Цьогоріч у київському видавництві «Кліо», яке спеціалізується на випуску книжок з вітчизняної та зарубіжної гуманітаристики, вийшла другим виданням монографія відомої петербурзької історикині, україністки Тетяни Таїрової-Яковлевої «Коліївщина: великі ілюзії». Український першодрук з’явився у цьому видавництві 2019 р. Переклад з російського оригіналу зробила Тетяна Кришталовська, проте джерела перекладу не зазначено (як і титульних рецензентів, яких, очевидно, й не було; не вказано й редактора українського перекладу). Через рік після українського першодруку побачив світло денне російський оригінал під назвою «Между Речью Посполитой и Россией: Правобережная Украина в эпоху гайдамаков» (петербурзьке видавництво «Нестор-История», 2020).
Таїрова-Яковлева Тетяна. Коліївщина: великі ілюзії. Друге вид. / Пер. з рос. Тетяни Кришталовської. Київ : Кліо, 2021. 255 с.
Авторка поєднує науковий виклад, насичуючи його численними покликами на джерела, з популярно-науковим розповідним стилем, аби удоступнити книжку широким колам читачів. Звідси не лише переважно легкозрозумілі короткі речення, а й дешеві стильові ефекти, розраховані на масового читача, банальні фрази на кшталт «Усі імперії цинічні, а політика, як відомо, – справа брудна» (с. 69). Такі фрази пожвавлюють сприйняття дослідницького тексту в пересічного читача, хоча й відволікають од наукового пошуку істини. А мене цікавить не ефектність, а саме наукова сумлінність і вірогідність.
Звіряючи дослідження Т. Таїрової-Яковлевої з працями попередників, я з подивом виявив, що в ньому явно бракує належного використання двох основних монографій про Коліївщину, які насамперед треба було опрацювати, – В. Серчика і Г. Храбана.
Дивно зроблено єдиний поклик на ґрунтовну монографію «Коліївщина» польського історика Владислава Серчика: «Serczyk W. Koliszczyzna. Kraków, 1968. S. 281» (с. 199). Насправді у цьому виданні є 167 сторінок основного тексту, а з покажчиками, резюме і змістом – 175 с. На с. 200 Т. Таїрова-Яковлева згадує, що «Сєрчик у своїй системі доказів використовував опублікований в “Архиве ЮЗР” документ <…>», але поклику на працю польського дослідника не дає. Схоже, з монографією В. Серчика Т. Таїрова-Яковлева не обізнана.
Принагідно зауважу, що відтворення прізвища Серчика українською мовою (Сєрчик, с. 5, 180, 199, 200) перекладачка зробила не з польської мови (Serczyk), як би то мало бути (Серчик), а з російської (Серчик), тому й вийшло русифіковане Сєрчик.
Не покликаючись на монографію В. Серчика, Т. Таїрова-Яковлева, проте, не раз повторює ті ж аргументи, припущення і висновки, що їх дійшов польський історик: про непричетність Росії до підбурювання гайдамацького повстання, про авторство «Золотої грамоти», стосунок ігумена Мельхиседека до Коліївщини (щоправда, дослідниця кілька разів покликається на Серчикову статтю про Мельхиседека, проте в ній висвітлюється його діяльність до початку Коліївщини¹), про ілюзорне сподівання проводу гайдамаків на відновлення козацької автономії на Правобережній Наддніпрянщині у разі її підпорядкування Російській імперії.
Наприклад, В. Серчик аргументовано довів, що теза деяких польських істориків (Теодора Моравського та ін.), оперта на шляхетських уявленнях із часів Коліївщини, наче Росія підбурила селян до бунту, не підтвердилася, оскільки жоден із першорядних урядовців, відповідальних за політику Росії в Польщі (посол у Варшаві Ніколай Васильєвич Репнін, командувач корпусу російських військ на Правобережжі, генерал-майор Пьотр Кречетников, київський генерал-губернатор Фьодор Воєйков, генерал-губернатор Малоросії Пьотр Румянцев), як видно з їхнього листування, нічого не знав про таку акцію. Тому дослідник «із цілковитою певністю» заперечив імовірність будь-яких дій офіційних осіб та російського уряду, спрямованих на вибух селянського повстання². За подібним пізнішим висновком Т. Таїрової-Яковлевої,
«Катерина <…> сприймала учасників Коліївщини тільки як нахабних злодіїв, які зірвали її плани щодо посилення своїх позицій у Речі Посполитій і, що ще важливіше, спровокували російсько-турецьку війну, якої Катерина панічно боялася. <…> повстання гайдамаків 1768 року стало для Катерини та її двору дуже неприємною несподіванкою, яка порушувала її плани і створювала серйозні геополітичні небезпеки» (с. 45–86);
«У приєднанні запорожців до Коліївщини Катерина ІІ побачила тільки небезпечний прецедент сваволі й замаху на її власні, детально розроблені плани» (с. 133).
Здійснена мною перевірка друкованих першоджерел («Журнала», тобто щоденника, Кречетникова³, листування його-таки, Репніна, Румянцева, Воєйкова, президента колегії закордонних справ Нікіти Паніна) дає підстави погодитися з аргументами В. Серчика і Т. Таїрової-Яковлевої.
Евген Маланюк гадав, що Коліївщина вибухнула як реакція на «аристократичну анархію польської державности на нашім Правобережжі», «стан чимдалі нестерпніший для закріпаченого українського “поспільства”», а рівночасно – як наслідок «випробуваної москво-російської провокації – під’юджування, творення “п’ятих колон”, організування внутрішньої війни і т. д.» (як за часів Маланюка, так і нині це звучить, далебі, актуально!). Повстання 1768 р. «політично було використане Катериною II цілковито» – як своєрідна «п’ята колона», засіб приєднати до Російської імперії Правобережну Україну⁴. Коліївщина, понад усякий сумнів, ослабила Річ Посполиту і стала одним із чинників, що призвів до її поділу, а власне до російсько-імперської анексії Правобережжя. Однак насправді становище панщинних селян на Правобережній Наддніпрянщині аж таким нестерпним не було⁵ (у Галичині, на Волині та Західному Поділлі панщинний гніт був значно тяжчим)⁶, а «п’яту колону» в Речі Посполитій, як переконливо доводить Т. Таїрова-Яковлева, царат не насаджував з гайдамаків, а мав на оці «захистом дисидентських прав» (православних і протестантів) сформувати там «контрольовану опозицію», «створити умови для формування “п’ятої колони” у Сенаті і сеймі» із православних ієрархів (с. 194, 209, 210). А ще, додам, – використати як «п’яту колону» самих-таки польських магнатів і шляхтичів, як ось Потоцькі, Браніцькі, Адам Мощенський (про нього далі)… Далекосяжну мету – анексувати Правобережну Україну – царат волів реалізувати слушного часу зверху, а не знизу, бо остерігався некерованої козацько-селянської, хай і православної, стихії.
