Андрусяк І. Фонетика тиші. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. – 324 с.
Поезія Івана Андрусяка – елегантна й тонка, зріла і жорстока, вона проходить виразний шлях еволюційного зростання й наповнення, але не втрачає основних прикметних рис: чарівної образності, мелодійності, замилування у навколишній світ, особливого естетизму і філософічності.
Це та поезія, котра є виразно літературною, тяжіє до класичних методів і прийомів вираження, до примату форми над змістом (хоча не в абсолютному вимірі), до ретельної роботи зі словом. Це поезія, певною мірою, прогнозована у виборі основних ліричних тем, відомих із часів Петрарки або й якого-небудь Овідія, вона базується на традиції і дозволяє цій традиції рости і розвиватись. Це та поезія, котра не цурається романтизму, хоча, здебільшого, її визначають як неомодерністську, а сама вона існує, радше, як не обмежений стилістичними рамками факт, простір абсолютної творчої свободи і невимушеної комунікації із читацькою авдиторією.
«Фонетика тиші» – непростий, ґрунтовний томик вибраного, при чому, справді якісного вибраного. Підступатися до читання й осмислення доробку такого штибу завжди і лячно, й цікаво, і навіть трохи небезпечно. Адже, занурюючись у глибинні пласти творчості такого потужного поета, як Іван Андрусяк, мимоволі ризикуєш загубитися, втратити нитку здорового глузду або ж певної критичності, необхідної, аби обсервувати поетичну збірку бодай наближено до об’єктивності.
Архітектоніка збірки – складна структура, що якоюсь мірою є репрезентативною для усієї поетичної праці Івана Андрусяка. Номінально книжка складається із трьох поетичних розділів, котрі розбудовані за хронологічним принципом і значно відрізняються за інтонаційним наповненням, поетичною методою мовлення, дозволяють відстежити трансформацію авторської семантики й онтології. Відтак, це розділи «Отруєння голосом» (вірші, створені впродовж 1989–2000 років), «Неможливості мови» (фрагменти збірок, виданих у період 2001–2008 рр. ), а також «Фонетика тиші» (тексти, що з’явилися з 2009 по 2018 роки). Окрім того, «поза частинами», як зазначає сам автор, у книжці уміщено повість-метафору «Реставрація снігу», котра залишиться поза оптикою цієї рецензії, проте так само є дуже цікавою з художнього погляду, містить елементи поетичного магічного абсурду й декадансу.
Прочани зелених печер
Відразу зазначимо, що перша частина – «Отруєння голосом» – категорично відрізняється від решти книжки. Навіть назва розділу вказує на певну токсичність цих тестів, – і справді, вони пронизані настроями навіть не меланхолійними, а всуціль депресивними, тут домінують втома і зневіра, гніздиться параноя і живе вічний туск. Невтішність цих текстів компенсується лише їх технічною перфектністю, дбайливим добором технічних прийомів, витонченістю рим, дуже красивою, акцентованою образністю. Внутрішні смисли й поетичні координати Андрусяка настільки витончені й всеохопні, що після нього, здавалося б, віднайти не зужиту метафору чи нову оригінальну риму майже неможливо.
Проте ці вірші з «Отруєння» – це все-таки вірші іншого, набагато молодшого поета, котрий хибує якимись абсолютно незрозумілими й непотрібними, на сучасний погляд, речами. Замилування позірною «булгаковщиною», артикульоване в тексті «Нова деґенерація» (дещо претензійна назва, однойменна з літературним угрупованням, до якого належав свого часу автор ), якось бентежить – не цього очікуєш від збірки вибраних творів Івана Андрусяка, можливо, одного з небагатьох справжніх націоналістів української літератури. Актуальний момент спонукає шукати інших, більш автентичних та первинніших, цінніших сенсів, сприяючи категоричному відторгненню цієї, зануреної в російські та радянські контексти, естетики. Хоча в цьому ж тексті простежуємо певну екзистенційну втому, меланхолію, пошук питомих первнів і рушіїв художнього процесу. Врешті, виразні неомодерністські інтенції творять дійсно цікавий, технічно зроблений літературний продукт. Але уся ця містерія завершується украй передбачувано:
«покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту»
(«Нової деґенерація»).
