Історія Європи (IV)

Артуро Перес-Реверте

Третьою гілкою далеких стриєчних дідів того, що ми зараз називаємо Європою (опріч Месопотамії та Єгипту), був Ізраїль. Його початкова історія, описана з уявою, якої, мабуть, вимагали історії про Гаррі Поттера, викладена в Біблії, а точніше – в книгах Буття і Виходу, написаних за п’ятнадцять сторіч до нашої ери. Все почалося з фацета на ймення Авраам, який мешкав в Урі (місті, місцезнаходження якого ми би нині визначили в Іраку). Богів там було багато, до кольору до вибору, але Авраамові став являтися якийсь, що, вочевидь, був одним-єдиним. Чоловік сприйняв це всерйоз і переїхав з родиною трохи ближче, у Ханаан. Там у нього з’явився син на ймення Ісаак і ще один на ймення Ізмаїл, онуки, що звалися Ісав та Яків, і правнук Йосип, в якого щось там не склалося з дружиною одного єгиптянина, що звався Потіфар, ім’я якого говорить саме за себе. Життєві перипетії цих персонажів є захопливими, але тут їм не місце, тож ліпше вам зазирнути в Біблію. Важливо те, що родичі і нащадки їх усіх називалися гебреями, євреями чи ізраелітами і сповідували культ бога Яхве, який, судячи зі стародавніх текстів (присягаюсь, це не я кочу на нього бочку), був несправедливим, мстивим богом з дуже лихою вдачею. Та кожному своє, то був їхній бог. У всякої Пашки свої замашки. А поза тим, єврейський люд – дозвольте мені пожартувати – був з тих, хто їсть на ходу. У давнину ізраеліти снували туди-сюди, мандруючи більше, ніж наплічник Франка з «Джунглів». Вони пережили війни, нашестя, емігрували, жили в неволі спочатку в Єгипті, а згодом у Вавилонії. З Єгипту їх вивів ватажок, що звався Мойсей (позаяк ви, мабуть, бачили фільм «Десять заповідей», в деталі я не вдаватимусь), і знову привів на їхню рідну землю. Там вони й жили, даючи прикурити своїм сусідам (вони і далі це роблять через тридцять п’ять сторіч) та іншим ворогам: у тому романі з продовженням був геноцид, адюльтер, інцест, злочини, паскудство, брудний секс, битви та інші події, від яких тобі волосся стає дибки, коли про них читаєш. Моїми улюбленими персонажами є Самсон, накачаний, як Шварценеггер, павич, який полюбляв волочитися за хвойдами, і Даліла, розпутніша, ніж Марія Мартільйо, яка обвела його довкола пальця, обрізавши йому волосся, аби філістимляни осліпили його, як крота. А ще мені подобається Юдиф, одна з перших в історії феміністок (як і Лотові доньки, які, давши драла з Содому, осідлали свого батька). Та Юдиф була дівкою, від якої голова йшла обертом: вона затягла до ліжка ассирійського полководця Олоферна і, коли той вже збирався взятися до діла, відрізала йому голову, і євреї перемогли у війні. Отак от. Але хто насправді приндився своїми перемогами в бою, то це гарненький пастух на ймення Давид, який завалив каменюкою велетня Голіафа, а згодом зійшов на трон Юдеї і став там першим великим царем, бо дав чосу філістимцям, моавитянам, амонітам, ідумеям, амалекітам і всім решта, хто швендяв тими землями. Але справжньою цяцею був його син Соломон, мудрий і справедливий цар (який, до того ж, писав непогані еротичні вірші), який у 996 р. до н.е. збудував в Єрусалимі знаменитий храм, який носитиме його ім’я. Після того справи ізраїльтян пішли на спад, бо північну Юдею у VIII ст. до н.е. розгромили ассірійці, а південна через два сторіччя була завойована вавилонцями, які гнали полонених євреїв туди, де ріки Вавилонії, і таке інше. Для одних ця депортація виявилася фатальною, інші зайнялися бізнесом і, позаяк були головатими, пописалися як інтелектуали у вавилонських бібліотеках і культурі. Поневолення закінчилося, коли файний хлопець Кир Великий, правитель сусідньої Персії, розгромив Вавилонію і дозволив євреям вернутися на батьківщину. Царство Юдея знову відродилося, доки в 334 р. до н.е. за справу не взявся Александр Македонський. Потім прийдуть римляни, Ісус Христос і те, про що ми розкажемо у слушний час. Важливо запам’ятати важливу деталь: отой єврейський концепт єдиного Бога, принесений Авраамом і зміцнений Чарлтоном Гестоном, сильно впливатиме на історію релігій та історію Європи. «Я той, хто є», – сказала неопалима купина. Так в один мент було розгадано ребус, що кожен бог мусить бути породженням попереднього бога. Натомість новий Бог з великої букви не мав ні початку, ні кінця: він лишався поза межами людського розуміння, і лише обрані –- пророки, священники – могли доступитися до нього. Той, хто мав на своєму боці цих посередників, мав гарантовані безкарність, владу і славу: так велить Бог. Так хоче Бог тощо. І коли було треба, невірних можна було прирізати, не обтяжуючи сумління.