Подив викликає нечітке твердження Т. Таїрової-Яковлевої, наче «питання про “золоту грамоту” Катерини ІІ <…> донині не вирішене в історіографії» (с. 121). У якому сенсі не вирішене? Якщо авторства, то справді його не з’ясовано й навряд чи коли-небудь буде з’ясовано. А якщо стосовно приписування «Золотої грамоти» Катерині ІІ, то це вже давно спростовано. Для тих, хто шукає наукову істину, це питання вирішене, а що деякі тенденційні польські історики (аж ніяк не «багато польських дослідників», як утрирує авторка) й «досі вірять, – як зауважує вона, – що така грамота існувала [знову нечітке формулювання: взагалі грамота невідомого авторства чи грамота авторства Катерини ІІ? За контекстом, ідеться радше про дійсно царицину грамоту. – Є. Н.], а повстання інспірувала безпосередньо імператриця» (с. 121), – то це вони хочуть так вірити, і нема на то ради, жодні аргументи, схоже, їх не переконають у тому, що до «Золотої грамоти» імператриця не причетна.
Здогади В. Серчика і Т. Таїрової-Яковлевої щодо не з’ясованого досі авторства «Золотої грамоти», оригінал якої невідомий, є подібними. На думку польського історика, сфальшований указ вийшов з найближчого оточення Максима Залізняка, коли його загін іще тільки формувався, автором був хтось із ченців Мотронинського монастиря, але в жодному разі не ігумен Мельхиседек, який на той час перебував у Переяславі. Так звану «Золоту грамоту» в кількох списках розіслано по цілому Правобережжю⁷. Подібно й за припущенням Т. Таїрової-Яковлевої, «“золота грамота” була задумана й реалізована в союзі православних монахів Мотронинського монастиря, священників Чигиринського староства і запорожців», можливо, й за участи Залізняка (с. 203).
Щоправда, за умоглядним здогадом Владислава Грибовського, «Золоту грамоту» начебто склав гетьман Ханської України, обмеженої містечком Дубоссарами (тепер на території невизнаної Придністровської Молдавської Республіки) та його довкіллям, Якуб-ага (Якуб Ізмайлович Рудзевич), виходець зі шляхетного роду литовських татар (липок), якого підтримував французький консул у Криму Франсуа де Тотт. Однак, як визнав В. Грибовський, «причетність Рудзевича до фабрикації того фальсифікату й передачі його Залізнякові неможливо довести (є лише підстави для підозри)»⁸. Тож перебільшенням є твердження Івана Синяка, наче Грибовський
«аргументовано довів, що цей документ був складений гетьманом Ханської України <…> Якубом-агою не без допомоги французького консула в Криму барона де Тотта, оскільки в інтересах Франції на той час було спровокувати війну між Російською і Османською імперіями, таким чином відвернути першу від анексії східних кресів Речі Посполитої»⁹.
Непричетність Мельхиседека до написання «Золотої грамоти» В. Серчик переконливо умотивовував не лише його фізичною відсутністю на Правобережжі під час Коліївщини, а й релігійною та політичною позицією: мотронівський ігумен від самого початку досить енергійно виступав проти коліїв і тому не міг підтримувати контактів з їхнім ватажком Залізняком, бо інакше уявляв собі перспективний шлях боротьби за інтереси православної церкви на польському Правобережжі:
«Його лінія поведінки була проста й послідовна від самого початку – довести справу до російської інтервенції навіть шляхом уведення військових підрозділів на Правобережну Україну».
З цією метою він робив різні заходи в Петербурзі та Варшаві, зокрема збирав матеріали, що свідчили про недотримання зобов’язань з польського боку¹⁰.
Мабуть, до Мельхиседека дійшли звістки й про те, що гайдамаки, які отаборилися у Холодному Яру поблизу Мотронинського монастиря, 16 (27) травня взяли штурмом Жаботин¹¹. Наприкінці травня ст. ст. 1768 р. ігумен з Переяслава звернувся до братії свого Мотронинського монастиря зі стурбованим настановчим листом, датованим «1768 года мая последних числ», умовляючи монахів у відповідь на свавілля конфедератів самим не вдаватися до гайдамацької помсти, розправи та погромів:
«Слишно ж у нас, что по многим містам совсім православних разорили і перемучили і нісколько человік своєволних от конфедерації полской в лісах людей, а по селах жидов руйнують. Єжели так оно єсть, то ви, благочестивіє христолюбци, сохраніте себе, чтоб ні єдина душа із вас до оних своєволников не пристала. <…> Ховайтеся, утікайте, єжели кто вас гонит ілі хощет взяти, а до гайдамак помянутих не приставайте, ібо і Бога прогніваєте, і нікто за вас не будет обстояти; кров-бо і обіди нікогда нікому не минутся. А єжели кто із безумія своєго до них согласился, такого всі цурайтеся і между себе такого не пускайте. Бо за одним легкомисленним многіє пропадут горкою смертію, потому что за своєволников, то єсть гайдамаков, Россія вступатися не будет, ані в гряниці свої не впустит; а єжели хто і вбіжит, то і там не скриєтся. Наше діло судом доходит да терпінієм. Ви чуєте, сколко уже разов войско россійскоє за вас б’єтся, кров свою проливаєт, із того можете поразуміти, что ви не оставленні і о вас не забули.
