Еріх Марія

Мене дивувало друге ім’я Еріха Марії Ремарка. Чому Марія? Про існування іншого – Райнер Марію Рільке – я дізнаюся пізніше з перекладів Бажана, коли поезія заполонить мій простір. Німецькою прізвище писалося Remark, правопис якого змінено було на французький манір Remarque, а заодно друге ім’я Пауль – на Марія. Дев’ятнадцятирічним майбутній автор світового бестселера опинився на західному фронті в Бельґії. У нашій домашній бібліотеці зберігалося три романи – «На Західному фронті без змін», «Три товариші» та «Час жити і час помирати». Вітчим порадив мені прочитати «Три товариші» – і я прислухався. Так у світовій літературі склалося, що Еріх Марія Ремарк – один з небагатьох європейських письменників, що дорівнює великій прозі втраченого покоління, основні творці якої – американці. Там, на війні, Ремарк і Гемінґвей були солдатами протиборчих армій, тобто ворогами. Не прямо, бо де Італія і де Бельґія, але ворогами. Ремарк служив у піхоті, зазнав поранення, точно, як Гем. Обидва заліковували рани в госпіталях й повернулися, по закінченні війни, домів. Майже ровесники, переживши воєнні страхіття, за короткий час стали письменниками, романи яких вийшли одночасно – 1929 року. Як свідчать джерела – у 1930 році було продано один мільйон двісті тисяч примірників роману «На Західному фронті без змін», і жоден наступний твір Ремарка такого успіху не повторив. Неймовірно, якщо зважити, що Німеччина програла війну, а в країні лютувала гіперінфляція, безробіття, а до усіх повоєнних нещасть додалася ще й світова криза. Що це за читацький феномен? Хто купував цей роман: вчорашні вояки переможеної армії чи безробітні, що ледь зводили кінці з кінцями? Очевидно, що свіжа пам’ять про війну, оте колективне підсвідоме від Америки до Європи, потребувало блискавичного осмислення і відповіді на питання, що трапилося зі світом та людством, а найголовніше – що трапилося з ними, вчорашніми безвусими юнаками. На початку двадцятих років ветеран війни Еріх Пауль Ремарк перебивається різними заробітками: працює продавцем могильних пам’ятників, комівояжером фірми ґумових виробів та навіть органістом в шпитальній каплиці. На початку свого письменницького шляху Ремарк напише лист до Стефана Цвейґа, з якого можемо зрозуміти переживання й сумніви колишнього піхотинця, що узявся за перо. Ремарк щиро зізнавався старшому колезі, що творчість для нього – це питання життя і смерті. У 1942 році він зафіксує у щоденнику самогубство подружжя Цвейґів у Ріо-де-Жанейро. Еліта тодішньої німецької та австрійської літератур залишає нацистські Німеччину й Австрію й подається світ за очі – брати Манни, Фейхтванґер, Брехт, Цвейг та інші. Ремарк завчасно придбав у Швейцарії віллу, куди він переїде, не очікуючи найгіршого. В Америці ім’я Ремарка відоме. У 1930 році режисер Люїс Майлстоун, колишній одесит чи кишинівець Лев Мільштейн, зняв фільм за романом «На Західному фронті без змін». Ось чому письменник прямує до Каліфорнії. До того ж в Лос-Анджелесі утворилася чимала німецька колонія, з-поміж інших була й акторка Марлен Дітріх. Вони зустрічалися в Берліні у 1930, однак тільки у 1937 розіграється між ними любовна драма, що протягнеться кілька років й завдасть письменникові чимало прикрощів. У Голлівуді запущено у виробництво п’ять фільмів, до яких він пише сценарії, тому на життя, флірт із жінками, подорожі до Європи, картини та килими вистарчає з лихвою. У той час там перебуває Томас Манн, з яким у Ремарка не склалися ні професійні, ні людські сосунки ще з часів, коли обоє мешкали в Німеччині. Протягом 1930-х він часто повертається до Європи. В його житті, переповненому любовними перипетіями, було всяке: двічі одруження з Юттою Цамбоне (вдруге, аби допомогти їй виїхати з нацистської Німеччини), романи з голлівудськими зірками Марлен Дітріх, Ґретою Ґарбо і Полетт Ґодар, російською аристократкою Наташею Палєй. По суті, він самотній, хоча обласканий увагою американських видавців та журналістів. Мабуть, щиріші й правдиві речення пишуться не в романах, а в листах і щоденниках. Листи – для миттєвої реакції адресатів, а щоденники – для майбутнього. Ремарк, що хотів вирватись з бідності, відкупив, коли уже міг собі дозволити, у збіднілого барона титул, знався на дорогих картинах та килимах, володів квартирою на 57-й вулиці в Нью-Йорку та будинком в Швейцарії, часто змінював Америку на Європу і навпаки. Та все ж, можливо, під впливом своєї знайомої психоаналітика Карен Горні нещадно шмагав себе питаннями, копирсаючись в своїх депресіях, підозрах та ревнощах щодо коханок, бажаннях забути свою родину, бо вони, мовляв, хочуть жити за його рахунок. Майже у кожному записі – розповідь про готелі, в яких він зупиняється, сніданки, обіди, вечері, дружні застілля, бухло. От з алкогольними напоями він просунувся, можливо, далі