Книга довжиною у XX століття

Колесніченко-Братунь Н. Р. Ужвій. У піжмурки з долею. – Харків: Фоліо, 2020. – 124 с.; іл. – (Мистецькі біографії).

В понеділок, 7 червня о 15:00 у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці (пр. Шевченка 13) відбудеться презентація цього видання

 

 

Ім’я Наталії Ужвій у часи моєї молодості звучало доволі часто. Я це ім’я пам’ятаю буквально з найменших літ, враховуючи близькі стосунки наших сімей. Проте нині молоде покоління і навіть всюдисущі і досвідчені у справах пошуку інформації студенти навіть не «п’яте через десяте» не знають про імена постатей масштабу Наталії Ужвій з другої половини 20-го століття. Тому книга Наталії Колесніченко-Братунь «У піжмурки з долею» своєчасна, необхідна, а також захоплююча з багатьох оглядів.

 

Отож, огляд перший. Історико-політичний.

 

Хронологічно матеріал книги охоплює майже все 20-те століття. Час народження Наталії Ужвій – 1898 р. – майже збігається з початком століття. За іронією долі, це була епоха чергового часткового об'єднання етнічних українських земель: після Третього поділу Речі Посполитої (1795), коли Західна Білорусь і Західна Волинь відійшли до Російської імперії, її рідний Любомль потрапляє до одного державного утворення враз із Києвом. Там же опинилася і Варшава.

 

Усі наступні пертурбації із центрально-східноєвропейськими територіями – включно з Ялтою – часами опосередковано, часами безпосередньо впливали на долі мешканців Волині й Галичини.

 

Проте події після 1945 року уже в повоєнній УРСР логічно кореняться і проростають з попередніх, довоєнних та й міжвоєнних десятиліть. Процес синтезу, а, вірніше, насильницької адаптації, а радше (говорячи біологічними термінами) «примусу до послуху» громадянського суспільства колишніх ЗУНР й УНР так званій «совєтскій владі»  упродовж синхронного із крещендо Третього Райху хронологічного періоду (зокрема, див. розділи «У лабіринтах страху і зради» та про репресії родичів Наташі «Заручники часу»). Мартиролог окремої родини виписано на гробівці, спорудженому сім’єю Братунів-Колесніченків у Львові на Личаківському цвинтарі: Назар, Євген, Панас, Микола, Михайло, проте останків, як і слід сподіватися, там нема. Залишилися лише довідки про посмертну реабілітацію…

 

Значно пізніше будуть інвективи усім решта, починаючи від псевдофольклорного «Зупинись і плюнь…» і до партійних стягнень, і найвигадливіших способів репресій (я інколи просто дивуюся, чи таки вони, оті прийшлі й недалекі окупанти (як я називаю – «навоз») придумували і вигадували способи стаґнації (віл латинського слова «stagnum»), чи все ж консультантами були завидющі «землячки»).

 

Оттак вигляда доволі схематичне моє особисте враження від прочитання книги – це був огляд перший – узагальнений.

 

 А загалом – нічогенько так пожила собі актрисочка: три Сталінські премії, купа орденів і медалей і таке тощо, і таке тощо… От тільки чи потрібні оті «обласканія», та й що потрібне справжньому Митцеві, а особливо нормальній жінці… 

 

 

Огляд другий. Соціально-економічний.

 

«Але чомусь у Варшаві сім’я Ужвіїв стала багатодітною.» Так, внаслідок згаданого поділу Речі Посполитої Варшава разом з його Брудно потрапила у силове поле чи то Москви, чи Петрограда. Там, у Петрограді, робив бучу в Ґучі 1905 року мій дід Михайло Трофимук – унтерофіцер Волинського полку (до відома декого з моїх знайомих, я не завжди був «ґенетично щирим галичанином», хоча українцем – завжди).

