З рукопису львівської бібліотеки Оссолінських Іван Франко вперше опублікував поему: «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie a najszczególniej tyrańskiej rzezi w mieście Umaniu przez Maksyma Żeleźniaka Zaporożca, najpierwszego herszta za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego, ihumena Motrenins, najprzód zbuntowanego, a potym przyłączeniem się Gonty sotnika umańskiego zmocnionego na polskim i żydowskim narodzie roku 1768 dopełnionej i spraktykowanej, przez studenta szkoł umańskich dla wiecznopomnej całemu światu pamięci zebrane i złożone wiersze» («Короткий опис польським віршем великого лиха в цілій Україні, а насамперед тиранської різанини в місті Умані, сповненої і скоєної Максимом Залізняком, запорожцем, найпершим ватажком, за намовою Мельхиседека Яворського, ігумена мотронинського, найперше збунтованого, а потім приєднанням Ґонти, сотника уманського, зміцненого, на польському і жидівському народі року 1768, здійснений студентом уманських шкіл для вікопомної пам’яті усьому світові – зібрані і складені вірші»): Польська поема про уманську різню / Подав І. Франко // Записки НТШ. 1904. Т. 62. Кн. 6. С. 1–40.
Цю публікацію поеми (зі списку, зробленого 1840 р. [т. 54, с. 455]) Франко спорядив не лише власним текстологічним коментарем до неї та змісту цілого рукописного тому «Materiały do rzezi Umańskiej 1768 r.», а й післямовою – «своїми увагами про поему» [т. 54, с. 483], в яких розглянув її в контексті двох груп польськомовних «мемуарів про уманську різню» [т. 54, с. 484] – василіянських та власне польських, а насамкінець також деяких інших, аби усунути начебто «значне баламутство», що «панує» «в означуванні та цитованні їх» [т. 54, с. 483]. З огляду на драстичне для радянської історичної та літературознавчої науки питання уманської різанини, Франкову публікацію, чи навіть хоча б самий його супровідний текст до поеми, не передруковано в «Зібранні творів» у 50 томах. Увесь матеріал, що складається з двох частин (І – текстологічний коментар до рукописів під назвою «Materiały do rzezi Umańskiej 1768 r.» й упорядкована публікація тексту поеми в оригіналі польською мовою; ІІ – Франкова післямова) уміщено в 54-му додатковому томі, виданому 2011 р. [т. 54, с. 455–519]. Упорядник та автор коментарів – Микола Легкий; йому ж належить і супровідний підрядковий переклад поеми українською мовою. Окремого всебічного аналізу Франкової публікації досі немає. Чи не перший верифікував Франкову післямову доцент Сергій Федорович Іваницький в огляді польськомовних мемуарів про гайдамацьке повстання 1768 р.¹
Розгляньмо чотири питання, висвітлення яких знадобиться для дальшого коментування Франкової післямови до публікації поеми «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie a najszczególniej tyrańskiej rzezi w mieście Umaniu…»:
І. Прізвище автора поеми та її датування.
ІІ. Авторство записок Яна Ліппомана і Павла Младановича.
ІІІ. Авторство записок Тучапського.
IV. Хронологія творів. Автор поеми спирався на записки Тучапського чи Тучапський – на поему Даровського?
І. Прізвище автора поеми та її датування
Автора поеми – «свідка-очевидця» зображених подій [т. 54, с. 500–501], «ученика уманської школи» [т. 54, с. 506–507] – Франко назвав ініціалами М. Д. [т. 54, с. 483, 504, 506], якими той і зазначив себе у віршованому тексті: «Imię moie M. znaczy, D. zwanie wyrazi» [т. 54, с. 481]. Повз Франкову увагу пройшло те, що раніше прізвище автора поеми (Даровський) розкрив польський поет-романтик Северин Ґощинський у написаній 1832 р.² передмові «Kilka słów o Ukrainie i rzezi humańskiej» («Декілька слів про Україну та уманську різанину») до своєї поеми «Zamek kaniowski» («Канівський замок», першодрук 1828 р.): «poemat pod tytułem “Rzeź Humańska”» «napisał <...> niejaki Darowski, który był wówczas uczniem i całą rzeź przesiedział w kopule farnego kościoła. Szacowny ten dla swojej autentyczności zabytek w rzadkich bardzo rękopisach krąży po Ukrainie. Czytałem go w takim wieku, że go jeszcze ocenić słusznie nie umiałem»³. З цієї примітки в передмові видно, що Ґощинський замолоду ознайомився з одним зі списків поеми. А в примітці до «Канівського замку» поет відзначив історичну ваговитість мемуарів, зокрема віршованих, про уманську різанину попри їх низьку мистецьку вартість: «<...> są współczesne i przez świadków pisane poemata i opisy, zapewnie nędzne pod względem sztuki, lecz ważne jako najwierniejszy obraz tej krwawej dramy»⁴.
На ці примітки згодом вказав український філолог зі Львова Петро Олександер Коструба (*1903–†1979), довівши, що опубліковане Франком «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie…» М. Д. (M. D.) і не знайдений текст Даровського, яким користувався Ґощинський, – це різні списки того самого твору⁵. За припущенням П. Коструби, що Ґощинський дізнався прізвище автора і те, що той урятувався, заховавшись у куполі парохіяльного (farnego) костелу (цієї інформації немає в рукопису поеми, оприлюдненому Франком), з усного переказу або якогось списку його поеми⁶. П. Коструба знайшов також поклик на «opis koliszczyzny wierszem przez Darowskiego» («віршований опис Коліївщини Даровського») при згадці про напад гайдамаків 1768 р. в опису містечка Дашова (тепер селище Гайсинського району Вінницької обл.), що його опрацював польський історик і етнограф, уродженець і дослідник Правобережної України Едвард Руліковський⁷.
