Львів породив та виплекав не тільки людей науки й культури, митців, письменників, артистів і журналістів. Оригінальною окрасою міста були також різноманітні диваки, без яких львівська вулиця не виглядала б такою веселою. Зустріти їх можна було в найлюдніших частинах міста – біля каварень, готелів та ресторанів, на Академічній, Гетьманських Валах, біля залізничного двірця.
Сьвірки з давніх часів були своєрідною привабою Львова, без них львівські вулиці сиротіли. Минали сторіччя, на зміну одним сьвіркам приходили інші, але завше їх було достатньо для того, аби Львів мав свою родзинку.
Серед сьвірків траплялися не конче пришиблені, бо були серед них і дотепні жартуни і вуличні філософи, з якими часто цікаво було перекинутися кількома словами. А бували й співаки, як безсмертний Бувай, що сотворив пісню «Трамвай за трамваєм».
Як неможливо уявити собі старого Львова без батярів, так само годі уявити його без сьвірків. Сьвірк – суто львівський неологізм, а походження його пов’язують з поведінкою одного симулянта, який прагнув викрутитись від служби в австрійському війську. Товариш йому сказав:
– Я тобі пораджу. Коли тебе покличуть на комісію, на кожне запитання відповідай лише, як цвіркун: «сьвірк! сьвірк! сьвірк!». Лиш пам’ятай – коли тебе комісують, з тебе добре вгощення в ресторації.
Чоловіка комісували, але він не квапився виставляти «поляну». Врешті товариш його перестрів і каже:
– Який же ж ти безличний! Я тобі так допоміг, а ти мене уникаєш?
– Сьвірк! сьвірк!
– Та не роби з тата вар'ята, я ж знаю, що ти при тямі! Коли йдемо до ресторації?
– Сьвірк! сьвірк!
Так вони й розійшлися в різні боки.
Сьвірками називали не всіх божевільних. На відміну від вар’ята, дурнуватого, бзіка, здивачілого, копнєнтого, термін «сьвірк» стосувався лише того особливого типу схибнутої людини, котра зі свого тихого божевілля зуміла витворити життєву позицію і своєрідну філософію.
Хто б не писав у своїх мемуарах про давній Львів, то мусів когось із них згадати. Письменник Єжи Міхотек писав, що львівські сьвірки не були агресивними, їх вирізняла особлива погідність. Недарма часто сьвірків називали делікатно ориґіналами.
Юзеф Віттлін у книзі «Мій Львів відобразив свої дитячі враження про сьвірків: «Львівська земля була винятково придатна для пророщення особливих саджанців, що ходили на двох ногах. Типи і типки, дивадла і бзіки забарвили нам дитинство мальовничим цирком, цирком задурно, який і бавив, і страшив. То були невідлучні реквізити львівської вулиці, і завше хтось із них тримав берло популярності. Міг давно вже покинути цей світ, але продовжував жити у споминах».
Сьвірків можна поділити на коронних, вар'ятів високого стилю, на нешкідливих, на злегка дурнуватих, яким тільки чогось бракує, про яких кажуть «не всі вдома», на відлюдьків-інтровертиків, на добродушних і іпохондриків, музикальних, творчо здібних і звичайних вуличних диваків.
Єднає їх усіх задоволення від валандання вулицями Львова, пошук широких просторів для виживання, свідоме відособлення від натовпу, незважаючи на те, що часом навмисне шукають популярності в громаді. Багатьом з них подобається, що вони викликають сміх, стають темою вуличного гумору, вигулькують в анекдотах і баладах з передмістя, а навіть бувають героями літературних творів, а нерідко і творцями. На жаль, слава їхня короткочасна, минає з одним сезоном популярності, а вони самі, як і багато геніїв, з якими вони мають чимало спільного, виходять з обігу і піддаються забуттю. Стають часто ординарним реквізитом вулиці, на який вже ніхто не звертає уваги.
Сліпа Міньця
Десятки років, взимку і влітку, зранку й до ночі сиділа вона щодня на своєму складному кріселку під пам’ятником Собєському, незрячі очі піднімала до неба і грала на гармонії. Грала людям і собі, весь свій смуток і самотність топлячи в тужливих мелодіях. Інколи в погідні дні вмовкала гармонія, бо тоді руки її займалися практичнішою діяльністю. Міньця в’язала на дротах панчохи і шкарпетки, а часом і церувала. Робила це з такою вправністю, що аж подив брав.
Сліпа Міньця продавала завше одну і ту ж популярну львівську газету «Wiek Nowy». Здавалося, що вона й з'явилася на вулицях водночас із виходом першого числа. Час від часу брала на коліна роздовбану гармонію і, жахливо фальшуючи, грала різні львівські пісеньки, а часом і захрипло співала «Сьлічні ґуздзікі, пєнькне туліпани…» або «У меґо мілеґо червоне фіранкі, Нєма ґо, нєма ґо, пошедл до коханкі. Цо мі жаль, цо мі жаль, жем за нєґо нє шла, Он мнє ґрал і спєвал, я му цимбал нєсла».
