Мій дід любив пасясті костюми. Паски ішли згори донизу, а для мене особисто навпаки: я дивився знизу догори. Костюми були завжди ладно скроєними – за його статурою. Вилоги не мали значення. Кількість ґудзиків – теж. Вкладка у петлиці – так само.
Хоча вкладка у петлиці значення таки мала, і не мале... Але для мене то вже досвід пізніший, не поєднаний зі старими світлинами.
Просто мій дід любив пасясті костюми. Я здогадуюся, що він добре розумів, що такі костюми виструнчують, надають його фіґурі виразності. І досконалості.
Значно пізніше я з’іронізував: “колорадські жуки” – це коли “червоні” піджаки замінилися масово пасястими костюмами. Пам’ятаєте ту недавню епоху?
Коли вже я доріс до костюмів, мені купили теж пасястий. Він не був цілком пасястим: були смуги – натяки у вигляді якихось орнаментів, – хтось навіть з моїх друзів закинув би, що то “індіанські” орнаменти, а, може, й “негритянські”, – такими вони були вигадливими, навіть химерними.
Проте вони вписувалися цілком у нашу “рокову, рокабільну епоху”, епоху нового і новітнього. Для нас особисто, для нашого покоління.
Хоча, як сьогодні пам’ятаю, шили їх, ті “індіанські” костюми, у Польщі, а продавали у львівському магазині з вишукано радянською назвою: “Елегант” (отой, що був у самому центрі, там, де тепер Макдональдс, але це не має значення).
Я ніколи не мав нічого проти пасястих костюмів. Покладався на смак мами насамперед. Зрештою, це не було жодною проблемою, бо я мав свої джинси. І джинсову куртку. Пізніше – джинсовий піджак, себто маринарку. І навіть джинсову краватку.
Отож, коли я поїхав черговий раз до свого рідного містечка, до дідичної землі і зайшов до рідної, дідом-таки (воднораз із його колегами) будованої хати (як то колись – на початках нашого сумнозвісного 20-того століття водилося: ті хати будували всім миром – свої своїм, а потім знову свої – своїм), я відкрив дверцята старої (ще австрійської?; ще запольської?) шафи, про яку бабця говорила, що то “часть її виправи”.
Відкриваючи дверцята тої шафи, я був переконаний, що у тій шафі знайду багато тих його пасястих костюмів, цілком ще якісних, які могли б мені, нещасному кандидатові наук і викладачеві, знадобитися у 90-ті: в час тотальної відсутності грошей. Мав би нормальне “убранє”, бодай для роботи, до студентів.
Яке ж було моє здивування, коли у тій шафі я виявив лише два костюми. Перший цілком співпадав з дідовим костюмом зі шлюбної знимки, хоча там висіла й цілком інша ноша: мені пояснили, що той костюм він одягнув на “вісілє”, щоби не заплямити “одіж”. А одіж він одяг до церкви на шлюб.
Той – другий із шафи – також був пасястим.
Але там – вже чорні паски на чорному: дід купив його, як оповіла бабця, коли його брат виїхав у 44-тому. Дідів брат Петро тоді сказав: “Їду гет: або я, або вони”.
Лишив дідові антикварний настінний австрійський годинник (ніхто не повірить, але тільки дід умів його поправно нареґулювати, а годинник зупинився о годині дідової смерті), естампи ікон Куриласа (“та таких більше в селі не має ніхто!”) і ще деякі картини.
Дідів брат повернувся додому аж 1968-го.
Повернувся знимкою з похорону у Філядельфії, де він лежить у розкішній труні. На знимці труна була не чорною грубого гиблювання, як було звикло в Україні у ті часи, і не обкладеною червоною матерією всередині, як то було прийнято в епоху “розвинутого соціалізму”. Ні, то був мистецький виріб з дерева, з дорогими вибагливими ручками по боках, а сама труна була оздоблена ізсередини матово-білими фалдами якоїсь, напевно дорогої, матерії.
Я тоді, оглянувши ту світлину, скептично подумав: а навіщо тому вже покійникові така розкіш? Нащо таке марнотратство?
Знимку якимось дивом таки передали в Україну. Тої знимки боялися всі.
Дід той другий костюм одягав щонеділі, як пригадую.
У неділю бабця з іншими жінками ішли до церкви, а дід і його колєґи на сусідніх подвір’ях виходили у чистих білих сорочках і напрасованих костюмах (анцуґах), у чорних краватках (хоча в діда була ціла колекція краватів; я ще й досі використовую декотрі) і начищених до блиску мештах. Як перед боєм.
Ставили напередхаті крісло і розгортали ґазети “Нєдєля” (їх спеціально купували напередодні на вокзалі смт. Красне, де був “ларьок” з пресою).
Може, й читали. Проте, може, важливішою була демонстрація. Я зрозумів це пізніше. Бо до того ходив із бабцею до церкви і “все хтів шось вшпати, аби показатися”...
А пізніше, як став статечнішим (дорослішим), мені пояснили.
З цілої великої родини, та чи з одної лише, кількоро дітей (ще цілком недорослі були) якось лишилися у школі. Решта — загули. Бо “хтось” розкидав листівки на штреці. А недовго по тому в сорок сьомому селом ходив вертеп, а енкаведистам видалося, що Ірод був подібним на Сталіна.
Коли ті всі люди і повиросталі їхні діти дістали дозвіл повернутися із Сибірів до рідного Красного, у їхніх хатах, побудованих власними руками, мешкали чужі люди; земля, звісно, стала колгоспною, а зі стациї щоранку о п’ятій з чимось “відправлялася” битком набита елєктричка, яка везла їх на львівські заводи і фабрики.
Стара дерев’яна церква з 18-го століття, побудована зайшлими гуцульськими майстрами без жодного цвяха, лишилася, а мінімальних змін у літургії вже ніхто й не зауважував.
Отож, розкрив я дверцята шафи, подивився на малу кількість “пасястих костюмів”, та й згадав свій афоризм про “коло-радських жуків”.
Так, тепер костюм 1.0 змінюється костюмом 2.0, той модернізується до рівня костюма 2.1... і так далі. Природна й біологічно обґрунтована мутація.
І мені не лишається нічого, як лиш одягнути пасястий костюм.
Проблема в іншому.
Мені пасує до костюма або капелюх, або беретка – до светра або ж до пальта. Бажано й вишуканий, не кажу вже – творчий – шалик. Або ж крават – замість шалика.
А до пасястого костюма у вишуканих бутіках нині пропонують лише тюбєтєйку. Новий тренд, який мені чомусь зовсім не подобається