Раніше від П. Коструби на прізвище автора поеми, опублікованої Франком (М. Даровський), мимохідь указав галицький історик Іван Шпитковський (*1880–†1969). Він звернув увагу на те, що Тарас Шевченко в одній з приміток («Приписів») до першодруку поеми «Гайдамаки» (1841), переповідаючи примітки іншого польського романтика Міхала Чайковського до роману «Wernyhora, wieszcz ukraiński. Powieść historyczna z roku 1768» («Вернигора, український пророк. Історична повість з 1768 року»), у фразі «Младанович, товариш синів Гонти, бачив з дзвіниці, як вони умерли»⁸, «через недогляд ідентифікує <...> безіменного автора з Младановичем. Тим часом Младанович і той безіменний (називається він М. Даровський), якого поему видав Франко в “Записках Н. Т. Ш.” в томі LXIІ, – ce дві окремі особи»⁹. Далі Шпитковський у переліку джерел, якими користувався Чайковський, уточнив, що той «згадує про поему Даровського»¹⁰. Шпитковський мав на увазі примітку Чайковського, в якій зазначено, що лист короля Станіслава Августа до Суходольського («губернатора» Корсуня) дослівно наведений у спогадах ксьондза Павла Младановича і що про цей лист є згадка «w rękopismie bezimennego ucznia Humańskiego opisującego rzeź – uczeń ten opowiada, że podczas całej rzezi pszesiedział pod kopułą koscioła XX [księży. – Є. Н.] Bazylianów»¹¹. Щоправда, про такий лист не йдеться ні в спогадах П. Младановича, ні в поемі М. Даровського. Схоже, Чайковський щось переплутав або сам вигадав такий лист, що компрометував дискредитованого польського короля як московського агента. Кидається у вічі, що Чайковський не назвав ні ініціалів, ні прізвища василіянського учня – свідка різанини та автора її опису. Виходить, ініціал його імені та прізвище Шпитковський знав з інших джерел. Із яких? Поза сумнівом, ініціал імені – з Франкової публікації, а прізвище – з передмови Ґощинського, а може, й з енциклопедичної статті Руліковського. Саме на основі цих джерел Шпитковський дійшов думки, що згаданий у примітці Чайковського безіменний уманський учень, який описує різанину, пересидівши її під куполом василіянської церкви, – це М. Даровський.
Впадає в око й те, що Ґощинський і Чайковський практично рівночасно – 1838 року – опублікували згадку про учня василіянської школи (іншої в Умані не було), який урятувався в куполі храму й згодом написав спогади. При цьому Ґощинський, який написав передмову ще 1832 р., зазначив його прізвище (Даровський), жанр твору (поема) та його назву, мабуть, скорочену до предмета опису («Rzeź Humańska»). У Чайковського знаходимо уточнення, що учень сховався під куполом василіянського храму. Мабуть, Чайковський користувався якимсь окремим списком поеми Даровського, на якому не було зазначено його прізвища, а на ініціали наприкінці тексту твору не звернув уваги або просто не згадав про них у примітці.
Франко припустив, що автор поеми «по всякій правдоподібности був римо-католиком», оскільки він стає на боці польської шляхти та урядників [т. 54, с. 507]. Тетяна Солощенко, яка нещодавно розглянула Франкову публікацію поеми Даровського, передмову Ґощинського до «Канівського замку» та невеличку статтю П. Коструби¹², повторила Франкові аргументи без поклику на нього, та ще й неконкретно зауважила, що автор поеми «prawdopodobnie był katolikiem»¹³. Зрозуміло, що як учень василіянської школи, М. Даровський був католиком, і це не припущення (правдоподібність), а факт. Гадати можна лише щодо того, до якої конфесії він належав – римо-католицької чи греко-католицької. Франко припускав, що до римо-католицької. Та позаяк чернечий Чин св. Василія Великого – греко-католицький, і василіянська школа – греко-католицька, то автор обговорюваного твору, її учень, міг бути полонізованим греко-католиком українського походження (показово, що всі василіянські мемуари про уманську різанину написані літературною польською мовою, звичною для тодішніх василіян) або вихідцем із польської шляхти, який у школі, як і всі інші учні, навчався і виховувався за греко-католицьким, тобто східним (візантійським), обрядом. Як свідчать спогади шляхтича-поляка Ромуальда Рильського (прапрадіда Максима Рильського), який під час уманської різанини був вихованцем місцевої василіянської школи, мавши тоді 14 років, у ній він прислуговував під час богослужіння в «уніатській» церкві священникові-«уніату» Євстахію Тарнавському, зокрема співав церковні пісні українською мовою, як ось «Пречистая Діво-Мати руського краю», спів якої і врятував його від розправи гайдамаків у селі Соколівці, котре орендувала його тітка й у котрому він сподівався знайти надійний притулок (ці спогади Ромуальд Рильський розповів синові Теодорові польською мовою, якою той і записав їх; опубліковано в російському перекладі)¹⁴. Щойно від 1769 р. у василіянських монастирях було запроваджено нову програму навчання і виховання: «Навчати всіх, хоча б якої віри вони були»¹⁵.
Франко також припускав, що поема «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie a najszczególniej tyrańskiej rzezi w mieście Umaniu…» написана «не швидше як при кінці 1772 р.», бо в ній згадано гайдамаку Тилика (Tylik), випущеного на волю у Львові [т. 54, с. 471], а це сталося 1772 р., коли Галичину приєднано до Австрії [т. 54, с. 502]. За здогадом Олександра Кушніра, позаяк М. Даровський навчався в Уманській унійній шестикласній школі ще до червня 1768 p., коли трапилася різанина, й написав поему за завданням учителя, який цікавився його спогадами (як це видно з самого початку тексту [т. 54, с. 461]), то «навіть коли б М. Даровський у 1768 р. навчався тільки в першому класі, то його поема написана не пізніше 1773 р.»¹⁶. Точніше – не пізніше першої половини 1773 р., бо влітку він уже мав би закінчити навчання. Таким чином, якщо об’єднати здогади Франка й О. Кушніра, то виходить, що поема Даровського створена десь наприкінці 1772 р. – першої половини 1773 р.
ІІ. Авторство записок Яна Ліппомана і Павла Младановича
Із записками, автором яких зазначений Ян Ліппоман, Франко ознайомився за публікацією у книжці «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych. Wydane z rękopismu przez Edwarda Raczyńskiego» (Poznań, 1842), яка становила 15-й том серії «Obraz Polaków i Polski w XVIII wieku. Wydany z rękopismów przez Edwarda Raczyńskiego». Докладний опис цього рідкісного видання Франко подав у примітці до основного тексту своєї розвідки [т. 54, с. 502]. Книжка складається із трьох розділів, у кожному з яких міститься опис Коліївщини, а передусім уманської різанини. «Rozdział I» – без назви й підпису, але, як випливає з титулу книжки, його назва така сама – «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768», а автор – Ян Ліппоман. Розділ ІІ має назву: «II. Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę: napisana rzetelnie, wiernie, dokładnie przez znajdującego się w tejże okropnej rewolucji» («Уманська різанина, або Історія революції Залізняка і Ґонти: написана ретельно, правдиво, докладно тим, хто опинився в цій жахливій революції»). У другому виданні книжки (1854) додано: «naocznego świadka» («наочного свідка»). Автора не зазначено. Як випливає з титульної сторінки книжки, це перший опис, автор якого невідомий (безіменний).