 

Хісна з того було небагато, як і від заворушки всіляких революцій на ґраніті у столітті 20-му; хіба лишень в Росії «тіпа забули» про укази й циркуляри (мали б зняти й анатему Мазепі...), а в Україні у тому ж-таки(!) столітті 20-му «муссолили Масола»…

 

Виявилося, що Брудно не завжди правдива назва для населеного «пункту», хоча етимологія відповідає семантиці навіть у польській мові. Виявилося, що дієва система державної соціальної системи опіки має таки значення. Що якщо людина працює і не намагається усіх перехитрити, тобто, не є злочинцем, то вона нормальна. Так було. І виявляється, що і предки Наталки Колесніченко-Братунь, і мої власні – Мирослава Трофимука, а по мамі – Миляновського, а також і моєї дружини Олександри Гоян-Трофимук жили за одним і тим самим «законом Божим» упродовж цього 20-го століття: розвивалися і вчилися ремесла, хто на що горазд; знаходили собі «równu paru»¹ та й будували гуртом хату новому членові громади. Виховували дітей, створювали, тобто репродукували на щораз вищому і вищому рівні з покоління в покоління нові технології і нові суспільні контакти, – нові, бо збагачені новими досвідами, хоча й забруднені еґоїстичною заздрістю: «Зупинись і плюнь…»

 

Жанр рецензії не потребує містити оцінок, хоча так здається усім після червонозоряної епохи. Як на мене, рецензія² це мій особистий погляд на мистецький твір, який повинен випливати і випливає з мого неупередженого досвіду читання, перекладання, а головно осмислення текстів різних епох.

 

Отож, – огляд третій: психологічний.

 

Принаймні три епізоди у книзі провокують на архицікаві розмисли.

 

Перший – тремтливий спогад-сповідь про перше відчуття власної і то жіночої тілесності: переодягання на пляжі. І – лялька. Як наслідок, як подарунок долі, або уважних до світу дитини батьків, які для нас завжди були і є захистом (навіть сама пам’ять про них) у цьому світі.

 

Другий – перстень. Запах тіла Наташі. Запах для Наталі. «Пригаслий блиск каменю, який, щоправда, стійко утримує запах духів «Красная москва». Що в’ївся у тіло примадонни…» – і далі за текстом.

 

Третій носить умовну назву «Капелюшок», – прочитавши у книзі про це вперше, можна перефразувати: «Капелю – шок».

 

Біля одного з таких магазинів Наташа часто зупинялася, притулялася до вітрини, щоб краще відчути відгороджений від неї склом світ таких привабливих, таких бажаних для кожної жінки речей. Сукні для наречених, шалі, рукавички, блузки й торбинки, і головне — капелюшки... З бантами, з вузькими і широкими крисами, кольорові, з різних за текстурою тканин, прозорі, в мережеві розкоші, солом’яні з весняним настроєм — кожен з них чекав на свою чарівну голівку. Наташа подумки перемірювала всі і нарешті вибирала той єдиний...

...Потім була розмова дорослих за зачиненими дверима, пояснення Наташі, голос якої тремтів від страху.

 

Десь я почув про статтю Аристотеля, якою ніколи не послуговувався, хоч на основі його теоретичної спадщини написані всі мої літературознавчі монографії. Я був враженим, коли довідався про його погляди на становлення особистості. Людська особистість формується упродовж 15-го – 30-го років життя, але, якщо до 15 років трапляється якась екстраординарна подія, то така особа має шанси швидше сформуватися. Шок у ранньому віці немов каталізує, пришвидшує розвиток повноцінної особистості й запобігає інфантильності у дорослому, зрілому віці. Той короткий аналіз (дайджест ідей…) пояснив насправді мені самого себе, а також довів, що виведення нашого світу треба-таки починати не з 15-17-го, чи й 20-го фройдистського століття, а таки з Античності.

 

Зрештою, все зрозуміло: дівчина чи то жінка має дарунок від батька, який для неї є вартісною цінністю (неначебто оксиморон, але я собі думаю, як висловити те, що є для мене вартісним у духовному плані і в вимірі матеріальному одночасно? Доки в українській мові/мовленні не внормують оці катеґорії, гадаю, не буде ладу в Україні (свідомо не вживаю тут слова «порядок»). Спостерігаючи його, вона закономірно розмірковує над причинами, приводами для здійснення подарунку, та ще й пов’язаного з певними етико-психологічними переживаннями. То й що з того, що ніхто не говорить про причини і наслідки? Гармонія стосунків у мікрокосмі сім’ї успішно відновлена. І забута проблема-причина. А за якісь десятки років оповідь про ляльку спричинює виплеск свідомості і провокує ототожнення себе з уявлюваною особою.

 

Через роки стається інша подія: авторка дістає у подарунок перстень. Погодьмося, сам сюжет неначе з лампи Алладіна. Проте. Я маю подібну історію у своєму житті, але vice versa: я мав перстень зі срібла із зображенням герба Миляновських , який подарував моїй мамі Петро Миляновський (брат батька моєї мами). І раптом він зник. Я перешукав геть усе (а загубити я його не міг). Не знайшов. І пам’ятаю, як тоді почав рефлексувати.