Декларативність, програмність цього тексту безапеляційно зависає над читачем, наче дамоклів меч, і вже годі кудись подітись від усіх цих печальних маргарит з бегемотами. Такі вірші, якщо відверто, пишуться дуже юними авторами, ледь охололими від шкільного курсу зарубіжної літератури (так, саме зарубіжної, а ніяк не оце все у дискурсі «корінного киянина Булгакова»).
Проте від зарубіжних літераторів – до вітчизняних. Оповідаючи про вкраїнських поетів, Андрусяк сумовито називає їх «панове в чорному» – це дивні десакралізовані персонажі, що живуть по «загумінках тернових островів» і моляться на мертвих ідолів, на жовті бородавчаті бюсти вигаданих внутрішніх лідерів, на порожні титли вичахлих сторінок. Навіть співці приречені на метафоричне розп’яття сенсів – їхніми бандурами сльозяться втрачені ілюзії, вони здатні продукувати лиш попіл і тлін.
Але іноді все значно загострюється, темрява навколо набухає словесним вантажем і творяться справдешні апокаліптичні візії:
«застигли крики оддалік
обнявшись посмерти. за ними
плебеї пальцями по шклі
виводять рими рими рими...»
(«Вкраїнські поети»).
Таке загострене відчуття всеохопної разючої кризи не може бути викликане тільки і винятково зовнішніми чинниками – тут відчувається волання глибинної внутрішньої прірви, дійсне «отруєння голосом», себто, інтоксикація вербальним простором, що веде до відходу у мовчання, у тишу, фонетику якої якраз і береться досліджувати автор, як щось абсолютно відмінне від навколишнього токсичного, смертоносного, ворожого середовища.
Протиставлення голосу й тиші є архетипною дихотомією вітчизняної літератури, тим абсолютним парадоксом, на зламі якого творяться усі її найкращі взірці.
Тиша поступово відкривається для Івана, він інтуїтивно відчуває її зображальні можливості, її потенції, проте поки що не готовий прийняти тишу як екзистенційний і семантичний феномен – він прийде до цього пізніше, але прийде неодмінно. Попри те, що в першій частині вибраного присутні виразні декадентські прояви, буттєва втома й світоглядна зневіра (дуже ймовірно, що набуті у штучний спосіб чи свідомо культивовані в собі заради якісного поетичного рядка), інтонації поета подекуди сповнені гострим протестом, соціальним та ідеологічним (либонь, навіть духовним), котрий виразно маніфестований у наступних рядках, що підкреслюють ідентифікацію автора як окремішну, усвідомлено відчужену й соціопатичну:
«Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.
А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати».
(«Геометричне»).
Асоціативність, своєрідна езоповість мовлення поета робить текст багатопластовим, цікавим та контроверсійним, спонукаючи до глибшого усвідомлення особливої місії літератури в структурі творення суспільного світогляду.
Попри певне позерство, спроби універсалізації поетичного досвіду й відмови від питомо автентичних тригерів, якась незрима локальна втрата, тяжіння до географічно окресленого простору «домівки», спроби простежити історію походження, генеалогію, внутрішні топоси «нової дегенерації», приводять Андрусяка до підніжжя Говерли-гори та й решти карпатських гір, дозволяючи констатувати:
«Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде».
(«Гуцули»).
Ці усвідомлені поколіннєві займенники резонують, зокрема, з Іздриковим «ми» («ми – крапельки ртуті на рівному полі на сірій безмірній пустій площині») як творчою та психологічною категорією, як способом ідентифікувати й прийняти навколишній простір і себе (умовних «їх» або ж «нас») у цьому просторі. Охоче оперуючи категорією приналежності, Іван іде трохи далі в своїх антропологічних (і фонетичних) дослідженнях. Персональна гуцульська онтологія Андрусяка виглядає доволі химерно, вона невпорядкована, нелогічна, але чіпка й пронизлива. Поет шукає певних узагальнень, метафоричних об’єднувальних маркерів, у спробі виокремити «деґенерацію» як метафізичний феномен і пояснити власну приналежність до неї:
«…Нас чекали Сорбонни, а нам – аби плоть.
Не химера, не мрія...