Франко гадав, що зі «споминами Ліпомана» «вийшла досить кумедна історія, спричинена першим їх видавцем гр[афом] Рачинським», оскільки «Rozdział I» у книжці «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768» – «се не спомини, а радше проба монографії уманської різні», а позаяк автор згадує, що Вероніка Кребсова «жила ще в р. 1828 (значить, сам він пише значно пізніше)», то начебто цей «розділ І <…> не може бути твором Ліпомана. Адже сей Ліпоман пару літ по різні прибув в Уманщину вже дозрілим мужем і коло 1830 р. мусив би був мати 90–100 літ». На думку Франка, «твір, поданий у Рачинського як розділ І» – це «твір пізній, невідомого нам автора і походження (з допискою ще иншого автора) <...>» [т. 54, с. 504].
Проте насправді краєзнавець та археолог Ян Ліппоман (Lippoman), поміщик Радомишльського повіту, генеральний управитель маєтків графа Францішека Ксаверія Браніцького, народився 1758 р. й помер 1832 р. Мемуарно-дослідницьку працю про гайдамацьке повстання він закінчив 1830 р. Всі її 14 параграфів (ті самі, що й у публікації Едварда Рачинського, де, за словами Франка, міститься «без ніякого окремого титулу “Rozdział I”, зложений із 14 §» [т. 54, с. 502]) опублікував також із рукопису зі своїм невеличким вступним словом польський поет-романтик, репрезентант «української школи» Александер Кароль Ґро́за в упорядкованому ним альманаху «Rusałka na rok 1842», виданому у Вільні¹⁷. Франко слушно спостеріг ознаки монографії у записках Ліппомана, проте припущення, наче той не є їх автором, виявилося хибним, як згодом довів С. Іваницький¹⁸, який чи не перший спростував Франкові помилки у з’ясуванні авторства мемуарів про уманську різанину.
Натомість як твір Ліппомана Франко ідентифікував другий розділ книжки. Підставою для цього слугувала примітка князя Генрика Любомирського у скопійованих для нього «Materiałach do rzezi Umańskiej 1768 r.». Під назвою списку «Rzeź Umańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę: napisana rzetelnie, wiernie, dokładnie przez znajdującego się w tejże okropnej rewolucji» той дописав: «przez Lipomana» [т. 54, с. 456]. Звідси Франко висновував, що «рукопис Оссол[інських] <…> містить у собі також спомини Ліпомана, але ті спомини ідентичні не з компіляцією, поданою у Рачинського як розд[іл] І, але з реляцією “znajdującego się w tej okropnej rewolucyi”, тою, що подана у Рачинського як розд[іл] ІІ і складається з п’ятьох “Wiadomości” нерівного об’єму» [т. 54, с. 504]. Тож Франко називав автора опису «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę», вміщеного в другому розділі видання Рачинського, «дійсним Ліпоманом» [т. 54, с. 509, 510], а «автора компіляції, поданої у Рачинського під тит[улом] “Rozdział I”» – «псевдо-Ліпоманом» [т. 54, с. 508, 510]. Зацитувавши уривок з мемуарів «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji…» за виданням Рачинського, Франко приписав їх услід за Любомирським Ліппоману [т. 54, с. 515].
А тимчасом у польському та українському джерелознавстві ще до Франкової публікації та після неї за змістом цих записок, уперше частково опублікованих 1842 р. без підпису¹⁹, усталено, що їх написав син загиблого комісара Умані Рафала Младановича (сполонізованого й окатоличеного серба) Павло Младанович, який говорить про себе в них у третій особі, називаючи себе Павлусем, і розповідає про свої митарства й події, учасником або свідком яких сам був, зокрема, в обмеженому колі осіб. На спогади Павла Младановича, ченця католицького Ордену Піярів, покликався у примітках до свого роману «Wernyhora, wieszcz ukraiński» Міхал Чайковський, запевняючи, що ознайомився з ними ще в рукопису²⁰. Щоправда, відомості, наведені в цих примітках начебто зі спогадів П. Младановича, не збігаються з ними. На твір «Rzeź Humańska» як спогади Павла Младановича покликався Володимир Антонович²¹. Яків Шульгин у переліку джерел зазначив російською мовою: «Уманская резня. Записка пиара Павла Млодановского»²²; так само в українському перекладі Миколи Вороного, лише прізвище наближене до автентичного, хоча все ж не точне: «Младановского»²³. Генрик Мосціцький передрукував спогади Павла Младановича (як засвідчив у передмові²⁴, з анонімної публікації Рачинського), але із зазначенням авторства: «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę: napisana rzetelnie, wiernie, dokładnie przez znajdującego się w tejże okropnej rewolucji naocznego świadka Pawła Mładanowicza»²⁵. С. Іваницький, який спростував і цю Франкову помилку²⁶, звернув увагу на вислів у спогадах «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę», яким непідписаний автор прозраджується: «z listów czytanych przez żonę <...> słyszał razem syn piszący, mający wtenczas lata pojmujące dobrze mowę»²⁷ («з листів, читаних жінкою [Рафала Младановича, тобто матір’ю Павлуся. – Є. Н.], чув разом [із батьками. – Є. Н.] син, який пише ці рядки і який тоді вже був у такому віці, що добре розумів мову»).
Цікаво, що в розвідці Франко не залишив поза увагою «спомини Павла Младановича», проте схарактеризував їх скупо як такі, що стосуються його семирічного віку, але написані в пізньому віці, а тому маловірогідні. Впадає в око й те, що в доданій примітці Франко не подав їх точного бібліографічного опису, на відміну від інших покликів на джерела у своїй розвідці, а лише згадав, що ті «спомини» «вийшли 1862 р. в Варшаві» [т. 54, с. 503]. Скидається на те, що Франко не бачив спогадів П. Младановича, на які покликався, інакше з тексту зрозумів би, що це ті самі записки, що їх опублікував Рачинський у розділі ІІ.
Варто також зауважити, що Т. Солощенко не розібралася з текстом Ліппомана й поверхово повторила хибні спостереження Франка²⁸, хоча водночас розглядає твір «Rzeź Humańska czyli historia rewolucji zrobionej przez Żeleźniaka i Gontę» як мемуари П. Младановича²⁹.
ІІІ. Авторство записок Тучапського
Свої записки Я. Ліппоман опер, як видно з його покликів у посторінкових примітках, а також у самому тексті, переважно на рукописах Вероніки Кребсової і Тучапського³⁰. Рукопис Тучапського Ліппоман датував 1788 роком («<...> Tuczapski zaś w rękopiśmie swoim pod rokiem 1788 <...>»³¹). Александер Ґроза зазначив, що з двох рукописних описів гайдамацького бунту – Кребсової і Тучапського, які мав під рукою Ліппоман, перший уже надрукований, а де є другий – невідомо³².