 

Ця промовиста метафорична фраза зринає у тексті книги саме у контексті розмислів про Наташу і її перстень: «Пригаслий блиск каменю, який, щоправда, стійко утримує запах духів «Красная москва». Що в’ївся у тіло примадонни…

 

Текст цілої книги від початку і до буквально останньої фрази – це стилістично-доладно виписана проза, наголошу: художня проза, проза, яка як м’ясо тримається на міцному кістякові, на хребті психоемоційних переживань. І в цьому реалізм оповіді, що в даному випадку дуже важливо. Проте під поняттям реалізму не слід розуміти те, що ще й нині описується у відповідних статтях вікіпедії. У інтер-НЄТі взагалі переважна більшість статей, особливо з галузей естетики, літературознавства тощо, мають гострий присмак вульгарного соціологізму і відповідного епосі мислення. І хоча ми – старшої дати ровесники авторки, прекрасно пам’ятаємо наш сукупний досвід покоління, хоча дуже невеликий той відсоток наших ровесників, які пізнали більшовицьку систему у її пізній редакції 70-80-х, особливо що стосується дисидентства, творчих спілок, мистецьких об’єднань (nota bene) україномовних митців насамперед. Властива україномовність була елементом 58-ї статті. А гірка правда нинішнього дня полягає у тому, що студенти на семінарах з історії літератури, коли ідеться про Тараса Шевченка, про Олександра Довженка, про Павла Тичину, про Максима Рильського, про Ігоря Калинця, про Василя Стуса, зрештою, – я бачу настирливе бажання студентів задля галочки у відомості прочитати (невпопад) відомості з вікіпедії, переважно спрощену біографію. Уточнюючі і навідні питання навіть не виводять прелєґентів із рівноваги: вони вперто співомовкою-частушкою вторять вдруге і втретє те саме пустопорожнє твердження, а на «провокативні питання» про творчість, притаманні жанри, сюжети й ідеї реаґують достоту по-президенськи. …мабуть, час для відповіді таки ще не настав».

 

До цієї виділеної фрази я ще повернуся у кінці цього роздуму про книгу.

 

 

Огляд четвертий: новизна і правда.

 

Наталя Колесніченко-Братунь не лише талановитий письменник, але й кваліфікований науковець, скрупульозний дослідник документальної бази філологічних розвідок, не кажучи про знання іноземних мов, і перекладацьку діяльність, адже за університетською спеціальністю вона слов’янський філолог (полоністика і богемістика).

 

Закономірно, що природний особистий інтерес до теми спонукав її віднайти дорогу до архівів і провести кверенду документів. Її пошуки увінчалися принаймні двома успіхами.

 

Вона встановила особу й ім’я першого чоловіка Наталії Ужвій – Григорія. Коротенький розділ книги «Перший» (24-28) присвячений саме йому.

 

Чому саме Григорій стане її першим?.. Саме з ним вона відчує себе жінкою, а потім саме він стане тим спогадом, який Наташина пам’ять прагнутиме заховати в найвіддаленіші закутки. «Я не серджусь на нього. Він же не винен, що я обрала театр, що не могла бути дружиною агронома. Але він теж багато досягнув — став героєм соціалістичної праці». Згадати про Григорія Наташу спровокувала постать Наталиного чоловіка: «Юрко дуже нагадує мені мого першого чоловіка. Така ж статура, рослий, кремезний, темноволосий. Правда, востаннє, як його бачила на урочистому засіданні в оперному, то ледь упізнала. Що робить з людиною час... Ну, в нього ніби життя вдалося. Родина, діти... То й добре». Ось і все, що вдалося почути про чоловіка, який точно був, але з роками наче розчинився.

 

Другий успіх стосувався свідчень про роль Наталії Ужвій у долі Михайла Семенка.

 

Але цей матеріал радше стосується огляду п’ятого: майстерність оповіді.

 

Загалом про цю категорію говорити складно, бо вона дуже індивідуальна. Індивідуальна, як і персональні особливості рецепції змісту опублікованого (та й будь-якого загалом) тексту.

