Польський Львів привітав незалежність погромом

22 ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ У ЛЬВОВІ ПАН ТАДЕУШ ВБИВ ЯНКЕЛЯ

Сота річниця погрому у Львові.

20 листопада у Дрогобичі під час традиційного фестивалю «Друга осінь», на якому щороку вшановують пам’ять і читають кадіш за убитим в 1942 році Бруно Шульцом, відбулася СВІТОВА ПРЕМ’ЄРА НОВОЇ КНИЖКИ ҐЖЕҐОЖА ҐАУДЕНА. Колишній головний редактор газети «Rzeczpospolita» у часи її найбільшої популярності, колишній директор польського Інституту Книжки Ґжеґож Ґауден достоту за кілька днів до того поставив останню крапку в тексті, який писав кілька років. Книжку "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року" буде опубліковано польською мовою навесні 2019 року.

Пропонуємо увазі читачів опубліковані 24.XI.2018 у додатку «Magazyn Świąteczny» до «Gazety Wyborczej» інтерв'ю першого заступника головного редактора «Ґазети Виборчої» Ярослава Курського з автором «Львів non fiction» та уривок з майбутньої книжки: «Teraz pilnujcie sobie trupa».

А виступ Ґжеґожа Ґаудена в Дрогобичі «Збруч» опублікує уже невдовзі.

З Ґжеґожем Ґауденом розмовляє Ярослав Курський

— Маю до тебе претензії. Ти споганив мені Львів, моє кохане, ідеалізоване місто. У книжці "Львів non fiction" ти описуєш, як місто привітало незалежність Польщі погромним пароксизмом.

— Львів неможливо споганити. Буваю там кілька разів на рік.

Але побачив я колись стару знимку: якийсь спалений німцями під час Другої війни бароковий костел у Львові. Мій приятель Андрій Павлишин, журналіст та історик, виправив мені цю помилку: це синагога, яку поляки спалили в 1918 році.

Я не міг повірити. Почав це досліджувати. А потім раптом з’явилося багато часу, бо "добра зміна" викинула мене з Інституту книги.

— За це належить виставити міністрові Ґлінському велику порцію горілки. Дав тобі час підготувати потужну дозу "педагогіки сорому".

— Я не виставлю.

Спочатку я шукав доволі хаотично. В одного австрійського історика і в деяких публікаціях я знайшов припадкові посилання на львівські архіви. Я зрозумів, що мушу шукати там. Поїхав до Львова, відкрив папки. Важко описати оце почуття, коли знаєш, що майже за сто років ти є першим читачем свідчень жертв злочину. Я знав, що ці люди мусять промовити до нас.

— Що ти знайшов в архівах?

— Свідчення, поспіхом записані олівцем, кольоровими олівцями, інколи на друкарській машинці. Читаєш сам, у тиші, оцифровуєш, збільшуєш на комп'ютері знимки ледве читабельних документів — і наростає жах.

— Почнімо від того, що 1 листопада 1918 року Львів був майже повністю здобутий військами Західноукраїнської Народної Республіки.

— Українські підрозділи займають майже цілий Львів. Розвідка Польської Організації Військової, тобто пілсудчиків, ще раніше остерігала, що готується український переворот, підтримуваний австрійською владою. ПОВ мобілізує своїх членів, але ендеки у Львові проти будь-яких мілітарних акцій на випередження. Змушують демобілізуватися. Губить нас також і пиха, цілковита зневага до українців.

І коли вже майже цілий Львів є в українських руках, Чеслав Мончинський, який подає себе як командир Польських кадрових військових, рахітичної організації, квапливо створеної ендеками на противагу ПОВ, ставить ультиматум: або він буде командувачем, або нікого не визнає. І шеф найбільшого польського мілітарного формування, тобто ПОВ, капітан Людвік де Ляво, рятуючи єдність, погоджується, щоб патологічно амбіційний, другорядний офіцер став командиром.

Оборона Львова — дивовижне підтвердження певних польських рис. Підрозділи оборонців організовуються самотужки. Надзвичайно рішучі. Але все ж це абсолютна меншість львів'ян.

— А єврейська громада?

— Була між молотом та ковадлом. На чий би вона бік не стала, їй би завше дісталося. Тому негайно після вибуху конфлікту її лідери зустрічаються і засновують Єврейський комітет безпеки, який закликає євреїв дотримуватися нейтралітету. А Українська національна рада починає принаджувати. Українці хочуть за будь-яку ціну притягнути євреїв на свій бік. Пропонують навіть посади в уряді. Але жоден єврей не приймає пропозиції. Тим не менше, українська газета оголошує, що "євреї є на нашій стороні".