У тій самій книжці «Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych» був опублікований також розділ «III. Opis krótki rzezi w mieście Humaniu od czerni ukraińskiej dnia 20 miesiąca czerwca 1768 roku zdziałanej» («Короткий опис різанини в місті Умані, скоєної українською черню 20 червня 1768 року»), без підпису, як твір «другого безіменного» автора³³. Як завважив Франко, «автор праці, уміщеної в тій же збірці Рачинського яко “Rozdział I”, цитуючи з нього [тобто цього “Opisu…”. – Є. Н.] багато уступів, приписує [цей “Opis…”. – Є. Н.] якомусь Тучапському, буцімто василіянинові, що був наочним свідком різні і якимось чудом урятувався від неї» [т. 54, с. 487–488].
Насправді Ліппоман, часто покликаючись на рукопис Тучапського, ніде не зазначив, що той був василіянином і якимсь дивом урятувався од різанини. Ця інформація міститься лише в передмові Рачинського до книжки («Przedmowa» за підписом: Wydawca), і то вона стосується не Тучапського безпосередньо, а безіменного автора третього зі вміщених у ній описів: «Trzeci Bazylianin, podobnież życie cudem z rzezi uniósł»³⁴.
Перед Франком уже висловлювано здогади, що автор «Opisu krótkiego rzezi w mieście Humaniu...» – саме Тучапський, на якого покликався Ліппоман. Володимир Антонович у лекційному університетському курсі 1880/1881 академічного року, виданому літографічним способом у Києві 1881 р., згадав, що польські бібліографи приписують складання анонімного третього «мемуару», вміщеного у книжці Рачинського, Тучапському (див. «Джерела для історії південно-західної Росії-України : Курс лекцій 1880–1881 навчального року»³⁵; «Источники западно-русской истории»³⁶). В іншій тогочасній праці, перелічуючи спогади шляхтичів-сучасників Коліївщини, Антонович назвав «Opis krótki rzezi w mieście Humaniu» Тучапського³⁷. Яків Шульгин у переліку джерел також зазначив Тучапського автором цього короткого опису³⁸ (так само в українському перекладі Миколи Вороного³⁹). Згодом С. Іваницький шляхом звірки з’ясував, що витяги, які наводить Ліппоман з покликами на Тучапського, цілком збігаються з відповідними місцями «Opisu krótkiego rzezi w mieście Humaniu...»⁴⁰.
На противагу усталеній думці Франко заперечував авторство Тучапського на тій підставі, що «про василіянина Тучапського в Умані в ту пору не маємо ніякої відомости» [т. 54, с. 488–489]. З огляду на те, що ігумен василіянського монастиря в Кристинополі Корнило Сорочинський (Срочинський, Sroczyński) наприкінці своїх записок про уманську різанину, «передрукованих, – як зазначив Франко, – з цінними увагами та доповненням проф. Грушевського» в «Записках НТШ» (1904. Т. 57. Кн. 1) [т. 54, с. 494], засвідчив, що написав їх «częścią z powieści jmx. Korczyńskiego, umańskiego rektora <...>, który mi to po części i na piśmie podał ku pamiątce zabitych» [т. 54, с. 495–496], Франко висунув ще одне своє припущення, наче автором «найстаршого василіянського оповідання про різню» [т. 54, с. 490–491] «Opis krótki rzezi w mieście Humaniu…» був ректор уманської школи о. Корчинський, який «списав своє оповідання швидко по доконаних фактах на підставі свідоцтв та поголосок, зібраних на місці від різних очевидців» [т. 54, с. 492].
А тимчасом раніше вже були опубліковані записки Корчинського⁴¹. У них автор називає себе то Iroteusz Karczyński⁴², то Jeroteusz Korczyński⁴³, розповідає про себе⁴⁴. Він був призначений новим ігуменом василіянського монастиря в Умані й ректором школи при ньому (зазвичай ці дві посади суміщала одна особа), виїхав до Умані в середині жовтня (н. ст.) 1768 р.⁴⁵ й тоді ж, певно, прибув туди. Михайло Коялович опублікував його записки з копії, зробленої з хроніки (актової книги) уманського василіянського монастиря⁴⁶. Копію завірив ректор цього монастиря, священник Jozaphat Mergulec (так у друці), відтак вона зберігалася в архіві «уніатських» митрополитів при Найсвятішому Синоді (певно, православному) в Санкт-Петербурзі⁴⁷. Франко цих мемуарів не згадав – очевидно, не знав про них. Згодом їх, обійдених увагою дослідників гайдамаччини, практично ввів у науковий обіг С. Іваницький, спростувавши ще один Франків домисел⁴⁸.
Єротей (Іротей, латин. Hierotheus) Корчинський (*1737–†1791) працював ігуменом уманського монастиря Різдва Св. Івана Хрестителя і ректором школи впродовж 1769–1772 рр.⁴⁹, точніше, як свідчать його записки, від жовтня 1768 р. Тож свої мемуари він уписав до хроніки (актової книги) цього монастиря не пізніше 1772 р.
Це саме ті записки, що їх використав, за власним свідченням, Корнило Сорочинський у своїх мемуарах. Зі звірки обох текстів видно, що Сорочинський справді частково спирався на Корчинського. «Порівнюючи реляцію о. Сорочинського з василіянською реляцією у Рачинського», Франко гадав, наче «Сорочинський майже весь свій фактичний матеріял і всю ідейну будову та освітлення своєї реляції взяв із “Opisu krótkiego”, а додав лише свій поплутаний стиль, свої рефлексії та детальніші відомості про василіян, їх місії та деякі факти перед різнею (бунт Харка 1766 р.)» [т. 54, с. 496–498]. Насправді, як можемо переконатися зі звірки текстів, місцями «поплутаний стиль», деякі «свої рефлексії та детальніші відомості про василіян, їх місії» Сорочинський запозичив з рукопису Корчинського, згодом опублікованого під назвою «Wierne opisanie rzezi z aktów klasztoru Umańskiego co do słowa wyjęte».
Ці записки Є. Корчинського, в яких він засвідчив своє авторство, й «Opis krótki rzezi w mieście Humaniu…», здогадним автором якого називали Тучапського, місцями подібні, й не лише за змістом, а й подекуди навіть стилістично й лексично, ба й не раз фрагментами збігаються дослівно. Перші сторінки записок Тучапського скидаються на витяги з записок Корчинського або на текст Корчинського, скорочений шматками. Водночас обидва тексти помітно різняться в описах і розмислах. Схоже на те, що Корчинський написав свої спогади раніше, а Тучапський скористався з них, дещо переписав, а водночас додав відомості, а можливо, й фрагменти, з чиїхось інших спогадів. У тексті, приписуваному Тучапському, немає тих місць, у яких Корчинський розповідає про себе. Тож Франкове припущення, наче автором «Opisu krótkiego rzezi w mieście Humaniu…» є не Тучапський, а Корчинський, не підтверджується.
