Неможливість питання

«Я звинувачую Аушвіц» Міколая Ґринберґа не так давно вийшла в перекладі Олександра Бойченка у Видавництві 21. Сама назва забезпечує цьому твору статус «важливого»,  а розповіді про травмованість нащадків жертв Голокосту для українців мали б стати цікавим для ознайомлення матеріалом у контексті власної історії. Тому я спробую не говорити про очевидне — тим більше, перекладач вже трохи сам порозказував найважливіше про цю книжку —  натомість спробую підійти до цього тексту з іншого боку. 

«Я звинувачую Аушвіц» — це 24 розмови з дітьми тих, котрі вижили в нацистських концтаборах, записані автором — психологом за освітою, який уже не перший рік працює над темою Голокосту. І саме ці обставини роблять даний твір безцінним та єдиним в своєму роді. В опублікованих польською текстах нема й натяку на розлогість та заглибленість, таких притаманних польским інтерв’ю-ріка чи репортажу, а при читанні  подекуди виникає враження, що нам просто дали розшифровку чийогось сеансу терапії.

Стиль автора — точніше його запитань і способу подачі тексту —  перемішує в собі діалогічний метод з суто єврейською манерою вести розмову. Не кожного співрозмовника тут представляє хоч якийсь вступ, окрім просто зазначення імені (і то не факт що справжнього) та року народження, автор не вважає за необхідне детально описувати чийсь зовнішній вигляд, вдаватись у зайві подробиці там, де це взагалі не потрібно; в більшості випадків ми так і не довідуємось, чим хоча би заробляли собі на життя деякі з персонажів, ми не знаємо, який у них голос, жестикуляція, чи вони вирізняються якось у натовпі. Нас впускають в обмежений простір їхнього наративу, дозволяють почути тільки те, що є доречним та найбільш важливим. Деякі з розмов вкрай короткі, деякі — агресивні та з суперечками, деякі — ніби сповідь, дехто починає першим розпитувати свого інтерв’юєра про його мотивацію вести такі розмови, дехто взагалі не хоче з ним говорити і звинувачує у тому, що той живе в Польщі… Загалом маємо набір дуже різних розмов, які показують цілісну картину проблеми та цілковиту протилежність в досвідах її розуміння. Навряд чи така книга вдалась би автору без єврейського коріння, бо тут є щось таке, що можливе тільки поміж своїми. Завдяки Ґринберґу ми зазираємо в світ, де минуле досі не проговорене остаточно, де трагедія Голокосту не має єдиного ставлення поміж жертв, де деякі речі досі не можуть бути промовленими вголос до іншого, зрештою, ми не знаємо також, що не увійшло до книжки, а залишилось у записі на диктофоні чи в чернетках автора. Іноді його запитання звучать так, ніби їх запитує студент журфаку, який не встиг нормально розібратися з темою розмови, наприклад: «З моєї перспективи хоч їдиш, хоч гебрайська означає єврейська. Розкажеш мені про цей світ?».

В наслідку деякі відповіді сповнені зневаги до автора. Загалом тут годі шукати якихось риторичних питань, нема розпитувань, скажімо, про те, як через призму юдейської віри трактувати Голокост, чи чогось в такому дусі. Водночас Ґринберґ ніби і сам отримує можливість виговоритись, поринаючи в ці розмови, розповісти потрошки власну історію, пофліртувати з жінками. Однак нікуди не дітись від відчуття того, що понад цими всіма соціальними іграми нависає тінь недоговореного — і це найважливіше. У співрозмовників не питають про надто інтимне, часто питання до них суто уточнювальні — в цьому і відчувається певна неможливість, первинна приреченість на втечу від того, що мало би з’явитися в розмові, але так і не з’являється.

У «Логіко-філософському трактаті» Вітґенштайн пише:

 

«Для відповіді, яку не можна висловити, не можна висловити й запитання. Загадки не існує».

І «Я звинувачую Аушвіц» якраз про це твердження. Деякі речі не можуть бути сказаними, для них навіть внутрішньо не можеш сформулювати цілісне питання, відповідно за них говорить мовчання. І саме промовчуване є тим, на що слід звернути увагу, читаючи дану книгу. Бо скільки років би не пройшло, як би психотерапевти не працювали з наслідком травми, залишаються речі, які все ще неможливо розповісти, є речі, які просто не можеш насмілитись сказати хоча би пошепки, бо боїшся, що інакше вони здобудуть нове тіло, стануть більше, ніж частиною нічних жахів. Інакше, якщо візьмеш і таки наважишся,то як потім не збожеволіти, коли чуєш власний голос, що описує всі ті нелюдські звірства?

Чи зможемо ми змиритись з собою як з біологічним видом, коли справді почнемо чесно й без спроби себе виправдати говорити про концтабори, Голокост, Голодомор, ГУЛаг у повній мірі, з усіма побічними відчуттями, з усіма наслідками, з болем, який триває донині, з поламаними життями людей, які досі не вміють жити, як інші?

Чи готові ми поставити собі про себе остаточне, підсумкове запитання? Чи здатна наша мова стати тлом для того, щоб завершити розмову про XX століття? Чи вистачить нам слів і як потім з ними продовжувати жити? Як потім використовувати ту ж мову для розмов про прекрасне? Людське, буває, входить у таку темряву, за якою більше не видно слів, у якій немає жодної мови, там більше немає чітких звуків, у такій темряві не можеш нічого промовити, там вирують лише якісь тваринні гарчання, завивання і скавуління. Там нема мови, зрештою, як і самої людини, тому ми не коли не зможемо про це по-справжньому поговорити.

З другого боку, поза розмовами Ґринберґа і так ховаються очевидні запитання та відповіді, яких ніхто насправді не хоче чути. Відтак ця книжка приречена на поразку, її співрозмовники впродовж десятків років знають, що приречені на німу тишу. Вони не прирікали себе на це навмисне, їм не виносили вироки власні батьки чи не змушувало брехати суспільство. Їхня приреченість похована в тому, що відбулось у Європі тоді, в 40-их роках, і спочиває там ніби ЧАЕС під саркофагом, який краще не відкривати.

 І тому читати «Я звинувачую Аушвіц» — це також і читати тишу поміж рядків, бачити присутність мовчання, усвідомлювати безпорадність людства перед своїм минулим, від якого не втечеш на іншу планету. Такі книжки важливі тим, що нагадують: усі наші пафосні альтруїзми, гуманізми, спроба демократичного світу, можливість почувати себе пацифистами та свідомими громадянами світу стоять на колонах мовчання інших, які таким чином оберігають нас від правди про те, ким ми є насправді.

«Побачиш, що це нелегко. Я не створена для близькості. У мене сотні номерів у телефоні, а коли стається щось добре, нема кому про це розповісти. І коли стається щось, у цьому телефоні теж нема нікого придатного. Це не їхня, а моя вина. Власне, це квінтесенція другого покоління. Нема до кого звернутися, бо довкола порожньо. Це мій Голокост. Успадкована порожнеча».