Ми лишилися там, де ридає Господь.
І мовчить Гуцулія
(«Гуцули»).
Приватна онтологія Андрусяка сповнена подиву, магії, споглядання: “не знаю де ми але десь ми є можливо навіть зовсім недалеко”. Автор, вочевидь, практикує синтетичний підхід до мистецтва, формує власну естетику світосприйняття, керуючись канонами адаптованого до пострадянського, тенденційного та іноді занадто абсурдизованого еллінізму:
«…сплелися до танцю венера і врубель
під білих колон гомеричний молебень»
(«кирпата безодня розплющує губи»).
Венера і Врубель – ще та парочка, хоча, ймовірно, для вихідця із західного, гірського регіону, більш органічним виглядав би тандем богині із паном Мазохом – але тут, на жаль, відчуваємо виразні інтенції до замилування літературою та культурою північного сусіда, підсвідоме бажання долучитись до здобутків імперського спадку, його екзистенційної «величі», – нічого нового, все це досить часто притаманне українцям, сформованим у дискурсі постколонії (так-так, пам’ятаємо, що розкішні розписи Володимирського собору створені під керівництвом Врубеля, у творчості якого мистецтвознавці та історики простежують цілий «київський період»). Але ж Врубель і його демон – Врубель і Венера – Врубель та Іван Андрусяк. Химерний асоціативний ланцюжок, без котрого цілком можна було б і обійтись.
Проте, зрештою, поету вдається позбутись цих непотрібних сентиментів, витравити їх із власної творчості. І це, безумовно, іде йому на користь, бо з кожним наступним віршем, від частини до частини, тексти Андрусяка набувають потуги, органічності, особливої художньої сили й наповнення.
Зазначимо, що «Фонетика тиші» – дуже неоднорідна у сенсі якогось внутрішнього смислового континууму, збірка. Книжка розпочинається настільки відчайдушно, щільно, герметично, що буває непросто поринати у її химерну тканину, мимоволі прагнеш відсторонитися від цих болючих, жаских текстів:
«проколює сонце дротинами променів гострими
понуре терпіння обмацує зором далінь
а ви мовчите ув останньому відчаї господи
в самотньому небі вас нікому зняти з петлі...»
(«сплітаються пальці сплітаються очі і голови»).
Тоненька епідемія життя
Андрусяк – прекрасний мелодист, його поезії рівні й ритмічні, вони досконалі в своїй естетиці відчаю, у своїй гротескній божевільній гармонії – якщо говорити про «Отруєння голосом». Химерні інтертексти, нагромадження символів, на позір цілком випадково нашарпаних із пластів універсального історично-культурного досвіду, красиві, але у чомусь надто акцентовані, алітерації, «абдулла» поряд із «амовоном», – «отруєний голосом» поет добре передає всю драму й напругу моменту повної втрати сенсуальної приналежності, загублення і розгублення. Особистість піддається тотальній ревізії і деструкції, аби що? Відродитись у щось нове і прекрасне чи остаточно анігілюватись? Повстати із пороху чи стати порохом під владою суворого північного вітру?
Андрусяк охоче досліджує циклічність історії, її метафоричність та умовність, вводить в канву поетичної оповіді цілу галерею персонажів, мета залучення яких – досягти переосмислення буттєвих законів на рубежі із повним запереченням будь-яких раціональних принципів організації навколишньої дійсності:
«засміялася домра лягла на валу королева
ятагани дощу попід руки її підвели
і ми кóрчами м’язів з землі виривали дерева
та себе від дерев відірвати уже не могли»
(«ми до дерева глузду себе присилили аббасе»).
В «Отруєнні голосом» Андрусяк відкривається як несподівано тонкий, химерний лірик, аж надто юний і цнотливий для цього цинічного світу, аж надто сповнений літературних алюзій, надто прихильний булгаковським містеріям та залюблений у гоголівську панночку.
І, разом із тим, посеред анфілади заюзаних до дір образів «сухотних королев», пекельних карет, мертвих наречених та подібних симпатичних речей, зворушливих у своїй застарілій наївності, зненацька подибуємо достоту поетичні, майстерні, вітражні образи-нариси, що повертають нас до розуміння шляху й дорослішання Андрусяка-поета, його професійної кристалізації та вивищення над самим собою у постійному русі-до-себе:
«котяться з неба
розпечені персики
меркне
маліє
жовта гора
спертися ліктями
поглядом спертися
впасти долілиць
пропасти
пора»
(«Депресивний синдром»).