 

Побудова фабули книги «Ужвій. У піжмурки з долею» Наталії Колесніченко-Братунь не ускладнена, вона хронологічно мотивована, про що ішлося у першому огляді. Властиво, цей перший огляд додано з наміром, бо, як вже констатовано, молодь нині хибує на дефраґментовану свідомість і якщо не хибну, то хаотично-уривчасту візію історичних подій і сюжетів, на аберацію змісту, формальних ознак і філософського підтексту різних стильових епох, – адже ми говоримо про мистецьке явище: художній літературний твір. Прикладом простої недостачі ерудиції є плутанина Ялтинської конференції (лютий 1945) і YES, про що є промовисте нагадування на самому початку Вікістатті. Але студенти з року в рік ставлять здивовані уточнюючі питання.

 

Одразу зауважу виразну особливість письма авторки: простий синтаксис. І нехай читача не збиває з пантелику дещо розлогіша побудова речень на двох початкових сторінках передмови (хоча і там важко знайти речення довші, аніж на декілька (переважно 2 – 3) сурядних чи підрядних речень). Це просто «невипадкова випадковість»: самоочевидно, Передмова писалася, як це зазвичай буває, наостанок для публікації. Як підсумок.

 

Натомість основний текст має інтонації розмовного мовлення, з масою непоширених і неповних речень (Вийшло мелодійно. Гарне ім’я…).

 

Розлогий синтаксис, за моїми спостереженнями, вигулькує у мисленні письменниці тоді, коли треба відтворити складну, драматичну ситуацію, межові стани героїв (розпач, інколи сум), проте і там за принципом контрасту маємо дуже активне чергування ретардованого зображення подій реченнями з поширеним синтаксисом (ефект стоп-кадру) і швидкої динаміки дії, хаотичного мовлення і мислення, гарячкового обдумування, метафори пошуку виходу із потенційно безвихідної ситуації.

 

У мене у процесі читання тексту виникали стійкі асоціації з музичними творами. Прискорення ритму, сповільнення, раптові звукові акценти і раптові акценти тишею, а також замовчуванням. Підняття стилістичного регістру і спрощення до побутових розмов, а також імітації сварки… Пониження напруги стандартними реченнями рівномірного врівноваженого синтаксису зі спокійним плином оповідного стилю.

 

Це загалом звична формула оповідного жанру побутової фабули з дуже незначним «grano salis» емоцій, які властиві для людських стосунків.

 

Ще маємо притаманну природу літературного художнього письма: модуляцію, зміну емоційної семантики тексту, – інший, а може, другий вимір емоційного впливу на реципієнта у художньому тексті. Що, вчергове асоціюється нам з музичним твором, який ми змушені сприймати виключно емоційно, бо ж звуки самі собою не мають семантичних кодів, як, скажімо, і букви. Я особисто, не можу сказати, як перекладається буква а (хоча вона й асоціюється із, наприклад, жінкою, жіночим родом (ґраматичним) і жіночим єством). Але це виключно моя асоціація (може, й не тільки – кожен філолог асоціює першу відміну з –а, -ае/и).

 

Менше з тим. В Україні на разі ніхто не написав дисертації (серйозної! або бодай доброї статті; хто знає – дайте знати) про збіжності (або відмінності) у теоріях Олександра Потебні та Жака Лакана.

 

Бо мені ідеться про те, як Наталія Колесніченко-Братунь формує виклад життєвої й мистецької біографії Наталії Ужвій. Це загалом нормальне життя у Брудно з його підлітковими колізіями, «портретом митця замолоду», проте портретом,  ретардованим самим життям, адже повернення до питомої поліської ритміки життя, фонетики і ритмомелодики мовлення станеться вже у Клевані: «Пізніше Наташа згадуватиме, що саме завдяки шкільному сторожу навчилася відчувати багатство народної творчості. Минуть роки, і вже своєму синочку вона переказуватиме легенди блакитноокої Волині, а Лесину «Лісову пісню» мелодійно не то зачитуватиме, не то проспівуватиме, вкраплюючи інтонаційні переливи шкільного сторожа…»

 

«А далі була інша Україна з гірким присмаком переселення. Родина переїжджає на схід, до міста Золотоноші Полтавської губернії. Чому саме до Золотоноші? Війна корегувала людські долі і визначала маршрути... У самому слові «біженець» закладено щось пов’язане з рухом…»

 

«Бути переселенцем із заходу означало потрапити під пильні погляди ментально відмінних східняків. Іншими були їхні побут, звичаї, манера одягатися, та й мова, ніби таж, українська, але зі своєю полтавською мелодикою, діалектними вкрапленнями…»

