Вперше я відвідав Белґрад у 1997 році, отримавши запрошення на Міжнародну зустріч письменників. У повітрі, просяклому кислим запахом молодого вина, терпкої кави і смажених каштанів, звучала поезія. Але не тільки. Мистецьке повітря також було перенасичене словами з «Хозарського словника». Усі шукали в романі те місце, в якому чоловічий примірник перетворюється на жіночий, наче саме в цьому полягала найбільша штука Павичевого письма. Я не підозрював тоді, що саме цим романом завершиться золота епоха юґославської прози, розпочата Іво Андричем, Мірославом Крлежою, Мілошем Црнянським чи Мешею Селімовичем, а Павича проголосять чи не першим постмодерністом іншої Європи. Наступали часи, в яких література починала освоюватись в нових умовах. Десь поруч йшла війна, й бездомні пси заполонювали вулиці сербських міст. Тепер я розумію, як саме тоталітарні режими прикликують мистецтво для служби – й найбільш відданих, відповідно, щедро винагороджують. Для тих, хто опирається, існує система заборон і покарань, інколи незгідні оплачують право на свободу своїм життям. Насправді в тітовській Юґославії жорсткий тоталітаризм якось уживався з обмеженою свободою. Принаймні, деякі послаблення, порівняно із Радянським Союзом, існували. І хоча на час моїх відвідин сербської столиці вісім років, як Даніла Кіша не було серед живих, про його «Гробницю Бориса Давидовича» згадували. У 1939 році чотирьохрічного Даніла охрестили в православній церкві Успіння Богородиці в Новому Саді, а в 1951 року Міліца Драґічевіч, мати Даніла, порадить своєму п’ятнадцятилітньому синові порвати метрику з суботицької синагоги. Ну от, колись малолітній Кіш з цікавістю розглядав ікони в храмі під час ритуалу хрещення, а тепер материна порада, очевидно, підштовхувала підлітка до непростих роздумів. У мене вдома зберігаються декілька Кішевих видань різними мовами, що були придбані принагідно. Коли вперше прочитав «Лютню і шрами», то визначив для себе це оповідання як взірцеве. А коли писав свій «Дім в Бейтінґ Голлов», то постійно ловив себе на думці, що з малою прозою клопоту не менше, аніж з ширшими прозовими полотнами. В «Лютні й шрамах» мені подобалося усе – спосіб оповіді, елементи документалізму, панорамність сюжету, вилущення персонального трагізму з плину історичних подій. Пізніше, перебуваючи неоднораз в Белґраді, хотілося перейтися тими вулицями, які описані в оповіданні. Тобто подолати маршрут, визначений письменником, хоча той маршрут й перенесе нас з белградських вулиць аж до московської квартири, в якій доживають віку колишні дворянки. Отож, народився Кіш за чотири роки до початку Другої світової війни в країні, яку зліпили у 1918 році. А місто він вибрав провінційне, але багате на історичні події, до того ж – заселене різними етнічними групами. Зрештою, пограниччя слов’янського і угорського світу, поділеного мовою й прагненням домінування одних над іншими, нічого доброго, звісно, не віщувало. Але така вона, Суботіца, і таке воно, пограниччя. Родина майбутнього письменника була строкатою: з одного боку – євреї, торгівці та рабини, з іншого – чорногорські, як сам означив Кіш, воїни. Один із його чорногорських предків був воєводою і називався Марко Мільянов. Він у п’ятидесятилітньому віці навчився грамоти і написав кілька літературних творів. Так що Кіш, як і Мілорад Павич, мав у своїй родині, якщо йдеться про письменство, попередників. Мабуть, після масакри в Новому Саді 1942 року родина Кіша, зважаючи на небезпеку, що чигала в першу чергу на батька, перебирається в угорське село Керкабарабас. Однак, незважаючи на переховування, Едвард ґетта не омине. Врешті уже по війні, втративши надію на повернення чоловіка, молода вдова з малолітніми донькою та сином переїде до Чорногорії. Війну, а