Це для ендецького Львова стає коронним доказом: "Євреї нас зрадили, бо не стали на польський бік". З одним лиш нюансом: абсолютна більшість поляків-львів'ян також дотримувалася нейтралітету. Як злостиво повідомляв рапорт польської розвідки, серед молодих чоловіків в листопаді у Львові запанувала епідемія грипу.

Комітет створив єврейську міліцію, яка мала пильнувати порядок у величезній 70-тисячній дільниці в середмісті. Це 300 осіб, з них 200 були озброєні застарілими револьверами і карабінами.

Мончинський і націоналістична преса звинувачували потім міліціонерів, що вони воювали на українському боці. Ці звинувачення мали якось виправдати погром. Львівська преса, яка дихала ненавистю до євреїв, не описала жодного такого інциденту.

— Комендант Мончинський у видаваній ним газеті "Pobudka" вже готує настрої.

— "Pobudka" оскаржує євреїв у нападах на польські війська і "остерігає" про відплату з боку польського суспільства за зраду.

20 листопада з Кракова і Перемишля надходить допомога під командуванням підполковника Міхала Токажевского-Карашевича. Цей родовитий львів'янин командує кількатисячною армією. Українці, остерігаючись оточення, вирішують негайно відступити з міста. Евакуація блискавична. Вночі з 21 на 22 листопада Львів є вже цілком в польських руках.

О 5:20 поручик Роман Абрагам, майбутній генерал Війська Польського, входить з підрозділом на площу Ринок, зриває з ратуші українські прапори і вивішує польські. Ще перед світанком починаються напади на єврейські крамниці і будинки. Польські солдати йдуть грабувати єврейську дільницю. Поки що це хаотичні грабежі, це ще не є погромом в російському сенсі цього слова.

— О восьмій ранку на Ринку збираються вже натовпи поляків.

— Прийшли привітати незалежність. На очах у натовпу солдати підрозділу Абрагама в присутності командира розбивають найбільший єврейський ювелірний магазин, тобто салон Зіппера. От тоді і починається погром в російському значенні цього слова, тобто вбивства, грабежі, насильства, підпали, що влада як мінімум толерує. Сплюндровані всі єврейські магазини на Ринку — під ратушею, де функціонує вже польська влада. Християнські ж залишаються неторканими. Потім Краківською вулицею війська і натовп львів'ян йдуть на Замарстинів.

— Але перші грабежі в єврейській дільниці відбуваються вже з п'ятої ранку.

— Ще в темноті. Пам'ятаймо, що внаслідок воєнних дій Львів цілком був без вуличного освітлення. Газові ліхтарі не функціонували. Вибух ненависті настає на світанку в п'ятницю 22 листопада і триває дві доби, до восьмої ранку в неділю 24 листопада. Характерною є поведінка Мончинського. Незважаючи на наказ генерала Роя в перший день погрому, щоб тут же запровадити негайні суди, він не тільки їх не впроваджує, але на другий день видає відозву зі звинувачуваннями на адресу єврейського населення, яку наказує розвісити на вулицях Львова. Ця відозва насправді закликає до погрому.

— Скільки осіб було вбито?

— Мінімальне число смертельних жертв, подане суддею Зигмундом Римовичем, — 50 осіб. Комісія Міністерства закордонних справ говорила в грудні 1918 року про близько 150 загиблих. Поранених є в багато разів більше. Ну і насильства, грабежі, підпали... Згоріло 50 єврейських кам'яниць, пограбовано понад 500 магазинів.

Що мене найбільше вразило в цих описах — це участь цивільного населення.

— Батяри, пролетаріат, кримінальні елементи, львівська шпана...

— Не тільки. Я знайшов опис жінок, які на грабіж приходять із служницями, щоб було кому занести пограбовані речі до панських будинків. І описи львівської інтелігенції, яка із задоволенням дивиться на втікаючих з палаючих будинків євреїв.

— В капелюшках, вуалях. Бо в той час пані з товариства не випадало показатися на вулиці з непокритою головою і без супроводу.

— Завжди у супроводі чоловіка або щонайменше служниці.

Львів був тоді столицею польської науки і культури, найбільш польським з польських міст. І не в перші дні, а в перші хвилини незалежності поляки у Львові вирушають на єврейську дільницю.

Там нема НКВД, нема СБ, нема СС, нема ґестапо. Нема нікого, хто би провокував. Там є ми самі із власною незалежністю.

