Вдатність називати

Тридцять років я чекав цієї хвилини. Тридцять років я нікому про таке не наважився розповісти. Тридцять років тому я залишився у нашій гірській хаті сам, щоби почати писати філософський трактат. Всі рідні поїхали до міста, і у мене все було приготовлене для конспектування своєї системи. Бракувало ще сигарет. Був найтяжчий рік з куривом. Я зійшов «у місто». В універсальному склепі відбувся переворот у свідомості. Усі полиці були заставлені страшенно дешевими і якісними імпортними сигаретами – бонд, магна, конгрес. Купив кілька пачок і повернувся щасливий до імпровізованого кабінету. Ґанок, столик, олівці, купа довоєнного паперу, липовий чай, нотатки. У ширшому колі – зелені зарості, нагріті за день дошки, захід сонця над лісом, світлопис відбитків заходу на протилежних горах із різною концентрацією заліснення, запахи ранньої липи і пізнього ясміну. Я сидів, перечитуючи нотатки і курячи одну за одною цілий вечір, вбираючи в себе аж до переплетення все, що змінювалося впродовж кількох годин – вітер, дощ, зливу, мокрість, висихання, темніння, місяць і перші зірки. І звуки листя, води, псів і комах. Нічого не написав. Так було добре.

 

 

А писати слід було про філософію комплексів. Так я її називав, через неосвіченість вкладаючи у поняття «комплекс» зовсім не те, що воно звично означає. Мої комплекси означали приблизно таке: є світ і є я, ми зі світом зустрічаємося, виходячи із моїх можливостей – час, місце, мої здатності сприйняття і розуміння. А світ складається із безлічі відокремлених елементів, які щосекунди співіснують одночасно і є невіддільно пов'язані одні з одними. В такому разі комплексом є та вибірка елементів світу, які я у конкретний момент вирізняю і з якими готовий перебувати у співіснуванні, бути у співбутті. Важливим положенням є також те, що існують комплекси внутрішні. Тобто, я сам складаюся із нескінченної множини різних елементів, і внутрішнім комплексом є та вибірка цих елементів, які у конкретний момент зустрічі із комплексом зовнішнім я усвідомлюю, вдаючись до співбуття.

 

Згрубша – така основна теза ненаписаного трактату. Крім теоретичної бази, він мав ще багато прояснити про методику практичного застосування теорії комплексів для того, щоби бути щасливим.

 

Тож там ще мало бути про те, що щастя є словом, поняттям. Тому воно неможливе без мови, принаймні без називання (зрозуміло, що називання елементів і комплексів). І про те, що Щастя є не пасивним станом, а практикою. Тобто творчістю комплексів. Подібно, як у романі, історійці, музиці, картині, фотографії: передовсім – мистецтво формування рамки тут і тепер. Мистецтво абсолютного наповнення обмеженої часово-просторової форми власноруч вибраними елементами, які інтенсивно передають гармонію співбуття. Коли злиття актуальних зовнішнього і внутрішнього комплексів відбувається у підібраному відповідному темпі спроможностей дати і взяти; коли в цей момент не отруювати себе ментальним виходом із комплексу, тоді усвідомлення вибирає із всього словникового запасу єдину доречну назву – щастя є. І тоді навіть біль і зневіра, стаючи одним із означених елементів довершеного комплексу, перетворюються на несучі конструкції того, що наважуємося назвати щастям.

 

Творення комплексів – ціле мистецтво, яке тримається на вмінні бачити красу всього сущого. А це є недоступним, поки не переконатися у кількох постулатах. Найважливішими з них є такі: кожне життя є неповторним, тому нема найважливішого, кожне життя є скінченним, а тому у всіх сенсах тимчасовим, тож маємо обмежений час на то, щоби побути у співбутті з необхідною для повноти буття вибіркою елементів. І комплексів. І це дуже правильно і добре.

 

Заради однієї ілюстрації наведу приклад одного з найпоширеніших і найдоступніших готових комплексів, який масово дарує щастя людям у наших краях. Більше чи менше усвідомлений, самостійно чи завчено практикований, але повний. Це комплекс Великодних свят.

 

27.05.2021