Щільна апокаліптична атмосфера першої частини «Фонетики» всуціль насичена апокрифічними тлумаченнями канонічних сенсів, дивними, герметичними образами, цілком упізнаваними, але дещо спотвореними у відображенні якогось свавільного «чорного дзеркала», поверхнею котрого снують невгамовні тіні й опуклі силуети мертвонароджених віршів.
Андрусяк творить власний міф, пронизаний терпкими очікуваннями того, що вже не настане ніколи, спогадами про те, що насправді ніколи не відбулося. Це моторошні, насправді, картини, що вписуються в чіткі, музичні рамки обраної автором поетичної методи метафоричного парадоксу.
Поет, перебравши місію безжального оракула, передрікає світові «новітній ренесанс», проте це пророцтво чомусь не радує. Зачарований античними перверзіями, Андрусяк творить власну психодраму, мимохіть запрошуючи читача до участі в цій дивній, убивчо прекрасній містерії. Попри тяглість до узагальненого, безвідносного формату «ми», котрий досить часто дозволяє уникати самокритики, Андрусяк звертає свій погляд усередину і прорікає:
«я останній прозаїк блідих поколінь
я останній пророк мегаполісу
де червоною ниткою в календарі
інтроспекція власного голосу»
(«Вирок поезії»).
Український поет Іван Андрусяк.
Іван Андрусяк, можливо, найпотужніший метафорист-народник сучасної поезії, найтонший метафізик (або й містик), глибинний дослідник самого нутра поетичного мовлення, самої психології поетичного творення. В його текстах зненацька знаходимо юну силу поезії, «непозбувну бентегу» її внутрішніх пошуків та осяянь, її химерну присмеркову сутність, її «тишу», врешті-решт.
Поезії Андрусяка пронизані біблійними алюзіями («зламати хліб немов зламати учня», «крижма тиші у саду», «за скибку хліба за шматочок риби»), і разом із тим, присутні тут і цілком новаторські, новітні, динамічні образи – «світ як мощі перманентного іподрому» – хоча, знов таки, не без сакральної інтонації. Може бути, що Іван узагалі є найбільш християнським поетом України у часи хоробрих декларативних агностиків:
«я люблю Його мовчки люблю Його немічну маску
Його тінь під очима і німба вологий синець
я Його проклинаю як млосний язичницький жрець
і як дурень тубілець жеру Його тіло на паску
(«погляд дерева покруч — за ласку дарують дукати»).
«Отруєння голосом» – майстерний вінок сонетів, чи просто набір химерних форм, котрі вражають довершеністю, не пропонуючи, натомість, якийсь чіткий зміст у його первинній сутності – радше – зміст як тотальну конструкцію , щільну, прекрасну, безнадійну. У чомусь це справді сурогат – поезії, літератури, буття. Але, разом із тим, саме такі тексти надають ключі до розуміння самої авторської семантики Івана Андрусяка, його особливої питомої енергії, джерело наснаження якої міститься у ній самій:
«є вищий сурогат не пійло а політ
від трьох каріатид до золотої риби
коли на парастас приляже новий міт
дерева знають час дерева чують вибір
солом’яний настил у тростяній колибі
чи синій як туман передостанній світ»
(«Отруєння голосом»).
Притихлі тіні гепарда
Андрусяк творить свої радіаційні метафори за зламі реальності, на кордоні потойбічної естетики, на межі говоріння: «канцерогенний сад крізь мармур і нейлон розстелює тобі циганські простирадла». Це поезія високого штибу, це, дійсно, професійна література, це мова, яку варто вивчати. Автор, як доволі експансивний та захоплений мовець, уводить нас в простір нескінченних алюзій, химерних зворотів, відсилань та рефлексій. Разом із тим, ледь не кожна строфа кожного вірша тут є самоцінним продуктом, самостійним у художньому осмисленні, придатним для суверенного існування у просторі словотворива. Навіть попри насичення інтертекстом, численні цитування та ремінісценції, читати Андрусяка можна повністю непідготовленим – у тому сенсі, що справжня поезія не потребує попередньої «начитки», ґрунтовної лектури – вона потребує лише особливого, налаштованого на потрібний регістр, чуття, тої вразливої оптики, котра дозволяє розгледіти мікрони й пікселі найтонших відтінків, емоцій, поривань та моментів. Чого вартують такі окремі образи й знахідки як, наприклад, оце: «дим над карпатами вищий від слова карпати», «крізь вітри до нас полинуть серця приручених рослин», «жебоніння води з паперових криниць».
