Знайомство з Ісааком Башевісом Зінґером відбулося через кіно. У середині 1990-х випадково подивився в Кракові фільм Пола Мазурскі за романом «Вороги». Потім прочитав кілька романів та оповідань. У Нью-Йорку – додалися ще дві біографії, написані французькою та польською авторками. Із Зінґером римуються нью-йоркські дільниці та вулиці – Коні Айленд, Сі Ґейт, 86 вулиця/бульвар Ісаака Башевіса Зінґера. Інколи можна зримувати деякі польські міста – Варшаву, Білґорай, Леончин. Твердження, що письменник переніс свою варшавську вулицю Крохмальну на Бродвей, а Білґорай – на Коні Айленд цілком відповідає тематиці його творів. Бо у такий спосіб не дозволив загинути єврейському світові міжвоєнної Польщі, розчиненому в хасидському фольклорі та містицизмі, що спопелів ув вогні, перетворившись на попіл. Так, у Зінґера трапляються големи чи діббуки, деколи події в романах відбуваються в пізньому середньовічні, почасти в літературних клубах довоєнної Варшави, інколи в Нью-Йорку. Пам’ятаю – по дорозі з Дубна до Ланьцута побачив вказівник Bilgoraj – й мене кортіло, звичайно, попрохати Моніку, що була за кермом, звернути, але ми й так припізнювалися. З 1917 до 1923 Ісаак Башевіс Зінґер мешкав в Білґораю. Взагалі, у цьому хасидському просторі, в якому, окрім міфології та анекдотів, співіснували нужда та виживання, залишалися книги, молитви, довгі сюртуки, договірні шлюби, містечковий спосіб життя й відгородження від цілого світу. В одному із таких, зачинених на всі замки, світі, що називався білгорайським, майбутній письменник й доростав. Зінґери не були надто заможною, але типовою для свого часу і тих місць, родиною: батько Пінхас-Мендл – равин, що переїжджав з місця на місце, а мама Батшева – займалася домом і дітьми. У родині Пінхаса-Мендла і Батшеви Зінґерів було четверо дітей – дочка Естер та троє синів – Ізраїль Єшуа, Ісаак і Моше. Естер, Ізраїль Єшуа та Ісаак – захопилися письменством, а Моше – святим Письмом. Три письменники й один рабин. У 1939 році в Польщі залишалися тільки мама Батшева та молодший брат Моше. Батько – переставився у 1920-х на інший світ, Естер мешкала в Англії, Ізраїль-Єшуа та Ісаак – в Америці. Чому Батшева та Моше опинилися у Казахстані, здогадатися не важко. Очевидно, їм вдалося евакуюватися і десь, в якомусь посьолку, в казахських степах залишилися навічно. Моше відзначався особливою побожністю і цілковитою непрактичністю, тому вижити у тих умовах не зміг, а Батшева – була уже похилого віку. Тепер до Білґораю повернувся тільки Ісаак Башевіс. Він сидить на лавці, ставши просто пам’ятником. Чи очікує знайомих, які розповідатимуть про пережите, чи виглядає своє перше кохання, чи, може, застиг в очікуванні матері й молодшого брата? У будь-якому випадку, Білґорай був його світом, а до витоків, як відомо, повертаються в різний спосіб. Ісаак вибрав такий. Подейкують, що у Нью-Йорку, перший раз потрапивши до кафетерію, Зінґер не розумів, навіщо там так багато офіціантів, оскільки відвідувачів, що ходили з підносами поміж рядами, шукаючи собі вільного місця, сприймав за негречних офіціантів, яких підкликав, але ніхто з них на Ісаакові помахи рук не реагував. Взагалі, Америка для Ісаака Башевіса Зінґера справила не один життєвий урок. Перший – своєю жорсткою системою законів та правил – його могли витурити у 1935 році до Польщі, позаяк закінчувався термін візи. Придумали з адвокатом такий сценарій: Ісаак відправиться до Детройту, там нелегально перейде канадський кордон, далі автобусом доїде до Торонта, поживе в готелику і за кілька днів попросить в американському консульстві нову візу. Так і трапилося. План адвоката спрацював. Другий – Америка подарувала письменникові кілька років депресії. Цей дивний стан неписання, який нічим неможливо втолити, він перетривав. Інша прикрість, яку справила йому Америка, – усвідомлення зникнення їдишу. Американізовані