Право свинї.

[Політичне оповіданє.]

Отсе оповіданє — не моя власність духова. Я чув єго від одного старого селянина Грицуняка в Збаражи на вічу. Грицуняк, се один з немногих ще жиючих представителїв того роду кобзарів і рапсодистів, котрі складали старинні думи про дїла і подвиги козаків Зборовского, Кишки, Безродного, Андибера, про війни Хмельницкого з Поляками і про сумний побіг трех братів з Азова, та відтак співали их слухаючому войску козацкому. На око він цїлком не импонує, сивий, просто а навіть бідно одягнений, неконче рослий, сухій, з лицем поморщеним від клопотів щоденного житя, але з лицем повним виразу і чорними блискучими очима, — губить ся в товпі, рідко мішає ся до розмови і нїчим не зраджує интеліґенції перевисшаючої звичайну рівень галицкого селянина. Розуміє ся, що не знає нї читати нї писати.

На кілька хвиль перед початком віча я розмавляв з кількома знакомими селянами. Приступив до нас і Грицуняк, ми познакомили ся, сказали кілька слів і розійшлись. Мої знакомі, переважно молоді селяне, котрі ходили до сїльскої школи і пильним читанєм розширили своє образованє, вихвалювали переді мною Грицуняка, що у него ориґінальний талант ораторскій та що він один з тих немногих людей зі старшої ґенерації, котрі тїлом і душею пристали до радикального руху селяньского. Я був дуже цїкавий на єго мову, але віче отворено і точку за точкою полагоджувано, а Грицуняк не зголошував ся до голосу. Аж при послїдній точцї порядку дневного, при "внесенях і интерпеляціях", вилїз він, дуже нерадо і немов лиш під напором окружаючих єго селян, на стіл, що заступав місце трибуни. На єго вид вчинив ся в сали якійсь рух та стало тихо, мов мак сїй, в тім зборі, де до 600 селян тїсно стовпило ся.

— Га, коли вже менї говорити — відозвав ся Грицуняк дуже поважно до найблизше стоячих, — то мушу перед собою мати якій папір. Вправдї не вмію читати, але на нумерах знаю ся, а папір мушу мати, хоч би се була лиш книжочка податкова.

Голосним сміхом повитано сі перші слова Грицуняка. Один з сусїдів подав єму аркуш незаписаного паперу. Грицуняк взяв єго перед себе, немов то читає, і зачав свою промову монотонно, неначе хлопець, що читає в народній школї. По якімсь часї оживив ся єго виклад,але не вийшов з тону ритмічної, біблійної прози. Що хвиля переривав грімкій сміх вічевиків єгo oпoвіданє, однак бесїдник не змінив свого виразу лиця; противно при безнастанних поривах веселости зібраних, єго лице немов то хмурило ся, так що вкінци прибрало вид повної, деревляної апатії.

"Слухайте братя, яку то я мав недавно розмову з моїм старим приятелем. Приходить до мене мій приятель і ровесник, з котрим ми довго не бачили ся. Привитавши ся, питаю єго:

— Ну, а як там живе ся тобі, старий? Чи гаразд, здоров?

— Спасибі, і здоров і гаразд коло мене — каже.

— Ну, то се велика новина — кажу — і рад би я знати, в чім сей гаразд і якій він.

— В чім і якій? Та-ж се легко сказати, а й ти сам знаєш.

— Нї, нї, мене тим не збудеш — кажу — ти мусиш менї виразно сказати, якого ти гаразду зазнав.

— Ет, приятелю, — каже він — або се не добро, що ми, славити Господа, пережили? Поміркуй ино: панщини вже не робимо а перед правом ми всї рівні, тай конституцію маємо. — Він стільки того нараз наговорив, що при послїднім слові аж задихав ся.

— Та оно так — кажу — се справдї гарні річи, про які говориш, ино не треба им добре приглядати ся.

— А то чому?

— Бо они, мов хустки фабричні, пускають фарбу, а тота фарба прилїпає відтак кождому до пальцїв.

Мій приятель не міг сего зрозуміти, тож я кажу до него дальше:

— Бачиш, любий приятелю, оно правда, що ми вже не мусимо тепер панщини відробляти. Але чи не міг би ти троха докладнїйше пригадати собі, як то тогдї було а як тепер?

Мій приятель не міг собі пригадати сего так докладно, тож я мусїв помочи єго памяти.

— Чи не так? Тогдї обходив кождого дня скоро світ паньскій атаман від хати до хати по селу, пукав палицею до дверей і кричав: Ану Иване, Грицю, Семене, вставайте, виходїть на панщину, бо инакше буки!