 

От вам три частини пасторальної (чи насправді?) симфонії. Піднесено-драматичне повернення до своєї ідентичності з достатнього рівня життя поза питомою культурою, війна, знову переселення, на цей раз «корекція людських доль», ознайомлення зі станом переміщених осіб: бути переселенцем із заходу…

 

«Настав 1922 рік. — Чи був тоді Київ українським? — запитуватиме Наташу Наталя. — Так, був. І найкращим доказом були черги за квитками на вистави Винниченка. А ще поезія Олеся... Збірки поета неможливо було купити чи позичити — їх розхоплювали».

«Тодішня Одеса — місто, де була своя українська інтелігенція, де українська культура не відчувала себе упослідженою, інфантильною. У багатонаціональному місті вистачало місця всім. Одеська українська говірка перепліталася тут з ідишем і своєрідним російсько-українським суржиком. Ніхто не міг подумати, що через півстоліття все зміниться...»

 

Далі. Далі театр, зустрічі із Михайлом Семенком. Поступове підняття до задовільного матеріального рівня. І через неспроможність, через духовну, а також фізичну неможливість протистояти системі – неминучий крах. Не одразу, а все за чергою, послідовно і неуникно як у фантастичному сюжеті. Але ж це було саме життя, життя того часу, як воно було, vita eo tempore per se…

 

Нехай читач вибачить за кілька довгих цитат.

 

«Вакханалія репресивної машини набирає особливо нищівних обертів. 13 травня 1933 року вчинив самогубство Микола Хвильовий. Перед тим арештували його друга Михайла Ялового, а до цього була подорож письменника у сільську місцевість, де він побачив, як люди потерпають від голоду. І згодом вмираючі від голоду люди стали реальністю столичних вулиць. У державі, де всі, як проголошувалося, були рівні, існувала «рівність» перед імовірністю бути покараними без жодної провини, без суду і слідств».

 

«Через кілька днів начальник культпропу ЦК із символічним прізвищем Кіллерог запросив до себе основний склад акторів і режисерів театру. Солодкавим до нудоти голосом він почав усіх переконувати, щоб не засмучувались, і що невдовзі Курбас повернеться. Той же Йосип Гірняк (до речі, один із підписантів заяви у «Комсомольці України») всю розповідь про цю зустріч сконцентрував на поведінці Ужвій: «Несподівано Наталія Ужвій підвелася зі стільця і темпераментно стала запевняти партійного достойника та нове керівництво театру, що, мовляв, нічого особливого не трапилось... що цю операцію слід було вже раніше провести, бо мистецький керівник Лесь Курбас, під впливом ВАПЛІТЕ та драматурга Куліша, завів театр на політично-ідеологічні манівці, що Курбас витрачав багато часу на нікому непотрібні формалістичні експерименти». А далі були сльози Ужвій. Наташа після тиради, яку вона пообіцяла виголосити як відкуп від репресій щодо її родини, не змогла стримати емоції. «Це я так радію», — повторювала вона, захлинаючись від сорому та болю і розуміючи, що межу переступлено, що все, що буде потім, уже ніщо, бо вибір зроблено, бо страх, тваринний жахливий страх переміг. Повернувшись додому, де її чекав добре захмелілий Михайло, Наташа, без слів поцілувавши малого Михася, як злодійка прошмигнула до ванної кімнати. Вона довго стояла під потоком води, з якимсь надривом терла губкою тіло. Я повинна була це зробити. Це ж не донос, не свідчення. Дурна тупоголова тирада... Я повинна була... Заради Михайлика... Кого вона намагалася переконати? Себе чи ту Наташу, яка, виконуючи чергову роль, завчено виголошувала монолог — хвалу рідній партії і вождю на урочистих заходах. Те, що відбулося сьогодні, відрізнялося від її ідеологічно патетичних моноспектаклів, над якими вона в душі щиро посміювалася. Це була зрада... Зрада, яка завжди буде тепер із нею. Вона знаходитиме їй виправдання і пояснення. Але це буде для когось... Потім вона визнає, що в основі її дій лежав страх, липкий, з терпким запахом брутального тваринного жаху. На якусь мить він паралізував у ній, завжди такій рішучій, волю. Вона стала його заручницею, як і сотні, сотні інших. Страх безнадією висів у повітрі, зазирав у вікна, влазив у шпарини помешкань. Він змушував людей ховати погляди, пошепки звертатись одне до одного, коли в цьому не було жодної потреби, бігти наввипередки з доносами на друзів, сусідів, щоб бути першими, щоб устигнути випередити інших у цьому марафоні зради. Спомин про ті дні Наташа заховає у найвіддаленішому закутку пам’яті й намагатиметься відгородити його стіною заборони. Заборони згадувати, заборони аналізувати».

