Стративси

Я, бігме, не знаю, як таке може бути, але є. Таж я добре пам’ятаю, що малим ходив до школи. В університет, пам’ятаю – дорогою до кафе «Жар-птиця» – також часом завертав, коли блуд ловив. А однак: ані жодного шкільного уроку, ані однісінької університетської лекції про Стефаника пригадати не годен – та й вже.

Та й добре. Бо ще почув би щось таке, з чим би й не тямив, що тепер робити. Щось про напрями, до яких він належав, про впливи, яких зазнав, і про місце в історії української літератури. А так я собі тямлю своє: з нині живих мірку для пантеону ще рано знімати, але якщо серед наших прозаїків, які вже там лежать, був бодай один безумовний ґеній, то це акурат він, Василь Стефаник.

І це не жарти, і так само не ювілейна риторика. Різниця між хоч би й найвишуканішим талантом і простим ґенієм є не кількісною, а якісною. Згадуючи в автобіографії, що у гімназійні роки він «ближче зійшовся» з Лесем Мартовичем та Левом Бачинським «як менше здібний», Стефаник зовсім не прибріхує і не намагається вдавати скромного. Здібності двох його друзів – і тоді, і згодом – були очевидні, навчання їм давалося легко, і підозрюю, що з творами на задану тему особливих проблем у них не виникало. Натомість малий Василько, отримавши завдання порівняти село з містом, написав: «У селі є моя мама, а в місті нема», – і, звісно, дістав незадовільну оцінку, заразом довідавшись від учителя, що «так не пишеться». Власне, в цьому суть: здібні можуть що завгодно, ґеній може лиш те, що може. А може він одне – обертати «так не пишеться» на «тільки так і пишеться». І, до речі, Мартовичу, крім усього іншого, варто подякувати ще й за те, що він так завзято називав свого «менше здібного» приятеля «дурним Стефаником», аж той відохотився від лірики й остаточно розпізнав свого новелістичного ґенія.

У зв’язку з чим, мабуть, точніше б звучало формулювання не «Стефаник був ґенієм», а «Стефаник мав ґенія». Того, що його Сократ називав своїм демоном, покутські селяни – щезником, а, наприклад, Карл Ґустав Юнґ – автономним психічним комплексом, який «підпорядковує собі все людське і змушує майстра служити творчому процесові навіть на шкоду здоров’ю і звичайному людському щастю».

Черпаючи енергію з колективного несвідомого, комплекс цей володіє такою силою і такою підступністю, що на шляху до реалізації художньої мети здатен вщент зруйнувати свого носія. Не дивно, що сам носій часто відчуває існування в собі автономного комплексу як вселення «нечистого», як відкопування скарбів ціною «попадання в руки чорта». Тому-то Стефаник і зізнається: «Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю». І тому-то мудрий тесть, отець Кирило Гаморак, йому радив: «Не пиши так, бо вмреш».

Добра рада, але не для Стефаника, який не вмів писати інакше, ніж бігаючи по хаті, гримаючи кулаками об стіл, чорніючи від напруги, плачучи, микаючи волосся, проклинаючи лайдаків із людоїдами і гризучи викручені від болю пальці, щоб перетопити в них «мужицьке слово, яке мав біля себе».

Найбільш приголомшливим наслідком цього перетоплювання стало те, що Стефаник писав не лише коротко, сильно і страшно, а ще й страшенно смішно, досягаючи такого трагікомічного сплаву, що їх – трагічне і комічне – вже й не відрізниш одне від одного. Причому досягав він цієї абсолютно нероз’єднувальної цілісності як в умовно гумористичних «образках» на зразок «У корчмі» («Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, шо би ката не збояласи. Я чєсом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як ні впоре! Аби єї дохторі так по смерти пороли») чи «Побожної» («Бо не стій у церькві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очи віпулиш, як цібулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук – лиш шо не захаркотиш у церькві»), так і в найсокровенніших, зав’язаних на нестерпних муках і смерті творах. Тобто майже в усіх. Як-от у названій на честь рано втраченої улюбленої сестри «Марії» («Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки валєютси, одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нашо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще й з вінком на голові») чи присвячених наскрізній родинній темі самогубства «Басарабах» («Я пам’єтаю, як повісивси Николай Басараб, потім за ним стративси Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепивси Василь. Обтрєс із неї увес цвіт»).

У давно розібраному на цитати листі до Володимира Дорошенка він пояснював: «Я не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти». Ні, у дослівному сенсі Василь Стефаник не наклав на себе руки. Він знайшов альтернативний вихід: дозволив своєму ґенію, щоб той знищив його взамін за кілька десятків новел. Нема ради: хто хоче видобувати найдорожчі скарби, той мусить платити найвищу ціну.