наступні покоління євреїв, що прибували в різний час з Європи, переходили на англійську, залишивши при собі, для посмаку, кілька домашніх їдишських фраз, почутих від бабці-діда та батька-матері. Та хоча він друкувався в газеті Форвартс, число мовців та читачів з кожним роком зменшувалося. Однак, попри усі негаразди, Америка врятувала його фізично. Недаремо, коли єврейські газети Нью-Йорка помістили інформацію зі знимкою про прибуття молодшого брата автора «Братів Ашкеназі», Ісаака впізнавали на вулицях Коні Айленду і дивилися як на воскреслого. А перші кроки на американській землі, звісно, непрості, й це вам підтвердять усі прибульці. Мемуаристи в один голос стверджують, що Зінґер постійно писав. Переживши перші хвилі депресії, з початком 1950-х років у нього наче вселився новий дух писання, й після об’ємного роману «Родина Мускатів» оповідання й романи сипалися як з рукава. До своїх текстів письменник ставився побожно, як до Святого Письма. Ще у Варшаві, співпрацюючи з літературною газетою, часто приходив до редакції й перед видруком нового числа ретельно вичитував свій текст. В Америці – прискіпливо ставився до перекладачів, уважаючи переклад не менш важливим, за оригінал. Зінгер, як було уже сказано, зображав польський містечковий світ. Він також переніс його до Америки, викладаючи, як мозаїку, в місті гуркотливих сабвеїв та океанічних пейзажів. Водночас він оживив цей світ, вийшовши за рамки традиційного уявлення про доброчесного хасида, який тільки молиться, дотримується заповідей, народжує дітей – у цей світ увійшли апокрифічні історії та сексуальна жага. Він зберіг запахи і кольори, але додав дрібку життя з-поза релігійних книг і правил. В одному із моїх улюблених Зінґерових оповідань «Братик жук» анекдотична й печальна історія відбувається в Ізраїлі, куди якогось дня прибув п’ятидесятилітній головний герой. Як правило, улюблений спосіб розповіді Зінґерової малої прози – розповідь від першої особи. Отож, відвідавши різноманітні місця й зрозумівши, що простір Ізраїлю не більший за макове зерня, оповідач заїжджає до Тель-Авіва. Зрозуміло, що у цьому місті сила-силенна його колишніх співвітчизників та знайомих з Польщі, тих, кому вдалося врятуватися. Перед нами розгортається ціла ґалерея різноманітних, потертих життям персонажів, яких з оповідачем пов’язує спільне минуле і молодість. До Америки, де тепер мешкає оповідач, доносилися до нього чутки і плітки про багатьох, однак в Тель-Авіві, він, зустрічаючись з ними, зустрічається з минулим. Нарешті, автор підводить нас до головного – зустріч з Дошею. Вона – колишня його коханка, художниця, у котрої тепер ревнивий співмешканець і маленька квартирка. Посидівши в каварні, вони прямують до помешкання Доші. Її ревнивець поїхав у відрядження, й тому все безпечно. На даху, за скляними дверми, куди направився нагий оповідач, була лазничка. І тут, точно як в анекдоті, повертається Дошин божевільний. Оповідач опиняється в кепській ситуації: повернутися за одягом до кімнати – це приректи себе на фізичну наругу, а зіскочити з даху – також не випадає, бо не виключене каліцтво, а якщо й ні, то як дійти голим до готелю? Він терпляче чекає на подальший розвиток і помічає жука. Йому спадає на думку, що в цьому космосі він і жук опинилися на даху цього будинку не випадково, а, можливо, за якісь прогрішення. Уже вийшовши чорним ходом на вулицю, бо Доша під покровом ночі принесла оповідачеві одяг, він почув, що щось повзає по його штанях. Оповідач і жук знову вільні – хтось їм дав ще один шанс. Ну, от вам зінґерівський фірмовий універсум життя з його трагічними і комічними акцентами. А ще – в Ісаака Башевіса Зінґера було неймовірне відчуття мови. То, можливо, окрім божественного заповіту у вигляді десятьох заповідей, Зінґерове «Не нахвалюй поганого письма ближнього свого» – пов’язане з нею?
19.06.2021