 

Не буду перецитовувати продовження вражаючого сюжету. Дам можливість допитливому читачеві, як у старі добрі часи, купити книгу і просмакувати. І не один раз, маючи завжди можливість зняти її з полиці дощовим вечором і вкотре переглянути. Пригадуєте, як ми платили 5 рублів за ніч користування від'ерених книг Булгакова, або Стругацких? Чом, чом, земле моя, тепер таке не вздриш?! Нема черг за українським. «А ще поезія Олеся... Збірки поета неможливо було купити чи позичити — їх розхоплювали». Через те, що тепер це – українські книги – доступне? Що вже не дефіцит?! А що саме доступне? Гей, не дивуйте, добрії люде!

 

Огляд шостий: діалог Наталі і Наташі. Книга від Жінки.

 

Центральним персонажем книги Наталії Колесніченко-Братунь, як на мене, є транстемпоральний діалог двох жінок, двох античних масок – НАТАЛІ й НАТАШІ. Я свідомо переставив імена місцями. Бо так є насправді. Перестановка тут – метафора. Я розумію, що цей діалог взагалі визначальний для авторки книги, визначальний екзистенційно, і лише сама доля – ананке, а водночас і фатум – може подарувати таку збіжність імен з невеличкою різницею у різночитанні.

 

Починаючи від початку книги, від НЕВИПАДКОВОЇ ВИПАДКОВОСТІ, Наталя через призму особи Наташі шукає свою власну ідентичність. Не обов’язково національну, чи, ще глибше – етнічну. Гадаю, вона у цьому потреби не має, бо не приїхала з Варшавського Брудно до Клевані, де інерція політичних подій пращею закинула її аж до Харкова та Одеси. Гай, гай: оце артисточка пожила, – на що завидує обиватель. А далі – далі. Там стільки цікавого, у тій книзі.

 

Два різних покоління, як я вже казав, немов у традиційному для української літератури химерному романі, ведуть діалог. Через покоління. Це дуже продуктивний діалог, – знаю з власного досвіду. У моєму досвіді було два покоління – дід і онук – у «саду-раю», тут – все значно глибше, бо це – дві ЖІНКИ. Хтонічні персонажі. І те, що за текстом, за суворою важкою сценічною запоною – в обох подібна доля у дітях.

 

І одразу акцент: «Ти син Ужвій?» – «Я не лише син, я сам по собі».

 

А ще перед тим – як промовисто: «У помешканнях тих, хто залишався, поселявся новий мешканець — страх». Звичайно, це про «Слово». Про той будинок.

 

Дослідник життя і творчості Наталії Ужвій Олег Вергеліс у статті «Остання жертва. Перша українська радянська актриса Наталя Ужвій — сценарій прихованої долі» згадує про Михася так: «Він писав не лише поезії, а й п’єси. У гарному сенсі він «отруєний» театром. Сам дитя лаштунків, мама — примадонна. Одна з його юнацьких п’єс називається «З чужих тенет» (3 дії, 6 картин)».

 

Текст Наталії Колесніченко-Братунь написаний дуже відверто, від ЖІНКИ. Реалістичні описи переживань і вагань, сумнівів і виважених вчинків, мотивованих неуникною небезпекою для найближчих рідних, емоційні зриви, неминучі у ситуаціях ґвалтовного намагання вціліти самим і вберегти найрідніших, а потім довготривалі періоди самобичування і картання за вчинене, які стають хронічними судомами задавненої хвороби – чим задавненішої, тим невиліковнішої і щораз хронічнішої. Така реальність «улюбленого минулого», все ще улюбленого для багатьох, бо «був смачний пломбір». Дуже влучна остання фраза книги: «У вухах бринить кинуте Наташею у простір питання: «Чи вони нас колись зрозуміють?» Наталя ловить себе на думці, що, мабуть, час для відповіді ще не настав».