власне 1942–1947 роки, Даніло Кіш перебуде у згаданому селі, біля містечка Залаеґерсеґ. Звідти колишнього інспектора залізниць королівства Сербів, Хорватів та Словенців Едварда Кіша разом з іншими нещасними повезуть залізничним транспортом до Освенціма. Це буде остання мандрівка залізницею колись впливого старшого інспектора та редактора «Юґославського і міжнародного путівника 1938–1939». Ось так обірвалася нитка, що зв’язувала б малого хлопця, через батька, з далеким предком на прізвище Kohn, торгівцем гусячим пір’ям, вірніше з єврейською традицією. Для Кіша на якийсь час зникне те, чого батько не встиг йому переповісти й передати. Можемо собі тільки уявити, що за набутки везла з собою молода жінка з двома дітьми? Однак один й незримий її син Даніло забрав зі собою – знання угорської мови, яку вивчив у сільській школі. Очевидно, що простори Воєводини були перенасичені конфліктами під час війни і в перші роки після неї, що залишатися там було не зовсім безпечно. Охрестивши Даніла, мама все ж не витерла, як запітнілу шибку, синову дитячу родову пам’ять, до якої додалася ще й травма безбатченка. Усе це Кіш надолужить в письмі. У «Мансарді» (1962) він позначить просторову символіку: «а в чотирьох кутках – символічні картини чотирьох континентів: африканське літо, весна Азії, сніги Америки, європейська осінь». Власне ота просторова геометрія – це Кішева відкритість до світу й бажання його описати з усіма трагічними деталями. Романи «Псалом 44» (1962) і «Сад. Попіл» (1965) присвячено темі Голокосту. Якщо поцікавитися біблійним першопочатком, то сорок четвертий Псалом складається із 18 стихів і співається на честь молодих для піднесеного настрою, який зазвичай панує при заручинах чи шлюбах. Тлумачі біблійних текстів припускають, що псалом присвячено цареві Соломонові та його нареченій, дочці єгипетського фараона. Це пісня про радість життя, його продовження. А Кіш, називаючи так свій роман, свідомо закладає цю опозиційну пару між текстом псалому і текстом роману, цей плюс і мінус, від якого, можливо, спалахне іскра людського співчуття. У «Саді. Попелі» переказано майже родинну історію, бо одного із головних героїв так само, як батька, названо Едуардом, тільки змінено прізвище з Кіш на Сам. Усе, чого не розповів батько Данілові, той зумів відтворити своїми романами, тобто зробив літературою родинну й людську трагедії. А тепер про сніги Америки. В серії «Інша Європа», яку друкувало видавництво Penguin Books, завдяки Філіпу Роту англомовний читач познайомився із центральним твором Даніла Кіша «Гробниця для Бориса Давидовича» з передмовою Іосіфа Бродського, а згодом, коли вийдуть Кішеві есеї, вступне слово напише Сюзен Зонтаґ. «Чи потрібна, – подумалося, – інша Європа західному читачеві?». Шукаючи назву до цієї есеї, я зустрів сніги Америки з європейською осінню у фразі, як мені видалося, глибшій за її первинний зміст. Отож, щодо іншої Європи: по-перше, її кордони не зовсім усталені, й до широкого спектру подій та ідей пасуватиме сербське, чеське, албанське, польське, болгарське чи українське письмо. А хіба Східна Німеччина до 1989 року, знана як Німецька Демократична Республіка, не була іншою Європою? То що: додаємо ще й німецьке? Інша Європа – це клубок нерозв’язаних проблем, нижчий економічний та культурний рівень. Переважна більшість країн іншої Європи, що донедавна належали до соціалістичного табору, тепер переважно пасуть задніх в Європейському Союзі. І все-таки в цій історичній нерівномірності стара Європа відчувала до іншої Європи зацікавленість й певну незручність. Зацікавленість й незручність виникали з бажання зрозуміти їхні історичні провали і поразки, а страх приходив від усвідомлення хаосу, в якому та інша Європа увесь час жила й борсалася. І