Іван Андрусяк приречений невтомно шукати ключі до власної внутрішньої тиші, розшифровувати її, символ за символом, абзац за абзацом. Ця поезія густа, насичена, подекуди – навіть моторошна. Вона, безумовно, буде близькою тим, хто, бодай мимовільно, дозволив темряві зазирнути у себе, або ж просто втомився від поганих віршів.
Тут присутні питання без відповіді: «і де на світі є остання сила яка веде… куди вона веде...». Проте це не красива риторика – автор наче резюмує всю ту гіперреальність, що твориться у його поміжслів’ї, у його безупинному процесі видобування слів із тиші, голосу із мовчання аби врешті прийти до отруєння як глибинного символу пересичення, переосмислення, усвідомлення марноти.
Ритми Андрусяка зачаровують, його рими й образи – всуціль новаторські, всеохопні, після поета такого масштабу узагалі вкрай важно пробувати щось говорити – здавалося б, він знаходить усі можливі стежки, відшукує всі криївки, відчиняє усі двері, дверцята й кватирки. Це провіденційна, жаска лірика на межі з безумством, з огромом словесних шукань, поміж яких сенси могли б загубитися, але ж ні:
«і будеш ти як провидець ділити свій отченаш
на біле і на червоне на страх і на суєту
і вірити в очевидне що демон є серед нас
та він забажає інших неволити в цю сльоту»
(«і будеш ти як провидець ділити свій отченаш»).
У книжці важко виділити якусь одну центральну тему, але якщо вона є – то це, безумовно, пошуки якогось іншого, більш автентичного виміру себе в поезії і поезії у собі, що так чи інакше, притаманне кожному автору, хто бодай пробує наблизитись до усвідомлення суті й найвищої метафори цього простого, у чомусь навіть плебейського (бо найдоступнішого за засобами й формами) мистецтва – складати вірші:
«і просиш пучок прощення і воду на груди ллєш
за іншими трумни носиш над іншими б’єш хрести
і кажеш що очевидно наш демон тонкий спориш
чиє хутірне насіння у роті не донести»
(«і будеш ти як провидець ділити свій отченаш»).
Попри позірну традиційність авторської поетичної методи, насправді тут багато новаторства. Андрусяк сміливо поєднує автентичне, фолькльоризоване мовлення із власними оригінальними знахідками, не фокусуючи на них увагу, але знічев’я акцентуючи, чи навіть навчаючи читача бачити правильні акценти, відчувати, співдіяти з автором у спробі досягти якогось умовного катарсису, що засадничо містить у собі фаталістичні, хтонічні інтенції («і груди нехай накриє розпукнуте каменя́»).
Запечатана книга трав
Після символічного, проте цілком реального, осяжного на емпіричному рівні, отруєння голосом автор закономірно доходить висновку, що мова, як і будь яка усвідомлена конструкція, має свої обмеження, свої дисфункційні особливості. Не все можна вимовити, але ж і не все варто. При цьому Іван Андрусяк охоче практикує літературні ігри, майстерно грається словом, реченням, підтекстом, заплутує читача, злегка бентежить його несподіваними тропами й формулами, засліплює блиском вигадливих алітерацій.
Вітальність поезії Андрусяка подеколи є неочевидною, але так само безумовною. Смерть як глобальне завершення моменту буття не приваблює його, вона не цікава автору ні з літературної, ані з утилітарної точки зору, ба, навіть із теософічної. Неможливість мови, промовляння – це шлях до тиші, але ця тиша володіє живим, активним організмом, вона реагує і співдіє довкіллям, вона тепла й дотульна, і не має нічого спільного з мертвотною тишею якого-небудь загробного світу.