У науковій літературі кружляють непевні згадки про окреме видання записок Тучапського в бердичівській друкарні монастиря римо-католицького Ордену Кармелітів босих ще 1788 р. Неперевірену інформацію про це, без вказівки на джерело, подав Єжій Пліс: «Z oficyny berdyczowskiej wyszło też kilka pamiętników, jak np. Krótkie opisanie rzezi w Humaniu od czerni Ukraińskiej (1788) Tuczopskiego (?)»⁵⁰. Опис гаданого видання навела за книжкою Беніґнуса Юзефа Ваната, члена Ордену Кармелітів босих⁵¹, Ірина Ціборовська-Римарович, однак жодного його примірника в Україні не виявила: «380.*[Tuczopski]. Krótkie opisanie rzezi w Humaniu od czerni Ukraińskiey 20 Czerwca 1768 r. Przez Tuczopskiego [?] rozpamiętywującego zgube swych przyjaciół. – Berdyczów, [1788]. Бібліографія: Wanat, 329(a)»⁵².
Олександр Кушнір подав частковий і лише в українському перекладі опис цього гаданого видання за одиницею зберігання у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (Ф. Оссолінських, № 7374/III, арк. 59), не розкривши, однак, джерела: «Вперше “Короткий опис” було видано в Бердичівському монастирі кармелітів. На титульному аркуші книги зазначено, що рукопис (очевидно, завірену в Умані копію) до друку подав 15 серпня 1788 р. пан Тучапський (не вказано, чи він чернець, чи ксьондз, чи просто пан) на відзначення “пам’яті про загибель своїх приятелів, безмірно вболіваючи”»⁵³. Насправді це не сама книжка і не її список, а лише рукописна бібліографічна нотатка, що міститься у великоформатному зошиті, який належав Едвардові Руліковському й до якого він уписував потрібні йому історичні матеріали. На чільній сторінці зошита надруковано довгий бібліотечний опис цієї одиниці зберігання із розкриттям її змісту: «Papiery Edwarda Rulikowskiego / T. XXIII / Zbiór notat historycznych z XVII–XIX w. <...>»; зокрема зазначено, що в зошиті містяться «wiersze o rzezi humańskiej i o buncie watażki Buhaja». Справді, Руліковський власноруч переписав до зошита поему Даровського під дещо іншою, ніж у Франковій публікації, довжелезною описовою назвою і без зазначення прізвища автора («<...> przez jednego z tego nieszczęścia uszłego humańskiej rzezi wierszem opisanie» – «віршований опис уманської різні одним з тих, хто врятувався з того нещастя»)⁵⁴, а також іще одну анонімну поему польською мовою: «Opisanie powtornego buntu wszczętego Buhajem watażką w jesieni 1768[,] zniesionego we wsi Papużyńcach przez wojsko nadworne»⁵⁵ («Опис повторного бунту, розпочатого ватажком Бугаєм восени 1768, ліквідованого надвірним військом у селі Папужинцях»). У зошиті є й прозові записки про гайдамацький рух: «Niezdobyły Zamek czarnobylski czyli przykładna wierność poddanych okazana JW Mikołajowi Chodkiewiczowi Staroście Żmudzkiemu w czasie Ukraińskiej Hajdamaczyzny – przez Daszkiewicza – rękopism»⁵⁶ («Нездобутий чорнобильський замок, або Взірцева вірність підданих, виявлена Ясновельможному Миколаєві Ходкевичеві, Старості Жмудському, під час Української Гайдамаччини, написав Дашкевич, рукопис»); нотатки про гайдамацького ватажка Івана Бондаренка⁵⁷.
Повний опис позиції, яка нас цікавить, такий: «Krótkie opisanie rzezi w mieście Humaniu czyli Umaniu od czerni Ukraińskiej d[nia] 20 Czerwca 1768 roku zdziałanej a przez J[ego] m[ości] Pana Tuczapskiego rozpamiętywającego zgubę swych przyjaciół i niezmiernie nad tym ubolewającego do druku podane w r. 1788 miesiąca Augusta d[nia] 15 w Berdyczowie u WWX Karmelitów bosych». Під ним пояснювальна дописка: «Jest to powtorzenie opisu wierszem <...>», тобто, очевидно, поеми Даровського⁵⁸. Немає певності, що це копія назви друкованого видання, а не рукопису (повторю, що Ліппоман покликався не на видання, а на рукопис Тучапського з 1788 р.⁵⁹ Видається дивним, що в бібліотеках та архівах України й Польщі досі не виявлено жодного примірника гаданого видання і не опубліковано його візуального бібліографічного опису. Чи справді подані до друку записки видано1788 р.?
З опису, що його занотував Е. Руліковський, певним можна вважати, що «Krótkie opisanie rzezi w mieście Humaniu...» подав 15 серпня 1788 р. до друку в бердичівській друкарні Кармелітів босих якийсь «Його мость Пан Тучапський» «для збереження пам’яті про загибель своїх приятелів, безмірно над тим уболіваючи». Тодішнє традиційне шанобливе означення перед прізвищем «Його мость Пан» засвідчує, що йдеться про шляхтича (особу, належну до шляхетського стану), бо до священників не вживано слова «пан», а використовувано словосполуку «Jegomość ksiądz», скорочено jmx.⁶⁰ Мабуть, шляхтич Тучапський був якимсь родичем тогочасних василіянських ченців Тучапських, відомості про яких наведені у сучасному дослідженні: ієреїв Йосифа Тучапського (*1679–†1776), Атанасія Тучапського (*1701–†?) та Онуфрія Тучапського (*1751–1800), брата професа Станіслава Тучапського (*?–†?)⁶¹. Позаяк вихідцями з роду Тучапських були ченці-василіяни (повторю: греко-католики), то це означає, що це український рід, а отже, шляхтич Тучапський мав українське походження.
Хоча достеменно невідомо, який стосунок мав шляхтич Тучапський до уманського монастиря оо. Василіян, безсумнівним залишається походження цих спогадів саме з актової книги цього монастиря, звідки їх скопійовано, як засвідчує нотатка під їх публікацією у книжках Рачинського і Скальковського.
IV. Хронологія творів.
Даровський спирався на записки Тучапського
чи Тучапський – на поему Даровського?
Отже, маємо шість творів про уманську різанину, так чи так пов’язаних між собою, – п’ять прозових (Є. Корчинського, К. Сорочинського, Тучапського, П. Младановича і Я. Ліппомана) і один віршований (М. Даровського). З них Франкові були відомі п’ять – він не знав записок Корчинського і помилково приписував йому записки Тучапського, заперечував авторство справжніх записок Ліппомана й натомість хибно приписував йому записки Младановича, опубліковані Е. Рачинським як анонімні.