Щедротами Божіїми молю вас і прошу: терпіте і слуг своїх учіте, чтоб із дурачества хто не отважился на злоє, кров-бо невинная і обіди – не толко христіянская, но і татарская і жидовская – нікому не минется. <...> Пусть увесь світ знаєт, что ви не гайдамаки, не злодіє, не разбойники і чужой крові не проливаєте. <…> І третицею вас молю: ані самі до порочних людей не приближайтеся, ані їх між себе не пускайте»¹².
Подібного листа з напученням не приставати до гайдамаків Мельхиседек скерував тоді-таки до мешканців Черкас і Смілої¹³.
Щоправда, Т. Таїрова-Яковлева допускає, що такі антигайдамацькі звернення Мельхиседек міг зробити під тиском київського губернатора Воєйкова (с. 201), який, за його донесенням Катерині ІІ,
«к переяславскому епископу Гервасию письмом отозвался с своей стороны начальнику того [Мотронинського. – Є. Н.] монастыря найстрожайше предписать таким злодеям отнюдь никакого пристанища не давать и всеми мерами стараться сие, духовенству немалое предосуждение наносящее, зло пристойными духовными поучениями и увещеванием, как найскорее, отвратить и истребить»¹⁴.
Однак невідомо, коли Воєйков надіслав такого листа Гервасієві (Т. Таїрова-Яковлева чи не зумисне оминає з’ясування його дати). Про цей свій припис переяславському єпископові губернатор доносив Катерині ІІ щойно в листі від 26 червня (7 липня) 1768 р., тобто майже через місяць після листа Мельхиседека до мотронинських ченців:
«Но как напоследок до меня и такое дошло известие, что <…> в Мотрёнинском лесу, где и небольшой Мотронинский монастырь Переяславской епархии находится, первое сборище сии разбойники имели и, собрав довольную тамо шайку, своё злодейство и разбои начали, оставив своё гнездо в тому лесу и монастыре, куда всё пограбленное отправляют, то я <…> к переяславскому епископу Гервасию письмом отозвался <…>»¹⁵.
Раніше – у листах від 7 (18) й 11 (22) червня 1768 р. – Воєйков уже сповіщав імператрицю про «разбойничью шайку» «гайдамаков»¹⁶, але тоді нічого не повідомляв про Мотронинський монастир і свій наказ Гервасію. Мабуть, звістка про причетність Мотронинського монастиря до гайдамацького повстання дійшла до губернатора справді наостанок («напоследок»), як зазначив він у листі від 26 червня (7 липня). Найімовірніше, Воєйков звернувся до Гервасія з вимогою зобов’язати Мельхиседека ізолювати Мотронинський монастир од підтримки коліїв уже після того, як ігумен сам застерігав братію од легковажного і богопротивного встрявання у гайдамацькі погроми.
Чи грав Мельхиседек подвійну гру, тобто на позір переконував ченців не підтримувати гайдамацьке повстання, а насправді таємно підбурював до нього? Щоб відповісти на це питання, треба обдумати інше питання: чи міг він допускати, що колії доб’ються настільки значних успіхів і незворотних змін, аби спонукати російський уряд відновити під своїм протекторатом козацько-старшинську владу і панування православ’я у Правобережній Україні або навіть приєднати її до імперії? Судячи з його зацитованого листа до мотронинських ченців, конфесійний фанатизм не засліплював йому тверезого розуміння ситуації та безперспективности гайдамацького бунту. Тому в напученнях братії він висловив, найпевніш, свої щирі міркування й доводи.
Гайдамацьке повстання ламало сподівання і плани Мельхиседека на легальне відродження та утвердження православ’я у Правобережній Україні шляхом дипломатичного тиску Російської імперії на Річ Посполиту, а слушної нагоди – і шляхом використання царатом військової сили та анексії принаймні двох прикордонних воєводств. Обертаючись у колах високопоставлених російських урядовців у Петербурзі, Варшаві та Києві, мотронинський ігумен іще до уманської різанини розумів, що імперська, феодально-монархічна Росія не підтримає кривавого козацько-селянського повстання, і тому не лише з християнських засад, а й політичних міркувань застерігав своїх ченців проти участи в ньому. Та було вже пізно: 26 травня (6 червня) після молебня у Мотронинському монастирі, з благословення намісника ієромонаха Гаврила та ченців, над якими перед тим познущалися конфедерати (на що намісник письмово скаржився Мельхиседекові 16/27 травня) і яким Залізняк одкрив свій намір «искоренять поляков и жидов», як зізнався він на допиті¹⁷, гайдамаки на чолі з ним вирушили у кривавий похід¹⁸.
Мельхиседек був натхненником боротьби православних у Польській Україні за свої конфесійні права, й у цьому сенсі здійснив великий вплив на коліїв, які надихалися його самовідданою діяльністю, спрямованою на захист правобережних православних монастирів і церков, але сам він з власної волі натхненником Коліївщини не був.
А проте, на вимогу російських урядовців (Н. В. Репніна, Н. Паніна), які вважали, що Мельхиседек своїм фанатичним обстоюванням православ’я надихнув запорожців і правобережних козаків та селян на криваве повстання, синод наприкінці 1771 р. перевів його з переяславської єпархії до київської (до Гамаліївського монастиря, розміщеного в околиці с. Гамаліївки на Сумщині), через що він утратив можливість впливати на православні монастирі й церкви у Брацлавському та Київському воєводствах, адже вони були підпорядковані переяславській єпархії¹⁹.
Принагідно зазначу, що Т. Таїрова-Яковлева висловила свій здогад про походження чутки, наче Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» Мельхиседекові:
«Нам видається, що сама грамота ототожнювалася у свідомості людей з Мельхіседеком не випадково. У 1766 році саме ігумен зробив “надбанням громадськості” отриману ним від польського короля жалувану грамоту православних Речі Посполитої» (с. 205).