У другій частині книжки, «Неможливості мови», відчувається певне дорослішання автора, звернення до більш конкретних, осяжних тем, а водночас і певних універсалій, як от пошук і осмислення глобального конструкту батьківщини як поняття, географічної локації, топоніму, екзистенційного абсолюту:
ця країна в намисті, в корості, в капусті з хроном,
ця безлика ікона, де з вуст проступає шкло
(«від уміння мовчати позначується мовчанням»).
І ще:
тоненька вкраїна зміїться над овидом стятим,
та навіть ченцем я до неї уже не вернусь
(«Tempоris .Стефан Яворський. 1709»).
Попри мінімум повсякденного наративу у віршах, Андрусяк глибоко інтегрований у канву повсякденності, він далеко не сповідує якусь умовну аскезу чи певне екзистенційне самозречення. Поет бачить, уміє бачити навколишні речі і майстерно називає їх, бо ж «як не назву – а все Тебе назву». Утім, його поезія цілком вільна від умовних наративних переліків, перелічувань, котрими перенасичені тексти того ж Іздрика, а з молодших – Мирослава Лаюка, наприклад.
Андрусяк – поет цілком особливого штибу, джерелом його натхнення є не зовнішні фактори, побут, обставини, а саме внутрішнє горіння, сам безумовний творчий геній літератури. Ця пряма комунікація дуже тонко відчувається в окремих, найбільш вдалих, текстах, де проступає Андрусяк як транслятор поетичної ідеї у найширшому сенсі. Відтак, його лірика глибинна, навіть епохальна у чомусь, і це змушує відчувати внутрішні ритми розвитку поезії від тексту до тексту, від циклу до циклу, ловити відблиски цих осяйних «плаваючих метафор», як визначає творчу методу Андрусяка Анатолій Дністровий.
Хибно думати, що поет цурається простих, узвичаєних емоцій, що оминає увагою вічні теми кохання, розлуки, пошуку спорідненої душі. Усе це є в нього – проте зроблене, висловлене на високому професійному рівні, з належним рівнем напруги, відвертості, і водночас – з майже дитячою ніжністю (оце стремління до дитинності, дитячої простоти й якоїсь майже богонатхненної радості проступає уже в «Невимовностях», а згодом оприявнюється все ясніше і ясніше. Недаремно ж пан Іван є сьогодні одним із найуспішніших та цікавих дитячих письменників – скидається на те, що усе найдобріше, найтонше у його поетичному єстві перекочувало у цю письменницьку нішу й дозволило творити невимушені, яскраві й захопливі дитячі тексти). І все ж, попри умовну дитинність, Андрусяк залишається дорослим поетом, він пише про дорослі речі, але робить це дуже витончено, філігранно:
«і передзим’я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону
(«вона і сніг темнаво золоті»).
І ось це, просто прекрасне, чудовий взірець сучасної, незатертої банальностями, не обтяженої надмірним натуралізмом, але водночас, дуже цікавої та пікантної, еротики:
«і ростуть тумани, наче яблука,
і пантрують ласо кожен звук.
я б тебе, та я б тебе, та я б тебе
нині вже не випустив із рук,
обійняв би лагідно і лакомо,
від зорі холодної укрив.
я тебе усього світу знаками
кличу тебе, кличу тебе, кли…»
(«сонна осінь з голубами янголів»).
Взагалі Андрусяк поводиться у просторі ліричної любовної поезії дуже свобідно, він органічний тут, хоча й не спекулює подібними темами, не нав’язує їх читачу, не акцентує на них. Це дуже добре для поета, озброєного значним і багатим інструментарієм, готового до постмодерних викликів і реалій існування в умовах постінформаційного простору.
Поезія «Фонетики» всуціль пронизана інтертекстом, хоча ці поклики є швидше, виявом персональної авторської волі, аніж випадковими мимовільними алюзіями, свідомими присвятами, вступом до умовного поетичного діалогу. Іван Андрусяк впродовж усього поетичного шляху вільно кореспондує з колегами-літераторами, у першу чергу, Василем Герасим’юком, Сергієм Пантюком, Григорієм Сковородою, Тарасом Шевченком, Іваном Франком:
«вуйку Іване, зима ся не стала ближчою:
темінь, скупа як сарáка, крильми´ тріпоче»
(«Письмо Франкови»).
