Конфігурація цього місця є вузловою у автентичній структурі міста. Відразу за муром. На місці валів і фоси. Найдавніший мініпарк, за яким початок міста, яке із-за мурів вийшло. Біля будівлі з вежею, в якій тепер дитяча бібліотека, в якій я колись був читачем, змонтований модерний дитячий майданчик. Знайомий спелеолог, який мені колись розкрив тріщину сенсу між спелеологією і скалолазанням, доречно сказав про цей майданчик: молоді роблять у місті щораз більше всілякої кольорової штукерії, і їм здається, що у цьому полягає прогрес. Але малим дітям подобається – стовпчики, горбики із синтетичним покриттям, канати, труби-нори… Там завжди людно. Чомусь особливо багато тих приїжджих, які приїхали надовго. Вони дуже голосні. І їхні діти теж.
Там завжди безліч молодих мам. І я, старий тато, прийшовши з дитиною, яка є ровесником їхніх дітей, мусив би якось інтеґруватися. Але нє. Я не подобаюся їм (чого не скажеш про їхніх дітей), вони не подобаються мені (чого не скажу про їхніх дітей). Найкраще, що у нас може вийти, це співчувати одне одному, взаємно розуміти, наскільки ми недоречні поруч принаймні у цьому місці. І місті, і світі.
Уміючи не робити того, що мені не подобається, відповідно й зважати на тих, яким не подобаюся, я переважно сідаю на чавунний парканчик дещо збоку. Так, щоби бути не надто контактним із жінками покоління моїх старших дітей. Так, щоби постійно бачити свою дитину, щоби вона також могла, обернувшись, бачити мою уважну присутність.
Чавунний парканчик відділяє каштановий гайок від гирла однієї з найінтенсивніших стежок міського переміщення. Сидячи на тому парканчику, легко можна уявити себе наїдженим леопардом, що дрімає на деревці над стежкою до водопою у савані. Ширина русла настільки мала, що ці сто людей у хвилину проходять попри мої зігнуті коліна майже протискаючись. Дивно, що у такому разі обсерватора на плоті, обсерватора во проті цілком не зауважують. В кожному разі, не зустрічаються очима, тож цілком не змінюють своєї поведінки. Попросту недосяжна мрія для фотографа-натураліста.
Тож я сиджу, пантрую дитину, курю, чого не позволив би собі безпосередньо біля майданчика, і медитую на всі ці лиця, постаті, запахи, одяги, капці і уривки речень.
Вальтер Беньямін згадував про такий період в історії масової літератури, коли найпопулярнішим чтивом парижан були книжечки з описами і характеристиками різних типів парижан. Підозріваю, що сучасна типологія – навіть у провінційному східноєвропейському місті – була би надто складною для систематики. Улюблене заняття – упізнати, хто є ким і як живе – заводить у такі постмодерністські лабіринти, що цікава проявлена спостереженнями історія може бути цінною хіба як цікава уявлена історія, а не метод чимось корисного пізнання.
А ще така медитація має цілковито дзенівський ефект. Завдяки їй збиваєшся із еґоцентризму і християнського смертного гріха гордині. Наочно розумієш сенс багатоповерховості рекомендації про те, щоби не судити. І цілковиту згоду з тим, що – незалежно від цього – все одно судимим будеш.
Дивлячись на потік негарних, змучених, злосних, з натертими ногами, підірваних і апатичних, заляканих і нахабних через заляканість, убогих, кострубатих, одержимих, напружених, вбраних у найхимерніші знакові системи світу, блатних, службистів, богемістів, розумієш, що тому, кому неможливо порадити, не можеш допомогти. А що ти можеш порадити?
Коли периферійним зором, хоч на хвильку, вони – замучені, неоковирні і т.д. – бачать на паркані убогого сивого курця і нероба із запорошеними ногами, який не знати з якими намірами так часто сидить на одоробному парканці і уважно споглядає за дітьми, які біля своїх молодих мам комунікують на майданчику майбутнього.
17.06.2021