Франко припускав, що поема М. Д. (як уже знаємо, М. Даровського) «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie a najszczególniej tyrańskiej rzezi w mieście Umaniu…» написана не пізніше смерті ректора василіянської школи о. Корчинського, який, за його відомостями, помер «перед 1779 роком» і недатовані спогади якого використано в поемі; ба «в головному вона опирається на тих споминах» [т. 54, с. 507–508]. Під «спогадами о. Корчинського (false Тучапського)» [т. 54, с. 508], «о. Корчинського (псевдо-Тучапського)» [т. 54, с. 509, 511] Франко мав на увазі спогади, автором яких традиційно вважається не Корчинський, а Тучапський (їх найраніший відомий список, повторюю, датований 2 грудня 1787 р. [т. 54, с. 458, 502]). Тобто, фактично у Франка йдеться про залежність поеми Даровського від записок Тучапського.
За спостереженням С. Іваницького, весь фактичний матеріал, а також його ідейне освітлення Сорочинський запозичив у Тучапського і Корчинського⁶², а учень Даровський у загальному опису перебігу повстання (а не в зображенні подій в Умані, свідком яких був і про які чув від очевидців) іде за Тучапським та своїми старшими сучасниками-василіянинами⁶³. Натомість на думку О. Кушніра, так звані мемуари Тучапського, «з незначними змінами, є компіляцією записок Корчинського та М. Даровського», тому дослідник залишає за Тучапським не більше ніж «авторство компіляції»⁶⁴.
Отже, є дві версії залежності творів Даровського і Тучапського: 1) у поемі Даровського використано записки Тучапського (І. Франко, С. Іваницький); 2) записки Тучапського є компіляцією, зокрема, поеми Даровського (О. Кушнір). На користь першої версії промовляє те, що навряд чи василіянський учень міг самостійно описати загальний перебіг Коліївщини, а на користь другої – те, що поема Даровського створена орієнтовно наприкінці 1772 р. – першої половини 1773 р., тоді як уманська копія записок Тучапського датована значно пізніше – 2 грудня 1787 р.
У цих різних текстах не розібралася Тетяна Солощенко, розглядаючи їх у підрозділі «Wspomnienia “bazyliańskie” (Korczyński, Sroczyński, Darowski)», хоча сам жанр докторської дисертації зобов’язував розібратися. Наприклад, дослідниця зазначає про «Opis krótki rzezi w mieście Humaniu od czerni ukraińskiej dnia 20 miesiąca czerwca 1768 roku zdziałanej», що ця «relacja napisana 2 grudnia 1787 roku»⁶⁵, а тимчасом цим днем датована її копія, як і зазначено в публікації 1842 р., а також у Франковому опису її [т. 54, с. 502].
У розвідці «Польська поема про уманську різню» Франко побіжно розглянув також інші твори «уманського тексту» – спогади Вероніки Кребсової з Младановичів, Адама Мощенського, «мемуар» «якогось, – як гадав, – спольщеного русина-уніята» [т. 54, с. 506], опублікований у російському перекладі в «Киевской Старине» (1882. Т. 1. Март) під назвою «Описание бедствия, постигшего Умань и всю Украину в 1768 году». Зауважив, що «не дають майже нічого для опису різні, хоча важні для історії усмирення гайдамаччини щоденні записки» генерал-майора Петра Кречетникова (*1727–†після 1800), командувача корпусом російських військ на Правобережжі, надруковані 1863 р. Осипом Бодянським⁶⁶. Щоправда, розуміючи, що «по старому стилю <…> датує Кречетников» [т. 54, с. 518] свої щоденникові записи (як було прийнято в Російській імперії), Франко не узгодив коректно з його записами від 17, 18 і 27 червня 1768 р. [т. 54, с. 516, 518] чиїсь хронологічні нотатки на маргінесі поеми «Krótkie opisanie wierszem polskim nieszczęśliwej klęski w całej Ukrainie…», що датували події 19-м, 20-м, 21-м червня і 6-м липня за новим стилем [т. 54, с. 464, 466, 473, 479, 518], через що сприйняв запис Кречетникова від 18 червня як буцімто зроблений «три дні перед різнею» [т. 54, с. 516], тоді як насправді це вже був восьмий день (18/29 червня) після різанини, вчиненої 10/21 червня.
Як виявив С. Іваницький, Франко, вказавши, начебто Корчинський помер перед 1779 р., бо «того року ректором уманських василіян <…> був уже о. Пазаревич» [т. 54, с. 508], насправді неуважно вчитався у цитовану книжку Евґеніуша Геленіуша (Heleniusz) «Wspomnienia narodowe» (Париж, 1861) і переплутав священника Пазаревича, згаданого в ній на с. 231, з ректором Назаревичем, яким перебував на цій посаді вже 1775 р., про що в книжці Геленіуша згадано раніше на с. 219⁶⁷. Атанасій Назаревич (*1737–†1794) упродовж 1771–1779 рр. був ректором, ігуменом, префектом і місіонером в Умані⁶⁸.
Висновки й практичне застосування
Намагаючись усунути начебто «значне баламутство», що «панує» у з’ясуванні авторства й датуванні «мемуарів про уманську різню» [т. 54, с. 483], Франко насправді заплутав ці джерелознавчі питання поспішними й безпідставними припущеннями, до того ж подаючи свої домисли про «псевдо-Ліпомана» [т. 54, с. 508, 510], «дійсного Ліпомана» [т. 54, с. 509, 510] і «false Тучапського», чи «псевдо-Тучапського» [т. 54, с. 508, 509, 511], як цілком певні, слушні. Своє твердження про «Псевдо-Ліпомана» Франко повторив невдовзі у рецензії 1906 р. на видану того-таки року книжечку Михайла Лозинського «Гайдамаччина. Із історії народніх рухів на Україні в XVIII-тім столітю»⁶⁹. Проведений аналіз ще раз показує, що до джерелознавчих досліджень, зокрема Франкових, треба «прикладати, – кажучи його-таки словами, – відповідну критичну міру» [т. 54, с. 485]. Така атрибуційна і текстологічна самовпевненість, яка виявлялася у Франка до психічної хвороби (у цьому ж ряді – й твердження без достатніх аргументів у габілітаційній лекції 1895 р., буцім поему «Наймичка» Шевченко написав після однойменної повісті), уже в стані недуги привела його до беззастережного приписування Міцкевичу (нота бене: на підставі містичної атрибуції) недоладної історичної драми невідомого автора «Wielka Utrata» й навіть видання її наприкінці 1913 р. чималим власним коштом.