— Чи це правда, що військо отримало від Мончинського дозвіл упродовж 48 годин посваволити? Після цього терміну погром завершується як ножем втятий, хоч ген. Роя боявся, що підлеглим йому підрозділам не вдасться погамувати заворушення, що буде потрібна допомога.

— Є дві урядові доповіді, обидві засекречені: за грудень 1918 р. і за березень 1919 р. Суддя Римович виразно пише, що солдати знали від офіцерів, що ті не реагуватимуть. Офіційного наказу не було, але було переконання про безкарність, про дозвіл на гульбу. Є описи, як офіцери дивляться і не реагують, а навіть заохочують до погрому.

— Що то за війська?

— Львівські загони Мончинського і ті, які прийшли з Перемишля та Кракова. Загалом сформовані з колишніх австрійських підрозділів.

— Мені не давала заснути сцена за участю леґіонера Яна в цератовій куртці.

— Я переписав свідчення дослівно. Ян вбиває батька родини, катує дружину, тещу, дітей. Робить перерву, йде до помешкання збоку і грає напам'ять півтори години на роялі. Потім йде поверхом вище, грабує жінок, повертається і безчестить труп чоловіка, якого вбив.

— Це соло на роялі показує атмосферу повної безкарності. Кати не мусіли квапитися. Могли насолоджуватися злочином.

— Це було також і символічним насиллям. Бо цей злочинець знає, що вся кам'яниця вмирає зі страху. Можна було побачити польських офіцерів і польських жінок, що ходили з парохетою на голові, тобто з тканиною, якою прикривали в синагогах шафи до зберігання Тори. Кидали Тори на купи, спочатку їх топтали, а потім підпалювали. Не йшлося тільки про чисте пограбування, а також і про символічне приниження, моральне зґвалтування.

— Важко не зауважити співпадіння з поведінкою вермахту чи СС. В перших днях окупації в Польщі євреїв виштовхували на бочки, обрізали пейси.

— Це ті ж самі сцени, які були двадцять років перед тим в польському місті. Є описи, як в грудні 1918 року солдати змушують євреїв танцювати на столах, стрибати по лавках, як обрізають бороди і пейси, єврейські лікарі, а також адвокати, мусять чистити виходки. Це робиться вже після погрому, упродовж наступних шести тижнів, коли єврейську дільницю тероризує Міська цивільна варта під командуванням Віта Сулімірського, яка де-факто підпорядковувалась Мончинському. Тоді євреї були цілком вилучені з-під захисту закону. Поляки могли робити з ними, що хотіли. Їх арештовували, били, жінок ґвалтували в помешканнях.

Ситуація заспокоюється, лише коли головнокомандування Війська польського розформовує розвідвідділ Мончинського.

— Але відразу настає наступний погром, коли до Львова входять вояки Галлера.

— Ні. Спочатку в середині березня 1919 року входять познанські відділи, повстанці з Великопольщі. Три тисячі прекрасно оснащених солдат, досконало вишколених в прусській армії. Вони чинять в єврейській дільниці те, до чого їх готувала познанська преса, бо "євреї зрадили поляків, домовилися з німцями і українцями". Галлерівці прибувають лише в квітні. І роблять те саме.

— Тобто у Львові погроми продовжувалися упродовж півроку?

— З певною перервою від січня до половини березня.

Дивовижно, але польська поліція пробувала реагувати на ексцеси військових. І була цілковито безпомічною. Комендант поліції на Замарстинові пише в травні до дирекції поліції, щоб отримати якісь повноваження затримувати цю солдатню. Я маю ці листи і цитую їх, бо це приклад порядності посеред здичавіння.

— Для мене найбільш пронизливим моментом є розмова Владислава Фельдштайна з Мончинським. Ким був Фельдштайн?

— Львівським промисловцем. Великим прихильником асиміляції, все життя він боровся за незалежну Польщу, двох синів виховав полум'яними польськими патріотами. Старший воював в леґіонах Підсудського, обидва стояли на польському боці в листопадовій боротьбі проти українського війська. Фельдштайн написав в 1915 році брошуру по-німецьки, в якій апелював до світу, щоб поміг Польщі повернути незалежність, клянучись, що Польща буде для євреїв раєм рівноправних громадян.

Ця людина йде до Мончинського благати, щоб втрутився стосовно палаючої синагоги, в якій є люди. Мончинський відмовляє.

— Сверджує, що євреї відстрілюються з синагоги з кулемета.