Однак варто було навести гіпотетичні пояснення попередників, більш вірогідні, аніж припущення авторки рецензованої монографії. Ще за припущенням Феофана Лебединцева, чутки про «Золоту грамоту» Катерини II спричинила видача нею в Санкт-Петербурзі 3 вересня 1765 р. ігуменові Мельхиседеку Значко-Яворському, управителеві православних монастирів і церков у Правобережній Україні, які підпорядковувалися Переяславській єпархії, рескрипту на ім’я посла у Варшаві Н. В. Репніна з дорученням обстоювати перед сеймом і королем права та привілеї православних у Речі Посполитій. А скласти «Золоту грамоту» міг сам Залізняк і для більшої впливовості приписати її Мельхиседекові, у якому народ убачав несхитного захисника православ’я²⁰. Підставою для чуток, які приписували «Золоту грамоту» Мельхиседекові, могло послужити й те, що йому для подорожі до Варшави було видано в Санкт-Петербурзі паспорт (грамоту) з особистою печаткою (підписом) Катерини ІІ²¹.
Водночас чутки про «Золоту грамоту» Катерини ІІ мали глибші історичні підстави в антисемітській політиці російського царату. Ще 2 (13) грудня 1742 р. імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про вигнання з країни всіх громадян юдейського віровизнання, дозволено залишитися лише тим, хто погодиться прийняти православ’я (за Коліївщини такий ультиматум юдеям для їх порятунку ставили гайдамаки).
Збігаються міркування й висновки В. Серчика і Т. Таїрової-Яковлевої також у питанні про ставлення проводу коліїв до Російської імперії та цариці. Як доводить польський історик, Залізняк керувався «ідейними мотивами» і прагнув відродити на Правобережжі Гетьманщину, припинити утиск православ’я і панування польської шляхти²². Водночас його «засадничою метою» було не лише «поширення козацьких вольностей на землі правого берега Дніпра, забезпечення мешканцям цих теренів можливости вільно сповідувати православ’я», а й «підпорядкування їх Російській імперії»²³. Разом із запорожцями «носіями ідеї поширення козацьких вольностей на Правобережну Україну» були надвірні козаки, які «часто підкреслювали, що вони приєдналися не до гайдамаків, а до запорозьких козаків, посланих з відома й наказу Катерини ІІ»²⁴. Гайдамаки були переконані, що незабаром польське прикордоння буде підпорядковане владі гетьмана й кошового (січового) отамана²⁵. Мета зайшлих запорожців і місцевих козаків значною мірою збігалася із прагматичними жаданнями тутешніх селян: вигнати із села дідича, двірського адміністратора (офіціяліста), єврейського орендаря та уніятського (греко-католицького) священника²⁶, повернутись до православ’я і перестати відробляти панщину²⁷, та й загалом бути не «під польськими панами, а лише під москалями»²⁸. Православні ченці плекали сподівання, що внаслідок гайдамацького повстання під владу Росії перейдуть прикордонні Київське і Брацлавське воєводства²⁹. Гайдамаки вірили в «російську підтримку»³⁰, передусім у військову допомогу з боку імператриці, волю якої, як гадали, вони виконували³¹. Це їх і підвело: наївна віра в царицю виявилася оманливою, оскільки «ще ані розчленування польської держави, ані особливо прищеплювання козацької автономії на іншу територію не лежало тоді в інтересі феодальної Росії». Тож «на повстанцях <…> помстилися передусім їхні хибні вихідні гадки, особливо розрахунок на російську підтримку»³². Протидія російського війська гайдамацькому повстанню заскочила Залізняка зненацька, стала для нього «цілковитою несподіванкою»³³.
Подібні спостереження й висновки знаходимо й у монографії Т. Таїрової-Яковлевої, яка також убачає в Коліївщині двоєдиний процес:
«глибока віра в заступництво імператриці і прийдешнє приєднання до Росії була нерозривно пов’язана зі стійкою мрією про козацтво. Гайдамаки, які прийшли до влади, відроджували саме старі адміністративні порядки Гетьманщини» (с. 43);
«Тісний зв’язок з лівим берегом, з Українським гетьманством, який зберігався там, живив ілюзії, що козацтво Правобережжя могло і мало відродитися. Під захистом імператриці» (с. 44).
На цих концептах – з одного боку, міфологізоване козацтво, омріяна Гетьманщина, а з іншого – примарне заступництво імператриці та надумане в уяві коліїв, передусім Залізняка, «приєднання до Російської імперії» (с. 85, 102) – і побудована монографія петербурзької дослідниці, яка дійшла того самого (лише висловленого ефектніше) висновку, що й В. Серчик: «Великі ілюзії породили велику трагедію» (с. 210; також див. с. 133).
Наведені документальні факти й аргументи В. Серчика й Т. Таїрової-Яковлевої змушують погодитися (хоч би цього й не хотілося) з їхнім висновком про сподівання коліїв не лише на ситуативну допомогу російської адміністрації та армії, а й на підпорядкування Правобережної Наддніпрянщини Російській імперії. Та це сподівання й не дивне: провідники Коліївщини не могли не розуміти, що без російсько-імперського захистку повстанцям не вдасться утвердитися на Правобережжі. Утім, з імперською Росією цього також неможливо було осягти, чого гайдамаки не розуміли, аж поки російські карабінери й донські козаки підступно не захопили їх у полон.
Дискутуючи із В. Серчиком, Зенон Когут допускав, що «можна, в кращому випадку», лише «припускати», що «повстанці прагнули об’єднатися з Росією», а, «напевно, коректніше твердити, що повстанці сподівалися на “російську протекцію” <…>»³⁴. Однак ні В. Серчик, ні Т. Таїрова-Яковлева не ведуть мови про сподівання гайдамаків на російський протекторат над Правобережною Україною, бо навряд щоб їхні провідники розбиралися у таких тонкощах, як відмінності протекторату над територією від її приєднання. Зрозуміло лише, що повсталі запорожці та надвірні козаки мали надію на підпорядкування Правобережної України Російській імперії зі збереженням певної козацької автономії.