— Ба, ба, та оно так було — сказав мій приятель та почіхав ся мимо волї в однім місци, де єго в тій хвили анї дрібку не свербіло.

— А як тепер у нас? Атаман, що правда, не ходить зі своєю палицею від хати до хати по селу. Але що хлоп робить? Я тобі скажу, любий приятелю. Хлоп стає досвіта сам від себе, бере курку або пів копи яєць та йде до того самого атамана (він називає ся тепер "пан жондца"), кладе перед ним свій дарунок і просить на вколїшках, щоби єму позволив робити панщину на паньскім ланї. А як пройде без дарунку, то "жондца" дасть єму раз в карк і великодушно позволить єму умерти з голоду.

Мій сарака приятель не знав як відповісти на ті слова, зітхнув тяженько і притакнув головою.

— А ми рівні перед правом, кажеш любий приятелю — говорив я дальше — се може й правда, хоч я не міг доси сего зміркувати. Приходжу до пана судьї або до пана старости або навіть до видїлу повітового, то там все ще так само як перед 1848 роком: "Zaczekaj, chłopie! Stój za drzwiami, chłopie! Wynoś się chłopie!" А коли мене раз скортїло бути мудрагелем і вказати на мою рівність перед правом, то я дістав в лице, так само важко і здорово як в часї атаманів панщиняних. Коли-ж противно приходить до уряду дїдич, посесор, або навіть арендар-халатник, то им не кажуть ждати на дворі, лиш просять сїдати і обходять ся з ними дуже делікатно і ґречно. Ну, таку рівність мали ми також перед 1848 р.

— Але тогдї були буки — докинув мій приятель і знов мимоволї почіхав ся там, де єго не свербіло.

— Правда й се — кажу — але бо й тепер щось такого, що на одно стане з буком. А може буде ще й з горою. Так бодай говорив недавно один мій знакомий, що їздив за відпоручника громади до Відня з рускою депутацією всенародною до цїсаря і за се був засуджений від старости на 50 зр. кари. — Пане старосто — казав він — я бідний чоловік. Як я допустив ся тим великого злочиньства, що пожалував ся перед цїсарем на наші славні вибори до сойму, то я готов приняти за се заслужену кару. Але що анї моя стара, анї мої дїти не провинили ся разом зі мною, то звольте покарати лиш мене самого, а не і их. Коли-ж ви накладаєте на мене таку кару грошеву, що для заплаченя єї мушу продати мою послїдну корову а ще й одиноку свиню, то та кара діткне більше мою родину, як лиш мене самого. Тож прошу вас, всевладний пане старосто, чи не могли би ви менї зробити ту велику ласку та перемінити кару грошеву на буки. Я-ж, славши Бога, здоров і дужій та видержу 50 буків, але 50 зр. кари грошевої нїяк не витримає моє нужденне господарство. — Так говорив сей чоловяга до старости, але не був вислуханий і тепер вижидає урядової екзекуції на своє цїле майно, бо доси не заплатив кари грошевої. — Но і яка твоя думка, любий товаришу, о тім новім родї буків, котрі суть вимірені не на певну часть тїла лиш на цїлого чоловіка і єго цїлу родину.

Мій приятель знов не вмів відповісти та лиш тяженько зітхнув.

— А й права конституційні маємо — говорив я дальше по короткій мовчанцї до мого приятеля — они-ж мають бути так гарні і славні. Чи ти их коли бачив, любий приятелю?

— Чи бачив? — зачудував ся. — На папері, в книжцї таки справдї бачив.

— Нї, не йде тут о конституцію на папері — сказав я — лиш о справдїшну, так як она в житю виглядає. Чи ти бачив ту справдїшну, живу конституцію?

— Та як можна єї бачити ? Ми-ж жиємо і чуємо єї...

— О так, ми чуємо єї, оно справдї так! Але я бачив живу і хочу се тобі розповісти. Раз якось їхав я з моїми двома синами в день торговий до Тернополя. Перед нами їхав незнакомий селянин з жінкою. Чоловік сидїв на передї і гнав конї, жінка сидїла на задї а між ними на вистеленій соломі і добре звязана лежала велика, кормлена свиня, котру мали продати в містї, та виставила спокійно через віз свою велику голову. Підїздимо до Тернополя, минаємо рогачку, аж тут коло рогачки сидить якійсь пан, вже старшій, держить блискучій ніж в руцї та курить люльку на довгім цибусї, — ось такім довгім! Скоро ино побачив віз з свинею, припідняв ся і кричить голосно:

— Стій, хлопе!

Селянин станув, а пан з ножем приступив до воза.

— Що везешь в возї? — питає остро пан.