— То тільки привід, брехлива бздура. Це є велика особиста поразка Фельдштайна. Його молодший син вихрестився і загинув потім на польсько-українському фронті. Раніше заражений польським культом самовідданої жертви для вітчизни, він пише вражаючий романтичний вірш про власну смерть. Старший також вихрестився і написав потворний текст, що обвинувачує євреїв у всіх можливих злочини з антисемітського репертуару ендеків. Це був обряд переходу на польськість.

Гелена і Владислав Фельдштайни зрештою теж вихрестилися, бо хотіли бути похованими біля сина. Я знайшов їхню могилу на Личакові.

— А потім починається історія витирання погрому з пам'яті.

— Вражає цілковите мовчання львівської преси. Вона палала ненавистю до євреїв і сама вигадувала фейки. Якби сталося щось, у чому би можна було звинуватити євреїв, то звар'ювала би зі щастя. А тут словом не заїкнеться про єврейські напади на польські війська і антипольську діяльність.

Після погрому рада міста приймає ухвалу, яка засуджує "гідні жалю інциденти в єврейській дільниці, з якими польська громада не має нічого спільного". Потім ми маємо два слідства польських комісій. Обидві доповіді були засекречені.

Публічна опінія в країні не мала про це жодного поняття. Є тільки стаття Анджея Струга в тижневику "Robotnik", яку я наводжу повністю, бо це все ще актуальний текст, який говорить про польський націоналізм як про загрозу для польської незалежності. А ще високо цінований ендеками письменник Адольф Новачинський писатиме з гордістю про "потужний львівський погром".

— Триває війна, спочатку польсько-українська, потім з більшовиками, а тому польський ряд має дещо інші проблеми.

— І так само тривать інші погроми: у Вільнюсі, в Мінську, в Ліді, страта євреїв в Пінську... Це все відбувається в 1919 році. Єврейська громада робить, що може. Постають меморандуми до польської влади і машинопис "Актуальні документи" ["Dokumenty chwili"], відповідник сучасної "білої книги". Але публічну опінію це мало цікавить.

А вже потім є вже тільки польські агіографії про оборону Львова. Серед них брехливі спогади Мончинського "Львівські бої". Теза про єврейську зраду проникає у міжвоєнні шкільні підручники.

— Але звідки вже тоді, в листопаді 1918 року, такі поклади антисемітизму?

— Цей процес триває від другої половини XIX століття. Це продукт діяльності ендеції і католицької Церкви. Щоденна газета " Dwa Grosze", антисемітська католицька публіцистика, розповіді про ритуальне вбивство і єврейську зраду. Суспільство готове іти на єврея. Єврей став фантасмагорією, уособленням зла, шкоди, четвертим загарбником Польщі. Злом, яке належить винищити. Так настав кінець міцкевичової мирної ідилії Річпосполитої.

Я працював над книжкою два з половиною роки, але все ніяк не міг завершити її. Аж раптом зрозумів, що тоді сталося: 22 листопада 1918 року у Львові пан Тадеуш вбив Янкеля.

* * * * *

Ґжеґож Ґауден

«А ТЕПЕР ПИЛЬНУЙТЕ СВОГО ТРУПА»

Уривок із книжки "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року"

Польський Львів вітає незалежність

У п'ятницю 22 листопада 1918 року, в світанкових сутінках, о 5:30, Маврицій Іґнатій Бачес [Maurycy Ignacy Baczes], який мешкав у осерді єврейської дільниці Львова по вул. Божничій [Сянській], 20, на розі Смочої [Підмурної], почув зі своєї трикімнатної квартири на третьому поверсі, як на вулиці хтось грає на акордеоні мелодію «Ще Польща не загинула». Потім долинуло калатання у брами навколишніх кам’яниць.

За десять хвилин перед тим поручник Роман Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський піднялися на вежу ратуші та вивісили там польський прапор.

Після 146 років [австрійської окупації] Львів цілковито опанували поляки.

***

Про події, що трапилися 22 листопада 1918 року після 7 години ранку в кам’яниці по вул. Божничій, 20, докладно розповіла 17 грудня 1918 року панна Салі Зоннтаґ [Saly Sonntag].

«(...) Розбивши замок ручною гранатою, вони увійшли до будинку, розбили крамницю, де було 8 мішків пшениці і 3 корці картоплі. До нашої квартири увірвалися близько 30 легіонерів, які мали сталеві шоломи на головах, усі мали біло-червоні ознаки (...)".

Нападники кричали: «Дайте нам золота, срібла, діамантів, мільйонів», – засвідчила панна Зоннтаґ, якій вдалося босоніж і в самій лиш нічній сорочці втекти на третій поверх.

