З усіх великих міст, в яких удалося бувати, мені найріднішим виявився Цюріх. Місто, яке своєю формою нагадує перехід до матиці, якою є велетенське озеро. Якийсь неймовірний ніжний смуток за старістю, яка точно не буде такою, можна було пережити на їхній Липовій горі. Щось подібне ще можна знайти на львівській цитаделі. Пласка досить велика вершина, великі липи, які торкаються кронами, а між стовбурами десятиметрові проміжки. Кільканадцять майданчиків для петангу. Кілька годин я просидів на лавці, попиваючи вино з літрових пляшок, спостерігаючи за найцікавішим видовищем: як світло пообіднього сонця, проходячи через пласти липового листя, штрихує лиця, очі, руки, пальці, волосся і міміку вправних літніх людей, котрі торкаються металевих куль, пригинаються, присідають, розмахуються і прекрасною траєкторією випускають їх кудись у тінь, де вже лежить кілька таких самих куль, які втілюють ранньошкільні поняття про потенційну енергію.
У тому місті впродовж дня завжди можна принаймні раз відійти кілька хвилин від найсерединнішого середмістя і увійти, кинутися, ковзнути, зануритися у воду настільки альпійського озера, що аж не віриться. Але навіть це не так виразно робить місто найріднішим. Важливим є те, що воно здається витоком підземних каналів, які живляться втраченими водами міста мого дитинства. Бо крім озера у них є десятки обмурованих і облаштованих джерел і фонтанчиків, з яких постійно тече жива вода.
Колись і у нас так було. Може, вода була трохи інакша, бо річкова, може ще щось таке, але колись колонки були в цілім місті. Кілька на кожній вулиці і вуличці. Металічні гідранти з особливою клямкою, яку треба було натиснути, щоби з отвору над гратами зливу полився потужний насичений втягнутим повітрям струмінь живої води.
Мапа цих колонок була уявною схемою щасливого дитячого переміщення на площині міста. Ніколи не забуду смаку тої води. Не забуду, як вона смакувала, коли змішувалася із хлоп'ячим потом. Не забуду способів, якими малі діти пили ту воду, викрутившись, повиснувши на клямці. І що таке близькість, також буду пам'ятати за тим, як тиснули воду один одному по черзі.
Як формувався струмінь. Як він бив у складені долоні. Як, щоб напитися, треба було доторкатися до нього збоку самими губами. Як він змивав босі ноги і як намочував ноги до самого верху, і як змокали, звиснувши, майки і сорочки.
Як на решітці збиралося листя, каштани, шкаралупи від каштанів, липовий цвіт, черешневий цвіт, морва і алича. І як потужний струмінь по-різному себе поводив, коли простромлював, розсував, перевертав різні субстанції перешкод.
З тих колонок набирали воду у відра люди, що мешкали у старих хатках без водогону. Вони ж там постійно мили літні овочі, осінні гриби, рибу, полокали білизну. Зимами на краях зливу намерзали льоди, а перший ранковий струмінь мусив пробивати ополонку у гладкій і прозорій льодяній плівці. Мокрі руки тоді приклеювалися до студеної клямки.
Окрім колонок були ще артезіанські помпи. Але їх було значно менше, переважно на якихось подвір'ячках. Попри те вони були незамінними, коли щось ставалося з цілим міським водогоном і навіть у колонках не було води. Власники помпи в такі дні ніколи не обмежували доступу чужаків до свого джерела.
Ну, і в Цюріху всі ці води є досі. А у нас все закінчилося чверть століття тому. Тому я й думаю про перетічні води дитинства. Про двадцятирічне сухе заслання з коханої водянистої вітчизни. В якій навколо людські підземні води ув'язнені у мільярди одноразових пляшок.
10.06.2021