стара Європа напучувала іншу різним інструментарієм: чи то війною, чи фінансовою блокадою, чи культурною експансією. Зрештою, існує й придумана Центральна Європа, яку, як на мене, важко розмістити поміж старою й іншою. Хіба це не метафоричний вимисел? – схожий на ідеальне місце для інтелектуальної спільноти, своєрідний рай для вихідців з європейських околиць та письменників малих літератур. У передмові до Кішевої книжки есеїв, що вийшла у США уже по смерті автора, Зонтанґ звертає увагу на те, що Кіш залишається в прозі поетом, й скрушно додає – а за останні десять років свого життя письменник видав тільки одну книжку оповідань. До того ж, на її думку, «літературна генеалогія складна, і він, без сумніву, спрощував її, оголошуючи себе, про що заявляв неоднораз, нащадком Борхеса і Бруно Шульца». А тепер про європейську осінь. Почну з того, що «Гробниця для Бориса Давидовича» – книжка, що принесла письменникові найбільшу славу і найбільшу прикрість. Звичайно, що без американського видання Гробниці та підтримки Рота і Зонтанґ Кіш не зміг би завоювати американську публіку. Все-таки, що не кажіть, сила авторитету спрацювала. Що ж це за книжка, про яку стільки понаписувано? Одні кажуть, що це роман, інші твердять, що це збірка з семи оповідань, об’єднаних спільною темою. Одні – писали про осягнення письменником історичного зла у двадцятому столітті, інші – звинувачували у запозиченнях. Одні кажуть, що Кіш – значний європейський письменник свого часу, інші намагалися розвінчати цю, на їхнє переконання, міфологему. Зрештою, симпатики і хулителі супроводжують кожного у цьому світі, а тим паче письменника. Сім оповідань, що склали Гробницю, Кіш написав у Бордо, викладаючи в місцевому університеті сербо-хорватську мову. Популярність серед французів, зокрема студентської молоді, лівацьких настроїв звісна, тому Кішеві хотілося застерегти й сказати про небезпеки, що ховаються за гаслами соціальної справедливості. Бо в країні, розполовиненій між європейською й азіатською частинами, відбулася революція, що вплинула на ціле двадцяте століття й змінила геополітичну світову мапу. Що відбувалося з людьми, затягненими у вир тих подій? Які наслідки будівництва світлого і соціально справедливого суспільства? Чому новітня релігія комунізму кривавить невиправданими жертвами? На це питання відповідали Бабель, Платонов, Солженіцин і Шаламов, а також відповів Кіш. Справедливо сказано Сюзен Зонтаґ про складність письменницької генеалогії. Інколи розплутати такий клубок не під силу кільком поколінням літературознавців – бо те, що на поверхні, не завжди відображає сутність. Тому говорити про борхесівське у Кіша, як на мене, легко й складно водночас. Спокуса міркувати про Борхеса виникає при прочитанні «Гробниці» – у якій також є космополітизм, таке ж щільне письмо, зіткане з історичної правди й авторського вимислу, вкрапленої документалістики і такої ж невловимої поетики. Та все ж у прозі Борхеса проступає неприховане бажання описати інтелектуальну книжкову історію, розгорнути до великої метафори який-небудь вичитаний факт з середньовічних книг, наповнити інтуїтивним вимислом незначну подію, надати структурі оповідання двоякого звучання і сприйняття, позначених достовірністю і вимислом. Ще складніше з Шульцом, текст якого втягує читача в множинний масний словесний світ, коли справді проста подія розписана так, що губиться логіка, втрачаються звичні смисли і народжуються нові. Кіш, звичайно, унаслідував ці принципи, але переріс їх. Ну, що мені не вистарчає у Борхеса та Шульца і навіщо мені читати Кіша? Чого не знаходжу в Борхеса і що мені відкрив Кіш? Мабуть, те саме, що й іншим, – але це, можливо, краще сприймається, коли ти бачив і сніги Америки, і європейську осінь.
15.05.2021