Наведені у пропонованій розвідці джерелознавчі й текстологічні зауваги до Франкової публікації «Польська поема про уманську різню» конче потрібні для її адекватного сприймання і коментування, уникнення помилок при її цитуванні й для розуміння справжнього авторства розглядуваних творів М. Даровського, П. Младановича, Я. Ліппомана, Є. Корчинського і Тучапського.
__________________
¹ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. // Учёные записки / Ленингр. гос. пед. ин-т им. А. И. Герцена. Факультет ист. наук. Ленинград, 1938. Т. 11. С. 119–147.
² Kostruba Piotr Al. Do genezy «Zamku kaniowskiego». Nieznany wiersz M. Darowskiego o rzezi humańskiej // Pamiętnik Literacki. 1938. Zesz. 1/4. S. 194.
³ Goszczyński S. Pisma. Lwów, 1838. T. 1 : Zamek kaniowski. Poezje liryczne. S. XIV.
⁴ Ibidem. S. 115.
⁵ Kostruba Piotr Al. Do genezy «Zamku kaniowskiego». S. 194–199.
⁶ Ibidem. S. 199.
⁷ Rulikowski Edw. Daszów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1880. T. 1. S. 909; Kostruba Piotr Al. Do genezy «Zamku kaniowskiego». S. 199.
⁸ Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. К. : Наукова думка, 2001. Т. 1. С. 511.
⁹ Шпитковський Іван. «Гайдамаки» Шевченка, як памятка Колїївщини // Збірник Памяти Тараса Шевченка (1814–1914) / Виданнє Українського Наукового Товариств в Київі. К., 1915. С. 65–66.
¹⁰ Там само. С. 68.
¹¹ Czaykowski Michał. Wernyhora, wieszcz ukraiński : powieść historyczna z roku 1768 / przez Michała Czaykowskiego pisarza powieści kozackich : [t. 1, 2]. Paryż, 1838. T. 1. S. 313.
¹² Soloshchenko Tetiana. Humański tekst w literaturze polskiej (koniec XVIII wieku i pierwsza połowa XIX stulecia) : Rozprawa doktorska napisana pod opieką naukową dr hab. Jerzego Borowczyka, prof. UAM / Uniwersytet im. Adama Mickiewicza w Poznaniu. Wydział Filologii Polskiej i Klasycznej. Poznań, 2019. S. 73–76. URL: Дата звернення: 15.03.2021.
¹³ Ibidem. S. 75.
¹⁴ Рыльскій Фадей. Рассказъ современника о приключеніяхъ съ нимъ по время «Коліивщины» // Кіевская Старина. 1887. Т. 17. Январь. С. 51, 53, 57, 59–60, 63–64.
¹⁵ Кузнець Т. В., Кривошея І. І., Скус О. В. Християнська Церква в Умані кінця ХVІІІ – початку ХХ століття. Умань : ВПЦ «Візаві», 2012. С. 65.
Кушнір О. О. Гайдамацький рух у спогадах та мемуарах: особливості сприйняття й інтерпретації (кінець XVIII – початок XIX ст.) // Гілея. Науковий вісник. 2013. Вип. 67 (12). С. 7. URL: Дата звернення: 15.03.2021.
Bunt Żeleźniaka і Gonty 1768 roku, w Ukrainie wówczas Polskiej, wynikły i krwawe jego skutki / Przez Jana Lippomana <...> (byłego Chorą[żego] P[owia]tu Czeheryń[skiego] Obywat[ela] Guber[nii] Kijow[skiej] 1830 roku / Wydawca A. K. Groza // Rusałka na rok 1842 / Wydana przez Aleksandra Karola Grozę. Wilno, 1842. S. 195–262.
¹⁸ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 126–127.
¹⁹ [Mładanowicz Paweł]. Wyjątek z opisu Rzezi Humańskiej przez naocznego świadka (Z rękopismów z druku wychodzących) // Orędownik Naukowy. Pismo czasowe poświęcone literaturze, historyi, krytyce i nowinom literackim. Poznań, 1842. № 10. 7 Marca; № 12. 21 Marca; № 13. 28 Marca.
²⁰ Czaykowski Michał. Wernyhora, wieszcz ukraiński. S. 303, 305, 306, 312, 313, 317, 318.
²¹ Антоновичъ В. Уманскій сотникъ Иванъ Гонта (1768 г.) // Кіевская Старина. 1882. Т. 4. Ноябрь. С. 252–253.
²² Шульгинъ Я. Очеркъ Коліевщины по неизданнымъ и изданнымъ документамъ 1768 и ближайшихъ гг. // Кіевская Старина. 1890. Т. 28. Февраль. С. 192.
²³ Шульгин Яків. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років / [переклад з рос. Миколи Вороного]. Львів : Накладом НТШ, 1898. С. 7.
²⁴ Z dziejów hajdamaczyzny / Z przedmową Henryka Mościckiego. Warszawa, 1905. Część I. S. XII.
²⁵ Ibidem. S. 105–151.
²⁶ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 123–124.
²⁷ Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych. Wydane z rękopismu przez Edwarda Raczyńskiego. Poznań, 1842. S. 110.
²⁸ Soloshchenko Tetiana. Humański tekst w literaturze polskiej (koniec XVIII wieku i pierwsza połowa XIX stulecia). S. 77, 88–90.
²⁹ Ibidem. S. 77, 81–88.
³⁰ Див. поклики на рукопис Тучапського: Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych. S. 4, 6, 8, 19, 40, 52, 54, 60, 71, 82, 85, 86.
³¹ Ibidem. S. 4.
³² Bunt Żeleźniaka і Gonty 1768 roku, w Ukrainie wówczas Polskiej, wynikły i krwawe jego skutki / Przez Jana Lippomana <...> / Wydawca A. K. Groza. S. 196.
³³ Додам, що в російському перекладі цей опис опублікував Аполлон Скальковський у додатках до своєї монографії як анонімний текст з актової книги уманського монастиря оо. Василіян, скопійований 2 грудня 1787 р.: Краткое описаніе убійствъ (Rzezi), произведенныхъ въ городѣ Умани Украинскою чернью, 20/8 числа Іюня мѣсяца 1768 года // Наѣзды гайдамакъ на Западную Украину, въ XVIII столѣтіи. 1733–1768 / Сочиненіе А. Скальковскаго. Одесса, 1845. С. 208–230. При цьому в познанській публікації прізвище «ректора уманського монастиря», який засвідчив автентичність копії, зазначено так: «X. Józafat Morgulewicz» [т. 54, с. 502] (X., x. – скорочення перед прізвищем священника в польській мові, яке означає ksiądz). А у Скальковського дещо інакше: «Ксендз Иосиф Моргулец» (Краткое описаніе убійствъ (Rzezi), произведенныхъ въ городѣ Умани Украинскою чернью… С. 230). До уманського василіянського монастиря «ксьондз Йосип Моргулець» повернувся після Коліївщини (Кузнець Т. В., Кривошея І. І., Скус О. В. Християнська Церква в Умані кінця ХVІІІ – початку ХХ століття. С. 65). Помер він 23 грудня 1794 р. (Витяг з «Пом’яника» Чину Св. Василія Великого грудень. URL: Дата звернення: 15.03.2021).
