозний громадсько-політичний діяч Едуард Лімонов – це щось особисте для Вольвача, власна світоглядна поразка й момент гуманістичного розчарування, а також – вдала ілюстрація неможливості дружби та довіри там, де квітнуть імперські амбіції, з усіма обтяжуючими обставинами. «Вонючая гиена, независимая Украина, с кусками нашей территории в зубах», – так писав естет і громадянин світу, космополітичний bad boy. «Украинская государственность унизительна», «гадковатая и злобная державность», – ось те, що треба знати про характер і формулу російсько-українських взаємин – бодай у культурологічному вимірі, у свідомості кращих представників «великої культури», за якою ще й досі ностальгують окремі наші співгромадяни.
Підсумовуючи, залишається злегка зітхнути. Так, імовірно, книжку Вольвача не назвеш зітканою з радісних інтонацій та оптимістичних замальовок. Радше це – зліпок темних, тривожних, буремних часів, на зміну котрим прийшли інші, так само далеко не райдужні. Звісно, це якщо говорити не про особистісний вимір, а про якийсь певний культурно-ментальний дискурс, виразником якого, зокрема, є чи має бути й літературна спільнота – чи, бодай, її кращі, найбільш яскраві представники.
Скидається на те, що Павло Вольвач знав усіх – чи майже всіх – людей, котрих вартувало знати у літературному просторі. Років десять тому. Чи й двадцять. А що сьогодні? Можливо, Павло сам потроху перетворюється в людину, яку варто було знати – на певному етапі життєвого й творчого шляху – на певному відтинку біографії? Чи й йому самому судилося стати персонажем чийогось CV – чиїх-небудь, не проти ночі хай буде сказано, мемуарів? Хтозна, всіляке може бути. Врешті, не лише пам'ять є рушієм людського існування, але й надія. Надія і очікування – чогось нового, іще незнаного, непрожитого. Але це так, суб’єктивно… а якщо говорити про літературу, то найкраще, що може з нею статися – це сама література. Вольвач довів, що він у цьому майстер – упроваджувати літературу в літературу. І в цьому, напевно, й суть усієї цієї забави.
27.07.2021