Не знаю, чи Т. Таїрова-Яковлева дійшла до подібних із В. Серчиком висновків самостійно, чи завдяки ознайомленню із його монографією. Не можна сказати, що російська дослідниця повністю повторює фактаж, цитати й доводи польського історика в осмисленні тих самих проблем, але, відповідно до наукової сумлінности й коректности, вона мала акуратно пояснити, що зробив її попередник, а що нового вносить у вирішення проблеми вона сама. А то в необізнаного читача може скластися враження, наче вона дійшла таких висновків уперше.
Загалом склалася дивна ситуація: українською мовою перекладено монографію, яку фахівці без проблем могли б прочитати в російському оригіналі. Натомість досі не перекладено ще аж ніяк не застарілої монографії В. Серчика, яка залишається в Україні малодоступною навіть для фахівців. А читати наспіх скроєну монографію Т. Таїрової-Яковлевої варто після ознайомлення із ґрунтовною, виваженою монографією В. Серчика. А то виходить, що багато з того, що вже з’ясував цей сумлінний і об’єктивний історик, сприймається читачами, необізнаними з його монографією, як відкриття сучасної дослідниці.
Бракує в книжці Т. Таїрової-Яковлевої й використання набутків українського історика Григорія Храбана, автора монографії «Спалах гніву народного (Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.)» (1989), а також окремих статей на цю тему (покликів на його публікації, як і загалом згадки про нього, в рецензованій праці немає). Хоча наукова монографія Г. Храбана й тенденційна (зокрема, в дусі радянського часу, із перебільшенням поміщицького гніту на Правобережжі, а звідси – й антишляхетського спрямування Коліївщини, а до того ж відверто антигрекокатолицька), а тому спірна, та й місцями публіцистична, все-таки вона й не безвартісна, завдяки авторському опрацюванню й оприявненню численних архівних матеріалів і критичному підходові до міркувань і висновків попередників.
Іще Г. Храбан на основі листа Паніна до Репніна від 14 (25) серпня 1767 р. звернув увагу на те, що російський царизм, утручаючись у внутрішні та зовнішні справи Речі Посполитої і ввівши своє військо в цю державу як легітимний гарант існування її давнього правового устрою, робив це «аж ніяк не для відновлення православ’я на українських землях», ба більше – «поширення і зміцнення православ’я в Речі Посполитій було не в інтересах уряду Катерини ІІ», оскільки, за зізнанням Паніна, «за свободи віри, поєднаної з вигодами вільного в усьому народу» (в Речі Посполитій, на відміну від підросійської України), це призвело б до активізації втеч православних українських селян із підвладного Росії Лівобережжя на польське Правобережжя, де соціально-економічне становище селян було вільнішим і менш обтяжливим³⁵.
Тепер до подібного висновку на підставі того-таки листа Паніна дійшла Т. Таїрова-Яковлева, подавши це як власне відкриття: «на думку Паніна», «перед загрозою вже непоодиноких утеч російських селян на Правобережжя» там «отримання вільного статусу православ’я у поєднанні з вигодами вільного народу було б небезпечно і для Росії. <…> Занадто привільне існування в межах Речі Посполитої православних українських селян могло, на думку Паніна, призвести до серйозних бід» для російського панування над прикордонними провінціями (с. 68). Тож «Катерина ІІ розглядала надання підтримки православному населенню Правобережної України (тобто дисидентське питання) винятково як зброю впливу на Річ Посполиту <…>» (с. 69). Про захист православ’я у Польщі російські високопосадовці (Панін, Репнін) насправді не дбали і до православних «диких попів» із Правобережжя ставилися негативно (с. 178).
Зі спогадів колишнього учасника Барської конфедерації Адама Мощенського (Moszczeński, *1742–†1823)³⁶ та писарів у повстанському таборі – учнів уманської василіянської школи – випливає така картина взяття у полон коліїв. Надвечір 25 червня (6 липня) 1768 р. полковник Гур’єв запросив до себе на вечерю гайдамацьких ватажків, споїв і заарештував їх, після чого вночі проти 26 червня (7 липня) зі своїм карабінерським полком і донськими козаками поручника Александра Кологривова захопив у полон в оточеному таборі майже всіх повстанців, які, також споєні й сонні, не змогли вчинити опору. Таку версію прийняв як правдоподібну Г. Храбан³⁷. Натомість Т. Таїрова-Яковлева потрактувала описи арешту Залізняка й Ґонти в мемуарах Мощенського, а також Вероніки Кребсової та Павла Младановича як невірогідні, а тому такі, що начебто спричинилися до «стійкого міфу», і прийняла за чисту правду рапорт Гур’єва, який доповідав начальству, що, натрапивши під Уманню на табір гайдамаків, оточив їх і зажадав од них здатись, але, наткнувшись на збройний опір, стрімко атакував їх і змусив покидати зброю, після чого взяв у полон (с. 212–217). Гадаю, рацію мав Г. Храбан, який з недовірою поставився до рапорту Гур’єва як «прикрашеного»: подаючи захоплення гайдамаків «як справжню бойову операцію», той, таким чином, зумисно зображав себе «хоробрим»³⁸. Певно, в офіційному донесенні не годилося сповіщати про спільну пиятику з гайдамаками, хай і досить стриману з боку російських офіцерів і солдатів, а для військової кар’єри та відзнак вигідніше було акцентувати на бойовому геройстві. Та й дуже неправдоподібно, щоб сотні гайдамаків, з яких одні вже місяць, а інші принаймні два тижні йшли кривавим шляхом Коліївшини (у полон було взято, за повідомленням Гур’єва, чи то 735, чи то 845-846 осіб), так малодушно покидали зброю при першій же спробі їх ув’язнити. Не врахувавши аргументів і джерел Г. Храбана, Т. Таїрова-Яковлева, зокрема, не взяла до уваги нотаток писарів із гайдамацького табору.