Однією з найпопулярніших її пісень була пісня з Варшави про стару бідну єврейку, що продає на вулиці теплі прецлі. Варшава до війни була під Росією, тому в пісні не прецлі, а «бублічкі».
Згадали, про яку пісню мова? Так, це «Купіцє бублічкі, ґоронце бублічкі», але не бублики, а саме прецлі малися на увазі. Тобто це була єврейська польськомовна пісня, яку поцупили в 1920-х роках совітські автори.
Взимку на Валах встановили металеві діжки, де горів вогонь, біля якого грілися бездомні. Грілася там і Міньця.
Очевидець описував: «Ніхто з цих бідняків, які цілими днями й гроша не бачили, не міг би їй помогти. Бо ж належить вона до тієї самої сім'ї, сім'ї бідняків. Але ось біля вогнища став хтось інший. Опасистий чоловік, що очікує на трамвай, у супроводі підозрілого вигляду дівчини. Кинув десятигрошівку і попросив повторити пісню. І сліпа Міньця, розігрівши при вогнищі закостенілі пальці, узяла гармонію і заграла «Бублічкі». Раз, другий і третій».
Сліпа Міньця була наче вартова Гетьманських Валів, без неї ця найрухливіша частина Валів втратила б свій характер, а вона сама мовби вросла в пейзаж міста так само, як і пам'ятник, під яким сиділа. Та найцікавішою особливістю Міньці був її дивний і незбагненний дар вгадувати точну годину. Як це їй вдавалося, ніхто не міг пояснити. Якщо вона, скажімо, могла орієнтуватися завдяки зміні світла і темряви, то яким чином вгадувала час у дні похмурі й дощові? «В її голові, де все таке покручене, ходить найкращий годинник на ціле місто», – писав Ян Парандовський у книзі «Сонячний дзиґар», назва якої завдячувалася власне Міньці, яка попервах викликала у нього страх з розповідей бабці і уявлялася страшною Бабою Ягою.
Парандовський був першим, хто описав Міньцю ще не старою: «Так прийшов день, коли Баба Яга, чаклунка на коцюбі і відьма з хати на курячій ніжці, прийняли постать немолодої, худої, високої дівчини в старому солом'яному капелюсі з надламаними крисами. Дивилася зизом крізь напівзаплющені повіки, а поруч стояла сучкувата паличка – чи то щоб могла підпиратися, чи для того, щоб відганяти нав'язливих хлопчаків. Чи справді була сліпа?
– Вона краще бачить, ніж ти, – стверджувала Настка. – Дивися, як вона за тінню обертається.
Справді, коли наближалась до неї котрась з довгих післяобідніх тіней від людини, яка надходила, вона обертала до неї голову. Може, чула? А може, в якийсь інший спосіб розпізнавала присутність людей дружелюбних і ворожих. Мала той дивний дар непогрішного відгадування годин з хвилинами і відповідала наздогад, коли її хтось ввічливо запитав».
Не забув її і Богдан Нижанківський, повернувшись у своїх мріях до рідного міста: «Розглядаюся за Міньцею, йду і вертаюся назад. Кричу в рожевий пил:
– Тримай фасон, Міньцю!»
Ця сьвіркувата була здружена з усім містом, її знав кожен перехожий. Урядові працівники, банкові службовці вважали, що коли пройдуть повз Міньцю не привітавшись, то чекатиме їх неприємність. Закохані, які постійно призначали собі здибанки під пам’ятником Собєському, конче мусіли знати, котра година, бо ж у ті часи, як і зараз, дівчата не відзначалися пунктуальністю. Так само ввічливо віталися з Міньцею школярі, а вона їм бажала щастя і добрих оцінок. І коли закладалися про точність часу, який назве Міньця, то завше програвав той, хто твердив, що вона помилиться. Але вона не помилялася ніколи. Частенько їй докучали місцеві батяри.
– Міньця! Міньця! Та скажи, котра теперка гудина?
– Та твоя вустатна, ти, батяр, міґлянц, бенькарт магістрацький! – гукала вона, відганяючи від себе лобуряків сучкуватою палицею.
А деколи вживала і значно перченіших слів. Але всім, хто запитував годину ввічливо, Міньця так само ввічливо відповідала, глибоко усвідомлюючи свій незвичний дар.
Міньця описана в багатьох спогадах, які між собою розходяться, бо місце її локації визначають різне: тут і пам’ятник Собєському, що підтверджує їдина здобута світлина, то «Віденська каварня», то крамниця Старка, а то цукерня Сочка на Марійській площі.
