Семен та Семениха прийшли з церкви тай обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очи вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втирала ся рукавом, бо чоловік кидав на ню цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною як піском у очи.
„Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлїба ззїсти...“
Семен їв і не припирав башти. Трохи єго жінка вколола отим словом, але він возив далї сметану з миски.
„Чмакає як штири свини. Боже, Боже, таку маєш ґьамбу нехарапутну як у старої конини.“
Семен ще мовчав. Трохи був і винен, а по друге хотїв добре попоїсти. Врештї встав і перехрестив ся. Вийшов на двір, дав свиням пити і вернув ся, аби лягати.
„Аді, насадив си, тай льигає як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа ? Гниє отак кождого сьвита тай недїлї.“
„Чьо ти собі ґудза зо мнов шукаєш ? Як я тобі завєжу ґудз, то ти єго не роз’єжиш, я тобі дам ґудза !“
„Я би тебе шо недїлї живого кусала.“
„Коби то свиня мала роги...“
„Стоїт у церькві як баран недорізаний. Инші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний як колєра. Минї аж лице лупає си за такого ґазду.“
„Ото, бідна головко, тай втратю царство небесне! Нагаруй си цїлий тиждень, та ще у церькові гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так Божого слова віслухаю.“
„Ой, вже ти слухаєш слова Божого. Одного лумера не знаєш, шо ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церькви як сновида. Диви си, а очи вже пішли у стовбірь, диви си, а рот вже розхилив си як ворота, диви си, а слина тече вже з рота. А я дивлю си, тай земля підо мнов горит зі встиду!“
„Уступи си від мене ти, побожна, най я трохи очи прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлїнний.“
„Бо не стій у церькві як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очи віпулиш як цібулї. Тай махаєш головов як конина на сонце, тай пускаєш нитки слини як павук такі тоненькі — лиш шо не захаркотиш у церькві. А моя мама казали, шо то нечисте закрадає си, та чоловіка на сон ломит, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бігме, нема!“
„Агій на тебе, таже най твої голови дїдько причепит си, не мої! Ото побожна! ? Мой, та ти написала си у якес архиримске браство та гадаєш, шо-с вже сьвита ? Та я тобі так шкіру спишу як у книжцї, такими синими рьидами... Зійшли си ґаздинї у браство ! Нїхто такого не чув тай не видїв. Одна мала дитину дївков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка — самі порьидні ґаздинї зійшли си. Та якби вас тоті черцї знали, шо ви за чильидинка, та вони би вас буком з церькови ! Аді, які минї побожні, лиш фоста на задї хибує ! Книжки читают, образи купуют, таки живі до раю !“
Семениха аж заплакала, аж затремтїла.
„То було нї не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного ! Ще моли си Богу, шо-м собі сьвіт з тобов завєзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.“
„Бо-м був дурний, злакомив си на поле, тай відьму взьив до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити !“
„Ой не відчепиш си! Я знаю, ти би хотїв ще другу взьити з полем, але, не бі си, мене не доїш і не дібєш.
Я таки буду жити, таки мусиш на нї дивити си тай решта !“
„Та жий, поки сьвіта та сонца...“
„Тай до браства буду ходити, тай шо ми зробиш !“
,,О, вже ти в тім брастві не будеш, хиба би мене не було! Я ті книжки пошпурьию, а тебе привєжу. Вже ти минї не будеш приносити розуму від черцїв...“
„Ой, буду, буду тай вже !“
„А відчепи си від мене, бо як озму яке лихо тай перевалю !“
„Мамко, мамко, то-с нї дала за кальвіна, тото-с ми сьвіт завєзала! Аді, в недїлю бере си бити !“
„Аді, аді, мой, а тож я розчинав сварку ? Та міркуйте собі, шо це за побожна ? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну траба би хату покидати! Оце біда, але буду бити!“
Семениха втїкала на двірь, але чоловік ймив у сїнях і бив. Мусїв бити.
«Сина книжечка», с.66—72
20.05.1899