Якби Т. Таїрова-Яковлева ознайомилася з монографією Г. Храбана, а також зі згаданою вище статтею З. Когута, то так беззастережно й бездоказово, без поклику на джерела, не твердила б, що «Максим Залізняк <…> приміряв на себе роль гетьмана» (с. 43), адже це питання залишається дискусійним. Г. Храбан і, вслід за ним, З. Когут спростовували мемуарні згадки про вельможні посади і звання Залізняка (гетьман, воєвода, князь) і Ґонти (воєвода, князь) на тій підставі, що про них немає документальних відомостей³⁹. Попри те неодноразово переказані звістки про високі виборні чи самовільні посади й титули Залізняка й Ґонти могли бути як легендарними, так і небезпідставними, тож варто було зробити відповідне застереження.
Зі слів поручника польської національної кавалерії (kawaleria narodowa), а згодом бригадира Юзефа Антонія Ґолеєвського (Golejewski, *?–†1790) Вероніка Кребсова, донька уманського комісара Рафала Младановича, переповіла звістку про те, наче Ґонту в селі Сербах польські вояки катували у присутності російського загону полковника Ширкова⁴⁰. Правдоподібно, йшлося про Семена Єрмолаєвича Ширкова (*?–†після 1795) – учасника війни проти барських конфедератів (1768–1772), який перебував на військовій службі від 1737 р., був полковником Троїцького пішого полку (1767), генералом (1771), згодом (від 1780 р.) – губернатором Києва, а в 1788–1795 рр. – управителем Київського намісництва⁴¹. Троїцький піший полк перебував у складі російського армійського корпусу Кречетникова, введеного в Польщу 1867 р.⁴² Про участь російських піхотинців та кінноти в екзекуції Ґонти є згадка в розповіді очевидця, шляхтича Адама Конюшковського (Koniuszkowski; у рецензованій монографії прізвище подано помилково: Конюшовський, с. 222 – чотири рази, так само в «Покажчику імен», с. 251). З його вуст розповідь записав 1824 р. львівський архівіст Людвик Зелінський, а вперше опублікував Михайло Грушевський з власним коментарем⁴³. Попри те Т. Таїрова-Яковлева, не знайшовши документальних підтверджень цій участі, вважає мемуарні згадки про неї «неймовірними»:
«Це неможливо, адже під Сербами розташовувався табір Браницького і російських військ там не було (добре видно як зі щоденника Кречетнікова, так і з офіційних рапортів того часу, так само як із листів Браницького)» (с. 222).
Однак брак підтверджених відомостей про участь російського війська в катуванні і страті гайдамаків у Сербах ще не дає підстав для категоричного спростування мемуарних згадок про таку участь. Якийсь російський підрозділ міг забезпечувати порядок на каральному заході. Про це є згадка в монографії Данила Мордовця:
«Русские солдаты во всё время суда содержали караулы, потому, вероятно, что на польских караульных не надеялись»⁴⁴.
Як розуміти в книжці Т. Таїрової-Яковлевої таке протиставлення суджень у першому і другому реченнях: «У літературі поширена думка, що дії українського духовенства спровокувала Катерина ІІ. Нам, навпаки, видається, що наслідком її політики багато в чому стали вчинки уніатського духовенства» (с. 169)? Спершу я ніяк не міг второпати, де ж тут протиставлення. За звичним сприйняттям виходило, що в першому й другому реченнях ідеться про те саме: політика імператриці спровокувала чи спричинила дії (вчинки) греко-католицького духовенства; або що в першому реченні мовиться загалом про українське духовенство (православне і греко-католицьке), а в другому – про греко-католицьке. Урешті, після неодноразового вчитування доводиться здогадуватися, що під «українським духовенством» авторка має на увазі православне духовенство. Але ж так формулювати думку неправомірно: греко-католицьке духовенство також українське.
За такого хибного усунення греко-католиків з українського світу з нього вилучаються і василіянські та шляхетські мемуари, написані польською мовою: усі польськомовні мемуари про Коліївщину Т. Таїрова-Яковлева некоректно називає «польськими щоденниками (про фантастичний характер яких блискуче написав ще Іван Франко)» (с. 98); «фантастичними щоденниками поляків» (с. 111), «польською літературою» (с. 219). Мимохідь зауважу, що польськомовні пам’ятки про Коліївщину Франко називав не «щоденниками», якими вони й не є, бо їх писано після подій і без датування по днях, а «мемуарами про уманську різню» [«Додаткові томи», т. 54, с. 483, 484, 486, 506], «реляціями» [т. 54, с. 490, 495–497, 502, 503, 505, 510], «оповіданнями» [т. 54, с. 491, 492, 499, 503], «записками» [т. 54, с. 493, 511, 512], «споминами» [т. 54, с. 503–505, 508, 511] і слушно робив виняток лише для «щоденних записок генерал-майора Кречетникова», які той вів своєю звичною російською мовою [т. 54, с. 505].
Та найважливіше: частина мемуарів про уманську різанину, написаних польською мовою, зокрема василіянські, – не польські, а таки українські, адже Василіянський чин – греко-католицький. Тож українськими польськомовними є мемуари греко-католицьких ченців і вірян: ігуменів Єротея Корчинського і Корнила Сорочинського, учня василіянської школи в Умані М. Даровського і шляхтича Тучапського. За здогадом незазначеного публікатора (в російському перекладі) спогадів «Opisanie kłęski Humańskiej i całej Ukrainy, w roku 1768 poniesionej», написаних у липні (ст. ст.) 1768 р., їх «анонимный составитель <…> был униатский священник»⁴⁵, отже, це також українська, хоча й польськомовна, пам’ятка. Ми ж бо залічуємо до української письменности, літературної критики, літературознавства, естетики, фольклористики, етнографії, історичної науки тощо праці українських діячів, написані російською мовою за часів перебування України у складі Російської імперії, а також польською та німецькою за часів Речі Посполитої та Австрійської (Австро-Угорської) імперії.