Міньця завжди була сліпа, але також завжди соромилася своєї сліпоти і час від часу вдавала, що читає газету, приклавши її близько до носа. Правда, не зауважувала, бідачка, що газета перевернута і що роззяви, стоячи біля неї, лускають від сміху з такого єврейського читання.
Незважаючи на сліпоту, Міньця була дуже чутлива на пори року. Хоч не бачила сонця і першої весняної зелені, але завше була першою львівською жінкою, яка вдягала весняне вбрання. Це відбувалося наприкінці березня або на Благовіщення. Тоді вона з'являлася в голубій легкій спідниці, рожевому светрі, білих мештах і фіолетовому капелюсі, і гордо прогулювалася вулицею Леґіонів, ніби перша ластівка весни.
Так само вона міняла свій гардероб влітку і восени, при чому найважливішою його частиною був завжди великий імпозантний капелюх з перами або штучними квітами.
Коли Міньця постаріла, то вже не дбала так про свою зовнішність: влітку і взимку мала на собі старого солом'яного бриля з пошарпаними крисами, дротяні окуляри з чорними шкельцями і заяложений плащ, що вилискував на рукавах і кишенях. Коли вона часом скидала бриля, то з’являвся якийсь чудернацький кок на її голові.
Взимку справа була гірша. Бідна Міньця не мала часто в що перевдягнутися, хухала в морози на руки та притупувала ногами. Але тоді на поміч приходив «Wiek Nowy» в ролі святого Миколая і оголошував збір коштів для сліпої розповсюджувачки преси.
Міньця ніколи не жебрала, ані навіть не рекламувала гучно свою газету, як інші розповсюджувачі. Мала свій гонор. Навіщо кричати, коли люди її і так знають. Але від добровільних пожертв, встромлених тихо в руку, не відмовлялася.
З часом у мемуаристів плуталися образи. В одного читаю: «Перед «Віденською каварнею» грала на гармонії сліпа Рузя, співаючи хроніки». А другий не забарився поправити: «Під «Віденською каварнею» на Гетьманських Валах грала на гармонії популярна сліпа Міньця і жодних хронік не співала».
Ким була Міньця насправді? Як вона втратила зір? Якою була її доля? Про це жоден мемуарист не пише. Але мені вдалося знайти невеличку замітку 1920-х років, де Міньця сама розповіла про себе. Але чи правду?
Отже, насправді її звали Емілія Ґаховська, а не Міхаліньця, як дехто стверджував. «Прозвали мені Міньця, сама не знаю чому. Народилася я в Одесі, мій батько, поляк, був полковником у російському війську. Коли мені було лише два тижні, ми переїхали до Галичини, до нашої садиби. Там я виховувалася. Розповіли мені потім, що мого батька вбили, а мати померла, коли я мала кілька днів.
У сім років я спала вночі з даху. Бо я сновида. Коли спала з даху, то пошкодила собі око. І тут почалося моє нещастя. Лікували мене, але нічого не помогло. Майже незрячу віддали мене до закладу сліпих у Львові. Там я була спочатку ученицею, а потім стала помічницею вчительки. Але під час війни заклад втратив кошти на утримання сліпих.
Так я опинилася без хліба. Але тоді ще щось трохи бачила і не було аж так погано. Лише під час польсько-української війни сталося найгірше.
У місті не було що їсти, і я подалася до свого знайомого в Кам'янку Струмилову за харчами. В дорозі затримали мене українці і ув'язнили на чотири місяці через те, що я ніби шпигуном була. То мене добило. Очі все менше бачили, тепер я вже цілком сліпа. Але якось собі раджу. Винаймаю куток, плачу 24 золотих місячно. Вдома все роблю сама, ходжу на обіди, якщо маю за що. Хотіла б я жити з роботи, а не з милостині. Але хто тепер дає в'язати чи церувати панчохи? Все робить машина».
Тут, вочевидь, не обійшлося без фантазії. Бо лише бідну сироту могли віддати до закладу сліпих, а дівчина не була бідна й мусила мати родину. Щодо українського полону, то це не смішно. Могли затримати на кілька днів, але не на чотири місяці, не маючи жодних для цього підстав та ще й напівсліпу.
«Настала північ. Осіння негода. Вулиці спорожніли і тільки «комети» (повії, – Ю. В.) вештаються, – писав «Wiek Nowy». – Хтось повільно шкутильгає мокрим бруком, важко зітхаючи. То сліпа Міньця після цілоденної роботи повертається навпомацки додому, до маленької хатинки на бічній вуличці, де винаймає кутик. Прочекала останніх спізнених перехожих, останніх ресторанних гостей і йде спати.
Ніхто її не зачепить, жоден грабіжник не відбере її зароблених грошів. Адже ж її тут всі знають».
