Новообраний президент Ірану – консерватор і ставленик силовиків. Чи стане він чинити перешкоди укладенню нової ядерної оборудки зі Заходом?
18 червня іранці обирали нового – восьмого – президента. Перегони абсолютно прогнозовано виграв консервативний кандидат, голова Верховного суду Ебрахім Раїсі. Адже вибори ці пройшли фактично безальтернативно, хоч в бюлетень для голосування і було внесено кілька кандидатур. Утім, цьому внесенню передував наджорсткий відбір кандидатів, який здійснювали члени Ради вартових конституції. Саму ж Раду контролює верховний лідер Ірану (рахбар) аятола Алі Хаменеї. Саме останній і є реальним лідером держави, а президент – лише друга за значимістю посадова особа в Ірані.
Попри все сказане (а можливо, саме внаслідок цього), обраний президент заручився вкрай низькою підтримкою електорату. За 60-літнього Ебрахіма Раїсі віддали свої голоси 17,9 мільйона (або приблизно 62%) іранців, які прийшли на виборчі дільниці. А електоральна фреквенція становила лише 48,8% – це найнижчий показник із часу створення Ісламської Республіки Іран. А в столичній провінції Тегеран узагалі проголосувало близько 26%, тобто лише кожен четвертий виборець.
Наприклад, на виборах 2013 року фреквенція становила 72,7% – тоді, нагадаємо, перемогу здобув поки ще чинний президент Ірану, помірний ліберал Хасан Роухані, за котрого проголосувало 23,6 млн іранців. 2017 року фреквенція сягнула 73,3 відсотка – тоді вдруге переміг Роухані, його підтримало 23,6 млн співвітчизників.
Цікаво, що чотири роки тому конкурентом Роухані був саме нинішній переможець Раїсі. За нього тоді проголосувало 15,8 млн виборців (38,2%). Як бачимо, з того часу йому не вдалося поважно наростити електоральну базу.
Але в будь-якому разі, тоді ще існувала інтрига, була конкуренція, якесь мінімальне змагання концепцій та ідеологій. Цього ж разу нічого схожого не було. У міру наближення до дати виборів усе стало очевидним: духовне керівництво Ірану на чолі з аятолою Алі Хаменеї вирішило більше не допускати до участі у великій політиці різних реформістів і поміркованих, навіть з урахуванням урізаності владних повноважень президента. Тепер у грі лише консерватори.
Щобільше, навіть між ними не може бути жодної конкуренції. Все має бути визначено наперед – без будь-яких несподіванок. А виборча боротьба – суцільний спектакль. Можливо, саме це й відбило у багатьох іранців бажання приходити на виборчі дільниці, адже їм апріорі не залишили жодного вибору. Не допоміг навіть палкий телевізійний виступ Хаменеї напередодні дня голосування зі закликом взяти активну участь у виборах, аби не допустити «посилення тиску ворогів».
Але ок, проїхали. Що буде далі, чого очікувати від Ірану з новим президентом – консерватором і ставлеником силовиків? Що ми знаємо про нього?
Ебрахім Раїсі належить до покоління молоді, покликаної на службу державі після Ісламської революції 1979 року. Він походить із родини «сеїдів» – так у шиїтській традиції називають тих, хто веде свій родовід безпосередньо від пророка Мухаммеда.
У 25 років Раїсі став заступником прокурора Тегерана, за рік – прокурором. Як стверджують міжнародні правозахисні організації, саме тоді він входив у так званий «комітет смерті», який санкціонував позасудові масові страти політв'язнів 1988 року.
У 2004–2014 роках Раїсі обіймав посаду першого заступника верховного судді, а два наступні роки був генеральним прокурором Ірану. 2019 року аятола Хаменеї призначив Ебрахіма Раїса на посаду верховного судді.
Нині він президент, і багато хто пророкує, що саме він стане наступником Хаменеї на посаді рахбара. Якщо, звісно, доведе свою відданість і ефективність. Ну, з відданістю нібито все добре, а от з ефективністю можуть виникнути проблеми через його не особливу популярність у народі.
Слабкість і підважену легітимність нового президента очевидно спробують використати гравці глобальної сцени. Саме зараз Іран у Відні веде важливі перемовини щодо свого ядерного досьє, міжнародних санкцій та інших питань. Чи не слід очікувати від Тегерана якогось демаршу в зв’язку зі зміною керівництва? Радше ні, аніж так. Попри бравурну антизахідну риторику, в Ірані чудово усвідомлюють: якщо відновити угоди не вдасться і, як наслідок, скасування санкцій не відбудеться, то це матиме катастрофічні наслідки і для господарки країни, і для її соціальної сфери – а отже для злагоди в суспільстві, яке вже й так продемонструвало свій норов під час виборів. І тоді вже не вдасться стримати народної протестної хвилі.
Тож Ірану життєво важливо домогтися зняття американських санкцій, аби відновити експорт нафти. Це, своєю чергою, дозволить підлатати діри в бюджеті й розв’язати поважні соціальні проблеми.
Хоча й Заходу не менш потрібно, щоб Іран припинив займатися своєю атомною програмою, яка може призвести до порушення ядерного балансу в світі й поставити Близький Схід на межу війни. Тому досягнення угоди в цьому питанні потрібне всім сторонам. Можливо, за винятком Росії, яка б хотіла і надалі підтримувати напругу між Тегераном, Брюсселем і Вашінґтоном. Тому від Москви на перемовинах ще можна очікувати неприємних сюрпризів.