Салі Зоннтаґ спробувала повернутися додому, щоб одягнутися. Панна врятувалася, стверджуючи, наче вона полька, служниця. "Від тієї миті я як католичка-служниця мала вільний доступ і тричі заходила й виходила з помешкання. У квартирі панувало велике сум’яття. Заходилися зривати штори, перські килими у вітальні, гобелени, покривала на канапах, кожен присутній грабував і плюндрував.

Серед них була сестра милосердя, середнього зросту, блондинка, її голова була пов'язана білою хусткою зі знаком Червоного Хреста.

Мій шваґер саме взував черевики на ноги, а моя сестра одягалася. До цього покою увірвалася група з фельдфебелем на чолі і в супроводі вищезгаданої сестри [милосердя].

Фельдфебель низького зросту із сталевим шоломом на голові. Я була в сусідньому покої, раптом почула постріл, після цього пострілу та [нерозбірливо – Ґ.Ґ] п. Гейових, крик сестри.

Через кілька хвилин пролунав другий постріл. Також п. Гейові кажуть, що ота сестра з Червоного Хреста кричала фельдфебелю: стріляй.

Кожній жінці стягнули сережки та перстеники. Пальці моєї убитої сестри були вивихнуті, бо їй зняли з пальців перстеник із брильянтами.

З іншого покою вбігла тоді мала сестричка Клара Зоннтаґ – 14-річна – впала на коліна перед ними, благаючи, щоб у неї не стріляли. Тоді вони і її вбили, вистреливши їй у рот.

І наступного дня бачили її в такій позі, як вона лежала із заломленими ручками, а з уст текла кров".

***

Легіонер у цератовій куртці, з револьвером, виглядав як львівський інтелігент. На рукаві в нього була біло-червона опаска. Високий, сильний, з квітучим обличчям зі шрамом, він був інтелігентною людиною і належав до вищих сфер, «оскільки я, сама уміючи грати на фортепіано, оцінила його гру як цікаву». Так Аделя Нойєр [Adela Neuer] описала убивцю брата.

Три польські легіонери на чолі з чоловіком у цератовій куртці атакували будинок на вулиці Шпитальній, 21, о 9-ій ранку в суботу, 23 листопада 1918 року, на другий день погрому. Нападники вибили шиби в дверях і вікнах квартири Нойєра. Відтак вони увійшли в будинок. Там піаніст відібрав у пані Нойєр біжутерію, яку вона ховала на грудях, і розбив жінці обличчя руків’ям револьвера. Він вибив їй зуби.

У відповідь на прохання Нойєра припинити бити його дружину він узявся за її свекруху, стареньку жінку. Аделя Нойєр засвідчила, що вона та інші присутні в квартирі цілували руки та ноги піаністові, щоб той їх не вбивав.

Нойєр також благав дарувати життя йому та його родині. Піаніст сказав, що шкода залишити в живих такого міцного чоловіка і що слід його вбити. Перш ніж убити Нойєра, він прокричав, що за трьох убитих легіонерів забере життя трьом євреям.

Піаніст вийшов на ганок і крізь розбите вікно застрелив Нойєра, солдата австрійської армії, який шість тижнів тому повернувся з російського полону. Щоб полегшити попадання, один із зловмисників тримав Нойєра.

Вбивця назвав застреленого сучим сином, і коли він помер, піаніст стягнув йому з руки шлюбну обручку і вкрав годинника на ланцюжку. Потім він потоптався по тілі.

Далі піаніст заходився розбивати шафи і бити дітей, позаяк вони кричали.

Благаючи про змилування, 14-річна дочка Нойєра згадала про Матір Божу. Тоді з'ясувалося, що чоловіка у цератовій куртці звуть Ян, бо його супутник, якому вже, либонь, набридла ця жорстокість, крикнув: «Ходімо, Ясю, звідси».

Бандити перейшли у помешкання, де було фортепіано. Після сольного концерту та чоловічих танців нападники вирушили на третій поверх. Там ховалися інші жінки з кам’яниці. Піаніст і його друзі пограбували їх, забравши ювелірні вироби та гроші.

Насамкінець піаніст повернувся до покою, де лежало тіло Нойєра, і знову познущався з мешканців.

Залишаючи квартиру з двома наплічниками, наповненими пограбованим майном, він кинув жінкам і дітям: "А тепер пильнуйте свого трупа".

____________________________________________

Уривки з книжки "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року», яка буде опублікована наступного року.

Ґжеґож Ґауден (1953 р.н.), журналіст, колишній головний редактор газети "Rzeczpospolita", багатолітній директор Інституту книги. Звільнений в 2016 р. міністром культури Пйотром Ґлінським.