 

Але цей ментальний діалог, цей діалог у часі, просторі, в гіперпросторі мистецтва, і зрештою, але, може, саме насамперед, найперше – у ноосфері ДВОХ ЖІНОК різного віку і різного часу, у нооосферах цих двох жінок упродовж цих різних часів, у саме тій ноосфері, яка пронизливо-незалежно пронизує і скріплює цей сущий світ, як пра-вишивка, як пра-мелодія, як пра-молитва континууючи його щомиті, щодня і щогодини-щокроку.

 

 

Огляд сьомий: шість днів творення минули упродовж безсонної ночі над книжкою. За ніч пережив усеньке 20-те століття: війни, поділи держав, націй, сімей, ґеніальні мистецькі осягнення, біль втрат, жорна репресій, нудотний присмак зрад друзів. Від гуснення багряної заграви на межі вечора і ночі до прохолодного ранкового ясного неба, яке влилося із-за розшторених вікон і вмить перетворило  яскраве світло ламп на жовтуваті плями більм.

 

І лише нічна віґілія тупою втомою стискає груди. А, може, і не віґілія, а настирне відлуння у пам’яті двох цитат.

 

Чому людина відрікається від свого рідного? З роками Наталя ставитиме це питання дедалі частіше, дивуватиметься, як деякі колишні пластуни, з якими її донька Олюня їздила з вертепами східноукраїнськими селами у 80-х роках, у час національного відродження, згодом, емігрувавши до інших країн, немовби відрубували своє українське коріння, виривали сторінку свого українського життя. «Мою доньку звати Зося, а не Софія», — скаже один з них при зустрічі. «А мій син не знає мови, бо так йому буде краще».

 

...«Ви пишете про актрису радянського театру? Але це ж нікому не потрібно. Нехай собі залишаються в своєму соціалістичному минулому», — співрозмовник із запалом Семенка пафосно проголошує вердикт «застарілим обличчям історії». Наталя відчуває, що він не хоче дискусії. У вухах бринить кинуте Наташею у простір питання: «Чи вони нас колись зрозуміють?» Наталя ловить себе на думці, що, мабуть, час для відповіді ще не настав.

 

СВІТАЄ

 

Гробівець на Личакові – данина фундаментові трансреґіонального ментального часопростору Братунів-Колісниченків-Ужвіїв і свідчення закоріненості усіх тих людей у цьому ґрунті, незалежно, чи це Львів, чи Київ, чи нордична Волинь. Книжка Наталії Колесніченко-Братунь вибухає до неба німими запитаннями й інвективами і водночас утверджує в такий спосіб не віртуальний, але духовний хронотоп українства упродовж стражденних ХІХ-ХХ-ХХІ століть, коли символічна одиничка або випадає з нотації, або знову з’являється, але в іншому, тепер уже прогресивнішому місці.

 

Я особисто дуже емоційно-прихильно сприйняв три зразки поетичної – не віршованої – а саме поетичної творчості, запропоновані з 86 по 88 сторінки книги. Якщо ритмомелодика віршів Ростислава Братуня, зізнаюся, мені відома і знайома (як і багатьох львівських, і не тільки, поетів), то послідовне прочитання трьох зразків творчості одної родини: Михайла Ужвія, Ростислава Братуня і Ольги Колісниченко дала мені радісний присмак не просто джазової інтерпретації одної теми у поетичному виразі, а того, що в музичній культурі називається джем-сешином, тобто, глибокої синерґетики й духовного співрозуміння.

 

Як і слід сподіватися, після цієї тріади ідеального світу – naturam alteram – у тексті книги з’являється раптовий злам, адекватний для замислу книги й способу мислення авторки: «22 червня почалося те, що переламало, переплело, перекреслило людські долі, людські плани, людські стосунки. Ніби в страшному сні…»

 

А проте слід прочитати всю книгу – наступні абзаци-свідчення.

 

 

________________________________

¹ Równa paro –  бароково витончений вираз, яким Пилип Орлик вшановує у шлюбному панегірику нову сім’ю Гетьманщини і стверджує рівність обох. У дослівному перекладі на українську з польської мови równy = рівний, а вокатив paro (від слова – «пара», двоє людей) омонімічно збігається з латинським прикметником par, paris – рівний, однаковий.

² Re-censeo дієслово, лат. – перевіряю, перераховувати, оглядати, обмислювати, аналізувати, рецензувати (дослівно: те, що я думаю, вважаю опісля, повторно, внаслідок, вдруге).

07.06.2021