До речі, у своїй статті «Колиивщина в исторической памяти» (2019) Т. Таїрова-Яковлева довірливо пішла за помилковим припущенням І. Франка, тому твердила, наче «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768» Яна Ліппомана – це «политический памфлет, написанный в 30-е годы XIX в. неизвестным автором (ошибочно вошедший в историю как воспоминания Липпомана)», і при цьому покликалася на Франкову розвідку «Польська поема про уманську різню» (Записки НТШ. 1904. Т. 62. Кн. 6. С. 28–29): «То, что Липпоман не был автором этого произведения доказал ещё И. Франко»⁴⁶. Насправді Ян Ліппоман таки був автором мемуарно-дослідницької праці «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768» (її Франко означив як «пробу монографії уманської різні» [т. 54, с. 504]), а не записок «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę…», що їх приписував йому Франко⁴⁷. На жаль, повз увагу дослідниці пройшла давня стаття Сергія Іваницького «Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г.» (1938), в якій спростовано Франкові помилки у з’ясуванні авторства мемуарів про уманську різанину⁴⁸.
Наприкінці Т. Таїрова-Яковлева збивається на суб’єктивні припущення, які подає не як наукові гіпотези, а як власні переконання у тому, що саме так і було. Про її версію захоплення у полон коліїв і заперечення участи російського війська в катуванні і страті Ґонти я вже мовив. Ось іще промовистий приклад такої сумнівної «наукової парадигми»:
«Насамкінець дозволимо собі припустити, що Гонту засудили до здирання шкіри і четвертування. За мужність Браницький наказав йому достроково відрубати голову. Для двох народів краще вірити, що так і було. Тим паче, що сумніватися в достовірності цієї версії немає підстав» (с. 223).
Авторка спершу робить надумане припущення (начебто генеральний региментар коронних військ Франциск Ксаверій Браніцький припинив тортури над Ґонтою, зваживши на його мужність), далі тут-таки супроводить це припущення власним коментарем про його політичну доцільність, а відразу по тому перетворює хистку гіпотезу, яку, за браком документальних матеріалів і вірогідних свідчень, неможливо довести, на буцімто неспростовну версію.
Не знати з чиєї вини (авторки чи перекладачки), закралися помилки в цитуваннях і покликах. Наприклад, на с. 78 поклик 1 відсилає до статті Осипа Гермайзе «Коліївщина в світлі ново-знайдених матеріялів» (Україна. 1924. Кн. 1 – насправді це кн. 1/2), до неї ж – і наступний поклик 2 («Там само. С. 191»), але стаття Гермайзе закінчується на с. 81, а цей другий поклик насправді стосується «Журналу» (щоденника) Кречетникова, на який авторка покликається в останньому (четвертому) поклику на с. 77.
Поклик 1 на с 79 («Там само. С. 103–104») також не стосується ні статті Гермайзе, ні першої – другої книжки «України» за 1924 р., ні навіть «Журналу» Кречетникова. Цей поклик мав би вказувати на джерело цитат (російською мовою) з маніфесту Катерини II від 9 (20) липня 1768 р., яким імператриця відмежувалася од приписуваних їй «фальшивих указів» на кшталт «Золотої грамоти», проте на яке джерело вказують зазначені сторінки – невідомо. У тому-таки поклику 1 на с. 79 дослідниця вказує на ще одне джерело цитат із царициного маніфесту – сторінку 387 видання «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів» (Київ, 1970), проте насправді цитовані фрази містяться в цьому збірнику на с. 376–377 (польський оригінал маніфесту) і с. 378 (український переклад).
Т. Таїрова-Яковлева двічі покликається на Зенона Когута (с. 49, 60), то погоджується, то дискутує з його думками (с. 49), проте жодного разу не зазначає, яку саме його публікацію (чи публікації) має на увазі.
Я не звіряв усі цитати й поклики з джерелами, тому, допускаю, що неточностей може бути й більше.
Ще одна фактографічна неточність (не знати, чи описка, чи одрук): «29 травня – виступ гайдамаків з Мотронинського лісу» (с. 6). Насправді гайдамаки вирушили в похід з лісу 26 травня (6 червня) після молебня у Мотронинському монастирі.
Мабуть, поспіхом спричинено й таке неоковирне речення, наслідком якого став абсурдний зміст: «Ідею католицької віри патріотично налаштована шляхта стала розглядати як загрозу державності» (с. 210). Очевидно, малося на увазі, навпаки, що ідею католицької віри польська шляхта розглядала як опору національної державности, а відповідно, загрозу католицькій вірі – як загрозу польській державності.
Така цитатна, фактографічна і мовно-стилістична недбалість зраджує поспіх у роботі над монографією і загалом підважує довіру до авторського використання першоджерел та їх інтерпретацій. Незадовільний стан друкованого тексту могли б заздалегідь виправити фахові рецензенти й уважний редактор українського перекладу, але видавництво даремно обійшлося без них.
Концептуальна монографія Т. Таїрової-Яковлевої, безперечно, містить цікаві й слушні спостереження, міркування і висновки, але тим прикріше, що в ній трапляються вади, які можна було б усунути завдяки ретельнішому авторському доопрацюванню, неформальному внутрішньому рецензуванню і належному редакторському доглядові.
_________________________________
¹ Serczyk Władysław A. Melchizedek Znaczko-Jaworski i klasztor motreninski przed wybuchem koliszczyzny // Studia historyczne. 1968. Zesz. 3 (42). S. 297–322.
² Serczyk Władysław A. Koliszczyzna // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. CXCIII : Prace historyczne, zesz. 24. Kraków, 1968. S. 11, 80–81, 116–119, 123–125, 147–148, 150–151.
³ Журналъ генералъ-маіора и кавалера Петра Никитича Кречетникова, главнаго командира корпуса Ея Императорскаго Величества, Императрицы Всероссійской, о движеніи и военныхъ дѣйствиях въ Польшѣ въ 1767 и 1768 годахъ / Издалъ О. Бодянскій // Чтенія въ Императорскомъ Обществѣ исторіи и древностей россійскихъ при Московскомъ университетѣ. 1863. Кн. 3. С. 1–205.
⁴ Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Е. Книга спостережень : Проза : у 2 т. Торонто, 1966. Т. 2. С. 115.
⁵ Як випливає із фактографії досліджень В. Серчика і Г. Храбана, попри те, що автори в дусі панівної тоді марксистсько-ленінської ідеології суб’єктивними трактуваннями перебільшували феодальний гніт: Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 25–47; Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.). Київ : Вид-во при Київ. держ. ун-ті, 1989. С. 22–29.
