Дивіться: це ножем собі я різав руку
І в рану рудяну солону сипав сіль.
Я цим хотів стлумить надлюдську серця муку,
Хотів угамувать пекучий серця біль.
Дивуєтесь? Це все для вас незрозуміло?
Я дивний, божевільний, кажете? О, ні!
Якби у вас хоч хвилю серце так боліло,
Хоч хвилю, хоч одну горіло так в огні.
Ви б зрозуміли все... але ви зачекайте!..
Не йдіть іще... я зараз все вам оповім...
Одну хвилинку лиш уваги мені дайте,
Я оповім, що з серцем сталося моїм...
Скажіть, ви бачили, з яким замилуванням,
З якою вдячністю вже пізно в-осени
На сонце айстри дивляться, з яким благанням
Про ласку, про тепло звертаються вони?
Для них — сиріт самітних, безпорадних літа —
Це ж єсть єдина лиш надія на життя...
І от ви уявіть, що сонце їм закрито
Тяжкою хмарою, пішло без вороття.
Приходить смерть? Звичайно, смерть тоді панує,
І айстри біднії налякані тремтять,
І сонце їх благань останніх вже не чує.
Не може цих сиріт вже більше милувать...
Ви зрозуміли? Я також тепер вмираю,
Бо сонце і мені не може вже світить,
Але я ще борюсь, я все чогось чекаю,
Бо хочеться мені, так хочеться ще жить!
Скажіть же ви мені, скажіть всю правду щиру, —
От перед вами я навколюшках молю, —
Чи прийде сонце знов, чи справдить мою віру,
Бо ж сонце я люблю, я так його люблю!
Ні, ні, не йдіть іще!.. я більше вже не плачу...
Ви тільки правду цю проклятую скажіть...
Але це що?.. у вас в очах я сльози бачу?..
Ви плачете?!.. О, ні, від мене ви не йдіть!..
[Воля, 21.05.1921]
01.06.1921