Багатство авторської лексики вражає – Андрусяк послуговується майже необмеженим інструментарієм, витворюючи щоразу оригінальні, леткі, свавільні картини. Разом із тим, подеколи цей надмір, це багатство, ці коштовні разки нанизаних один на одного образів, смислів, конструкцій видаються такими, що надміру нависають над читачем, залишають надто мало простору для маневру, мало повітря для дихання, мало світла, аби добачити якісь окремі деталі в загальній картині осяйного мерехтіння, глибинного тиску і напруги:
«м’ясиво свічки соковите
в озлобі теплій і твердій
так загусає на воді,
немовби справді хоче жити»
(«чин листя в досвітку пропорцій»).
Ну що я скажу комасі?
Чудові пейзажні замальовки із третьої частини збірки, безпосередньо «Фонетики тиші», оголюють нерви тонкого лірика-флориста, поціновувача, естета, закоханого в красу природи, красу моменту, просто в саме поняття краси як досконалості, як відсутності потворного. Врешті, краса є химерною естетичною категорією, і виміряти її (вимріяти) об'єктивно – завдання тотожне неможливості. Неможливості мови, певна річ. Тож Андрусяк вдається до свого улюбленого прийому і щедро мережить звукописом:
«і простір відчуття, і частокіл чорнил
– і просто чистотіл, з якого диво тлінне
вертається у пил»
(«Постскриптум: чистотіл»).
«Ну що я скажу комасі?» – питає автор, і це справдешня неможливість мови. Разом із тим, йому таки є що сказати, це мовлення знаходиться поза простором узвичаєних слів, тривіальних побутових конструкцій, банальної повсякденної семантики. Бачення Андрусяка вирізняється особливою оптикою, специфічними налаштуваннями, завдяки яким він спроможний фіксувати окремі тонкощі навколишнього світу:
«а ось кропива зиркнула з-під прілі та й усміхнулась
— чи вона вже знає що нині ти радієш навіть їй і навіть павукові
— адже він хороший хлопець сонячна істотка
гарнюсінький — дмухну — ану ж бо друже
лети і смійся… смійся і лети…»
(«як мало треба — лиш краплинку сонця»).
«Фонетика тиші» – це ґрунтовне, всебічне дослідження, де автор, водночас, є учасником цікавого експерименту. Це дослідження тиші, певна річ – неоднозначної, персональної, усміхненої, заслуханої у тупіт їжаків, залюбленої у запах липи й чебрецю. Це тиша Івана Андрусяка, так він її чує і розуміє, так окреслює її фонетичні малюнки:
«інколи пишемо тиша а чуємо ніч і нічого
інколи пишемо ніч і нічого
і справді чуємо ніч — і нічого нам не стається
хіба що тиша не пишеться
ранок не пишеться ніч і нічого
не пишеться — і нічого, і це минеться»
(«інколи пишемо тиша а чуємо ніч і нічого»).
Усвідомлені дисонанси цієї поезії можуть видатись спорадичним застосуванням авторського хисту, певною розхитаністю внутрішнього метронома, браком суворого цензу. Що ж, «Фонетику тиші» справді можна було б суттєво скоротити, акумулюючи внутрішній енергетичний ресурс текстів у кращих зразках, у найбільш пронизливих метафорах, найоригінальніших образах.
Проте Андрусяк іде іншим шляхом – він не шкодує для читача нічого, не вдає із себе когось, ким не є, не відкидає одну частину своєї авторської ідентичності заради іншої, умовно кращої, більш «літературної». Штудерність цієї поезії – саме у її автентичності, глибині, щедрості. Андрусяк ділиться тим, що має, постає перед нами увесь – отаким, як є, як бачить і чує себе сам – і це, либонь, найцінніше:
«на гілках цього дуба
гойдалась малою гралася моя бабуся
прихилюся спиною до стовбура чую крізь дерево
чую з іншого боку
Хтось іще прихилився дихає
я й не посмів запитати
Хто там»
(«на гілках цього дуба»).
18.06.2021