⁶ Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ : Генеза, 1997. С. 270–271.
⁷ Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 77–78, 148–149.
⁸ Грибовський В. Хитра гра Якуб-аги // Тиждень.ua. URL. Розміщено: 2018-06-30.
⁹ [Синяк І. «И для чεго вы толъко слабое смотрεніε имѣете, что могутъ свободно изъ вашихъ подчинεнныхъ выходитъ такія разбоиничεскія партії…» (Повстання 1768 року в документах Коша) // Коліївщина: 1768–1769 роки у документальній та мемуарній спадщині. Київ : НАН України, Ін-т історії України, 2019. Т. 1 : Документи архіву Коша Нової Запорозької Січі (Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734–1775. – Т. 6/7: Справи № 227–229) / Упорядкування, передмова та коментарі Івана Синяка. С. 16, 34.
¹⁰ Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 80.
¹¹ Про взяття Жаботина див.: Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 81–83; Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного. С. 50–51.
¹² Архивъ Юго-Западной Россіи. Кіевъ, 1864. Часть первая. Т. ІІІ. С. 710–712.
¹³ Там само. С. 715–717.
¹⁴ Реляціи кіевскаго генералъ-губернатора за 1768 и 1769 гг. / Сообщилъ А. А. Андріевскій // Чтенія въ Историческомъ Обществѣ Нестора лѣтописца. Книга седьмая. Кіевъ, 1893. С. 140. До слова, у наведену в монографії Т. Таїрової-Яковлевої цитату з листа Воєйкова до імператриці закралися помилки у морфологічному та смисловому відтворенні слів. У першодруку (відмінності виокремлюю курсивом) «увещеванием», «отвратить», а в цитаті: «увещеваниями», «обратить» (с. 201).
¹⁵ Реляціи кіевскаго генералъ-губернатора за 1768 и 1769 гг. С. 140.
¹⁶ Там само. С. 136–138.
¹⁷ Див рішення Київської губернської канцелярії від 25–27 серпня 1768 р. про покарання М. Залізняка: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів. Київ : Наукова думка, 1970. С. 438.
¹⁸ Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного. С. 54–55.
¹⁹ Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 51, 138.
²⁰ Лебединцевъ Ф. Архимандритъ Мелхиседекъ Значко-Яворскій // Архивъ Юго-Западной Россіи. Кіевъ, 1864. Часть первая. Т. ІІ : Матеріалы для исторіи православія въ Западной Украинѣ въ XVIII ст. : Архимандритъ Мелхиседекъ Значко-Яворскій. 1759–1771 г. С. XCV, CCVI.
²¹ Клецкова Е. В. Роль Мельхиседека Значко-Яворского в Колиивщине: религиозный аспект гайдамацкого движения на Украине в XVIII в. // Вестник Санкт-Петербургского государственного университета. Серия 2. 2014. Вып. 3. С. 190.
²² Serczyk Władysław A. Koliszczyzna. S. 153.
²³ Ibidem. S. 154.
²⁴ Ibidem. S. 162–163.
²⁵ Ibidem. S. 150.
²⁶ Ibidem. S. 154.
²⁷ Ibidem. S. 157.
²⁸ Ibidem. S. 156.
²⁹ Ibidem.
³⁰ Ibidem. S. 163.
³¹ Ibidem. S. 96, 116, 150, 155.
³² Ibidem. S. 166.
³³ Ibidem. S. 154.
³⁴ Когут З. Міти старі та нові : Гайдамацький рух і Коліївщина (1768) в історіографії 1960-х – 1970-х років // Когут З. Коріння ідентичности : Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ : Критика, 2004. С. 287.
³⁵ Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного. С. 38–39.
³⁶ Moszczyński A. Pamiętnik do historii polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych Stanisława Poniatowskiego. Wydanie trzecie. Poznań, 1867. S. 145–148.
³⁷ Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного. С. 96–99.
³⁸ Там само. С. 98–99.
³⁹ Там само. С. 89–904; Когут З. Міти старі та нові : Гайдамацький рух і Коліївщина (1768) в історіографії 1960-х – 1970-х років. С. 289–291. У цій статті, вперше надрукованій 1977 р., З. Когут спирався на ранню публікацію Г. Храбана «Мемуари як історіографічне джерело вивчення народно-визвольного повстання 1768 р.» (Коліївщина 1768 : Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. Київ : Наукова думка, 1970. С. 143).
⁴⁰ Opis autentyczny Rzezi Humańskiej przez córkę gubernatora Humania z Mładanowiczów zamężną Krebsową. Z manuskryptów hr. T. Działyńskiego, przedrukowany z Orędownika Naukowego. Poznań, 1840. S. 44.
⁴¹ Konopczyński Władysław. Konfederacja barska. Warszawa, 1991. T. I. S. 377.
⁴² Гермайзе О. Коліївщина в світлі ново-знайдених матеріялів // Україна. 1924. Кн. 1/2. С. 52.
⁴³ Матеріали до історії Коліївщини. IV. Оповіданнє очевидця про смерть Гонти / Подав Мих. Грушевський // Записки НТШ. 1907. Т. LXXIX. Кн. V. C. 94–96.
⁴⁴ Мордовцев Д. Гайдамачина : Историческая монографія. Изданіе второе, исправленное. С.-Петербургъ, 1884. С. 284.
⁴⁵ Описаніе бѣдствія, постигшаго Умань и всю Украину въ 1768 году // Кіевская Старина. 1882. Т. І. Мартъ. С. 521.
⁴⁶ Таирова-Яковлева Т. Г. Колиивщина в исторической памяти // Диалог со временем. 2019. Вып. 66. С. 41.
⁴⁷ Див.: Нахлік Є. Франко про мемуарні описи уманської трагедії // ZBRUČ. URL. Розміщено: 27.04.2021.
⁴⁸ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. // Учёные записки / Ленингр. гос. пед. ин-т им. А. И. Герцена. Факультет ист. наук. Ленинград, 1938. Т. 11. С. 119–147.
16.07.2021