Гемінґвея, бо сорти вин, коньяків, горілок тощо ллються ріками. Колись, вперше читаючи «Трьох товаришів», я смакував назви, якими заливали свої шлунки головні герої цього роману. Власне, ці назви звучали одночасно як поезія і як недосяжне життя. Щодо поезії: в одному із записів із 1940-х років зізнається, що писатиме вірші. Він їх справді писав. У 1963 році в розмові з Ремарком Фрідріх Люфт запитає письменника, що живе поза Німеччиною, про мову. Ремарк щось відповість, але не прояснить, як це бути письменником поза батьківщиною. Можливо, думка, висловлена ним три десятки років раніше, що всі американські письменники, котрі виїхали з Америки, писали гірше, – так само підточувала? Це питання щораз постає перед ним. Дивно, а може ні, але з часу його виїзду з Німеччини країна народження залишається наче поза увагою. Активізовується Швейцарія, Нью-Йорк і Беверлі-Гіллз. Знову ж таки – європейські міста Будапешт, Париж, Рим, Венеція. Існує вельми промовиста знимка Ремарка, він – з квітами за спиною перед зруйнованим Рейхстаґом. Навіть навідуючись до післявоєнної Німеччини, він відчуває свою окремішність, до певного роду снобістську замериканізованість. Не приховує, що в літературній праці перейняв американський спосіб ведення справ з видавництвами. Своєрідний прояв космополітизму людини, що втратила ґрунт, але вдихнула повітря? В 1952 році дорогою з Голландії до Німеччини, перетинаючи прикордонний пункт в районі Бентхайма, постане перед очами німецьких чиновників в зелених мундирах, які не повірять у те, що це він. Його паспорт передаватимуть з рук в руки. У щоденникових записах Ремарк відвертий та одночасно стриманий, хоча пишучи про Пуму – так він називав Марлен Дітріх – вдасться до інтимних подробиць: «Пума оповідала, як любить мужчин. Швидко, туман в очах, не соромлячись, навіть якщо він на неї кінчає». Зрештою, свої переживання з Марлен Дітріх Ремарк опише у щоденнику і романі «Тріумфальна арка». Не дивлячись, що у Ремарка було безліч захоплень та любовних пригод, все-таки три жінки – Марлен Дітріх, Наталья Палєй, Полет Ґодар – зустрічаються у записах найчастіше. «Життя, Боже мій – життя! Це зовсім не жерти, трахатися, нудьгувати, тинятися і дрімати». Ремарка усе частіше дістають неврози, які він, перебуваючи в Швейцарії, обговорює з Горні. Вона каже, що головна причина його неврозів – «хвороблива залежність від кохання». Йому залишається тільки погодитися. Після розриву з Пумою його життя тормосить Наталя Палєй. З 1941 року вона присутня в щоденнику. Одночасно кілька записів про Ґрету Ґарбо. Він ділиться новинами з любовного фронту з Марлен. Розповідає, щоби вколоти її самолюбство й подразнити, у відповідь чує, що у Ґарбо – сифіліс. Тим часом Пума уже з Ґабеном в Беверлі-Гіллз, але вони з Ремарком неоднораз перетинаються, надсилають одне одному дрібні подарунки: як-от Еріх Марія їй – квіти, а вона йому – пару канарейок. «Любити – значить наражати себе на небезпеку». Навіть після розриву з Палєй, побачивши свіжі конвалії в нью-йоркській квітковій крамниці, гадає, чи не відіслати букетик. Стосунки з Наташею не принесли ні втіхи, ні щастя. А вона з ким тільки не романсувала – до кола її коханців належали і Жан Кокто, і Антуан Сент-Екзюпері. Знову прощання, сумніви, перерви в праці, зміна країн, міст, готелів. Він уже знайомий з Полет – і ось характерний запис: «Типова ситуація. Дві жінки. Обидві висувають претензії». У щоденнику Ремарк часто підбадьорює себе: Солдате, ти повинен. Він порівнює живіт Марлен із графікою Дюрера, роздумує про її бісексуальність, взагалі досить тверезо висловлюється на теми любові й сексу. І знову: Солдате. В тисячний раз. Візьми себе в руки! Не можна стверджувати, що літературна кар’єра Ремарка була устелена трояндами: його звинувачували, що текст роману «На Західному фронті без змін» він підібрав у вбитого товариша, проти висунення на Нобелівську премію виступила якась організація німецького вояцтва, не склалися стосунки з Манном, та й в Америці не все, що виходило з-під його пера, сприймалося так, як йому бажалося. Ось нью-йоркський запис 1951 року: «вони зображають себе спеціалістами з німецької літератури і частина видань йме їм віри. У Німеччині не довірили б їм розносити навіть пиво». Цікаве кредо він придумав для письменників, іронічно зауваживши, що задниця у них повинна бути в порядку. Піхотинець Першої світової, коханець і чоловік найкрасивіших жінок, свого часу був відспіваний італійським священником й похований на сільському цвинтарі швейцарського села Ронко. Колекцію картин і дорогих килимів розпродала Полет Ґодар, що останні роки прожила самотиною у порожній віллі, розташованій на березі озера Маджоре. Час, в якому Ремаркові довелося жити, любити й страждати, він використав сповна. Бо як же там в Еклезіаста?

 

 

22.05.2021