— Свиню, прошу ласки пана! — каже селянин покірно.

— Я бачу, що се свиня, але як ти єї везеш? Га! Чи не бачиш, що бідній худобинї від мотузя цїлком напухли ноги? А ти драбе, чи не знаєш, що не вільно мучити бідну звірину?

З тими словами підійшов пан до свинї і розтяв своїм ножем мотузє так скоро, що в поспіху навіть скалїчив свиню в ногу.

— Марш на поліцію! Ти мусиш бути добре покараний! — кричав острий пан і спаситель свинї.

Селянин наполохав ся і сидїв каменем на возї; він пробував просити острого пана о ласку, але пан не дав ся упросити. Але жінка селянина була більше цїкава, она зміркувала, як собі порадити. і коли єї чоловік зайшов в балаканку з острим паном, она витягнула з-за пазухи червону хустину, щось пошпортала в нїй, витягла 20 кр. завязаних у вузлї (она певно два днї тяжко працювала і примиряла голодом, щоби их заробити), всунула их острому панови в руку і зачала разом з чоловіком просити. Се помогло. Острий пан чим раз більше мякшав і сказав:

— Но, сим разом подарую і пущу тебе, але тим собі раз на все!

В часї тої пригоди я випередив моїм возом, але казав затримати ся, щоби бачити, як се все скінчить ся. Минула добра хвилина, заки селянин зі свинею по-при нас переїхав. Але на возї був вже цїлком иншій лад як перед тим. Жінка сидїла на передї і гнала конї, чоловік сидїв на задї і тримав обома руками свиню за шию. Але свиня, розпутана, стояла тепер просто у возї і розглядала ся на всї боки, полохаючи ся що хвилини чим небудь і готова кождої хвилї вискочити. І не тревало довго, як надїхала ґальопом гарна паньска чвірка, видзвонюючи дзвінками і витріскуючи з бича. Свиня страх як наполохала ся і шарпнувшись вискочила з воза. Селянин, що тримав єї за шию, не мав сили єї задержати і також випав, та ще так нещасливо, що розбив собі лице до крови на каміню, а свиня погналась світами. Аж мої хлопцї здігнали свиню та помогли господареви загнати єї на торг. Отсе, любий приятелю, право свинї. Але се ще не всьо.

З полудня вертав я з Тернополя, ще досить вчасно, щоби заїхати перед смерком домів. Підїхав я до рогачки, де все ще той острий пан з блискучим ножем сидїв і вигідно пикав свою люльку на довгім цибусї. Поглянувши перед себе, побачив я на гостинци двоє люда в хлопских одежах, як рівним кроком надходили до міста.

— О, ті мусїли довго служити при віску, думаю собі, коли ще тепер, постарівши ся, так остро і по війсковому тримають крок та в ґлідї машерують.

Але коли они близше підійшли, бачу я щось чорного по-за ними і щось мов гострий блиск полуміни по-над их головами. Не треба було дуже догадувати ся, щоби пізнати, що се був жандарм. А коли они ще близше прийшли, почув я, як при кождім их кроцї щось бренчало: дзелень! дзелень!

— Ага, поміркував я, ось в тім то і загадка их войскового маршу та триманя кроку. Они скуті до купи ланцюшками! Але пожди но, пане жандарме! Скоро ти станеш на рогачцї і схочеш перейти з так болючо повязаними людьми по-при сего острого пана з блискучим ножем, то вже ти побачиш, що се значить, людей мучити в такій спосіб.

I я вже в дусї побоював ся, щоби острий пан на рогачцї з великого поспіху при розтинаню оков, якими були сковані ті нещастні люде, не скалїчив им рук так само, як перед тим скалїчив ногу свинї. Але все таки був я цїкавий, як то острий пан накине ся на недбалого жандарма і поведе єго на поліцію. Але на велике моє здивованє не було нїчо такого. Оба сковані і жандарм перейшли спокійно через рогачку по-при острого пана. Острому панови анї не було в гадцї налаяти жандарма, — він противно встав і поклонив ся жандармови, а я поїхав маркотний дальше. Тож і бачиш любий приятелю, кінчив я мою розмову, — так виглядає право конституційне хлопа: він мусить завидувати простій свинї.

Буря оплесків, яка залунала по тій промові, досить довго тревала. Коли стихло, сказав старий Грицуняк:

— Вибачте, мої любі, я хотїв се сказати при справі "причини еміґрації", але думаю, що оно і так ще не опізнене.

При тих словах злїз він зі стола.

*) Се оповіданє помістив д-р Ив. Франко в часописи "Die Zeit".

[Дѣло, 15.06.1896]