³⁴ Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych. S. [VI].
³⁵ Антонович В. Лекції з джерелознавства / Ред. Микола Ковальський. Острог ; Нью-Йорк : УВАН у США, Нац. ун-т «Острозька академія», 2003. С. 102–103.
³⁶ Там само. С. 288–289. Микола Ковальський у коментарях помилково зазначив, наче Генрик Мосціцький у новому виданні твору Ліппомана «здійснив звірку відомостей Тучапського і Я Ліпомана на конкретних фактах» (Z dziejów hajdamaczyzny / Z przedmową Henryka Mościckiego. S. 36, 37, 38, 39, 44, 56, 61, 73, 75, 93; Антонович В. Лекції з джерелознавства. С. 226) і «примітками до тексту» «наочно продемонстрував використання Ліпоманом свідчень В. Кребс і Тучапського, твір якого спочатку не був ідентифікований, вважався анонімним. Саме заслуга Г. Мосціцького у визначенні цього твору Тучапського» (Там само. С. 224). Насправді всі посторінкові примітки в публікації Мосціцьким записок Ліппомана, де містяться поклики на Вероніку Кребсову та Тучапського, належать Ліппоману. В цьому можна переконатися, звіривши їх з публікаціями тексту Ліппомана Ґро́зою і Рачинським. Мосціцький, за його словами в передмові («Przedmowa»), опублікував твір Ліппомана зі списку, виявленого в архіві ординації Красінських, звірив з публікацією Рачинського і виявив лише дрібні відмінності (Z dziejów hajdamaczyzny / Z przedmową Henryka Mościckiego. S. XI).
³⁷ Антоновичъ В. Уманскій сотникъ Иванъ Гонта (1768 г.). С. 252.
³⁸ Шульгинъ Я. Очеркъ Коліевщины по неизданнымъ и изданнымъ документамъ 1768 и ближайшихъ гг. С. 192.
³⁹ Шульгин Яків. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років. С. 7.
⁴⁰ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 129.
Wierne opisanie rzezi z aktów klasztoru Umańskiego co do słowa wyjęte // Документы объясняющіе исторію Западно-русскаго края и его отношенія къ Россіи и къ Польшѣ / [Собралъ документы и составилъ изслѣдованіе членъ Археографической Коммиссіи М. Кояловичъ]. С. Петербургъ, 1865. С. 460–513.
⁴² Там само. С. 468.
⁴³ Там само. С. 498, 510.
⁴⁴ Там само. С. 502.
⁴⁵ Там само. С. 468, 508.
⁴⁶ Там само. С. 460.
⁴⁷ Там само. С. 512.
⁴⁸ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 129–131.
⁴⁹ Стецик Юрій. Ченці-педагоги уманських василіанських шкіл (1769–1774 рр.): біографічний огляд // Емінак. 2016. № 2 (1). С. 24–25.
⁵⁰ Plis Jerzy. Drukarnia «Fortecy Najświętszej Maryi Panny» w Berdyczowie (1768–1844) // Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Sectio F, Historia. 1990. Vol. 45. S. 387.
⁵¹ Wanat OCD, Benignus Józef. Drukarnia Karmelu Fortecy Najświętszej Maryi Panny w Berdyczowie : Działalność wydawnicza i poligraficzna Karmelitów Bosych w Berdyczowie na Ukrainie. Kraków : Wydawnictwo Karmelitów Bosych, 2002. № 329(a).
⁵² Ціборовська-Римарович І. О. Друкарня Бердичівського монастиря босих кармелітів: історія та видавнича діяльність. 1758–1844. К. : Академперіодика, 2019. С. 389.
Кушнір О. О. Гайдамацький рух у спогадах та мемуарах: особливості сприйняття й інтерпретації (кінець XVIII – початок XIX ст.) // Гілея. Науковий вісник. 2013. Вип. 67 (12). С. 7. URL: Дата звернення: 15.03.2021.
⁵⁴ Papiery Edwarda Rulikowskiego. T. XXIII. Zbiór notat historycznych z XVII–XIX w. // Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Фонд 5 (Національний заклад ім. Оссолінських у Львові). Оп. 1. Од. зб. 7374/ІІІ. S. 74–85; арк. 44 зв.–57, 59 зв.–66.
⁵⁵ Ibidem. S. 85–86; арк. 57–57 зв., 66–66 зв.
⁵⁶ Ibidem. S. 92–95; арк. 63 зв.–67; 69 зв.–71.
⁵⁷ Ibidem. S. 95–96; арк. 67–67 зв.; 71–71 зв.
⁵⁸ Ibidem. S. 87; за іншою нумерацією арк. 59; ще за іншою – арк. 67.
⁵⁹ Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. S. 4.
⁶⁰ Encyklopedia staropolska/Jegomość i Jejmość // URL: Дата звернення: 15.03.2021.
⁶¹ Стецик Юрій. Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739–1783 рр.): просопографічне дослідження. Дрогобич : Ред.-вид. відділ Дрогоб. держ. пед. ун-ту ім. І. Франка, 2018. С. 392.
⁶² Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 132.
⁶³ Там само. С. 134.
⁶⁴ Кушнір О. О. Гайдамацький рух у спогадах та мемуарах: особливості сприйняття й інтерпретації (кінець XVIII – початок XIX ст.). С. 7.
⁶⁵ Soloshchenko Tetiana. Humański tekst w literaturze polskiej (koniec XVIII wieku i pierwsza połowa XIX stulecia). S. 66.
⁶⁶ Журналъ генералъ-маіора и кавалера Петра Никитича Кречетникова, главнаго командира корпуса Ея Императорскаго Величества, Императрицы Всероссійской, о движеніи и военныхъ дѣйствиях въ Польшѣ въ 1767 и 1768 годахъ / Издалъ О. Бодянскій // Чтенія въ Императорскомъ Обществѣ исторіи и древностей россійскихъ при Московскомъ университетѣ. 1863. Кн. 3. С. I–XI, 1–205.
⁶⁷ Иваницкий С. Ф. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. С. 131.
⁶⁸ Стецик Юрій. Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739–1783 рр.). С. 260.
⁶⁹ Франко І. [Рец. на кн.:] Михайло Лозинський, Гайдамаччина. Із історії народніх рухів на Україні в XVIII-тім столїтю. Львів, 1906, 46 сторін / Ів. Фр. // Записки НТШ. 1906. Т. 71. Кн. 3. С. 210.
27.04.2021